355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Мухтар Ауэзов » Шлях Абая » Текст книги (страница 27)
Шлях Абая
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 15:41

Текст книги "Шлях Абая"


Автор книги: Мухтар Ауэзов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 46 страниц)

Абай лагідно привітався з нею, вклавши батьківську ласку в слово «карагим» – дорогоцінна моя.

– Не стомилась від довгої дороги, Магіш моя?

Невістка відповіла тихим співучим голосом:

– Ні, ага, не дуже!

Абай розумів небезпеку, на яку наражались син і невістка, перебуваючи біля нього в слободі.

– Тут лютує холера,– сказав він.– Ви повинні негайно, не розпрягаючи коней, переїхати Іртиш і зупинитися в місті у Даніяра – там безпечніше, до того ж у Даніяра не буває стільки гостей, як у мене.

Баймагамбет повів Магіш до візка. Дивлячись їй услід, Абай жестом затримав Абіша.

– Разом з аульними свахами й невістками Дільда вбрала Магіш у кімешек і шарші, напнула на неї товсту шовкову хустку. Звісно, вона хотіла причепурити Магіш, а вийшло навпаки. Не личить такий одяг для міста! Та й чи доречний кімешек у тому товаристві, в яке ти введеш свою дружину?

Абіш мовчки посміхнувся: батько вгадав його власну думку. Низько вклонившись батькові, Абіш вийшов з дому і допоміг Магіш сісти у візок.

Син поїхав, і серце Абая знову сповнилося гіркотою. Скільки страждань на рідній землі. В його вухах лунали скарги сиріт і бідолашних вдів, що оплакують своїх годувальників. З новою силою переживав він сором і біль від того, що неспроможний був допомогти страдникам.

Адже зумів Сармолла внести свій, хай невеличкий, вклад у святе діло рятування людей від страшної хвороби. Абай не раз бачив і чув, з яким співчуттям і довір’ям ставляться бідняки, що потерпіли від холери, до промов і порад Сармолли…

Якось, за ранковим чаєм, господар дому Кумаш сповістив Абаю тривожну новину. Учора він побував у мечеті на нічній молитві – хатау – і бачив там муедзина і кількох хальфе, а на базарі зустрічав останнім часом Сейсеке, Хасена й Отарбая. Всі вони просто-таки вогнем палають на Сармоллу. Вони настільки озлоблені проти нього, що й висловити неможливо! І чим це закінчиться, не збагнути. Слова такого правдивого чоловіка як Кумаш, що не любив зайвих розмов, заслуговували на увагу.

Абай вирішив порадитись із Павловими.

Федір Іванович жив у російській частині слободи, між лікарнею і пожежною каланчею, в будинку годинникаря Савелія. Підійшовши до одноповерхового будинку під сірою тесовою покрівлею, що стояв на широкій безлюдній вулиці, Абай штовхнув знайому хвіртку – вона легко відчинялася і не скрипіла. Посеред двору височіло цямриння колодязя з журавлем. Ліворуч видно було пташник, біля нього снували кури, качки, гуси. Для корови поставили маленький критий хлів.

У сінях напівтемно і прохолодно. Під стелею висять березові віники, заготовлені для лазні. В кутку діжка з водою, добре накрита кружком. Поруч – недавно пофарбований голубий умивальник, на бляшаних крильцях два бруски мила – жовте і червоне… Чистота й охайність у сінях сподобалися Абаєві.

Павлови займали половину будинку – маленьку двокімнатну квартирку. Вони привітно зустріли гостя.

Абай одразу заговорив з Олександрою Яківною про справу, з якою він прийшов.

– Чому два тижні тому, коли я приїхав у слободу, було менше захворювань і смертей, ніж тепер? Чому посилюється епідемія холери? Так вона викосить усе населення! На жаназу і хатим останніх десять днів уже майже ніхто не ходить, а епідемія все зростає й шириться. Чим це пояснити?

Олександра Яківна глянула на Абая стомлено і сумно, на лівій її скроні часто пульсувала голуба жилка. Вона добре розуміла печаль гостя. Та іі її серце хіба не було переповнене горем?

– Ви приїхали на самому початку епідемії, Ібрагіме Кунанбайовичу. Стоїть спека, а тепер холера, природно, лютує більше. А жанази вже зробили своє діло: заражені люди заражують тепер інших. І своїх домочадців, і друзів, і сусідів…

– Значить, справа безнадійна?

– Чому ж? Тижнів через два, щонайменше через місяць, коли буде не так жарко, пошесть піде на спад, а припиниться зовсім, як настануть холодні дні, бо тоді загинуть усі мікроби.

Абай задумливо мовчав.

– Сьогодні стався випадок…– додала Олександра Яківна, сумно усміхаючись.– Можна сказати смішний. Хоча сміятися в такі дні, коли люди помирають, гріх… але… людина слабка.

І вона розповіла справді смішну й безглузду історію.

Коли почалася епідемія холери, на вулицях Семипалатинська і слободи з’явився «чорний віз». Це був звичайний фургон з брезентовим кузовом, який поливали карболкою, від чого він з кожним днем чорнів усе більше. Але цей фургон був вісником нещастя – в ньому хворих везли в лікарню.

Сьогодні «чорний віз» доставив двох холерних, підібраних під плотом. Коли їх витягли з брезентового фургона, вони отямились і раптом почали лаятися. Виявляється, замість хворих помилково підібрали і привезли п’яних.

Високий, із скуйовдженою рудою бородою схопив бритоголового, низькорослого за груди і забурмотів, гикаючи:

– Ти ж не холерний… якого біса ти поліз у «чорний віз»? Дурень!

– Сам ти віслюк! – сказав бритий і, сунувши руку в кишеню, витягнув засмальцьований чорний гаманець.

Побачивши його, рудобородий враз протверезів і зарепетував:

– Грабіжник! Це ж мій! Ти в мене його украв! Шахрай! – і почав гамселити бритоголового кулаками.

З’ясувалося, що вони напилися в різних місцях, але впали під плотом неподалік один від одного. Видно, рудобородий упав перший, а бритий витягнув у нього гаманець. Але відповзти подалі в нього не було сил, і він заснув майже поряд. «Чорний віз» допоміг пограбованому знайти грабіжника і забрати в нього гаманець.

Слухаючи Олександру Яківну, Павлов знехотя посміхнувся. Абай згадав два рядки із свого вірша:

 
Життю не будеш ти радий,
Як не дурний і не п’яний.
 

Але не прочитав, а сказав з гіркотою:

– Кого тільки немає в людському натовпі! Деякі живуть серед сліз і печалей людських, як безумні на краю прірви, та ще й хвастають цим… Не знаєш, як тут бути – плакати чи сміятися…

Абай розповів про те, що бачив на власні очі у Верхніх Жатаках. Але цим він не вразив своїх друзів. Павлов теж розказав, як холера косить вантажників затону, робітників чинбарень, шерстемийні, пімокатних майстерень…

– Ось де справді собачі умови життя! Не дивно, що саме там холера лютує найдужче!

Павлов говорив діловито й сухо, і Абай відчув раптом, який біль прихований за його словами. Якщо його російські друзі так уболівають за казахський народ, то яке право має сидіти згорнувши руки він, Абай, син цього народу?

Тут Павлов якраз заговорив про Сармоллу:

– Цього чоловіка треба підтримати, він робить важливу і потрібну справу.

А Олександра Яківна додала з властивою їй запальністю:

– От ви – мусульманин, Ібрагіме Кунанбайовичу, Чому б не піти вам на молитву до мечеті і не звернутися до народу з промовою? їй-право, одно ваше слово для казахів цінніше за всі умовляння і закликання Сармолли…

Абай і Павлов мимоволі розсміялись. У мусульманській мечеті тільки імами та хальфе мають право виголошувати перед парафіянами проповіді. А такого грішника, як Абай, який не молиться не тільки п’ять разів на день, ба навіть і разу на п’ять місяців, просто не пустять туди.

Худе, змарніле обличчя Олександри Яківни осяяла усмішка. Абай підвівся. Він пообіцяв довести до відома народу поради лікарів.

Другого дня Абай вирішив переправитися на другий бік Іртиша. Він прийшов на берег і вибрав човна.

Човняр Сеїль, високий, міцний чолов’яга, стояв босоніж на кормі, готовий до відплиття. Пропустивши Абая до лави, він кинув двом молодим жигітам, які стояли на березі, край довгого аркана. Вони перекинули аркан через плече і потягли човна вздовж берега проти течії. Сеїль допомагав їм, відштовхуючись від дна річки довгою жердиною.

Човен минув ряд вулиць слободи, що доходили до самої річки. Абай бачив підлітків і молодиць з коромислами та відрами, що йшли по воду; босоногі водовози, шмагаючи коней, в’їжджали просто в ріку зі своїми червоними і синіми бачками. Під ясним полуденним небом вода Іртиша здавалася сьогодні особливо прозорою, вона вилискувала то яскравою зеленню, то густою блакиттю. Абай дивився на воду і думав про те, яку страшну заразу несуть у собі спокійні й величні струги Іртиша! Але де взяти незаражену воду? Назви її отрутою, все одно мешканці вбогих саманних халуп у Верхніх і Середніх Жатаках будуть черпати воду з річки. Більше ніде її взяти.

Човен посувався повільно. За літо Іртиш дуже обмілів, і Сеїль, закотивши холоші мало не до живота, раз у раз ліз у воду, щоб підштовхнути корму.

Абай знав, що у човняра загинули від холери двоє маленьких синів, та й жигіти, які тягли аркан, теж недавно втратили близьких – один матір, а другий – дружину. Він хотів поговорити з Сеїлем, але той сам звернувся до Абая:

– Скажіть, Абай-мірза, що нам робити? Невже всі ми повинні загинути? У мене залишається тепер одна надія – на старшого сина, йому минуло нещодавно п’ятнадцять років. Адже він теж хворів на холеру, а вцілів. У нас одразу занедужало троє, і я вже думав: усьому край. Аж ні, двоє молодших померли, а цей, бач, вичуняв… От я і хотів спитати у вас, Абай-ага, чи може людина знову захворіти на холеру, якщо першого разу видужала? Коли, боронь боже, загине і старший, то дружина моя і мати помруть з горя!..

Абай полегшено зітхнув: він міг заспокоїти бідного човняра.

– Удруге не хворіють, Сеїль. Твоє щастя, що хоч один твій син живий лишився…

– Спасибі, Абай-ага, за добре слово!

Човен переплив Великий Іртиш і наблизився до невисокого, але крутого берега Зеленого острова. Жигіти, що сиділи якийсь час на веслах, знову вистрибнули на берег і повели човна на кодолі протокою Кара-Су, що підходила до самісінького міста.

Окрім Абая, у човні було чоловік з десять, в тому числі дві татарки у чорних халатах, напнутих на голову, з старанно закутаними обличчями. Коли треба було полегшити човна, пасажири зійшли на землю і рушили берегом. Вийшли й татарки. Абай хотів піти за ними, але Сеїль затримав його:

– Нічого, сидіть, Абай-ага!

– Жінки зійшли, незручно. Я ж здоровий.

Човняр, усміхнувшись, блиснув білими зубами:

– Жінки втомлюються, коли не йдуть пішки. Сидіть, сидіть!

Залишившись у човні вдвох з Абаєм, Сеїль почав розповідати, які чутки ходять у Нижніх Жатаках про Сармоллу.

– Чи правда, Абай-мірза, що на нього в’їлися імами Верхньої і Нижньої мечетей за те, що він сказав: «Не кличте мулл, ішанів і ходжів на жаназу, не збирайте людей біля небіжчиків, і тоді холера піде на спад. Нехай хоч усі мулли залишаться без зиску, аби тільки народові стало легше». Чи відомо це вам? Ну, то знайте: мулли вирішили уколошкати його, звісно, не своїми руками; вони для цього людей підмовили. Так подейкують…

– Від кого це ти чув? – занепокоївся Абай.

– Не питайте, мірза, знаю тільки, що це правда.– Сеїль стишив голос: – Вони навмисне поширюють чутки, нібито Сармолла злигався з російськими попами і нацьковує мусульман проти імамів та хазретів… Є в слободі торговець Отарбай, дуже грубий і забіякуватий. Коли у нього не вистачає слів для лайки, він хапається за камчу чи за обушок. А дружок його, Корабай, ще гірший. Вони зв’язані зі злодіями і вбивцями. Я живу поблизу від Отарбая, і два дні тому мені одна вірна людина сказала, що Отарбай і його приятель поклялися уколошкати Сармоллу…

– Коли це ти чув?

– Два дні тому. Увечері в минулий четвер.

Абай печально похилив голову: це ж він послав Сармоллу до людей, підказав йому ті слова й думки, які викликали проти нього ненависть духівництва. Хоч би чим керувався Сармолла, бідний люд вірив його словам, віддаючи їм перевагу перед усіма повчаннями і напученнями отців духовних. Народ розумів – Сармолла не побоявся виступити, хоч його життю загрожує небезпека. Хай у нього свої рахунки з муллами, але зараз ті слова, сказані ним проти хазретів, добрим зерном падають в душу народу. А чи не повинен Абай робити те ж саме, що робить Сармолла?

Знову взявши пасажирів, човен обійшов острів і вийшов до протоки Кара-Су. Попереду розкинувся Семипалатинськ. Прямі й широкі вулиці міста збігали до Іртиша. Впадала в око біла багатоповерхова будівля парового млина, що належав купцеві-татарину Мусіну. З високого цегляного димаря густими клубами шугав чорний дим. З-за млина визирав великий білокам’яний будинок – окружний суд, а поблизу нього серед кам’яниць стояла Плещеєвська церква. З її дзвіниці линув веселий передзвін, перекликаючись із густим гудінням дзвонів кафедрального собору. В це гудіння дзвонів, що урочисто пливло над великим російським містом, пустотливо вривався пронизливий свист парового млина.

Сеїль повернув човна до берега, де вже очікували нові пасажири. Абай знову звернув увагу на закутаних у халати мовчазних татарок, які немовби втілювали в собі німе терпіння темних людей, беззахисних перед лицем нещастя…

– Я не збираюся догоджати хазретові,– говорив Сеїль, спритно орудуючи жердиною.– Моя душа більше довіряє Сармоллі. Недарма він сказав, що друг народу Абай думає так само.

Сеїль понизив голос, щоб його не почули люди, які стояли на березі, і продовжував:

– Кажуть, Сармолла був у вас перед сваркою з муллами і радився з вами? Тому мешканці Верхніх і Нижніх Жатаків і повірили його словам, розумієте?

Тут човен підплив до берега і зашкріб дном по прибережній ріні.

– Я все зрозумів, Сеїль, і дуже вдячний тобі! – сказав Абай тихо.

Люди, що чекали на березі, швидко заповнили човен.

Човняр перевіз пасажирів через протік Кара-Су. Абай піднявся останнім. Човен дуже захитався під тягарем його повного тіла. Сеїль узяв Абая під лікоть і, обережно підтримуючи, допоміг зійти на берег.

3

Проминувши паровий млин, Абай вийшов на майдан і озирнувся. Майдан був безлюдний, візників не було, і довелося йти пішки. Тут не те, що в слободі,– і сліду трави нема на вулицях. Абай важко ступав глибоким пухнастим піском, який раз у раз набивався в кебіси. Ступнеш, а нога сповзає назад, немов у коня, що глину місить. Добре ще, що гаряче повітря тепер нерухоме, бо в Семипалатинську, коли дме вітер, на вулицю вийти не можна – такі піщані хуртовини здіймаються.

Стомлений і спітнілий, вийшов Абай нарешті на Мір-Курбанську вулицю, майже поспіль забудовану дерев’яними будинками. Вона починалась у центральній частині міста і тягнулася через усю Татарську слободу. Абаєві впали в око строкаті віконниці та наличники і пофарбовані у синє, зелене і жовте високі ворота та покрівлі будинків.

На Мір-Курбанській вулиці, у наріжному напівцегля-ному будинку зупинився у Даніяра Кандибаєва син Абіш з дружиною. Абай відчинив хвіртку і увійшов у чисто заметений двір.

Даніяр Кандибаєв, освічений казах, служив перекладачем у семипалатинській конторі Державного банку.

В ті роки нерідко можна було зустріти молодих казахів, що здобули, як і Даніяр, російську освіту і ходили в європейському вбранні. Вони працювали перекладачами, писарями, фельдшерами, ветеринарами. Семипалатинські казахи назвали їх каратаяками [92]92
  Каратаяк – буквально – чорна палиця; у переносному розумінні – інтелігент.


[Закрыть]
.

Тридцять років тому Абай привіз маленького Даніяра в місто і ‘віддав до російсько-киргизької школи. Школи цього типу російський уряд почав відкривати ще в середині дев’ятнадцятого століття, щоб готувати серед місцевого населення перекладачів і дрібних чиновників для губернської канцелярії. Даніяра влаштували в інтернат разом з його ровесниками-казахами, вбрали в російський одяг, дали чисту білизну. Через кілька тижнів він уже перетворився на старанного і добре вихованого школяра, і ніхто не пізнав би в ньому степового голодранця, безрідного сироту, якого, за розверсткою властей («Троє хлопчиків з кожної волості!»), привезли в місто, хоч він ридма ридав цілу дорогу. Хай попервах хлопчики та й батьки їхні не розуміли своєї користі, але Абай завжди, в міру своїх сил, старався допомогти казахським хлопчикам здобути російську освіту. Чимало таких сиріт, як Даніяр, влаштував він в інтернат. Багато які з них уже закінчили школу і служили тепер у канцеляріях, добром поминаючи Абая: Самолбек, Нурлан, Орманбек.

Провчившись шість років, Даніяр закінчив початкову школу і, не сказавши нікому й слова, подався в Ташкент разом з товаришами, що приїздили вчитися у Семипалатинськ з Туркестану. Два роки прослужив він у Ташкенті, а потім перебрався у Маргелан. Тут він оженився на Афтап і з нею повернувся до Семипалатинська. Афтап відрізнялася від міських казашок, але не була схожа ні на татарку, ні на росіянку. Це було й зрозуміло. Дочка дрібного торговця, вона народилася і виросла серед узбеків, у далекому місті Маргелані. Даніяр купив будиночок на Мір-Курбанській вулиці – мав трохи грошенят, назбираних у Туркестані. Дітей у них поки що не було, і вони привільно жили разом із своєю літньою служницею Майсарою у чотирьох кімнатах верхнього і нижнього поверхів.

Даніяр і Афтап – рідкісна пара. Повновида, висока на зріст – майже вдвоє вища на чоловіка – Афтап, з синювато-чорними бровами і веселими очима, здавалася красунею поряд з непоказним, низькорослим Даніяром. А втім, і він не був бридкий, хоч мав настовбурчені вуха і пласкі повіки. Блідо-матове, з легким рум’янцем обличчя Даніяра здається дружині дуже милим, а його тендітна постать – прегарною. Але особливо задоволена Афтап його веселою вдачею: чоловік здатний хоч кого розсмішити до сліз. Варто тільки послухати його розповіді про те, як він обманом вивіз з Маргелана свою Афтап, котра ніколи не бачила ні казахів, ні росіян, ні степу, не чула ні про славне місто Семипалатинськ, ні про могутню ріку Іртиш…

Даніяр і його дружина дуже привітно поставились до своїх гостей – Абіша та Магіш. Син шановного Абая-ага, освічений офіцер, Абіш доводився Даніяру молодшим родичем, але це аж ніяк не врятувало молодих від веселих жартів господаря. От і сьогодні, після сніданку, Даніяр засмучено сказав Магіш:

– Ох, оцей Абіш! Не встиг оженитись, а вже тягне тебе так далеко! Мабуть, вихваляв Алма-Ату як найпрекрасніше місто на землі! Знаю, знаю! Ми, каратаяки, вміємо обманювати своїх довірливих дружин!..

Абіш мовчки усміхався, поглядаючи на жінку, яка зашарілася від збентеження. Сам він любив жарти і сміх, а от як вона, степова скромниця, поставиться до веселої балачки Даніяра…

А Магіш, подолавши свою боязкість, відповіла жартом на жарт:

– Ви б краще розповіли, Даніяр-ага, як самі ви обманули Афтап-женге… [93]93
  Женге – невістка, шанобливе звертання до дружини старшого.


[Закрыть]

– Розкажу, розкажу, тим паче, що Афтап уже покарала мене за цей обман… Так от, бог благословив, і ми з Афтап побралися! Живемо собі в Маргелані непогано, у нас свій будиночок і сад. А тільки не спиться мені ночами: все тужу за Семипалатинськом та за рідним степом! Афтап співчуває мені, але міняти Маргелан на Семипалатинськ не хоче. Навіщо це їй? Батько з матір’ю поряд, над головою персики і абрикоси висять, біля ніг дзюрчить арик, солов’ї заливаються, квіти пахнуть, в хаузі – вода прозора… Ось чому вона не розуміє моєї туги за рідним степом. Чого тужити, коли навкруги вдосталь всяких плодів земних: груші, яблука, виноград, персики, абрикоси! А треба сказати: любила їх Афтап, дуже любила! Помітив я цю слабість її і вирішив зіграти на ній. Сидимо ми якось з Афтап під яблунею, а я й кажу:

«Ну що за яблука у Маргелані, дивитися на них не хочеться! Потрапила б ти у благодатний Семей: там висять зараз на деревах яблука, більші за кавун. Гілля до землі гнеться, стовбури не витримують, надвоє розчахуються! А семипалатинський виноград! Хусайн! Шіразі! Добра сотня сортів, один від одного солодший! А груші! А персики! Тануть у роті, немов мед!»

Як дійшло до груш і персиків, дивлюсь я на свою Афтап… – По цих словах Даніяр лукаво глянув на дружину, і вона голосно засміялася, здригаючись усім своїм вели-ким тілом. Засміялась і Магіш, а у Абіша від сміху сльози набігли на очі. Тим часом Даніяр продовжував, наче нічого й не сталося:

– А які пахощі! – кажу.– Все місто в зелених садах! На вулиці троянди квітнуть! В ариках джерельна вода, прозора, як алмаз. Солов’ї, наче мухи, літають. А заспівають – можна оглухнути! Словом – не місто, а райський сад! З дерева на дерево стрибають зелені папуги, і які – сариаркинські! Вони розповідають людям казки «Тоти Наме» поспіль дев’яносто ночей… Слухає мене Афтап, слухає, і очі їй дедалі більше розгоряються. Бачу, аж надто хочеться їй спробувати дивовижних семипалатинських плодів, яблук, що більші за кавун, глянути на райські сади, на казкових папуг, на троянди…

– …що взимку квітнуть на п’ятдесятиградусному морозі,– вставив Абіш,– а влітку пахнуть серед піщаних буранів і завірюх, коли на семипалатинських вулицях може загубитися караван верблюдів…

Знову весело розсміялися Афтап і Магіш, а Даніяр так само серйозно провадив далі:

– Побачив я, що завагалася моя Афтап, і перейшов у рішучий наступ. Підняв червиве яблуко, що впало з дерева до її ніг, і з огидою скривився. Ну хіба це яблуко? От сариаркинські яблука, ті ніколи не червивіють. Тут Афтап не витримала. «Хай буде по-твоєму, – каже, – їдьмо у твій хвалений Семей!» – закінчив Даніяр, наслідуючи маргеланську вимову дружини.– А тепер, Магіш, розкажіть ви, яким обманом вивіз вас Абіш в Алма-Ату?

– Він не встиг ще вигадати для мене таку казку, яку вигадали ви для Афтап, а може, і для нас! – відповіла метка Магіш.

Після сніданку Даніяр пішов на службу. Абіш залишився з молодими жінками і літньою служницею Майсарою. І тут на дозвіллі вони почали обмірковувати, чим би замінити кімешек, що прикрашав голову Магіш. Май-сара запропонувала каляпуш [94]94
  Каляпуш – вигаптувана перлистим бісером маленька оксамитова шапочка татарки.


[Закрыть]
і жовту шаль, Абіш – тахію, вигаптувану золотими нитками, і білу шовкову шаль. Афтап не погодилася з ними, і всі три жінки пішли в спальню, щоб пошукати у великих скринях і знайти щось підходяще з вбрання Афтап.

– Нехай Магіш приміряє різні убори і покажеться Абішу,– порадила Майсара.– Що йому сподобається, те вона й вибере.

Магіш почала відмовлятися: навіщо влаштовувати оглядини, вона й сама вибере, що припаде їй до душі. Але жінки домоглися свого, їм хотілося показати власний смак.

Абіш хотів, щоб було видно хвилясте, чорне з червонуватим відливом волосся Магіш. Він не хотів миритися з тим, щоб кімешек приховав її гарні рожеві вушка, білу ніжну шийку. Хай врода дружини сяє, мов повновидий місяць. Хай бачать усі. Він не міг намилуватися своєю красунею і натішитися своїм коханням.

Магіш мовчки слухала чоловіка, постояла в задумі й пішла в наріжну кімнату. Через хвилину звідти долинув жіночий сміх. Особливо голосно сміялася Майсара. Абіш терпляче ждав. І ось нарешті відчинилися двері, і на порозі соромливо стала Магіш. Вона зніяковіло дивилася на чоловіка.

Замість бешмета на ній був темно-вишневий оксамитовий камзол, що добре відтіняв її талію у довгій плісированій сукні з кремового шовку. На голові у неї красувалась гаптована золотом тахія, в якій вона була під час першої своєї зустрічі з Абішем, а поверх тахії – тонка золотава легка шаль з китичками. Один край її Магіш вільно обвила навколо грудей і перекинула через праве плече. Абіш, украй здивований, дивився на дружину. У цьому вбранні вона була точнісінько такою, якою він запам’ятав її при першій зустрічі, і водночас була в ній якась нова, незнайома чарівність. Свіжою, запашною юністю віяло від Магіш…

Підійшовши до Магіш, Абіш ніжно обняв її за плечі і почав повертати то в один, то в другий бік, милуючись її вбранням. Майсара мовчала, підібгавши губи, але Афтап, будучи сама на рідкість гарною собою, щиро захоплювалася стрункою постаттю і чудовим личком Магіш. Афтап не була заздрісна.

– У цій сукні ви ще чарівніша, Магіш! – говорила вона.– Вона вам личить!

«Жінки кращі за нас, чоловіків,– подумав Абіш, задоволено слухаючи Афтап.– Вони справедливіші. Чоловік не стане захоплюватися красою іншого, тим паче якщо він сам красивий!» І в цю хвилину до кімнати несподівано зайшов Абай. Густим рум’янцем взялося обличчя Магіш. Тихо зойкнувши, немов наполохана пташка, і затуливши тонкими білими пальцями очі, вона вибігла з кімнати. Слідом за нею вийшли Афтап і Майсара, причинивши двері, і хутко задріботіли каблуками по сходах.

Абай здогадався, що тут відбувалося до його приходу, але нічого не сказав. Знявши малахай, він пройшов на почесне місце. Абіш сів поряд, мовчки чекаючи, що скаже батько.

Абай коротко розповів синові історію Сармолли: про свою першу зустріч з ним, про його звернення до парафіян, про те, як проти нього об’єдналися у темній ворожнечі імами і мулли всіх міських мечетей, про розправу, яка йому загрожує… Абай додав, що йдеться не тільки про долю Сармолли, але й про ту відповідальність, яку несе він сам, Абай, за його долю… Якщо йому загрожує небезпека, то Абай повинен бути разом з ним:

– Не знаю, як боротися проти тупого невігластва! Лише за те, що хтось посмів сказати: «Не робіть зла людям, притримайте свої пристрасті, свою жадобу наживи, не збільшуйте народного лиха»,– отці духовні готові на будь-який злочин! Замість того щоб допомагати народові боротися з страшною епідемією, духовенство саме поширює, заразу. Справді, вони не тільки темні невігласи! Вони «фітнап галям».– І Абай тут же переклав арабські слова російською-мовою: – Мерзенні світу цього!

Абіш трохи зніяковів: в той час, як його народ переживає страшне лихо, він легковажно забавляється, захоплюючись уборами своєї молодої дружини. І справді: у маленькому будиночку Дапіяра він почував себе, неначе на недоступному острові серед розбурхапого моря…

Відчуваючи себе винним, Абіш запропонував батькові свої послуги.

– Поки що нічого не треба! – відповів Абай, якому сподобалась синова запопадливість.– Ти порадь краще, куди мені піти, щоб поговорити з народом. Я мушу захистити Сармоллу!

– Мулли – вороги Сармолли,– сказав Абіш,– Але ви для них – людина стороння. Може, вам поговорити з хазретами всіх мечетей? Вас любить і поважає народ, і над вашими словами вони трохи замисляться…

Абай заперечливо хитнув головою.

– Я вже говорив з ними заочно: Сармолла не раз на мене посилався. Та хіба цих людей переконаєш! Вони, не вагаючись, ладні оголосити віровідступникові кожного, хто посміє нагадати їм про день махшар [95]95
  Махшар – судний день.


[Закрыть]
, коли їм доведеться перед богом звітувати за свої злочини перед народом. А ти кажеш: іди до них! Що скажу я цим мерзенним користолюбцям, цим чорним крукам, усім цим старим суфіям, ненажерливим шакірдам, які заглядають у рот своїм настоятелям – імамам? Інша річ – зустрітися з ними прилюдно, при всьому народові, щоб народ розсудив, хто з нас правий! Вони бояться суду народного…

Очі в Абіша блиснули. Де зустрітися з народом? Та хоча б на базарі або на берегах Іртиша, біля порома, де, очікуючи переправи, завжди збирається багато людей.

– Ви маєте рацію, ага. Те, що ви говорили Сармоллі віч-на-віч, ви повинні сказати тепер привселюдно, на весь голос. То буде найкращим захистом Сармолли! І ваше серце знайде нарешті бодай невелику втіху: воно скаже, що відчуває! Я знаю, його душить мовчанка…

Абай не встиг відповісти синові – по нього прийшов Баймагамбет, що переправився з кіньми на поромі. Надівши малахай, Абай уже хотів іти, але в цей час до кімнати зайшла Афтап, за нею Майсара несла білу фарфорову миску з кумисом. В ту ж хвилину за дверима почувся протяглий салем:

– Ассалау малей-ку-ум!

Всі обернулися до порога і спершу побачили камчу, а потім уже її власника – Утегельди, високого казаха з вузенькою і довгою чорною бородою, Абішевого давнього приятеля і свата.

Афтап і Майсара привітно зустріли нового гостя і посадовили за стіл. З ним не можна було скучати, він умів розвеселити всіх дотепним словом, крутим жартом і чудовою грою на домбрі. Час при ньому збігав непомітно; приходячи до Даніяра вдень, Утегельди нерідко залишався тут ночувати.

Він мав одну дивну рису: чудовий мисливець і слідопит, Утегельди почував себе в місті зовсім безпорадним.

– В місті,– казав він Абішу,– я стаю дурнішим, аніж верблюд в аулі. Тільки ступну трохи вбік – одразу збиваюся з дороги, не можу знайти ні твого дому, ні свого.

Звичайно по нього приходили посланці Абіша, вони й відводили його додому. Але цим разом, на подив усім, Утегельди прийшов без поводиря.

– Скажи, як же ти добрався, Утеш? – спитав Абіш.– Ти ж казав, що в місті з першого кроку розгублюєшся!

– Мені допомогли жовта собака і барабай [96]96
  Барабай – паровий млин.


[Закрыть]
.– І Утегельди почав розповідати: – Я пам’ятаю, як водив мене Абіш, і зробив так: доскакав до барабая з довгою шиєю, з якої дим здіймається вгору, і поставив коня хвостом до барабая. Тут я, як і сподівався, побачив перед собою широку вулицю і поїхав риссю. Ще я запам’ятав, що коли наближаєшся до вашого дому, то з одного подвір’я щоразу вибігає жовте собаченя. Коли одразу звернути потім за ріг,– тут і буде ваш будинок. Так і вийшло: під’їхав я до барабая, поскакав широкою вулицею, дивлюсь – а любий мій цуцик, дай боже йому удачі, вже лежить перед своїми ворітьми, неначе мене очікує. Звернув я за ріг – і от знайшов вас! – весело закінчив Утегельди.– Тепер мені ніякі провідники не потрібні…

Соромлячись Абая і затуляючи обличчя рукавом, Майсара заливалася сміхом. У Афтап, яка наливала кумис, здригалися від сміху плечі.

Абай спинив на оповідачеві лагідний погляд:

– Ну, а якщо не вискочить з-під воріт жовте собаченя, що тоді?

– Тоді? – замислився Утегельди.– А тоді я їздитиму по цій вулиці, доки цуцик не вискочить.

Тут, не витримавши, посміхнувся і Абай.

Радісно було Абаєві сидіти серед близьких людей, і все ж серце його не облишала тривога. Душа його була отруєна, отрута наче перешумувала в ній і здавалась дедалі гіркішою й гіркішою. Але Абаю не хотілося, щоб інші помітили його сум, і, йдучи, він лагідно пожартував з Утегельди:

– Навіщо йому місто, вулиця, номер будинку? Є в нього жовта жучка, йому і горя мало!

Разом із своїм вірним Баймагамбетом Абай поїхав на великий міський базар. Там він пройшовся по великих татарських і російських магазинах. Покупців було небагато, здебільшого степові казахи. Абай досвідченим оком відразу впізнавав їх по шапках і по взутті: що за люди, з яких волостей приїхали, до якого роду належать. Ні, цим людям не було ніякого діла до чужого лиха, тим більш зараз, коли вони купують-продають. Вони бояться навіть погляду чужого, кожна стороння людина здається їм підозрілою. Старі скнари, зажерливі баї і управителі, дрібні хитруни й пройдисвіти, вони й усіх людей вважають такими самими шахраями.

Увагу Абая привернув бай у верблюжому сіряку і малахаї, на керейський [97]97
  Кереї – назва роду.


[Закрыть]
лад пошитому. Його супроводили два жигіти. Одному з них він дав потримати срібний пояс, другому – батога і з кишені бешмета, заправленого в шкіряні шаровари, витягнув велику брудну хустку. Бережно розгорнувши її і шепочучи «бесмілда» [98]98
  Бесмілда – в ім’я бога.


[Закрыть]
, бай почав відлічувати гроші, щоб розплатитися з касиром. Руки старого скупія трусилися від пожадливості. Під цей час до нього підійшли привітатися ще п’ять чоловік у керейських малахаях, видно, родичі або одноаульці. І раптом цей старий сивий чоловік злісно затупотів на родичів, сердито буркнув і одвернувся від них.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю