Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 46 страниц)
– Клянетесь у цьому на корані?
– Клянемось!
– Ну, тоді давайте сюди коран,– наказав Базарали своїм жигітам.
Абди широко посміхнувся:
– А де ж у цьому аулі знайдеш коран?
Але Базарали сердито закричав на нього:
– Як де? Навіщо богохульничаєш? Подайте, он він, на скрині!
Сержан ступив крок до стінки юрти, взявши з скрині розтріпану товсту книгу і, глянувши на неї, приснув. Це була переписана на прохання Базарали збірка віршів Абая. Всі в аулі знали цю книжку, по якій грамотії читали абаївські слова.
Далбай першим потягся до цієї книги порятунку.
Базарали розгорнув книжку і підніс до його обличчя.
– Поцілуй коран і повторюй за мною: «Якщо порушу дане мною слово, хай стану гяуром, хай здохну, не побачивши ні дружини, ні дітей».
Старшина і посланець жалібно повторили клятву.
Обидва додержали її: ніхто не з’являвся більше в аулі, не було й будь-якого розслідування того, що сталося.
Але бідні люди інших жайляу стогнали від злочинства. Здирщики йшли далі, творячи свою мерзотну справу.
Зграя наділених владою лиходіїв дісталася і стоянки іргизбаїв. Грабунок почався з аулів Ісхака і Такежана. Попереду всіх їхали старшина Отеп, шабармани Далбай і Жанкай, разом з ними Сойкан, Кабан-гарін і пристав Кок-шолак. Сам же Никифоров у супроводі Такежана і Жиренше їхав, не кваплячись, слідом за тією вовчою зграєю.
В цих аулах вона затрималася ненадовго. Незабаром залишила їх, додавши до забраної раніше худоби нову. Тут опинилась і кобила старого Жумира, і всі п’ять кіз Канбака, і єдине лоша Токсана, і сіра корівка старої Ійс. Як і скрізь, бідняки цих аулів з голосінням і зойком проводжали свою худобу. Ішла разом з ними і стара Ійс з обома своїми внуками.
Саме на той час, коли цей сумний похід залишав аул Ісхака, назустріч підскакали Дармен і Баймагамбет. Їх послав сюди Абай довідатись, що роблять з людьми прибулі міські власті. Побачивши Дармена, Ійс розпачливо закричала, благаючи про захист і показуючи йому на онуків, що чіплялися за забрану корову.
Дарменові нічого не треба було пояснювати: ще з учорашнього дня він знав про лихо, що спіткало бідняків. Почувши одчайдушний зойк старої: «Дармен, рідний, що зі мною роблять?» – він швидко зістрибнув з коня і з грізним окриком кинувся до шабармана Далбая:
– Пусти корову, лиходію!
– Не пущу! Геть! – огризнувся Далбай, замахуючись канчуком.
Але Дармен, вихопивши ніж, різким змахом перерізав аркан, на якому той вів сіру корову. Вона одразу кинулася вбік і, підкидаючи задом, побігла назад до аулу. Отеп і Жакай, побачивши це, почали страшенно лаятись, а Кабан-гарін підскочив до Дармена і вдарив його канчуком по голові. Кров полилася по щоці юнака. Він хотів було на відповідь ударити своїм канчуком, але не зміг дістати до обличчя писаря, що сидів на копі. На Кабан-гаріна люто кинувся Баймагамбет. Отеп і Жакай кинулись на допомогу і відтіснили Баймагамбета від писаря. Тоді Баймагамбет стьобнув коня і чимдуж помчав до аулу Абая.
Абдрахман давно вже спостерігав, як гнали забрану худобу. Крики Дармена і Далбая примусили Абіша поспішити до місця сутички. Побачивши на обличчі Дармена темний струмінь крові, він обурився. Підбігши до Кабан-гаріна, він схопив держак його канчука і з такою силою смикнув до себе, що писар, який не сподівався цього, вилетів із сідла. Скочивши, він кинувся на Абіша, але, побачивши військову форму, спинився в безпорадній злобі.
Урядник Сойкан, помітивши здаля якусь бійку, скакав уже сюди, лаючись брудними словами. По дорозі він оперіщив канчуком стару Ійс, яка бігла в аул за своєю коровою. Коли він порівнявся з Абішем, той схопив його коня за поводи і різко спинив, крикнувши російською мовою:
– Що ви собі дозволяєте?!
Несподівано почувши російську мову і побачивши людину у військовій формі, урядник на якусь мить розгубився. Але одразу ж він накинувся на Абіша:
– А ви хто такий? Чого вам тут треба?
Крик писаря, що кликав на допомогу, примусив його поскакати далі.
Довідавшись від Баймагамбета, що Дармена побили, Абай сів на коня і прискакав сюди.
Тепер навколо місця сутички зібрався натовп. Під’їхали і Никифоров з Такежаном та Жиренше. Підійшли сюди й пограбовані люди, які проводжали свою худобу. Побачивши Абая, вони закричали всі разом. Прокльони, скарги, гнівні дорікання властям чулися звідусіль.
Абай обернувся до Жиренше і до Такежана.
– Ви бачите, як розпалюється народ від цього зла? – суворо запитав він.– Почнеться пожежа – ви першими потрапите в огонь обидва! Не сподівайтеся, що врятуєтесь! Забирайтесь зараз же геть звідси! Я говоритиму з властями від імені народу!
Такежан і Жиренше, зрозумівши, що Абай здатний на все, злякалися. Побачивши, що вони мовчки від’їхали вбік, завагався й Никифоров. Завжди владний і рішучий, він почував себе тепер не дуже впевнено. До цього пограбування він і сам був причетний: урядник і писар ще напередодні доповіли, скільки худоби припадає йому самому як головному начальникові. Думка про те, що Абай, можливо, довідається про це, примушувала його бути обережним. До того ж крики бідняків, які почули те, що Абай сказав баям, показали Никифорову, що становище стає серйозним. Пограбовані люди оточували його з загрозливими вигуками, суть яких неважко було вгадати. Через те він різким окриком стримав пристава й урядника від дальшої розправи.
Абай спокійно під’їхав до Никифорова. Вони були знайомі й раніше. Він порадив начальникові спинитися у Такежана на ніч, розібратися в скаргах бідняків і заново розподілити податки справедливо, не припускаючи насильства. Хоч усе це, звичайно, не могло сподобатися Никифорову, та зараз він був змушений погодитися і рушив в аул Такежана.
Абай поїхав разом з Никифоровим. Тільки-но він заговорив про те, що сьогодні під виглядом стягнення недоїмок з бідняків здирали «чорні збори», як Никифоров, удавши, що вперше про це чує, розпорядився зняти ці побори з незаможних і перекласти їх на багатих.
Через це багато людей з різних аулів ранком одержали свою худобу назад. Проте Никифоров, вимушено погодившись на це, одразу ж, як тільки Абай пішов, написав донос на нього і відрядив з посильним у місто.
Кілька днів після цього Абай цурався людей, шукаючи самотності. Залишаючись у юрті, він сидів над розкритою книжкою, але Айгерім добре бачила, що Абай зовсім не читає, а поринув у важкі, сумні думи. Помітила вона й те, що за ці три дні Абай кілька разів брав у руки олівця й папір. Видно, народжувалися нові вірші.
Завжди чуйна і дбайлива, Айгерім найбільше берегла Абая в той час, коли він сидів отак біля неї, захоплений своєю улюбленою працею. Щоб не порушувати його самотності, вона нікого не впускала до юрти.
Всі ці дні Абая гнітили тривожні думи. Ночами, не знаходячи спокою від важких дум, він часто стогнав. Ранком він вставав раніше за всіх і надовго ішов з аулу, безцільно блукаючи самотнім. З вечірньої прогулянки він повертався, коли вже зовсім смеркало.
Бувало й раніше чимало днів, коли його мучили гіркі думи. З приїздом Абіша він начебто на якийсь час позбувся своїх душевних мук, а тепер вони знову оволоділи ним. То сумною думою, то гіркою тугою впліталися в його вірші. Горе багатьох було його горем. Думки його були про народ, про силу людей, що знемагали в неуцтві, в нестатках, у ганебній кабалі. Те, що сталося в аулі Такежана і Ісхака, оживило всі ці думи.
Тяжке лихо, що спіткало степову бідноту, не давало спокою і Абдрахманові. І одного разу, залишившись наодинці з батьком, він заговорив про це. Він розповів, що російське селянство не мириться з насильством царської влади, тим-то і відбуваються в Росії щорічні і невпинні селянські заворушення. Хоч царські канцелярії і намагаються приховати правду від народу, але вона скрізь виходить назовні, і в Росії весь неосяжний світ людей праці охоплений духом боротьби.
– Старий Єрьомін розповідав мені, що тільки за останні сім-вісім років сталося понад триста селянських заколотів у Росії,– продовжував Абдрахман,– Ці заворушення охопили шістдесят одну губернію. Війна проти насильників-баїв і проти царизму починається справжня. У Київській, в Чернігівській і Полтавській губерніях селянин просто заявили, що відмовляються сплачувати податки – такі самі недоїмки, які в нас стягувалися вчора. І коли згадаєш про це, мимоволі подумаєш, як швидко могли б висохнути сльози нашого казахського народу і обернутися в лютий гнів, якби наша біднота діяла так само сміливо, як російські селяни. Для цього треба, щоб на чолі народу став якийсь відважний вожак! Але ще не пробудився для цього наш народ. Та й таких подій, які могли б пробудити його, у нас ще не було,– зітхнув він.
З жадібною увагою слухав сина Абай. І з гірким жалем він подумав про те, що йому доводиться жити в такий час, коли народ ще не готовий до великої боротьби. Але його треба пробудити. Які ж сили доведеться знайти в собі, щоб підняти людей, просвітити їх? Звідки взяти ці сили?
Своїми міркуваннями Абай завжди ділився тільки з Єрболом. Тож і тепер, коли той зайшов до нього, Абай посадив його ближче до себе і вперше за ці дні заговорив про свої рани:
– Тяжкі думи терзають мене, Єрбол.
Той з жалем глянув на друга:
– А й справді, ти змарнів!
Він довгим поглядом окинув Абая. Давній друг дійсно схуд за ці дні. Обличчя зблідло, навколо очей з’явилися помітні тіні, дихання стало уривчастим. Видно було, що він глибоко страждає.
– Ця проклята пригода породила в мені велике горе.
– Не згадуй про неї. Чого тільки не переговорили й ми в своїх юртах! Але навіщо ж мучитись тобі? Адже ти допоміг бідолашним, багатьох витяг із петлі!
Абай сумно похитав головою:
– Багатьох? Жменьку, яка була поруч. А як же з рештою – з народом? Адже ж не тільки наше жайляу спіткало це лихо! Не тільки в нашій волості, не тільки в Тобикти; над усім казахським степом стоїть у ці дні такий же стогін.
– То правда… Якщо подумати про всіх, то, звичайно, це так…
– Адже ж це народ наш, казахський народ! Лихо спільне. А чим я допоміг народові?
Абай замовк. Очі його хворобливо розширились, він втупив перед собою нерухомий погляд.
– З юнацьких років ми намагалися боротися із злом, хоч яке воно було. І кого ми перемогли? Де плоди перенесених мук? Чи знайшов я шлях до свого народу? Я навіть для себе як слід не визначив його… «Мрії, як і раніше, вдалині, життя коротке…» – пригадав він рядок віршів, написаних ним колись у дні таких же важких роздумів.
Єрбол знав цей вірш:
Самотній у блуканнях я,
Ні друга, ні щастя ніде,—
проказав він вірші і спитав:
– Невже так не радує тебе життя?
– Дні минають за днями, а оновлення світу все нема. Лихо, як черви, точить мій народ. Весь степ – у ганьбі, в сльозах, у собачому безправ’ї. Вовчою зграєю налітають на нього насильники, ворожими наскоками обрушуються правителі. Навіщо звертати все на міські власті? Одним з винуватців учорашніх сліз, рясних, як море, і прокльонів був волосний управитель. А це ж мій рідний брат Оспан! Чи не означає це, що зло, заподіяне народові, походить і від мене? Що воно сиплеться з моїх кишень, з-за халяв, що сам я – носій зла?..
Саме в цей час у юрту зайшов Оспан, по якого Абай посилав ранком. Він весело привітався, але не дістав відповіді на питання і не встиг сісти, як Абай схвильовано звернувся до нього:
– Е, Оспан! Де ти там їздиш, коли волость твою грабують вороги?
– Астапир-алла! Воронь боже! Про яких ворогів ти говориш?
– А хто ж, як не вороги, напав на нашу бідноту? Де ж ти був?
– Я проводив волосний з’їзд у сактогалаків.
– Невже тобі мало твоєї худоби? Навіщо ти зазіхаєш на вовчу частку – на «чорні збори»?
– Ой-бай, що ти кажеш? Адже ж я не для себе їх дозволив!
– Хіба мало беруть з людей царського податку і недоїмок? А тут ще й ці «чорні збори» – для волосного, для біїв, для старшин, для писарів і посильних? Чи не хочеш ти збрехати мені, немовби не знав, на кого вони йдуть?
Оспан затремтів усім своїм великим тілом, наче стояв не перед братом, а перед грізним начальством.
Звичайно, Никифоров, прибувши для збирання недоїмок, звернувся насамперед до Оспана, як до волосного управителя, вимагаючи зібрати податки негайно. Пам’ятаючи, як бідував народ при таких зборах, Оспан завагався. Тоді Никифоров вдався до погроз:
– Як видно, управитель з тебе вийшов поганий: за весь цей час ти не спромігся зібрати навіть податків для царя! Що ж, доведеться сповістити про це губернаторові! Ти не тільки втратиш місце, а ще й під суд підеш за те, що шкодиш царській казні! Ще є час: збери повністю податки – тоді подивимось!
І Оспан наказав своїм старшинам і шабарманам стягти з населення в будь-який спосіб не тільки недоїмки, але й «чорні збори». А, втім, Такежан, зглянувшись на нього, дав йому хитромудру пораду:
– Навіщо ти займатимешся справою, яка тобі не до душі? У відсутність волосного його заміняє бій першого аулу. Ану, лишень їдь ти кудись подалі,– скажімо, в Сактогалак,– проведи там волосний з’їзд, а я залишусь з властями. Жиренше допоможе мені зібрати податки, адже ж він також бій.
Оспан, ухопившись за це, поїхав і весь той час, коли в тутешніх аулах безчинствували такежанівські прихвосні, відсиджувався далеко. Але сказати Абаєві правду, як усе це було, він не наважився і зніяковіло забурмотів:
– Але ж я ніколи раніше по бував управителем! Мені казали, що так робили всі волосні… То я й дозволив…
– І хотів зжерти сам свою частку?
– Та я ж не для себе, ой-бай! – виправдувався Оспан.– Звідки мені знати, що накоять ці собаки?
– Лай не їх, а себе! – прикрикнув на нього Абай.
– Ну, не кричи! Скажи краще: чим я змию свою провину? Дай пораду! Кого накажеш мені покарати?
– Покарай не бідноту, а сильних. Стягни з них народні борги!
– А хто вони? З кого мені стягати?
– З кого? Почни з себе, з мене, з Такежана. Всі ми винні біднякам, наймитам, стягни з нас їхню частку, візьми й пайку сиріт та старих. Будь хоч ти чесною людиною! Хіба мало в народі людей скривджених, обікрадених сильними? Покарай дуків-лиходіїв і насильників!
– Яким же чином?
– Ти проводиш родові з’їзди по волості, перетвори їх на суди, що карають цих насильників.
– Оце порада! – зрадів Оспан.– А то схопив мене за комір, закрутив, завертів, а до пуття нічого не сказав! Тепер я і так бачу всіх цих лиходіїв! Стривай, ще побачиш, що з ними буде! Оспан ке тремтітиме і не чіплятиметься за чин волосного. Нехай мене потім знімуть, зате добрі люди скажуть: «Сердешний, всю свою силу доклав, щоб покарати тих, хто грабує народ!» А з цих сильних я вже виберу і найжирніших, незайманих. Побачите ще, як я на них звалюсь!
Абай дивився тепер на брата вже іншим, м’яким і лагідним поглядом. Оспан, здавалося, справді був ладен зараз же виконати обіцяне.
– Ну що ж! Виконай це на ділі! Дай мені порадуватися, що ми з тобою народилися від одної матері. А якщо тебе скинуть з посади, не біда. Зате станеш на шлях, гідний чесної людини.
– Нема про що тепер говорити. Побачиш, що буде! – І Оспан, неначе не бажаючи чекати іншої поради, швидко вийшов з юрти.
ГІРКОТА
1Абай порадив Абішу і його друзям оглянути давні могили біля печери Конур-Ауліе – «святий Конур», а по дорозі побувати в знайомих аулах.
Ранком на конов’язі, протягнутій між юртами Абая і Магаша, стояли осідлані коні.
За порадою Абая, Абіш не носив в аулі ні форменого кашкета, ні шинелі, але з білою юнкерською гімнастеркою і з лакованими чобітьми, на каблуках яких побрязкували невеликі блискучі шпори, він розстатись ніяк не міг. Тепер він накинув поверх своєї форми просторий і легкий сріблястий чапан з широким оксамитовим рудуватим коміром, а на голову надів критий червоним тонким шовком малахай.
Жигіти скочили в сідла. Абдрахман сів на свого буланого, підскакав до Магаша і рушив разом з ним попереду купки вершників. Позаду їхали Дармен, Кокпай, Какитай і Альмагамбет.
За аулом жигіти пустили коней швидкою риссю. Виїхали вони пізно, близько полудня. Годин зо дві їхали пагористою місцевістю, багатою на трави і струмки. Потім почалися кам’янисті горби, порослі ялівцем. Піднявшись на один з них, вершники побачили перед собою широку долину, на якій розкинувся великий аул.
Подорожани мимоволі спинилися, розглядаючи картину, яка відкрилася перед ними. Коні їхні, почувши табуни, що паслися біля аулу, нашорошилися і заграли під вершниками; молодші, які ще не відвикли від косяка, радісно заіржали.
З горба аул добре було видно. Це був незвичайний аул. Головною його особливістю було те, що в центрі стояло багато великих білих юрт, неначе тут розташувався не один аул, а одразу кілька. Звичайно в аулі білих юрт буває зо дві – зо три. За ними стоять скромніші – із сірої або темної повстини, далі тягнуться бідні чорні юрти, нарешті курені й халупи. А тут ветхих і бідних юрт було дуже мало, вони стояли осторонь і не з одного, а з обох країв аулу. А посередині, майже торкаючись одна одної, скупчилися великі багатостулчасті юрти, які здавалися біліші одна одної. Ніби всі вони вкриті зовсім новими білими кошмами.
Під’їхавши ближче, подорожани переконалися, що попали до дуже гостинного аулу. Біля конов’язей, простягнутих між юртами, стояло багато сідланих коней. Певно, їх власників господарі розвели по різних юртах, частуючи кумисом або обідом.
Тільки тепер, коли вони в’їхали в аул, Дармен повернувся в сідлі і стиха сказав Абішу:
– Це аул татарина Махмуда. Тут живе ота Магріфа, про яку казала вам Дільда-апа,– з усмішкою додав він, хитро поглядаючи на друга.
Той спалахнув і нічого не відповів.
Усю цю витівку придумав сам Дармен. Він підказав Абаєві думку про поїздку в Конур-Ауліе, знаючи, що їм не минути аулу Махмуда. Відкрив він свій задум тільки Магашу і Какитаю, а сам тим часом з’їздив до аулу Махмуда, знайшов там свого приятеля – весельчака і дотеппика Утегельди – і домовився з ним, що той допоможе влаштувати зустріч Абіша і Магріфй.
– Нікуди не їдь на тому тижні; мабуть, ми заїдемо з Абішем,– попросив він.– У вас стільки юрт, що Магріфи не розшукаєш. А ми зробимо так: коли побачиш нас, спини, де треба. Добре було б, якби ти намовив господарів залишити нас ночувати. Тоді влаштуємо вечірку, от Абіш з Магріфою і побачаться. Прошу тебе, допоможи, добре діло зробимо! Магріфу я якось бачив і скажу, що в жодного казаха у всьому степу нема такої дочки! Але зате й пари для неї у казахів не знайдеш. Її гідний хіба лише один Абіш.
Почувши це, Утегельди враз почав удавати плетуху-женге, що оберігає честь аулу нареченої: він скривився, прищулився і, шамкаючи, заторохтів:
– Тю, дорогий мій, що ти там верзеш? Хто це гідний нашої Магріфи? Абаїв синок? Та йому на нашу Магріфу тільки молитися можна! Вона ж у нас небесне створіння, красуня, чиста, білолиця! Найшов кого сватати! Та я тебе перед усіма висмію, за ноги у вогонь стягну разом з таким женихом!
Проте, всім серцем співчуваючи другові, Утегельди обіцяв йому всіляко допомогти.
Як тільки вершники під’їхали до центра аулу, Утегельди, який чекав їх зранку, опинився неначе випадково біля найбільшої восьмистулчастої юрти серед п’яти-шести високих і ставних, пишно вбраних чоловіків. Побачивши його, Дармен, який їхав разом з Абішем трохи попереду, одразу повернув до цієї юрти. І тут виявилося, що вони потрапили просто до господарів аулу.
Тільки-но вони обмінялися привітаннями, моторні жигіти підхопили поводи їхніх коней, допомогли гостям спішитися і повели до Великої юрти. Дорогою Утегельди одвів Дармена вбік і, знову удаючи стару сваху, зашепотів, шамкаючи і шепелявлячи:
– Е-е, дівере мій дорогий, ти, я бачу, добре взявся за діло! Тільки от біда: жениха ти привіз, а наречена наша ясноока сьогодні в гості поїхала.
– Ти не жартуєш? – злякався Дармен, збитий з пантелику кривлянням Утегельди.
Виявилось, що той говорив правду. Дармен заблагав:
– У такому разі швидше поклич її якось додому! Вигадай що-небудь.
Гостей посадили на почесному місці у Великій юрті, а господарі розташувались по боках.
Тут сиділи троє синів покійного Махмуда, родоначальника аулу. Ближче до гостей примостився старший – показний і огрядний Жакип; за ним – Муса, теж огрядний і високий чоловік з широким білим обличчям і великими чорними очима під темними бровами; ще далі – наймолодший господар Великої юрти, рум’яний красень Мусабай, молодий кремезний жигіт, середній на зріст. Тут же сидів їх небіж Нуртаза, дуже схожий на Мусабая юнак, з такими ж великими очима і великим носом.
У юрті одразу з’явилась миска з кумисом; господарі, повільно помішуючи його, почали наливали піали і подавати гостям, привітно усміхаючись. Розмова ставала дедалі жвавішою.
Абіш сидів мовчки. Його становище молодого жигіта, який міг стати незабаром женихом у цьому аулі, зобов’язувало до особливої стриманості і ввічливості.
Повернулися Дармен і Альмагамбет, які виходили, щоб стриножити коней і пустити їх на траву.
– Там, за юртами, ріжуть жирне лоша,– сповістив Дармен.
– Тепер уже ясно, що нас і ночувати залишать,– додав Альмагамбет.
Усіма діями господарів керував зараз Утегельди. Коли Мусабай після чаю вийшов із юрти разом з Жакипом, Утегельди, йдучи поруч нього, сказав наче ненароком:
– А до речі нагодилися гості! Давно вже ми не веселилися. Якщо ви їх залишите ночувати, то чи не зібрати нам молодь?
Жакип уже йшов до себе додому, але підтримав жигіта:
– А й справді, розважитися не завадить!
Утегельди одразу повідомив, що Абіш вправний скрипаль, і запропонував послати когось до аулу Шубара по скрипку. Скрипку можна було знайти і в інших аулах, та Утегельди думав не тільки про музику: дружина Мусабая і її племінниця Магріфа поїхали саме туди.
Мусабай сам не мав здібностей до будь-якого мистецтва, проте дуже цінував дотепників, жартівників, добрих оповідачів; такі люди жили в його аулі цілорічно. Утегельди був його улюбленцем. Мусабай охоче погодився з його пропозицією і, підкликавши брата Утегельди, звелів йому одразу їхати в аул Шубара. Утегельди пішов слідом за братом, щоб допомогти йому осідлати коня, і, залишившись з ним наодинці, доручив йому передати сам на сам дружині Мусабая, щоб вона з Магріфою поквапилася повернутися, бо їх чекають поважні гості.
Отож в аул незабаром було доставлено скрипку, а дружина Мусабая разом з Магріфою й іншими дівчатами та молодими женге, що супроводжували її, повернулися додому. Проте сама Магріфа перед гостями не з’явилася: вона проїхала прямо до юрти свого батька, що стояла осторонь. Рум’яна, круглолиця, дуже схожа на свого брата Азимбая, дружина Мусабая ласкаво привіталася з гостями.
З аулу, де для гостей зарізали лоша, скоро не виїдеш. Коли гості вийшли на повітря освіжитися, біля конов’язі не було жодного їхнього коня: всі відправлені пастися в нічне, а сідла лежали в сусідній юрті.
Тепер гостям вже стало ясно, що їх залишають ночувати. Ясно було й інше: ввечері їх чекають розваги. Смеркало, коли загнали худобу і аул по-вечірньому затих, з юрти Мусабая полинули співучі звуки скрипки. Цим ніби відкривалася вечірка. Жигіти, що прислужували гостям, побігли в сусідні юрти скликати людей, господиня послала по молодих невісток і зовиць. Магріфу вона запросила окремо від імені свого чоловіка.
Юрта швидко наповнювалась людьми. Грав на скрипці Абіш. Він не любив грати сидячи, але, побоюючись, що, коли гратиме стоячи, це здасться господарям дивним, грав, присівши на високе ліжко, яке стояло праворуч від входу.
Незабаром біля дверей юрти почулося подзвонювання шолпи, тихі жіночі голоси і стриманий сміх. Дармен, Магаш і Утегельди нетерпляче поглядали на двері, чекаючи появи Магріфи. Але її довго не було. Абіш зіграв уже кілька вальсів і почав якийсь веселий марш.
Нарешті в юрту, товплячись і перешіптуючись, ввалився натовп підлітків. Усі вони були білолиці, рум’яні, стрункі, з великими очима, з правильними рисами обличчя. За ними в юрту зайшло кілька дівчат.
Попереду йшла висока, ставна красуня. Густі темні брови, чорне волосся, зібране в дві важкі довгі коси, підкреслювали дивовижну білість її обличчя. Великі сірі очі дивились одверто і спокійно, кругле білосніжне підборіддя плавною лінією переходило в струнку шию. Тонкі гарні пальці були немов виточені вправним майстром.
Кожна з прибулих дівчат була приваблива, але особливо красивою була та, що йшла попереду. Це й була Магріфа.
Коли дівчата зайшли до юрти, Абіш кинув грати і опустив скрипку на знак шанобливого захоплення. Почервонівши трохи, він схилив голову, вітаючи прибулих. Мусабай, його дружина, Нуртаза, Утегельди та інші господарі підвелися, даючи дорогу до почесного місця.
Магріфа, певно, не сподівалася зустріти в юрті стільки незнайомих гостей: на її обличчі повільно розливався рум’янець, червоні губи затремтіли в соромливій усмішці, відкриваючи рівний ряд білих зубів. Неквапною, плавною ходою вона пройшла через юрту під тихий співучий передзвін позолоченого шолпи і сіла біля Мусабая. Інші дівчата, як молодші, сіли обабіч, нижче Нуртази і Мусабая.
Слідом за дівчатами в юрту зайшли старші женге і, нарешті, матері. Гості потіснилися на почесному місці, садовлячи їх. У білих кімешеках [28]28
Кімешек – головний убір заміжньої жінки, велика біла хустка з вирізом для обличчя.
[Закрыть], облямованих позументом, повновиді, чорнобриві, ставні, вони мимоволі привертали погляди гостей. Магаш усміхнувся в думці: «Зірке око у цих татарських купців! Адже ж зуміли в степу знайти найкраще – найкрасивіших казахських дівчат!»
Коли старші жінки, увійшовши, обмінялися з гостями привітаннями і нарешті посідали, Утегельди жартома заговорив:
– Що сталося? Так добре ми тут сиділи, слухали музику. А тепер усі притихли, засоромились. Навіть скрипка змовкла! Невже наші байбише так усіх налякали?
І він з удаваним переляком глянув на молодшу дружину Муси – повновиду, квітучу Турай.
– Не будь таким полохливим, любий Утеш,– блиснувши зубами в усмішці, відповіла та.– А головне, нехай не лякається скрипка, адже ж ми для того й прийшли, щоб послухати її чарівні звуки! Хто з вас сполошив увесь аул? Чи не ти, дорогий Абіш? Тоді заграй, будь ласка, ще, любий брате!
Цей жартівливий, дружній її тон пояснювався тим, що до гостей вона могла ставитись як до родичів: вона сама була з тобиктинського роду Торгай.
Утегельди враз підхопив її слова:
– От і гаразд! Якщо наші байбише самі просять, будемо продовжувати розваги, діти! Почнемо з милозвучних пісень попервах! – І, присівши навпочіпки, він глянув на Абіша і почав швидко водити в повітрі рукою, удаючи гру на скрипці.
Кумедний вигляд його викликав загальний сміх, і деяке напруження, спричинене приходом старших, розвіялося. Всі повернулися до Абіша. Той, пояснивши, що у великому товаристві на скрипці грати зручніше стоячи, одійшов від ліжка, став посеред юрти просто проти Магрі-фи, і скрипка знову заспівала в його руках. Цього разу вона звучала особливо схвильовано і задушевно.
Гра його вразила всіх. Слухали всі з напруженою увагою, додержуючи повної тиші, яку порушували тільки захоплене поцмокування губами і мимовільне зачароване зітхання. Коли ж, закінчивши п’єсу, Абіш спинився перепочити, старші матері і літні чоловіки висловили вголос своє захоплення:
– Живи довго, дорогий!
– Яка майстерність!
– Авжеж, отак треба грати!
А підлітки, дівчата і молоденькі женге перешіптувалися, посміхалися і не зводили з Абіша зачарованих поглядів.
В одну з перерв Магаш жартома сказав Абішеві:
– Щось, я помічаю, сьогодні наш музика грає з особливим натхненням…
Абіш засоромився.
Підкоряючись загальним наполегливим проханням, юнак підтягнув смичок і, настроївши скрипку, заграв нові п’єси. Досі він грав плавні, широкі мелодії, а тепер знову перейшов на танцювальні, веселі, легкі, зрозумілі більшості слухачів. Їх швидший темп і ритм, що раз у раз мінявся, пожвавили й самого Абіша. В цій юрті він здавався якоюсь особливою людиною, не схожою на інших. Коротке темне волосся, гладо зачесане назад, відкривало широкий лоб. Прямий ніс, добре окреслені губи, тонкі, як у Абая, брови, жваві чорні очі робили Абіша найкрасивішим жигітом у родині. Він був високий, стрункий, але завдяки неширокій кості здавався тендітним. Його довгі білі пальці швидко літали по струнах, але в рухах їх не відчувалось ніякого напруження, найскладніші місця він виконував легко, витончено. Щоразу, коли він закінчував якусь п’єсу, слухачі обмінювалися короткими схвальними зауваженнями.
Граючи, Абіш раз у раз поглядав на Магріфу, що сиділа навпроти нього. Його вразила її надзвичайна врода, особливо ж принадність її великих сірих очей. Обличчя Абіша то спалахувало рум’янцем, то раптом блідло.
Дармен, сидячи поряд з Магріфою, запитав дівчину:
– Хороша музика?
Магріфа з усмішкою кивнула головою, продзвенівши сергами і підвісками шолпи.
Помітивши, що як тільки Абіш починає грати, Магріфа з нього не зводить очей, Дармен, посміхаючись, запитав її.
– А жигіт?
Магріфа рвучко повернулася до нього. Обличчя її спалахнуло, брови ледь затремтіли. Дармен зрозумів, що запитання його збентежило дівчину і що відповіді марно чекати. Він приклав руку до серця і кілька разів вклонився з пробачливим виглядом. Магріфа трохи нахмурилась й одвернулась, силкуючись не дивитись більше на Абіша. Їй ще ніколи не доводилося ділитися з ким-небудь своїми почуттями, і це пряме запитання примусило красуню засоромитися і лякливо замкнутися в собі. Вона була така схвильована, що й не помітила, коли Абіш став грати казахські мелодії.
Коли він звучно, широко й майстерно почав виконувати пісню «Бурилтай», яку склали не так давно, Альмагамбет став поряд з ним і заспівав на весь голос. Це поєднання гри чудового скрипаля і спів молодого талановитого співака, які виконували всім близьку казахську пісню, особливо сподобалося слухачам. Усі були вражені їхнім мистецтвом. На прохання слухачів Абіш і Альмагамбет виконали ще кілька казахських пісень, і нарешті Мусабай попросив заспівати якої-небудь пісні Абая. Альмагамбет почав «Лист Татьяни».
Коли спів закінчився, Дармен знову запитав дівчину:
– Ви знаєте цю пісню?
– Так,– відповіла вона і додала: – Це лист Татьяни до Онєгіна. Переклав Абай-ага. Я всі його пісні знаю.
Гра не заважала Абішеві майже не відривати погляду від Магріфи. Він з усмішкою спостерігав, як Дармен розмовляв з нею і, неначе відбиваючи такт, схвально кивав йому головою.
Нарешті Абіш поклав скрипку. Всі присутні почали дякувати йому.
– На славу потрудився наш гість. Дякую, дорогий мій, як родич зробив нам ласку! – задоволено сказала Турай.
Подякувала йому і мати Магріфй, ставна байбише з гарним білим обличчям. Мусабай запросив юнака сісти поряд себе:
– Сідайте тут, Абіш. Нам ви зробили велику приємність, а самі, мабуть, втомилися. Спочиньте.
Магріфа, якій така увага дядька до гостя була приємною, посунулася, щоб дати Абішеві місце поруч Мусабая. Але юнак поквапно спинив її: