Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 46 страниц)
В КІЛЬЦІ
1Поминати Оспана з’їхалося так багато гостей, що потім долина брали була вже не придатною для стоянки: вся трава навколо була витоптана. Через те одразу після поминок аули кунанбаївців пішли на інші місця.
При цьому перекочовуванні аул Ісхака на настійні вимоги його дружини, свавільної, пихатої Маніке, яка верховодила і своїм чоловіком, і всім аулом, розташувався недалеко від аулу Такежана. Це відповідало бажанням і самого Такежана: питання про поділ спадщини Оспана потребувало частих зустрічей і обговорень, і братам треба було тепер триматися поруч. Саме через те він запросив сім’ю брата і людей його аулу на єрулик [51]51
Єрулик – частування з нагоди прибуття аулу на нову стоянку, найчастіше – на літню, жайляу.
[Закрыть].
По обіді брати пішли до Гостьової юрти для переговорів, а Маніке, окинувши присутніх у Великій юрті чоловіків і жінок свого аулу владним поглядом, наказала:
– Ну що ж, погостювали в домі Такежана-ага – час і до себе в аул! Попили, поїли – треба і на худобу свою глянути!
Випровадивши так своїх людей, Маніке залишилася у Великій юрті віч-на-віч з Каражан.
Худа, висхла, сувора Каражан здавалася тепер майже бабусею. Маніке – повна, гарна чорноволоса жінка з крупними рисами обличчя – навпаки, мала вигляд дуже молодий. Її розумні карі очі, готові спалахнути небезпеч-пим ізогником глузування, трохи кирпатенький прямий ніс, примхливі губи, що раз у раз складаються у глузливу посмішку, різко вирізняли її з-поміж інших. Трималася вона зневажливо, гордовито, одягалась із смаком, на заздрість усім іншим. Першою в цих краях вона почала підсинювати кімешек і підкрохмалювати плаття, які шелестіли на ній при кожному її русі.
Вона була другою дружиною Ісхака. Перша померла, залишивши двох синів – Какитая і Ахмедбека. Маніке, незважаючи на те, що у неї була тільки одна дочка, зуміла повністю взяти владу над своїм чоловіком і стала його єдиною улюбленою дружиною, не дозволяючи йому й думати про новий шлюб. Красномовна, рішуча, розпещена, вона робила все, що тільки спаде на думку. Так, за останні роки вона придумала собі нову розвагу, не відому в степу: почала курити опіум, привчивши до цього і самого Ісхака.
Звикнувши крутити своїм чоловіком, вона і з іншими поводилася так само, як і з своїми домашніми,– зневажливо, насмішкувато, владно. Не тільки жінки, але й багато чоловіків Іргизбая відступали перед нею. Тільки Оспан, бачачи, якою зрозумілою і самозакоханою стає його женге, незадовго до смерті жорстоко висміяв її.
– Цілком зрозуміло, що ти верховодиш не тільки чоловіком, але й усім аулом,– сказав він неначе жартома.– І розумом, і вродою ти вища за всяку земну істоту! Де вже нам, незграбним казахам і їхнім дурним жінкам, рівнятися з тобою,– всі ми знаємо, що ти не проста смертна, а неземна, ефірна істота, ангел, що зійшов до нас з неба. Тільки відкрий нам, люба, свою таємницю. Скажи, будь-ласка: коли ходиш надвір, то чи лишається там якийсь послід, як від нас грішних, чи покидьки виходять з твого шлунка запашним ароматом, як у гурій?
Ця зла насмішка над самовпевненою Маніке швидко облетіла степ. Багато людей, що зазнали кривди від зарозумілої і владної Маніке, повторювали ці слова, на свій лад переробляючи і прикрашаючи їх. Проте й це не зменшило бундючності Маніке. Злопам’ятна красуня, яка й сама уміла володіти гострою зброєю насмішки, не помстилася Оспанові тільки через те, що той скоро несподівано помер.
Маніке взагалі вміла себе відстояти. Тільки одна людина була їй не по зубах – Абай. Коли б він був молодшим братом її чоловіка, вона, може, зуміла б справитися і з ним. Але Абай був старший за Ісхака, і Маніке мимоволі мусила, хоча б зовні, ставитися до нього з повагою. А в душі вона дуже не полюбляла Абая. За його спиною вона зло знущалася з того, що робиться в аулі Абая, з його синів, які захопилися всім російським. Вона, не соромлячись, висміювала Абая не тільки перед Ісхаком, ба навіть перед пастухами і слугами свого аулу. Вірші Абая і його повчальні слова, що доходили до неї, не викликали в ній нічого, крім злості. Скрививши тонкі губи, вона звичайно зневажливо говорила:
– Гаразд, годі, не повторюйте ці дурниці! Дивно, якщо це й справді сказав такий поважний чоловік, як Абай-ага! У чому тут виявилась його мудрість? Де тут його знання? Виявляється, що й розумні люди можуть помилятися!
Все це, звичайно, доходило до Айгерім, але та ставилася до слів Маніке з неприхованою насмішкою.
І ,от зараз оця Маніке, сидячи на самоті з своєю невісткою Каражан, завела про те, що хвилювало зараз обидві сім’ї – про спадщину Оспана.
Обидві невістки були і розумні, і властолюбні, і корисливі, обидві підкорили своєму впливові чоловіків, і обох мучило честолюбство, яке було розвинуте в них не по-жіночому. Вони були схожі за вдачею і легко домовилися про те, що треба робити. Ще задовго до роковин смерті Оспана вони почали квапити своїх чоловіків швидше влаштувати поминки, щоб можна було нарешті почати ділити спадщину. Вони зійшлися навіть на тому, що обидві накажуть своїм чоловікам одружитися на вдовах Оспана, щоб не прогавити його багатства.
Однак і дружба двох невісток, що раптом спалахнула, і їхні рішення – все це підказав Азимбай.
Хитрий, передбачливий, розважливий син Такежана все продумав. Дружба матері з Маніке потрібна була йому для того, щоб зблизити батька з Ісхаком. Якщо з трьох спадкоємців Оспанового майна двоє триматимуться купи, то вони зуміють примусити Абая погодитися на такий розділ спадщини, який буде вигідний обом. Не дуже розраховуючи на матір, Азимбай вирішив залучити для своєї мети Маніке. Він раз у раз з’являвся в аулі Ісха-ка і розмовляв з нею на самоті. Одного разу Азимбай сказав:
– Женеше, невже ваші не бачать, що діється? Гляньте, Абай днює і ночує у Єркежан у Великій юрті Оспана-ага, а наші безпечно чекають, коли мине рік жалоби. А, між іншим, абаївці й онучат своїх – Аубакира та Пакизат – тримають в аулі під виглядом Оспанових дітей. Чи не здається вам, що вони добре обміркували, що робити? Як би до того часу, коли ми почнемо говорити про спадщину, не вийшло так, що Велика юрта і всі її стада вже перейшли до наших безкорисливих абаївців? Як ви гадаєте?
Маніке і на думку це не спадало. Але вона не могла виказати цього і, поблажливо глянувши на племінника, почала з свого звичайного прислів’я, яке виявляло її проникливість і розум:
– Е-е, що тут говорити, я давно знала про це! Абай тільки удає, що горює та співчуває Єркежан. А насправді він просто її улещує! Тобі це і на думку ще не спадало, а я вже питала: чому це Абай не виходить з Великої юрти? Адже він – не вдова, якій треба вдень і вночі оплакувати померлого? Я всім сказала: неспроста!
Азимбай враз почав вихваляти її мудрість і далекоглядність.
– Іноді я шкодую, женеше, що творець не наділив вашим умом мого батька,– безсоромно лестив він.– Ні він, ні Ісхак-ага не бачать того, що ви давно бачите своїм проникливим оком! А попавши в пастку, розводитимуть руками й обурюватимуться. Довірливі вони дуже, от і поплатяться за свою наївність!
Він добре знав, що батько його зовсім не наївний, але слова його звучали так переконливо, що навіть Маніке прийняла їх за правду.
– Ну, й ти від них недалеко пішов! – сказала вона з поблажливою посмішкою.– Я думала, що ти перекажеш батькові всі мої підозріння, а ти тільки зітхаєш про те, що вій наївний та безтурботний.
Азимбай домігся свого. Вислухуючи самовдоволені напучення Маніке, він скрушно хитав головою, удаючи, начебто тільки зараз зрозумів, що відбувається в юрті Єркежан, і, прикидаючись безпорадним, відповів:
– Добре було б, якби ви самі пояснили свої здогадки моєму батькові й матері. Я цього не зумію.
Кажучи все це, Азимбай мав на увазі ще одну серйозну перешкоду. Вона полягала в тому, що Каражан могла рішуче заперечувати проти одруження його батька з одною із вдів Оспана. Тим часом, за звичаєм аменгерства, якщо родич померлого не одружиться з його вдовою, він не може виставляти своїх прав на спадщину. Це і непокоїло Азимбая. Батько його, як старший з трьох братів, міг цілком розраховувати на шлюб з Єркежан – і в цьому разі до нього переходила Велика юрта Кунанбая з усім майном і великою кількістю худоби, що й було головною метою Азимбая.
Тому, стежачи з таким підозрінням за перебуванням Абая у Єркежан, Азимбай боявся і того, що мати з ревнощів не дасть батькові згоди на шлюб з Єркежан і весь план провалиться.
Говорити з батьками про таку делікатну справу він сам, звичайно, не міг. І йому спало на думку зробити знаряддям своїх замірів Маніке. Однією з її якостей було вміння зберігати таємницю. Вона ніколи не дозволяла собі проговоритися про те, що було їй довірено.
Через Маніке Азимбаєві вдалося домогтися того, що Каражан пообіцяла не заперечувати проти одруження Такежана з однією із удів Оспана. Тепер він мав зробити так, щоб батько одружився саме з Єркежан, власницею Великого аулу.
І сьогодні Азимбай непомітно керував частуванням, дбаючи про те, щоб Ісхак і Маніке відчували себе почесними гостями. Він же влаштував так, щоб його мати і Маніке могли розпочати бесіду, яку він сам ретельно підготував.
Залишивши їх удвох, Азимбай вийшов з юрти, і, сівши біля неї, вийняв ножа, і почав обстругувати палицю, неначе весь заглибившись у цю роботу. Побачивши свою дружину, смагляву і мовчазну Матіш, він підкликав її і, нахмурившись, наказав суворим шепотом:
– Нікого сюди не пускай! А в Гостьовій юрті сидять батько і дядько. Дивись, щоб і туди ніхто не заходив!
Розставивши тенета, Азимбай спокійно чекав, коли здобич сама попаде до них. Широколиций, рум’яний, з пухлими червоними повіками, які прикривали холодні й хитрі очі, він часом із вдоволеним виглядом гладив свою гарну, широку чорну бороду, що вилискувала синявою воронячого крила, і поглядав спідлоба на Велику юрту. Іноді він ледве помітно усміхався, бачачи в мріях те, що може дати йому сьогоднішня розмова матері й тітки. Перед його очима вже проходили тисячі буланих і сірих коней, наче кажучи йому: «Ми твої!»
В юрті тим часом Маніке підсіла ближче до Каражан і стиха заговорила:
– Женеше, що каже ваш чоловік? Коли наші чоловіки почнуть розмови про спадщину?
– Хто його знає! – знизала плечима Каражан.– Мені здається, вони ніяк не можуть зважитися на це. Бояться, мабуть, що абаївці або вдови докорятимуть їм, навіщо так квапляться.
– Е, я давно знала про це! – за звичкою підхопила Маніке.– Ваш Такежан такий самий простачок, як і мій Ісхак! Обидва вони ні на що не зважаться самі! Вони і їсти не сядуть, поки не глянуть на Абая та не переконаються, що він не хмуриться!
– Ти гадаєш, він їх обдурить?
– Аякже! Людина, яка ще до поминок залізла в юрту, на все зважиться, ось побачите!
– А що там у них діється? Чула щось про це?
– Хіба вони дозволять поширюватися чуткам? Абай подбав, щоб біля Великої юрти не шастали собаки, а над нею не літали птахи. Але ж, звичайно, він подумав: «Хай вони примусили справити поминки раніше роковин, а решту я сам уладнаю!» Наші ще тільки чухались, а він уже все зробив. Перетяг на свій бік увесь аул, всіх табунників, сусідів, чабанів. Одразу двох онучат там тримає, щоб загарбати спадщину, і сам звідти не відходить, і синів своїх тягає. Інші туди й носа не поткнуть… Адже покійник і сам усе життя схилявся перед Абаєм, своїх людей робив його прихильниками… Тепер Абай, як завжди, сам мовчить, а інших примушує себе захищати.
Розмова підходила до того головного питання, заради якого Азимбай і влаштував це побачення жінок.
Нацькувати сусідів одного на другого і посварити їх, напоїти двох чабанів і примусити їх побитися, підбурити двох плетунів, підбити їх на глузування один з одного і привести до розриву – з дитинства було найулюбленішим заняттям Азимбая. Дволикий, удаючи себе другом, він часто примушував людей робити те, що йому заманеться, заздалегідь розраховуючи ходи, як досвідчений гравець.
Щоб примусити двох жінок, розумних і хитрих, виконати його власні корисливі розрахунки, він напружив тепер усі свої здібності. Головним завданням Азимбая було підстроїти так, щоб його батько одружився з Єркежан. Для цього треба було домогтися, щоб того самого не зажадав Ісхак. І він знайшов спосіб вплинути на Маніке. Напередодні, розмовляючи з нею про поділ спадщини, Азимбай наче мимохідь заговорив про те, що Каражан ніколи не допустить цього шлюбу.
– Хоч матері і дуже хочеться одержати худобу та майно Великої юрти, проте вона згоди не дасть,– засмучено говорив він Маніке.– Подумайте самі, женеше: Єркежан – жінка красива, з лагідним характером, вміє подобатися людям. Який же мужчина не захопиться такою жінкою? Кожен, хто одружиться з нею, так і буде крутитися біля неї, ні на крок не відходячи, забуде попередню сім’ю і дружину. Хіба моя мати цього не бачить? Зрозуміло, що вона боїться Єркежан.
Азимбай казав все це наче про Каражан. Насправді ж всі його слова були розраховані на Маніке. І вони попали в ціль. Вона змінилася на лиці. Широко розкривши очі, вона втупила їх в Азимбая. Несподіване відкриття примусило її навіть здивовано зацмокати губами. Але потім, схаменувшись, вона за звичкою заговорила:
– Е-е, я давним-давно це знала,– і махнула рукою, удавши, що не варто навіть і говорити про це.
Справді ж міркування Азимбая вразило її наче громом. Досі вона зовсім не думала про цю небезпеку, навпаки – сама ладна була боротися за те, щоб Ісхак узяв за дружину Єркежан і цим самим дістав право на Велику юрту. Тепер вона неабияк захвилювалася.
Азимбай, який уважно стежив за нею, вів далі, наче нічого й не помічаючи:
– Зейнеп або Торимбала, звичайно, зовсім інша справа, мати зуміє одразу поставити їх на місце! А Єркежан звикла бути першою, вона знає, що з нею чоловік дістає і Велику юрту. Хіба не спробує вона стати найулюбленішою дружиною? А батько, ви самі знаєте, чоловік такий, що захоплюється, його така жінка легко прибере до рук,– закінчив він.
Слухаючи його, Маніке думала не про Такежана, а про Ісхака, і захвилювалася ще більше.
– Єдине, чим можна заспокоїти побоювання моєї матері, це те, що у неї все-таки є дорослий син,– казав тим часом Азимбай, начебто довірливо звіряючи свої думки.– Вона має право вимагати поваги до себе. Але все ж умовити її погодитися на цей шлюб буде важко. Щоправда, вона не така молода, як ви. І, може, почуття ревнощів у неї вже притупилося.
Кожне з цих слів впивалося в серце Маніке отруєною стрілою. В неї не було «рідного сина», про якого навмисне згадав Азимбай. Коли Ісхак одружиться з Єркежан, що буде з Маніке? В якому становищі вона опиниться, якщо до того ж у Єркежан буде син? Збагнувши, якої страшної небезпеки вона не помічала, спокійно думаючи про вигідний шлюб Ісхака з Єркежан, Маніке жахнулася. Тепер вона вирішила не перевіряти долі. Навіщо їй позбуватися свого становища в сім’ї, навіщо вводити в дім суперницю?
Помітивши, що слова його досягли мети, Азимбай заспокоївся: тепер самолюбна, ревнива Маніке ніяк не дозволить Ісхакові одружитися з Єркежан. Виходить, Ісхак уже випав з гри. Тут була ще й інша вигода: рятуючи себе, Маніке, мабуть, постарається умовити Каражан погодитися на шлюб Такежана з Єркежан. Сам батько, хоч як би йому хотілося дістати Велику юрту, звичайно, не зважиться і заводити про це мову.
Маніке сама про це й почала говорити з Каражан:
– Женеше, незабаром, мабуть, піде мова про вдів. Як ви гадаєте, хто з ким одружиться?
– А що ти про це думаєш? – відповіла Каражан, бажаючи знати спочатку її думку.
– Далебі, не знаю,– почала хитрувати Маніке.– Звичайно, коли наші захочуть уникнути суперечки, то вони оберуть двох молодших, адже суперечка піде тільки про Єркежан, оскільки у неї Велика юрта. Звичайно, якщо вирішувати справедливо, перший вибір мусить робити, по старшинству, Такежан-ага. Хіба інші можуть заперечувати його право? – І, сказавши це, вона вичікувально глянула на Каражан.
Та мовчала, нахмуривши брови, зовні спокійна. Проте всередині у неї відбувалася справжнісінька буря. З одного боку, в ній давно вже жило жадібне бажання дістати худобу і багатство Великої юрти, з іншого – побоювання, про які Азимбай казав Маніке, і їй самій спадали на думку. Не раз уже думаючи про це, вона приходила до висновку, про який і сказала тепер Маніке.
– А чому б нашим просто не поділити майно Великої юрти? Тоді не треба нікому і одружуватися з Єркежан.
Маніке враз заперечила:
– Ну, що ви кажете, женеше? Припустімо, наші одружаться з молодшими вдовами, тоді вони й одержать з кожною її частку. А худоба й майно Великої юрти так і залишиться у Єркежан. Спочатку там господарюватиме Аубакир, а потім і сам Абай. Ні, женеше, не треба вам відступатися від боротьби!
– Ти так гадаєш? – невпевнено запитала Каражан.
І Маніке, стежачи за найменшими змінами на її обличчі, вкрадливо заговорила:
– Звичайно! Чого ж вам боятися? У вас є такий син, як Азимбай, батькова підпора і надія. Адже ж це ваш рідний син, кров від вашої крові! Ви – щаслива і горда мати. А що таке Єркежан? Нехай вона багата, але всі ж знають, що вона безплідна, як сухий пеньок! Вона ніколи й не насмілиться суперничати з вами! Та, правду кажучи, і Такежан уже вийшов з того віку, коли ви могли б його ревнувати. Ні, женеше, не робіть необачностей! Адже ви самі знаєте, все залежить від вас: якщо ви не благословите Такежана на цей крок, вважайте, що своїми руками віддали і Велику юрту, і все багатство! І все це дістанеться абаївським синкам, а ваш рідний син Азимбай залишиться старцем. Я ж давним-давно бачу, чого дожидається Абай!
Каражан напружено слухала її, розпачливо повторюючи в думці: «Звичайно, так. Звичайно, так».
Її завжди називали скнарою, обачною і жорстокою. Чому ж вона була такою? Заради чого вона і хитрувала, і пожадливо берегла всяке добро, і прискіпувалася до слуг? Тільки заради того, щоб створити Такежанові багатство, а разом з ним і вплив. Хіба дбала вона про щось інше, як тільки про благополуччя його самого і його дітей? Все своє суворе, невеселе життя вона прожила заради Такежана, не думаючи, що на світі є хтось інший, крім нього. І ось тепер, коли краса її зів’яла і молодість минула, вона сама мусила підказати чоловікові, щоб той привів у дім токал, яка і молодша, і вродливіша за неї, і до того ж несе з собою багатство.
Каражан довго сиділа, мучилася цими думками, і раптом залилася слізьми так несподівано, неначе всередині у неї щось лопнуло. Вона плакала, вся здригаючись від ридань, голосно схлипуючи. Нарешті вона заспокоїлася.
– Покійна стара мати,– цригадала вона Улжан,– якось казала з болем: «Проклята жіноча доля! Хоч хай яка ти розпещена і любима, в той день, коли чоловік охолоне до тебе, ціна тобі буде не більша від старої, стоптаної устілки!» І правда, коли чоловіків погляд звернеться на токал, про тебе думатимуть менше, ніж про цуценя, забуте на старій стоянці під час відкочування аулу… Вий; плач, заливайся слізьми, а чоловік і не гляне на тебе, захоплений вродою нової подруги…
І Каражан знову заридала.
Маніке не переривала ні її голосіння, ні сліз. Видно було, що Каражан уже ладна дати згоду. Нехай поплаче, поголосить.
Маніке, розумна, хитра і красномовна, вирізнялась якоюсь дивною нечутливістю. Чуже горе не тільки не чіпало її, а, навпаки, дратувало.
Звичайно, людина, яка плаче, не може здатися привабливою, а сльози і чуже горе не можуть зробити іншому якої-небудь приємності. Але розуміти їх, поділяти горе, бути співчутливим – властивість кожної щиросердої і чесної людини. Що ж до Маніке, то вона не могла без огиди спостерігати людей, які плачуть. Право на сльози вона визнавала тільки за собою і, з деяким незадоволенням, за своїми домашніми. Але ридання чужих просто злостили її. І через те, коли у пастухів або слуг помирав хтось у сім’ї – чи то старий, чи дитина,– себелюбна байбише не поділяла їхнього горя. Більш того, вона дозволяла собі навіть кричати на жінок, що проливали сльози, і лаяти їх.
Горе Каражан ніяк не зачепило черстве серце Маніке. Навпаки, бачачи в цих сльозах свою перемогу, вона навіть трохи посміялась, скрививши свої тонкі губи. І, цілком упевнена, що тепер Каражан дасть згоду, хоч хай як вона зараз ридає, Маніке підвелась і вийшла з юрти.
Побачивши Маніке, Азимбай вийшов до неї з тіні Великої юрти. Березова жердина була вже обстругана і перетворилась на красивий курук. Голосне ридання матері він добре чув, але це його анітрохи не схвилювало. Навпаки, почувши плач і зрозумівши, що Маніке домоглася свого, він спокійно підвівся, скидаючи з колін стружки, наче струшуючи з себе сльози рідної матері, і пішов поруч Маніке. Показуючи в усмішці білі зуби, блискучі під чорними вусами, він, задоволений, слухав її розповідь про розмову у Великій юрті.
Розмова ж, яку в Гостьовій юрті так само віч-на-віч провадили Такежан і Ісхак, закінчилася раніше. Питання про одруження з вдовами брати не торкалися: з одного боку, жоден з них не прийшов до твердого рішення, а з другого – починати розмову просто з цього було і незручно, і передчасно.
Тому розмова їхня зайшла про те, як краще вести переговори з Абаєм: чи самим зустрітися з ним, чи, може, краще буде говорити через посередників? А коли так, то кого для цього обрати? Врешті вони вирішили, що для початку треба послати до Абая посередників, а особисто зустрітися тільки в тому разі, якщо він сам це запропонує, як то було при обговоренні строку поминок.
Метою цих переговорів було вирішити, коли і як ділити Осланову спадщину і що робити з його вдовами. І Такежан, і Ісхак цілком погодилися з тим, що сказали їм дружини: звичайно, Абай недарма крутиться навколо Великої юрти – мабуть, він хоче заволодіти нею через своїх онучат. І через те він старатиметься звести переговори про поділ нанівець, Звичайно, він зуміє знайти для цього якусь причину; мабуть, почне умовляти і вдів.
Коли так, то посередників треба було знайти таких, з якими Абай рахувався б. Перебравши багатьох людей, брати спинилися на Єрболі і Шубарі. Єрбол був давнішнім другом Абая, а про Шубара обидва думали, що той, звичайно, стане на їхній бік і зуміє вплинути на Єрбола. До того ж Шубар – близький родич і його не можна залишити осторонь при поділі спадщини його дядька.
Другого ж дня Єрбола і Шубара запросили до аулу Ісхака. За обідом брати пояснили їм, чого від них хочуть. Ні той, ні другий не заперечували бути посердниками: річні поминки вже відбулися, і розмови про поділ спадщини були цілком доречні. Єрбол подумав: «Не обрадує це Абая, ще більше засмутить його. Але чи можу я відмовитися? Краще поділити з ним його горе і клопоти: може, чимось буду йому в пригоді».
Маніке, вибравши час, відвела Шубара набік і сповістила, що всі сходяться на тому, щоб Такежан одружився з Єркежан. Це його право. Ісхак підтримає його, Каражан дала згоду. Раз із трьох аменгерів двоє прийшли до такого рішення, третій не повинен перешкоджати йому, і Абаєві треба про це твердо сказати.
Таким чином, в інтригу, затіяну Азимбаєм, що захопила спочатку Маніке і Каражан, а потім Такежана й Ісхака, був втягнутий і Шубар. Хитрий замір вже переходив у вчинки. Чорна хмара, збільшуючись і згущаючись, нависла над головою Абая, загрожуючи йому.
Але хоч якою грізною вона здавалась, сам Абай не виявляв найменшого хвилювання, коли Шубар і Єрбол, приїхавши до нього, заговорили з ним про бажання його братів почати поділ спадщини.
Перш ніж зайти до Абая, Єрбол побачився з Магашем і Акилбаєм, сповістив їх про мету свого приїзду і запропонував бути присутніми при бесіді, щоб допомогти своєю порадою. Акилбай, який не любив будь-яких ділових розмов, рішуче відмовився:
– Ну чого я піду? Абай-ага сам придумає щось. Нехай уже краще Магаш іде!
Повідомлення Єрбола обурило Магаша:
– Чого вони так квапляться? Не можуть зачекати з поділом, доки батько повернеться з Кара-Моли з допиту? Знову вплутують його у свої чвари!
Іти до Абая разом з Єрболом він вважав незручним.
– Ця справа стосується батька і його братів, нам втручатися не можна. Інша річ ви, Єрбол-ага, ви його друг і ви, як досвідчений старий верблюд, знаєте, де в річці броду шукати. Цей клятий поділ спричинить тільки нові ускладнення. Ви вже допоможіть батькові позбутися їх!
Провівши Єрбола до батькової юрти, Магаш і Акилбай повернулися до друзів.
Гостьова юрта Абая, як завжди, була повна молоді. Останнім часом жигіти почали знову часто збиратися, захоплено розмовляти про нові вірші і поеми.
Над вогнищем, що палало бездимно, стояв казан, де варилося м’ясо. Молодь розташувалася на розісланих по підлозі білих шкурах баранів та архарів, оточивши дорогого гостя: тими днями, усім на радість, з міста приїхав Павлов. Він, як і всі, був одягнений по-казахськи: в бешметі, в легкому кожусі, з лисячим малахаєм тобиктинського крою на голові. Погладжуючи хвилясту русяву бороду, він добродушно дивився крізь окуляри на молодь. У натопленій юрті Павлову здалося жарко і він зняв малахай, скинув високі чоботи з повстяними панчохами-байпаками, облямованими чорним оксамитом. Проте незабаром холодне повітря, що слалося низом, далося взнаки. Абіш, Дармен, Альмагамбет і інша молодь з усмішкою поглядали, як, розмовляючи, Павлов раз у раз стромляв ноги у скинутий малахай.
Павлов приїхав в аул Абая два дні тому. Дуже скучивши за ним, Абай не відпускав його від себе, і Федір Іванович до пізньої ночі сидів із своїм другом. Їм було про що поговорити. Абай розпитував, які вісті привезли в Семипалатинськ нові російські засланці. Що діється тепер у Росії? Чи є успіхи в боротьбі фабричних робітників проти хазяїв? Що чути про селянські заколоти? Хто з передових російських людей показав себе, як захисник народу? Які цікаві книжки з’явилися? Що пишуть у журналах? Чи є нові російські поети і письменники? Чи можна дістати їхні книжки в Семипалатинській бібліотеці?
Відповіді Павлова перетворювалися на довгі розповіді про робітничий рух, про літературу, про життя в Росії. У нього була здібність до влучних і злих характеристик людей, що нагадували гострі сатиричні портрети Салтикова-Щедріна. І коли Федір Іванович розвів кілька анекдотичних випадків, що відбулися в канцелярії губернатора, в обласному суді, героями яких були хабарники-чиновники, Абай щиро реготав, бачачи їх, як живих.
У свою чергу, Павлов закидав запитаннями Абая. Чи помітні зміни в житті трудових людей степу, зокрема осілих жатаків, що зайнялися землеробством? Яких форм набирає боротьба бідняків проти степових верховодів – аткамінерів? Його цікавила також і доля степової бідноти, що пішла в місто на заробітки. Як вони там влаштувалися, що дає їм незвична праця? А як з освітою? Чи охоче віддають батьки своїх дітей до російської школи?
Відповідаючи другові, Абай сам приходив до нових думок. Розпитування Павлова мимоволі примушували його замислитися над тим, що раніше проходило повз його увагу. І тепер багато що в житті степу він сам бачив по-новому.
І Абай з дедалі більшою увагою дивився на Федора Івановича. Запитування того показували, якого дбайливого і вірного друга має в цьому російському засланці трудовий люд казахського степу. Іноді Абай вгадував у його словах свої власні думки і дивувався, як міг прийти до них Павлов, живучи в місті, осторонь від степової боротьби.
Тільки на третій день Абай відпустив свого друга до молоді, яка нетерпляче його чекала. Розмова провадилася з допомогою Абіша і Какитая, які перекладали Павлову те, що кажуть йому друзі.
Густий кумис, що добре перебродив, підігрів настрій присутніх. Тут були і Кокпай та Муха. Прийшов сьогодні і Баймагамбет, який ціле літо роз’їжджав по аулах, де він був почесним і бажаним гостем. За останні роки слава про нього, як про чудового оповідача і казкаря, поширилася по всьому степу. На чийому б жайляу, на якому б зимовищі він не з’явився, скрізь його радо зустрічали, запрошували з однієї юрти до іншої, пригощали і просили розповідати романи і казки, почуті ним від Абая.
Іноді він подовгу не повертався до аулу, зовсім не думаючи про дружину і дітей, які залишилися вдома. Абай нетерпляче чекав його повернення, сумував за ним і навіть бурчав на нього, коли вій з’являвся.
І сьогодні, коли Баймагамбет нарешті повернувся до аулу після тривалої відсутності, Абай навіть не відповів на його привітання, мовчки піднявши на нього невдоволений погляд. Довга руда борода, що закривала рот і половину обличчя, надавала Баймагамбетові дуже статечного вигляду. Тільки гострі сині очі, меткі й жваві, видавали його справжню вдачу – мінливу, химерну, як у дитини. Подумавши про це, Абай мимоволі засміявся.
Баймагамбет насторожився:
– Е-е, з чого це ви смієтеся?
У юрті, крім Айгерім і Зліхи, що пригощали їх чаєм, нікого не було, і Абай дозволив собі пожартувати з Баймагамбета.
– Пригадав, що почув якось у тебе в юрті, коли ти тинявся по гостях,– сказав він.– Виявляється, твоя Каракатин не поступиться перед нашими акинами. Підійшов і чую: співає поминальний плач. Я й слова запам’ятав:
Мене рідний батько пестив, милував.
Хвалько ж і обманщик за жінку узяв.
Як вирішив вогнище рідне покинуть,
Для чого ж мене він жаданою звав!
І кинув, рудий волоцюга, сім’ю,
Обмила сльозами я долю свою.
Говорять, що гріх не оплакувать мертвих…
Це вона не тебе, а твоє бурлакування поминала,– сміючись, закінчив Абай і, поглядаючи на спохмурнілого Баймагамбета, лагідно засміявся, трусячись усім тілом.
Айгерім теж не могла втриматися, пирснула і Зліха, одвернувшись до порога. Їхній сміх ще більше розсердив Баймагамбета: як, і жінки глузують?!
– Кажуть, в усіх, хто носить малахай [52]52
Тобто у чоловіків.
[Закрыть], загальна честь, Абай-ага. Невже у вас не знайшлося жодного слова на відповідь?
Абай ще дужче розсміявся:
– Звичайно, знайшлось! Ось що я їй відповів:
Що тобі шаріат? Розвій!
За долю свою порадій!
Каракатин, чи хоч одну літню ніч
Спав удома чоловік твій? —
прочитав Абай вірші, які щойно спали йому на думку, і закінчив: – Що ти на це скажеш?
– Ну й зробили послугу! Для всіх у вас знайдеться добра порада, а для моєї дружини ви кращого не знайшли?
І, допивши чашку чаю, Баймагамбет поставив її на скатерку денцем догори і враз підвівся з місця, підкресливши цим свою образу. З юрти Абая він пішов прямо до молоді, щоб попросити кого-небудь скласти йому на відповідь вірші. Але висловити своє прохання при Абіші та Павлову посоромився і тепер сидів, байдуже слухаючи інших.
Павлов з цікавістю поглядав на всі боки. Весела молодь, що привітно його зустріла, дуже йому сподобалася. Він уважно розглядав цих нових для нього людей. Всі вони були різні, і кожен привертав до себе його увагу.
Рудобородий, синьоокий Баймагамбет, якого Павлов добре роздивився ще в Семипалатинську, зовсім не схожий на Акилбая; довгастий череп його, великий прямий ніс, сірі очі, світла шкіра, рідка борідка й вуси являли зовсім інший тип. А Какитай – кругловидий, смаглявий, з невеликим кирпатим носом і гострими, блискучими, трохи витрішкуватими очима – так само здавався людиною зовсім іншого племені. Пакизат, прийомна Оспанова дочка, своїм темно-коричневим плоским обличчям, яке пожвавлювали бистрі чорні очі, більше нагадувала калмичку.