Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 46 страниц)

З цими листами Шубар ранком наступного дня поїхав у Семипалатинськ.

Місто було повне ходаків і скаржників, що клопотались за кунанбаївців. «Крук крукові очей не виклює»,– говорить, приказка. Родові верховоди, що звикли дивитися на народ, як на своїх рабів, всіляко паплюжили відважних бідняків, що піднялися проти баїв, вимагали суворої кари. «Віддамо на суд усього народу! Хай не самі тобиктинці судять, нехай усі племена дадуть їм гідне покарання, яке збережеться надовго в пам’яті всіх знахабнілих баламутів!»

До розгляду справи, що дістала назву «суперечки Такежана і Базарали», встряли волосні й аткамінери всього Семипалатинського повіту. Всі ці впливові і могутні люди об’єдналися тепер навколо кунанбаївців.

Щодо Уразбая, то він безвиїзно сидів у своєму аулі. Внутрішньо він радів з того, що взаємини між Жигите-ком і Іргизбаєм так загострилися; він навіть думав: «Нехай дідько стукне їх лобами!» Але про відвертий перехід його на бік жигитеків не могло бути й мови. Навпаки, на людях, які могли б передати кунанбаївцям почуте тут, і він, і Абрали старанно відмежовувались від жигитеків.

– Не такий уже я заклятий ворог Такежана, щоб радіти з його біди! Хто б міг подумати, на що зважиться цей Базарали? Якщо тобиктинці зараз поділяться на два табори, то я, звичайно, буду поряд з Такежаном! – казав Уразбай, розраховуючи на те, що це буде передано кунанбаївцям.

Кунту, приїхавши в місто, одразу з’явився з повинною до повітового начальника:

– Не винен я в цьому розбраті! Я належу до невеликого маловпливового роду Бокенші, а ті, хто підстроїв набіг, набагато сильніші за мене, вони з могутніх, великих родів. Подужати їх я не можу і через те прошу звільнити мене з посади волосного.

Казанцев не заперечував. Прохання Кунту влаштовувало його. З часу минулих виборів він почував себе боржником перед Оспаном та іншими кунанбаївцями. Кунту був одразу ж звільнений з посади і дістав дозвіл перевестися до Мукурської волості, а на його місце Казанцев, не чекаючи виборів, призначив Оспана.

Отже, Базарали і разом з ним жигитеків віроломно зрадили всі аткамінери, які могли б заступитися за них.

Збираючись у місто, Кунту звернувся до верховодів Жигитека – Бейсембі і Абдільди:

– Справа Базарали мене губить. Якщо земляки й тепер кинуть мене, я остаточно пропав. Суд буде в місті, нехай аткамінери Жигитека негайно пошлють туди когось, хто відповідатиме за свавілля Базарали,– передав він перед від’їздом.

Бейсембі й Абдільда зібрали аткамінерів усіх багатих і сильних аулів Жигитека на раду і викликали на неї Базарали. Всім їм було вже ясно, що жигитеки залишилися одинокою маленькою купкою, беззахисною перед злобою степових верховодів. Абдільда, який завжди вмів знайти вихід у будь-якій заплутаній справі, заговорив про тяжке становище роду Жигитек з нещадною відвертістю.

– Ми схожі тепер на обгорілий пеньок, що самотньо стирчить на пожарищі. Навколо нас нема земляків, на яких можна було б спертися. Вони обдурили, зрадили нас. Підбурювачів було багато, а відповідати нікому. Ось у яке становище ми попали, потураючи підступним замірам Уразбая і Жиренше! І степові казахи, і міське начальство – всі ополчилися на рід Жигитек. Кричать, вигукують бойовий клич, закликають до розправи! Не тільки тобиктинці – всі сусідні племена об’єдналися проти нас. Вони й схвалюватимуть присуд. У кого запустять вони свої пазури, як вирішать? Заздалегідь важко сказати, але ясно одне: відповідати нам доведеться, інакше нас потоплять у крові. Якщо не їхати на розгляд, буде ще гірше. Тепер уже не сам Такежан в’язатиме і відправлятиме на каторгу: всі волосні верховоди всієї області вирішили об’єднатися, щоб спільно розтрощити нас. «Якщо жигитекам дороге життя, нехай приїдуть на суд і схилять перед нами голови!» – ось що кажуть вони нам. Відповідати за вчинене доведеться синам нашого роду. Але кому ж відповідати?

Тут Абдільда звернувся просто до Базарали:

– Якщо ти народився мужчиною, то мусиш сам відповідати за свої вчинки. В місто треба їхати тобі!

Слова Абдільди звучали як присуд, як наказ.

Базарали добре розумів, що Абдільда і Бейсембі ховаються в кущі. Не вагаючись, не принижуючись до суперечки, він відповів коротко й твердо, як відважна людина, ладна рискувати головою.

– Сам я все вчинив, сам і відповідатиму. Мені давно було ясно, що і серед моїх земляків знайдуться безчесні люди, котрі зречуться мене, рятуючи свою шкуру. Залишайтеся вдома. Я візьму з собою тільки двох жигітів, справжніх мужчин – Сарбаса і Абди – і завтра ж виїду в місто! – гнівно сказав Базарали і вийшов.

Їхали в місто подорожани низкою, один за одним, по караванній стежці, і Базарали раз у раз поринав у довгий роздум. Був легкий морозець; вітерець, що подував у спину, розвівав кінські хвости і гриви. Хвилясті простори, вкриті снігом, безмовно лежали навкруги, сходячись з небом. Кінь Базарали йшов підтюпцем, підганяти його не треба було, і це давало можливість вільно думати.

Широкі простори, нерухомі і безмовні, здавались позбавленими життя. Все завмерло, заклякло. Важкі замети задавили під собою всяке життя. Але воно жевріє десь під снігом, чекаючи свого часу. Коли воно настане, коли гарячі весняні промені розтоплять сніги і теплй вітер пожене тут текучі весняні води,– могутнє, буйне життя вийде з-під землі незліченними травинками і квітами. Чи не так і з силами народними? Люта зима заморозила зараз усе, незліченні замети задушили все живе. Але ж не вічно буде таким народне життя! І Керала; і інші, росіяни там, на каторзі, говорили, що настануть інші дні. «Колись у Росії переможе правда, це обов’язково станеться,– казали вони.– І тоді світло від неї дійде до всіх закутків, прийде і в твій степ. Не ти сам, то син твій діжде цього». Сидячи в ув’язненні, вони бачили світло нового сонця. Воно прийде, новий день настане. Неможливо, щоб він не настав. Не може ж без кінця-краю тривати таке життя, таке існування!…

«Хай буде, що буде, нехай чекає мене страта,– думав Базарали,– але я пізнав велике щастя: побачив сили народні, що криються під гнітом життя. Чим був мій вчинок? Чи не першим вітерцем, провісником весняної бурі, яка розмете сніги? Якою розрадою була б для мене думка, що це так. Справді, так воно і є! Нехай зараз не дасть полегшення людям наш наскок – ніхто в народі не пошкодує про вчинене. Навпаки, люди відчули, яку волику силу вони мають, якщо сміливо стають на боротьбу. Це і виправдання для мене, і нагорода моя! Якщо мені судилося зазнати щастя, то це сталося тепер. Велике щастя – побачити, як пробуджуються сили народу! Ось що я зазнав, а тепер, що буде, те й буде!»

Звістка про те, що відповідати від імені жигитеків приїхав Базарали, вмить поширилась у місті.

Місцем, де збиралися всі бії, волосні й аткамінери, які приїхали на прохання кунанбаївців до Семипалатинська, був будинок Нурке, волосного управителя Кокенської волості. Крім того, що він був одним із найвпливовіших у степу багатіїв, Нурке був відомий у місті і як багатий торговець худобою, який мав великі діла навіть з Китаєм; з ним рахувалися не тільки всі волості, розташовані по берегах Іртиша, але й російське обласне начальство. На прохання Такежана і Майбасара Нурке відвідав Казанцева і просив його від імені всіх волосних: «Суперечку в племені Тобикти легше буде розв’язати за звичайним правом степу. Не доводьте до суду, дайте можливість розв’язати цей позов нам самим. Якщо з рішенням нашим ви не погодитесь, ми зв’яжемо Базарали і віддамо у ваші руки».

Найцікавішим було те, що повітовий начальник не знав, що напад на Такежана вчинив той Базарали, син Каумена, який був засланий на каторгу. Степові верховоди, на яких спиралося начальство, обдурювали царських чиновників: коли треба було назвати чиєсь прізвище, то брали імена предків, померлих сотні років тому. Так з’явилися прізвища Жигитеков, Каракесеков, Найманов. Так і Базарали називався перед ними не Кауменовим, а Кенгірбаєвим. Цю хитрість кунанбаївців підтримували верховоди племен Керея, Уака, Сибана і всіх інших.

Будинок Нурке став основним центром усіх подій, пов’язаних із справою Такежана. Кунанбаївці через два дні приганяли сюди стригуна або ялову кобилицю для частування гостей. Щодня тут смажили трьох-чотирьох відгодованих баранців, з ранку до вечора рікою лився зимовий кумис. Молоді волосні і торговці сходилися вечорами в багато прибраних кімнатах просторого будинку, веселилися, співали, грали в карти. Так тривало всі десять днів до приїзду відповідачів з Жигитека.

Нурке, близький родич семипалатинського багатія Гинибая, вважав синів Кунанбая чималою підпорою у своїй степовій торгівлі. Позов Такежана був зручним приводом зблизитися з ними, і Нурке не скупився на витрати, щоб утримувати і пригощати численних гостей. У дружніх бесідах з Такежаном, Оспаном і Шубаром він казав:

– Для дітей хаджі я нічого не пошкодую. В час випробувань я хотів би довести вам, що я ваш друг, близька вам людина. Всі ці гості не тільки ваші, але й мої! Не турбуйтеся про них: слава богу, в мене вистачить достатку, щоб достойно прийняти і пригостити їх.

А втім, інколи, начебто з непорозуміння, він наказував доставити на своє подвір’я худобу, пригнану з наказу Такежана.

Крім частування, кунанбаївцям доводилось ще й обдаровувати людей, на яких вони розраховували. Впливовим волосним і красномовним біям підносили багаті лисячі шуби, дорогі бешмети й чапани, пошиті для них у міських кравців.

У це лігво й прибув погожого зимового ранку зраджений багатими родичами, гнаний бідою Базарали. З ним були тільки два товариші – Абди і Сарбас.

Прибуття відповідачів дозволило призначити день розгляду справи. Сарбас, розпитавши людей, довідався, що виступати від імені кунанбаївців і звинувачувати Базарали буде Шубар. З-поміж синів і онуків Кунанбая він був найкрасномовнішою, спритною і вважався найбільш обізнаною і розумною людиною після Абая.

Такежан зустрів Шубара неприязно. Заставши його у Абая в Акшоки, Такежан почав підозрівати Шубара в двоєдушності. Розлютований нападом, оплакуючи свої збитки, Такежан у ці дні ненавидів усякого іргизбая, який не стояв безроздільно на його боці. Бачачі: ного озлоблений розпач, усі родичі старалися нічим не дратувати його; Майбасар, Ісхак, Оспан та інші невідступно були біля нього, і він з ранку до вечора скаржився їм, як його скривджено.

Коли Шубар передав Такежанові слова Абая, той гнівно накинувся на нього:

– Абай жаліє не мене, сина Кунанбая, а кровожерливого сина Каумена! Я знаю, він бажає удачі йому, а не мені! І всі, хто радився з Абаєм, не можуть мені зичити добра!

Він закінчив розмову ще тяжчими словами:

– А проте згадай, що ти – онук не Кунке, а Кунанбая! Ми – не діти матерів-суперниць, усіх нас виховав і зробив людьми Кунанбай, який заповідав нам бути дітьми, достойними батька. Улжан і Кунке – жінки, вони довге волосся мають, а розум короткий. Хто народився мужчиною, той нехай наслідує заповіт батька, покаже, що вміє обстоювати честь роду! Облиш викручуватись і лицемірити, будь мужчиною, а не дівкою!

Хоч Такежан і звертався до пам’яті Кунанбая, проте дух давнього суперництва дітей, народжених різними матерями, відбивався в його словах. Сидячи поряд з двома своїми єдинокровними братами – Ісхаком і Оспаном, він з недовір’ям дивився на Шубара, нащадка другої дружини Кунанбая. Крім того, батько Шубара – Кудайберди – був єдиним сином Кунке. А їх, синів Улжан, було троє, не рахуючи Абая, і всі вони були старші за Шубара. І Такежан скористався з нагоди, пригрозивши Шубарові підкорити його своєму впливові. Давно помічаючи, що красномовний, спритний і ввічливий Шубар починає явно висуватися, Такежан тепер хотів присадити його, щоб той не зазнавався. На відміну від інших синів Кунанбая, Такежан був майстер на всілякі хитрощі й лукавства, і зараз він був схожий на ревнивого жеребця, який, помітивши норовисту кобилицю, що відбилася від косяка, скаче за нею з похиленою головою і зганяє назад у табун, хвицаючи й кусаючи.

Шубар не міг не відчути всієї сили цих погрозливих слів. Він і його брати виросли без батька, сиротами-небожами. Хоч Шубар і зумів поступово вийти в один ряд з іншими кунанбаївцями, але і йому самому, і всім іншим було ясно, що він у роді важить незмірно менше кожного з трьох його дядьків, що сидять тут. Шубар не насмілився навіть відповісти Такежанові на його образливі і різкі слова. Він не міг і одверто порвати з ним, щоб в усьому йти за порадами Абая. Якщо він зрадить Абая, найсуворіше покарання, яке він від нього дістане, буде нагадування про честь, совість і людяність, докір у тому, що він їх забув. За своєю вдачею Шубар вважав, що честь і совість корисні в спокійній обстановці, хороші для мирної безневинної розмови серед друзів Абая. Але, якщо справа повертає на серйозне, краще залишити всі ці гучні слова, забути настанови Абая і перекинутися на бік Такежана. В руках його він бачив силу, вміння досягти будь-якої мети. І коли Такежан зажадав, щоб, розтоптавши свою гідність, Шубар діяв на їхньому боці, той здався.

Наприкінці розмови Такежан взяв з Шубара клятву вірності і доручив йому:

– На розгляді ти виступатимеш від мого імені! Я покладаюся на твою визнану красномовність і спритний розум. Честь роду Кунанбая, моя люта кривда – все вручається в твої руки!

Таким чином, у день розгляду позову Шубар увійшов у будинок Нурке як наділений повноваженнями бій, що виступає на захист Такежана. Піде чутка про те, думав він, що виступати від імені всіх іргизбаїв довірили саме йому, Шубарові, через те, що він краще за інших, краще за самого Абая володіє словом і майстерністю суперечки. А це означало й те, що тепер він буде в найтіснішому спілкуванні з родовитими казахами цілого повіту. Думка ця радісно хвилювала Шубара, жадібного до слави і пошани.

Бії і волосні Семипалатинського повіту, зібравшись для суду, були у великій вітальні багатого будинку. Базарали з двома своїми товаришами чекав у глибині двору. З приходом Шубара, прикажчик Нурке – Атамбай, високий смаглявий чоловік з гачкуватим носом, покликав Базарали до господи. Спокійно, гордо, повною гідності ходою той рушив до ганку, ведучи за собою товаришів. Вони зайшли до передпокою, застеленого килимами й узорчатою повстю. Базарали попрямував було до кімнати, де сиділи аткамінери, але Атамбай спинив його. Шубара він теж затримав: аткамінери хотіли показати всім, що вони однаково неупереджено ставляться до обох сторін. І Атамбай шанобливо сказав:

– Мірза, вас просили поки що почекати тут.

У кімнаті стояла мовчанка. Обдивляючись, Базарали побачив вовчі шуби, що висіли на стіні, великі широковерхі малахаї. Під ними, притулившись до стінки, стояли теплі чоботи із засунутими в них повстяними панчохами. Крій малахаїв і фасон чобіт дуже відрізнялися від тобиктинських: одні чоботи були з розрізаними халявами, інші – на високих каблуках, малахаї мали незвичайно широкий, зрізаний верх і тупі краї. Оглянувши аткамінерський одяг, Базарали перевів погляд на Шубара і раптом посміхнувся, одверто глузуючи:

– Що ж, мірза, не пускають нас з тобою до себе власті? Примусили стерегти свої чоботи! Мені то що – чого тільки не бачив я на своєму віку від волосних! – а от як тобі терпіти отаке знущання, Шубар-мірза?

Сарбас і Абди, забувши про незвичну міську обстановку, яка примушувала їх почувати себе пригнічено, мимоволі розсміялись. Обидва добре розуміли, що насмішка ця мала на меті збентежити Шубара, збити з пантелику перед виступом. Шубар теж зрозумів це, але не наважився відповісти Базарали так само ущипливо. Він добре знав, що з Базарали нелегко змагатися: насмішки вилітали з його уст обпалюючим полум’ям. Шубар удав, що не чує, витяг з кишені срібний портсигар, мовчки запалив цигарку і почав походжати по кімнаті, засунувши руки в кишені довгого чорного бешмета, пошитого міським кравцем.

Через деякий час Атамбай, прочинивши двері, пропустив їх до вітальні.

Вся підлога від дверей до стіни була застелена червоними шовковими килимами. На стінах висіли дорогі узорчаті сюзане, арабські вислови з корану, вишиті золотом, вздовж стін розіслані товсті атласні ковдри, на яких сиділи гості, обіпершись на пишні білі подушки. Присутні стримано відповіли та привітання Базарали і Шубара. Деяких із них Базарали пізнав одразу.

Ввічливіше за інших з ним привітався Айткази, управитель Балагачської волості, в соснових лісах якої казахські аули були впереміжку з російськими селищами. Він походив з тобиктинського роду, з Кокше, і в ці краї перекочував в юнацтві, зайнявся торгівлею, розбагатів і нещодавно став волосним. Айткази навіть поздоровив Базарали з поверненням з далеких країв.

Таке ставлення обрадувало Базарали. «Хто його знає: може, й він терпів утиски від іргизбаїв, від кунанбаївців, через те й відкочував? І тепер підбадьорює мене, щоб я не розм’як?» – подумав він.

Крім нього, Базарали пізнав ще двох чоловік: чорнобородого Ракіша, управителя Керейської волості, і басентийиського мурзу Темір-Галі, сина відомого багатія. Це був поважний, випещений, повновидий, червонощокий чоловік, чепурно вдягнений. Він раз у раз обмахувався шовковою хусткою. Поруч нього сидів сам Нурке.

Господар дому заговорив першим, почавши розгляд справи.

Базарали стежив за суворими холодними обличчями біїв. З тої самої хвилини, як він зайшов до кімнати, ніхто, крім Айткази, не глянув на нього. Всі трималися напружено і вимушено. Одні з них чванилися своїм багатством, інші – своїм впливом, треті – владою волосного, четверті – гарним одягом, в якому вони хизувалися, пишалися, гордовито виставляючи його напоказ. Усі вони підкреслено привітно поздоровкалися з Шуба-ром і, посунувшись, звільнили йому місце. Так само привітали вони Такежана, Ісхака й Оспана, деякі навіть підвелись і привіталися з ними за руку.

Коли Нурке, оголосивши про початок розгляду позову, сказав: «Вислухаємо спочатку обвинуваченого»,– Базарали неквапливо зняв з себе широкий пояс, облямований сріблом, розстебнув комір чапана і, розгорнувши поли, сів зручніше.

– Ей, бії! – почав він дзвінким голосом, примусивши всіх мимоволі повернутися до себе.

Тепер Базарали здавався просто красенем. На його мужньому обличчі з високим відкритим чолом грав легкий рум’янець. Він сидів, розправивши плечі, піднявши груди, від нього пашіло гідністю і благородством. Жваві гострі очі зі спокійною насмішкою оглядали пишно вдягнених мурз, біїв, волосних, які сиділи перед ним. Гучним своїм закликом він примусив усіх звернути на себе увагу, а потім заговорив спокійно, стиха, ледь посміхаючись.

– Тут велике і важливе зібрання. Тут і власті з пониззя, і казахи степів. Земляки! Хоч багатьох із вас я й не знаю в обличчя, але мені відомі ваші предки, я знаю, з яких ви родів. Одні з вас сини наших сусідів, уаків, інші – кереїв, бури, матаїв. Серед вас сидять також представники близького нам роду Басентийн. Ось сидять сини Кунанбая, що прибули на розгляд, багаті і владні. Напроти них сиджу я, представник бідняків, у яких за душею нема ні худоби, ні грошей. Я не можу змагатися з синами Кунанбая ні багатством, ні силою, ні знатністю. Кунанбаївці багаті і грішми, і худобою, і запасами. У них безліч друзів, знайомих, сватів, братів не лише в Тобикти, але по всьому степу, по всій Семипалатинській області. Вони почувають себе в повній силі. У них, як кажуть, «і довгі петлі, і широкі пута». Хто «на короткій вірьовці, з якої й вузла не зав’яжеш»,– то це я. Якщо вони за приказкою: «Нахилиться – Іртиш до послуг стелиться, відкинеться – Чингіс підіпре»,– зустрінуть тут цілковиту підтримку, то в мене тут навіть нема товариша, якому б я міг поскаржитись. Але в дечому я сильніший за них!..– Базарали підвищив голос: – Немалі подарунки підносять сини Кунанбая вам, благородним суддям. Я нічого вам не приніс, нічим не пригостив. Але, коли вдуматися як слід, коли зважити, ви дістали від мене подарунок, якого і в житті не бачили! Кого ви знали найсильнішого і найгрізнішого за Кунанбая? Чи могли ви думати, що діти його – такі самі прості смертні, як ми? Чи насмілилися би ви зняти на них руку? Та ніколи! Вам завжди здавалося, що діти Кунанбая дорівнюють дітям самого господа бога. Ви шанували їх, начебто вони спустилися з неба. Так ось мій подарунок вам: я довів вам, що сини Кунанбая – такі самі люди, як ви, як я сам. Я довів вам, що їх можна схопити за комір і геть-чисто одірвати його. Більше того, я довів вам, що коди бити їх міцно, по-справжньому, то й їх можна побити до смерті! – І Базарали засміявся – весело, зло і тріумфуюче.

Верховоди окремих родів, що потай суперничали з нащадками Кунанбая, повного мірою оцінили справедливість його слів. Не рискуючи сміятися одверто, вони, нахиливши голови, непомітно усміхались. Але, незважаючи на це, ні від кого з них Базарали не міг чекати підтримки. Ніхто з біїв і волосних не сказав би йому: «Так, ти правий». Базарали добре знав і розумів це. Окинувши сяючим поглядом ватажків родів, він закінчив:

– Вислухайте ще одну правду. Не вам треба було сказати все це. Я повинен був сказати це народові. І я сказав це тут, сподіваючись на те, що хоч частина народу так чи інакше дізнається про мої слова. Більше мені говорити нема чого. Я у ваших руках. Можете порубати мене на шматки.

Хоч для всіх було ясно, що розгляд не повинен зволікатись довго, але деякі бії почали задавати Базарали запитання. Дехто спробував довідатись у нього про імена тих сорока жигітів, які брали участь в нападі. Базарали відповів коротко й різко:

– Нікого називати я не буду. Перед вами я, призвідник. Я й відповідатиму. Можете ще раз відправити мене на каторгу. Але людей з народу, що стоять за мною, я не викажу! – Відповідаючи на звинувачення Шубара, Базарали сказав: – Такежан – мій неоплатний боржник. З його вини помер у засланні мій старший брат, Балагаз. Меншого брата, Оралбая, Такежан примусив втекти з рідних місць і вмерти на чужині. Я не знаю навіть, де його могила. Набіг я вчинив з особистої помсти. Отже, питайте не з народу, питайте з мене. Хочете – вбивайте, хочете – живцем закопайте в землю. Але тільки мене самого!

В цьому й полягала вся трудність цього позову. Шубар запевняв, що за злочин повинні відповідати всі жигитеки. Ворожнеча триває ще з часів Кунанбая і Божея.

– Базарали тільки наслідував цю давню ворожнечу,– доводив він.– Отже, не можна вважати винним його самого.. Навіщо мені його голова, з якої не зріжеш і шматка м’яса? Відповідати повинні всі жигитєки – своїми табунами. Крім того, він вчинив такий злочин, який міг вчинити тільки чужий чоловік, ворог, а не син близького роду. Як за часів Джунгарського іга, він розгромив, розорив нас! Я хочу стягти не тільки за знищені косяки, але й за кривду. Інакше про примирення нічого й говорити. Нехай злидарська голота наперед знає, що чекає її за такий вчинок. Нехай нікого не захоплює приклад Базарали! Треба покарати так, щоб жигитєки вже не змогли ніколи стати на ноги. Жалю бути не може, шкода повинна бути стягнена з лихвою. Вони знищили вісімсот коней Такежана, то нехай за кожного коня Такежана, незважаючи на вік, повернуть жигитєки трьох повноцінних п’ятирічних коней. Ось чого я вимагаю,– закінчив Шубар.

Переговори біїв затяглися до пізнього вечора. Вже вночі бії знову викликали Шубара та Базарали й устами Нурке оголосили свій вирок.

Рід Жигитек весь цілком був визнаний відповідачем. Хоч винен був один Базарали, але земляків його не можна було звільнити од відповідальності. «Хто ближчий до вогню, той і обпікає руки»,– каже приказка. Якщо жигитеки не відповідатимуть за злочин свого земляка зараз,– як можна запобігти новому розбою в майбутньому? Отже, за кожну голову розгромленого такежанівського табуна жигитєки повинні віддати йому по два п’ятирічних коня, а всього – тисячу шістсот. Такий був вирок.

Цієї ж зими і навесні вирок був повністю виконаний. З усіх жигитеків не поплатилися кіньми тільки ті багаті аули, які підтримували кунанбаївців, аули Уркембая, Байдали, Жабая. На інші аули, головним чином на бідні, ліг увесь тягар розплати.