Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 46 страниц)
– А про що прохання? – суворо запитав губернатор.
– Всі вони просять не за себе, ваше превосходитель-ство. Клопочуться за шановану ними людину, за свого поета Ібрагіма Кунанбаєва.
Губернатор обурено повернувся до Абая. «Чи не сам цей загадковий киргиз підстроїв усе це?» – подумав він. Але на обличчі Абая відбивалося тільки щире здивування. Генерал перевів погляд на Базарали, уважно вдивляючись у нього. Проте цей високий і стрункий чоловік з привабливим і розумним обличчям навіть не дивився на Абая, наче й не пізнавав його. Він спокійно підійшов до столу, поклав на нього свої папери і заговорив сам.
– Таксир [58]58
Таксир – начальник.
[Закрыть],– почав він, прикриваючи вказівним пальцем, красивим і довгим, своє ліве око.– Таксир, киргиз степ – сліпий, адин клазес є – Ібрагім Кунанбаєв…– Базарали прикрив великим пальцем ліве вухо і говорив далі: – Киргиз степ – глухий, таксир, адин ух є – знов Ібрагім Кунанбаєв. Не можна Ібрагім Кунанбаєв брать ат степ. Не можна! Степ сліпий, глухий буде.– І він закрив пальцями другої руки праве вухо і око і, жалібно хитаючи головою, зобразив на обличчі страждання.
Савельєв збирався пояснити слова Базарали, але губернатор жестом спинив його і вже з обуреною цікавістю дивився на Базарали. Той з великими зусиллями усе висловлював свою думку.
– Каспадин кубернатир нобай шалабек. Не знайт, какой шалабек Ібрагім Кунанбаєв… Наш степ многа присуд послав. Многа, многа просить. Нехай наш присуд пайдьоть санат, міністр, бєлий сар. Степ просить пустити нас у Петербор, міністр, сар… Всьо найдом!
Базарали замовк. Губернатор знову насупив брови і мовчазним порухом руки показав Савельєву і Базарали, що вони можуть іти. Савельєв смикнув Базарали за рукав. Обидва подалися назад і вийшли з юрти.
Слова Базарали примусили генерала замислитися. За сьогоднішній день він кілька разів змінював свою думку про Абая. Тепер він остаточно прийшов до висновку, що коли з такою незвичайною для степу людиною вчинити щось звичайним способом – тобто просто вислати або посадити в тюрму,—то це не залишиться без наслідків. На церемонії зустрічі губератор переконався, з якою повагою ставляться до цього «киргиза» знатні люди степу. А тепер виявилося, що за нього горою стоїть і простий народ. Мабуть, ця людина має набагато більше ваги, ніж чимало управителів. Як знати: покараєш його, а ці акти, «присуди» з’їздів, всякі інші петиції, а разом з ними, може, ще й нові папери дійдуть до сенату. Пошлють їх і на височайше ім’я. Не дуже приємно для губернатора, тим більш для нової людини в області, коли з краю, яким він керує, надходять такі донесення, які можна витлумачити, як свідчення його невміння дати лад самому.
В юрту увійшов радник Лосовський, тримаючи під пахвою кілька папок із справами.
Прихід Лосовського не був випадковим. Побачивши, як губернатор повів Абая до себе в юрту, він вирішив, що генерал хоче особисто допитати людину, ім’я якої протуркало вуха чиновникам усіх канцелярій і в Семипалатинську, і в Омську. Через те Лосовський одразу наказав негайно принести йому справу Кунанбаєва, привезену з канцелярії повітового начальника, і, не чекаючи, поки губернатор зажадає, сам поніс справу до нього.
Думаючи, що Абай уже приречений, Лосовський підібрав папери, які його звинувачують. Це були доноси і кляузні заяви, що надійшли до Омська, в канцелярію степового генерал-губернатора. Знаючи тільки ці скарги, Лосовський і не підозрював про ті прохання і документи, які генерал одержав тут. А втім, і той, у відповідності з деякими своїми розрахунками, свідомо не розповідав Лосовському про це. Справи своєї області, звичайно, треба було вирішувати йому самому. Присутність генерал-губернаторського чиновника особливих доручень вражала його самолюбство і здавалась образою його службової честі. Тому він і слова не сказав Лосовському про нові обставини в справі Кунанбаєва.
Тепер, зрозумівши, що губернатор не допитує Абая, а про щось розмовляє з ним, Лосовський розгубився. Проте він усе-таки поклав справу перед губернатором, мовчки показавши йому обкладинку так, щоб цього не побачив Абай.
Генерал відсунув папку і, вдоволений збентеженням Лосовського, різко сказав:
– Це поки що не потрібне, можете взяти.
Холодно кивнувши головою, він відпустив Абая. Залишатися на з’їзді генерал не збирався – цілком досить було і того, що він показався його учасником. Усю роботу мав вести Лосовський разом з повітовими начальниками. І, розмовляючи з ним перед від’їздом, генерал здивував його несподіваним для того рішенням: призначити Ібрагіма Кунанбаєва одним із біїв надзвичайного з’їзду.
До цього рішення генерал прийшов вимушено. Йому тепер було ясно, що Абай – дуже велика і впливова постать у степу і що обминути його, призначаючи біїв з’їзду, означало викликати нові скарги і прохання, яких і без того було досить. Але тут же він твердо вирішив, що у Семипалатинську займеться долею цієї неприємної і неспокійної людини.
Того ж вечора, радячись з усіма трьома повітовими начальниками про завтрашнє відкриття надзвичайного з’їзду, Лосовський запропонував призначити одним із біїв з’їзду Ібрагіма Кунанбаєва.
Його пропозиція не викликала заперечень. Навпаки, Казанцев, семипалатинський повітовий начальник, навіть підтримав його. Виявилося, що до нього надійшло багато заяв, де скаржники просили призначити біями таких людей, які змогли б справедливо вирішити позови і допомогти людям одержати відшкодування за свою працю, або за силоміць одібрану худобу. В цих заявах найчастіше називалося ім’я Абая як людини, що користується довір’ям казахів усіх трьох повітів, знає їхні потреби, якого всі добре знають. Саме йому і просили доручити розгляд скарг люди, що позивають багатіїв і волосних.
Звичайно, на ці прохання навряд чи зважили б, коли б усі троє повітових начальників не були свідками того інтересу, який проявив до Абая губернатор, а Лосовський не мав би його наказу.
Рішення начальників майже одразу стало відоме волосним – через писарів і товмачів повітових начальників. Сам Абай довідався про це пізніше від Єрбола і Баймагамбета, які повернулися з ярмарку, де вони цілісінький день провели в розмовах із скаржниками. Звістка ця не справила на Абая великого враження.
Зате Дармен приніс йому новину, якій Абай дуже зрадів: виявилось, що у степу біля ярмарку зібралося багато людей, які хотіли поздоровити Абая із уникненням небезпеки. Дармен розповів, що люди зібралися наче самі собою, ніхто з друзів Абая цього не влаштовував: люди зібралися, викликали Базарали та Байкокше і попросили їх покликати Абая.
Коли Абай у супроводі Єрбола, Баймагамбета і Дармена під’їхав до невеликого пагорка, вкритого пожовклою травою, його зустріло тут несподівано багато народу. Схоже було, що відбувається багатолюдний той, влаштований якимсь багатим племенем. Але весь вигляд присутніх показував, що тут були тільки ті, хто повноправно зветься народом.
Самі їхні коні про багато говорили. Майже всі вони були худі, заїжджені, з вилинялою за літо шерстю – справжні помічники своїх працьовитих господарів. А сідла їхні та збруя ще красномовніше свідчили про скромні достатки їхніх господарів: подерті пітники, обшарпані повстяні подушки, тріснуті луки, погнуті стремена з чорного заліза. Серед усієї маси цих вершників погляд не знайшов би жодної оксамитової сідельної подушки, чи посрібленої вуздечки, або збруї з воронованим сріблом; не було тут і пітників, оздоблених ременем або різноколірним сукном. Та й самі люди одягнені в сірі домоткані каптани або в старі подерті чапани. Їхні головні убори, що свідчать про приналежність до того чи іншого роду, облямовані ветхим, витертим смушком і покриті або дешевим ситцем, або матерією, що безповоротно втратила колір.
Цей багатолюдний натовп зустрів Абая як рідного. Його швидко оточили, всі з радістю вітали його, поздоровляючи з одержаною перемогою над ворогом. На верховині пагорка, спішившися, Базарали і Байкокше з групою статечних стариків чекали Абая. Під’їхавши до них, він зліз з коня. Друзі підійшли до нього і обняли його, неначе після довгої розлуки.
Абай жартома звернувся до них:
– Базеке! Коли вже я виліз з глибокої ями, то тільки завдяки тобі! Сам я цього разу не тільки не врятувався б, але загруз би ще глибше. А твоя сьогоднішня промова майстерністю перевершила промову найкращого адвоката, а красномовністю – найславетнішого бія! Але скажи, будь ласка, як ти продерся до губернаторської юрти? Як тебе пустили?
– Ой-бай! – зареготав Базарали.– Та хіба є у семипалатинських властей двері, які Сабелей не зумів би відчинити? А ключ, який йому для цього знадобився, допомогли зробити оці ось люди. Зібрали дещо – вартість приблизно двох коней,– він і ткнув жандармському офіцеру. А вже як той зумів переконати губернатора,– це його діло… Ти не бачив, як він йому на вухо шепотів?
З новим глибоким почуттям вдячності Абай глянув з пагорка на силу людей, що його оточували. Натовп уже розбився на дві частини. Видно було, що сторони умовляються, яких силачів-борців виставити одна проти одної. Тут-таки група вершників ладналася почати скачки. Дармен сповістив, що буде й боротьба на конях, й інші змагання. Словом, було все, що годиться на всякому багатолюдному святі, крім частування і виставлених ланцюжком юрт.
Дивлячись на силачів, що схопили один одного за пояс, Базарали розповів Абаєві, що люди, які тут зібралися, подали губернаторові багато прохань про те, щоб одним із біїв, які розглядатимуть на з’їзді позови, був обов’язково і Абай.
Тим часом змагання з боротьби закінчувалося. Переможцем вийшов Абди. Поклавши одного за одним трьох противників, він одержав приз – не зливок срібла і не шматок сукна на одяг, як це буває на багатих бенкетах, а новий тимак, куплений тут-таки, на ярмарку. Вродливий смаглявий жигіт, широко посміхаючись, вийшов на пагорок до Абая.
– Абай-ага,– заговорив він, простягаючи хустку з зав’язаною в неї шапкою,– я боровся не за себе, а за вас, і переміг через те, що боровся, як ви. А ще через те, що дуже вже зрадів за вас! Це й додало мені сил. Отже, і нагорода належить не мені, а вам!
Абай з вдячністю прийняв подарунок і, сміючись, додав:
– Добре, що друзі мої міцні не тільки тілом, але й розумом! Хотів би і я повчитися у тебе, як валити на землю одного за одним своїх ворогів!
Вчинок Абди всім сподобався. Слідом за ним і інші жигіти, що перемагали в скачках або в боротьбі на конях, теж під’їжджали до пагорка і з веселими жартами передавали свої призи Абаєві. Дехто з цих людей зовсім не були йому знайомі, але кожен з них, віддаючи Абаєві свою нагороду, з душевною щирістю проголошував свої добрі побажання. І це, і те, з якою радістю підходили до Абая різні люди, доводило, яким довір’ям і любов’ю народу він користується.
Це, розумів не тільки сам Абай. Уже вечоріло, коли Байкокше, який сидів на пагорку в колі статечних стариків поблизу Абая, заговорив уголос так, щоб його почуло багато людей:
– Е-ей, люди! Яке велике свято у нас вийшло, яка справжня радість народу виявилась! І не одна радість, а дві. Перша радість – за Абая, за те, що ми врятували його від небезпеки. А друга радість – за нас самих, за те, що ми зуміли всі разом відстояти добре діло, що змогли добитися свого! Це дорогий приклад для всіх чесних людей! Нехай же завжди буде така удача в народній справі.
Всі навколо схвально відгукнулися. Гучні вигуки підтримали мудрі слова сїарого акина.
Увечері в юрті Абая почали з’являтися люди, яких ні Абай, ні його друзі не сподівалися побачити в себе. Це були ті самі волосні з ланцюжками і бляхами на грудях, які ранком зустрічали губернатора. Першим, разом з п’ятьма-шістьма аткамінерами, прийшов Ракіш, за ним прийшли три-чотири волосних Усть-Каменогорського повіту, а потім двоє – з Зайсанського.
Всі вони запобігливо віталися, повторюючи один за одним: «Прийшли висловити вам своє поважання», «Не могли прийти раніше, були зайняті зустріччю начальства, тільки тепер можна побажати вам удачі!», «Весь час чекали вашого приїзду, нарешті випало щастя побачитися з вами!»
Для них і радник був не радник, і повітовий не повітовий: всіх їх заступив Абай. Здавалося, він раптом перетворився на якогось владаря, який при бажанні міг підвищити людину або перетворити на ніщо.
Абай холодно відповідав на привітання. Гостям подали кумис. Дивлячись перед собою і немовби не помічаючи всіх цих людей, Абай раптом заговорив, неначе роздумуючи вголос:
– Глибоко нещасний наш казахський народ. Нестатків його не злічити, про нещастя не розповісти. Його пригноблюють і міські начальники – допікають насильством, розоряють хабарами. Всілякі товмачі та чиновники тримають за горло. А дома, в степу, його кусає за ноги зграя волосних, аткамінерів, беків з біями, всіляких вельмож. Чи є серед них такі, що, крім свого особистого багатства, сили і благополуччя, думають про потреби народу, про його добробут?
Абай перевів тепер погляд на волосних, що сиділи навколо нього.
– Високе становище не завжди ганебне. Діяльність, спрямована на благо, повинна облагороджувати людину. Цього не дано тим, хто по-собачому лиже підметки начальству. Коли народ тобі віритиме, то визнання твоєї гідності прийде само й окрилить тебе. На верховину високої скелі злітає і орел, виповзає туди і змія, всіляко звиваючись! На кого з них схожі ви, люди, що сидите тут? Якщо не можете бути орлами, то, значить, стали зміями для свого народу?
Абаєві слова приголомшили волосних, наче важкий удар канчуком по обличчю. Не було жодного, хто не зрозумів би їх. Такий одвертий виклик, така гірка правда, сказана просто у вічі, неначе відняла мову у цих майстрів удару з-за рогу. Абай підвівся, накинув на себе чапан і, покликавши Баймагамбета, вийшов з юрти.
Чутка про те, що Абай осоромив волосних, які прийшли висловити йому свою повагу, вмить рознеслася по всіх юртах аткамінерів, що приїхали на з’їзд. Ракіш перший прибіг до Уразбая скаржитися. Той почав глузувати з нього:
– Так і треба! Так усім вам і треба, не будете більше запобігати перед Абаєм. Шкода, мало він вас відхльостав! Ну що ж, ідіть знову до нього, принижуйтеся, ще й не те побачите. Абай вам себе покаже! – Уразбай весь трусився від безсилої люті.
Здавалось, усе те павутиння, яке він сплів навколо Абая, той сьогодні порвав одним рухом. Не можна більше й думати, що на цьому з’їзді вдасться оббрехати і ославити Абая, зштовхнути його в безодню.
Щоправда, заспокоювала одна думка: всі ці волосні й аткамінери, яких Абай так нещадно звинуватив і образив, тепер одверто ворогуватимуть з ним. І якщо сьогодні на шербешнаї Абай не буде знищений, то Уразбай не втрачав надії, що це може статися іншим разом.
3Зима затрималася. Хоч настала вже середина грудня, справжній холод ще не починався. Дні стояли сонячні, теплі, зима нагадувала про себе тільки пухнастим снігом, що випав недавно, іноді легкими ранковими заморозками.
На зимовищі Абая в Акшоки забій худоби почали тільки цими днями. Айгерім поралась у коморах, підганяючи Зліху і Баймагамбета:
– Хоч би встигнути все кінчити до приїзду гостей! Адже нашому Абаєві-ага байдуже, що в господарстві все догори дном. Наїдуть гості – він не дозволить відпустити їх без частування!
Побоювання її підтвердилися: раптом звідусіль почали з’їжджатися гості. З Байгабила приїхав зі своїми молодими друзями Акилбай, з Мукира чекали Кокпая з двома товаришами, з родів Керей і Топай на запрошення Абая приїхали акини Уаїс і Бейсембай, що уславилися за останні роки.
Айгерім, яка щойно жартома ремствувала на можливість такої навали, коли гості справді наїхали, прийняла їх із звичного привітністю і гостинністю.
– Ну от, треба ж було мені говорити про гостей! От їх і накликала,– сміючись, казала вона Злісі.– Що ж, тепер треба їх приймати як годиться!
Всю минулу осінь і початок зими акини складали нові поеми. Абай з цікавістю розпитував прибулих, хто з них що написав. Магаш цілу осінь працював тут, в Акшоки, оспівуючи подвиг раба, який помстився на берегах Нілу жорстокому плантаторові. Про цю поему дізналися і в околицях Акшоки, її переписали, вивчили напам’ять і тепер співали і в Кориці, і в Шолпані, і в Кіндикті.
На цей час поема Дармена «Єнлік і Кебек» була вже широковідомою. Дармен співав про казахів, а Магаш у своїй поемі «Медгат і Касим» говорив про народ, який казахам зовсім невідомий. Присвячені різним епохам і двом народам, далеким один від одного, обидві поеми все ж здавалися паростками, що виросли з одного кореня: і та, й інша оспівували справедливість і людинолюбство, з гнівом картали насильство і зло.
Сьогорічна осінь була навдивовижу плідною. Цьому була своя причина. Повернувшись з надзвичайного з’їзду в Кара-Молі, Абай нагадав молодим акинам про ту розмову, яка була у них з Павловим та Абішем минулого літа. Він розпитував кожного, чим захоплена його поетична думка, про що хоче він співати, як збирається відповісти на слова Павлова і Абіша. Декому він сам підказав теми нових поем.
Айгерім не знала, що Абай тоді ж запросив акинів з’їха-тися в Акшоки з новими творами і визначив строк: «Коли почнуть зимовий забій худоби, приїжджайте до мене із закінченими поемами».
І тепер, виконавши бажання Абая, акини читали і співали свої нові поеми та пісні. Абай ще раз прослухав «Медгат і Касим» Магаша, новий переказ «Кози-Корпеша», зроблений Бейсембаєм з його доручення, поему Дармена «Єнлік і Кебек». У Дармена була в запасі ще нова поема, про яку ніхто не знав, але він беріг її напослідок, чекаючи приїзду всіх.
Смерком, коли акини зібралися в Абая і Айгерім, у кімнату зайшли нові гості. Це були Кокпай і Базарали – вони зустрілися недалеко від аулу Абая.
Несподівана поява старого друга! обрадувала Абая. Він зустрів Базарали з привітною гостинністю, посадив поряд себе.
– Дорога була далека, ти, мабуть, стомився, Базеке? Влаштовуйся зручніше!
І Абай, знявши з високого ліжка дві великі подушки, дбайливо підклав їх під лікоть гостеві.
Базарали сьогодні був веселий і бадьорий. Цього разу він заїхав до Абая не в справі, а просто для того, щоб послухати нових пісень акинів, про що сказав йому при зустрічі Кокпай. Влаштовуючись зручніше на товстій атласній ковдрі, яку розстелили на підлозі спеціально для нього, він жартома відповів:
– Звичайно, я мусив би втомитися, але дорогою таке побачив, що не було часу й нудьгувати.
– Ну, то розповідай, бачиш, усі готові тебе слухати,– сказав Абай і зіперся ліктем на низький круглий стіл, що стояв перед ним.
Справді, незвично веселий вигляд Базарали привернув де себе увагу всіх. Усі з цікавістю ждали, що він розповість.
Базарали не примусив себе чекати. Він підвівся на подушках. Обличчя його, яскраво освітлене лампою, що горіла на столі, було збуджене. У кімнаті було тепло. Базарали вже одігрівся, на блідих щоках виступив легкий рум’янець.
– Що ж це виходить? – сказав він сміючись.– Я приїхав сюди послухати акинів, а, виявляється, вони хочуть слухати мене!
– Акини охоче поступаються вам чергою, Базеке,– відповів за всіх Магащ.– Розповідайте, будь ласка!
– Я сів на коня ще вдосвіта, від підніжжя Чингісу дорога далека,– почав Базарали.– Коли під’їжджав до Кольгайнару, вже розвиднілося. Їду землями Жумана і раптом на одному горбі побачив таке зборище, яке ні уві сні не присниться, ні в маренні не привидиться. Хто б, ви думали, зійшовся на це зборище? Чотири цапи і Жуман…
Усі мимоволі розсміялися. Базарали говорив далі:
– Всі чотири цапи прив’язані до куща, а він сидить насупроти них, як мулла перед учнями, і повчає, помахуючи палицею. Так захопився, що й тупоту мого коня не почув. Під’їхав я ближче – дай, думаю, подивлюся, що це воно за незвичайне зборище в іргизбаїв?
Тепер уже всі голосно зареготали, засміявся і Абай, погойдуючись усім своїм гладким тілом. Але на обличчі Базарали не було й тіні усмішки.
– Ну, я вирішив, що гріх не підслухати. Треба ж набратися розуму, адже в іргизбаїв Жуман, мабуть, найстаріший! Я тихесенько зліз з сідла і підкрався ззаду…
І Базарали, якого раз у раз переривали вибухи сміху, розповів, що він почув.
Виявляється, сьогодні ранком, коли Жуман під’їхав до своєї отари, Мескара поскаржився батькові на цих чотирьох цапів, які не давали козам пастися. Жуман, вилаявши пастухів за те, що вони не наділи на цапів вчасно фартухів, наказав піймати всіх чотирьох і прив’язати їх. Те, що жоден з них, мабуть, не відчував за собою провини, обурило Жумана, і він за звичкою багатослівно почав бурчати. Цапи слухали, нахиливши голови, тупо дивлячись на бороду Жумана, і він вибухнув безмірною балачкою, дорікаючи цапам і нарізно, і всім разом.
Коли Базарали підсів за його спиною, Жуман говорив, розмахуючи своєю довгою палицею:
– Ей ви, чотири дурних цапи, спробуйте сказати, що ви не баламутите всієї отари! Безсоромні, постидалися б ви бога! Чого ти на мене вирячився, чорний дурню? Ти з них наймолодший, виходить, мусиш бути найскромнішим. А ти перший баламут, перший розпутник, негіднику!
І Жуман стукнув палицею по рогах молодого чорного цапа. Той у відповідь люто затряс бородою і рвонувся на припоні, намагаючись буцнути Жумана.
– Он ти який! Дивіться-но на нього, виходить, він ще й перший забіяка! Молодий, молодий, а он яке бородисько викохав, самому Азимбаєві личило б!
І Жуман, зрадівши з свого вдалого дотепу, сам засміявся, покректуючи від задоволення. Досить йому було назвати чорного цапа Азимбаєм, як і інші три в його уяві перетворилися на людей.
Поряд з молодим чорним стояв рудувато-жовтий цап, його батько. Через це він дістав ім’я Такежана. Сірий цап, давно відомий своїми хитрощами, був названий Жиренше, а бурого великого цапа, з високими гострими рогами, злого і забіякуватого, Жуман охрестив Уразбаєм. І тоді почалося те, що примусило Базарали сміятись усю дорогу від Кольгайнара до Акшоки: Жуман почав викривати невгамовну вдачу всіх чотирьох цапів – Азимбая, Такежана, Жиренше і Уразбая – і нахил їх до всяких смут. Старий, неначе на судному місці, виголосив цілу обвинувальну промову. Виявилось, що з ранку до вечора ці чотири баламути не дають спокою мирним козам, заважають їм пастися, розбивають отару. Дорікаючи цапам, Жуман знаходив щоразу більш гнівні і гіркі слова. І, все підвищуючи голос, він викривав схильність Уразбая, Жиренше, Такежана і Азимбая до розпусти, любов до насильства, перелічуючи їхні злочини, і дійшов до того, що згадав навіть Абая.
– Скільки проклять народу на вашій совісті! Правий Абай, коли звинувачує вас, негідників, баламутів, насильників! Стривайте, буде і на вас управа, зазнаєте господньої кари, поплатитеся за сльози бідолашних!..
Базарали розповідав це, майстерно імітуючи і голос, і звички Жумана. Слухачі давно вже реготали, не вмовкаючи; Абай, задихаючись, витирав очі.
Базарали закінчив:
– Сімдесят п’ять років базікав марно наш Жуман-пустомолот, нарешті все ж добазікався до чогось путнього. Ну, скажіть самі, хто з ваших іргизбаїв додумався до таких справедливих слів? От вам і Жуман-базікало!
– Базеке, а бачив він вас? – спитав Акилбай.
– Біда в тому, що тільки-но він почав говорити так до ладу, на мене напав приступ кашлю. Він оглянувся та як закричить: «Ти звідки взявся, нікчемний сину Каумена?»
І вже не знаю, чи розгубився старий, чи просто вдача його взяла гору, тільки він раптом знову став самим собою. Показав на гору Догалан і запитує мене: «Ось ти багато в житті побачив, у далеких краях був. Скажи лишень, скільки, по-твоєму, важить ота гора?»
Знову вибухнув сміх. Базарали розповідав далі:
– «Ой, Жумеке,– кажу,– ось на це в мене розуму не вистачило, не знаю, що сказати. А як ви гадаєте?» Він набундючився для поважності й каже: «Очі – терези, а розум – суддя: по-моєму, верховина Догалана важить п’ять тисяч пудів…»
Молодь довго ще посміювалася з балакучого старого. Айгерім і Зліха почали готувати чай. За круглим столом не могли б усі розміститися, його винесли, і просто на килимі послали велику скатерку. Коло гостей було велике, почали чаювання.
Час було починати читати вірші та співати пісні. Базарали, як найстарший з-поміж усіх, узяв домбру і простяг її Кокпаєві. Самовар, уже майже спорожнений, винесли, щоб закип’ятити знову, і Кокпай почав співати свою поему.
Вона була дуже довга. Кокпай вихваляв у ній хана Аблая. Самовар уже встиг знову закипіти, його внесли в кімнату, а Кокпай усе ще перелічував діла славетного хана. Потім він перейшов до славослов’я предків Аблая, але тут Базарали поплескав захопленого акина по коліну. Піднявши очі на Абая, Кокпай помітив, що той слухає поему з нудьгуючим виглядом.
Кокпай перестав співати і опустив домбру. Базарали швидко заговорив:
– Не осудіть мене, жигіти, що я першим починаю говорити. Крім мене, всі тут – акини, починаючи з Абая. Але, як сказав Ходжа Насреддін: «Коли навколо багато курок, потрібний хоч один півень». І раз я сьогодні тільки один слухач серед вас, співаків, то я й скажу свою думку.
Абай схвалив його намір. Базарали, невдоволено поглядаючи на Кокпая, почав:
– Ну що ти співав, Кокпай? Величаєш Аблая «дорогоцінним ханом», «мудрим», готовий бути жертвою його духу. Покінчив з Аблаєм, перейшов до його предків. Коли б я тебе не спинив, ти повів би нас на поклін до їхніх могил. Сказати правду, не подобається мені все це, Кокпай! Хіба мало уславлювали ханів та султанів темні акини? Вони і минулі часи витоптали й запаскудили своїми піснями. Чи не краще нам забути про це? Не можу я слухати таку поему після віршів Абая. Не до серця вона мені. Може, я заблудився, іду невірним шляхом? Скажіть мені самі!
Молоді акини, як тільки почав Базарали говорити, уважно його слухали. Абай задумливо похитував головою на знак згоди. І коли Базарали замовк, Абай заговорив:
– А таки справедливі ці слова і правильні. Науризбай, онук Аблая, багатьох штовхнув у біду і в горе. І злигодні його – тільки кара долі за лихо, яке сам він завдав людям. Не треба тобі так оплакувати його! А за що ти уславляєш нащадків Аблая? Хвалиш за те, що вони воювали з росіянами? Називаєш їх заступниками казахського народу? Брехня все це! Легенди про них – яскраві оманливі барви на гнилому дереві. Ніколи такі люди не були заступниками казахського народу! Навпаки, вони були маленькою купкою, що продавала і зраджувала народ, дбали тільки про своє султанство, тремтіли за своє ханство. І коли сьогодні хтось із нас сіє ворожнечу між казахами і росіянами, він робить погану послугу казахському народові. Казахи не побачать у житті світла, поки не зрозуміють всієї мудрості тих великих ідей, що їх несуть нам кращі сини російського народу. До істини нема іншого шляху, крім цього. А твоя пісня веде назад, до похмурої, дикої старовини. Така пісня лежить каменем на моєму шляху, перешкоджає моїм прагненням. Не можу я прийняти цієї пісні ні душею, ні розумом! – закінчив Абай, суворо дивлячись на Кокпая, і потім повернувся до інших: – На щастя, не всі ми складаємо такі пісні. Але те, що сказав зараз Базарали, стосується і нас.
Чай холонув, ніхто з молоді не доторкнувся до своєї піали. Всі мовчки чекали, що ще скаже Абай.
Він, помовчавши, заговорив тихо і повільно, хоч зблідле його обличчя виявляло велике хвилювання.
– Ви пишете про героїв-батирів, про красунь дівчат, про всевладне кохання,– почав він,– але цього замало. Незмірно мало. Це вірші не про життя і його гірку правду. Це вірші про сновидіння, солодкі мрії і марення. І не тільки ви в цьому грішні. Багато чого не висловив і я сам. Навколо нас і над нами нависла чорна, зловісна імла. Дні наші – в горі і в біді, люте зло тріумфує. Неначе увал за увалом, лежить на нашому шляху неуцтво, злість, насильство. А ми не допомогли народові побачити свій шлях, не кличемо його до боротьби. Кращі сини російського народу, відважні в думках і рішучі в ділах, знаходять ці шляхи, показують їх народові. Ми ж, акини, у безпечному спокої співаємо тільки пісні забави. Ні, не борці ми! Не зуміли стати попереду каравану! Не зуміли пробудити народ до боротьби. От на що потрібні ваші сили! Шукайте, беріть приклад з того нового, чим живуть зараз нові люди в Росії! Ось найголовніша наша справа!
Він замовк. Слова його яскраво показали, що жодна прочитана за ці дні поема не дістала схвалення.
Коктай, посилаючись на головний біль, пішов до дверей. Дивлячись йому вслід, Абай зрозумів, що він іде ображений, і це викликало у нього роздратування. Інші акини сиділи мовчки.
Дармен ледве стримував хвилювання. Нарешті звичайна сміливість примусила його заговороти, хоч він з побоюванням поглядав на суворо зсунуті брови Абая.
– Абай-ага, у мене є одна нова пісня. Я ще не читав її нікому. Що, коли б ви прослухали її і сказали, чи на правильному я шляху?
Абай з надією глянув на Дармена:
– Заспівай! Заспівай, ми послухаємо!
І Дармен співучим голосом почав читати свою поему. Від сильного хвилювання він зблід, очі його виблискували.
Вже з перших рядків поеми всі почали слухати з наростаючою увагою. Поема починалася з опису знайомих усім урочищ Азбергену і Шуйгінсу. Непроглядна пізня осінь, що загрожувала людям тягарями і лихом, зловісні хмари вкрили небо. Аул зажерливого бая стоїть ще на осінньому пасовищі. У дірявому курені, край аулу, висхла хвора мати міцно пригортає до себе двох напівголих тремтячих малюків. Це Асан і Усен. Тут же бідолашна бабуся Ійс. У кутку лежить пастух Іса, що цілий день проходив біля байської отари і перемерз до кісток.
Вітер дедалі лютішає. Починається буран. Жорстокий бай і його лиходій син б’ють Ісу. Хворого, закляклого, зони женуть його за отарою, яку захопив буран. Крижаний вітер, то злива, то сніг. Крізь бурю продирається Іса, рятує отару. Раптом вовки – один, другий… Ціла зграя… Відважна боротьба сміливого жигіта… Відчайдушний бій беззбройної людини із старим вовком…
Усі в юрті слухали тепер Дармена, затамувавши подих, боячись ворухнутись. Іноді було чути уривчасті зітхання Айгерім та Зліхи. Люди і події цієї незвичайної поеми були близькі і знайомі слухачам – ще так недавно все це хвилювало їх у самому житті. Тепер талановитий поет розповідав про це словами, гострими, наче кинджали, що проникали в самісіньке серце, покоряв людей почуттям, що палало вогнем.
Нечувану відвагу виявив Іса, улюблений брат, неоцінений син. Але навіщо, заради кого? Заради нелюдських, зажерливих хазяїв? Захищаючи їхнє багатство? За кого боровся з вовком відважний батир, за вовків з людським обличчям? Навіщо ти це зробив, рідний?
І от Іса хворий. Недуга все посилюється. Принишкли діти. Стогнуть у муках дружина і мати. А в хаті злидні, в сім’ї голод. Гірке лихо разом з хворобою розриває груди їси. Сиротами залишаються малюки, жебраками – стара мати і вдова, що тане на очах. Не з людьми, а з вовками залишає він їх…