Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 46 страниц)
Невеличке місто з одноповерховими дерев’яними будинками, що потопали в садах, вільно розкинулося коло підніжжя Великої гори. На рівній долині, що лежить між містом і горою, в тінявому плодовому саду, обгородженому високим парканом, містився військовий лазарет: два десятки довгих корпусів. Влітку тут густо зеленіє соковита трава, пишно квітнуть яскраві квіти. Обласне місто Алма-Ата цілком справедливо пишається своїм лазаретом. Років із п’ятнадцять тому головним лікарем став Лев Миколайович Фідлер. Він заново відремонтував палати, поліпшив догляд за хворими, підібрав собі діловитих, досвідчених помічників.
Викоханий гнідий кінь з круто вигнутим лискучим крупом підкотив до лазарету сани, в яких сидів Майкан. Мало не годину прочекав Майкан біля воріт, доки звідти вийшов високий опасистий чоловік, застібаючи на ходу шубу, підбиту лисячим хутром. Піднявши з легким поклоном шапку, він сів у сани. Це й був лікар Фідлер.
Гнідий, одразу відчувши, як попустили тугі віжки, викинув наперед голову і помчав швидкою інохіддю.
Лікар, хоча й поганенько, але знав по-казахськи і охоче розмовляв цією мовою. Легенько штовхнувши Майкана плечем, він сказав йому, калічачи слова:
– Мій час мало. Іноходець скорій. Пусти!
Майкан посміхнувся:
– Миттю долетимо!
Він різко натягнув віжки, і іноходець, витягнувшись усім корпусом, як вихор, помчав униз рівним, прямим шляхом до міста.
День був безвітряний, з димчасто-сірого неба повільно падав лапатий сніг, але від шаленої скачки сніг летів назустріч подорожнім, бив в обличчя і сліпив очі.
Фідлер був відомий в місті не тільки як чудовий медик, але і як дуже порядна, лагідна людина. Недарма росіяни, казахи, татари, уйгури, дунгани, кашгарці й ташкентці, що жили в Алма-Аті, вимовляли його ім’я з любов’ю і вдячністю. До Абіша він ставився по-батьківськи лагідно і турботливо.
Гнідий іноходець швидко добіг до міста, так само швидко проминув пряму, як стріла, Колпаківську вулицю, пролетів Сільською і Микільською, трохи уповільнив ходу на вулиці Гурді і Трояндовій алеї, не таких рівних, як Колпаківська, але на Старокладовищенській знову побіг нестримно. Ніби прагнучи вирватися з голобель, він мчав уперед, стріпуючи довгим чубком і заглушаючи вуличний гамір гучним тупотом копит.
Казахи, які жили в степах Сари-Арка [118]118
Сари-Арка – буквально – Золотий степ, центральна частина Казахстану.
[Закрыть], не дуже цінять інохідців, але в Джетису [119]119
Джетису – Семиріччя.
[Закрыть]ними дорожать більше, ніж скакунами. З двох казахів один обов’язково тримає і викохує інохідця. Гнідий іноходець дістався Магашу і Майкану випадково. Коні, на яких вони приїхали з Семипалатинська, зовсім охляли, і Магаш з Майканом випадково познайомилися з казахом Датом, і той дуже зрадів, коли дізнався, що розмовляє з родичами Абая: як і більшість джетисуйських казахів, Дат дуже поважав Абая, любив його вірші і багато їх знав напам’ять.
Почувши від Магаша, що його старший брат перебуває в лазареті, Дат запитав, чим він може бути корисним своїм новим друзям. Магаш відповів, що хоче купити на базарі доброго коня.
– Я не можу дозволити, щоб син Абая шукав собі коня на базарі,– сказав Дат.– Ви спинилися в Абсамата, він так само і мені друг. Їдьмо до нього і щось придумаємо.
І він повіз Магаша і Майкана до Абсамата, де несподівано подарував їм славетного свого жеребця, який був відомий усім жителям міста як «гнідий іноходець Дата» і цінився нарівні з «кун жесир» – платою за вбивство жінки. Знявши з коня сідло і передавши повід у руки Магаша, Дат сказав:
– Візьми його і віддай Абаю-ага. Скажи, що цього коня шле йому один із синів Великого Жузу [120]120
Великий Жуз —Велика Орда, одна з трьох, на які ділилися казахи.
[Закрыть].
Отака історія була у гнідого інохідця, який мчав Майкана і лікаря вулицями Алма-Ати до хворого Абіша.
Лікар Фідлер просидів біля Абіша майже годину. Він не міг сказати нічого втішного – за останні три-чотири дні здоров’я хворого погіршилося. У важкому становищі-опинився і лікар. На його очах згасало молоде життя. Всі зусилля і намагання лікаря допомогти хворобу були марні. Наука, всіма засобами якої, здавалося б, володів Фідлер, не могла подолати страшну хворобу.
Коли до Алма-Ати приїхали родичі Абіша і їх присутність підбадьорила хворого, лікар дозволив йому вийти з лазарету і лікуватися дома. Він сам простежив, щоб у домі Абсамата хворого примістили у великій світлій кімнаті, і звелів винести з неї килим, тускіїз, сирмак, текемет [121]121
Тускіїз, сирмак, текемет – настінні прикраси (з орнаментом, аплікаціями, вишивками), які іноді розстеляються на підлозі.
[Закрыть] – одним словом, усе, що легко припадає пилом. З його розпорядження у дворі Абсамата для Абіша доїли трьох кобилиць. Відвідуючи хворого двічі на тиждень, він ретельно оглядав його і щоразу наполегливо наставляв Абіша, як треба поводитися, щоб запобігти загостренню хвороби…
Після приїзду Магаша, коли Абіш мало не щодня почав одержувати листи з дому – від батька, від братів, від матері і особливо часто від любої дружини,– він відчув болісну тугу за рідним гніздом.
Про це своє сокровенне бажання він розповів сьогодні Фідлеру, котрий став для нього тут найближчим, дорогим другом, єдиною опорою юної душі, яка ще не втратила надії на одужання.
Фідлер відповів не зразу. Він замислено перевів погляд з обличчя хворого на вікно, за яким повільно падав рідкий сніг, бовваніли оголені морозом дерева. Важкі, темні хмари суцільною пеленою вкрили небо. Похмурий день навівав на Фідлера сумні думки. Важко було подати хворому надію, не було чим його розрадити. У розумних карих очах лікаря легко було прочитати збентеження, і він, дивлячись убік, намагаючись надати своєму голосові впевненості, сказав:
– Навесні, Абдрахман, ви, звичайно, поїдете додому. Ось потеплішає, і вирушите в дорогу… Доберетеся потихеньку до рідних місць.
Правдивий характер Фідлера не дозволяв йому вдаватися до брехні у розмовах з Магашем. Бачив печальне обличчя жигіта, бачив його сльози, пекучі, як отрута. А втім, говорив йому завжди тільки правду:
– Не можу нічим втішити вас, дорогий. Здоров’я Абдрахмана мене не радує. Що вдієш, туберкульоз – хвороба поки що невиліковна!
Не сказав він нічого втішного і після сьогоднішніх відвідин. Коли Магаш, посадовивши лікаря в сани, повернувся до кімнати, він побачив, що брат читає принесеного вранці листа. Але це тільки здавалось. Абіш не читав. Він лежав зажурений, приклавши до зблідлих сухих губ, ніби цілуючи, листа від Магіш…
Зачувши братову ходу, Абіш звів тонкі, довгі брови.
– Глянь,– тихо промовив він, показавши очима на листа.– Магіш вклала в конверт два чисті аркушики паперу – жовтий і червоний. Вона пише, що пожовкла з туги і горя… А наша донечка Рахіля вже почала ходити, вона квітне, наче червоний тюльпан… Жовтий аркушик – це моя Магіш, а червоний – моя Рахіля…
Брови у Абіша ворухнулися, ніздрі затремтіли, на очі набігли сльози, він обернувся обличчям до стіни.
Щоб розвіяти похмурий настрій хворого, Магаш нагадав йому про новий лист від Дармена і Какитая. Але Абіш ніби й не чув його. Він просунув під подушку схудлу, тонку руку і витягнув уже не раз читані батькові листи. Знову перечитавши вірші Абая, Абіш сказав братові:
– Мабуть, батько дуже занепокоєний. Він став віруючим… Ти помітив, Магаш, у цих своїх віршах батько звертається з проханням до всевишнього. Коли у людини вичерпуються сили і вона втрачає надію, їй тільки й лишається, що молитися та благати.
Абіш замовк, а потім попросив Магаша принести кумис. Двічі ковтнувши, він поставив піалу і задумливо провадив далі:
– Найбільше мене мучить думка, що батькові не пощастило здійснити свою мрію. Навчав мене… виховував… дивився на мене, радіючи і сподіваючись, думав, що я досягну багато чого… Скільки разів він казав мені: «Повернешся з великими знаннями, станеш служити своєму народові, і тоді я буду найщасливішим батьком на землі…» Як подумаю про це, гіркота отруює мене, не дав мені спокою…
Великі рясні сльози потекли його схудлими, запалими щоками. Магаш мовчав, затуливши обличчя хусткою.
Алма-тинська зима закінчувалася. Хворий зовсім підупав на силах, він уже неспроможний був підвестися з ліжка, не міг відповідати на листи – Магаш писав за нього. Витягнувшись, лежав він нерухомо на спині, замислено дивлячись поперед себе. Тіло його так схудло, що було майже непримітне під ковдрою.
Сьогодні день випав особливо ясний. Синювато-блакитне небо, освітлене щедрим сонцем, сяяло прозорою чистотою. На ще голих гілках тополь каркало гайвороння, наче провіщаючи наближення весни. На вулицях гралася багатоголоса дітвора, йшли численні перехожі, проносилися санки, подзвонюючи мідними дзвіночками. Чубки, гриви і хвости коней були оздоблені червоними і зеленими стьожками, а сидіння санок – яскраво-барвистими килимами. Ось кілька санок з веселими сідоками промчало повз будинок Абсамата…
Місто шумно готується до великого свята, а в будинку Абсамата панує тиша. Магаш сидить за столом і зосереджено, наче в самозабутті, пише. Абіш мовчки дивиться на нього. Ну звичайно ж, Магаш пише вірші. Абіш простягає до нього руку і тихо, але владно каже:
– Закінчив вірші? Дай сюди!..
Магаш не знав, що йому робити. Чи можна показати ці вірші хворому? Чи не буде це жорстоко? А не дати – ще гірше…
Абіш відчув вагання брата.
– Не турбуйся, знаю, ти написав правду… Дай же!
Магаш подав йому дрібно списаний аркуш паперу.
– Подивимося, що написав початкуючий поет,– жартівливо, щоб заспокоїти брата, сказав Абіш.– Побачимо, як розцінює моє становище дорогий Магатай.
Магаш підійшов до братового ліжка і сів поруч: затиснувши в тремтячій руці аркуш паперу, Абіш почав читати:
Із хворим сиджу без слова
І думаю думи сумні.
Він кашляє – знову і знову,
Він дихає важко всі дні.
І в серці моєму лунають
Кашлю глухі жалі,
Коли на груди лягають
Руки прозорі, малі.
Стрів він біду надійно,
Мужньо, як воїн стійкий:
Зір, як завжди, спокійний,
Зір, як завжди, прямий…
А в домі – густе смеркання…
І, зціпивши пальці рук,
Він молить про врятування
Від нестерпучих мук.
Абіш довго мовчав, збираючись із силами. Нарешті тихо заговорив:
– Поки я хворію, ви пишете вірші – ага, Дармен, Какитай і ти… Краще б вони народилися не в тузі, а в радості… Для життя повинні вони народжуватися…
Він знову перепочив, потім сказав те, про що довго роздумував за час хвороби:
– Читаю ваші .вірші і бачу: ви стаєте справжніми поетами. Здається, таких віршів казахською мовою ще ніхто не писав… Адже те нове і чудове, що в них в, прийшло від російської поезії, через твори батька. Але навіщо ви приділяєте так багато уваги прикрощам і смутку? Скажи це батькові, хоч я не раз говорив йому це, коли ми розмовляли з ним про вірші. Російська поезія, російське мистецтво допомогли йому осідлати крилатого коня, високо злетіти на ньому. От і треба дивитися вперед. Майбутнє Росії велике і славне! Я не раз чув про це від багатьох людей у Петербурзі, в Москві. Павлов і його друзі глибоко вірять в це прекрасне майбутнє, вони борються за нього. Вони кажуть: скоро зійде над Росією зоря. Нам, жителям Семипалатинська, Алма-Ати й інших глухих закутків неосяжної країни, треба зрозуміти.
Абіш говорив натхненно, з палаючими очима, він навіть трохи підвівся на ліжку. Аж ось він замовк і довго лежав нерухомо. Потім, ковтнувши кумису, вів далі:
– Кожного дня хтось народжується, хтось умирав. А народ, суспільство живе, іде своєю дорогою. Що таке одна людина на терезах громадського життя? Хіба світ загине без неї?
Сумно усміхнувшись, Абіш взяв у руки аркушик з братовими віршами і сказав:
– Не подобається мені, дорогий, що ти весь час вдаєшся в тугу, проливаєш сльози. Облиш сумні думки, Магаш! Піди в місто, повеселися!
В кімнату зайшов Абсамат, щоб покликати Магаша обідати. Але Абіш затримав брата і послав господаря по Утегельди і Майкана.
Обидва жигіти, які звикли розуміти Абіша з півслова, з ледь помітного поруху брів, майже постійно перебували в суміжній кімнаті. Тепер, зайшовши до хворого з певним острахом і тривогою, вони зраділи, побачивши спокійне обличчя Абіша, який попросив їх підійти до ліжка і, з усмішкою дивлячись на них, сказав кволим голосом:
– Мій Магаш зовсім не виходить з дому, він навіть пожовк від нудьги. Сьогодні у росіян чудове свято – масляна… Я чую: Алма-Ата сповнена веселощів і пісень… Запрягайте, друзі, коней. Їдьте надвечір у місто, повеселіться на широкій російській масляній. Випробуйте на скачках гнідого інохідця. Ти, Абсамат, поведеш його, і, я певен, він випередить усіх інохідців міста… Я дам тобі приз за це… Ану, Магаш, Утеш, Майкан, Абсамат, збирайтеся!..
Друзі значуще перезирнулися, слабка надія ворухнулась у їхніх серцях. Видно, Абіш почував себе сьогодні краще. Вони почали усміхатися, закивали на знак згоди і заговорили, перебиваючи один одного:
– Добре, добре, поїдемо!
– Ось побачиш – випередимо алмаатинців!
– Та вже гнідий постоїть за себе!
Коли вони вийшли з кімнати, Абсамат радісно сказав, відчувши настрій усіх:
– Видно, одужує – як хороше на серці!..
Абсамат і Майкан, нікому не кажучи, вже давно готували гнідого до масляничних свят. Коли смеркало, Абсамат запрягав коня в невеликі сани і подовгу ганяв його інохіддю. Щоб не заважали перехожі, він виїжджав або на Ташкентський шлях і мчав до Каскелена, або летів, як вітер, у напрямі Семипалатинська…
По обіді, виконуючи волю Абіша, жигіти запрягли коней і на двох санях виїхали з воріт на широку вулицю. Магаш і Утегельди сіли на задньому сидінні, а Майкан, який уміло правив конем, зайняв місце кучера. Поступившись дорогою гнідому інохідцю, запряженому у невеликі сани, він одразу ж випустив наперед Абсамата.
Сьогодні місто здалося Магашу та його друзям особливо чепурним і святковим. Згадавши Семипалатинськ, вони почали порівнювати його з Алма-Атою. Який прекрасний сніговий хребет Алатау, що наче навис своїм громаддям над містом! Цей могутній казковий велетень викликає захоплення в кожній живій душі. Хіба порівняєш Семипалатинськ з Алма-Атою! Правда, там на центральній вулиці височать красиві кам’яниці, а в Алма-Аті всі будинки дерев’яні, одноповерхові. А зате скільки тут фруктових садів! І які прекрасні стрункі пірамідальні тополі, що тягнуться до неба, гіллясті берези і могутні дуби на прямих, наче стрілки, вулицях!
Утегельди з наївним подивом розпитував Магаша:
– Невже всі дерева у міському саду посаджено за один день?
– Чого ж за один?
– А того, що всі вони однакові на зріст, наче гриви стригунів-дволітків, одночасно підрізані навесні!
Абіш багато розповідав Магашу про Алма-Ату, і тепер Магаш поділився з Утегельди тим, що чув від брата.
– Вісім років тому тут був жахливий землетрус і загинуло багато дерев. Ти правильно помітив – ці молоді дерева посаджені водночас, через те й здаються вони всі однаковими.
Утегельди виріс у степу, де нема жодного деревця. Він не відчуває краси цього зеленого міста, і Семипалатинськ подобається йому більше. До того ж він приїхав до Алма-Ати на початку зими і не бачив ще всієї пишноти фруктових садів, коли на гілках дерев полум’яніють численні плоди…
Майкан спинив коня на розі вулиці Гурді, звідти зручно було спостерігати запряжених у сани рисаків та інохідців, які мчали Сільською вулицею. Абсамат приєднався до них із своїм гнідим інохідцем і незабаром зник з очей. А Утегельди, очікуючи його повернення, знову заговорив з Магашем:
– Усе-таки я не розумію, як можна захоплюватися садами та деревами. Тільки злодіям привілля! А коли злодій залізе на цей знаменитий Алатау, в ліс, то його там ніяк не знайдеш. Ці сади, ліси і міжгір’я – справжнє злодійське кубло, вони наче самі нашіптують: «Хапай, кради, біжи до мене, я сховаю тебе».
– А ти бачив у цьому місті хоч одного злодія? – озвався Магаш. – Скільки місяців живеш тут, а чув ти, щоб хтось закричав пробі?
– От я і дивуюсь з того, що їх нема, – простодушно сказав Утегельди. – Але коли б мені довелося красти, я робив би це тільки в Алма-Аті.
Магаш і Майкан зареготали.
– Як тобі не сормно, Утеш,– крізь сміх дорікав Майкан.– Нащо тобі здалися оті злодії?
Але Утегельди затявся:
– Нічого мене соромити! Коли хочете знати, так думає сам Абай-ага. Якось я запитав його: «Чому в нашому Тобикти найбільше конокрадів у родах Мірза і Божей?» А він мені ось що відповів: «Глянь, Утеш, на їхні зимові і літні стійбища. Навколо неприступні скелі, тісні міжгір’я, глибокі яруги. Сама місцевість – як злодійське гніздо! Вона їх і навчає: «Вкради коня, веди сюди, сховайся в якому хочеш міжгір’ї і тут ріж його!» От що сказав мені Абай-ага. Так що ви не сперечайтеся зі мною.
Магаш засміявся, але нічого не відповів.
А засніженою вулицею безнастанно мчали санки, із свистом розтинаючи повітря. Ось, видзвонюючи бубонцями, пронеслася тройка. У широких санях, горлаючи хвацьку пісню, сиділи підпилі мужчини й жінки. Селянські коні, вигодувані вівсом і висівками, незграбні і веселі, як їхні захмелілі хазяї, бігли щодуху, а натовп глузливо реготав їм услід. За тройкою промчали англійські рисаки, довгоногі, стрункі красені, з вигнутими дугою шиями, прямими вухами і підрізаними хвостами.
Здіймаючи сніговий пил, летіли гніді, білі й карі інохідці казахської породи, стрімголов бігли російські рисаки.
Перегони щойно почалися. Інохідці мали пройти вулицями Колпаківською і Сільською, досягти Ташкентської алеї, потім, об’їхавши парк, знову повернутися на Колпаківську, промчати Сільською вулицею і спинитися на Скотному базарі коло білої церкви.
Дізнавшись про це, народ хмарою посунув до білої церкви, щоб побачити, як підходитимуть коні до фінішу. Магаш, Майкан і Утегельди, сівши в сани, теж поспішили до базарної площі. Там уже зібрався величезний натовп. Особливо примітними були в натовпі гімназисти у ясно-сірих шинелях з срібними пряжками і чиновники з золотими кокардами на картузах, що прийшли сюди з своїми дружинами. Але найбільше було на площі поліцейських: притримуючи довгі шаблі, урядники і стражники позирали на своє начальство – вичепурених ротмістрів у голубих шинелях і в білих рукавичках.
Шакірди з медресе і хальфе з усіх п’яти алматинських мечетей, насунувши на лоба татарські шапки, також прийшли подивитися на заборонене для них масляничне гуляння. Вирізняючись багатими лисячими та єнотовими шубами, статечно походжали російські і татарські купці, таранчинські і казахські торговці.
Є така приказка: «Один стрибав від ситості, другий від холоду!» Серед ситих, вдоволених, по-святковому вбраних людей ходили з простягнутою рукою жебраки, вимолюючи милостиню; впадало в око жалюгідне лахміття хліборобів-переселенців, які приїхали до багатого Семиріччя з далекої Росії і залишилися тут без притулку і без шматка хліба; було в натовпі чимало і бідняків казахів, зубожілих після джуту, бездомних, голодних дідів і бабусь.
Магаш зустрів у натовпі знайомих казахських чиновників, вони нашвидку питали про здоров’я Абіша і одразу переводили розмову на перегони: їх цікавило, як готував Абсамат до змагання свого уславленого інохідця.
Все густішала темрява, але на площі не було жодного ліхтаря. Звісно, білого коня можна було побачити і поночі, а от як відрізнити гнідого від буланого, карого від вороного! А втім, люди не розходились: адже перегони відбувалися тільки раз на рік. Часто з різних кінців площі чути було короткі вигуки:
– Тепер уже скоро!
– Зараз мусять бути!
– Та їдуть уже!
Нарешті вдалині, приблизно за півверсти, забовваніло щось темне, воно котилося широким шляхом, наче куля, з кожною миттю збільшуючись у розмірах. То, здіймаючи сніговий пил, мчали інохідці, запряжені в легкі сани…
Раптом Магаш, Майкан і Утегельди вигукнули в один голос: двоє коней, білий і гнідий, випередивши з десяток інохідців, йшли голова в голову. З натовпу хтось крикнув:
– Гей, Абсамат, гнідий іноходець! Натисни!
Вже неподалік від церкви, почувши безладний гамір юрби, Абсамат ще міцніше уперся ногами в передок саней і щосили натягнув віжки. Гнідий іноходець, закусивши вудила, рвонув уперед. Але білий іноходець відомих багатіїв, купців Абдувалієвих, усе ще скакав поряд, не відстаючи ні на крок. Тоді Абсамат, піднявши віжки, стьобнув ними коня і пронизливо-голосно крикнув:
– Чу-а! Гай-да!
Гнідий, одкинувши вгору чубок і високо задерши голову, наче хотів вдаритися нею об дугу, зробив різкий кидок і почав помітно відділятися від свого суперника. Спочатку він ішов попереду на голову, потім на шию, нарешті на весь корпус. Якийсь час Абсамат ще відчував на лівому плечі густу, гарячу пару, що йшла з ніздрів абдувалієвського коня, але гнідий з кожною секундою набирав швидкості. Ось він уже на цілих півквартала випередив своїх супротивників і, як падаюча зірка, пролетів широкою вулицею до фінішу, де натовп зустрів його захопленими вигуками.
Гнідий іноходець, про якого в той вечір у місті складалися легенди, за кілька хвилин домчав Абсамата до будинку. Слідом за ним підкотив і Майкан.
Звістка про перемогу гнідого на перегонах викликала неймовірний захват.
Коли друзі через кілька хвилин зайшли в кімнату хворого, Абіш ще не спав. Він жестом запросив їх підійти ближче до ліжка.
– Прийшов першим… Я вже чув… Поздоровляю… Абсамат, я приготував тобі приз…
Абіш звелів подати довгий кинджал з рукояткою з слонової кістки. Срібні піхви було прикрашено витіюватими візерунками, зробленими рукою вправного кавказького майстра. Цей кинджал Абіш купив в Абастумані на спогад про Кавказ, а тепер подарував його Абсамату.
Задоволений подарунком, Абсамат розповів Абішу якнайдокладніше про перегони, друзі пішли у вітальню, де було приготовлено чай. Біля низького розсувного стола, застеленого червоною скатеркою, виблискував начищений великий мідний самовар. На столі височіла гора баурсаків, стояли слоїки з маслом, медом, жентом[[ Жент – сушений сир з маслом і медом, схожий на халву.]], цукром і цукерками. Всі посідали на курпе і знову почали розмову про сьогоднішнього переможця – гнідого інохідця.
У цей час за дверима почулося рипіння важких казахських чобіт і до вітальні зайшли двоє літніх бородатих чоловіків. Один із них, високий на зріст, у кунячій шапці, був Дат. Другого, нижчого за нього, широкоплечого, з сивиною у волоссі, знав тільки господар.
– Ассалау малей-ку-ум, ассала! – голосно привітали гості господарів.
Абсамат підвівся назустріч гостям, інші теж встали. Господар і господиня допомогли гостям роздягнутися і провели їх на почесне місце.
Дат, до якого всі присутні ставилися дуже шанобливо, прийшов у дорогому ламбуковому камзолі з короткими рукавами, з нагрудної кишені звисав краєчок золотого ланцюжка. Він поздоровив Магаша і Абсамата з перемогою гнідого інохідця, а потім познайомив усіх із своїм супутником.
– Це мій друг. Ви, мабуть, чули його ім’я, воно відоме не тільки в Алма-Аті, але й в усьому Джетису. Наш уславлений акин Джамбул!
Цього чоловіка з маленькими зіркими очима і рожевими щоками Абсамат добре знав. Магаш його бачив уперше. Вони потиснули один одному руки. Джамбул, який тільки-но сів до столу, почав ділитися своїми враженнями про перегони.
– Твій прудконогий кінь припав мені до душі! – заговорив він, звертаючись до Магаша.– Всі тюре[ Тюре – знатна людина ханського походження.] і простий народ захоплювалися ним, він скорив усіх. Я радий за тебе, нехай буде шлях твій завжди щасливий! Чув я, ти син великої, хорошої людини. Батько у тебе прекрасний, і кінь чудовий, Магаш-мірза!
Джамбул переживав пору творчого розквіту, пісенне слово було у нього, як то кажуть, не на краєчку язика, а на краєчках губів. Красномовний акин одразу сподобався всім.
– Кажуть, хороша людина ніколи не цурається людей,– мовив Майкан, з усмішкою дивлячись на Джамбула.– Акин трохи розкрив рот – і зразу сказав про все!
Магаш почув ім’я Джамбула у перший день свого приїзду в Алма-Ату і тепер з великою цікавістю поглядав на широкоплечого акина, на його рожеве вилицювате обличчя, великий лоб і розумні, зіркі, жваві очі.
Дат сказав, що вони хотіли навідати Абіша, але, дізнавшись, що Магаш і його друзі поїхали на перегони, вирішили й самі побувати там. А тепер настав вечір, і сьогодні вони вже не побачать Абіша: після заходу сонця не можна навідувати хворих. Усі, на знак згоди, кивнули: справді, є такий звичай, обов’язковий для добре вихованих казахів, і літні люди ніколи не порушують його.
– Ми зайдемо до нього вранці,– додав Дат.
Великий мідний самовар незабаром, спорожнів, і на зміну йому з’явився другий, ще пузатіший. За чаюванням допитливий Джамбул задавав Магашу одне питання за одним. Він докладно розпитував його про Абіша: як навчав Абай свого сина, що пише він йому з Семипалатинська. У відповідь Магаш прочитав навіть кілька листів Абая, написаних у віршах. В одному з них з вдяч-ністїо згадувалося ім’я Абсамата.
– Як це добре, що Абай, навіть не знаючи Абсамата, особисто дякує йому в прекрасних віршах! – сказав задоволений Дат.– Хай бог буде милостивий до тебе, Абсамат! За твоє добре діло всі уйсуни, дулати[ Уйсуни, дулати – назви родів.] та й весь Великий Жуз тисячу разів скажуть тобі спасибі. Коли вже ім’я твоє стало славним у Семипалатинську, то нехай множаться в Алма-Аті твої друзі. За твоє піклування про доброго сина шановного Абая ти гідний великої пошани.
Джамбул почав наполегливо просити Магаша, щоб той почитав вірші Абая. Багато які син знав напам’ять, і от зазвучали уславлені рядки. В них Абай жорстоко висміював продажних, хвалькуватих акинів, котрі вештались з піснями по аулах, вимолюючи, наче жебраки, милостиню у багатих баїв, тішачи їх і принижуючи себе…
Джамбул слухав ці вірші з радісним подивом. Прицмокнувши язиком, він сказав:
– Уперше чую ці вірші, жоден казах так не співав! Тут усе ясно: тільки вникай у кожне слово. Сам – терези, сам – суддя…
А Магаш уже читав далі:
О казахи мої… О мій бідний народе!..
Джамбул слухав з хвилюванням, намагаючись не пропустити жодного слова.
– О пригнічепий горем чоловіче! – вигукнув він, коли Магаш замовк.– Чи скоро настане світлий день, який прояснить і твоє чоло? Соколе мій, що охоплює зором неосяжну далину! Ти закликаєш світ до правди й розуму. Дорогі слова! Сонячним променем увійшли вони в мою душу, яка не знала світла. Прочитай мені ще, брате мій Магаш.
Того вечора джетисуйський акин прослухав багато пісень Абая, які по черзі співали Магаш і Утегельди. Потім висловив про них свої потаємні думки, і слова його звучали, як зрілий підсумок великих роздумів.
– Тільки в Абая – справжні скарби душі,– говорив Джамбул.– Споконвіку люди з повагою говорили: «Так сказав Кабан-акин», «Так вирік Кулан аян Кулмамбет», «Так провістив Суюмбай з Шапрашти». Але хоч як звеличували їх, вони залишалися маленькими. Якщо Абай – океан, то ми тільки крихітні озера! Щоправда, ми складали, як уміли, наші пісні, викликаючи у кого сміх, у кого злість, але того великого, чого чекав від нас рідний степ, ми не змогли створити. Тільки Абай – справжній захисник народу, виразник його дум і прагнень. У ньому одному поєдналося все: великий розум, пісенний хист, чисте серце! Він взірець для нас, акинів. Магаш мій, я хочу, щоб твій чудовий батько став для мене добрим старшим братом. Нехай дійдуть до нього через тебе ці мої слова!
Джамбул узяв домбру, схилився над нею, пальці його забігали по струнах. Акин заспівав:
Чуємо пісню нову, чудову,
Що пробудила наш рідний край.
Ми, вражені силою слова,
Чуємо пісню твою, Абай.
Магаш слухав, наче заворожений, і йому хотілося слухати Джамбула нескінченно. Разом з друзями почав просити його, щоб поспівав ще трохи. Акин не відмовився і вже до самої півночі не випускав домбри з рук.
Танув сніг, оголюючи мокру чорну землю. Важкі хмари то збиралися над вершинами Алатау, то, переваливши через засніжені хребти, нависали над містом. Сірі, непривітні дні ранньої алма-атинської весни навівали гнітючу тугу на Абіша, насичене вологою повітря згубно позначалося на ньому. Хворому було дуже важко дихати, він говорив пошепки, ледь чутно. Останні дні Абіш ні разу не назвав імені брата, а ще недавно, дивлячись на Магаша, з любов’ю і ніжністю повторював: «Мій Магатай!»
А Магаш уже втратив надію, він розумів, що кінець близько. Сидячи на самоті, писав сумні вірші, слова прощання, присвячені помираючому братові:
Мо’ печаль моя – цілий світ?
Де душевний спокій знайти?
Невже у розквіті літ,
Дорогий, нас покинеш ти?
Я не в силі вже говорить,
Слово «смерть» з тобою зв’язать…
Скорбота у грудях горить,
Мої очі палить сльоза.
В ці сумні дні, відчувши, певно, батьківським серцем наближення фатального кінця, Абай прислав телеграму з проханням негайно повідомити його про стан Абіша. Магаш прочитав телеграму братові. Той мовчки показав на записну книжку, що лежала на столику у нього в головах:
– Ось моя відповідь…
І Магаш прочитав рівні рядки, написані арабською мовою.
«Ага, прощай! Не зміг я здійснити твою мрію, не зміг віддати людям усе, що мав! Друга журба моя – Магіш! Моя радість, кохана моя дружино, душа моя віддана тобі!.. Цілую Рахілю…»
Коли перед тим Абіш перестав розмовляти з близькими, то в цих рядках він ніби поривав свій зв’язок з думками і почуттями живих.
Відколи Абішу стало дуже погано, до Абсамата почали навідуватися сторонні люди; з’являючись по двоє, по троє, вони співчутливо питали про хворого і тихенько виходили. Побував Дат, який щойно приїхав звідкись. Поговоривши з Магашем, він спохмурнів і сказав:
– Хай пошле йому бог полегшення, якщо люди неспроможні допомогти йому!
В обласному управлінні, в окружному суді, в канцелярії повітового начальника працювали товмачами аргинці й найманівці, серед них було багато Абішевих знайомив. Всі вони поприходили попрощатися з ним, висловити співчуття Магашу. А після них з’явилися незвані й непрохані гості – хальфе, муедзини в чалмах, літні шакірди. Витрішкуватий чорнобородий хальфе з запалими щоками і з зігнутим, наче яструбиний дзьоб, носом проник навіть у кімнату Абіща. Повернувшись до прихожої й надіваючи свої кебіси, він молитовно зашепотів:
– Слава богу! Слава богу! Слава богу!
Пригнічений горем, Утегельди спалахнув од люті.
– «Слава богу! Слава богу!» – передражнив він.– Що ж тут доброго, пес проклятий! Відірвати б тобі дзьоба, білоголовий стерв’ятник, підлий крук. Ноги б тобі перебити, щоб не бігав сюди…
І доки хальфе не вийшов за ворота, навздогін йому летіли прокльони.
Пізнього вечора приїхав Фідлер, сів біля Абіша і тільки обережно, похиливши голову, гладив його схудлі, прозорі руки. Потім, так само мовчки, попрощався з Магашем і поїхав.
Цілу ніч Абіш лежав нерухомо, він навіть перестав стогнати, хоч нестерпні страждання мучили його наболіле, висхле тіло. Помер він удосвіта…
Магаш, сповіщаючи батька про смерть Абіша, питав, де його поховати. Того самого дня прибула відповідь, Абай уже знав з листів Магаша про передсмертне бажання сина – повернутися додому, в степ, щоб померти на землі батьків, тому звелів тимчасово поховати Абіша в Алма-Аті, а коли морози будуть не такі люті, останки перевезуть до рідного аулу.