Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

Наближалася зима, а снігу все ще не було. Рятуючись від дошкульного холодного вітру, жителі аулу Акшоки перебралися до теплих саманних зимовищ і топили печі не менш як через день.

У домі Абая і Айгерім панує тиша. Господар у своїй кімнаті наполегливо працював, не відриваючись від книжок і рукописів. У дальній світлиці його сип Магаш і племінник Какитай теж сиділи над книжками: вони з захватом читали цікаві російські романи, а потім переказували домочадцям. Усі слухали Магаша і Какитая, затамувавши подих, стараючись не пропустити жодного слова, як звичайно слухають в аулах билини і казки.

Перейшли у зимове житло і Дармен з Макен. Дармен останнім часом теж полюбив самотину. Сидячи в теплій, затишній кімнаті, натхненно перебирав струни домбри, і вона бриніла глухо і сумовито. Акомпануючи собі, він співав з напівзаплющеними очима. Пісня то сочилася скупо, по краплині, то линула вільним бурхливим потоком, розтікаючись на багато дзюркотливих струмочків. Так народжувались нові прекрасні пісні…

Вдень Айгерім завжди кликала Макен до себе. Після переїзду на зимівлю вони разом взялися до цікавої роботи: заходилися вишивати на тонкому кольоровому сукні. Кілька днів готувалися вони до цього, малюючи на папері примхливі візерунки. Макен виявилася талановитою рукодільницею: вона успадкувала від матері хист до вишивання, мала невичерпну фантазію і добрий смак. Не тільки Айгерім, але й Магаш з Какитаєм дружно вихваляли створені Макен малюнки, вони високо цінили і новий крій малахаїв, пошитих її вправною рукою. Навіть сам Абай, спинившись іноді за спиною двох рукодільниць, з цікавістю розглядав намальовані Макен візерунки з квітів і листя. Кожен мав свою назву: «гусячі лапки», «ластівчині крила», «пташині шийки», «баранячі роги». Розпитуючи жінок, для чого призначено той чи той ескіз, Абай інколи так захоплювався, що й сам починав разом з ними добирати кольори і відтінки для майбутньої вишивки. Передбачлива Айгерім ще з весни здогадалася зробити запас оксамиту, плюшу, шовку та різнобарвних ниток. Тепер усе це дуже придалося, Айгерім і Макен вирішили вишити настінний шовковий килим.

Ця осінь була особливо плідною для поетичної творчості Абая. Айгерім, прокинувшись ранком, часто знаходила на столі в чоловіка рукопис написаного уночі вірша. Обережно тримаючи білими тонкими пальцями списаний нерівними рядками аркуш паперу, несла його до Макен, щоб та прочитала написане вголос. Читати крупний почерк Абая було легко, і Макен охоплювало почуття щастя, коли вона голосно промовляла перший рядок нового вірша. Їй здавалося, що вона читає листа від старшого брата або від батька, зверненого саме до неї. Не могла приховати свого хвилювання, і на смуглявому її обличчі спалахував рум’янець.

Айгерім любила в ці хвилини спостерігати Макен.

Ось ледь ворухнулися тонко окреслені брови, чудові вузькі темні очі замислено втупилися в списаний аркуш паперу, на пухлих губах майнула посмішка. Макен жадібно вбирає кожний новий вірш Абая, якого так любить і поважає Айгерім, і це зворушує дружину поета.

О, які дорогі для Айгерім ці чудові дні натхненної праці чоловіка, коли незримо, як квіти, народжуються під час її сну його прекрасні вірші! Які дорогі для неї ранкові зустрічі з юною Макен, котора проказує вголос найпотаємніші думки Абая! Ні, давно не переживала Айгерім таких захоплюючих, чудесних хвилин насолоди, коли навіть невимовлене стає дорогим і зрозумілим без слів.

Ось і тепер Айгерім принесла два списані аркуші і сіла на своє постійне місце. Макен почала читати дзвінким, мелодійним голосом:

 
Маєш хист – то все зміряй до дна.
Над людьми ти себе не здіймай,
Мов цеглина, тверда, міцна,
У будову життя лягай.
 

Не переводячи подиху, проказала Макен весь вірш, потім, на прохання Айгерім, повторила його.

– Ці слова стосуються саме нас! – сказала Айгерім, яку особливо вразила перша строфа.– Скільки разів Абай казав: «Людина, котра має розум, силу, совість, не може прожити своє життя без праці. Якби ти була навіть царицею, дармоїдство занапастило б тебе». Тут він і пише про це.– Вона замислилася на хвилину і провадила далі: – Я от тільки не розумію, що означає: «Мов цеглина, тверда, міцна, у будову життя лягай»? Коли це про нас, то які ж ми цеглини?.

І Айгерім засміялася сріблястим сміхом.

Макен знову прочитала вірш, і Айгерім замислилася над його рядками. Вони немовби навчали її, як треба ставитись до людей, наприклад, до своїх родичок, котрі так заздрили її долі. Макен вважала, що деякі рядки адресовані Айгерім і їх слід приймати як дружню, доброзичливу пораду.

 
Хвастовитість – це слабість усіх,
Що найвище в думках стоять,
Той, кому заздрять всі,
                        на сміх
Може скоро нещасним стать.
Треба сміло вперед іти,—
Хай дорога – лезо меча.
Невтомні, не кинуть пости
Ті, хто діток малих навча.
 

Айгерім була захоплена і схвильована. Дзвінко розсміявшись, вона блиснула своїми білими рівними зубами й вигукнула:

– От бач, а я й не зрозуміла, що ці рядки написані для нас з тобою. Добре, що ти це помітила…

Макен скромно опустила очі:

– Кші-апа мені здається, Абай-ага говорить тут про те як ви виховуєте мене, як навчаєте вишивати:

 
Невтомні, не кинуть пости
Ті, хто діток малих навча.
 

Так, безнастанно – то вночі, коли засипав весь аул, то хмарного дощового ранку, то ясного полудня, коли осіннє сонце перетворювало навколишні жовті пагорби на блискучі злитки золота,– народжувалися прекрасні рядки Абая. Сидячи за круглим столом, накидав поет на папір тремтливі рядки, виливаючи в них свої скорботні думи про тяжке життя рідного народу.

Одного разу, в хвилину творчого піднесення, згадав Абай і останню свою розмову з Базарали в день від’їзду з аулу Даркембая. Розповідаючи про лихі заміри Азимбая та Шубара, старий казав, що ці люди схожі на вовків, які, готуючись до хижого наскоку, скупчуються в зграю, задирають до неба свої вискалені морди і дружно виють; потім, підкидаючи сніг, вони, як вихор, налітають на беззахисну отару овець, що пасуться на низькодолі, і чинять над нею криваву розправу. Азимбай і Шубар, мабуть, ще гірші за вовків: погрозами примушують вони приєднатися до їхньої зграї і тих, хто хотів би залишитися осторонь. Але ще огидніші хабарники-бії, такі як Абдільда, що продають свою совість «за круп коня» [112]112
  За круп коня —в переносному розумінні: підкупити, подарувати жирного коня для перемінної їзди.


[Закрыть]або «горб верблюда» [113]113
  Горб верблюда – вид хабара; дати в тимчасове користування верблюда, доки він схудне, тобто до виснаження горбів.


[Закрыть],– ці пристають до хижої зграї, щоб поживитися коштом знедолених бідняків.

З палкою ненавистю думаючи про цих ворогів знедоленої людини, Абай яскраво уявляв собі бліде, виснажене обличчя Базарали, його осудливі очі. І гнівні рядки поквапно лягали на папір:

 
Цей набрід не для втіх
Тут зібрався й гуде,—
Риють яму для всіх,
Хто не з ними іде.
Там неситі вовки
Чорну клятву дають,—
Біднякам хижаки
Злу погибель несуть.
– Мимо бід як пройти? —
Розгубився народ.—
Як би нам зберегти
Від грабіжників скот?
 

Абай нанизував рядок за рядком, а перед собою бачив зграю вовків; разом піднявши закривавлені морди, вони вили, готуючись до нового нападу.

Цей вірш в домі Дармена співали під домбру. Магаш і Какитай переписували його для друзів. Один аркушик попав у руки юних учнів Кішкене-мулли, і вони швидко вивчили вірші напам’ять. Інший уславлений вірш Абая, що бичував зажерливих волосних управителів, також народився в Акшоки цих осінніх днів; кожний рядок поета був насичений гіркою іронією або злою, ущипливою насмішкою. З самісінького серця розгніваного співця вилилися викривальні слова:

 
Щоб бути пастирем завжди, ти пристрасті закрий,
Всім покажи, мудрець який: без чванства, не простий,
І будеш править не на сміх, коли обманеш всіх,
Мовляв, з народом, все життя ощадливо скупий.
Народ – дитя; у нього ти шматок не виривай,
А потихеньку, під шумок, тягни собі, хапай.
При людях гордо треба йти,– мов ситий здобиччю вже ти,
Як той стерв’ятник, ти на гній при всіх не налітай.
 

Так картав Абай розбагатілих на хабарах Такежана і його сина, волосного управителя Азимбая, який, наслідуючи батька, збудував на неправедні прибутки три зимовища і багатів з кожним днем. Згадав поет і про інших здирщиків, про хитромудрих аткамінерів, яких чимало бачив за своє довге життя. Конденсуючи в пам’яті їхні риси і рисочки, створив Абай цільний, масивний, подібний до сплаву жамби [114]114
  Жамба – срібний злиток.


[Закрыть]вірш, пройнятий гнівною іронією. Його нескінченно переписували в аулі Акшоки, вивчали напам’ять і співали під домбру.

В один з таких творчо наснажених, холодних днів в аул несподівано примчав з міста Баймагамбет. Проїхавши повз свою домівку і ні з ким не перемовившись і словом, він попрямував до Абая. Хоч і дуже стомлений,– мабуть, їхав не відпочиваючи,– він ішов тепер дуже швидко. Айгерім, Магаш і Какитай зрозуміли, що трапилося щось незвичайне, і слідом за Баймагамбетом увійшли до Абаєвої кімнати.

Привітавшись із господарем дому, Баймагамбет опустився на одне коліно, витягнув з-за пазухи вчетверо згорнутий аркуш паперу і подав його Абаю:

– Телеграма від Абіша!

– Від нього самого!

– Що пише?

Тривожний шепіт, запитання сипалися з усіх боків.

Абай повагом, наче на превелику силу, читав телеграму. Ще не збагнувши цілком її змісту, не зрозумівши до кінця, що скоїлося, він із стривоженим серцем дав її Магашу і Какитаю. Ті прочитали, і Абай знов уважно переглянув увесь текст, від першої до останньої літери. Коли він звів очі, домочадцям здалося, що вони ніколи ще не бачили в них виразу такого горя. Смугляве обличчя посіріло, широкі довгі рукави його сорочки начебто самі собою ворушилися: це від хвилювання тремтіли його руки. Він сидів, наче скам’янілий, не знаючи, що робити, куди йти, що казати.

Магаш, помітивши благальний погляд Айгерім, уголос прочитав телеграму, одразу перекладаючи її казахською мовою.

«Хворію два місяці, лягаю в лазарет. Магіш відправив додому. Нехай до мене швидше приїде Магаш».

Абіш завжди був хворобливий. Коли він жив ще в Петербурзі, рідні, в тому числі й Абай, тривожачись за нього, не раз радили йому залишити навчання. Але Абіш і слухати не хотів про це. Перед своїм одруженням хлопець прохопився значущою фразою: «Моє життя коротке!» Какитай і Магаш почали допитуватись, чому він це сказав. Помітивши сльози на очах братів, Абіш поспішив заспокоїти їх і обернув свої слова на жарт.

Листи, які останнім часом надходили від Абіша з Алма-Ати, не викликали у близьких тривоги, він ніколи не скаржився, що нездужає. І раптом ця сумна звістка: Абіш хворіє вже два місяці! Адже він живе у великому місті, де є лікарі і ліки, – чого ж він не зміг вилікуватися від своєї хвороби і навіть змушений лягти в лазарет? Дружину Абіш відправив у Семипалатинськ – виходить, це надовго. Видно, він давно приховує від близьких свою хворобу, а тепер критись уже неможливо. Коли б не було серйозної небезпеки, Абіш нізащо не послав би батькові такої телеграми,– із скупими й холодними, мов камінь, словами.

Про це все думали тепер Абай та його домочадці. Вони сиділи, застигши в гіркій мовчанці, і нестримні сльози рясно збігали по їхніх обличчях. Ридаючих жінок Бай-магамбет і Муха відвели до суміжної кімнати. Нарешті Абай опанував себе і сказав:

– Чого ж сидіти склавши руки! Збирайтеся в дорогу, завтра ранком поїдемо в Семипалатинськ. А ти, Магаш, приготуйся виїхати звідти до Алма-Ати, треба буде…

Абай не договорив. Він заридав, закривши обличчя долонями. Всі один по одному поквапно вийшли з кімнати. Зажуреного батька треба було залишити зараз самого з його горем, його думами.

Того ж дня, тільки-но сонце почало хилитися на захід, Магаш, Какитай і Муха верхи виїхали в Семипалатинськ. По дорозі вони мали завернути на дальній випас, де були кінські табуни, і відправити звідти найкращих коней в аул, щоб впрягти їх у візок Абая. Треба було також відібрати кобилиць і добрих коней на продаж на семипалатинському базарі. Поїздка Магаша до Алма-Ати потребувала чималих грошей.

Цілу ніч Абай провів на самоті, і Айгерім чула, як тяжко він зітхає. Інколи він тихо розмовляв сам із собою, і в голосі його звучала нестерпна туга. А то раптом з пристрасним сумом і мукою повторював дороге ім’я: «Абіш мій! Рідний мій Абіш!»

Вдосвіта, змучений стражданням і безсонням, Абай наче віддався нарешті на волю слів, що рвалися з його грудей, і почав виливати своє горе в розмірених рядках. Виплавлені із сліз, зітхань, ридань, народжені у самій глибині серця, ці рядки били гарячою кров’ю:

 
Всемогутній аллах!
Я молю: не лякай,
Не загрожуй, не муч,
Хоч надію ти дай.
Щирим серцем молю…
О, коли б ти узнав,
Як за сина тебе
Просить слізно Абай!
Ні про що не прошу,
Не кричу, не мовчу,—
Лиш молитву одну
Потай я шепочу.
 

Чи довго писав він, скільки залишилося ще в серці невисловленого горя? Абай не міг би відповісти на це запитання. Пісня, народжена цієї ночі, була зойком його душі, передчуттям грядущого лиха…

Не минуло й тижня від того дня, як одержано було тривожну звістку про хворобу Абіша, а вже Магаш, закінчивши всі готування до далекої дороги, разом із своїм нерозлучним другом Майканом, а також давнім приятелем Абіша, веселим Утегельди, виїхав з Семипалатинська в Алма-Ату.

…Баский карий кінь мчав вечірнім містом легкі сани, в яких сиділи Абай і Дармен. Того року зима в Семипалатинську була сувора. Натягнувши віжки, Баймагамбет задумано прислухався до співучого скрипу полозків. Інколи добре накочений сніг дзвенів, як скло. Мороз вкрив інеем бороди і вуса подорожніх, тонкими крижинками зліпив вії.

Переїхавши скутий кригою Іртиш, Баймагамбет зупинив сани біля Кумашевйх воріт. Не виходячи з саней, Абай послав Дармена довідатися, чи нема для нього листа або телеграми. Дармен незабаром повернувся засмучений: від Магаша все ще не було ніякої звістки.

До заходу сонця Абай встиг об’їздити всі казахські будинки в Середніх і Верхніх Жатаках, де доводилося колись зупинятися йому, його дітям або близьким родичам. Листа від Магаша ніде не було.

Тоді Абай звелів їхати в нижню частину слободи, де на пагорку, поблизу поромної переправи, була поштова контора. Зайшовши до маленького душного приміщення, де пахло клеєм і сургучем, Абай запитав, чи нема серед недоставленої кореспонденції листа з Алма-Ати на його ім’я. Старий чиновник, довгобородий, з виснаженим жовтим обличчям, в окулярах, що стирчали на кінчику носа, вловив, певно, тривогу в Абаєвих очах. Переглянувши пачку синіх і білих конвертів, що зберігалися в довгастому ящику, відповів лагідно:

– Листа з Алма-Ати на ім’я Кунанбаєва нема, але це не повинно вас непокоїти. Річ у тім, що в районі Аягуза лютує хуртовина, і по тракту між пікетами [115]115
  Пікет – поштова станція, де міняли коней.


[Закрыть]Аркат і Аягуз неможливо проїхати. Пошта, відправлена з Семипалатинська, застряла в Аркаті. Очікуваний вами лист можливо, теж лежить там. Але є чутка, що вчора з Аягуза виїхали кілька підвід. Якщо в дорозі не станеться якась непередбачена затримка, то треба чекати їх прибуття сьогодні вночі. Можливо, ви завтра й одержите листа.

Це повідомлення трохи заспокоїло Абая, і він щиро подякував чиновнику.

Звідси вони поїхали в центр слободи, до чотиривіконного будиночка з пласким дахом, де спинився Какитай. Почувши, що гукає Дармен, Какитай вибіг на вулицю і радо привітав дядька. Абай доручив йому з’їздити ранком на пошту і, якщо буде від Магаша лист, доставити його в дім Дамежан, де Абай вирішив переночувати.

– Все буде виконано точно! – радісно вигукнув Какитай, який також з нетерпінням чекав звістки від Магаша.

Коли Абай дістався до будинку Дамежан, вже було зовсім темно. Тут його зустріли як найдорожчого гостя. За столом сидів човняр Сеїль. Серед міських трудівників, з якими доводилось Абаю зустрічатися, Сеїль вирізнявся своєю чесністю, здоровим глуздом, обізнаністю з тутешнім життям. Абаю він дуже подобався, і вони часто ходили в гості один до одного.

Хоч Сеїль, який сидів завжди на почесному місці в домі Дамежан, був Абаєвим ровесником, він одразу підвівся і пішов йому назустріч. Вітаючи гостя, Сеїль потиснув обома долонями його руку і провів на тор. У всій поведінці Сеїля чемність городянина поєднувалася з повільною статечністю і стриманістю степовика. Абаю приємно було зустрітися з цією людиною. Навіть настрій трохи покращав.

Знявши шубу з допомогою Дамежан і Сеїля, Абай привітно поздоровався з ним. Він знав, чого човняр перебуває в цьому домі. Після смерті Жабикена Дамежан і Сеїль, можливо, послухавшись доброї поради Абая, породичалися. Дамежан висватала за свого старшого сина Жумаша дочку Сеїля Жангайшу і восени цього року прийняла в дім невістку.

Баймагамбет і Дармен, які трохи затрималися надворі біля коней, з’явились на порозі, і всі посідали за маленький круглий стіл. За чаєм, а згодом за вечерею, яка затяглася до півночі, Абай говорив мало. Йому хотілося послухати розповіді Сеїля, довідатись, як живуть люди в місті. Залюбки п’ючи густий коричневий чай з вершками, який наливала йому господиня, він розпитував Сеїля про зимові міські промисли. Попервах човняр відповідав скупо і ніби знехотя.

– Як замерз Іртиш – човен годувати перестав. Ходив на поденну роботу, а потім найнявся на бойню, до різника Хасена.

Дамежан сказала, що її син Жумаш теж працює у Хасена – дубить шкіру. Йде з дому рано-вранці, повертається пізно ввечері, а заробляє копійки.

Та й зайшла мова про різника Хасена, зажерливого багатія, гнобителя міських жатаків. Сеїль і Жумаш, доповнюючи один одного, розповіли Абаю про події, які сталися сьогодні на бойні і викликали обурення.

Молода вдова Шаріпа, чоловік якої помер від холери, лишилася з трьома малятами на руках. Вона стала до Хасена на роботу – обчищати кишки. Приходила на бойню вдосвіта і, не розгинаючи спини, працювала до пізнього вечора серед бруду й смороду. Довірений Хасена, страшний грубіян і скандаліст Атарбай, платив їй п’ять з половиною копійок на день, і то вважав, що платить надто багато. Взимку міські жатаки, як і аульні наймити, ладні працювати за безцінь, за саму юшку, яку не відрізниш від помиїв. Хасен довідується, яку сім’ю у Верхніх Жатаках найбільше обсіли злидні, і посилає туди свого прикажчика наймати робітників. Він може прийняти на роботу і дитину, і діда, що вже нічого не тямить. Аби дешевше.

– Правду кажучи, цей Хасен усіх нас обкрадає, та ще й знущається,– сказав Сеїль.– Хіба це платня за роботу – так собі, як насмішка! – бідкався він.

Дамежан, Жумаш і Сеїль навперебій розповідали про те, які знущання і приниження терплять бідняки Верхніх Жатаків на бойні. Але такої ганебної наруги, яку зазнала вдова Шаріпа, вони ще не бачили.

А було це так. Ввечері, перед закінченням роботи, біля воріт бойні з’явився Отарбай із своїм приятелем Конкаєм, здоровенним, смуглявим жигітом з нахабними очима. Обидва добре хильнули і тепер шукали, де б розважитись. Отарбай оголосив, що йому відомо, нібито жінки, котрі обчищають баранячі кишки і шлунки, крадуть нутряне сало, отже треба їх обшукати. Спинивши білолицю, гарненьку Шаріпу, Отарбай і Конкай наказали їй роздягатися. Коли вона, злякавшись, скинула дірявий верхній чапан, вони звеліли зняти і камзол. Звісно, сала не знайшли, і тоді Отарбай сказав:

– Чогось ти дуже товста! Мабуть, сало у тебе під спідницею сховано. Ану, роздягайся!

І негідники спробували зірвати з неї плаття. Тоді Ша-ріпа, не стерпівши, плюнула Отарбаю межи очі, а Копкая, який схопив був її за пелену, ударила по щоці. Отут і почалося найогидніше. Двоє здоровенних чоловіків накинулись на кволу жінку, збили її з ніг і почали бити і топтати каблуками. Сеїль вирвав бідолашну з рук негідників. Але на цьому справа не закінчилась: робітниці, що збіглися на несамовитий крик Шаріпи, люто накинулись на підпилих мерзотників і добре відлупцювали їх.

Абай, насупивши брови, мовчав, але запальний Дармен не витримав:

– Як можна миритися з такою ганьбою? – вигукнув він гнівно.– За знущання з беззахисної жінки треба судити!

– Судити…– гірко посміхнувся Сеїль.– У Хасена вистачить грошей, щоб відкупитися. Та хіба лише Хасен такий? Багачі скрізь попихають бідняками.

І Сеїль розповів про роботу на бойні. У цій справі він добре обізнаний, вивчив її ше юнаком, коли вперше прийшов у місто шукати роботи. Тепер Сеїль так приловчився, що за день може нарізати і оббілувати до шести десятків баранів. Робота важка, а платять за неї всього-на-всього п’ятнадцять копійок, інколи – двадцять. Та й то під час розрахунку Отарбай завжди намагається обдурити…

– Але як же ти все-таки попав у тенета Хасена? – зацікавився Абай.– І чого не покинеш його?

Човняр помовчав: видно, йому важко було про це говорити.

– Є в мене брат, молодий жигіт,– заговорив він нарешті.– Йому всього сімнадцять років, і він ніяк не міг знайти собі роботу. От і надумав я зробити його фурманом: назбирати грошей на роботі у Хасена і придбати братові коня і гарбу. А тут почали говорити, що повстяр Сейсеке шукає таких жатаків, які могли б своїми кіньми возити хуру в Китай. Приїдуть вони в Бахти, в Чугучак – а там усе дешеве, майже дурно віддають, кожен фурман, мовляв, мало не лопатами гроші загрібає. Словом, так само, як Хасен заманював робітників на свою бойню, так і Сейсеке ловить фурманів. Борода у мене сива, а повірив я тим байкам. У всьому собі відмовляв, збирав гроші для брата і вирядив його на доброму копі і новенькій гарбі в дорогу. Тридцять фурманів на сімдесяти конях відвезли мануфактуру в Бахти, а назад – шкури і вовну для Сейсеке. Вміє торгувати чортів повстяр! Його каравани в один бік ходять до Китаю, а в другий – до Ірбіта і Макаржі [116]116
  Макаржі – Макар’ївський ярмарок у Нижньому Новгороді.


[Закрыть] – цей ніколи нічого не втратить. А от брат мій не тільки баришу не привіз, а ледь живий додому дістався. Обморозив у дорозі руки й ноги, йому пальці одрізали, тепер на куксах ходить. Калікою став, сидить безвихідно дома, схуд, навіть вуха світяться. Словом, від коня шкура та кістки зосталися, а від фурмана – сам кістяк. Та інакше і бути не могло: в дорозі людей самим чорним хлібом годували, та й то недостатньо, і кінь з порожнім черевом чвалав. Зазнав мій брат стільки мук, а не привіз і копійки: не заплатив йому Сейсеке. Треба було скаржитись, а брат з дому ступити не може, та й я день у день на роботі. І не злічити, скількох людей занапастив проклятий повстяр! Мій сусіда, човняр, теж заходився візникувати, а тепер сидить і плаче. Коли повернувся його син з поїздки і прийшов до Сейсеке по гроші, той каже йому: «Ось перевіримо привезені шкури, і коли виявимо якусь пропажу, все до копійки стягнемо з тебе і з інших фурманів». А ви знаєте, як вони приймають шкури і повсть?

– Трохи знаємо,—посміхнувся Дармен.—На твоїх же очах обдурюють тебе, та ще й приказують: «Дон, шоп можемке! Брак-мрак!» [117]117
  Доп, шоп можемке! Брак-мрак! – Скоромовка, яка приблизно означає: «Оце так-так, це сміття, ось тобі на – брак-мрак!» Тобто приймальник шкіри, при визначенні сортів її, більш високі сорти залічує до нижчих.


[Закрыть].

– От-от, саме так! Сейсеке за що хочеш учепиться, аби не платити обіцяного за підводи. На одне тільки сподіваюся: може, всі тридцять фурманів разом уміють за себе постояти. Кажуть, вони тепер на Сейсеке біля його воріт чатують. Отак я попав у тенета Хасена, Абай! – І, помовчавши, додав: – Коли бідняк у кабалі в багатія, йому ні в степу, ні в місті – ніде нема життя!..

Наступного ранку, коли Абай і Дармен сиділи за чаєм, в кімнату вбіг радісно збуджений Какитай. Очі його горіли. Мороз надворі аж шелестів, від чобіт жигітових ішла легка пара, густі вуса його взялися кригою. Какитай, ще не встигши роздягтися, витягнув з-за пазухи два конверти і подав їх Абаю.

– Перш ніж піти на пошту, я спитав у Кумаша. А листи туди вже прибули!

Абай розірвав обидва конверти і глянув на дати наприкінці кожного листа.

Цей ішов двадцять діб, а цей – дванадцять! – сказав він. – Просив Магаша щотижня писати, він і писав. А пошта затрималась, листи надійшли обидва разом…

Абай надів окуляри і почав читати першого листа, руки його трохи тремтіли. Всі сиділи, затамувавши подих і не зводячи очей з його обличчя. Мабуть, вісті були сумні. Лист закінчувався віршем, у якому Магаш з притаманною йому щирістю і запальністю виливав свою душу:

 
Він в недузі лежав, безпросвітній, гіркій,
І в серце дивились мені
Потьмянілі у ночі безсонні, важкі,
Мукам покірні, очі сумні.
Він був, мов стеблина в степу, сухий,
Любий брат мій, сердешний мій.
І, плач затаївши, стояв я над ним,
І терзався в печалі німій.
 

Рівні рядки листа потьмяніли, літери наче танули, розпливалися. Абай різко скинув окуляри, обличчя його пополотніло від хвилювання, на очі набігли сльози. Він затулив обличчя долонями і завмер у скорботній мовчанці. Насилу опанувавши себе, Абай розгорнув другого листа. Цей був не такий печальний. Магаш писав: «Незабаром після нашого приїзду Абішу-ага покращало. Апетит тепер у нього непоганий, сон став спокійніший. Ми дуже зраділи, коли нам сказали, що Абіша можна взяти з лазарету і лікувати вже дома. Лікар запевнив нас, що хворий почав одужувати. Тепер Абіш разом зі мною живе в домі нашого друга і навіть далекого родича – Абсамата. У дворі в нього ми тримаємо кобилиць і лікуємо Абіша кумисом. Лікар приходить щодня. Всі надії покладаємо на аллаха!»

Цей лист трохи заспокоїв Абая, зажевріла надія і в серцях Абішевих друзів. Абай попросив паперу і олівець: він вирішив одразу написати відповідь Магашу. Сіли писати листи й Какитай та Дармен.

Ніби відповідаючи на вірші, якими Магаш закінчив свого сумного листа, Абай заговорив співзвучними рядками, розкриваючи в них своє любляче, стривожене серце:

 
Не пишу я, а сльози ллю,
Мій дім – ти бачиш – горе б’є,
Скінчились сили, я стою
На тій межі, де смерть встає.
Про себе я лишу, аллах,
Про горе я пишу своє,
Щоб забуття знайти в рядках…
 

Виливши своє горе у віршах, Дбай перейшов на прозу, поки, захоплений ліричним пафосом, не повернувся знову до віршів. Тривогу заступала надія, похмурий розпач – несміливий просвіток. Абай кидався, як хворий на лихоманку, в грудях якого то палає вогонь, то холоне кров.

Розуміючи, що переживав Магаш біля ліжка хворого брата, Абай тепло звертався до молодого поета:

 
З болем у муках злітає
Пісня твоя вдалині.
Що ж у далекому краї
Сам ти не спиш у ці дні?
 

Дармен, який писав Магашу про те, що пережив цього сумного ранку, сам того не помічаючи, також заговорив віршами:

 
В листи вдивлявся Абай-ага
Суворо, мовчки, в огні думок.
Я бачив, як затремтіла рука,
Коли розгорнув він перший листок.
Абай дочитав до слова листа
І сльози витер скупі в очах…
До неба батьківське горе зліта,
Бо син страждає в чужих краях.
Ми в другім листі сподівання знайшли —
І серце в надії лине у вись…
Коли б ці молитви, до бога дійшли,
Коли б друзів бажання збулись!
 

Абай порадив своїм молодим друзям написати в Алма-Ату такі листи, які підбадьорили б Абіша, розважили його, розвіяли тяжкий настрій. Хворому, прикутому до ліжка, дорога кожна вісточка, здатна відвернути його увагу від думок про хворобу. Тоді Какитай і Дармен написали окремо самому Абішу і докладно розповіли йому про аульне життя-буття, про сімейні новини, про кумедні пригоди, які нібито сталися з ними в дорозі. Опівдні кілька листів були приготовлені до відправки на пошту.