Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 46 страниц)

НАД БЕЗОДНЕЮ

1

Над землею низько нависло беззоряне, чорне небо. Невеликий дворик Кумаша поринув у пітьму. Особливо темно під лабазом – наче сама ніч звила собі тут гніздо. Навколо тиша, тільки здалеку долинає гавкіт міських собак.

Чотири жигіти і молода жінка, поставивши коней у затишному місці біля стайні, причаїлись у темному кутку під повіткою, нетерпляче чекаючи свого товариша, що зайшов у хату, до Абая. Ось грюкнули двері: Дармен. Друзі поспішили йому назустріч:

– Що він сказав? Не лаяв тебе?

Дармен зам’явся, але, побачивши нетерпляче чекання товаришів, квапливо заговорив:

– Ні, не лаяв… Він сказав нам негайно переправитися на той берег і шукати собі притулку в місті. «Влаштуєтесь у надійному захистку й одразу подайте прохання від імені Макен, Абіш його напише». Так він сказав… Не можна баритися!

Дармен узяв за руку молоду жінку і швидко попрямував до коней. То була Макен, його кохана. Нерозлучний друг Дармена, Абди, відв’язавши сивого інохідця, підвів його до Макен, вона легко скочила в сідло і сіпнула повід. Обабіч неї їхали Дармен і Абди, а слідом – Какитай, Муха і Альмагамбет – вірні друзі, які вирішили розділити з Дарменом всі небезпеки і тривоги, що чатували на нього. Виїхавши з двору, вершники під покровом темної ночі помчали безлюдною вулицею до Іртиша. Вони хотіли швидше перебратися через річку і сховатися від погоні. Вільний жигіт і дівчина стали бездомними втікачами.

Час був пізній, пором стояв уже на причалі на тому березі, човнярі з Верхніх і Середніх Жатаків також припинили перевезення. Втікачі опинилися б у скрутному становищі, коли б передбачливий Абай не дав Дармену адреси свого приятеля, човняра Сеїля. Какитай швидко розшукав на високому березі Іртиша маленький будиночок з пласкою покрівлею і викликав хазяїна. Той гукнув двох своїх молодих помічників, що жили неподалік, і звелів їм одразу приготувати човна.

Проте невеликий човен Сеїля не міг забрати усіх втікачів з кіньми. Вирішено було, що Альмагамбет і Муха з п’ятьма кіньми залишаться на ніч у слободі, у знайомого казаха у Верхніх Жатаках, а вранці переправляться у місто на поромі. Як тільки Какитай, Абди, Дармен і Макен з її сірим інохідцем вмостились у човні, гребці дужими розміреними помахами весел погнали його до протилежного берега, оповитого темрявою. Коли човен відчалив од берега, Муха і Альмагамбет, ведучи коней на поводі, направилися до знайомого казаха, де вони звичайно зупинялися, приїжджаючи на базар.

Під цей час нічну тишу розітнув гучний цокіт копит – поблизу, збуджено розмовляючи, чвалом пронеслися десять вершників. Ці жигіти, що також примчали в слободу караванним Тобиктинським шляхом, прямували тепер по невиразних слідах, що привели їх до Кумашевого будинку. Вони були певні, що саме тут, у Абая, Дармен шукатиме пристановища і порятунку від погоні…

Вожак переслідувачів Даїр, чолов’яга з цапиною борідкою, великим носом і довгими кінськими зубами, спинив своїх жигітів коло воріт і рішуче зайшов у двір. Він хотів спочатку оглянути лабаз і стайню, а вже після того йти в дім. Не маючи явних доказів, Даїр не наважувався зайти до Абая. Обшукавши всі кутки й закутки двору і заглянувши через хвіртку в стайню, Даїр не виявив нічого підозрілого і здивовано поцмокав язиком. Тут він побачив сторожа у драному чапані, який шкандибав йому назустріч від складу. От кого треба розпитати!

Невеликого розуму хлопець охоче розповів Даїру, що недавно шість вершників, серед них одна жінка, заїздили в цей двір; один з них зайшов до хати, недовго пробув там, після того сіли на коней і поскакали вниз по вулиці…

Даїру і раніше спадало на думку, що, можливо, втікачі не залишаться ночувати у Абая і не затримаються і в слободі, а постараються переправитися на той берег: адже в місті значно легше сховатися від переслідування. А втім, уночі навряд чи пощастить переправитися через Іртиш… Перш ніж кинутися навздогін, Даїр відрядив жигіта в дім торговця Сейсеке, до Уразбая, щоб сповістити про події, які привели його з степу. Після того скочив на вмиленого коня і в супроводі решти жигітів помчав у напрямку, вказаному сторожем…

Даїр і Уразбай з одного роду і з одного аулу, вони були найщирішими друзями і не мали таємниць один від одного. До того ж Макен, яка втекла з Дарменом, доводилася жесир [102]102
  Жесир – дівчина або жінка, за яку сплачено калим і яка стає власністю роду, зцо сплатив за неї.


[Закрыть]не тільки Даїру, але й Уразбаю. Головним винуватцем викрадення дівчини Даїр вважав не Дармена, людину без роду і племені, а давнього Уразбаєвого ворога, Абая. Так і наказав він гінцям передати Уразбаю: він не зупиниться ні перед чим, він ладен прийняти смерть від руки свого ворога і загинути в боротьбі за повернення Макен, яка зганьбила його честь. Даїр не заспокоїться, доки не доможеться свого, він боротиметься, якщо треба буде, з ночі до ранку і з ранку до ночі; нехай втікачі сховаються під землею, однаково він і там розшукає і свою жесир, і ворога-спокусника.

– Сповісти Уразбая, що я чекаю від нього підмоги! – сказав Даїр своїм посланцям.

Жигіти знайшли Уразбая у домі торговця повстю Сейсеке. Один з них, Жемтик, рябий, бистроокий, з щербатим ротом і чорною бородою, нечутно, як кіт, зайшов у гарно прибрану кімнату, де навколо низького круглого столика сиділи сам господар, Уразбай і їхній спільник, опасистий Єсентай. Жемтик смиренно вмостився навпочіпки біля дверей і, поступово підповзаючи до столу, з усіма подробицями розповів про втечу Макен з Абаєвим жигітом Дарменом. Мабуть, вони переправилися на той берег. Пором не працює, і напевно, їх перевіз хтось із слобідських човнярів. Ось Даїр і вирішив ждати на березі, поки повернеться цей негідник. Можливо, Сейсеке „ знає, хто з човнярів допоміг Дармену і Макен.

Почувши вість, прислану Даїром, Уразбай розлютився, немов шаман біснуватий. 3. уст його сипались прокльони на голову Абая.

Сейсеке послужливо підтакував Уразбаю, на всі заставки лаючи Абая і втікачів. Тільки опасистий Єсентай залишався байдужим, в його заплилих очицях, здавалось, не було ніякої думки. Ровесник Уразбая, він вважався верховодою великого роду Сармурзи і був відомий як злісний інтриган. У всіх справах, позовах і чварах, що їх розпочинав Уразбай, він ішов завжди поряд з ним, стремено в стремено; ходили навіть чутки, що замолоду їм обом щастило в конокрадстві.

На відміну від крикливого Уразбая, Єсентай був скупий на слова. Уразбай в суперечках грубо лаявся, захлинався від напливу слів, перебивав супротивника, бризкав слиною, а Єсентай мовчки і незворушно чекав, доки супротивник виговориться, виснажиться, і тільки тоді починав говорити – спокійно і неквапливо. Була у нього хитра вдача: в міжродових суперечках він намагався завжди виступити останнім, спочатку зіткнувши людей в словесній сутичці. Особливу насолоду відчував він, коли йому траплялося наскочити на наївних задерикуватих простаків. Примруживши свої заплилі жиром очі і зберігаючи цілковитий спокій, знущався він з бідолашної жертви, обдуреної його лагідним виглядом… То була людина, про яку багато хто з степових верховодів казав: у Єсентая можна повчитися, як треба жити на світі.

Розлючений Уразбай ніяк не міг заспокоїтись. Він клявся розшукати втікачів, привезти їх зв’язаними в аул і стратити: прив’язати до кінського хвоста й пустити волочитися по степу, доки від них і сліду не лишиться. Довідавшись, що Абай перебуває в слободі, він поклявся помститись йому:

– Зараз же притягну цього негідника до відповідальності! На цей раз уже схоплю його за комір і поставлю на коліна… Тільки б викрити його в тому, що він переховує проклятого Дармена та Макен!..

І він негайно, хоч уже настала ніч, вирядив Єсентая і Сейсеке до Абая. Він посадив їх у простору байську тарадайку, фурман стьобнув білого аргамака, і посланці Уразбая виїхали з воріт на темну вулицю.

Нахилившись до Сейсеке, Єсентай тихо сказав:

– Бай, ти не любиш степових суперечок і мало на них розумієшся. Говоритиму з Абаєм я, а ти сиди біля мене і мовчи!

Єсентай зумисне говорив тихо, щоб його не почув кучер, а закінчивши, скріпив умову, міцно вщипнувши Сейсеке за ногу.

Незважаючи на пізній час, Абай, схвильований тим, що сталось, не спав. Незвані гості увійшли до хати без попередження, привіталися коротко і сухо. Абай закрив книжку, що лежала перед ним, зняв окуляри і поглядом показав Баймагамбету на двері. Баймагамбет зрозумів. Абай не хоче, щоб під час розмови, яка має відбутися, до кімнати хтось заходив. Щільно причинивши двері, він сів навпочіпки біля Абая.

Єсентай, не даючи супротивникові опам’ятатись, відразу почав розмову, назвав імена втікачів, сказав, що Уразбай гнівається.

– Ну, Ібрай, що ти скажеш на це? – спитав він важно і суворо, примруживши очі.

Єсентай був молодший за Абая, але звертався до нього на «ти». Це він перший, нехтуючи правила пристойності, почав називати поета просто на ім’я, і, наслідуючи його приклад, Уразбай та всі його поплічники так само почали називати Абая кунанбаївським Ібраєм, а то й просто Ібраєм.

Абай знав, що позов, довірений Єсентаю, добром не кінчиться, і вирішив примусити його висловитися про свої наміри. Швидко повернувши до нього своє відкрите обличчя і глянувши просто в вічі, сказав:

– Ну, кажи все, коли почав. Чого прийшов?

Єсентай ледь-ледь розплющив примружені очі:

– Я прийшов, щоб почути твої пояснення, Ібрай. Скажи, як ти сам дивишся на це.

Що ж, коли так, Абай вирішив прийняти виклик.

– Я вважаю, що молоді люди зробили помилку, вони винні перед Даїром і Уразбаєм. Я їх не виправдую.

Почувши таку відповідь, Єсентай і Сейсеке розгублено перезирнулись: вони не сподівались, що Абай так легко погодиться з ними. А втім, Єсентай швидко опанував себе. Ну, він не дасть себе обдурити.

– Помилка… Винні… Але ж яка їм буде за те кара?

В голосі Єсентая звучала неприхована злість.

– А якої кари вимагаєте ви для них? – різко спитав . Абай.

– Я скажу якої! Уразбай звелів переказати тобі: якщо ти не схвалюєш того, що вчинили ці лиходії, тоді передай їх у наші руки. Уразбай накине аркан їм на шию, прив’яже до кінського хвоста і пустить у широкий степ.

– На менше він не погодиться?

– Ні, він заборонив нам навіть розмовляти про щось інше.

– Ну, то перекажи йому – минулася пора для такої розправи! – ледве стримуючись, сказав Абай.– Бач, що задумав Уразбай! І з цим ви насмілилися приїхати до мене, посланці! Невже ви не подумали, де живете і в який час?!

Єсентай, не даючи Абаєві договорити, сердито закричав:

– Гей, Ібрай! Я прийшов до тебе не для того, щоб змагатися в красномовстві! Коли так, то слухай і далі. Уразбай ще ось що сказав: «Цим разом я не тільки втікачів покараю, але не заспокоюся, доки не розтопчу ногами Абая, справжнього винуватця цього підлого вчинку. Якщо він захищає волоцюгу Дармена, то й я знайду собі помічників. Я нацькую міських головорізів на нього, всю кров з нього виточу! Не така вже священна особа цей Ібрай!» Так він сказав: «Нехай запам’ятає мої слова!»

Багровий від люті Єсентай, здавалося, сам був ладен накинутися на Абая.

Вже давно не зазнавав поет такої грубої, як ляпас, образи. Обурений Абай не встиг навіть добре усвідомити можливих наслідків сварки.

– Ти прийшов для нових чвар! – сказав він придушеним від гніву голосом.– Забирайся геть! І перекажи Уразбаю: якщо він не припинить свої лиходійства, йому доведеться гірко розкаятись! Нехай не забуває, що є сили, здатні і його втоптати в землю! А тепер негайно геть звідси! Забирайся!

Абай суворо насупив брови і так глянув на Єсентая, що той, не кажучи ні слова, підвівся і повагом, намагаючись зберегти статечність і гордовитий вираз обличчя, рушив до дверей. Слідом за ним поплентався Сейсеке. Коли посланці повернулися, Уразбай почав спішно посилати гінців в усі боки.

А Даїр гасав до слободі, немов собака-шукач, що винюхує слід. Він заганяв своїх жигітів, посилаючи їх то вздовж берега в бік Верхніх та Нижніх Жатаків, то по вулицях і завулках слободи. Але втікачі немов крізь землю провалились.

Уразбай і Сейсеке одразу зметикували, що якийсь чобняр переправив утікачів вночі через ріку, але що човен не встиг повернутися назад. Значить, його треба вистежити. Сейсеке викликав до себе торговця Корабая, на якого міг цілком покластися: цій відчайдушній людині нічого не варто було зарізати або пристрелити кого завгодно…

Корабай швидко запріг коней, прихопив із собою двох здоровенних хлопців і поскакав на безлюдний берег Іртиша. Там він знайшов Даїра і розповів йому про Уразбаєві підозри. Вони вдвох почали чекати на березі повернення човна. Чекати довелося недовго – вони почули плюскіт весел.

Човен наближався, повільно линучи по чорній воді; незабаром можна було вже розглядіти темні постаті веслярів. Даїр подав знак своїм жигітам, і ті виросли біля причалу саме тоді, коли Сеїль ступив на берег.

Жигіти перепинили човнярам шлях:

– Ану, переправ і нас!

Корабай з погрозою в голосі спитав Сеїля:

– Ану, скажи, кого темної ночі перевозив?

Сеїль, не звертаючи на нього уваги, наказав своїм хлопцям забирати весла. Тоді Даїр і його жигіти навперебій закричали:

– Стривай, човняре! Спочатку переправ нас!

– Ми тобі заплатимо стільки ж, скільки й ті!

– Перевези, друже, ми поспішаємо!

Жигіти галасували, оточивши човняра з усіх боків.

Високий на зріст, здоровенний Сеїль мовчки порався біля свого великого човна, витягаючи його з допомогою двох веслярів на берег.

– Ти чого від мене пику вернені? – не витримав Корабай.– Тобі мої гроші не подобаються, чи що? Зараз же сідай у човен! – зарепетував він верескливо.

Але Сеїль був не з тих, кого можна залякати,– він не звертав на них уваги.

– Не репетуй марно,– сказав він спокійно і рішуче.– Я пізно закінчив роботу і зараз навіть пальцем поворухнути не можу. Та й який човняр стане в отаку темряву возити тебе туди й сюди по Іртишу? У мене теж своя голова на плечах! Якщо поспішаєш,– приходь рано-вранці, а зараз не повезу…

І, взявши на плече жердину з довгим гаком, Сеїль звернувся до веслярів:

– Ходім спати, жигіти!

– Ну скажи хоч, кого ти перевіз зараз на той берег? – причепився до нього Корабай.– Чому погодився його переправити, незважаючи на темряву?

– Кажи ж,– допитувався і Даїр.– Міські то були люди, знайомі тобі, чи приїжджі з степу?

Сеїль відповів з прихованим глумом:

– Мої знайомі – це гроші за перевіз! Я не дивлюся людям в обличчя, коли переправляю їх через Іртиш. Яке мені діло до них? А в темряві я й поготів не бачив, що то за люди були…

І Сеїль попрямував додому.

Корабай і Даїр не затримували його більше, нехай іде.

Весляр Тусуп забарився біля човна, і тепер вони причепилися до нього, сподіваючись, що той буде згідливіший. І справді, то погрозою, то умовляннями вони нарешті домоглися свого. Тусуп признався, що Сеїль переправив на міський берег трьох жигітів і жінку. Це начебто степові люди, а з їхньої розмови можна припустити, що вони прямували в затон. З собою вони везли сивого коня під жіночим сідлом…

Тепер Даїр не сумнівався: то були справді вони, втікачі. Коли він гнався за ними караванним шляхом з далекого Чингісу, то довідався від місцевих жителів, якої масті коні у втікачів. Ще він дізнався від Тусупа, що двоє з п’яти жигітів одвели своїх коней у слободу, щоб ранком переправити їх у місто на поромі. Слід було знайдено вірний, лишалось діяти негайно…

– Ну, поїхали! Накриємо сьогодні ж уночі! – вигукнув Даїр.

– Човна треба! – озвався Корабай.

Вони пішли шукати човняра.

Доки Дармен і його друзі, зійшовши на берег біля парового млина, в центрі міста, добиралися до затону, минув довгий час. Йди на далеку околицю було важко – ноги грузли в глибокому піску. До того ж шлях вів то вздовж крутого берега Іртиша, то круто збігав униз. Нарешті показалися тісно збиті докупи будівлі; то були кустарні підприємства – чинбарня, броварня, гуральня. Починався затон, широка робітнича околиця Семипалатинська.

Неподалік Іртиш робить великий заворот, утворюючи широку затоку, дуже зручну для зимової стоянки численних пароплавів та барж. Тут, ближче до Іртиша, і понабудовували собі робітники затону халупи, що тіснилися на вузьких і довгих вуличках.

Найбільше серед тутешнього люду було вантажників. Під час навігації вони перетягали на спині тисячі пудів ваги, а коли закінчувався літній гарячий час, переходили на поденну чорну роботу. Казахська біднота, яка мусила залишати розорені аули, щоб десь заробити бодай на шматок хліба, знаходила в затоні роботу. Робота ця виснажувала людей, проте рятувала їх від голодної смерті, давала змогу якось утримувати сім’ю.

Робітники затону, на відміну від жителів міста й слободи, жили осібно і майже ніколи не залишали своє селище. Зате під час мусульманських свят рамазану і курбану слава про затонських вантажників гриміла серед казахського і татарського населення міста. На просторих площах Семипалатинська та слободи в святкові дні влаштовували змагання, в яких завжди брали участь вантажники. Вони виходили по троє, по п’ятеро, а іноді й по десять чоловік і завжди здобували перемогу. Хвалені міські бійці, не витримавши мертвої поясної хватки вантажників, падали на землю, немов підкошені. Небалакучі, дужі, широкоплечі, товстоногі силачі, схопивши супротивника за комір, легко перекидали його через плече. Це перекидання на обидві лопатки називалося «затонським прийомом», і глядачі складали цілі легенди про цю боротьбу та її переможців…

Коли Дармен і Абди обдумували план втечі, вони сподівалися не тільки на Абая, але й на допомогу затонських робітників. Абди в свій час і сам попрацював у затоні років зо два і мав там щирих друзів і добрих знайомих. Частенько навідувався у затон і Дармен, коли йому доводилося подовгу жити в Семипалатиську. Тоді він ходив у гості до робітників із своєю домброю, і господарі захоплювались його умінням складати вірші.

Тепер Абди і Дармен вирішили сховатись у найнадійнішого свого друга, Абена, який жив у будиночку з двох маленьких кімнаток. Коли стомлені подорожні нарешті дісталися туди, всі в домі вже спали. Ворота втікачам відчинила господиня – висока, тонка жінка, на ім’я Айша. Спочатку в дім зайшов Абди, залишивши своїх супутників надворі, а за хвилину в обох кімнатках привітно засвітилися вогники і назустріч втікачам вийшов сам господар – білолиций, чорновусий жигіт.

Гостей провели в дальню кімнату, а у ближчій кімнаті Айша почала поратися біля мідного самовара і кухонного казана.

В присутності Макен жигіти не хотіли розповідати господареві дому про всі обставини втечі і тільки дали зрозуміти, що Дармену і Макен конче треба сховатись, тим-то дуже важливо уберегти їх від сторонніх очей і балакучих язиків.

Абен схвально кивнув головою: він з першого слова все зрозумів і запропонував зв’язок з втікачами підтримувати потай, лише вночі.

– Та й уночі досить небезпечно ходити нашою вулицею,– додав Абен.– В кожному дворі є собаки, вони зчинять такий гавкіт, що розбудять усе селище. А сусіди у нас цікаві, почнуться непотрібні розмови і підозри…

Какитая вирішили одразу відправити до Абіша. Треба було якнайшвидше написати прохання, про яке говорив Абай, і здати його в канцелярію повітового начальника і в окружний суд. Коли Какитай зібрався йти, Дармен передав йому в запечатаному конверті лист від Абая до Абіша.

Какитай скочив на сивого інохідця Макен, і Абен, вивівши жигіта за ворота на безпечний пустинний шлях, майже цілу версту ішов поряд з конем, проводжаючи гостя.

Коли Какитай прискакав до будинку Даніяра, там ще не спали. Не скидаючи чапана, він передав Абішу листа і почав розповідати про те, що саме примусило його з’явитися тут серед ночі. Хвилюючись, він то сідав, то підхоплювався з місця, його дзвінкий голос щохвилини зривався. Слухаючи його, Абіш швидко перебігав рівні рядки, написані батьковою рукою.

За словами Какитая, викрадення Макен розлютило найжорстокішого хижака степу, Уразбая, а цей бай ніколи і нікому не прощав образ. Какитай чув, що Уразбай перебуває в місті, становище створювалося серйозне, і люди, які допомагають Дармену та Макен, повинні бути готові до всього, а головне – не гаяти часу.

Доки Какитай говорив, Абіш встиг дочитати. Він замислився на мить, а потім дав листа Какитаю. Ось що там було написано:

«…Ти знаєш, ким став для мене Дармен. Та й у народі з кожним роком його все більше і більше люблять. Мені приємно, що ти завжди ставився до нього дружньо, от і доведи тепер, що ти його друг справжній і непохитний. Поганий друг – це тінь; ясного дня хоч як тікай від нього – не втечеш, а в негоду шукай його – не знайдеш. Я прагнув уберегти тебе від степових позовів і досі боровся сам, заступаючись за слабких і беззахисних. Тепер настала і твоя черга. Дармен і Макен зробили правильно, що втекли до міста, бо все-таки російські закони краще захищають особу людини, ніж закони шаріату в степу. А з суддями і начальниками ти розмовляти зумієш, ти буваєш в їхньому середовищі. Але все-таки пам’ятай: боротьба буде запекла, приготуйся до неї».

Какитай і Абіш перезирнулися, вони зрозуміли один одного без слів, їм було ясно, що треба робити.

Абіш попросив Даніяра швидше запрягти бігунці, а сам, сівши до письмового столу, написав від імені Макен Азимової два прохання: одне семипалатинському повітовому начальнику, друге – голові окружного суду: казахська дівчина, яка втекла із степу від сваволі родових звичаїв, просила у властей захисту.

Склавши прохання, Абіш уже зібрався з Какитаєм їхати, як Магіш несподівано заявила, що теж поїде з ними у затон. Марно відраджували її чоловіки – Магіш наполягала на своєму.

– Макен – найближча моя подруга, я люблю її більше, ніж своїх рідних. Зараз, коли вона у такій небезцеці, я повинна її побачити. Я не заспокоюся, доки не зустрінуся і не побалакаю з нею. Може, ми більше й зовсім не побачимось… Прошу вас, візьміть мене з собою!

Рішення поїхати разом з чоловіком виникло у Магіш одразу, як тільки вона дізналась, що Макен у затоні. Хвилюючись, вона вичікувально і ніжно дивилась на Абіша великими сірими очима, благаючи його виконати її бажання.

Абіш зрозумів, що діялось у душі дружини, він бережно обняв її і сказав:

– Їдьмо!

Магіш поквапно одяглася, і вони вийшли на вулицю. В бігунцях вміщалося тільки двоє, і Какитаю довелося сісти у передку. Баский вороний іноходець помчав безлюдними вулицями сонного міста.

Всі спали в домі Абена, тільки Дармен, не роздягаючись, лежав у напівдрімоті біля Макен, яка міцно заснула.

Як тільки бігунці спинилися перед будинком, він вискочив з хати і відчинив ворота.

Макен прокинулась одразу, коли Дармен підхопився з місця. Побачивши Магіш, яка вбігла в кімнату, вона кинулась їй в обійми. Мовчки, не рознімаючи зімкнутих рук, подруги гаряче цілувалися. Серця їхні переповнені були гірким передчуттям і, цілуючи одна одну в очі, вони ковтали солонуваті сльози…

Абіш, що зайшов до кімнати, перервав їхню безмовну бесіду: Макен треба було підписати заготовлені прохання. Дівчина послинила олівець і вивела великими літерами своє прізвище – Азимова.

Увійшов Абен, і жигіти обміркували план дальших дій. Було вирішено одного коня переправити вранці через Іртиш і пасти стриноженого у ближньому лісі на випадок тривоги: ним вершник швидко дістанеться до міста, до Даніярового будинку, де Абіш і Какитай триматимуть напоготові решту коней. Домовилися також, що з завтрашнього дня Альмагамбет і Муха постійно перебуватимуть біля Макен і Дармена.

Щоб не розбудити мешканців затону, Абіш, Какитай і Магіш поїхали назад у Семипалатинськ тим самим обхідним шляхом. Коли вони переїжджали міську площу біля парового млина, до берега Іртиша причалили три великі човни і висадили жигітів Даїра, з ними було шестеро коней і віз… Видно, Корабаю пощастило-таки знайти човнярів, які погодились переправити переслідувачів уночі через Іртиш…

Після від’їзду друзів Дармен і Макен знову полягали спати, але заснути не могли. Вони лежали поряд, стараючись не ворушитися, з ніжністю і жалем думаючи одне про одного: «Хай відпочине!» Прислухаючись до дихання Макен, Дармен чітко згадував усі дні свого кохання і наче переживав їх заново.

Коли Дармен вперше зустрів Макен; йому було двадцять п’ять років, але жоден промінь кохання ще не торкнувся його серця, не обпалив його своїм полум’ям. Дармена завжди радувало, коли він дізнавався про пристрасну любов між його ровесниками і ровесницями, і охоче бував посередником поміж закоханих. Захоплено спостерігав він світле почуття, яке виникло у Абіша і Магіш, радів їхньому щастю, як міг би радіти молодший брат…

Серед літа, коли Абіш поїхав по наречену, Дармен супроводив його в татарський аул. Двадцять днів пробув він разом із своїми друзями на мальовничому жайляу Керегетас і в ті незабутні дні знайшов своє щастя, зустрівши подругу Магіш – Макен.

Кохання їхнє народилося несподівано. Абіш і Магіш ні словом, ні ділом не сприяли зближенню молодих людей. Вони тільки дружньо ставилися до них, але, мабуть, самі стосунки з закоханими запалили цнотливі серця Дармена і Макен вогнем чистого кохання. Полум’я породило полум’я, але коли саме спалахнуло воно в серці Дармена, у який з двадцяти проведених в аулі днів, він і сам не міг би сказати. Найімовірніше – тієї місячної ночі, коли, на прохання Абіша, вони вперше заспівали дуетом, а можливо, й другого дня, після того як, вийшовши вчотирьох гуляти далеко за аул, вони раптом опинилися вдвох; або, може, того чудового вечора, коли Дармен співав під домбру на велелюдних зборах свої дзвінкі пісні, радуючи серця захоплених слухачів…

Макен жила з своєю матір’ю в бідному аулі, у старій юрті. Коли Дармен якось увечері прийшов до них разом з Абішем і Магіш, мати насторожилася: вона побачила в ньому можливого жениха для дочки. Молодий акин сподобався їй лагідною вдачею, вона похвалила його задушевні пісні і поблагословила в душі щасливу годину його перших відвідин. Дай боже, щоб вони не були останніми!

Незабаром ім’я Дармена вже не сходило з вуст усіх жителів аулу, юний акин скорив і старих, і молодих. А любов Макен до нього росла з кожним днем, нетерпляче ждала вона кожної нової зустрічі. Таємничу стежку до серця коханої поет проклав піснями, які вона чула тепер у рідному аулі вдень і вночі, на вулицях і зібраннях, а найчастіше – залишаючись з молодим жигітом віч-на-віч. І ще одне потаємне, сокровенне зв’язувало Макен і Дармена: це вірші й наспіви Абая.

Дармен дуже часто співав пісні Абая, а Макен і Магіш старанно їх заучували. Коли Дармен заспівував у присутності Макен «Ти світло очей моїх», або виливав гіркі почуття в пісні «Пригнічена душа моя», або зустрічав її словами «Вітаю тебе, Каламкас», серце їй завмирало від захвату. В устах Дармена Абаєві вірші набували особливої привабливості і звучності, і Макен нескінченно могла слухати, як він співає «Не просвітліє в розбитому серці моєму», кидаючи на дівчину ніжні погляди…

Так вірші і наспіви Абая допомогли розпалитися коханню в серцях юнака і дівчини. Обоє вони переживали це почуття вперше і не усвідомлювали, що діється з ними, як звичайно не усвідомлюють цього молоді люди з чистою душею. Вони не обмінювались жодним любовним словом, кожен дбайливо беріг у своєму серці сокровенну таємницю; вони не підозрювали навіть, що друзі й близькі розпізнали їхні почуття раніш за них самих. Перші помітили це кохання Абіш і Магіш. Вони навмисне примушували Дармена співати улюблених пісень Макен і нетерпляче ждали, коли ж нарешті вони освідчаться в коханні.

Одного разу молодь вирушила на вечірню прогулянку за аул. Накинувши на плечі тонкий шовковий чапан, Магіш прикрила ним тоненьку Макен, і подруги, обнявшись, поволі пішли поряд з жигітами, слухаючи веселі пісні Дармена.

Коли зійшов місяць, Абіш повів за собою Магіш, а Дармен залишився з Альмагамбетом, Макен та її подругою. В цей час, підганяючи канчуком норовисту конячину, до них підскакав літній товстий чоловік з чорного цапиною борідкою і великим носом. Не відповівши на привітання молодих жигітів, він грубо гукнув, звертаючись до дівчат:

– Котра тут Макен? Це ти будеш? Підійди до мене!

Дармен і Альмагамбет здивовано перезирнулися: їм не сподобалася така груба поведінка. Але Макен, видно, знала його, і слухняно наблизилася. Це був її аменгер, звали його Даїром.

П’ять років тому, коли ще був живий Азим, батько дівчини, Даїр, близький родич бая Уразбая, засватав Макен за свого меншого брата, Каїра. Після смерті Азима його вдова, залишившись з дочкою-сиротою на руках, попала у цілковиту залежність до родичів жениха, які своїми мізерними подачками годували її і Макен.

Хоч дівчинка-наречена і у вічі не бачила того жениха, вона змушена була скоритися своїй долі. Торік Каїр упав з коня і розбився насмерть. Тоді його старший брат, сорокарічний Даїр, який мав бридку, сварливу жінку, прийшов до матері Макен і пред’явив на дівчину права аменгера:

– Брат мій помер, і я сам оженюся на Макен. Не пізніше осені приведіть її в мій дім.

Коли Абіш і його друг Дармен з’явились у татарському аулі, Даїра не було дома: він поїхав на ярмарок. Але родичі його довідалися від потаємних своїх спостерігачів, підісланих в аул, що між Дарм^ном і Макен зав’язався такий вузол, який, на їхню думку, спроможний був розв’язати тільки сам Даїр. Тільки-но він повернувся, йому одразу дали знати, що Макен, забувши всякий сором, веселиться з жигітами, що прибули з аулу Абая.

Даїр, який перебував під впливом Уразбая, вважав Абая і близьких до нього людей своїми заклятими ворогами. Не довго думаючи, він скочив у сідло і помчав у татарський аул. Йому пощастило: він побачив свою наречену серед жигітів…

Коли дівчина спокійно підійшла до Даїра, він брутально закричав:

– Зараз же йди звідси до своєї матері! І скажи їй, що я скоро приїду і заберу тебе в свій дім!

Макен, обурена дим окриком, почервоніла:

Чого ви кричите на мене?

– Цить! – по-собачому вишкірив зуби Даїр.– Зараз же йди додому!

– Я ще не ваша дружина… І не буду нею…

Даїр цього не стерпів і з усього розмаху шмагонув Макен нагаєм.

– Не будеш?!

– Негідник! – крикнула Макен, подавшись назад до своїх друзів, і в її голосі продзвеніло благання про допомогу.

Дармен перший кинувся визволяти її і вмить опинився між дівчиною і Даїром. Спритно вихопив він із рук аменгера піднятий над головою дівчини пагай і крикнув:

– Стій! Безсовісна тварюка!

– Геть з моєї дороги! – зарепетував Даїр.– Я всіх вас у землю зажену!..

Помітивши Абіша, він навмисне голосно додав:

– На Абая сподіваєшся? Думаєш, він тебе захистить? Навіть сам господь бог тобі не допоможе… Живцем у землю зажену!

І, повернувши коня, Даїр помчав геть.

Молодь довго не поверталася додому, провівши північ у степу, залитому срібним місячним світлом.

Цієї тривожної ночі Макен і Дармен, несподівано для самих себе, освідчились одне одному в коханні. Отоді й визначилась спільна їх доля, над якою нависла тепер чорна хмара…