Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 46 страниц)

В такий спосіб і Павлова залучили до цієї справи. Він цілими днями бував тепер то серед затонських робітників, то серед слобідських жатаків, тому Абай ледве розшукав його. Тільки пізно ввечері, дочекавшись у нього на квартирі, повіз його в дім Кумаша, щоб поговорити віч-на-віч. Досі друзі в своїх довгих щирих бесідах уникали обговорення питань релігії. Якось давно Абай недвозначно заявив Павлову, що він «справжній мусульманин, який вірить у бога», і той після цього не наважувався говорити з ним про віру. А сьогодні Абай сам просив у Павлова поради саме в «забороненому» для нього питанні.. Це покладало на Павлова особливу відповідальність. Звичайно, він повинен викрити перед Абаєм підступність мусульманського духівництва, але не можна мовчати і про те, як переслідують іновірців віддані царизмові служителі православної церкви. Треба дати Абаю зрозуміти, що Павлов і його партія засуджують ці переслідування.

– Звичайно, імами та баї обдурюють міську бідноту і темний степовий народ. Звичайно, тутешнє духівництво даремно запевняє, що винна в усіх злигоднях народних лише так звана місія. Ну що вона, власне, таке? Біла церква, що стоїть між поштою і пожежною каланчею. Але придивімося до неї ближче. Хто орудує у цій місії? А орудує в ній велика персона – Адріан, єпископ двох областей, Акмолінської та Семипалатинської, становищем своїм рівний омському генерал-губернаторові. Майте на увазі, цей єпископ не випадково осів у слободі, де живе багато казахів. Він прийшов сюди для того, щоб хрестити казахів і татар, «навернути безбожників на істинну віру». Як бачите, лексикон у отців духовних, чи то вони правовірні мусульмани, чи то православні християни, приблизно однаковий.

І Павлов повідомив Абая про деякі діла і дільця «святої» місії.

При білій церкві є школа, є й своєрідний притулок для сиріт. Тепер там утримують щось із тридцять казахських і татарських дітей, яких виховують відщепенцями свого народу. Павлов розповів Абаю історію одного хлопця, яку сам нещодавно почув від чиновника поштової контори Івашкіна.

– Минулого року цей самий Івашкін їздив у Знаменку, Семитаурської волості, у своїх поштових справах. Повертаючись до міста, він побачив, що на дорозі плаче в обірваному одязі хлопчик років восьми-дев’яти. Почав його розпитувати, і виявилось, що малого звуть Мекеш, батько й мати його померли, а родичі вигнали з хати. От він, щоб не померти з голоду, пішов шукати місто,– буде там старцювати. Ну, Івашкін забрав хлопчика з собою і здав його місії. Хлопчик цей ішов з Акбутинської волості, от йому й дали прізвище Бутин. Його, звичайно, охрестили. Звали його Мекеш, нарекли Михайлом, звуть Мишком. Йому тлумачать, що він тепер росіянин. Одягли його по-російськи, це нехай, а погано те, що розмовляти дозволяють тільки по-російськи. Хлопчина виявився кмітливим. Я його недавно бачив – такий хороший хлопчисько: очі чорні, великі, кирпатий ніс – справжній казашок. І от подумайте: каліченою російською мовою лає казахів і все казахське. Так от, друже мій,– закінчив Павлов,– до чого це все я кажу? А до того, що і російські попи, і мусульманські імами один одного варті. І від тих, і від тих народ хай добра не жде. І ті, й інші, прикриваючись високими словами про інтереси релігії, сіють ворожнечу між трудящими, розпалюють національні незгоди.

І вперше за час їхнього знайомства Павлов прочитав Абаю уривок із статті підпільної газети, яку потай розповсюджувала серед робітників найсильніша й найсміливіша з російських революційних партій. Павлов тримав газету в руках, загнувши й ховаючи її заголовок, проте Абай встиг побачити дату: «1 грудня 1899 року».

В уривку, який Павлов прочитав Абаю, говорилося про те, що всі свідомі робітники повинні боротися проти зловмисного протиставлення одного народу іншому.

– Таким чином, усі справді передові, чесні російські люди вважають і царизм, і російську церкву винними в розпалюванні національної ворожнечі,– стримано додав Павлов.– Подумайте з цієї точки зору і про те, що затіває зараз татарське і казахське духовенство. Не мулли і не баї, не хаджі і не волосні думають про благо народу. Трудящі люди, такі як Сеїт, і друзі трудового народу, такі як ви, повинні вирішувати, в чому це благо і як його досягти!

Абай також чимало розповів Павлову про грубе неуцтво і підлі вчинки ревнителів ісламу. Він розумів, що слова й думки цих мракобісів підказані Стамбулом, халіфатом і що їх продиктував султан Абдул-Гамід. Абай поділився з Павловим своїми міркуваннями відносно того, що проповіді Шейх-уль-Іслама і завітні мрії місцевих сокир-карі анітрохи не відрізняються одні від одних.

Виявилось, що й Павлов саме так розглядав питання про створення муфтіяту. В зв’язку з цим розповів Абаю чимало цікавого про становище в сучасній Туреччині, про те, що вона являє собою безпросвітно невіглаське темне царство, про те, що в гаремі «прогресивного» Абдул-Гаміда – тисяча невільниць.

У цій бесіді міркування Абая і Павлова, на думку поета, «злилися в єдиний потік на широкому просторі». Павлов пообіцяв присилати до Абая казахських і татарських робітників для того, щоб він пояснював їм, навіщо затіяли всю цю метушню з підписанням рішень. Сам Абай зустрічатиметься із своїми міськими знайомими у слобідках і в затоні. Крім того, він готовий прилюдно, одверто зчепитися з міськими імамами і хазретами.

Минуло три дні. Люди звідусіль плавом пливли до Абая, і він найдовше розмовляв з тими, кого поважав народ і чия думка мала вагу. Від Верхніх і Середніх Жатаків прийшли до Абая старі знайомі – Сеїль і Бектогай, чоловік розумний, сміливий і напрочуд красномовний.

Хоч би що сталося в місті – лихо чи якесь торжество, великий базар чи кінський ярмарок, звичайне свято чи пожежа, голод чи пошесть,– люди насамперед ідуть радитись до Бектогая чи Сеїля.

Абай після кількох зустрічей з Павловим запросив їх до себе.

– Хоч би хто умовляв городян, нехай вони ніяких рішень не пишуть і підписів своїх не дають,– казав Абай.– Нехай посилаються на те, що казахи ніколи не були богомільними, тому й муфтія не хочуть. Здавна, мовляв, є у нас свої звичаї, самі розберемося, що біле, а що чорне. У казахського народу свій шлях і закони свої. Нема рації ламати віками нажите заради якогось невідомого нововведення, якогось там «квітучого життя за законами шаріату». Скажіть людям, що нове життя і народне процвітання створюються наукою, а не шаріатом. А мистецтво і знання осягаються також не за шаріатом, а за прикладом освічених народів. Хіба ми вже всіма скарбами світу оволоділи і нам тільки муфтія бракує? Значно більшу користь матимемо ми від сучасної цивілізації передових європейських країн, аніж від усього цього галасу про об’єднання єдиновірних братів. Сміливо кажіть народові: заклик до об’єднання під прапором ісламу нам не підходить, бо він не наближає нас до освіти, а віддаляє від неї. Не треба нам ніякого муфтія, нам і своїх мулл вистачає!

Увечері Бектогай, який збирався виступати перед народом прийшов до Абая ще раз, по додаткові роз’яснення, бо був статечний і розважливий і завжди прагнув до кінця збагнути всяку справу, в якій брав участь. Саме під цей час у Абая сидів Павлов, і вони почали розмовляти всі втрьох. Зрідка перекидаючись з Павловим російськими фразами, Абай чітко написав на великому аркуші паперу своєрідний план промови для Бектогая, виклав свої основні думки і положення.

Після пізнього чаю, прощаючись з Бектогаєм, Абай вручив йому цей план, попередивши:

– Це написано тільки для тебе, гляди, нікому не показуй! Перш ніж говорити з людьми, ти почитай і за-пам’ятай, що тут написано, а вже потім висловлюйся по-своєму, як умієш. А промовець з тебе непоганий!

Ворушачи рудими вусами і широко відкриваючи в посмішці великі білі зуби, Бектогай кивнув:

– Ви наказали, Абай-мірза, ваші слова тримати в голові, а свої казати людям. Добре, згодний. Хоч і є у казахів, приказка: «Поганий бій користується чужим»,—я завжди вважав за краще що-небудь винести від вас у кишені, а не в голові.

Бектогай натякав на нові вірші Абая, яких він ще не знав, але хотів би, за своєю звичкою, переписати, щоб потім вивчити напам’ять і пустити в хід на потвердження своїх слів і думок. Абай привітно дивився на жваве, дружелюбне обличчя свого співрозмовника і думав про те, що цій тямущій і добропорядній людині можна довірити навіть найважчу справу.

– Папір цей, видно, важливий,– вів далі Бектогай,– думаю, що він мені дуже знадобиться! І ви не турбуйтесь, його не тільки не побачить чуже око, ніхто й не знатиме, що він існує.

З цією обіцянкою Бектогай поїхав.

До Абая приходили також Сеїт з Абеиом, побував у нього і Калі Акбасов, з яким поет раніше зустрічався у різних справах. І хоч Калі поділяв не всі чисто погляди Абая, за одне він ухопився міцно: за протест проти призначення муфтія. «Піддайся тільки цьому муфтію, і все наше, кревне, прахом піде. Все життя народу під владою мечеті опиниться. Казії будуть по-своєму вершити справи. Завжди – чи то доведеться свататися, чи то невістку приймати, чи то нареченого зустрічати, чи то небіжчика ховати – все муситиме казах робити за шаріатом, а не за своїми дідівськими звичаями. Народові шаріат ні до чого». Саме тому Калі був готовий підтримати Абая.

Окрему позицію зайняли в ці дні торговці-перекупники. Звичайно вони не наважувалися й слова проти своїх «благодійників» мовити. Хоч би як вони бідкалися, скаржилися та буркотіли в себе вдома на своїх хазяїв-баїв, нестатки гнали їх до воріт високих будинків під зеленими дахами. Тепер вони прагнули хоч трохи поквитатися з своїми гнобителями. Від імені тридцяти-сорока перекупників до Абая прийшов Есперген з заявою, що вони одностайно вирішили не йти слідом за баями.

– На якого дідька нам усе це здалося? Якщо всякі там Сейсеке знюхалися з муллами, то у них один дастар-хан, це одна шатія. Коли вони бенкетують, ми навіть крізь шпаринку подивитися не сміємо; з якої ж речі в цих справах ми повинні з ними заодно бути? Хоч би хто покликав – хазрет чи наші баї, однаково не підемо за ними, та й годі! – бушував Есперген.

Звісно, цих порад слухалися не всі торговці. Їхнє рішення залежало від суми кредиту, одержуваного у великого бая. Якщо в найвдаліший для них рік дрібним перекупникам вдавалося позичити у бая тисячу карбованців, то в місті була жменька перекупників, таких як Конирбай або Ходига: вони вже збудували собі будиночки під тесовою покрівлею і заслужили довір’я кредиторів. Такі брали товари наборг на три або й на всі п’ять тисяч. Такі згорда кепкували з Еспергенів і навіть знати не хотіли їхніх порад. Коротко кажучи, настав момент, коли городяни і жителі приміських аулів та слобідок, різко поділившись на два табори, мали винести рішення з приводу об’єднання правовірних мусульман під орудою отця духовного – муфтія.

Великі люди, про яких так шанобливо розглагольствував Кокпай,– імами-хазрети, баї-мірзи й освічені інтелігенти,– страшенно тривожились. Усі їхні багатоденні клопоти і праця не дали бажаних наслідків. Рішення не надходили. Від тисячі родин віруючих казахів і татар їх назбиралося не більше сотні. Обурені і засмучені байдужістю своєї пастви, хазрети і хальфе всіх дев’яти мечетей знову вирядили в місто посланців. У мечетях вирішено було провести сходини, присвячені питанню про муфтія. Про це повідомляли парафіян скрізь і всюди, навіть на базарах. Проте хазретів та баїв і тут спіткала прикра невдача: казахське населення вперто не з’являлося на ці сходини. Мало того, звідусіль доходили до ревнителів ісламу всілякі безбожні висловлювання правовірних: «Не будемо коритися муфтію!», «Нехай святі хазрети заберуть це добро подалі!», «Казахам муфтіят ні до чого!»

Нарешті занепокоєні баї і хазрети ухвалили скликати останні вирішальні сходини, щоб у відкритому бою зіткнутися з супротивниками божої справи, якщо такі знайдуться. Сходини було призначено у медресе Головної мечеті.

Довідавшись про це, Абай через своїх знайомих порадив міським казахам йти на сходини і сам прийшов туди.

У залі, розрахованому на кількасот чоловік, лежали килими і стьобані ковдри – курпе. Почесні місця займали настоятелі мечетей, хазрети і такі великі багатії, як Блеубай-хаджі. Обабіч їх посідали казахські чиновники – одні у фраках і сюртуках, з крохмальними комірцями, інші – в чиновницьких мундирах з золотими гудзиками. Татарські й казахські купці красувалися у коштовних хутряних шубах, критих синім, зеленим і чорним сукном. Переважали модні на той час шуби на лисячому хутрі.

Із зворушливим словом до «істинно віруючих мусульман ісламської громади» звернувся промовистий Ахметжан-хазрет. Він говорив химерною мовою, що складалася з книжних арабських висловів та казахських прислів’їв і приказок. Після Ахметжана від імені татарських купців довго і плутано розпатякував Ісхак, доводячи необхідність муфтіяту. Бай Сейсеке, раз у раз підкреслюючи, що він, мовляв, простий, неосвічений казах, говорив навмисне неоковирно: «Ми, казахи, все одно думаємо, як аллах зволів. Підтримаємо, значить, муфтія, сини казахів!»

Абай шукав поглядом вожака казахських чиновників, знатного тюре Азимхана Жабайханова, про якого так багато наслухався, але з яким йому не доводилося зустрічатися. Виявляється, Азимхан тільки вчора виїхав до Петербурга. Казали, що він вирушив клопотатися про завершення справи з муфтіятом, впевнений в успіхові тутешніх чиновників і мулл, яким доручив зібрані петиції надіслати слідом за ним до столиці.

Абай шкодував, що Жабайханова немає. Поетові хотілося зійтись у герці і випробувати на ньому силу свого правдивого слова. Після перепису дев’яносто сьомого року в Абая склалася про Азимхана дуже невигідна думка. Тепер ця людина, із своїм прагненням підкорити казахів чужій і ворожій їм владі муфтія, знову стає йому поперек дороги.

За встановленим тут порядком, треба було спочатку вислухати всіх прихильників об’єднання мусульман. Виступивши від імені міської інтелігенції, студент Сакпаєв намагався висловити своє беззастережне співчуття цій, очевидно, не цілком ясній для нього справі. Попервах він вдавався переважно до жестів: то стискав кулаки, то розкривав долоні, то хапався за широкий приплюснутий ніс.

Усім своїм бундючним виглядом, пухнастими вусами, подвійним підборіддям він прагнув справити враження людини, яка знає ціну собі і своїм словам. Потім він перейшов до живої мови. Рвучко і голосно починаючи фразу, він одразу бентежився, мимрив, ковтав слова. Його плутаної промови майже не було чутно, зрозуміти його думку, якщо вона взагалі була у нього, ніхто не міг. Але одне не викликало сумніву: він цілком і повністю «за»…

Створювалося враження, що Сакпаєв ніколи не вчився по-мусульманськи: замість слова «муфтій» вимовляв «мупті», жодної фрази з книжки процитувати не міг. Не зумівши вимовити арабське «Шейх-уль-Іслам», він мляво покрутив рукою в повітрі і сказав: «Ну, цей самий, як його там, іслам».

Після короткої перерви взяв слово Абай. Він почав з доказів, що казахам нема ніякої потреби коритися муфтію.

– Нам кажуть, що результатом створення муфтіяту буде братська громада, що об’єднує в одну сім’ю послідовників ісламу по всіх країнах. Але ті, що хочуть зблизити нас з мусульманами інших країн, наприклад, Турецького халіфату, прагнуть перш за все віддалити нас від нашого сусіда, російського народу. Хоч про це й не говориться, але це й так цілком зрозуміло. А як же будеш ти існувати, відійшовши від росіян, казанський народе? Залишимо осторонь правовірних з далеких країн, поговорімо про вас, семипалатинські казахи. Ось тече перед вами російська ріка Іртиш… Навіть вода, яку ми п’ємо, зв’язує нас з російським народом! Ти, семипалатинський казах, хліба не сієш, на полі не працюєш. Значить, і хліб, який ти їси, виростив на своїх полях, зібрав, обмолотив і змолов на борошно для тебе російський селянин. Одяг, який ти носиш, посуд у твоєму житлі, будинок, де ти живеш,– у все це вкладено частку російського знання, досвіду і праці. А тобі пропонують відокремитися від цього російського світу!..

Волею історії ми поки що темний народ. Навколо нас густий туман, пітьма невігластва, злигодні наші незліченні. Що потрібне нам перш за все? Світло знання! Якщо самі ми прожили вік свій у темряві, то поспішимо дати світло дітям і онукам нашим, розкрити хоча б їм очі на широкий світ. Ми відстали, там треба поспішати! І тут, тільки захочеш, казахський народе, щедро поділяться з тобою світлом російської науки, справжні друзі наші, передові люди російського суспільства…

Далі – про родинний наш побут… На наших жінках дуже тяжко позначиться скорення муфтію. І без того в несправедливому приниженні живуть дружини й дочки наші. А подумайте про ті народи, де вкоренилося «істинне» мусульманство, де лютує шаріат! Там жінка ще в більшій біді, ніж у нас; життя її схоже на темну могилу. Невже мало ще знедолені казахські жінки! Адже вони ціле своє життя на припоні, як худоба на базарі! Невже повинні ми ще надіти на них чадру і чачван, дати їм паранджу і покривало, зовсім відгородити їх від білого світу?..

…Ми повинні боротися з застарілими і несправедливими звичаями темних наших предків. А муфтіят означає торжество проклятої старовини, неуцтво, сваволю і жорстокість. Ідея всемусульманського об’єднання – помилка, а якщо сказати цілком одверто – ворожа, шкідлива для народу справа. Не піддавайся улесливим словам і брехливим умовлянням, казахський народе! Опам’ятайся, народе мій, і не давай себе скривдити! Ось і все, що хотів я сказати.

Тільки-но Абай замовк, як біднота в залі зашуміла могутнім прибоєм голосів:

– Абай правду каже!

– Оце слово так слово, спасибі Абаю!

– Від усього народу сказав Абай!

– Не треба нам муфтія, без нього проживемо!

Ватажки зборів, мулли, імами та баї, злякано мовчали, не наважуючись виступити проти Абая, щоб не дратувати і без того збуджений народ. Тільки студент Сакпаєв хизувався серед купки зіялів, намагаючись заперечити Абаю.

– Що ж це ви кажете? – вигукував він, сидячи навпочіпки і дивлячись на Абая знизу вгору.– Поет, а звичайнісіньких речей не знаєте! Народу без релігії не буває, Всі порядні народи мають свою релігію! Адже і знання, і наука – все, все від релігії. Гляньте на католиків або на ваших росіян, у них теж є свої князі, дворяни, вчені, поети, і релігія у них є!

– Годі базікати! – різко обірвав студента Абай.– Недарма каже народ: «У горластого дзвона всередині порожньо!» Навіщо обдурюєш ти людей? Передове людство досягло справжнього знання тільки у боротьбі з релігійними мракобісами. А що несеш ти своєму темному народові, захищаючи фанатичне об’єднання мусульман? Я сподіваюся, що ви, казахські інтелігенти, поведете молоде покоління шляхом правди і добра, прокладете йому нові шляхи, а ви стаєте бичем його, суєтні, своєкорисливі чиновники! О, як тяжко розчарувався я у вас! Скільки разів ти ще обдуриш свій народ, скільки разів зрадиш його і продаси! То йди собі, і хай ідуть геть такі самі, як ти! Будь обережний з таким тюре, як цей, запам’ятай його вдачу, казахський народе!

Як бойовий клич, прозвучали слова Абая, і люди підвелись йому назустріч, ладні зім’яти жалюгідну купку переляканих чиновників, імамів та баїв.

– А чого цей адвокатик став другом імамів? – вів далі, уже сміючись, Абай.– Слово «Шейх-уль-Іслам» вимовити не може, а пнеться в «ревнителі істинної віри». Вже самим цим своїм гріхом він заробив собі прокляття отців духовних. І якщо вони мене назвуть купіром[ Купір – грішник.], а тебе – капіром[ Капір – невірний.], то ми з тобою обидва чесно заробили свої імена…

Народ з реготом розходився. Абай здобув цілковиту перемогу.

Того ж вечора, за розпорядженням семипалатинського поліцмейстера, Федора Івановича Павлова заарештували, а вночі в домі Абая зробили ретельний обшук. Кілька жандармів протягом трьох годин перевертали догори дном житло ні в чому не винного Кумаша. Вони шукали якийсь папір, що зберігався чи то у Абая, чи то у Павлова. Принаймні так запевняв донос, поданий поліцмейстерові трьома баями і складений майбутнім адвокатом Сакпаєвим. У цьому доносі було сказано, що Абай підбурює казахський народ до бунту за намовленням засланця – російського революціонера Павлова. А насправді таємничий папір, на якому було записано думи Абая, зберігався у Бектогая, до того ж у такому надійному місці, що його б не відшукала і тисяча жандармів.

ОЖЕЛЕДЬ

1

Коли настали холоди, Абай оселився на Арал-Тобе – у віддаленому зимовищі, яке він збудував для себе і для Айгерім приблизно на півдорозі між Семипалатинськом і Акшоки. Верхи на доброму коні можна було за день дістатися до міста. Верст на вісім довкола розмістилися численні зимові аули родичів. Будинок Айгерім тут зовсім такий, як в Акшоки: просторі кімнати з великими вікнами і дерев’яними підлогами. По сусідству влаштувалися Дармен та Макен і тихий, ввічливий Хасен-мулла, який навчав онуків Абая й інших хлопчиків селища.

Перший місяць зими 1904 року пройшов у аулі Абая спокійно і мирно. Абай щодня подовгу сидів за книжками, а потім, стомившись, посилав по домочадців і жваво, з усіма подробицями, розповідав їм прочитане. Але вже з середини грудня по всій окрузі стало тривожно; люди страхалися небувало сурового початку зими: якось раптово вдарили міцні морози з сніговими буранами і міцними вітрами.

Пагориста, пересічена яругами місцевість Бауир багата на сіножаті і щедро зрошується численними струмками; достатньо було тут і доброї землі, придатної для оранки. Проте для зимівлі худоби ці місця малопридатні: сніги тут випадають глибокі, особливо під час суворої зими, яка настає звичайно за жарким, посушливим літом з поганим травостоєм. Ожеледь – страшний джут – також часто-густо завдає великого лиха жителям Бауира…

Хлібороби завжди охоче селилися на Бауирі. Проте, пам’ятаючи про тутешні люті зими, кожне господарство погожої літньої пори старалося заготувати якнайбільше сіна. В добрі роки біля зимовища Абая на Арал-Тобе, у його сина Акилбая на Талдибулаку, а також у інших його родичів, що жили поблизу, височіли великі стоги. Тут зберігалося тоді більше сіна, ніж у казахів усього Чингісу.

Про зимовий запас кормів тутешні жителі дбають насамперед, проте вони вживають і інших заходів, якщо передбачається джут. Уже з самого початку холодів зимівники починають уважно стежити за погодою, за станом снігів. І якщо грудень, як цього року, дуже суворий, то на Бауирі залишають тільки найкволішу, виснажену худобу, а всіх корів і овець, придатних на вигін, а також коней відправляють на прикриті від вітрів, далекі пасовища Чингісу, Жидебаю і Акшоки. Нескінченною низкою тягнуться тоді в бік гірських ущелин череди, отари і табуни, що їх оберігають пастухи і хазяї. Ось і зараз, зібравшись у домі Айгерім, жителі чотирьох-п’яти сусідніх зимовищ радились і вирішили негайно вживати заходів проти загрози джуту.

І справді, початок зими не обіцяв нічого доброго. Літо було сухе, кормів усі запасли мало. Якщо, не дай боже, зима затягнеться, вся худоба може загинути. Доки вівці і корови ще в тілі, треба гнати їх на Акшоки, до Жидебаю, Чингісу…

І ось навколишні аули, кожен із своїми стадами, вирішили знятись і вирушити в дорогу одночасно. Сніг лежав глибокий, і, щоб прокласти шлях для худоби, треба всім разом пробиватися крізь замети. Супроводили худобу і чоловіки, і тепло закутані молоді, дужі жінки. Попереду кожного аулу йшли сани з сіном і харчами, а за ними довгою строкатою стрічкою тяглися отари і гурти.

Абай цього року зовсім не втручався в господарство, переклавши все на плечі Айгерім. Він тільки дослухався щоранку, як вона розпоряджалась або радилась із сусідами, і з радістю відзначав, скільки було в неї передбачливості, вміння, наполегливості.

Айгерім вела господарство розумно, обачливо і разом з тим душевно піклувалася про людей. Виряджаючи худобу свого аулу на Акшоки, вона вміло дібрала пастухів із своїх родичів Мамай-Байтори, що стали тепер її сусідами. На допомогу досвідченому, статечному Наймантаю, на якого можна було покластися, як на самого себе, вона найняла ще трьох дужих хлопців.

Тепло одягнувшись і взявши з собою Дармена і Макен, Айгерім вийшла надвір, щоб провести пастухів і дати розпорядження про худобу. Сама закутала шарфом шию наймолодшого з пастухів, кремезного, червонощокого Акжола, і дбайливо напучувала його:

– Гляди, не обморозь обличчя і руки. Коли таке станеться, добре три снігом.

Вона побажала пастухам щасливої дороги, і в чудовому її голосі забриніла щира тривога. Аж доки троє саней і худоба не сховалися за високим горбом, Айгерім дивилась їм услід.

Мороз аж тріщав, але в повітрі було тихо, а завжди в цих місцях в такі холодні дні лютує ще й пронизливий, обпікаючий вітер. Не випадково місцевий народ дав стільки назв зимовій погоді: «лютий мороз», «ревучий мороз», «виючий мороз», «пекучий мороз»… Цього року грудневі морози скували кригою усе навколо, наводячи жах своїм смертоносним подихом. Люди в благенькому одязі боялися навіть вийти з дому. У будь-якому аулі скрізь і старе, і мале тягнеться до тепла. Якщо зрідка і з’явиться на зимовищі хтось проїжджий, то, значить, його погнала з дому нагальна потреба.

А до того ще й сніг сипав без кінця-краю, рівняючи пасма гір з низиною. Навколо прослалася біла застигла гладінь: ні кущика, ні зелинки. Пошукати б вівцям травичку, розриваючи сніг, що вкрив таволожник, зарості чию і комишу. Але це не до снаги дрібній виснаженій худобі, тим паче, що сніг затвердів, взявся крижаною кіркою.

На зимовищі в Абая залишилися тільки піврічні ягнята, старі вівці, стригуни, телята, кволі верблюденята, одним словом, худоба, яка не витримала б суворого зимового перегону. Залишено було й кілька міцних коней для роз’їздів. Доглядати таку кількість худоби не дуже важко. З цим цілком впораються жінки й дітлахи.

Метушня, що цілих десять днів відвертала Абая від його занять, вщухла; потроху заспокоювалася бліда від турбот Айгерім. Її привітне обличчя знову порожевіло, знову чувся в домі її дзвінкий, співучий сміх. Тепер вона інколи навіть просить Абая розповісти про те, що він читає, і Абай, закривши товсту книжку, потім провівши пухлими пальцями по напівприкритих повіках, починав розповідати напрочуд жваво і цікаво! Айгерім зробить ледь помітний знак Злісі, та побіжить до Макен, Дармена, Хасензі-мулли, і всі, затамувавши подих, слухають. А Абай говорить про чудові теплі країни, де вічно сяє сонце, про незвичайних людей з прекрасним обличчям і благородною душею, про сміливих і гордих борців із злом. Ці доблесні герої не бояться своїх ворогів, сила яких хоч і височить перед ними, немов чорна гора, а підступність і злість їхні невичерпні.

Сьогодні, сидячи біля столу, Абай читав книжку французького письменника. Раптом двері кімнати розчинились, і якийсь незнайомий подорожній переступив поріг вітаючись. Весь одяг гостя, його приношені дебелі онойкові чоботи і навіть ремінний нагай у руці взялися інеєм. Сіра смушкова шапка перетворилася на суцільну крижану грудку. Здавалося, до теплої кімнати зазирнула люта пика морозу з окованими кригою вусами і бородою. Тільки коли гість, сідаючи на почесне місце, запропоноване господарем, підійшов ближче і дружньо поздоровкався, Абай пізнав у ньому доблесного жигіта Абди. До кімнати одразу зайшла Айгерім, а за нею – Дармен і Макен. Абди, знявши малахай і обережно знімаючи крижинки з бороди і вусів, почав розповідати:

– Їду з міста до своїх, ледве дістався до вас, хоч у дорозі двічі заночував. Кінь мій зовсім охляв.

– Та ти зовсім замерз,– занепокоївся Абай, душевно настроєний до жигіта.– Хіба ж жарт – такий холод настав! Ти скинь швидше чапан, він у тебе весь проморозився! – І, обернувшись до жінок, Абай гукнув: – Айгерім, Макен! Готуйте швидше чай, курт та з обідом покваптеся! Адже Абди котрий вже день на морозі, подбайте про нього як слід!

Абай запитав про уаків, через землі яких проїжджав Абди, як у них там з зимою. Абди розповів, що скрізь лежать гори снігу і всі хочеш не хочеш переводять худобу на домашній корм. У кого вистачає сил, пробираються хоч трохи розжитися на корм. Жалко дивитися на тих, хто їде і йде дорогою до міста: обличчя обморожені, темними плямами вкриті. Загалом початок зими такий, що і людині, і худобі – хоч помирай. Ходять чутки, що вся Семипалатинська округа, Карабужур, Калба, Усть-Каменогорськ і ще далі – Кокпекти, Тарбагатай – у такому ж тяжкому становищі. Дошкульно вдарила сувора зима і по міській бідноті. Влітку по всій області був неврожай, і тепер це дається взнаки. Борошна на базарі нема, дорожнеча страшенна. В деяких хатах і шкоринки хліба не знайдеш…

Абай з гіркотою подумав про своїх затонських друзів. І тут Абди, згадавши, що не можна розповідати гостинним господарям самі тільки погані звістки, круто змінив розмову:

– На цьому й покінчимо розмову про злидні та нестатки. Приїжджих звичайно питають: «Що на світі доброго, що поганого?» Поганого я не приховав, а тепер маю для вас, Абай-ага, добрі вісті!

Виявляється, в місті відбуваються зараз великі збори шести повітів. Туди з’їхалися люди гірських, степових і низинних родів. Уже тиждень точиться у них словесна боротьба. Роди двох сусідніх повітів ворогують між собою, влаштовують один на одного наскоки, розоряють аули, виганяють худобу, справа часом доходить до вбивства. Збори намагаються їх примирити. І ось серед виборних Семипалатинської області найбільше вславив своє ім’я мудрим і справедливим словом Магаш. Абди ходив його навідати і бачив, що весь двір і вулицю перед будинком, де жив Магаш, заповнили люди, що прийшли до нього по допомогу і пораду. Судячи з одягу, малахаїв і по тавру на конях, там були не лише тобиктинці, але й бошани, шакантай-керейці, терістанбал-матайці, сибани. Більшість людей, що прийшли до Магаша, були в приношених шубах, драних чапанах, потертих малахаях і чекменях – одним словом, біднота. Самому Абди так і не вдалося пробитися до Магаша, але він пішов з його двору задоволений.

Абай з домочадцями радісно слухав добрі вісті про Магаша.

Днів через три по від’їзді Абди заїхав в Арал-Тобе ще один чоловік. Він прибув перед заходом сонця і з допомогою робітника Айгерім довго порався у дворі, розпрягаючи коня і вкриваючи кошмою та запоною мішки з хлібом на санях. У домі він з’явився перед вечірнім чаєм, коли вже засвітили світло. Легко одягнений Абай одразу відчув крижаний подих морозу, коли до його кімнати зайшов добре одягнений подорожній. Від промерзлих чобіт віяло стужею, білі пасма стелилися по підлозі. Айгерім, що накривала на стіл, здригнулася від холоду і мимоволі притулилася до чоловіка. Гість з круглою обмерзлою борідкою, засніженими вусами і бровами, ледве ворушачи язиком, промовляв слова привітання.