Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 46 страниц)
– Звичайно, прекрасний приклад…– задумливо сказав Абай.– Якби всі наші казахи, які вчаться в містах, повернулися до аулів у степ, це було б початком великої і потрібної справи.
Абдрахман сказав, раптом зважившись:
– Коли хочете, тату, я скажу вам, як би я хотів побудувати своє майбутнє.
Абай мовчки звів на нього очі.
Абіш заговорив про те, як гнітить його військове училище. Змушений вступити до нього всупереч своїй волі, він і не припускав, яка жорстока система виховання у військово-учбових закладах. Вони готують тільки сліпу, бездушну силу для захисту царського трону, в стіни училища не проникає жодна світла думка про народ, всяка критична думка тут душиться. Ось чому Абіш і мрів звільнитися з військової служби одразу, як тільки йому нададуть чин офіцера.
– Я думаю,– казав Абіш,– як мені повернутися сюди, в наш край, сюди, в брали, в Акшоки. Якось Даркембай сказав мені: «Не їдь знову далеко, сховавши свої знання за пазуху. Просвіти свій народ. Зроби наших дітей такими самими, як ти, навчи їх російської мови». І, мені здається, це говорить не тільки Даркембай. І сьогоднішній день, і майбутнє вимагають від мене цього. Коли я пропонував аксакалам інакше використати худобу, виділену на поминки Оспана-ага, я не міг сказати всього, що думав. А думав я про те, що на такі кошти, які будуть викинуті на поминальний бенкет, можна було б збудувати школу. Що скажете ви про це?
Абай пригорнув до себе сина.
– Чим же, крім подяки, я можу відповісти тобі, мій Абіш? – зворушено сказав він.– От ти і знайшов своє покликання, побачив свій шлях. Нехай тепер і навчання твоє, і всі думки твої ведуть тебе до цієї мети. Якщо настане такий день, коли здійсниться твоя мрія, ти виправдаєш перед народом не тільки своє життя, але й повернеш йому борг свого батька,– закінчив він тремтячим голосом.
Батькові слова дуже зворушили Абіша. Він пишався тим, що в душі його батька, не слабнучи, жило велике піклування про народ.
Схвильований був і Абай. Він слухав сина з глибоким задоволенням. Ще минулого року Абай побачив, що його син близький до передових ідей кращих людей Росії. І тепер він почав розпитувати Абіша, яким же чином той прийшов до своїх волелюбних поглядів, незважаючи на те, що військова школа в самому зародкові винищує думки про справедливість і свободу. Хто зараз замінив собою у новому російському поколінні Герцена та Чернишевського, чи є у них наслідувачі і як вони борються за щастя народу? Чи зустрічається з ними Абіш? Звідки у нього з’явились нові думки?
Відповідаючи на ці запитання, юнак з вдячністю пригадав Павлова. У Петербурзі Абіш знайшов його старих друзів і родичів, зблизився з ними. Все нове, краще, що з’являлося в Росії, почерпнуте ним саме з цього середовища. Друзі Павлова зробили великий крок уперед. Революційний рух оновився, все йде зараз по-новому. Боротьбу проти царизму взяло в свої руки сильне, молоде, стійке і сміливе покоління. Революціонери спираються тепер на незліченний трудовий люд, на робітників російських фабрик і заводів. Нове революційне вчення, що освітлює шлях у майбутнє, розповсюджується в народі дедалі ширше, лави борців зростають з кожним днем, крила їх міцніють.
Абіш розповів, що сам він не знайомий з керівниками цього нового руху, а знає тільки тих, хто поширює їхні настанови та вказівки, але він жадібно читає їхні книги, заклики, звернення до народу, які таємно розповсюджуються серед передової молоді.
– Тепер боротьба стала зовсім іншою,– закінчив Абіш.– Новий шлях веде до високої мети. І вона буде досягнута, бо на боротьбу виходить велика сила незліченного народу, якому призначено володіти майбутнім. І він не обманюється пустою надією, начебто вбивством одного царя можна чогось домогтися. Ні, ці люди хочуть вирвати з корінням старі порядки. Тільки так можна добитися свободи і рівності всіх пригноблених, усіх безправних сьогодні народів.
Тепер Абай теж з гордістю дивився на сина, який відкрив йому те велике нове, що відбувалося в житті.
– Абіш мій, ти для мене – вісник нових часів! Слухаючи тебе, я бачу зорю нового світу. Я завжди почував себе безпорадним, безсилим поводирем, який заблукав у темряві. Як міг я вивести на світ народ свій, приречений на безталання! Як добре, що ти бачиш перед собою провідне світло! Якщо ти з’єднав свої думки з новими людьми, йди не оглядаючись, не шкодуючи, іди тільки цим шляхом!
Вони вже підходили до аулу. Абай, помовчавши, раптом рішуче додав:
– Про школу думати ще рано, але другу твою пропозицію здійснити можна. Завтра я поговорю про це. Коли буде виділено худобу на поминки, розподіляти її будемо ми всі разом – я, Такежан та Ісхак. Думаю, мені пощастить примусити їх виділити частину худоби для жатаків.
Абдрахман нічого не відповів. Він раптом уповільнив крок і відстав від Абая, і той, обернувшись, побачив, що юнак стоїть, тримаючись за груди. Батько підійшов до нього і турботливо запитав, що з ним.
Абдрахман перечекав біль і заспокоїв його:
– Нічого, тату, закололо в грудях… Мабуть, продуло, вночі був легко вкритий…
Він і слова не сказав батькові про те, якою грізною ознакою був його сухий кашель. За все літо у нього й разу не було приступу, і синова відповідь цілком заспокоїла Абая.
4Минув тиждень. Якось увечері до Дармена приїхав Утегельди і сказав, що йому треба серйозно поговорити з Абдрахманом.
Такого доручення йому ніхто не давав, але він сам добре бачив, що непевність мучить Магріфу і що всі старші в аулі теж дуже занепокоєні. Родичалися з ними завжди охоче найзнатніші, найбагатші казахи, і цього року з дальніх родів уже двічі приїздили сватати Магріфу. Але ще восени Дільда потай присилала сказати своїй племінниці Турай, а через неї – матері Магріфи: «Нехай про інших женихів не думають. Якщо бог дозволить, у мене немає іншого бажання, як тільки бачити щастя Абіша і Магріфи. Прошу терпляче чекати, коли все вирішиться». Сватам довелося відмовити.
За всю зиму ніяких новин не було. Магріфа була наче зв’язана без пут. Навесні, коли жалоба по Оспанові не давала можливості й думати про сватання, батьки Магріфи добре розуміли, що треба ще чекати. Але коли Абіш приїхав додому, а Магріфа не одержала й слова привіту, в аулі занепокоїлись. І старші, і молодші її родичі тривожно обговорювали становище.
Утегельди прекрасно все розумів. Знав він також і те, чому Магріфа нічим не виявляла свого неспокою,– він був один з небагатьох, хто знав про листа, якого дівчина одержала від Абіша взимку.
Розмовляючи якось з Магашем про Магріфу, Дармен і Утегельди попросили його, як брата, написати про неї Абішеві. З Петербурга прийшов лист Абдрахмана. Він відповідав не тільки Магашеві, але через нього звертався й до Магріфи з чемними і стриманими словами. Дармен відразу ж викликав Утегельди, і Магаш доручив йому передати листа дівчині.
Але жигіт почав жартома заперечувати:
– Що хочете, а я не можу бути простим посланцем! Де це видано, щоб повірниці нареченої не відкрили таємницю?
І він удав з себе спритну і хитру молоду женге, яка турбується про подружку.
– Що це таке? Як ви приховуєте такі справи від женге?..– заторочив він.– Прочитайте листа спершу мені, тоді вже, можливо, я й погоджуся відвезти його моїй красуні!..
Так, базікаючи і жартуючи, прекумедно удаючи ображену женге, він усе-таки домігся того, що листа йому прочитали. Але лист приніс йому велике розчарування. Він сподівався, що там буде сказано щось таке, що Абіш збирається одружитися з Магріфою, що просить дати йому слово чекати його. А в листі було тільки написано: «Благородна моя ровеснице, я не забув вас. Серце моє сповнене поваги і пошани до вас. Нехай вам це висловить мій привіт».
З такою тонкою ввічливістю Утегельди ніколи не доводилось мати справу, і він навіть розгубився:
– Про що цей ваш російський тюре [50]50
Тюре – начальник.
[Закрыть]пише? Чому бог не підказав йому справжніх слів: «Я прагну тебе бачити… я кохаю тебе… незабаром пришлю свата, дай мені слово бути моєю вірною дружиною»? Сказав би він отак прямо, хіба хтось звинуватив би його? А тепер що? Знову ні те ні се! Знову різні хвилювання в аулі! – Утегельди ображено скривився і заговорив плаксивим голосом, ха-даючись за голову і вдаючи розпач: – 3 чим же я повернуся? Що мені відповісти нашим байбише? Казати, що одружиться? Чи сказати, що поки що тільки кланяється, а сватати не хоче?
А втім, він таки відвіз Магріфі цього листа і був здивований, як вона зраділа. Дівчина ніби ожила. Раз у раз лунав її тихий сміх, якого він давно не чув. Магріфа не розлучалася з зошитом віршів Абая і тепер часто наспівувала своїм тихим, м’яким голоском ті з них, у яких говорилося про хвилювання молодого серця. Особливо подобався їй лист Татьяни, в якому, здавалося, були висловлені її власні почуття. Іноді, проходячи повз Утегельди, вона співала так, щоб він почув:
Коли б малу надію мала,
Хоч зрідка, хоч на тиждень раз,
В аулі нашім бачить вас…
Спостерігаючи все це, Утегельди внутрішньо був ображений на Абіша. Мізерна примара надії, що майнула в його листі, сприйнята дівчинбю з усією радістю довірливого серця. Відвертий і рішучий жигіт не міг пробачити Абішеві його незрозумілої ухильності і почав уже сам хвилюватися і втрачати терпець.
І тепер він, ні з ким не радячись, приїхав до Дармена і сказав йому, що має намір поговорити з Абдрахманом віч-на-віч і пояснити, як мучиться дівчина. Дармен залишив його ночувати в своїй юрті, а сам пішов увечері до Абіша і відверто висловив йому все, що думав.
Абдрахман і цього разу ухилився від будь-яких пояснень, сказавши тільки:
– Із слів Утегельди я розумію, що Магріфа, як і раніше, вірить мені і чекає мого слова. Але я нічого не можу передати їй через нього. У мене є таємниця, яку я можу довірити тільки їй самій. Я хочу поговорити з нею наодинці. Якщо я чимось образив її, я сам і повинен просити пробачення. Тому прошу і Утегельди: зробіть так, щоб я міг побачитися з Магріфою без сторонніх.
Утегельди добре зрозумів, як потрібна така зустріч і, повернувшись до себе в аул, передав це побажання Абіша Магріфі, порадившись спершу з дружиною Мусабая. Вирішено було влаштувати побачення через три дні. Жигіт знову прискакав в аул Абая, умовився з Дарменом про місце і час зустрічі і повернувся назад.
На третій день надвечір, коли худоба поверталася з пасовиська, Абдрахман і Дармен непомітно виїхали з аулу, нікому не сказавши про наступне побачення. До татарського аулу вони під’їжджали вже пізно ввечері. На кам’янистій стежці, де їх мав зустріти Утегельди, вони спинили коней.
Місяць світив яскраво, низькорослі осінні трави тьмяно біліли в його променях. Стояла повна тиша.
Утегельди не вперше був посередником між закоханими, він навіть любив говорити, що це – його основне заняття. Готуючись до поїздки, він надів сірий чекмень і сів на світло-буланого коня. Млистої місячної ночі ні Абдрахман, ні Дармен так і не змогли його помітити. Тільки з тупоту копит Дармен зрозумів, що спритний жигіт, який беріг таємницю цієї поїздки, вже наближається. Побачив він його тільки тоді, коли той під’їхав зовсім близько.
– Е-е, Утегельди, ти із землі виріс, чи що? – вигукнув юнак.– Чи не чаклун ти часом? Ми тебе й не бачили!
Утегельди задоволено засміявся і, припавши головою до гриви коня, лукаво глянув знизу на обох жигітів.
– Ну, хіба ж я не годжусь у конокради? Про такого, як я, кажуть: «І собака не почує!» Ось в’їду зараз в аул – і жоден найпильніший пес не гавкне! – похвастав він і повернув коня.– Ну, тепер саме час: в аулі майже всі полягали. Їдьте обидва потихеньку прямо на оту жовту зірку.– Він показав канчуком на захід.– А ще краще – он на ту гору.
На світлому обрії жигіти ясно розрізнили високу гору Догалан. Над її чорними зубцями, що вимальовувалися чіткою ламаною лінією на блідому небі, млистому в місячному сяйві, сяяла жовта зірка. Просто під нею вирізнялася самотня скеля. На неї і вказав Утегельди:
– Їдьте на цю скелю. Але не кваплячись, ступою. Тільки-но помітите аул, спиніться. Я помчу вперед, попереджу, що ви тут, і знову зустріну вас там.
І він поскакав, відразу розтанувши у невірному місячному світлі.
За годину жигіти прив’язали своїх коней по-калмицькому, одного до одного, і пішли в аул, що вже спав міцним сном. Утегельди ввів їх до Гостьової юрти біля юрти Мусабая, де, як виявилось, було найбезпечніше влаштувати побачення.
На круглому столі в юрті світилась велика лампа, на почесному місці розіслано корпе. Магріфа і дружина Мусабая стояли праворуч від входу біля ліжка з кістяними прикрасами.
Дівчина була в чорному бешметі з товстого шовку, накинутому на яскравий камзол, на голові її була шапочка із золотим шитвом і з оздобами з пір’я пугача, та сама, в якій Абдрахман побачив дівчину минулого року.
Від хвилювання Магріфа була бліда. Ніжні, м’які риси обличчя, властиві першій порі юності, вже зникали, виточені лінії тепер набули повної довершеності. Великі сірі очі, як і раніше, притягали до себе погляд. Вони наче випромінювали світло і відбивали всі душевні порухи дівчини.
Абдрахман, підійшовши до неї, привітався по-міському, за руку. Магріфа вмить зашарілася. Дружина Мусабая доводилась Абішеві старшою родичкою, і через те він привітав її вільно і тепло, називаючи просто на ім’я.
В юрті кипів самовар, женге зразу ж почала пригощати Абдрахмана і його друзів, розпитуючи, чи надовго Абіш приїхав додому, скільки ще йому вчитися та де він думає потім жити. Викликаючи друзів на жарти і невимушено розмовляючи, вона швидко згладила першу ніяковість зустрічі. Крім того, розумна і спритна женге, користуючись з свого права старшої родички, розпитувала молодого жигіта про нього самого, задаючи питання саме про те, що могло цікавити Магріфу. Напившись чаю, Утегельди і Дармен пішли до коней під приводом того, що треба й про них подбати. Женге, забравши посуд, теж вийшла з юрти.
Залишившись на самоті з Магріфою, Абдрахман обернувся до неї.
– Я просив зустрічі з вами, Магріфа, і вдячний вам, що ви погодилися,– почав він трохи тремтячим голосом.
Магріфа не відповіла. Вона тільки з засоромленою усмішкою кинула на Абіша швидкий погляд. З чим він прийшов? Що вона почує сьогодні від нього? Ніколи ще не доводилося їй розмовляти на самоті з жодним жигітом. А цей жигіт і своєю поведінкою весь цей час, і таємничістю сьогоднішньої розмови був для неї цілковитою загадкою. Юна красуня зніяковіла і опустила очі.
– Магріфа, люба… Перш за все я мушу просити у вас вибачення…
На початку цієї незвичної нічної бесіди Магріфа не промовила й слова. Все, що могла б вона відповісти юнакові, якого жадібно слухала, тіснилося в її думках і почуттях, але не втілювалося в слова. І коли він заговорив про вибачення, вона подумала, наче відповідаючи йому: «Чому про вибачення? Чим він переді мною завинив?»
Абдрахман вів далі:
– Я прошу пробачити мені, що я так довго примусив вас чекати якихось моїх слів, якогось рішення…
«Хіба я коли-небудь вас звинувачувала!» – знову в душі відповідала йому дівчина, співчутливо побачивши, як спалахнуло його обличчя. Щось мучило його: він насупився. Серце Магріфи затремтіло.
– І за сьогоднішню розмову змушений просити вибачення. Коли б сьогодні я прийшов до вас з якимось твердим рішенням, можна було б сказати: «Добре діло ніколи не спізнюється». Але я прийшов до вас з моєю правдою. Я приніс вам свою таємницю, яку ношу в собі, не ввіряючи її ні братам, ні навіть батькові. Правда моя в тому, що і сьогодні в мене, як і раніше, нема ніякого рішення…
«Навіщо ж ви тоді приїхали?» – закричало усе всередині дівчини. Вона знову зблідла, стиснула руки так, що суглоби її витончених пальців побіліли.
– Ви почули правду, Магріфа. Тепер вислухайте і мою таємницю. Як тільки я побачив вас торік, то відразу зрозумів, якої поваги ви гідні. Ви для мене найкраще, що є в світі! Коли б не одна непереборна перешкода, я б не вагався ні на мить. Але тепер я не можу дозволити собі вирішити наше майбутнє. Не можу й сказати нашим батькам, щоб вони розпочинали сватання. От я й прийшов до вас, щоб розказати про цю свою таємницю.
Серце Магріфи стислося від ревнивої підозри. Тепер вона, не зводячи очей, дивилася на нього поглядом, сповненим гіркого докору. «Я знаю цю таємницю: це ваша кохана! Як же може бути інакше? Хіба я одна в світі могла покохати такого жигіта? А перешкода – це слово, яке ви дали їй. Коли так, навіщо ж мені все це звіряти?» Ці думки пекли їй душу. Але обличчя юнака здається таким щирим, таким чистим. Воно то спалахує, то блідне.
– І таємниця моя, і перешкода – це одне й те саме, Магріфа.
«Звичайно, те саме! Інша дівчина. Зараз я почую її ім’я… Нехай говорить, нехай закінчує все швидше!»
– Вона завмерла, серце її неначе спинилося, по всьому тілу пробіг холод. Вона не могла більше дивитися на Абіша і знову опустила очі, чекаючи його слів, немов удару ножем.
– Те, про що я кажу, Магріфа,– це моя хвороба.
– Хвороба? – скрикнула дівчина.
Вона знов зашарілася, очі засяяли. Дівчина не знала, чи лякатися їй, чи радіти. Зовсім іншого чекала вона і тепер звинувачувала себе: як могла вона подумати, що Абіш зрадив її? А хвороба – яка ж це перешкода? Вона внутрішньо квапила юнака: швидше, швидше, треба довідатись, що йому загрожує! І погляд, який вона не зводила тепер з Абдрахмана, був сповнений любові і тепла.
Він стиха мовив:
– Петербурзькі лікарі кажуть, що легені мої уражені небезпечним недугом. Це – сухоти. Один відомий лікар сказав, що про одруження мені думати поки що не можна. Він казав, що своєю хворобою я можу вбити дружину… От, Магріфа, і моя перешкода, і моя таємниця… Це моя правда. Це все, що я хотів сказати вам та з тим і поїхати.
– Тільки це? Тільки це, Абіш? – запитала дівчина.
З якою радістю, довірливістю і ніжністю вона скинула оченята на Абіша! Юнак здивовано глянув на неї, не розуміючи її запитання.
– Хвороба, небезпечна хвороба,– повторював він,– Збагніть, якою перешкодою стала вона між нами… Для мене це – тяжке горе…
Рішення виникло в душі Магріфи миттю. Але ця швидкість не була легковажністю. Магріфа не пізнала себе саму – так твердо, непохитно, безповоротно серце її сказало своє слово. Це рішення було рішенням серця, а не розуму. Коли б дівчина почала розмірковувати, зважувати, вона б ніколи не дозволила собі такого щирого пориву.
– Ваша хвороба, Абіш, і для мене горе. Але якщо перешкода тільки в тому, що ви побоюєтеся за мене, хочете вберегти мене,– виходить, і вирішувати треба мені самій. Ось моє слово: тільки тоді життя буде справжнім життям, коли воно зіллється з життям любого, коли всі радощі і клопоти ти поділиш разом з ним. Якщо я правильно розумію вірші Абая-ага, так говорить про кохання і він. Я не розумію ні кохання, ні дружби, якщо вони відступають перед жертвою. Сама я хочу тільки одного – прожити життя разом з вами, ділити з вами все, хоч нехай чим загрожує вам доля.
– Магріфа, люба… Невже ви так любите мене?
– Для моєї любові нема нічого страшного.
– Дорога Магріфа, чи думаєте ви, що говорите? Адже смертю загрожує моя доля і мені, і вам… Коли хвороба моя спалахне, вона вб’є і вас!
– Та й тільки?
– Як – тільки?.. Адже між лами – смерть.
– Якщо помрете ви, навіщо ж мені жити? Тоді смерть для мене буде щастям…– Сльози великими горошинами покотилися з очей дівчини.
Вона простягла жигітові свої прекрасні руки. Перешкода, що стримувала закоханих, зникла і почуття прорвалося, затопило їх своїм нестримним світлим потоком.
Юнак і сам не помітив, як опинилася Магріфа в його обіймах. Він збагнув це тільки тоді, коли відчув на своїх губах солоний смак сліз, що залили її обличчя.
Коли настав час розлучатись, Абдрахман сказав:
– Поминки по Оспану-ага рідня вирішила справляти раніше, не чекаючи роковин. Відразу після них до вашого аулу приїдуть свати. Магріфа, ви моя кохана, дорожче за вас у мене немає нікого в житті.
Магріфа і не здогадувалась раніше, що можна бути такою щасливою.
Вдосвіта жигіти сіли на коней, і Утегельди без шуму вивів їх з аулу. Абіш звернувся до друзів:
– Від усієї душі дякую вам обом. Я щасливий! Ми все вирішили. Зразу після поминок наш аул почне сватання!
– Е-е, дорогий зятьок, оце справжні слова, нехай будуть вони благословенні! – гукнув Утегельди. І все-таки не витримав, щоб не кинути жартівливого докору: – Давно б тобі взятися до діла по-нашому, по-степовому.
Дармен щиро поділяв його радість. Утегельди, попрощавшись, весело поскакав назад до аулу, куди Абіш наступного разу повернеться вже зятем.