Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 46 страниц)

2

Урочища Буголи славляться великою кількістю води і рясними травами. Оком не осягнеш широку рівнину, посеред якої височить одинока гора Улкен[ Улкен – великий.]-Кексенгір. Коли глянеш на гору здалека, крізь марево безмежного степу, вона здається синьою, як мідний купорос. Чимало високих гір здіймаються за Чингісом: Буголи, Машан, або Акшатау, Карашоки, або Тезека,– але жодна з них не вабить до себе такою синявою, як Улкен-Кексенгір. Біля його підніжжя розміщуються влітку багато аулів, що виїжджають на жайляу. Гора багата на джерела; вода, стікаючи по схилу, утворює струмки, що течуть рівниною. Тут гарні заливні луки, багаті пасовища, і, завдяки прохолодному гірському повітрю, нема мошви, такої нестерпної для худоби.

Звичайно на Кексенгір прикочовують влітку численні аули Карамірза, Тасболат і Есполат, але цього року тут сила-силенна кочівників. У самісінькому серці Тобиктинської волості – Буголи – вже десятий день тривають нечувано велелюдні збори. То не чергові вибори волосних, не урочисті поминки. Ні, тут відбувається щось незвичайне, що місцеве населення назвало санаком, по-нашому – перепис.

Під самісінькою горою Кексенгір розташовано з півсотні юрт, поставлених, як на ярмарку. В центрі височить величезна восьмистулкова юрта, навколо якої, двері в двері, стоять чотири шестистулкові. Неподалік розкидано кілька великих білих юрт, оточених малими юртами, отау[ Отау —юрти, де живуть молодші члени сім’ї, наприклад, молодожони.], що тісно притиснулися одна до одної.

Найбільшу увагу привертає споруда з п’яти величезних юрт. Коли скотарі, що приїхали на жайляу, зазирнули всередину восьмистулкової юрти, вони зацмокали з подиву і захоплення. Та й було з чого дивуватися! Навіть для повітового начальника не ставили ніколи такої величної юрти, так розкішно опорядженої. Які тут дорогі килими, покривала, гаптовані кошми, різнобарвні запони, завіски!

Так, сумлінно попрацювали баї, щоб вшанувати царських чиновників, які приїздять на жайляу для проведення перепису.

Цю хитромудру юрту, гідну того, щоб правити за «ханську ставку», поставлено для найпочеснішого гостя, начальника перепису, за вказівкою Уразбая – глави впливового і великого роду Есполат, який налічує чотириста родин. Син Уразбая, волосний управитель Єлеу, вважав за потрібне виявити особливу увагу цьому неабиякому чиновникові-казаху і порадив батькові примістити його у «ханській ставці», разом з молодим слугою, секретарем і охороною.

В двадцяти суміжних юртах уже жили його помічники-реєстратори, росіяни та казахи, що приїхали проводити перепис. Були серед них також перекладач окружного суду Сарманов і перекладач Державного банку, виходець з Тобикти, Даніяр. Крім них, на жайляу прибуло десятків зо два молодих перекладачів,– найстаршому з них було не більше двадцяти років,– які вчилися в місті і вирішили за літні канікули заробити якусь копійку. Сите життя на жайляу особливо приваблювало їх. Закінчивши свою досить легку роботу, вони сідали на прудких коней і мчали галопом наввипередки, а вечорами, порушуючи тишу в ближніх аулах, залицялися до степових красунь. Інколи їм вдавалося спокусити начальство полюванням, і тоді, взявши з собою гончаків, вони видиралися на хребет Кексенгіра полювати на зайців.

Від цих перекладачів, а також від казахів-реєстраторів і пішла чутка про головного начальника санаку, молодого, надзвичайно розумного і вченого казаха Азимхана, приїзду якого чекали з дня на день. З особливою увагою прислухався до розмов приїжджих про головного начальника Уразбай.

Пригощаючись тепер в Уразбаєвій юрті недавно заколотим лошам, чиновники розповідали, що перепис не переїжджатиме до інших волостей Тобикти, а залишиться, як постійна канцелярія, на одному місці. Що ж до головного начальника, Азимхана, то вчився він у Петербурзі, жив серед петербурзьких і московських князів, знайомий з найзнатнішими російськими дворянами, які близько стоять до білого царя. Та що там казати: він на власні очі бачив вісьмох міністрів! Син генерал-губернатора вчився разом з ним! Сини мільйонерів – особисті його друзі!..

– Як же син казаха домігся такої слави? – недовірливо спитав Уразбай.

– Дуже просто. Він онук Жабайхана, який управляв казахами Середнього Жузу!

Так ось чому Азимхан домігся такого високого становища! Це слід запам’ятати! До того ж він, виявляється, Уразбаїв родич – щоправда, досить далекий, проте родич… Перекладач Сарманов, який уже працював з Азимханом в одному з повітів, розповів, що той, виїхавши з Каркарали для проведення перепису на великих жайляу, почув від народу багато різних новин про Тобикти. З особливим інтересом слухав він розповіді про весняний наскок на кокенців, організований Уразбаєм.

– Минув час наскоків чи ні, я не знаю,– начебто сказав Азимхан,– але то була смілива затія. Тепер у Тобикти найсильніший і найвідважніший з казахів – Уразбай. Поїду до нього, щоб особисто його привітати.

Почувши таке, Уразбай звелів об’єднати для Азимхана в одне ціле всі ц’ять великих юрт, на зразок «ханської ставки», і разом із своїм сином Єлеу почав всіляко вихваляти його родовитість, високий чин, могутність.

– Такого іншого немає ні поміж казахських, ні поміж російських чиновників! Якщо порівняти з старим часом, то це хан і родом, і владою, прямий нащадок тих, кому б минулі віки корилися наші прадіди! Сам білий цар плескав його по плечу!

Так розпатякував Уразбай серед семипалатинських чиновників, сподіваючись, що вони донесуть його слово до вух казахського тюре.

– Нехай наш високий гість зупиниться в Кексенгірі,– переконував він чиновників,– він зможе провести тут санак чотирьох волостей Тобикти. Навіщо йому утруднювати себе зайвими переїздами? А ми його зустрінемо так, як ще нікого не зустрічали…

У зв’язку з приїздом Азимхана Уразбай не проминав нагоди очорнити перед тобиктинськими аксакалами і карасакалами свого недруга Абая.

– Азимхан – людина вчена, по розуму йому нема рівного поміж казахів! От намозолили мені вуха: «Абай учений!», «Абай багато знає!» А хто такий Абай, якщо порівняти його з тюре? Правильно кажуть: «Для темних людей і шахрай – мулла!»

Нарешті Азимхан прикотив із своїми помічниками на п’ятьох тройках з оглушливими мідними дзвіночками. Спочивши один день, він на другий ранок вирушив до аулу Уразбая, узявши з собою чиновників і перекладачів, у тому числі Сарманова і Даніяра, які хоч і були його ровесниками, проте поводилися з підкресленою рабською догідливістю.

– З дружбою їду до Уразбая! – сказав Азимхан своєму чиновницькому почтові.

І справді: дружба вже після перших одвідин зав’язалася велика. Вдень Азимхан ще примушував своїх чиновників працювати, зате щовечора разом з усім своїм почтом бенкетував або в юрті самого Уразбая, або в малому аулі його сина Єлеу.

Чиновники зажили на жайляу, наче в раю: щоденно з’їдали вони по лошаті і по кілька баранів. Прихильно приймаючи почесті від Уразбая, аксакалів і молодих аткамінерів, тюре безнастанно базікав про все, що йому будь-коли довелося побачити. Слухаючи Азимхана і бачачи, яку велику увагу приділяє йому Уразбай, волосні управителі та бії теж почали славословити його поміж своїх аткамінерів:

– Азимхан не просто високопоставлений царський чиновник, він нащадок хана, володаря Середнього Жузу. Йому на роду написано правити долею казахського народу, бути повелителем казахів!

Так говорив Уразбай і слова його розносилися серед родовитих баїв, біїв, волосних управителів, ватажків родів. Не минуло й тижня після приїзду тюре, а вже в усіх чотирьох волостях стало відомо, яка велика людина ощасливила Кексенгір своїм прибуттям.

Волосні управителі Азимбай, Самен, Жанатай, що прибули сюди з віддалених жайляу, запрошували до себе своїх однодумців – баїв з дальніх аулів,– обіцяючи познайомити їх з чиновником-казахом, справжнім тюре. Діставши від Азимбая таке запрошення, в Кексенгір прибув Шубар. Хоч зовні він був під той час у добрих взаєминах з Абаєм, але таїв проти нього злість. Він охоче зав’язував дружбу з Абаєвими ворогами і не приховував од них своєї неприязні до поета. На цьому грунті й заприятелював він з Азимбаєм, який став для нього ближчим за всю іншу рідню. Підтримуючи один одного, вони рік у рік злісно оббріхували Абая, викликали ненависть до нього.

Абай догадувався, звідки дме вітер, але не припускав думки, що Шубар нарівні з Такежаном і Азимбаєм бере участь у поширенні гидких пліток про нього.

«Він може заздрити мені, але ворогом моїм не буде!» – втішав себе Абай, коли в душу його закралася підозра.

А Шубар уміло провадив свою гру. Ніколи не виступаючи відверто, він ховався за спини Уразбая, Такежана, Азимбая, Жиренше і Абдільди. Нацькувавши на Абая торговців Сейсеке, Хасена, Жакипа і духовних осіб з мечеті та медресе, він своєчасно відходив набік, щоб не викликати до себе ніяких підозр.

Зустрічаючись з муллами, Шубар давав їм зрозуміти, що не розлучається з кораном, читає релігійні книги і що він побожніший за першого-ліпшого муллу. Перебуваючи у середовищі, близькому Абаю, він удавав, що у всьому його наслідує, і прагнув здаватися таким самим другом і послідовником Абая, як Магаш, Какитай і Дармен. Тим-то Шубар ретельно стежив за його творчістю, добре знав абаївські вірші і, коли вигідно було похизуватися цим знанням, легко і вільно співав їх напам’ять.

Азимбай і Такежан не хотіли й слухати Абаєвих повчань. Уразбай і Жиренше просто відкидали все, що від нього йшло, а Шубар боровся з Абаєм, вивчивши його твори і проникнувши в його найпотаємніші думки.

Абай у своїх віршах говорив про зрадливих крутіїв аткамінерів, котрі, «розпізнавши всі твої таємниці, відкриють їх ворогові». Отаким аткамінером і був Шубар, який поспішив у Кексенгір привітати казахського тюре, якого Уразбай і Азимбай підносили як хана.

Азимхан привітно зустрів приїжджого гостя і розмовляв з ним так само ласкаво, як і з іншими баями та аткамінерами, що зібралися у великій юрті «ханської ставки» і ловили кожне його слово. Спершись на чотири пухових подушки, Азимхан поблажливим тоном відповідав на шанобливі запитання слухачів, а перед вечірнім чаєм ощасливив їх оповіддю про минуле казахського ханства. Верховоди Тобикти і глави родів, які хвастали знанням свого родоводу, були вражені: розповіді Азимхана були для них цілковитим одкровенням.

Перш за все Азимхан розказав їм про те, як опинився казахський степ під орудою російського царя.

– Сто шістдесят сім років тому казахи Молодшого Жузу прийняли російське підданство,– говорив він.– Найбільше постарався в цій справі хан Абулхаїр. Середній Жуз підкорив Росії Аблай-хан, але й мій предок, Жекей-хан, так само не залишився тоді осторонь…

Уразбай і Єсентай схвально прицмокнули язиками, а Жиренше захоплено вигукнув:

– Ого! Його предки допомагали білому цареві! А сам який! Батир!

Оповідач підняв палець, закликаючи до мовчання.

– Минуло сорок років, і сини Аблая, тюре Сок і Аділь, підкорили Росії Великий Жуз…

Потім Азимхан похвастав, що його рідні брати Куспек і Жантай не дуже давно скинули з ага-султанства Кунанбая і відібрали собі його пост.

Уразбай і Єсентай голосно розсміялися, відчувши, що цими словами він гудить Абая. Кунанбая давно вже ніхто не наважувався називати на ймення: всі величали його ходжею, як високошановного мусульманина, що здійснив паломництво до Мекки. І ось молодий казахський тюре, високопоставлений російський чиновник, без найменшої ніяковості каже просто: «Кунанбай»! Така зневага дуже сподобалась Абаевим супротивникам, неначе їх ворогові дали ляпаса…

А молодий тюре розходився дедалі більше:

– Старовинні роди казахів перебували під владою великого завойовника Чінгісхана, який мав чотирьох синів. Саме вони підкорили всі чотири сторони світу. Жоші, один із синів Чінгісхана, був предком усіх ханів, що управляли казахами трьох Жузів, і я,– Азимхан ткнув себе в груди,– я, в такий спосіб, є нащадком великого покорителя світу…

Уразбай і решта гостей чули про це вперше і це відкриття їм сподобалося. Уразбай подумав: «У наш час казахами повинна керувати саме така людина – нащадок казахських ханів, з російською освітою, яка одержала чин від самого білого царя».

…Тісно й душно у восьмистулчастій юрті, де провадить бесіду тюре Азимхан. Слухаючи його розповіді, гості п’ють кумис, якого вдосталь підносять їм шість жигітів. Досі вся історія казахського народу обмежувалась для них історією роду Тобикти. І ось Азимхан розповів їм тепер про безкраї землі, населені казахами. Не тільки Уразбаю, але й досвідченому, розумному Шубару здалося неймовірним, що на білому світі живе кілька мільйонів казахів. Азимхан, який запам’ятав цифри, опубліковані в п’ятнадцятому томі «Энциклопедического словаря», недавно виданому в Петербурзі, так і сипав ними, добре знаючи, що коли й помилиться, то ніхто із слухачів не помітить промаху.

– В Астраханській губернії – двісті шістнадцять тисяч казахів, в Уральській – чотириста дванадцять тисяч, в Тургайській – сто тридцять вісім тисяч, в Акмолінській – триста сорок одна тисяча, у Семипалатинській, де ви живете,– п’ятсот сорок сім тисяч, у Джетису – шістсот тисяч. А на берегах Сирдар’ї – у Туркестані – сімсот тринадцять тисяч казахів!

Азимхан, тріумфуючи, оглянув своїх слухачів, і сп’янілі від кумису улесливі пустобрехи – бії, баї та волосні управителі,– перебиваючи один одного, загомоніли:

– Як багато казахів! Невже він сам їх лічив!

– Той, хто міг про все це дізнатися, гідний бути главою всіх казахів!

– Ні в кого нема такої вченості, як у нього!

– Жоден навіть найрозумніший казах не зміг би перелічити всіх казахів, а ось він зумів!

– Недарма зробив він це! Видно, хоче об’єднати весь казахський народ! – уголос, щоб їх почув тюре, перемовлялися між собою Азимбай, Самен і Шубар.

Тим часом Азимхан, помітивши захоплення слухачів, усе сипав цифрами і назвами:

– Є ще казахи уральські і тургайські, які живуть біля Уральських гір,– їх близько сорока тисяч; вони населяють повіти Верхнєуральський, Челябінський і Троїцький. Тисячі казахів живуть у Хівинському ханстві. Близько сорока тисяч казахів знайшли пристановище в Туркменії, на березі Амудар’ї, в Самаркандській області – двадцять, а по берегах Каспію – понад сорок тисяч казахів. Навіть на китайській землі, на березі ріки Кара-Іртиш, на півдні Алтаю, на півночі і півдні Тарбагатая Сауира живе багато казахів…

Азимхан поділяв усіх казахів на Жузи і називав десятки родів, виявляючи виняткову пам’ять. Приголомшені тобиктинці тільки головами хитали.

– Дай боже тобі успіху в житті, дорогий Азимхан,– сказав Уразбай, коли тюре нарешті замовк.– Дуже цікаво було нам слухати твої корисні розповіді протягом десяти днів. Не знаю навіть, як дякувати тобі за цю втіху. Ти справжній хан для казахів, і я з радістю назвуся твоїм рабом! Є в нас люди, які хизуються своїм розумом і вченістю, але де там їм рівнятися до тебе: нехай уже краще вони живляться милостинею від твоїх знань!

І Уразбай підморгнув Азимбаю, даючи зрозуміти, що має на увазі недруга свого, Абая.

На ранок, провівши цілу ніч у вихвалянні Азимхана, гості почали розходитися до відведених їм юрт. Шубар затримався: йому хотілось поговорити з молодим тюре. Залишившись з ним, він завів розмову про Абая.

– Чи правда, що він пише вірші і читає російські книжки? – спитав Азимхан.

Хвалити Абая не дозволяла Шубару заздрість, але й збрехати він теж не зміг, тому відповів ухильно, ніби з скромності не бажаючи славословити свого родича:

– По-російськи дещо знає!

Але Азимхан уже не раз чув про Абая і спитав:

– Кажуть, Абай перекладає Пушкіна, Лєрмонтова і складає пісні з їхніх віршів?

– Так, Абай перекладає,– відповів Шубар.

– А вам відомі вірші Пушкіна і Лєрмонтова в перекладі Абая?

Шубар вирішив, що пісні Абая можуть стати йому за добрий привід для зближення з Азимханом.

– Відомі,– відповів він.

– А чи не можна мені їх послухати?

Ще минулого року Азимхан вперше почув про Абая як про поета. Це було на початку літа. Приїхавши з Петербурга до Семипалатинська, він через Семейтауські гори вирушив у Каркарали. По дорозі зупинився в юрті у багатого бая. Ввечері з сусідньої юрти, виділеної для молоді, почулися веселі вигуки, пісні. Виявилося, що в аул приїхав співець Какен, добре відомий в Семейтауських горах. Азимхан попросив господаря покликати приїжджого співця, і той прийшов з домброю. У нього були веселі очі і приємне, повне блідо-матове обличчя, обрамлене чорного бородою. Не вимовивши й слова, він одразу вдарив по струнах і заспівав:

 
Я вам пишу – чи не доволі?
Що можу вам іще сказать?
Тепер, я знаю, в вашій волі
Мене зневагою скарать[Переклад М. Рильського.].
 

Слова пісні здалися Азимхану дуже знайомими. Де чув він їх? А співець, закінчивши пісню і готуючись почати нову, сказав:

– А ось що відповів Онегін на цього листа…

Азимхан швидко звівся на лікті:

– Ого! Та невже ти співаєш з «Євгенія Онегіна»?

– Так, це про Онегіна і Татьяну,– просто відповів співець.– Та ти, я бачу, сам знаєш, тюре!

– Я, звичайно, знаю,– грубувато сказав Азимхан,– А ось ти звідки знаєш?

– А чого ж мені не знати?

– Тоді скажи мені, хто вони?

– Російська дівчина і російський жигіт. Про них написав такий самий акин, як і я, Пушкін. А наш друг, великий акин Абай, вірші Пушкіна перетворив на казахську пісню…

Так ще в минулому році Азимхан вперше почув про Абая. Спочатку він вирішив, що Абай – звичайнісінький акин, але, виїхавши на перепис у степ, раз у раз чув ім’я цього чоловіка, який складав вірші і творив мелодії, чув хвалу його талантові, його мудрим порадам, зверненим до народу.

І тепер Азимхан півдня не відпускав Шубара, слухаючи в його виконанні Абаєві пісні.

Молодий тюре був освіченою людиною, але до його серця не доходили вірші, написані казахською мовою; він не любив рідної поезії і не розумів її. Проте Абай переклав вірші Пушкіна і Лєрмонтова на казахську мову, і в степу їх заспівали як пісні. Це було забавно і дивно! А коли Шубар почав читати вірші самого Абая, Азимхан ліниво позіхнув і, не дослухавши до кінця, сказав:

– А все-таки найкращий казахський акин – це Бухар-жирау!

Шубар з подивом глянув на молодого тюре і мимоволі згадав перекладену Абаєм байку Крилова «Осел і Соловей». Отак точнісінько і Осел сказав, прослухавши Солов’я: «Та коли б ти чув, бува, як Півень наш співа! Ще більше б людям полюбився, коли б у нього ти хоч трохи поучився!»

Шубар вважав Абая великим акином, хоч і осуджував його за напрям думок і поведінку. Замість того щоб оспівувати колишні подвиги славних казахських ханів і мусульманську віру, що здавалися Шубару єдино гідним об’єктом поезії, Абай всю свою увагу віддавав у піснях чорному людові. От коли б наставити Абая на путь істини, з нього вийшов би справді великий акин, любий «благородним казахам»!..

Але Азимханові слова обурили навіть Шубара:

– Ви кажете, що Бухар – добрий акин? Не знаю, скажу тільки, що в своїх творах Абай дуже допік йому!

І Шубар навмисне голосно заспівав Абаєву пісню, щоб тюре, який явно не хотів його слухати, мимоволі почув хоча б перші два рядки:

 
Бухар і Барлас, Кадирбай-стригунок,
їхні пісні із строкатих латок.
 

– Абай не розуміє важливого значення ханів в історії нашого народу, інакше він оспівував би їхні подвиги! – сказав тюре.– Тим-то я вважаю Бухара-жирау найкращим казахським акином…

Хоч яка близька була Шубару думка тюре, але він не міг не посміхнутися в душі з його поганого смаку.

І Азимхан почав вихваляти Бухара-жирау, справжнього бійського і ханського акина, який умів розуміти інтереси справжньої знаті.

Одного разу Азимхан покликав до себе Єлеу, Азимбая та Шубара.

– Накажіть осідлати своїх коней,– звелів він.– Я хочу, щоб ви поїхали разом зі мною.

Виявилося, що Азимхан вирішив навідати Абая, який жив у Шакпаку. Від Кексенгіра туди треба було їхати півдня.

Виїхавши після ранкового чаю з численним почтом, Азимхан наказав Єлеу, Азимбаю і Шубару залишитися при його особі, а решту жигітів послав уперед. Коли ті помчали, тюре завів із своїми супутниками розмову про Абая. Ця людина цікавила його дедалі більше. Розкусивши, що Уразбай ворогує з Абаєм, він не міг вірити його відгукам про поета; а втім, і родичі не дуже схвалювали його характер і погляди на життя. Ось чому Азимхан не чекав нічого доброго від майбутньої зустрічі. Але було збуджено його цікавість, і йому хотілося особисто побачити цю загадкову для нього людину.

– Що ж він усе-таки зробив поганого? – допитувався Азимхан.– Наведіть мені якийсь приклад.

Єлеу, Шубар і Азимбай задумалися, обмірковуючи, як переконливіше відповісти на запитання. Перший заговорив Шубар. Він сказав, що за останні шість-сім років Абай своєю поведінкою «заморозив» у ньому, Шубарі, будь-яке родинне почуття.

– Чим же саме? – наполягав Азимхан.

– А ось чим. У Семипалатинську під час холерної епідемії Абай своєю поведінкою обурив усіх ішанів, імамів і хальфе. Він говорив простому народові, що духівництво наживається на його горі, закликав до порушення релігійних обрядів. Він допоміг безрідному, бездомному злидневі викрасти з аулу наречену померлого Уразбаєвого родича, і той голодранець вивіз її у місто під захист російських властей. Тим самим Абай порушив шаріат, зневажив мусульманський закон і звичаї предків. Ці Абаєві вчинки дуже образили міське духівництво, поважаних людей, багатих купців, схвилювали усіх міських казахів… Ось що відштовхнуло мене від Абая! – закінчив Шубар.

Азимбай узяв на карб постійне заступництво Абая за всякий злиденний набрід, за хліборобів, косарів, ремісників. Через них він завжди ворогує з волосними управителями, ходжами, з людьми благородного походження. Він умудрився посваритися навіть з рідними своїми братами Такежаном, Азимбаєм, Майбасаром…

– У волості, якою я управляю,– обурено закінчив Азимбай,– просто відбою нема від скарг і доносів голоти, яку нацьковує на мене Абай!

Потім заговорив улесливий Єлеу:

– Тюре Азимхан схвально говорив про сміливий напад Уразбая на жителів Кокена, викликаний справедливим гнівом тобиктинців. Тюре, здається, сказав, що людина, яка здійснила такий подвиг, гідна стати вожаком народу. А як поводився в цей час Абай? Він осудив бойову доблесть тобиктинців і відвернувся від усіх благородних людей свого роду. Він відкрито став на бік кокенських хліборобів, він зичив їм перемоги, обзивав Уразбая дурнем і розбійником! Він казав, що час наскоків минув, що треба дивитися не назад, а вперед, що тільки там чекае казахів краще майбутнє…

– Що ж це за краще майбутнє? – спитав тюре.– І від кого чекає він його?

– Від росіян,– відповів за Єлеу Шубар.– Скоро, каже, в Росії все зміниться й настане інше, нове життя.

– Зміниться? – насторожився тюре.– А хто йому сказав про це?

– У Абая багато друзів серед засланців.

– Он воно що! Це цікаво.– Тюре пожвавішав.

Шубар розповів Азимхану про Павлова і Михайлова, з якими Абай дружив багато років. Він ще не закінчив говорити, як Азимхан різко зупинив свого коня.

– Єлеу! – закричав він сердито.– Я передумав: не поїду я до вашого Абая! Він не гідний моїх відвідин!

І тюре, повернувши коня, поскакав назад. Шубар і Азимбай кинулися за ним, а послужливий Єлеу, розмахуючи малахаєм і галасуючи, помчав наздоганяти почет.

Азимхан повернувся у Кексенгір ще завидна.

Уразбай, довідавшись про причину несподіваного повернення тюре, невимовно зрадів. Через два дні він прийшов до Азимбая разом із своїм родичем Саменом, волосним управителем із Конир-Кокше, і звернувся до тюре за порадою, попередивши, що йдеться про одну важливу і таємну справу. Полягала вона ось у чому. Через півмісяця в урочищі Аркат повітовий начальник Маковецький скликає надзвичайний з’їзд, де розглядатиметься позов між Уаком і Тобикти і затверджуватиметься розподіл землі. Семипалатинські, бії збираються засудити «уразбаївський весняний наскок», саме той, що припав до серця Азимхану.

І Уразбай розповів тюре, який міцний вузол зав’язали його вороги навколо цієї справи. Тільки тюре спроможний його розв’язати, а ще краще було б – розрубати…

– А то кровоточива рана може загноїтися,– казав Уразбай.– Щоб насолити мені, Абай підтримуватиме уаків; звісно, що знайдуться серед тобиктинців й інші люди, котрі повстануть проти мене. Як тільки оголосять Тобикти насильниками, Абая відразу ж підтримають роди Сибан, Керей, Бура, Матай, Найман і почнуть бруднити мене. Абаю приємно, коли його називають захисником бідняків, він обов’язково виступить на шербешнаї і ввалить нас усіх в одну купу… Але ж ви, тюре, тепер знаєте, які чорні думки у цієї людини, запеклого ворога добрих старих казахських звичаїв…

Волосний управитель Самен, в якого були з Абаєм особисті рахунки, ненавидів його, мабуть, більше, ніж Уразбай. Улесливо називаючи Азимхана, свого ровесника, ага-еке[ Ага-еке – шанобливе звертання до старшого – дядьку.], він сказав:

– Ми прийшли просити поради у твого зіркого розуму, благородний тюре! Ти тепер наш вожак. Скажи, як бути нам з Абаєм?

Азимхан нахмурив брови і примружив очі, ніби обмірковуючи, яку краще подати раду.

– Всі слова сказано, всі шляхи пройдено,– сказав він пихато.– Не схоже на Уразекена, щоб він сам не міг знайти виходу. З такими людьми, як Абай, можна розмовляти тільки одною мовою, і Уразекен добре її знає. Важкий шокпар і гнів народний, яких уаки зазнали на собі біля озера Тущи-коль, навчать покірливості навіть такого дикого ведмедя, як Абай…

Уразбай і Самен перезирнулися: Азимханова порада перевершувала всі їх сподіванки. Деякий час вони мовчки посиділи, наче обдумували його слова.

А молодий тюре, розв’язавши цим негідникам руки, спокійно ліг собі спати.