Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 46 страниц)

Черстве, себелюбне навіть у горі серце Дільди було глухе до чиїхось страждань. Те, що засмучувало її, мало, на її думку, засмучувати і всіх інших. Хіба можна порівняти з її бідою якісь там скарги чабанів! Її анітрохи не цікавило, що вони п’ють, їдять, у що одягаються, на чому їздять, чи важко їм взимку в степу, чи голодують їхні сім’ї.

Марно скаржився і Дільді, і людям Байтуяк:

– Кожушок у мене благенький, чекмень дірявий, вітер проймає до кісток, у мороз не можу на коні всидіти, доводиться пішки по степу бігати. А замети вище колін, сніг набивається за халяви. Я вже ноги собі відморозив.

Кажучи так, він плакав, але не почув жодного теплого слова…

В захищених горбами міжгір’ях Акшоки, де паслися аульні вівці, не було таких хуртовин, щоб худоба мусила бігти за вітром. Зате мало не щодня мете там злий поземок – у цих місцях його називають «білим інохідцем». Холодний вітер, ніколи не вщухаючи, б’є в обличчя найдрібнішим сніговим пилом, заганяє його за комір, за пазуху, за халяви. Коли «білий іноходець» не переходить у «білу хуртовину», то дме без перерви крижаний північний вітер, засипаючи всі яри глибокими снігами.

Не тільки тіло юного Байтуяка знемагало від холоду в старій подертій одежі, але й душа його змучилася від горя. Схудлий,– сама шкіра й кістки,– з червоними плямами рум’янцю на гострих вилицях, він одного з морозяних січневих днів насилу переступив поріг своєї землянки і впав на долівку, тремтячи всім тілом, цокотів зубами і плакав. Маленькі жорсткі материні долоні, що з острахом гладили його холодні щоки, стали мокрими від сліз. Ледве ворушачи язиком і насилу розтуляючи застиглі губи, Байтуяк шепотів прокльони:

– Доконали мене, довели, покарай їх бог! Смерть моя прийшла, матінко! Голим, у лахмітті, прожив я життя.

Хвороба круто взялася за нього. Цілий місяць Байтуяк гарячково марив, потім почав надсадно кашляти. Жорстока недуга уразила не тільки легені, але й горло, хворий уже ледве міг ковтати їжу. Виснажене тіло спалювали сухоти, хлопець танув, як воскова свічка.

Зламаний хворобою, Байтуяк, проте, не міг примиритися зі своєю долею. Сповнений гніву проти тих, хто безжально занапастив йому життя, він проклинав їх. Задихаючись, розповідав він про свої жалі бабусі, яка день і ніч мовчки плакала у нього в головах, та безутішній матері, вдові Тулимді.

Настав квітень, але зима і досі не випускала степ з своїх крижаних обіймів. Весь час ішов сніг, мороз не пересідався, відлиги не було ще помітно. По чабанських халупах на Акшоки давно вже не було дров, і хворому юнакові не пощастило нагрітися після поневірянь у степу й у своїй вбогій землянці. Так і згас юний чабан в холоді, до останнього подиху не зазнавши благодатного тепла, про яке марно мріяв усе своє коротке життя.

У другій половині квітня мороз, начебто знехотя, нарешті попустив. Сніги почали танути. Зима, забравши у розорених джутом казахів увесь достаток, повільно відходила. Тільки-но земля протряхла, тисячі людей заворушилися. Самотні родини і цілі, кочові аули, у яких кінчилось продовольство, паливо і вимерла остання худоба, подалися тепер на всі чотири сторони. Нескінченні валки чоловіків, жінок, стариків і дітей потяглися до ближчих аулів, де, як вони чули, зберігся якийсь достаток. Вони ладні були працювати задарма, сподіваючись одержати бодай трохи харчів. Бідолашні вдови приводили своїх голодних дітей до родичів, у яких ще залишалося що їсти, а самі йшли собі. Це була їхня остання спроба врятувати дітей від смерті. Осиротілі баби й діди, ледве живі від голоду і старості, заточуючись і падаючи, якось доповзали до порога будинків, де ще жеврів у вогнищі вогонь. Деякі тяглися в міста, прочувши, нібито там нема голоду.

Отак, залишивши свої розорені гнізда, блукала голодна біднота схилами Чингісу, Кидиру, долинами Караулу, Балпану і Шікорику. Виснажені люди, схожі на кістяки або страшенно опухлі, хилячись від вітру, чвалали у своєму жалюгідному ганчір’ї дорогами, як втілення всенародного лиха. Вдень і вночі чути було в степу, на околицях аулів їхні зойки.

По всіх дворах валялися гниючі корови, коні та верблюди, отруюючи повітря смородом. Чимало їх було і навколо скотних дворів, кладовищ, в ярах та байраках. Біля загонів, на буграх з гною і попелу височіли гори здохлих овець; вовна на них скублилася, стирчать оголені маслаки, тьмяно поблискують осклілі очі. Над зимовищами ширяють хмари безнастанно каркаючої галичі і чорних круків. Рано прилетівши, шуліки та стерв’ятники зграями сидять на падлі, справляючи свій жорстокий бенкет.

Багаті аули, що потерпіли від джуту, але ще зберегли деякі запаси, холодно дивляться на бідняків. Показуючи на купи здохлих овець, деякі баї ще зганяють злість на знесилених жебраках, на голодних матерях з дітьми: з криком женуть їх геть, ніби ті спричинили це лихо.

З перших днів травня з вуст у вуста почали переходити страшні звістки: «Чотири аули спільно відправили в Аягуз косяк з тисячі голів, а повернулося двадцять сім коней», «З усіх табунів, які з початку зими паслися на землях Уака і Керея, вціліло щось із сто голів…»

Казали, що багато табунників, котрі пішли з косяками за Чингіс, у низини Тобикти, до уаків і кереїв, повернулися звідти пішки, дехто з них ніс на спинах сідла, а інші, щоб дістатися додому, продали з себе все і повернулися, в чому мати породила.

Багато які чабани, що не покидали байських табунів у найлютіші хуртовини й холоди, дуже обморозились, а то й зовсім загинули. Багаті баї, які зазнали великих збитків, так злостилися, що не вважали за потрібне допомогти сміливцям, котрі, рятуючи їхнє добро, тяжко захворіли і тепер мучились у своїх вогких землянках…

На початку травня весь сніг на Акшоки і Корике розтанув, і відкрився шлях до аулу Дільди, куди ще взимку привезли хворого Магаша. З горбів і низин з’їхалися в аул родичі й друзі. Прикочували сюди і Абай з Айгерім, Макен з Дарменом, поставили свої кибитки Какитай і Акилбай. Ці білі юрти призначені були не для святкового гуляння – незабаром вони мали стати домами жалоби. То була підготовка до сумної події, очікуваної з дня на день; вона нависла над людьми, як скеля, що от-от завалиться.

Магаш згасав. Кілька днів тому, залишившись віч-на-віч з батьком і взявши до своїх гарячих сухих рук його велику руку, молодик заговорив уриваним голосом, що раз у раз переходив у хрипкий шепіт:

– Ага, пам’ятаєте… Я повернувся з Алма-Ати… Після смерті Абіша… Я привіз вам тоді привіт від акина Джамбула… з Великого Жузу… Пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, синку. Ти ще передав мені тоді, що сказав Дат про нього: «Джамбул, хоч і неписьменний, але з тих простих казахів, у кого мудре серце і влучне слово…» Чого ти зараз згадав про нього?

– Пам’ятаєте, я привіз його вірші… У них він казав, що Абай – батько і брат усіх стражденних… І печаль його… поділяють з ним тисячі людей… Нехай доводиться йому розлучатись з близькими… рідними… з народом він ніколи не розлучиться… Нехай не замикається в горі своєму… Нехай пам’ятає завжди… рідний народ з ним… Так сказав Джамбул…

Абай усе зрозумів. Магаш прощається з ним. Він притулився обличчям до обличчя вмираючого і довго цілував його почервонілі від сліз очі.

– Серденько моє, все, що ти сказав мені, я назавжди збережу в пам’яті!..

Але й після того надія не облишала змучене Абаєве серце, яке неспроможне було вмістити нове страшне горе.

Через кілька днів Абай з двома маленькими Магашевими дітьми і десятирічною Абішевою донькою пив чай у юрті Айгерім. Раптом вцяцьковані двері юрти відчинилися, і вбігла заплакана Зліха.

– Абай-ага… Магаш… вас кличуть!

Діти, відчувши недобре, заплакали вголос. Абай підхопився з місця, накинув на плечі халат, але тіло його так дрижало, що халат впав додолу. Айгерім допомогла йому надіти кебіси, підняла й накинула на плечі халат. Ведучи чоловіка під руку, з острахом дивилася на його обличчя, яке невпізнанно змінилося. Ніколи ще не бачила в нього такого безтямного виразу, такого блукаючого погляду.

Коли Абай зайшов до Магашевої кімнати, всі, хто був там, поквапно розступилися. Абай, важко дихаючи, майже впав край ліжка. Очі його, що так налякали Айгорім, як і раніше, здавалися невидющими, безживними, а по щоках безперервно котилися великі, як зерна пшениці, сльози.

Магаш відразу пізнав батька і зробив млявий, ледь помітний знак: ворухнув клякнучими пальцями правої руки, що лежала поверх ковдри. І тут з вуст його разом з останнім подихом злетіло кілька виразно вимовлених слів:

– Батьку… ось він… мир…

І з цим Магаш помер. Почулися розпачливі зойки, ридання. Голосили не лише в домі, а й у всьому великому аулі. Сивобороді діди, зморшкуваті бабусі, квітучі жінки й дівчата, юнаки й малі діти – всі обливалися слізьми, голосно приказуючи: «Магаш мій!», «Магатай!», «Рідний мій!», «Сило моя!», «Братику мій любий!»

Ці слова свідчили про щиру дружбу, вони текли з усіх вуст нестримно, як сльози з очей.

Лише Абай і слова не вимовив, не зойкнув. Йому ніби відібрало мову, а в застиглих, широко відкритих очах був жах. Коли хто підведе його з місця, він встане: поведе – піде; посадовить – він сяде, мовчки й покірно.

На поминки приїхало дуже багато людей. Сім днів над аулом лунали ридання і зойки. Літні люди і молодь іргиз-баю становили окремі групи плакальників: з товстими білими патерицями, згинаючись, начебто під надсильним тягарем горя, і весь час голосячи, вони зустрічали всіх, хто приїжджав до аулу.

Перші три дні серед плакальників був і Абай; його попід руки підтримували Дармен і Какитай. Прибули виконати свій обов’язок Такежан з Азимбаем і Шубар: важко спираючись на патериці, вони з печальними обличчями стояли в ряду плакальників; старанно витискуючи сльози з очей, голосили надто гучно і намагалися триматися ближче до Абая. Але Абай навряд чи впізнав їх. Серед літніх жінок у Великій юрті були Такежанові жінки – Каражан і Зейнеп, з грізним виглядом сиділа товста Маніке, байбише Ісхака; була тут і Нурганим, яка дуже потовщала і обважніла.

Споконвіку існує в народі такий звичай: родичі небіжчика мчать верхи до його аулу з гучним журливим вйгуком: «Ой родиче мій!» – а доїхавши, не злізають, а падають з коня. Назустріч їм вибігають молоді жигіти, підхоплюють і підтримують їх, а інші жигіти попід руки проводжають їх до вже прибулих, щоб вони, вітаючись, обійшли по черзі всіх. Потім ті самі жигіти ведуть приїжджих до Великої юрти вітатися з жінками, які оплат кують померлого, а всередину юрти вводять їх служниці або молоді плакальниці.

Навколо зимовища, де помер Магаш, з’явилося багато нових білих юрт. Їх привезли з аулу Абая та найближчих аулів Акшоки і Корике. були тут юрти і для гостей, і для готування їжі.

Кожного, хто приїздив на похорон та на поминки і хотів переночувати або пополуднувати, родичі померлого розводили по своїх юртах, де містилося по двадцять-тридцять чоловік. Усі «прихильні» до покійного люди – Каражан, Маніке, Нургайим, Акилбай, Шубар і інші – приймали гостей на свій рахунок у своїх власних кибитках. Такий був звичай.

Проте в одному похорон Магаша вирізнявся тим, що оплакувати покійного прибули також юрби обшарпаних бідняків. Довгою низкою тяглися до аулу Дільди вихідці з різних родів у приношених шубах, у драних чекменях, стоптаних чоботях, із змученими обличчями. Це були жатаки, ремісники, трудівники міста і степу, жигіти-робітники і чабани, які особисто знали Абая та Магаша. Діставшись до Жалобних юрт аулу, вони зверталися до самого Абая і обіймали його з глибоким душевним сумом, із щирими слізьми.

Азимбай і Шубар, не змінюючи своєї поведінки навіть у дні жалоби, вголос, з холодною усмішкою гудили бідняків:

– Удаючи співчуття, підкрадаються до їжі, чекають милостині.

Але Абай вірив, що саме ці бідняки щиро поділяють його горе.

Ось з їхнього натовпу вийшов Даулеткельді і з розкритими обіймами наблизився до Абая.

– О благородний брате мій Абай! – вигукнув він у розпачі.– Як насмілюся віддати тебе на волю невблаганної смерті!

«Віддати тебе смерті!» Як відповідали ці слова тому, що почував тепер Абай… Даулеткельді оплакував не так Магаша, як його нещасного, зламаного горем батька. І Абай сказав собі: «Це ховають і оплакують мене, це до мене прийшла смерть!» Від цієї думки сльози його вмить висохли: він дивився тепер на всіх і на все навколо очима людини, які відходить, відійшла. Душа його перестала боротись, розум почав згасати, хвилини посвітління тривали недовго, одразу все оповивав морок.

Коли закінчилися семиденні поминки по Магашу, Какитай і Дармен після довгих вагань повідомили Абая про те, що цієї весни померли два вірних супутники всього його життя: Єрбол і Базарали. Голодний тиф здолав спершу Єрбола. Базарали протягом десяти днів не відходив од цього ні на крок, намагаючись полегшити йому страждання. Голова Єрбола лежала на колінах у друга. Так він і помер. Того ж дня захворів і Базарали, він весь палав… Лише три дні його стомлене серце чинило опір смерті. Не встигли родичі і друзі довідатися про його хворобу, як Базарали помер…

Коли Абай дізнався про смерть вірних своїх друзів, він вперше вийшов із заціпеніння і заридав. У цю мить він захотів востаннє вилити своє горе в словах:

– Тяжко скривджений і пограбований життям, я стою самотній, як могила шамана. Хто є в мене і що мені залишилось? О злощасна доле моя, якими тортурами ти мене мучила! Хіба є отрута, якої я не скуштував би? Зазирніть у серце моє, чи є живе місце на ньому? В чому провина моя? В чому тяжкий мій гріх, щоб страждати так безмірно?..

Какитай, не витримавши, вибіг з юрти, щоб приховати свої сльози, а Абай, ні до кого не звертаючись, дивлячись повз Дармена, вів далі, все глибше поринаючи у свою печаль:

– У безлюдному і бездорожньому степу довгі роки росло самотнє дерево. З надією і радістю розкривало воно своє листя назустріч кожній весні. Щороку квітнуло воно, і квіти опадали, а насіння несли вітри у широкий світ. Багато разів жовкло, сохло і облітало його листя, а втім, дерево весь час плодоносило. Аж ось вдарила блискавка у самотнє дерево і розчахнула його. Вогонь обпалив його гілля, спопелив листя й насіння. Обвуглене, повалене на землю, звернулося воно до високого синього неба: «Чим завинило я? Хіба я сіяло зло і лихо? Ти бачило і розквіт мій, і загибель мою, неосяжне, тож відповідай! Хай я помру, але чи залишаться жити нащадки мої? Чи зійде від насінин моїх, які щороку несе кудись вітер, юна порость? Чи проросте бодай одна з них, чи потягнеться до неба молодим своїм верховіттям, і коли настане строк, чи віддасть землі плоди свої? Коли зашумлять листям сади мої, зацвітуть луки? Чи заспіває на гілках дерев, від насіння мого народжених, солодкозвучний соловейко, оспівуючи вічне цвітіння життя? Чи визріватиме в затінку садів моїх нове, щасливе життя?»

Осяяний раптовим натхненням, говорив поет із своєю долею і так само раптово замовк, знову пойнятий незбагненною недугою…

– Боюся, що востаннє відкрив нам Абай-ага свою велику душу,– сказав Дармен, розповівши Айгерім усе, що чув з уст учителя.

Тільки тепер, коли відзвучала жива мова Абаєва, став розуміти Дармен у всій глибині її суть. То була воістину пісня всього життя поетового, пісня, що виникла з надр його зворушеної душі. А може, вона складалася роками, назбирувалася по краплі в його великому серці? Вона переважає все, що досі створено було Абаєм: в ній поєднуються зрілість думки з дивовижною витонченістю. Вона схожа на велику дорогоцінну перлину, викинуту збаламученим морем… Дармен розумів, що своїм натхненним словом Абай назавжди прощався з життям і що кінець його близький.

Коло Абая були тепер тільки найближчі йому люди: Айгерім, Дармен, Баймагамбет. Вони одягали його, водили під руки до столу, давали йому їжу. Він корився їм, як мале дитя, а вони не залишали його ні вдень, ні вночі. В постійній тривозі за нього підтримували вони одне одного, ділилися своїми побоюваннями.

Коли настав час йти з зимовища на Акшоки, люди потяглися до Магашевої могили, щоб попрощатися з ним. Пішов і Абай разом з Баймагамбетом і дітьми померлого. Зайшов у надгробний мавзолей Магаша разом з малюками, але незабаром подав Баймагамбету знак вивести їх. Посадивши дітлахів у візок, що стояв поблизу могили, Баймагамбет терпляче ждав хазяїна. Дві години просидів Абай нерухомо біля свіжої могили сина, а коли вже смерком вийшов з мавзолею, здалося, що то старезний дід. Борода його стала зовсім біла, обличчя прибрало землистого відтінку, все тіло обм’якло. Підійшовши до Баймагамбета, він тихим голосом сказав:

– Мені вже недовго ряст топтати, нема мені зцілення, не вважайте мене живим…

Коли домочадці хотіли привезти до нього лікаря, Абай, відчужено дивлячись на них, заперечливо похитав толовою. Цілі ночі лежав він без сну, тільки зрідка промовляючи одно-два недоладних слова. Айгерім обливалася гіркими слізьми, марно звертаючись до чоловіка:

– Дорогий мій, любий!

Абай мовчав і тільки раз ласкаво провів рукою по її голові, обличчю, плечах. Потім, неначе благаючи: «Ні слова більше»,– зробив долонею знак облишити його.

Абаю здавалося, що світ розколюється, валиться в хаосі. Народ, виснажений голодом, гине. Степові люди блукають без мети і без пристановища. Та маса, що зветься народом,– найсвятіша для Абая,– розбрелася, розсіялася, перестала існувати. Зламалася опора життя Абаєвого – помер Магаш. І сам він, Абай, і його буття – все підупало, розсипалося на порох. День за днем втрачав він душевні сили.

Відповідно до цього й тіло його в’яне, багато чого він вже не відчуває. Його свідомість наче в дрімоті, він не сприймає того, що відбувається навколо. Йому забракло слів і начебто й думки нема.

Радість і горе, добро і зло, день і ніч переплітаються, вливаються в суцільний морок.

І в хвилини проблисків свідомості він відчуває своє буття вилученим з живого життя інших людей.

І знову пливе Абай сам каламутним, холодним, безкрайнім потоком, тільки ген-ген біля обрію, ледь помітна для ока, височить у сутіні чорна гора, а за нею несміливо миготить золота зоря. І здається Абаю, що вона от-от підніме край ночі, і сліпуче проміння її рине потоком і переможе пітьму. Всім єством своїм рветься Абай до цієї далекої зорі, до землі обітованої, він пливе до неї, напружуючи останні сили. Так, у пристрасному борінні, велика душа Абая покинула світ…

Поет помер другого дня після сорокаденних поминок по Магашеві. Перестало битися велике серце, кінчилося життя, схоже на повноводу ріку, що несе свої життєдайні хвилі через висхлий від спраги пустельний степ…

Звалився могутній кедр, що самотньо виріс на голій кам’янистій землі, знявши верховіття своє у сяючу височінь!

ЕПІЛОГ

Наближалася осінь. Повертаючись з літніх пасовищ, кочові каравани знову перевалили через Чингіс і один по одному потяглися в долини. На землі, де колись народився Абай, на стоянці аулу його матері, поблизу зимовища Жидебай, височіли буйні трави, вже дозрілі для коси. Степ навколо пожовк, самотня височина Ортену густо поросла сивою ковилою, вигорілі схили її побуріли. Цей сумовитий краєвид поставав перед подорожнім, як образ підупалого світу, нагадував про злигодні минулих часів.

Ця жовта рівнина говорить про гіркий сум, про тяжку недугу краю, що висох від жорстоких бідувань і скорботних дум.

У ці осінні дні на спустілому, безлюдному, неначе поснулому Жидебаї єдиним проявом життя було безнастанне колихання трав. Тут давним-давно, під крилом бабусі Зере і доброї матері Улжан, безтурботно, як маленьке лоша, ріс хлопчик Абай. На цих кам’янистих пагорках і галявинах, оточених густими заростями високого чию, бавився він і пустував.

А тепер, через багато літ, на схід від зимовища, на схилі невеликого горба, височить просторий мавзолей, споруджений, видно, не дуже давно. Всередині його, в лівому кутку, височить кам’яний надмогильник, уже пошкоджений часом. Поверхня його вивітрилась, але краї збереглися. На камені вирізьблено ім’я Оспана. В середині літа 1904 року поряд з могилою Оспана з’явився ще один, такий самий високий надмогильник – під ним поховано Абая.

Сьогодні священну тишу цих місць порушили кочові каравани багатьох аулів. З раннього ранку побувало тут багато людей: батьки й матері, що їхали на чолі кочовищ, діти, що скакали на дволітках-стригунах, пастухи й наймити, що переганяли стада. Після полудня до мавзолею потяглося – верхи й на возах – все населення аулу Абая. У просторому чотирикутному могильнику і великому прохолодному дворі було повно ридаючих людей.

Коли зойки людей, що оплакували Абая, трохи вщухли, одна з жінок високим скорботним голосом почала поминальний плач, і в плачі цьому раз у раз повторювалися двоє слів: «Кос конир»[ Кос конир – двоє смуглявих.].

– Хто це? Чий це голос заводить плач? – питали люди, що стояли біля входу до мавзолею. Їм відповідали: «Зейнеп», а інші додавали: «Мулла-апа».

Зейнеп навчалася мусульманської грамоти, вона сама склала свою пісню, сповнену глибокого суму. «Двоє смуглявих» – так величала вона свого давно померлого чоловіка Оспана і улюбленого брата Абая, що лежав поряд із ним. Вслухаючись у скорботний голос Зейнеп, люди плакали ще більше, ще рясніше текли сльози з їхніх очей.

Коли почала стихати пісня Зейнеп, біля самої могили Абая виник інший, напрочуд м’який, дужий і високий голос із срібними переливами. То плакала красуня Айгерім, яку Абай усе своє життя любив пристрасно й віддано. У цій прощальній пісні була ще не відома тутешнім людям сумна краса, а самі слова її відрізнялися від тих, що їх промовляють звичайно в поминальних плачах. Склав пісню Дармен, а сповнений печалі мотив народився у серці самої Айгерім. І ця натхненна пісня, яку без сліз, чистим своїм голосом співала Айгерім над Абаєвою могилою, була не просто тужінням за померлим. Дар поетичного слова зливався у ній із стихією прекрасної музики, це був справді нерукотворний пам’ятник мистецтву, яким вшановувався Абай. Син бідняка Дармен звертався до Абая устами його вірної дружини Айгерім, від імені всього народу…

Чим дорогий народові Абай, за що люблять і шанують його люди?

Словами Абая плачуть знедолені, нещасні матері. Його думками озброюються доблесні звитяжці, його голосом говорить молодь з грядущим, відрікаючись від зла і плекаючи світлі надії.

– Чи можна сказати про Абая, що його більше немає серед нас? – співав, зринаючи до самого неба, високий голос Айгерім,– Чи може зникнути з життя той, хто залишив після себе безсмертне слово? Ти казав, Абай-ага: «Людина, яка спрямовує погляд свій у золоту височінь, ніколи не помре». Тим-то, доки жива буде на землі хоч одна-однісінька душа, будеш жити в ній і ти, Абай! Он там, на обрії, почало світати – там розгоряється і твоє світло, Абай,– разом з ним будеш світити над землею й ти! Ні, вдячний народ ніколи не віддасть тебе смерті… Коли вперше на Жидебаї з’явився ти на світ з жалісним криком, щоб жити, добра мати твоя Улжан прийняла тебе під захист. Пером земля їй!.. А сьогодні приймає тебе, як сина, інша безсмертна мати – в далеке світле життя, в безсмертя веде тебе вітчизна…

Так співала Айгерім над свіжою могилою Абая, стверджуючи нетлінне, вічне життя його в народі. Голос її ніби зримо будував прекрасний купол над гробницею поета. Пісня тріпотіла, як білосніжні крила лебедя, що ширяє в бездонній синяві небес під золотавим сонячним промінням. Чи не помахи лебединих крил віють над схиленими головами людей? Чи не прощальна пісня чудового птаха відлунює сумом у серцях плачучих? Той, чиєї душі торкнулася бодай раз ця натхненна пісня, збереже її в пам’яті назавжди…

Висока майстерність Айгерім згасла біля могили Абая, одійшла в небуття разом із ним. Як з Абаєм пішла з її обіймів любов, так згас в її серці і пісенний дар. Айгерім ніколи більше вже не співала.

Поряд з Дарменом, слухаючи Айгерім, плакав і син Даркембая, юнак Рахім, за ним стояли Усен, Мурат і IIIакет, маленькі Абаєві друзі. Відчуваючи гарячий їхній подих, Дармен звертався до Абая:

– Ні, не загине посіяне тобою насіння, високошановний батьку, не пройде твоє життя безслідно. Нехай зараз ще нема тінявого гаю над квітучими луками. Але по всьому безмежному, широкому степу розсіяне твоє насіння, воно виросте в нечуваному досі цвітінні. До самої смерті клянусь я берегти і плекати дорогоцінні твої заповіти!

Пісня-плач Айгерім і вкладені в її уста слова Дармена стали за основу нового мистецтва, яке виникло після Абая. Так у поминальній цій пісні, народженій у надрах народного духу, сталося начебто друге народження поета.

І ніби для того, щоб це засвідчити, до його могили йшли нові й нові люди з численних кочових караванів. Засмучені Айгерім, Дармен і юні друзі Абая – семипалатинські школярі – не помітили, як зростав натовп у них за спиною.

Батьки й матері – безсмертний народ – приймали нове народження Абая.