Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 46 страниц)

Айгерім не змогла стримати ридання. Сльози виступили на очах Абая. Дармен співав далі, не помічаючи, що плаче й сам.

…Передсмертне марення. Останні проблиски думки. Знову йде боротьба з вовком. Ні, не з вовком – з Азимбаєм схопився Іса. І в цій останній сутичці з одвічним ворогом гине Іса. Загасло жарке полум’я могутнього серця. Безцільно зникла велика сила. Людина померла.

Пойняті жахом, плачуть Асан і Усен. Недитяча скорбота в їхніх чистих очах. Їхні благаючі погляди звернені до людей, до тих, в кого є людське серце, людська совість… Люди, допоможіть їм!..

Дармен не зміг дочитати кінця своєї поеми. Закривши очі хусткою, він замовк. У кімнаті стояла глибока тиша. Здавалося, наче всі щойно навіки попрощалися з Ісою, померлим тут, на очах у них.

Абай теж низько схилив голову, не піднімаючи сповнених сльозами очей. Дихання його переривалось, плечі здригалися. По довгій мовчанці віп опанував нарешті себе і сказав коротко і уривчасто:

– Некрасов… Голос Некрасова… Він так само правдиво розкривав душу знедоленого російського селянина… Нехай не я, нехай інший першим з нас став на його шлях… Будь щасливий на цьому шляху, брате мій Дармен!..– схвильовано закінчив він, здивувавши всіх таким зверненням до юнака.

Абай вірно вгадав джерело останньої поеми Дармена. Цієї осені, перебравшись на зимовище в Акшоки, Абай часто і багато читав Некрасова. Бували дні, коли, захоплений російським поетом, Абай переказував його поеми Дарменові, рядок за рядком перекладав деякі його вірші. Він пояснював юнакові, що найбільш правдиві і хвилюючі слова про гірку долю російських селян знайшов тільки цей акин. Слухаючи некрасовські вірші, Дармен знову пригадав свої думки, з якими він голубив маленьких сиріт їси. А в ці ж дні він почав свою поему.

Замріяно дивлячись на Дармена, Абай полинув думкою далеко. Його поетичний погляд бачив перед собою голу вершину високої відокремленої скелі. На такій вершині кладе свої яйця могутня і дужа орлиця. У народі кажуть, що, поклавши їх узимку, вона залишає їх на морозі до весни. Крижаний вітер обвіває яйця, що лежать на голій скелі. Не витримуючи моррзу, лопається одне, потім друге, третє. Але четверте іноді витримує це випробування холодом, і тоді теплої весняної днини орлиця починає гріти своїм тілом вціліле яйце. Бувають роки, каже народ, коли у орлиці не залишається в гнізді жодного яйця, і вона літає до осені, самотня, безплідна.

Чи не так і з ним, з Абаєм? Чи багато з його пташенят витримали випробування суворим холодом життя? Хіба мало яєць лопнуло? Ось Шубар: з цього яйця, що лопнуло, поповзли гидкі хробаки, породження гнилі і розкладу, що несли духовну заразу іншим. Чи не таким буде і Кокпай, який пішов зараз із самолюбною образою, не вислухавши навіть віршів Дармена? Хто з юнаків, що тут сидять, стануть такими орлятами, про яких мріялось усе життя? Може, й вони рано або пізно не витримають гніту життя? Єдина мрія: хоч би один залишився. Мрія пристрасна, самозабутня, як мрія матері-орлиці.

«Чи не Дармен це? Чи не він? Може, тобі судилося долетіти до меж, до яких доносили мене мої слабіючі крила. Може, судилося тобі промчати далі, в заповітні краї, яких я сам не знаю… Лети ж далі, лети вперед, у безкрайню далину. Пізнай більше, ніж осяг я. Пізнай для того, щоб повести в ті країни народ твій, нащадків твоїх. Ти на вірному шляху. Ти сам відчув його своїм правдивим серцем. Бажаю тобі досягти тих меж. Лети, Дармен!»

КНИГА ДРУГА

В ПІТЬМІ

1

Ситі вороні коні понесли. Відкинувшись назад, кучер щосили натягав віжки. Легка парокінна бричка так швидко котилася край крутого яру, навислого над Іртишем, так стрімко, що, здавалося, ось-ось шубовсне у воду. Та ріка була ще далеко. Попереду сіріла широка галявина. Тільки поступово кучерові вдалося стримати коней, і вони спокійно риссю попрямували рівним шляхом уздовж високого берега.

Річка дихала вечірньою прохолодою, особливо приємною після денної червневої спеки. Стомлений жарою, відпочивав безгомінний степ. Виблискуючи зорями, покоївся у лінивій дрімоті широкий Іртиш.

Незабаром подорожні побачили густий чорний ліс Полковничого острова, що, наче мур, заступав вогні Семипалатинська. Але вже виразно долинав віддалений собачий гавкіт, і незабаром можна було відрізнити хрипкий бас сторожового пса від заливистого скавучання маленької дворняжки.

Ось уже замаячили й перші привітні вогники степового міста. Проїхавши вулицею повз саманні хати з пласкими покрівлями, кучер спинив коней біля воріт низького критого двору, спритно сплигнув з козел і затарабанив пужалном у замкнену хвіртку. Виліз з брички і подорожній – високий опасистий чоловік.

На стукіт вийшла жінка. Крізь вузеньку щілину в воротях вона намагалася розглядіти приїжджих. Але поночі важко було щось розібрати.

– Хто там? – гукнула жінка.

Кучер опустив пужално:

– Це я, Баймагамбет! Абай-ага приїхав!

Тим часом Абай, знявши легкий чапан [59]59
  Чапан – верхній одяг казахів.


[Закрыть], витрушував з нього дорожній пил.

– Оппирмай! [60]60
  Оппирмай! – вигук подиву.


[Закрыть]Абай-ага!

Жінка миттю відчинила ворота, і темні силуети двох постатей виринули перед нею на тлі зоряного неба.

– Здрастуй, Дамежан! – дочувся знайомий гучний голос Абая.– Як живеш? Діти здорові?

– Так, так! – відповіла Дамежан і собі спитала про родину Абая.

Вона вибачилася, що зустрічає гостя в темноті і побігла брукованим двором по світник, вистукуючи низькими каблуками кебісів [61]61
  Кебіси – шкіряні калоші.


[Закрыть].

За хвилину вона повернулася разом із своїм чоловіком Жабикеном, який накульгував на ліву ногу, а за ними вийшов їхній старший син Жумаш, витрішкуватий парубійко з довгою, тонкою шиєю.

При тьмяному світлі світника Абай розгледів побудований не по-міському, критий, утеплений двір. Рятуючись від суворої зими і морозних вітрів, господарі перегородили його саманними стінами, обладнавши вузькі переходи і тісні закутки. В дальньому кутку виднілися двері, що вели в дім.

– Хазр, хазр… [62]62
  Хазр – зараз.


[Закрыть] – стиха примовляв Баймагамбет, заспокоюючи коней, що нетерпляче гризли вудила, били копитами об землю.

Пропустивши Абая вперед, він завів коней у двір. Ліворуч од воріт стояв широкий віз. На ньому спали якісь люди – певно, гості з степу. В глибині двору двоє коней уткнули морди в низькі саманні ясла і, гучно хрумкаючи, жували соковиту зелену траву.

Йдучи до хати, Абай привітався з тими, що лежали на возі. Йому ніхто не відповів.

– Посвіти лишень сюди! – попросин він Дамежан.

Дамежан підняла світиик. Двоє чоловіків простяглися пліч-о-пліч, задерши кудлаті сивуваті бороди; в одного борода кучерявилась, у другого стирчала, мов лопата. Третій примостився поперек воза. На мить він розплющив очі, сонно озирнувся, мружачись на світло, й одразу повернувся на другий бік. Він був набагато молодший за своїх супутників, але борода в нього була така само густа й кудлата.

Абай посміхнувся й одійшов від воза.

Баймагамбет з допомогою господаря швидко розпряг коней, і всі пішли слідом за Дамежан вузьким проходом.

Біля дверей хати жінка пропустила Абая вперед, щоб він перший переступив поріг.

На карнизі невисокої печі яскраво світила велика лампа. Дамежан спритно розстелила на підлозі курпе [63]63
  Курпе – стьобана ковдра.


[Закрыть], накидала подушок, щоб гостям було зручніше сидіти, поставила перед ними низький круглий стіл, перенесла на нього лампу. У кімнаті одразу стало затишно.

Вмостившись ближче до дверей, Дамежан спитала, чому так пізно приїхав дорогий гість.

– Затримався в дорозі! – сказав Абай.– Твій будинок скраю, от я і вирішив спинитися у тебе. Тільки ти даремно клопочешся. Нам досить чаю. Ми стомилися і краще ляжемо спати.

Але Дамежан з усмішкою кивнула головою, показавши рівний ряд великих білих зубів.

– Уже коли ви приїхали до моєї оселі, Абай-ага, то дозвольте мені самій порядкувати.

Абай замилувався блиском темних очей Дамежан з чистими, ясними білками, бездонною глибиною її зіниць. Очі верблюденяти такі само великі, оксамитні, чисті.

Балакуча Дамежан легко сходилася з людьми – не так, як її мовчазний чоловік,– і вміла поговорити з кожним гостем. Главою сім’ї була вона, а не чоловік. Сівши до столу, вона звеліла синові поставити самовар, а чоловіка попросила наколоти дров для казана.

Абаю подобалася хазяйновитість Дамежан. Посміхаючись, він спитав:

– А що це за бородаї, якими ти навантажила віз? Почім думаєш продавати їх на базарі?

Дамежан весело засміялася, і зуби її знову блиснули, матове обличчя трохи зашарілося. Засміявся і Баймагамбет, трясучи рудою бородою. Пирхнув і витрішкуватий Жумаш, що порався в сінях коло самовара.

– Задивився на бороди,– додав Абай,– а чиї вони, й не розібрав. І чого це такий врожай на бороди, Дамежан? Справді, хто це до тебе нагодився?

Слобода, у якій вирішив заночувати Абай, називалася Бержак. Той край її, де був двір Дамежан, був розташований вище міста і через те мав назву Бас-Жатак – Верхні Жатаки [64]64
  Жатак – бідняк, який, не маючи тягла, живе осідло.


[Закрыть]. Тут оселилися казахи кочових аулів, які тікали до Семипалатинська шукати щастя. У всьому місті не було людей, менш пристосованих до міського життя, аніж жителі Бас-Жатаку. Ставши городянами, вони вперто дотримувалися старовинних степових звичаїв.

Після дороги Абай спав на зручній постелі міцно і прокинувся пізно. Як слід відпочивши, він почував себе добре і сів снідати охоче. Одразу ж у кімнаті з’явилися ті бороди, про яких уночі йшла мова.

Статечно привітавшись, бородані зайняли мало не весь круглий стіл, за яким сидів Абай.

Дамежан у сліпучо-білому кімешеку [65]65
  Кімешек – жіночий головний убір.


[Закрыть]і шарші [66]66
  Шарші – хустка.


[Закрыть]поралася біля великого блискучого самовара. Спритно і швидко розливала густий міцний чай. Великі срібні сережки погойдувалися в її вухах. Напечені для Абая оладки рум’яною гіркою височіли на тарелі серед великої купи баурсаків.

Не дочекавшись, коли почне їсти Абай, бородані почали уминати оладки. Дамежан занепокоїлась і стала пригощати жаданого гостя:

– Абай-ага! Їжте оладки, поки гарячі!

Бородані виявилися земляками Абая: відомий балакун Жуман з роду Іргизбай і крикун Мака з аулу Усер. Прислужував їм старший син Жумана, сіроокий Мухаметжан, з такою самою, як у батька, кучерявою темно-каштановою бородою. Як і його брати, Мухаметжан схожий був на батька не тільки зовні, але й балакучістю. Недарма мати відрізняла синів Жумана, як коней, за віком: Стригун-балакун, Триліток-балакун, П’ятиліток-балакун. За Мухаметжаном укріпилося останнє прізвисько, і він чесно його справджував.

Довідавшись про приїзд Абая, він аж палав з нетерпіння, так хотілося йому розповісти землякові про останню міську новину. І хоч не годилося починати розмову, перше ніж заговорять старші, Мухаметжан не витримав. Поклавши до рота двома заходами півдюжини оладок і запивши їх запашним, трохи рожевим від густих вершків чаєм, він звернувся до Абая.

– Ви кажете, що в аулах народ живе добре. Чули, яке лихо в місті?

Дамежан сердито глянула на Мухаметжапа.

– Яке лихо? – занепокоївся Абай.– Про що він каже?

– Правду каже! – промимрив Мака.– Лихо прийшло.

Абай запитливо глянув на Дамежан – він вважав її розумнішою за цих чоловіків.

– Що він каже?

Але чоловіки перешкодили Дамежан відповісти і заговорили, перебиваючи один одного:

– Страшна пошесть уразила місто!

– Люди хворіють на шлунок!

– На обох берегах Іртиша люди мруть, як мухи!

– Це ще гірше за коров’ячу чуму!

– Такої напасті ще ніколи не бувало!

– Люди тікають з Семипалатинська.

Мака, більш стриманий, сказав, звертаючись до Абая:

– Коли ми довідалися, що ти приїхав, то здивувалися, що привело тебе сюди у такий час.

Баймагамбет здивовано звів брови і, дивлячись на бороданів, спитав:

– А ви самі чого тут?

– Ось поїмо і зараз поїдемо. Подалі від цієї зарази!

І бородані, перебиваючи один одного, заговорили про лихо, яке спіткало місто.

Мака і Жуман були старші, а значить, на їхню думку, і розсудливіші за Абая. Вони наполегливо радили йому поки не пізно якнайшвидше їхати з Семипалатинська.

Абай пропустив повз вуха пораду земляків і запитливо глянув на Дамежан. Їй не хотілося лякати шановного гостя.

За останній тиждень у місті справді повмирали від шлункової хвороби кілька людей, але Дамежан висміювала перебільшені страхи гостей.

– Що за пошесть? Де це люди, як мухи, гинуть? Відростили бороди, а теревените, як малі діти. Навіщо даремно людей лякаєте?

– Я правду кажу, нащо мені людей обманювати,– ображено заперечив Мухаметжан.– Міські жатаки у кожній хаті приховують хворого. Та хворого можна приховати, а як з покійником, його ховати треба… Краще сказала б Абаю усю правду, коли він приїхав. Навіщо було до ранку зволікати?

У красивих очах Дамежан блиснув сердитий вогник, на губах заграла недобра усмішка: видно, балакуни дошкулили їй.

– Бог дав вашому родові Іргизбай не тільки мудреців, але й дурнів, таких як ти. Гість приїхав опівночі, стомлений, а я б його зустріла біля воріт; «Повертайте голоблі, в місті пошесть». Виходить, я жадібна собака: для дорогого гостя самовар чаю та шматка м’яса пошкодувала!

Абай, слухаючи Дамежан, схвально кивав головою, поглядом підбадьорюючи її. Мухаметжан хотів був заперечити, але Абай різко перебив його:

– Недарма прозвали тебе П’ятилітком-балакуном. Мелеш. коли вже й молоти нічого!..

Абай вперше спостерігав Дамежан у суперечці з земляками, і йому сподобалась її сміливість. Трималася вона незалежно. Вдалася в батька, Ізгутти. Чи не ця сміливість штовхнула колись Дамежан в обійми її безталанного чоловіка? Важко було зрозуміти, чому вона, красива дівчина, захопилась кривоногим, низькорослим крамарем, який привіз в аул на старенькому возику свій немудрий крам: дзеркальця, гребінці, нитки, голки. Як би там не було, але одної темної ночі Дамежан втекла з ним до міста. Відтоді й жила вона з своїм мовчазним чоловіком, терпляче зносила нестатки, ростила дітей. Їхній скромний дворик стояв край Бас-Жатаку, на місцині, зручній для зупинки караванів, що йдуть із степу в Семипалатинськ. Заїжджі люди швидко примітили, що опорою в домі була Дамежан. Вона вміла постояти і за себе, і за своїх домочадців, нікого з них не давала скривдити. Це було відомо і всім сусідам, а через те у Бас-Жатаку до Дамежан ставилися з великою повагою.

Хоча Дамежан гостро відповіла Мухаметжану, вона не заперечувала, що люди в місті вмирають від якоїсь заразної хвороби. Абай приїхав до Семипалатинська у важливій і терміновій справі і не знав тепер, що йому робити. Треба порадитись із друзями…

Напившись чаю, Абай написав російською мовою записку і покликав Баймагамбета.

– Їдь до Федора Івановича Павлова і, якщо він вільний, привези його сюди.

Одночасно з Баймагамбетом підвелися з-за столу Мака і Жуман, які вирішили перед від’їздом з міста піти на базар.

Сини Дамежан чаювали мовчки, і невідривно дивилися на матір чорними блискучими очима. Потім, скоряючись мовчазному її наказові, почали збиратися на роботу і тихенько вийшли один за одним.

Пішов старший, Жумаш, довготелесий хлопець, який уночі ставив самовар, а за ним і молодші його брати – п’ятнадцятирічний Салімжан та дванадцятирічний Алімжан.

Дома з Абаєм залишились тільки Жабикен і Дамежан.

Абай поцікавився, як живуть його земляки в Бас-Жатаку, і Дамежан, не криючись, розповіла йому про злидні, що не покидають її дім. Скільки того молока дає одна корова, а і його доводиться нести на базар. Вся сім’я – п’ятеро чоловік – працює з ранку до пізнього вечора, а добра так і не пощастило нажити. Навесні сини придбали човна і перевозять тепер жителів слободи в місто через Іртиш та Карасу. У вільний час вони косять на островах траву для корови, збирають у лісі хмиз на паливо. Зате діти все-таки працюють дома, а не наймитують по чужих людях.

– Молодший, Алімжан, теж допомагає братам! – додав Жабикен.– Йому дванадцять років, а він гребе вже одним веслом…

– Хлопці заробляють копійки, а батьки їхні приносять додому ще менше,– сказала Дамежан.

Вона шила тимаки [67]67
  Тимак – чоловіча тепла шапка.


[Закрыть], ярмулки, тюбетейки, а Жабикен продавав їх на базарі. Інколи заможні жінки Бас-Жатаку замовляли Дамежан вигаптувати срібними чи золотими нитками кімешек або камзол, покроїти сукню. Вона мала золоті руки, і довгий час сама годувала всю родину. Жінки Бас-Жатаку високо цінили її смак і вміння, але заробіток Дамежан був набагато менший за її славу і повагу замовниць.

Дамежан розповідала про це з гіркою усмішкою, а Жабикен спідлоба поглядав на Абая. Йому хотілося, щоб шановний гість похвалив свою далеку родичку.

Абай оцінив упертість Дамежан і ласкаво заговорив про те, як багато важить у родині добра мати і дружина. Дамежан усміхнулася.

– Отак і живемо, тягнемо лямку день і ніч. Усе, що разом добудемо, відразу, як курочки, й поклюємо. Заробітку вистачає тільки на харчі та щоб раз на рік нову сорочку купити. Одним утішаємось, що не протягаємо руку біля чужого порога, та ще тим, що є в світі люди й бідніші за нас, зовсім босі й голі. А тут ще ця напасть… пошесть…

Помітивши неспокій у погляді Абая, Дамежан додала:

– На тому боці річки люди менше вмирають.

Але Жабикен похитав головою:

– І за річкою, і на околицях, і в затоні багато хворих!

Дамежан незадоволено поправила його:

– Ми повинні говорити тільки про те, що на власні очі бачили і що нам самим відомо. Не люблю слухати плітки і не люблю, коли лякають людей.

Абай схвально кивнув.

– Так, так. Розкажіть, що ви самі бачили. Значить, казахи у Бас-Жатаку хворіють і вмирають?

Дамежан ствердно кивнула головою, а Жабикен додав:

– Що день більше і більше!

– Хто ж помер із ваших знайомих? – спитав Абай, наче не довіряючи їм.

– Пам’ятаєте Керейбая? Спочатку померла його мати, за нею старий Садик…

Жабикен перебив дружину і сам заговорив скоромовкою:

– А теща Семейбая… батько Жилкібая… дружина Жумабека… В домі Жубандика вмерло двоє малят…

– Так, так! – зітхнула Дамежан.– Скількох дітей забрала смерть, не порахувати.

Абай підібгав ноги, сів по-турецьки і, запитливо вдивляючись у схвильоване обличчя Дамежан, сказав:

– Ви називали дітей і старих. Хіба тільки вони хворіють і вмирають?

Він уже зрозумів, яке лихо звалилося на місто, і тепер хотів збагнути ступінь небезпеки.

– І жигіти вмирають, та ще які! – вигукнула Дамежан.– Вдарить ногою – залізо лусне! Букпа, Сапар, Каїр, Ісабек… Перші силачі…

– Були силачами, доки не попрацювали на шерстемийні та не зазнали голоду…– похмуро мовив Жабикен.– А голодну людину хоч яка хвороба звалить.

Дамежан підтримала чоловіка:

– Ситих людей ця хвороба менш уражає. У нашій слободі живуть не тільки бідняки, але й досі не вмер жоден байбача… Всі торговці й алипсатари [68]68
  Алипсатар – перекупник.


[Закрыть]здорові. А кажуть, що хвороба ця заразна, легко переходить від одного на іншого.

Вона замовкла і потім у мимовільній тривозі додала:

– Слава богу, що наші сусіди поки що не хворіють. Ми не пускаємо хлопців з дому, самі намагаємося нікуди не ходити. Але підступна гостя підкрадалася до жителів слобідки несподівано, без дозволу.

– У хворого стає страшним обличчя,– вела далі Дамежан.– Очі западають, а навколо них лягають сині кола – «недоуздок смерті». Підборіддя й ніс загострюються…

– Кажуть, холоне подих людини!

– А руки й ноги стають тверді, як камінь!

– Хворий розмовляє замогильним голосом!

– Його весь час мучить спрага! Він міг би ціле озеро випити!

– Мулли кажуть: коли настане кінець світу, люди сидітимуть, закутавшись у лахміття свого савана,– сказав Жабикен. – Може, він уже настав, Абай-ага?

Абай не встиг відповісти – до кімнати разом з Баймагамбетом зайшов Федір Іванович Павлов. Хоч Абай був опасистий, він легко підвівся назустріч бажаному гостеві.

Федір Іванович мовчки розкрив обійми, старі друзі поцілувались і після того довго тиснули один одному руки.

Сівши зручніше за дастархан [69]69
  Дастархан – скатерка, в переносному розумінні – стіл, частування.


[Закрыть], Павлов примружив у лагідній посмішці свої яскраві сині очі:

– Яким побитом у наших краях?

Абай пояснив, що його син Абдрахман, який одержав освіту в Петербурзі і вже служив у Вєрному, повертається з відпустки і везе з собою молоду дружину: він одружився в аулі з Магіш. Треба провести сина і невістку в далеку путь, роздобути Абішу грошей на дорогу. Довелось пригнати в місто худобу на продаж. Та й скучив за міськими друзями!

Абай ласкаво глянув на Павлова з-під густих брів.

– Розкажи лишень про тутешні справи, Федоре Івановичу! Як поживає Олександра Яківна? Лікарям зараз, мабуть, дуже перепадає! Що вона каже про хворобу? Для мене все тут оповите темрявою, тож пролий світло в мою свідомість! – жартівливо закінчив він словами з нещодавно прочитаної повісті письменника-народника.

Павлов почав здалеку. За останні сімдесят років холера втретє з’являється в Росії. Вперше ця страшна гостя прийшла до нас з Індії, заглянула також у Китай і в Японію, у Західну Європу і в Америку. Ходять чутки, ніби епідемія охопила вже сорок російських губерній…

Помітивша, що обличчя Абая спохмурніло, додав, знизуючи плечима:

– Я розповідаю вам, як чув від Саші… Вона вважає, що ви краще за мене знаєте, як казахи ставляться до смерті, отже, на долю таких людей, як ви, випав священний обов’язок допомогти народові в біді. У дім небіжчика на похоронну молитву – жаназу – сходиться багато людей. Всі юрмляться в кімнаті, звідки щойно винесли мерця. Часто тут-таки їдять і п’ють. Самі розумієте, що такий звичай сприяє поширенню пошесті. А заборонити їм лікарі не в силі. Який казах, коли в його домі покійник, послухається лікаря. Тільки таких як ви, Ібрагім Кунанбайович, народ буде слухатися, і треба переконати населення в конечній потребі припинили на якийсь час виконання цих згубних звичаїв. Треба бити на сполох скрізь: на базарі, в мечеті – словом, скрізь, де скупчується багато людей…

Абай слухав мовчки, наче зважуючи кожне слово свого друга.

– А ось що ми з Сашею вимагаємо від вас і Баймагамбета. Вам аж ніяк не можна жити в цьому домі! Мешканці його беруть воду з річки, а річка – головне джерело пошесті. Переберіться в центр слободи, і обов’язково в такий дім, де у дворі є колодязь. Стежте за своїм здоров’ям, не перевантажуйте себе роботою, не втомлюйтеся, частіше їжте, щоб не відчувати голоду. Ну, що вам ще порадити?

Павлов замислився на мить і з сміхом закінчив:

– Ні, на цьому й покінчено, а то я, здається, рискую перетворитися на шарлатана. Не бувши лікарем, не говори за лікаря! Можна легко наговорити дурниць. Але Сашині слова, Ібрагім Кунанбайович, – це наказ!

Умовившись з Абаєм про зустріч, Павлов зібрався додому. Дамежан, бачачи повагу до російського гостя, стрепенулась:

– Абай-ага, обід готовий! Попросіть гостя залишитись…

Федір Іванович зрозумів, про що говорить Дамежан. Приклавши руку до серця, він шанобливо вклонився, але від обіду все ж відмовився.

Іргизбаївські балакуни-бородакі повернулися з базару опівдні і навіть не розпрягали коней: по обіді – одразу ж у дорогу, додому.

Сівши разом з Абаєм за стіл покуштувати м’яса, вони знову, в три голоси, почали умовляти Абая негайно їхати з міста.

– Хай мруть городяни. Їдьмо в степ, до своїх, тікаймо від лиха якнайшвидше і якнайдалі.

– А куди підеш, коли гине твій народ? – сказав Абай.– Чим ми, степовики, кращі за городян?

Жуман процідив крізь зуби презирливо й важно:

– Що ти вигадуєш? Який це народ? Набрід з сорока родів, міські жатаки… Твій народ – земляки по крові – тобикти. Ти про них думай.

Глибока зморшка прорізала широкий лоб Абая.

– Годі! – гнівно гукнув він.– Наїлися, наговорилися, а тепер їдьте! Яке вам діло до мене? Навіщо вам знати, кого я вважаю своїм народом? Ідіть! Ідіть!

І він випровадив іргизбаїв з хати. Збентежені гнівом Абая, бородані мовчки попленталися до своїх возів.

Залишившись наодинці з Дамежан, Абай сказав їй, що мусить перебратися на іншу, просторішу квартиру. До нього приходитимуть люди за порадою, приїжджатимуть навіть з аулів, і йому незручно обтяжувати гостинну господиню.

Подякувавши Дамежан за гостинність, Абай того ж дня переїхав до ташкентця Кумаша, де звичайно зупинявся.

Будинок Кумаша стояв у Середніх Жатаках. Тут було чимало одноповерхових і навіть двоповерхових цегляних будинків під тесовими, а то й залізними покрівлями, збудованих татарськими і казахськими купцями. Ці добротні будови тягнулися ланцюжком вздовж Іртиша.

Торгові ряди і базар слобідки розташувалися вище по березі, на горбі. Серед них виділялись лікарня, пожежна каланча і неподалік від них – канцелярія пристава Смирнова, якого казахи називали управителем слобідки – за-бедейші. Кумаш побудував свій будинок в центрі слобідки мечеті. Нижній поверх викладено було з червоної цегли, верхній – з товстих обаполів. Висока тесова покрівля, видна здалека, тішила око. Володіння Кумаша, як то робили сибіряки, обгороджене було щільним парканом з височенними ворітьми, спорудженими з добротних дощок. Через ці ворота і в’їжджали у широкий двір степові валки й вози з товаром; там вони знаходили пристановище під довгою повіткою.

Абай жив завжди на нижньому поверсі цього будинку. Він і тепер зайняв там простору світлу кімнату, що виходила вікнами на сонячний бік. Тут почував він себе, як у рідній домівці.

Того ж вечора Абай запросив до себе одного з шановних жителів слободи, муллу Сармоллу. Хоч Сармолла й не був імамом [70]70
  Імам – настоятель.


[Закрыть]мечеті і не так часто зустрічався з служителями віри, з хальфе [71]71
  Хальфе – учені богослови, що закінчили медресе; з них обираються імами.


[Закрыть], карі [72]72
  Карі – духовна особа, яка завчила напам’ять весь текст корану.


[Закрыть], муедзинами [73]73
  Муедзин – служитель мечеті, що закликає з мінарету мусульман на молитву.


[Закрыть], але він навчав дітей слободян і через те краще за багатьох інших знав, що діється в місті.

Холера лютувала скрізь – після розповіді Сармолли в цьому не було сумнівів. Він називав махалла – парафії,– де хворіли й гинули люди. За кількістю мечетей Сармолла поділяв Семипалатинськ на сім парафій, а слободу – на дві: Верхнє Махалла і Махалла Тииибая, де бай Тинибай збудував мечеть.

Хвороба і смерть блукають по всіх дев’яти парафіях і безжально винищують бідняків, що працюють тяжко, без перепочинку. Самому Сармоллі мало коли доводилося брати участь у жаназі, але йому відомо, що вже з перших днів епідемії духівництво почало багатіти. Для імамів, муедзинів, хальфе і карі настав благодатний час рясних жнив. Не приховуючи ненависті до своїх ворогів і суперників, Сармолла назвав кілька імен. На його думку, такі люди, як Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе, сліпий карі і муедзин Самурат, зараз тріумфують. Вони мають величезні гроші від жанази, фідії [74]74
  Фідія – відпущення гріхів.


[Закрыть]і хатиму [75]75
  Xатим – поминальна молитва.


[Закрыть], від семиденних і сорокаденних поминок. Прибутки їхні зростають безперервно, день у день…

– Народ гине, а вони жиріють на очах, мірза Ібрагім! – Сармолла говорив з помітним акцентом мулли-арабіста.– Таких прибутків не бувало у них навіть у дні айтів [76]76
  Айт – мусульманські річні свята; рамазан-айт, курбан-айт,


[Закрыть]. Правду каже народ: «Де багато ковили, жиріє віл, де багато смертей,– мулла». Навіть сам хазрет [77]77
  Хазрет – святий, духовний отець.


[Закрыть], імам мечеті, заслуговує на осуд! Безжальні, розбещені люди!

Сармолла замовк, і тоді заговорив Абай. Треба домогтися, щоб на похорони збиралося менше людей; треба попередити народ, які небезпечні в дні холери поминки…

– Так, так, так! – закивав головою Сармолла і ще запальніше почав ганити своїх ворогів – хальфе і карі.

Абай слухав його з явним невдоволенням. Сармолла, певно, помітив це і заговорив про те, як важливо правильно напучувати народ у важку годину. Але одразу знову збився на лайку.

– Шаріфжан-хальфе, Самат-хальфе і муедзин Самурат тільки заважатимуть у нашій добрій роботі. Вони не вболівають за народ!

Захопившись, Сармолла заплющив очі, замотав головою і заклацав язиком, немов птах:

– Ні, ні, не вболівають!

Абай вирізняв Сармоллу з-поміж духовних осіб. То був чоловік з широким кругозором, який добре знав вірші східних поетів і мав у себе дома їхні твори. Абай, бувало, брав у нього книжки Шейха, Сааді, Хафіза, Алішера Навої. Сармолла був освіченою людиною: недарма жителі міста прагнули, щоб саме він учив їхніх дітей.

Абай покладав на Сармоллу великі надії. Але, розмовляючи з ним сьогодні, він мало чи не з перших слів зрозумів, що Сармолла, як і інші мулли, сповнений звичайнісінької корисливості та ще лютої заздрості, яка не дає йому спокою: «Той на жаназі зірвав стільки-то, а цей на фідії – ще більше».

– Дозвольте, Сармолла! – обурено сказав Абай.– Адже писав поет: «Хто мені розкаже про один гріх сусіда, той розповість про сотню моїх пороків цілому світові». У дні людської загибелі і горя не слід так багато говориш про свою ненависть і ворожнечу…

Сармолла густо почервонів і квапливо заговорив:

– Звісно, звісно, мірза Ібрагім, ви маєте рацію! Я таки винен! Що ж ви мені порадите?

– Зверніться з добрим словом до парафіян, які приходять у мечеть на молитву. А ще краще в п’ятницю, після проповіді-хутпа, виступіть з напученням перед людьми своєї парафії. Поясніть їм, як уберегтися від хвороби.

Скажіть, що треба уникати скупчення людей при виконанні похоронних обрядів…

Сармолла почував себе ніяково, йому хотілося швидше піти геть.

– Хоп, хоп! Ви маєте рацію… Навіщо говорити добрі слова самому собі? Справді, піду я краще до людей своєї парафії.

Він устав, Абай теж устав, провів гостя до дверей і чемно попрощався з ним.

– Я вважаю, що служителі віри в неоплатному боргу перед народом. Я раджу вам – почніть з своїх учнів. Те, що ви прищепите їм, вони неодмінно передадуть своїм батькам, а ті – сусідам. Серед дорослих теж є немало ваших колишніх учнів. Люди вашої парафії вважають вас за свого наставника і повірять вам скоріше, ніж стороннім. Я вважаю, що це не тільки обов’язок совісті, але й ваш обов’язок перед народом.

– Так, так! – Сармолла закивав головою і, зніяковілий, вислизнув у двері.

Сармолла попрямував до найближчої мечеті на нічну молитву – ястау. На вулиці було темно. Завернувши за ріг, він увійшов через гратчасту хвіртку в чисто виметений дворик мечеті. Тут уже зібралося кілька десятків парафіян, які очікували початку молитви. Серед них були старі й молоді, учні медресе, муедзини і хальфе. Люди сиділи навпочіпки, притулившись до стіни мечеті, і стиха розмовляли. За односкладовими запитаннями ішли короткі сухі відповіді. Чекали, поки прийде старий імам хазрет – настоятель мечеті. Слідом за Сармоллою підійшло ще кілька чоловік, серед них були сліпий карі і муедзин Самурат.

Схвильований бесідою з Абаєм, Сармолла придивлявся до парафіян, міркуючи, з чого б почати потрібну розмову. Йому допоміг чорнобородий літній шакірд – вихованець медресе, який запитав, на скількох похоронах побував сьогодні Сармолла.

– Ні на одних! – гучно, щоб його почули всі, вигукнув Сармолла.– Поки моїх сил, я не буду ходити на жанази!

При цих словах сліпий карі і Самурат-муедзин разом крикнули:

– Астагфіралла! Астагфіралла! [78]78
  Хазрет – святий, духовний отець.


[Закрыть]

– Ви чините гріх, мулла!

– Це блюзнірство! Візьміть назад ваші зухвалі слова!

Застаріла ворожнеча додала Сармоллі рішучості. Ось коли він викриє цих лицемірів! Сармолла говорив поквапливо, але голосно й виразно. Його схвильований голос розірвав тишу, як раптовий крик уночі. Його нечувано зухвалі слова різали вухо, бентежили душі богомільних парафіян.

– Не можна більше мовчати! – волав Сармолла.– Парафіяни нашого Махалла терплять велике лихо, а ми вдаємо, що нічого не трапилося. Треба бити на сполох, шукати порятунку! Холера – пошесна хвороба! Щоб вона не розповзалася по всьому місту, треба зовсім інакше влаштовувати жанази, фідії і хатими. Частування в хаті небіжчика, семиденні і сорокаденні поминки – ось джерело зарази! Нехай про це знають парафіяни і бережуть своє життя!