355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Мухтар Ауэзов » Шлях Абая » Текст книги (страница 35)
Шлях Абая
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 15:41

Текст книги "Шлях Абая"


Автор книги: Мухтар Ауэзов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 46 страниц)

На похорон Абіша зібралося багато городян.

День випав погожий, небо було прозоро-синє, як навесні. Пройшовши за труною по Ташкентській алеї, люди дійшли до казахського кладовища і заповнили його. Тут уже було приготовано могилу, вириту в мерзлій землі, за мусульманським звичаєм, з боковою заглибиною для тіла – лакатом. Загорнуті в саван останки Абіша жигіти обережно опустили в глибоку холодну яму. Вкладаючи його в лакат, Майкан і Утегельди промовили вголос:

– Аманат! Аманат! Тимчасово довіряємо!

І ті, що стояли поблизу, повторили:

– Аманат!

У слові цьому наче прозвучало благання, що закликало до милосердя мовчазну холодну землю.

Хоч як багато людей зібралося на похорон Абіша, Магаш почував себе у цій великій юрбі, наче в пустелі. Сьогодні вранці він нестримно ридав на самоті, всією душею віддавшись своєму горю, але як тільки прийшли сторонні, опанував себе, і ніхто не побачив сліз на його змарнів лому, блідому, як фарфор, обличчі. Він просив також Майкана й Утегельди міцно тримати себе в руках. І вони виконали його волю і не заплакали навіть тоді, коли опускали покійного свого друга в могилу.

Скоро біля свіжого горбка залишилися тільки найближчі друзі небіжчика. Вони обступили Магаша. Був тут і Джамбул. Гіркі сльози текли по вилицюватому обличчю акина, який почав своє слово, присвячене Абаю, Джамбул говорив від імені джетисуйських казахів, висловлюючи їхні думи і почуття. Висловивши надію, що молодий Магаш добре зрозуміє його, він заспівав. Усі одразу принишкли, знаючи, що Джамбул співає тільки тоді, коли хоче щось сказати людям. Перші слова акина, виголошені тремтячим голосом, викликали мовчазне свалення слухачів, потім почулися зітхання і тихий плач. Своєю піснею Джамбул посилав через Магаша привіт від місцевих казахів найблагороднішому синові народу, мешканцеві самипалатинських степів:

 
Путь щаслива, друже Магаш,
У далекий Семей, в добрий край!
Батьку щире вітання, Магаш,
Друзів вірний поклін передай.
Мудрим словом своїм завжди
Утішав він в печалі нас.
Хай не зломиться від біди
В горі, в злигоднях, в чорний час!
Гірко думать: нема орла,
Який крила в політ розправля…
багатьох земля прийняла,
Багатьох ще візьме земля.
 

На початку Джамбул гірко оплакував передчасну смерть Абіша, а потім почав утішати Абая.

 
Ношу горя проносить в житті
Для самого – то вже стократ.
Тільки ти не сам у путі,—
Ми з тобою, наш друг і брат…
Хай висушить сльози в очах
Любов наша в щирих серцях.
 

Так закінчив пісню Джамбул.

Абай тяжко переживав своє горе: загинула опора його життя. Він бачив себе знову край високої прямовисної скелі. Необережний порух, невдалий крок – і зірвешся в безодню, в чорну прірву.

Ночами Абай знемагав без сну, вдень налягали сумні думки. Він замкнувся у собі і не прохопився в ці скорботні дні жодним словом з своїми домочадцями. Велике добре серце поета заклякло, стало жорстоким від великого горя.

Незадовго до повернення Магаша приїхав з Акшоки старший син Абая, Акилбай. Він розповів, як тяжко переживає втрату коханого чоловіка Магіш. Побивається за сином Дільда. Та й увесь аул сумує…

Розповідав Акилбай – хоч Абай його про це й не розпитував – також і про непристойну поведінку Такежана і Каражан, які приїздили в Акшоки на семиденні поминки Абіша. В розмові з Дільдою Такежан осуджував Абая – мовляв, саме він винен у смерті сина. Акилбай передав слова Такежана а байдужістю стороннього спостерігача, в тоні його не було ці болю, ні осуду.

– «Абай ціле життя твердив одно: «Вчитиму Абіша»,– і загнав його на край світу, де на хлопця напала смертельна хвороба. Наші батьки і діди не вчилися у росіян, проте всі їх поважали, і вони чудово правили народом. Адже знав Абай, яке в сина здоров’я,– навіщо ж було вчити його нескінченно? Все одно усіх наук не вивчиш! А потім ще відправив Абіша на заробітки отак далеко! Хіба це видане діло – служити в Алма-Аті!» От що казав Такежан Дільді,– закінчив Акилбай свою розповідь, і було незрозуміло, як він сам ставиться до Такежанових слів…

Абай пильно дивився в обличчя Акилбаю: і це був його син! Але, слухаючи Акилбая, він не знаходив у своєму серці гніву, бо так, мабуть, відчув би укус мухи лев з переламаним хребтом, і тільки мовив з гіркою умішкою:

– Я гадаю, що коли Такежан прийде кинути жменю землі в мою могилу, він кине туди колючки…

А Акилбай вів далі:

– Багато хто поводиться не краще за Такежана. Його жінка Каражан разом з Маніке, Ісхаковою жінкою, також осуджують тебе. «Чому не привезли дорогого Абіша вмирати до рідного аулу? – кажуть вони.– Кого оплакувати примчать верхи родичі? Над ким читатимуть коран, обливаючись слізьми, жінка і мати? Їм не дали навіть кинути своїми руками жменьку землі в могилу небіжчика. Навіть горбка землі не залишилося після нього в степу! Ми і поголосити не можемо за ним, нам гірше, ніж корові, у якої зарізали теля, бо та принаймні бачить шкуру його і реве».

Абай знав справжню ціну своїм родичам, не сумнівався, що вони здатні звести наклеп на нього навіть у цю печальну пору його життя, поглумитися з його батьківського горя, опоганити світлу пам’ять Абіша. І якщо він усе ж звелів тимчасово поховати сина в Алма-Аті, то тільки через те, що побоявся важкої дороги. Однаково він вирішив при першій можливості перевезти тіло Абіша до рідного аулу.

Родичі не знали про цей намір Абая, але, навіть коли б знали, вони знайшли б привід для наклепів і зловтіхи…

Абай не затримував у себе Акилбая і відправив разом з ним в Акшоки Какитая, щоб той розділив з жінками їх-не горе, дав їм розумну пораду, а сам, залишивши при собі Дармена, вирішив дочекатись у Семипалатинську повернення Магаша.

Довідавшись про нещастя, що спіткало Абая, городяни з ранку до вечора юрмилися на його квартирі в слободі. Побували у нього Сеїль і Дамежан, зайшли старі друзі Сеїт, Абен й інші затонські вантажники; приходили також торговці, чиновники, товмачі, а за ними потяглися мулли і шакірди.

Не з усіма відвідувачами розмовляв Абай охоче, але був він душевно радий приходові Дамежан і Сеїля, а також Абена та його друзів, які ставилися до Абіша з щирою любов’ю і глибокою повагою.

Звертаючись до Абена, Сеїля та затонських вантажників, Абай глухим від хвилювання голосом сказав:

– Хоч і не заради мене прийшли ви сюди, але я радію вам, бо ви зберегли добру пам’ять про Абіша. Коли приходять люди, які від душі оплакують мого дорогого сина, хіба можу я не дякувати їм за слова розради, не поділити з ними печальну трапезу? Якщо не прояснів зараз моє обличчя, чи не ображу я цим пам’ять небіжчика? Ви любили Абіша, друзі мої, і я люблю вас!

Абен, добре знаючи степові звичаї, оцінив лагідну мову Абая і так відповів йому:

– Абіш своїм розумом і знаннями міг би стати нашим наставником. Про нього можна сказати: «Коли хочеш мати друга, май тільки такого!» Коли Дармен знайшов у Абіша захист, ми, радіючи, думали: цей юнак нікому не поступиться щастям друзів! Тепер ми осиротіли. Адже мало хто з освічених молодих казахів розуміє наше гірке життя і непокоїться за нашу долю…

Ці слова особливо дорогі були Абаю зараз, коли його серце жадало розради.

Після того як Абен і його друзі пішли, Абаю хотілося риданнями полегшити свої муки, але плакав він не слізьми, а кров’ю серця, і кров’ю серця написав вірші, співучі, як струни домбри. Із слів Абена він зрозумів, що його батьківська мрія перетворюється на мрію народу, стає надбанням молодого покоління. Тим гіршою була для нього рання смерть сина.

 
Я в минулім життя прожив,
Він нового провісником став.
Всі надії я розгубив,
Шах кістки мої пронизав.
Став старим і немічним я,
В серці біль, що горить вогнем.
Горе чорним, немов змія,
По очах стьобонуло бичем.
 

І після кожної строфи виникав однаковий приспів, що знову й знову повторювався:

 
Смерть, скажи, як посміла ти
Мого сина до себе взять?
 

Абай журився, що не здійснилася його мрія, яка йшла назустріч думам народу, блукаючого в темряві.

 
Скрізь обдумано діяв ти,
Був ти чесним, не вмів брехать.
Був відважним і смілим ти,—
То й щасливим можна назвать.
Смерть, скажи, як посміла ти
Мого сина до себе взять?
 

Коли натхнення, приглушене горем, покидало Абая, він знову віддався нестримному розпачеві, і тоді рятувала лише непритомність – від нестерпного болю в серці.

Довідавшись про смерть Абіша, Павлов три дні пробув разом з Абаєм і утішав його, як умів. Він передав батькові пачку любовно підібраних листів, одержаних ним від Абіша за останні п’ять років.

– Коли дозволить вам горе, прочитаєте ці листи, Ібрагіме Кунанбайовичу! Ви ще раз переконаєтесь, як високо піднявся Абдрахман, дізнаєтеся багато про що, і це дасть вам розраду. Ніхто не живе вічно, всі ми смертні. Але ваш син прожив своє коротке життя так, що воно викликає захоплення. Скільки пізнав він справді великого і як високо стояв над юрбою обивателів!

Абай узяв акуратно зібрані Абішеві листи і мовчки поклав під подушку.

У ці ж дні надійшов Абаю лист від Євгена Петровича Михайлова, старого його друга, висланого колись з Семипалатинська. Він перебував тепер на Алтаї, у верхів’ях Іртиша, поблизу Зайсана, де провадив етнографічні дослідження. Влітку Михайлов кочував з казахами, а тепер сидів над своєю науковою роботою. Про тяжку хворобу Абіша він знав уже давно з його листів, одержаних за останні роки.

Михайлов згадував у своєму листі дитинство Абіша, ту незабутню осінь, коли він привів його за руку в російську школу. І перед очима Абая постав живий образ сором’язливого аульного хлопчика, який тримався осторонь незнайомої шкільної дітвори і злякано тулився до бородатого російського дядечка, наче до рідного батька…

Михайлов з любов’ю говорив про прекрасне життя Абіша, який за короткий свій вік побачив і взнав більше за будь-якого столітнього аксакала.

І Абай, залишившись сам, втілив у вірші слова вірного старого друга, який був для Абіша немовби другим батьком:

 
Жив він зовсім не напоказ,
В тому мудрість старечу мав,
Турбувався завжди про нас,
За нами завжди сумував.
 

Думати про Абіша, ділитися з ним, хоч і мертвим, своїми думками стало насущною потребою для Абая, Багато глибоких, зворушливих рядків народилося в ці дні в його серці, віршів, написаних тільки для Абіша,– їх поет ніколи нікому не показував.

Коли нарешті приїхав Магаш, Абай замкнувся з ним і змусив його якнайдокладніше розповісти про останні місяці і дні життя Абіша.

Вислухавши Магаша, Абай відчув, як його серце залила нова хвиля скорботи. І тоді він знову взявся до свого вірного, мовчазного друга – поезії:

 
Сміливий, розумний, він знав
Долі точні і шлях, і час,
Сам безстрашно її стрічав,
Крився з горем своїм від нас.
Знав, що мало лишилось жить,
І нікого не смів лякать.
Те, що йому довелось зробить,
У заповіті встиг записать.
 

Абай розповідав про добру і сильну вдачу свого сина, який міг бути прикладом для юнаків рідного народу.

 
До багатства не прагнув він,
Чванства, брехень не визнавав…
Залишив він сім’ю, мене,
Мало взнавши земних утіх,
Та коротке життя ясне
Він продовжив в знаннях своїх.
Всіх просторів і всіх часів
Шир охоплював пильний зір…
 

Так заговорив Абай вперше про свою скорботну гордість батька, який побачив у синові справжнього громадянина рідної землі.

Хоч як ретельно приховував поет присвячені Абішу вірші від стороннього ока, вони не залишились таємницею для близьких: Дармен, користаючись нагодою, обережно брав сокровенні записи з-під Абаєвої подушки, похапцем переписував нові строфи, а потім разом з Какитаєм вивчав їх напам’ять.

Одного разу Магаш прочитав товаришам свої вірші, написані біля ліжка вмираючого Абіша, тоді Дармен і Какитай ознайомили Магаша з Абаєвими віршами, які їм вдалося переписати. Магаш передав друзям передсмертні слова Абіша про те, як плодотворно російська поезія, російська волелюбна думка вплинули через Абаєві твори на вірші казахських поетів. І всі погодилися, що за останні роки поети, які близько стояли до Абая, почали справді писати вірші зовсім не так, як раніше. Казахський поет знаходить тепер нові слова, бо він по-новому починає сприймати світ. Насамперед це стосується Абая. Його вірші про Абіша аж ніяк не схожі на жоктау[ Жоктау – плач за небіжчиком.], які складали раніше акини: беки і бії, хаджі і мірзи, щоб зміцнити мусульманство, прагнули розрадити людину в її горі думкою про неминучість долі. Недарма вони завжди починали свої проповіді з давно відомих пустих фраз: «Нема тулпара з цілими копитами, нема сокола з цілими крильми», «І друг аллаха, пророк, покинув цей світ!», «Друзі Магомета, шахріяри[ Шахріяри – чотири Магометових соратники.], пішли з цього світу». Щирий смуток ображали вони сухими, байдужими словами, які вже давно відлунали.

Абай у своїх віршах оплакував Абіша не тільки як батько, що втратив сина, але і як учитель, втративши улюбленого учня, котрий знайшов у російського народу великий скарб знання. Цей скарб він приніс у степ, своєму рідному народові, який живе в темряві неуцтва. І от пішов назавжди з життя один із перших посланців степу, якому, можливо, судилося стати вожаком нового, вільного племені!

Довгими безсонними ночами, не знаходячи спокою, безутішно тужив Абай – літня людина, батько і громадянин,– тільки паперу, довіряючи скорботу своєї душі. Всі вірші, написані ним у той час, дихали суворим подихом нового перевалу в його високій долі.

Абай повідомив Магаша про своє рішення, до якого прийшов ще до його повернення: перевезти останки Абіша в рідний степ, доки могила не встигла відтанути. Утегельди і Майкан з трьома жигітами повинні завтра трьома підводами виїхати до Алма-Ати, а звідти, взявши тіло Абіша, проїхати приярками Чингісу, через землі тобиктинців, в аул Акшоки. Магашу треба вирушити додому: він провів Абіша в останню путь, нехай поділить тепер горе з його матір’ю і сім’єю.

Сам Абай залишився в місті до того дня, поки не одержав телеграму від Утегельди, що той з останками Абіша виїхав з Алма-Ати…

В середині травня в аулі Акшоки народ з глибоким сумом зустрів дроги, на яких стояла дубова труна з дорогим прахом. На відстані випасу ягнят від зимовища Акшоки була могила матері Абая – Улжан. Абіша вирішили поховати поряд з бабусею.

Перед самим похороном, до початку жанази, небіжчика треба було вийняти з труни і витягти з шкіряного мішка, в який, за порадою досвідчених алма-атинськцх стариків, Майкан і Утегельди обережно зашили його, перш ніж повезти в останню путь. На чужині Абіш нудьгував за рідним аулом. Тепер, коли він повернувся до свого Акшоки, де вперше розкрив очі на світ, треба було, щоб хоч одна людина побачила його обличчя.

Так сказала Дільда Абаю, він, погоджуючись, кивнув головою і промовив глухим голосом:

– Нехай мати і дружина подивляться на обличчя Абіша і востаннє попрощаються з ним.

Дільда і Магіш увійшли під холоднувате похмуре склепіння мазара і повагом наблизилися до кістяного ложа, на якому покоїлись останки Абіша. Мати в розпачі голосила: «Рідний мій!» Підтримуючи Магіш правою рукою, вона підвела її до печального ложа, а лівою зняла з голови небіжчика саван. Ноги Магіш підломилися, вона знепритомніла, і обличчя її, наче ознаками смерті, взялося синіми плямами.

Тіло навдивовижу збереглося: Абіш наче спав міцним сном, обличчя його майже не торкнувся тлін.

Майкан і Утегельди, які сиділи навпочіпки біля ложа смерті, підвелися, підхопили під руки Магіш і Дільду і повели їх до дверей. І тут Магіш раптом знову заголосила, і крик її горя було чути у всьому залі. Вона вся тремтіла від ридань і кричала в розпачі:

– Абіш мій! Душа моя! Перед лицем твоїм зрікаюся життя… Нема мені без тебе світу… Скоро, скоро прийду до тебе, рідний мій…

І, знову знепритомнівши, вона впала на руки Утегельди.

ВОРОЖНЕЧА
1

Абай, не роздягаючись, ліг відпочивати у великій юрті і непомітно _задрімав. Прокинувся він від надзвичайного галасу, що долинав крізь цупку повсть. Підвів голову з подушки і почав прислухатися. Вухо вловило глухий стукіт соїлів, що їх скидали на землю, брязкіт стремен. Мабуть, одразу під’їхало багато вершників, і коні, тиснучись біля припону, подзенькували кільцями вуздечок.

Абаю здалася дивною ця раптова поява жигітів в аулі, біля його юрти. Підвівшись на лікті, він обернувся до високого ліжка, де звичайно сиділа Айгерім.

– Хто там приїхав?

Але Айгерім не почула чоловікових слів: вона вже стояла біля виходу з юрти і, висунувши голову в прочинені низькі двері, з цікавістю розглядала прибулих вершників.

А до юрти, дзвінко вигукуючи: «Аке! Аке!» – бігла Рахіля, маленька Абішева дочка. Прослизнувши повз Айгерім, вона кинулася до діда, який одразу ж розкрив їй широкі обійми. Айгерім пройшла слідом за дівчинкою і сіла, як завжди, на краєчку ліжка.

– Ой-бай, аке! – забелькотіла Рахіля, випручуючись з рук Абая.– Скільки понаїхало розбійників, всі з соїлами! З ким вони будуть битися, аке?

Абай глянув на Айгерім.

– То хто ж приїхав?

– Ширак[ Ширак – голубчик. Казахські жінки звичайно не називали на ймення родичів чоловіка, а давали їм вигадані імена на знак особливої поваги.], – прикидаючись цілком спокійною, сказала Айгерім.

Абай наморщив лоба; він не міг одразу пригадати, кого з діверів вона називала цим ім’ям.

– Який Ширак?

– Ну, син Айнекема з Малого Каска-Булака! – ласкаво посміхнулася Айгерім, намагаючись заспокоїти чоловіка.

Почувши назву місцевості, Абай згадав, що дружина дала Такежану прізвисько Айнеке. Значить, приїхав його син Азимбай.

В ту ж хвилину на дверях юрти показалося широке, з запаленими повіками, грубе червоне обличчя, обрамлене густою чорною бородою. Нежданий гість переступив поріг, холодно привітався з господарями і попрямував до почесного місця. За ним низкою пройшли чоловік з десять молодих жигітів у драних чоботях і в старих зношених сіряках, чапанах та тимаках. Видно, це були бідні Азимбаєві сусіди, пастухи. Високі на зріст, жилаві, широкоплечі, вони здатні були битися хоч з ким. Однаково підстрижені маленькі борідки й вусики робили їх на диво схожими один на одного.

Коли гості посідали, Абай звів очі на Азимбая і, не приховуючи подиву, спитав:

– Куди прямуєш?

Азимбай криво посміхнувся:

– Справа у нас важлива… Батько наказав заїхати до вас, поговорити…

В голосі гостя забриніли тривожні нотки.

– Про що?

– Хіба ви не чули, яке лихо сталося?

– Що за лихо?

– Одні б’ються, інші допомагають!

– Хто б’ється? Хто допомагає?

Абай сердився, його дратувало широке, усміхливе обличчя Азимбая, його манера говорити загадками. Помовчавши, ніби бажаючи позлити Абая, той перейшов нарешті до справи:

– Уаки[ Уаки – назва роду.] Кокенської волості, а з ними набрід з сорока родів затіяли проти нас ворожнечу. Кажуть, їм допомагає якийсь кляузник, Серке, у нього в місті скрізь свої люди. Цей проноза домігся розпорядження відмежувати на їхню користь пасовища від Тобикти. Приїхав «жентемир» чи «земтимир», не знаю, .як там його називають, і вже відрізав землю в Бугулинській волості і у родів Есполат, Тасболат, Карамірза і Дузбембет. Тепер він з довгою смугастою жердиною приїхав у Сактогалак. Міряє землі на межі з Кокенською волостю, де колодязі і пасовища нашого роду Олжай…

Абай уже чув цю новину.

– Які колодязі від Олжая і які землі від Есполатів відрізають?

– Від нас відрізають Верхнє Жимба, Нижнє Жимба, Караган-Копсакау, Шолак-еспе, до самого Більде,– сказав Азимбай.– Потім загарбають Обали, Когали, Кара-кудук, Турекудук і вийдуть до Шагану, до самісінького підніжжя Семейтау. Як бачите, збираються відібрати всі наші пасовища. Вони нападають не на якогось одного старшину, не на одного волосного, не на один аул чи рід, а на весь Тобикти…

Абай уявив собі дальший хід подій: Такежан, Азимбай і їхні спільники зберуть усіх тобиктинців і почнуть битися з уаками.

– А що збирається робити народ? – спитав він.

– Народ – це Тобикти, а Тобикти очолює Уразекен! – сказав Азимбай, добре розуміючи, що зачіпав Абая за живе, і даючи зрозуміти, що боротьба передбачається не на життя, а на смерть.– Недарма кажуть: «Головний ворог – ворог народу, а головна суперечка – суперечка земельна». Уразекен послав кокенцям привіт і від імені Тобикти запропонував їм миритися. Але уаки не захотіли миру, вони вирішили пограбувати нас за законом. Тоді Уразбай розгнівався і звернувся до тобиктинців з закликом: «Нехай сядуть на коней всі, кому дорога честь Тобикти». І правильно зробив: невже ми будемо терпіти образу від візників, від хліборобів-жатаків, від голодранців Уака! Тепер Уразбай озброює жигітів, він звернувся по допомогу і до мого батька: «Пришли своїх жигітів, здатних тримати зброю! Мужчина вмирає в бою, заєць – в очереті! Особисто я життя не пожалію за честь Тобикти!» От ми й їдемо тепер у стан Уразбая!

Закінчивши свою розповідь, Азимбай почав пити кумис, поданий йому гостинною Айгерім. Весною доїлися тільки жеребні кобилиці, кумису в Айгерім було небагато, але вона щедро наливала його гостям із срібної миски.

– Рот – ворота, слова – вітер! – сказав Абай.– Надто багато базікаєш ти, тобиктинський задирако.

Азимбай промовчав. Адже він приїхав у Акшоки з батькового доручення, щоб з’ясувати, як ставиться Абай до назріваючих подій. Уразбай уже при першій зустрічі з ним, Азимбаєм, неодмінно спитає: «Що каже Абай?»

– Ну, Абай-ага, ви чули, куди ми їдемо,– сказав він вкрадливо.– Родичі ваші осідлали коней, підняли меч. Що скажете ви, коли нас очолить Уразбай?

Абай вважав, що вимоги трудівників Кокену справедливі і що тобиктинські багатії затіяли несправедливе, чорне діло. Він ладен був сказати це кому завгодно, навіть самому Уразбаю в вічі, нехай би той луснув від люті…

І він відповів спокійно:

– Не розумію, чого Уразбай так далеко шукає ворогів, та ще на конях, зі зброєю в руках. Справжні вороги його перебувають зовсім близько, вони в ньому самому. Це його темрява, дикість, неуцтво. Ось з якими ворогами йому слід боротися передусім.

Азимбай дивився на Абая, злісно звузивши і без того вузькі очі. Тим часом Абай спокійно провадив далі:

– Часи соїла і наскоків минули, це зазнав на своєму гіркому досвіді ще Кунанбай. Давно пора зрозуміти це і Уразбаю. Якщо ви не згодні зі мною,– Абай оглянув молодих жигітів,– їдьте, бийтеся, зазнавайте на власній шкурі, чим закінчуються такі справи в наш час…

Азимбай зрозумів, що господар сказав своє останнє слово. До того ж срібна миска з кумисом спорожніла. Отже, залишатися тут не було чого. Ясно, що Абай не схвалює походу проти уаків, а головне, йому не подобається, що сама затія йде від Уразбая, якому він, на думку Азимбая, завжди заздрив…

«Ти туману напускаєш, але я бачу тебе наскрізь!» – подумав Азимбай, узяв у руки нагайку, підвівся і дав знак своїм соратникам збиратися в дорогу. Жигіти враз, як один, підхопилися з місця і наділи свої тимаки.

– Прощавайте! – сухо сказав Азимбай і, випроставши плечі, твердою ходою попрямував до дверей; жигіти слідом за ним вийшли з юрти.

Залишившись удвох з Айгерім, Абай пояснив їй, які серйозні події назрівають в степу. Землемір на законній підставі відрізав від тобиктинців колодязі і пасовища: вони здавна належали кокенцям, але тобиктинці захопили їх силою. Торік на Жалпаківському надзвичайному з’їзді кокенці самі бачили у семипалатинського повітового начальника папери з сургучевою печаткою, які засвідчували, що спірна земля і колодязі справді належать їм. Від їхнього імені виступав Серке, людина ділова і метка, і з’їзд запропонував тобиктинцям негайно повернути загарбані землі справжнім власникам. Проте тобиктинські багатії тут-таки, на з’їзді, вдалися до підступних дій. Перший удар вони спрямували на Серке, напустивши на нього Тауїрбека з Мукура, відомого грубіяна. Той вилаяв захисника кокенців і намагався його залякати. Потім Казибек з роду Олжай, не менш відомий бешкетник і наклепник, прилюдно зажадав від Серке негайної сплати нібито позичених у нього, Казибека, грошей. Серке відбив обидва ці напади. Тоді тобиктинець Оспан, син Аширбая, при всіх ударив Серке по потилиці і збив з нього шапку. А тобиктинці під цей час щось злісно вигукували, і здавалося, що це гавкають люті пси або виють голодні вовки… Одним словом, тобиктинські верховоди не гребували ніякими засобами, щоб узяти гору над своїми супротивниками. Вони не побоялися навіть повітового начальника: темної ночі, коли всі спали, раптом спалахнула юрта, де жили російські чиновники. Всі папери згоріли. На тому і закінчилася робота надзвичайного з’їзду, чиновники поїхали в місто, а земельна суперечка залишилась нерозв’язаною. Але Серке, видно, зумів відновити за зиму всі потрібні документи і домігся свого, інакше землемір не приїхав би в степ. Ось чому Уразбай розлютився і затіяв усе це.

«Тепер справа може закінчитися кров’ю,– подумав Абай.– Доведеться й мені поборотися з загарбниками: адже я стану на боці супротивників Тобикти!..»

Рівнина Каракудук широка і привільна. Тут, поблизу багатого на воду колодязя, розташував Уразбай аул з білими юртами для поважних гостей і з припонами для коней. А навколо аулу Уразбай оселив окремими аулами своїх синів Касеїна, Касимжана і Єлеу. Юрти родичів доставив він віддалік, кільцем, і в такий спосіб немовби оточив свій дім фортечним муром.

Сьогодні в урочищі Каракудук панує пожвавлення, з самого світанку приїжджають і від’їжджають збуджені вершники, представники багатьох родів. Коли б усі ці люди не були озброєні соїлами, можна було б подумати, що вони зібралися на великий святковий той або на поминки.

Старійшини, аксакали і карасакали спинилися в аулі Уразбая, а жигіти, що з ними приїхали,– в сусідніх аулах.

У Великій білій юрті Уразбая радяться головні верховоди Тобикти, представники родів Олжая, Сак-Тогалака, Есполата, Карамірзи, Дузбембета і навіть Мірза-Мамая: і туди долетів клич Уразбаїв.

У всіх на вустах була крилата фраза, яку колись сказав Уразбай: «Головний ворог – ворог народу, а головна суперечка – суперечка земельна».

– Між мною і Уаком нема ніяких особистих рахунків! – сказав Уразбай, звертаючись до своїх поплічників.– Уаки ворогують з моїм народом. За щастя Тобикти, за його честь сідаю на коня!

Ці слова миттю стали відомі всім аулам, їх передавали один одному аксакали і молоді жигіти. Так, Уразбай знав, як підійти до серця тобиктинця. У кожній юрті почалися зловісні розмови, до них жадібно прислухалися нові загони жигітів.

Сп’янілий від свіжого, густого кумису, Уразбай говорив:

– Уаки загарбують у Тобикти осінні пасовища, зимові та літні стійбища, весняні вигони! Відбирають землі, що споконвіку належали нашим предкам! Зазіхають на нашу честь, ображають нас! Хіба тільки батькові моєму Аккули належали літні й осінні пасовища в Каракудуку, Терекудуку, Обали, Когали, Шолак-еспе, Канай, Верхнє Жимба і Нижнє Жимба? Хіба тільки Кунанбай ними користувався? Хіба оселялися тут і напували свою худобу тільки Байсал, Божей, Молдабай чи Буракан? І ось ці пасовища, якими повинні користуватися всі діти Тобикти, хочуть тепер забрати у нас! З того часу, як казах став казахом, хіба не суперечка про землю була у нього головною суперечкою? Не заради себе, ні, за наші пасовища очолив я вас!

Уразбай передихнув і додав:

– Нехай ховаються боягузи! Битва за землю – це битва за честь Тобикти!

Ватажки родів – Жиренше, Абрали, Азимбай, Абдільда схвально загомоніли.

– Прапор честі Тобикти тепер у твоїх руках, Уразеке! – вигукнув Жиренше.– Той не тобиктинець, а зрадник, хто не піде за тобою! Хай руки наші залишаться там, де схоплять ворога, а зуби там, де ввіп’ються в нього. Розбий впень уаків, Уразеке, постав їх навколішки!

Розохочений лестощами, Уразбай розпалювався дедалі більше.

– Хто такі уаки? – горлав він.– Однокінники, злидарі, хлібороби з немазаним скрипучим возом, голодранці, що здобувають собі мізерні харчі сокирою та лопатою! Зібрали всяку погань з сорока родів, немов із сорока клаптів, та ще й хизуються! У них навіть коміра нема на шиї, щоб можна було як слід їх струсонути. Це про них сказано: «Піщинки, воєдино зібравшись, не стануть каменем; раби, до гурту зібравшись, не стануть паном». Збери їх хоч тисячу, однаково лічити нічого! Пройдуть по піску – сліду не помітиш! Треба розорити саме лігво їхнє, де зібралося охвістя всіх сорока родів! Ну, начувайтеся тепер, косарі, орачі, теслярі, однокінники!

Сам переймаючись злістю, Уразбай заражав своїх слухачів, і перемога над кокенцями здавалась їм дуже легкою.

– Перекажіть вашим жигітам мої слова! – сказав Уразбай.– Нехай знають вони, проти кого й чому ми йдемо!

Цю промову слухали понад тридцять вожаків роду. В перервах між чаюванням і бесбармаком вони походжали на лузі перед білими юртами, де розмовляли зі своїми жигітами, і в такий спосіб Уразбаєві слова про наступний похід стали всім відомі. Більшість тобиктинців були готові хоч зараз почати бійку. Тільки декого довелося переконувати, а декому і наказати, додавши кілька крутих слівець.

Тим часом мало хто з бідняків тобиктинців знав, кому насправді належать ті землі, за які їм доведеться боротися не на життя, а на смерть. Деякі, правда, чули, що тобиктинські багатії відібрали їх від уаків, і хоч мовчали про те, але в душі були проти уразбаївської витівки: яке діло незаможному до тучних пасовищ Каракудук, Терекудук і Жимба! Якщо спитати у бідняка тобиктинця, що відомо йому про ці землі, на яких він зроду не бував, він, напевно, відповість: «Пес їх знає, а не я! Мій кінь і травинки там не зірвав, а я навіть ковтка води не винив!»

З двох тисяч родин Тобикти спірними вигонами та пасовищами користувалися тільки тридцять баїв, ті самі, що сиділи зараз в Уразбаєвій юрті, представляючи тобиктинські аули. І коли вони, б’ючи себе в груди, слідом за Уразбаєм вигукували: «За нашу землю! За народ! За честь Тобикти!» – то це були брехливі слова, якими вони прикривали свою зажерливість і темні задуми. Як за часів Кунанбая, так і тепер, при Уразбаї, найсильніші вожаки родів Тобикти утискували своїх сусідів, хліборобів Уака, відбираючи в них землю, яку вони, через свою бідність, не могли повністю використати; кожної зими, як тільки випадав сніг, багатії тобиктинці вигонили свої табуни – п’ятдесят-шістдесят тисяч коней – на добре захищені од вітрів багаті пасовища, загарбані у кокенців.

Після полудня з Великої Уразбаєвої юрти прийшов наказ:

– На коней! Рушати в путь!

Жигіти почали ловити коней, що паслися, відв’язувати жеребців та ялових кобил. Долина Каракудук сповнилася гамором, галасом, брязкотом стремен, і незабаром сто дужих, один в один жигітів, озброєних соїлами, піками і. сокирами, риссю поскакали до гір Кокену.

Ні сам Уразбай, ні вожаки родів, що сиділи в юрті, ні найближчі родичі не брали участі в поході. Вони чекали, коли звариться м’ясо вгодованого лошати. Це лоша Уразбай приніс у жертву на підтвердження клятви, даної один одному тобиктинськими баями,– міцно стояти у початій справі до кінця.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю