Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 46 страниц)
Зрозумівши, що криком відігнати хижаків не можна, Іса кинувся до вовчиці, яка шматувала свою жертву. Коли він підбіг дуже близько, вона, розідравши горло вівці, підняла морду, оглядаючись, на кого ще кинутися. Жигіт щосили вдарив її шокпаром по носі і зразу ж розмахнувся для нового удару. Та, на його подив, вовчиця впала, немов підкошена, поряд з розтерзаною вівцею.
Ісі доводилося чути, що удар по кінчику носа може на смерть забити і собаку, і вовка, але успіх вразив його самого:
– Ага, маєш? Ну й лежи!
І, вдаривши для певності вовчицю ще разів зо два, він кинувся за вівцями.
А ті мчали нестримним потоком. На смерть перелякані, вони безтямно гасали взад і вперед. При кожному повороті вовки хапали чергові жертви, валили додолу і, миттю розірвавши їм горло, стрибками кидались по нові. Потрапляючи в отару, вовк не може стримати своєї безтямної ненаситності. Він прагне забити одну вівцю за одною, неначе розраховуючи про запас до кінця свого життя. Так само чинили тепер і ці троє вовків. Вони тільки забивали овець, не скуштувавши і шматка м’яса, і ковтка гарячої крові.
Вівці повернули до їси, і один з вовків, погнавшись за ними, наскочив просто на жигіта. Той знову з усього розмаху вдарив шокпаром по кінчику носа, і хижак миттю перекинувся. Це був молодий вовк, один із нащадків білої вовчиці. Він і його брат сьогодні вперше напали на отару і через те розправлялися з вівцями з неситою і нещадною люттю. Добивши і його другим, смертельним ударом, Іса знову кинувся за втікаючою отарою.
Хоч йому ще де вдалося врятувати жодної вівці, перемога над двома лютими хижаками радувала його. В цій боротьбі він забув про буран і мороз, забув і про недавню кволість. Тепер він відчував таку стійку, міцну силу, таку відвагу, яких ніколи в собі не знав. Йому і на думку не спадало відступити, хоч такий герць з вовками і загрожував смертельною небезпекою. Зціпивши зуби, він ладен був битися далі, терпіти все, що б з ним не трапилося.
Підбігши знову до овець, він помітив, як третій вовк повалив ще одну вівцю. Цього разу Іса зміг вдарити звіра тільки по потилиці. Вовк заричав, відпустив вівцю і повернувся до їси, щоб кинутися на нього. Проте ноги його підкошувалися від сильного удару, і він не спроможний був стрибнути. Іса знову повторив випробуваний удар по кінчику носа, добивши й цього вовка.
Тепер вівці, неначе розуміючи, що жигіт їх захищає, бігали навколо їси, жалібно мекаючи. В самісіньку гущу їх стрибнув великий старий вовк, якого жигіт досі не помічав. Це був сам вожак зграї. Він сам загриз уже з десяток овець. Обравши собі за нову жертву великого жирного барана, могутнім ударом він звалив його yа землю. Іса підбіг з піднятим шокпаром. Звір, що шалено рвав на шматки загривок барана, не підвів навіть голови. Іса щосили ударив вовка по тім’ю. Грізно заричавши, хижак обернувся і миттю кинувся на жигіта. Вдарити звіра ще раз було вже пізно: він був надто близько. Тоді Іса з раптовою рішучістю гіростяг поперед себе шокпар, звір наткнувся на нього грудьми. Це послабило розлючений стрибок, і страшна паща клацнула зубами на лівому плечі жигіта, не зачепивши тіла, а тільки розідравши чапан. Іса ривком звільнився від рукава і, відстрибнувши з гучним криком, якого вовки, звичайно, лякаються, ще раз махнув шокпаром.
Але тепер його квапливий удар припав не по носі вовка, а по голові. Струмок гарячої крові залив вовкові очі. Слабіючи, він все ж знову стрибнув до жигіта, розкривши пащу.
«Ну, видно, одному з нас не втекти,– подумав Іса,– Хай буде так!» І, кинувши непотрібний уже шокпар, він сам стрімко кинувся вперед і схопив вовка за горло. Стоячи тільки на задніх ногах, великий звір ніяк не міг звалити сміливого жигіта, а той, що було сили, немов залізними лещатами, обома руками стискав йому горло. Кров, струмуючи з розбитої голови вовка, липкими гарячими струмками текла по руках їси; звір хрипів, але все ще тримався на ногах, судорожно клацаючи зубами перед самісіньким носом жигіта.
Затерплі пальці їси дедалі більше втрачали силу, він сам уже ладен був у знемозі впасти, але страх ні на мить не закрався в його відважне серце. Скільки часу простояв він так, стримуючи могутнього звіра і намагаючись його задушити, він уже не уявляв.
І коли він відчув, що пальці його ось-ось розтиснуться, прийшла несподівана підмога. Слідом за Ісою з аулу послали ще одного бідняка, чабана Канбака. Почувши крики їси, він поспішив до нього. Іса зміг тільки промовити:
– Ніж… бий в серце…
Канбак витяг свій довгий ніж і завдав два смертельних удари в груди вовкові, що стояв на задніх лапах. Величезний, майже з лоша завбільшки, вовк важко звалився на землю, наче зрубане дерево. Разов з ним упав і Іса. Він і сам не розумів, яким нелюдським зусиллям волі тримався на ногах.
Побачивши, що ліве плече Іси і весь бік були оголені і задубіли на крижаному вітрі, Канбак, знявши з себе чапан, швидко закутав ним жигіта. Тільки-но Іса отямився, вони вдвох зібрали вцілілих овець. Виявилося, що з п’ятдесяти овець вовки загризли близько двадцяти, але деяких з них можна було ще врятувати.
Уже настав ранок, вітер почав поступово затихати. Земля ,вкрита снігом, біліла. Канбак і Іса погнали овець до аулу. Забитих вовків вони зв’язали попарно, кожен волік за собою двох звірів.
Ще недавно тільки й мови в усіх було, що про наскок Базарали на такежанівський табун. Тепер усі заговорили про загнаних бураном овець і про напад на них зграї вовків. Але найбільше говорили про богатирську силу і відвагу такежанівського пастуха Іси, який сам забив чотирьох вовків, не маючи при собі ніякої зброї, крім палиці. Розповідь Канбака про єдиноборство їси з старим вожаком захоплювала всіх; люди казали, що нічого подібного вони не чули на своєму віку, віщували Ісі славу і багатство.
Але бідні люди, що добре знали скупість і неситу безсердечність Такежана та Азимбая, говорили своє:
– Хіба ці людожери оцінять його подвиг? Такий достойний жигіт гниє біля хазяйського порога!
– А що за подвиг захищати байську худобу? – казали другі,– Спрямував би він свою силу проти Азимбая, ото було б діло!
– Хіба добрий пастух кине в біді овець? Зглянувся на бідну худобу, забув і самого себе,– казали треті, краще за інших розуміючи І су.
Але всі ці пересуди вже не доходили до Іси. Одразу ж після бурану він звалився в тяжкій недузі. Він лежав у тісній, вузькій, наче димар, землянці. Низька стеля її була заснована задимленими, аж чорними, тонкими жердинами, між якими брудним лахміттям звисав старий очерет. Ця землянка поряд з кошарою називалася в аулі Такежана житлом пастуха. Жодного свіжого струменя повітря не доходило сюди, в двері вривався гострий запах овечого поту і сморід від гною. Не було й підлоги, замість неї – вогка кам’яниста земля. Замість вікна – уламок скла з байського дому, в кутках вічно жили похмурі тіні, немов у темній камері каторги. Печі в цій землянці не було, замість неї тільки напівзруйноване низьке вогнище з вмазаним у нього казаном.
Але нещасна сім’я була рада навіть цьому житлу. Принаймні малята тут були врятовані від постійного грізного вітру в юрті, від страшного виття осінніх ураганів над головою. До цієї землянки стара Ійс потрапила другого ж дня після бурану: боячись, що буря повториться і спричинить нові втрати худоби, Такежан поквапно перекочував на зимовище.
Ще в день перекочовування аулу Іса відчув тягар в усьому тілі. Він ледве ходив, його пригинало до землі. Одразу після переїзду в землянку він остаточно зліг. У нього почався сильний жар, дихання уривалось, він корчився в нестерпному болісному кашлі. Але більше ніж від хвороби, Іса терпів, бачачи злигодні своєї сім’ї.
Коли він був на пасовищі, йому мало коли доводилося заглядати додому, а тут усе горе сім’ї проходило перед його очима. Єдина годувальниця сім’ї, худа сіра корівчина, вже перестала давати молоко. Стара Ійс ранком гріла воду, кидала туди затверділий сухий сир, і це було єдине, чим вони харчувалися цілий день. Малята, напившись окропу, забиралися в куток і, лякливо поглядаючи то на матір, то на батька, сиділи мовчки. Дружина Іси кашляла дедалі частіше. І щодня всі з надією чекали повернення Ійс з байського дому: стара всю холодну осінь дубила шкіру, а тепер Каражан примусила її тіпати вовну, сукати вірьовки, плести аркани і недоуздки. І, приходячи смерком додому після важкої безперервної праці, стара мати приносила в сім’ю зароблений нею харч: залишки супу, об’їдені кістки, зіпсований сир, запліснявілу пшеницю, різні недоїдки. Та й це було святом для малят і деяка підтримка для дорослих.
Часом Іса жахався від думки про те, як живе його сім’я. Він зітхав, кидався на своїй підстилці, з безпорадної люті дряпав груди, пройнятий хворобою і непозбутним лихом. І коли якось Ійс сіла в його головах, Іса не витримав:
– Рідна моя, як важко нам… Так і кінчається життя, як пройшло, біля чужого порога… Що буде тепер з тобою, з дітьми, з нею? Невже так і помру з цим горем? Коли б знаття, що залишаю вас у добрих людей, а не в цих звірів…
Жінки, налякані словами їси, голосно заридали. Заплакали й малята. Іса почував гарячі сльози, що падали на його руки, але сказати більше нічого не міг: він палав у страшній лихоманці, втративши свідомість.
Важке маячіння мучило його, губи запеклися і шепотіли щось незрозуміле. Схиляючись до нього, мати і дружина ловили якісь окремі беззв’язні слова. Здавалося, він з кимсь гнівно бореться, вперто і пристрасно сперечається. Але зрозуміти, що з ним, вони не могли.
А Ісі ввижалося, що він веде нескінченну боротьбу сам на сам з великим старим вовком. Весь час бачить він перед собою, як лютий звір напосідає на нього. Паща його раззявлена, зуби вишкірені, кровожерливий ворог от-от схопить зубами його обличчя. Потім кров заливає всю морду вовка. І зараз же ввижається, що кривава рана на голові хижака пов’язана білою хусткою, а під розкритою страшною пащею з гострими зубами раптом виникає широка чорна борода… Червоні губи ворушаться, вовча паща вимовляє лайливе слово… Хтось б’є Ісу важкою палицею… Він хапає палицю, тягне її до себе, і вовк перетворюється в Азимбая. Він лає Ісу, безжально жене в холодну буранну імлу по вівці і знову стає старим вовком… То вовк, то Азимбай… То наполовину вовк і наполовину Азимбай… Але весь час напосідає на нього безжальний, настирливий ворог, погрози вириваються з страшної пащі…
Виснажений цими жахливими видіннями, Іса втратив свідомість. Вона вже більше не поверталася до нього. На ранок його дихання перейшло в передсмертний хрип і незабаром він лежав без руху, мовчазний, поволі холонучи.
Так на шостий день хвороби померла безвісна людина з великим серцем, відважний жигіт.
Поряд без пам’яті лежала нещасна мати. Невтішно ридала хвора вдова, і надривно плакали в кутку маленькі Асан і Усен.
5Про розгром такежанівського табуна в аулі Абая довідались того ж вечора.
Коли Азимбай і табунники билися за коней, тут, в Акшоки, друзі й учні Абая захоплено розмовляли про поезію. Останнім часом Абай часто перечитував Лєрмонтова, особливо його «Вадима». Абаеві подобався образ непокірливої людини, що палала гнівом помсти. І сьогодні він заговорив про неї:
– Казахи повинні знати про цього Вадима. Відважний, наполегливий, сміливий герой… Я задумав оспівати його у віршованому дастані.
І Абай прочитав друзям свій новий вірш. Мужній, суворий, сповнений стриманої сили, він починався тривожним видінням:
Темніє синь неба. На західнім краї
Вечірня заграва згаса, догоряє,
Й на заході в шовку чудесно багрянім
Башта далека, мов сон, виринає.
Какитай, що вже читав «Вадима», на прохання Абая переказав акинам зміст твору. Коли він закінчив, Абай звернувся до юнаків:
– Просторий шлях відкриється перед вами, якщо писатимете дастани, як Лєрмонтов… Магаш, Какитай, ви можете читати по-російському, тож візьміть повід інших, поведіть їх! Розкажіть про нього Дарменові, Кокпаю, Акилбаю, нехай і вони знають, який це поет!
І молодь, залишивши Абая, який читав Лєрмонтова, до вечора просиділа в наріжній кімнаті над «Демоном». Одні прочитали його самі, інші почули поему у схвильованому переказі. Відразу ж виникла гаряча бесіда. Все нове завжди викликало молодих акинів на суперечки, роздуми, мрії. Сьогодні їхні думки зайняті були Демоном і Тамарою. Дармен і Магаш згадали про мусульманського Демона – про Азраїла. Вогненна пристрасть, якою фантазія російського поета наділила його, вражала їх.
– Яка відважна думка… Тільки непокірлива душа могла породити такий образ! – казали вони.
– Мабуть, справжнє поетичне натхнення не зважає ні на бога, ні на закони! – вигукував Какитай.
Палкі розмови не припинялися до самісінького вечора, Тільки на вечірній чай молоді акини знову зійшлися в кімнаті Абая.
Саме в цей час з’явився і Акилбай. Він жив уже на окремому зимовищі в урочищі Міали, біля селища жатаків, у півдня переходу від Акшоки, але часто приїздив до батька. Привітавшись, Акилбай сів біля молоді. Абай спитав, що чути, чи все спокійно в аулах і на рівнині.
Акилбай, як завжди не кваплячись, звичайним монотонним голосом передав звістку, яка всіх вразила:
– Та ні, не все. Сьогодні ранком цілий гурт невідомих ворогів напав на випас Такежана-ага біля Шолпан. Усіх до одного коней забрали.
З усіх боків на нього посипались запитання:
– Коли?
– Звідки?
– Весь табун зайняли?
Чай лишився недопитий. Айгерім і Зліха, що сиділи біля самовара за низьким круглим столом, теж присунулись до Акилбая. Жигіти нахмурились. Тривожне почуття охопило всіх.
Акилбай, як завжди повільно і не кваплячись, розповів про все, що знав: напад стався ранком, у нападі брало участь з півсотні людей, понад двадцять табунників дістали тяжких травм, навіть Азимбая підняли на снігу непритомним, з табуна у вісімсот коней на випасі не залишилося жодної шкапини. Сам Акилбай перебував під час нападу в курені такежанівських табунників; він заночував там по дорозі в Акшоки, і його конем, єдиним, що вцілів у цьому розгромі, скористалися, щоб послати по допомогу. Менше за інших потерпілий табунник поскакав до найближчого аулу і пригнав звідти трьох коней. Через це Акилбай і прибув у Акшоки так пізно.
– Ну, а ти ж що робив, коли на вигоні точився бій? – запитав Абай.
Акилбай почав щось мимрити. Нарешті з’ясувалося, що ще ранком Азимбай, збираючись до табунів, запропонував поїхати з ним. Акилбай відмовився не стільки через лінощі, скільки через свою пристрасть до гарячого кавардака – звичайної страви табунників у польовому таборі. Помітивши, що кухарчук саме почав підсмажувати в казані м’ясо, Акилбай вирішив за краще залишитися в курені, ніж мерзнути на вигоні.
Незважаючи на тривогу, яку викликало повідомлення Акилбая, молодь не змогла вдержатися від сміху.
– А як же ти довідався, що на табун напали? – спитав Єрбол.
– Коли я взявся за кавардак, кухарчук вийшов з куреня, але зразу ж повернувся й каже: «На землі шум, на небі шум. Чи не вовки часом напали на косяк? Чи Азимбай здумав ганятися за дикими жеребцями? Стільки снігу підняли! Просто як пурга!» Я хотів вийти глянути, але побоявся, що кавардак захолоне,– дуже вже добрий він вийшов! Із стегна лошати… і порізаний гарно – дрібними шматочками… так у салі й плаває!
На повновидому обличчі Акилбая відбилося таке вдоволення, що Дармен зайшовся реготом. Засміявся і Магаш:
– Ну, звісно! Куди ж вам було квапитися? Мусить же людина доїсти кавардак! Пізнаю нашого Акила-ага!
Тепер зареготали й інші: всі знали безтурботний і лінивий характер Акилбая. Акилбай, не звертаючи уваги на сміх, вів далі свою неквапливу розповідь:
– Кухарчук щоразу виглядав з куреня, мабуть, йому не терпілося довідатись, що там діється. Довелося послати його глянути. Він повернувся з шаленим криком: «Акил-ага, наскочили вороги, забирають коней! На вигоні бійка! – кричить.– Табун уже біля гір Шолпан… Що робити?»
Абай уважно глянув на нього і спитав:
– Ну, і що ти зробив?
– Сіли на коня і кинулися наздоганяти? – нетерпляче підказав Магаш.
Акилбай одверто відповів:
– Ні. Продовжував їсти кавардак. Я чекав кого-небудь з новинами.
Абай, втративши терпець, грізно гримнув на нього:
– Подумай, що ти там верзеш? Отямся!
– Не можу ж я брехати, Абай-ага. Не погнався я за ними!
– Чому? Хіба ти не мужчина?
– Якщо казати правду, я полінувався…
Вибух реготу перебив його. Проте Акилбай, не ніяковіючи, з дивовижною щирістю розповідав далі:
– Косяки вже встигли вигнати за Шолпан, а снігу в степу навалило по коліно. Як же мені гнатися за ними? Раніше, ніж в брали, я їх не наздожену, куди ж скакати в таку далечінь? Та ще в зимовому незручному одязі? Це просто кара! Та й що я зроблю сам? Тільки благати та просити… І взагалі – навіщо мені бути звитяжним воякою і перемагати в боях?
Акилбай говорив, що думав, одверто, не турбуючись про те, як сприймуть його слова, не звертаючи уваги на сміх слухачів. Магаш і Какитай перші облишили сміятися: обидва вони були прикро вражені вчинком брата, чесного, але наївного, який своєю нехитрістю й одвертістю поставив себе в таке безглузде становище. До того ж, помітивши, як змінився на виду Абай, вони з побоюванням чекали, що той суворо присоромить сина. Але Абай з несподіваною цікавістю втупив очі у нього, неначе розглядаючи його з подивом, і раптом щиро розсміявся:
– Коли б почув твою розповідь хтось чужий! Обов’язково сказав би: ось де справжній телепень! І правильно сказав би… Дивись, Акилбай, піде тепер гуляти по степу примовка: «Коли один з онуків Кунанбая бився з ворогами, другий сидів у курені, наминаючи кавардак!» Ну, гаразд, а ти хоча б довідався, хто ж пограбував твого дядька?
– Кажуть, попереду нападаючих бачили Абилгази і Базарали.
– Базарали? – перепитав Абай, швидко глянувши на сина.– Чому ж ти одразу не сказав?
Усе збудження його відразу зникло. Притихла й молодь, тривожно перезираючись. Абай якийсь час мовчав, насупивши брови.
– От до чого довело людей насильство Такежана! – сказав він, неначе міркуючи вголос. Потім підвів голову і обвів поглядом жигітів.– Ну, що ви скажете про такий напад?
Молоді друзі Абая мовчали, не знаючи, що відповісти. Видно було, що вони самі хочуть спитати його про це.
– Такого в Тобикти ще ніхто не чинив,– сказав він.– Це багато що означає. Це подвиг гніву. І, правду кажучи, законного гніву. Наслідки будуть, звичайно, тяжкі. Надовго затягнуться. Важко й угадати, чим усе це закінчиться. Але гідність людини пізнається не тільки завершенням справи, але й початком її. Ви чули, що Базарали поклявся помститися Такежанові за пограбування бідних жигитеків Шуйгінсу? От він і виконав свою клятву. Видно, люди не можуть більше терпіти насильства. Кунанбаївці зовсім бога забули. Як же не ринутися тут у бій? Нехай сьогодні він не дасть ще полегшення народові, але він немовби говорить: «Ось шлях боротьби, тільки так у наш час можна розраховуватися з кривдниками!»
І Абай замовк у роздумі.
Єрбол, що слухав його з напруженою увагою, тихо сказав:
– Такого ми ще не чули, Абай…
Решта мовчали, здавалося, вони не зовсім зрозуміли Абая. Тільки на обличчі Дармена відбилося повне схвалення його слів, і Абай продовжував, звертаючись до нього:
– Ось що мене ще вразило зараз. З яким задоволенням читаєш у російських книгах про мужню боротьбу сміливих людей проти насильників, проти цілого суспільства! Я часто запитував себе: чи була у нашому степу така боротьба, чи можлива вона тепер? Хто провадив її за старих часів і хто в наші дні зміг би її провадити? І завжди відповідав собі: Базарали. І вдача його, і думки, і діла показують, що він може бути таким борцем за справедливість. А коли я почув про його клятву на Шуйгінсу, я всі дні в душі сподівався, що він щось зробить. І, чекаючи на це, захопився «Вадимом», почав оспівувати його діла. І дивіться, виявляється, Вадим і Базарали – брати! Ідуть одним шляхом відплати, помсти.
Кипить гнів у серці і честь закликає,
Рука бідняка над злим лиходієм,
Як помсти знаряддя,– кинджал піднімає…—
закінчив Абай, несподівано перейшовши на вірші-імпровізацію, і знову поринув у роздум.
Незабаром стало відомо, що повітовий начальник викликав Кунту в місто. Повідомив про це Шубар, який спинився переночувати в Акшоки, по дорозі в Семипалатинськ, куди він їхав з доручення Такежана. Він докладно розповів усі новини: іргизбаї зажадали відставки Кунту, той погодився передати посаду Оспанові. Шубар розповів і про те, що Кунту давно вже підготував про всяк випадок присуд старшин Чингіської волості, що дозволяв йому перевестися в Мукурську волость разом з п’ятдесятьма сім’ями роду Бокенші. Він заручився також письмовою згодою мукурського волосного, скріпленою печаткою. Тепер Кунту вирішив використати свої документи. Отже, волосний, який обіцяв Базарали допомогу, сам утік, рятуючи свою шкуру.
За словами Шубара, Кунтуш ладен був донести начальству, що Базарали каторжник-втікач. Проте Майбасар і Такежан на це не погоджувалися: коли видати Базарали як втікача, його знов зашлють до Сибіру, а тоді Такежанові не вдасться дістати відшкодування за своїх коней. Жигитеки зможуть відповісти: «Якщо ти втратив свої табуни, то Базарали, який забрав їх, поклав свою голову. Ти втратив худобу, а ми втратили сина нашого роду». Через те кунанбаївці домагалися того, щоб Базарали був визнаний винуватцем набігу, тоді худобу можна стягти з усього роду Жигитек.
Але це саме добре розуміли й аткамінери Жигитека. Вони не могли припустити, щоб так обернулися справи, їм важливо було виставити винуватцем одного тільки Базарали і запропонувати Такежанові стягати збитки з нього самого. Тим-то вони збиралися сповістити начальству, що Базарали – відомий розбійник, а те, що він утік з каторги, приховати від влади. Для цього треба було називати Базарали не Кауменовим, а Кенгірбаевим.
А втім, поки що не було ясно, як обернуться справи. Такежан, Майбасар і Оспан уже зібралися їхати до Семипалатинська. Такежан був дуже ображений на Абая.
– Нещодавно Абай приїжджав до мене і верз казна-що, заступаючись за Базарали. Досить з мене його повчань про «мораль», про «доброчесність»! Якщо ви поважаєте мене, тримайтеся далі від Абая,– казав він.
Йому вдалося переконати в цьому й Оспана. Що ж до Шубара – то той останні роки тільки вдавав, ніби слухає Абая. Насправді ж він перший порадив Такежанові і Майбасарові добиватися звинувачення Базарали.
Абай підозрівав Шубара у дволичності, жодного слова не сказав у його присутності про те, що всі вчинки Базарали після повернення радісно дивували його. Безперечно, Шубар нишком передав би про це родичам, які й без того люті на Абая. Це могло тільки пошкодити Базарали.
Але допустити, щоб Базарали відправили назад на каторгу, Абай ніяк не міг. Тим-то, вислухавши Шубара, він твердо сказав йому:
– Я прошу тебе домогтися, щоб Базарали не видавали властям як втікача-каторжанина. Хай Такежан запам’ятає: якщо він знову пошле на смерть таку благородну людину, як Базарали, а потім почне стягати з жигитеків худобу, то мене знайде на боці жигитеків.
Але Шубарові не довелося передавати цього Такежану: той сам несподівано з’явився в домі Абая.
Він не збирався заїжджати в Акшоки, але по дорозі в Семипалатинськ Майбасар порадив йому побачитися з Абаєм, щоб самому розгадати його наміри, а коли буде можливим, спробувати прихилити на свій бік.
Зустрівши у брата Шубара, Такежан роздратовано сказав:
А, ось де той, кого ми просили поспішити у місто! Я думав, ти вже там, а, виявляється, ти тут крутишся! У хованки з нами граєшся? – злобно посміхнувся він.
Незважаючи на всю незручність свого становища, Шубар не зніяковів:
– Довелося заїхати змінити коней, от і затримався тут. Зараз жигіти приведуть з табуна нових, на них швидше доїду…
Тепер і Абай невдоволено випнув губи. Щойно Шубар казав, що навмисне заїхав в Акшоки, щоб порадитися з Абаєм, а тепер дзигою крутився перед Такежаном. Похитавши головою, Абай глумливо посміхнувся.
Такежан відразу ж оповістив, що поїде далі, не залишаючись обідати, але що йому треба поговорити з Абаєм.
– Говори тут! – відповів той, не бажаючи розмовляти наодинці. Він навіть не вислав з кімнати молодь – Магаша та Дармена. Бачачи це, залишились і Шубар з Майбасаром.
Такежан почав прямо з того, з чим приїхав:
– Їдьмо зі мною в місто, мені потрібна твоя допомога!
– А в тебе мало своїх заступників?
– Вони – одне, а ти інше. Навіщо тобі пояснювати? Для розмови з міськими властями ти потрібніший.
– А хіба я з ними в дружбі? Хіба тобі не відомо, які вони на мене люті.
– Нехай і люті, а зважають на твою думку.
– А через те мені треба лізти в огонь?
– А я не горю в огні? Ти мій найближчий родич і хочеш кинути мене в біді?
– А яку біду ти терпиш? Рятують тих, хто терпить без вини. А хіба ти можеш так сказати про себе? Чи подумав ти хоч раз: з чиєї вини ти зазнаєш біди?
Такежан почав втрачати терпець.
– А навіщо мені думати, коли є такий, як ти,– що все розуміє? – сказав він роздратовано.– Ну, і чому ж, по-твоєму, я потерпів?
– Тому, що народ до сліз доводив. За ці сльози ти й попав у біду.
І Абай, обіпершись на круглий низький стіл, що стояв перед ним, глянув братові просто в вічі.
– Коли ти облишиш називати народом нужденний, нікчемний набрід? – скипів Такежан.
– Ніколи не облишу, бо ці люди і є казахи, народ мій рідний. Їх багато, а вас, такежанів, жменька. На таких, як ви, припадає з сотню знедолених, принижених, безправних. Вони й є народ. Вони й потребують справжньої допомоги. З ким же мені бути, коли не з ними?
Дармен захоплено дивився на Абая. В його твердих словах юнак побачив правду життя. Шубар сидів насупившись, явно невдоволений тим, що говорив Абай. Такежан, остаточно озлившись, закричав, захлинаючись від роздратовання:
– Ну, коли так, оголоси тоді всім, що ти не син предків, не син Кунанбая! Що ти ворог усім достойним людям, що не відрізняєш себе від степового наброду!
– А я не раз казав про це.
– Тоді скажи й інше: що ти відступив від батьківських шляхів, що збиваєш людей з пуття, в смуту… Недарма тебе звинуватили в цьому і Уразбай, і Жиренше!
– Шлях батьків став шляхом насильства, підступності, це шлях ворожнечі з народом… Так, я відступив від цього шляху, відступив від кунанбайства…
– І молодь ще збиваєш! Чи не через те твій син Акилбай навіть з місця не рушив, коли забирали мій табун? Кавардак їв, зловтішався! Я бачу, ти й сам задоволений розбоєм!
– Ну що ж! Значить, і Базарали, який помстився за твої насильства над народом, і я, що пояснюю тобі причину твого лиха, думаємо однаково.
– Виходить, ти мій ворог!
– Якщо не залишиш Базарали в спокої, ворогуватимеш і зі мною.
– Базарали я не залишу! І стягну з нього, і голову його дістану!
– Ні, голови його не чіпай. Запам’ятай: якщо вкажеш на нього властям, повернеш на каторгу, я одверто стану на бік жигитеків-бідняків! Дохлого лошати не візьмеш з них! Твій табун порахують, як пеню за життя дорогої людини!
– До чого добалакався! Захищатимеш розбійника, злочинця, грабіжника, який вирізав цілий табун? Хіба можна милувати такого ворога?
Тут не витримав і Шубар:
– Абай-ага, адже й за шаріатом вчинок Базарали – тяжкий гріх…
– Якщо шаріат за Такежана, виходить, це не шлях істини, а шлях помилкових поглядів!
Такежан у сліпому гніві ударив канчуком по книжці, що лежала перед Абаєм.
– Ну, коли ти й від мусульманства одступаєш, від тебе лишається чекати одного: щоб ти сам виступив моїм обвинувачем і зажадав пеню за життя розбійника!
Абай нахмурив брови і кинув на Такежана гнівний погляд:
– Я й вимагаю пені, але за інше. Якщо видаси Базарали властям, я стягну з тебе пеню за Ісу, який загинув з твоєї вини. Зрозумів?
Такежан розгубився. Всі ці дні він найбільше боявся, щоб хтось не заговорив про цю смерть. Поборовши свої почуття, він розіграв здивування:
– До чого тут Іса? Людина вмерла з божої волі, а я за це відповідаю? Що, я його вбив?
– Так, ти. Ти і твій син Азимбай. Ви побоями погнали його, хворого, напівголого, в буран і в мороз. Він загинув, бо застудився тієї ночі. Через твоїх овець загинув, а ти хоч би крихту дав йому перед смертю! Де ті чотири вовки, яких забив відважний жигіт? Чи дав ти йому за них хоч четверо ягнят? Навіть шкури забрав собі! Ти не тільки вбив, але й пограбував мертвого!
Гнівні слова Абая неабияк злякали Такежана. Видно було, що Абай до найменших подробиць знає все, що стосується загибелі Іси. Якщо хтось із присутніх розповість про це іншим, справа розголоситься і впаде на голову Такежана новим лихом. Він поквапно підвівся і почав одягатись, щоб відразу їхати.
– Ось такий Іса і був людиною з народу! І сироти його бідолашні, і стара мати, і хвора вдова – це і є народ. А яким дорогим його сином був Іса! Яку відвагу показав він, захищаючи твою худобу! Ти сам або Азимбай – могли б ви учинити це, рятуючи своє ж багатство? Ні, нехай уже всі мої думки і бажання будуть разом з такими людьми, з народом, на боці якого і справедливість, і добро! Ви не варті й ламаного нігтя таких людей! їх сотні, тисячі, і всі вони знедолені й скривджені. Коли подумаєш, що Іса згубив своє життя заради пожадливості людей, яким охляле ягня дорожче за людину,– серце стискається від гніву. Так, це був справжній герой, батир! До самої смерті, в гарячці, в маренні, він боровся з вовком. А хто знає, чи вовка він тоді проклинав? Чи не тебе і твого сина, безжального й лютого хижака, проклинав він? – сказав Абай, сам не підозріваючи, з якою душевною прозорливістю він розгадав передсмертні думки Іси.
Дармен слухав Абая, низько схиливши голову, охоплений гірким жалем до загиблого. Магаш теж хвилювався.
Помовчавши, Абай тихо закінчив:
– І Базарали теж один з таких людей. З ким же мені бути, як не з ними? Запам’ятайте: якщо з ним трапиться недобре, я почну такий позов, що ти не радий будеш, Такежан!
Останні слова він промовив твердо, з погрозою. Такежан і Майбасар мовчки вийшли з кімнати.
Смерть Іси справді глибоко запала в душу Абая. Він сам послав Дармена поховати його, звелів йому взяти в Оспана двох овець для допомоги сім’ї. Дармен оплакував Ісу разом з його рідними, обіцяв піклуватися про дітей. Тоді ж стара Ійс розповіла йому всі подробиці подвигу Іси і його смерті.
Слідом за Такежаном зібрався їхати і Шубар. Але Дбай затримав його. Він хотів передати з ним листи в Семипалатинськ. Один з них був до Кунту. «Хочеш урятувати себе,– писав йому Абай,– рятуйся будь-яким шляхом, тільки не топи Базарали. Якщо викажеш його, стережись!» Написав він і Оспанові, благаючи його: «Якщо хочеш бути волосним, не накликай на себе прокльонів народу. Я почуваю, що ти збираєшся зректися мене. Єдине моє прохання до тебе, прохання старшого брата: хай хоч який гаспид тебе плутає, не виказуй Базарали властям!»