Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 46 страниц)

3

На східному боці бескиду Куйметас, від підніжжя гори Аркат, що наче врізалась у небо гострим химерним шпилем, починалось урочище Копа, яке славилося буйними пасовищами.

Тут було багато чистих джерел, під самісінькою горою зеленів молодий осиковий ліс. Тепер на урочищі Копа виросло понад півсотні юрт, призначених для зборів.

На кам’янистому горбку, поблизу великих білих юрт, розташованих у самісінькому центрі урочища, сиділи кілька чоловік, що приїхали на збори з Кокенської волості. Серед них були Бостан, Кулжатай та Єнсебай. Під час уразбаївського наскоку Бостана та його друзів дуже покалічили, проте, судячи з їхньої веселої, жвавої розмови, настрій у них був непоганий.

Кокенські вожаки приїхали на збори, щоб показати, як їх понівечили, і притягти до відповідальності насильників-тобиктинців за втрати і страждання, завдані Уаку. Вони нетерпляче очікували, що скаже з’їзд про криваву бійку на озері Тущи-коль. Багато що залежало від одного важливого свідка, який мав виступити сьогодні з промовою і підказати учасникам зборів правильне рішення…

– Ану, гляньте, друзі, на той зелений перевал,– урвав розмову Бостан.– Бачите шістьох верхівців?.. Чи не той це їде, кого ми тут чекаємо? Ану, ходімо!

Бостан квапливо підвівся, за ним підвелися й інші кокенці. Вони рушили до білих юрт – у них спинилися семипалатинський повітовий начальник Маковецький, що приїхав проводити шербешнай, і два селянських начальники, які управляли степовими волостями. Праворуч від білих юрт стояли юрти менші, де розмістилися представники шістнадцяти волостей Уака, в тому числі й Кокенської, а ліворуч – представники чотирьох волостей Тобикти.

Завжди на надзвичайних з’їздах розглядається багато питань, але шербешнай в Аркаті було скликано, щоб розв’язати одне лише питання: суперечку про землю, що лежала між Кокеном і Тобикти. В зв’язку з цим, за вказівкою семипалатинського жандарала, мали розглянути справу про торішній наскок Уразбая на кокенців. Це був особливий з’їзд, що надовго зберігся в пам’яті людей…

Жителі Кокенської волості, потерпілі від наскоку, пред’являли позов до тобиктинців, які мешкали в чотирьох волостях, а представники решти одинадцяти волостей повинні були вирішити суперечку між ними. Відповідно до цього рішення повітовому начальникові Маковецькому наказано було винести остаточний вирок, обов’язковий для обох ворогуючих сторін.

На шербешнай прибули представники волостей з нижньої й верхньої течій Іртиша. Все це були бії, обрані за царським законом, із схвалення селянських начальників. Кожна волость, за числом аулів, прислала від десяти до п’ятнадцяти біїв, а від усіх шістнадцяти волостей їх зібралося біля двохсот п’ятдесяти.

Люди, що з’їхалися в Куйметас на шербешнай, з ранку й до вечора були зайняті лише однією справою: вони підраховували, у кого більше прихильників – у Кокена чи в Тобикти.

Тобиктинців недолюблювали за задерикуватість. Сусіди ніколи не знали від них спокою. Особливо ненавиділи їх жителі Кокена і Бельагача, трударі-хлібороби. Недарма повторювали вони Абаєві слова:

 
Найзлісніший рід – Тобикти,
Повно в ньому баламутів.
 

Судячи з розмов; що відбувалися в юртах, у тобиктинців було значно менше прибічників, ніж у Кокена. Бувалі прозорливі люди запевняли, що за тобиктинців стоять аж ніяк не більше п’ятдесяти-шістдесяти біїв, а за кокенців – решта сто сімдесят – сто вісімдесят.

Але чи так буде насправді, сказати важко: адже бії – дуже нестійкі. Недарма Абай казав про них: «Сьогодні спираються на холку коня, завтра – на горб верблюда». Важко було також передбачити, чи збережуть бії кожної волості єдність при голосуванні. Адже в кожній волості точиться боротьба між верховодами і не можна було передбачити, хто з них в який бік подасться.

Уразбай приїхав на шербешнай раніш за інших з півсотнею аткамінерів. Волосних управителів Азимбая, Самена і Жанатая супроводили по десять-дванадцять чоловік. Біля юрт, де розмістилися аткамінери, щоночі в темряві точилася запекла боротьба за майбутнє вирішення позову. В торзі честю і совістю, що тут відбувався, «верблюда ковтали разом з шерстю», а «коня ковтали з головою»[Тобто верблюди й коні давалися не в тимчасове користування, а назавжди.] .Гроші, вручені «під полою», швидко розходилися по багатьох юртах.

Важливий свідок, якого так нетерпляче ждали Бостан і його друзі, мав приїхати на шербешнай з дня на день. Висуваючи цього свідка, потерпіла сторона добре розуміла, що його показання матимуть величезне значення: саме вони визначать поведінку біїв багатьох волостей!

Нетерпляче очікували приїзду цієї людини, що мала великий авторитет у степу, також повітовий начальник Маковецькйй і два селянські начальники. У своїх скаргах і заявах позивачі, називаючи його ім’я, писали: «Хто з нас правий – ми чи Уразбай,– для того, кого ми закликаємо в свідки, цілком ясно. Цій людині відома вся історія давньої суперечки між Кокеном і Тобикти».

Очікуваний свідок належав до роду Тобикти, проте кокенці свято вірили в його безсторонність і справедливість. Приїзд цієї людини ставив тобиктинців у скрутне становище: вже коли твій ворог висуває проти тебе свідка з твого ж роду, то як заперечуватимеш його свідчення? Навіть у самого Уразбая не повернеться проти нього язик…

Тобиктинські аткамінери втішали себе:

– Не може бути, щоб тобиктинець осоромив честь Тобикти! Не наважиться він принизити своїх земляків перед лицем ворога! Адже цим він сам прив’яже себе до ганебного стовпа.

Свідка, очікуваного в Аркаті так нетерпляче, ждали не тільки ті люди, що прагнули почути його правдиве слово. Було серед прибулих на шербешнай чимало і таких, які готувалися завдати йому удару, замишляли зле проти нього. І аткамінери замислювались: як впорається він з цим важким випробуванням, не заплямувавши своєї честі, чи зуміє він, як то кажуть, зберегти душу і тіло?

Нарешті Абай прибув у супроводі шести супутників і спинився у Самалбека. За походженням киргиз, Самалбек працював перекладачем у Семипалатинську і належав до каратаяків. Абай, що цінив його за скромність і порядність, схвально говорив про нього:

– Хоч середовище, в якому буває Самалбек, і псує людей, але він зумів зберегти людську гідність і справедливість, притаманні його народові.

Абай не випадково обрав для житла Самалбекову юрту; він хотів довідатися, чого домагаються від нього представники влади, яка кілька разів посилала по нього гінців. З тобиктинцями й уаками, котрі з’являлися до нього як представники ворогуючих сторін, він поки що відмовлявся зустрічатися: треба було визначити спочатку, яку вагу він матиме в наступній суперечці.

Самалбек, небалакучий від природи, не був одвертий і з Абаєм. Він сказав тільки те, що й без нього було добре відоме поетові. Обидві ворогуючі сторони, на думку Самалбека, однаково потребують свідчення Абая; Маковецький і селянські начальники вирішили його вислухати, на вимогу обох сторін, але що саме у них на думці, сказати неможливо…

Коли перед обідом Абай вийшов з юрти, його на кожному кроці почали спиняти люди, що хотіли з ним порадитися. Йому не залишалося нічого іншого, як повернутися до юрти і відкрити її для всіх, у кого була потреба в ньому. До пізньої ночі вислухував він скарги людей, потерпілих під час весняного наскоку уразбаївських жигітів. Приходили побиті й понівечені кокенці і показували йому, своє каліцтво і рани; заходили з своїм горем і тобиктинці: у одного були поламані ребра під час наскоку, в другого перебиті руки і ноги, в третього – вибите око; навідали Абая і родичі тринадцяти жигітів, які потрапили до кокенців у полон та й досі живуть у жорстокій неволі: зубожіла стара мати, напівбожевільний від горя батько, голодна, в лахмітті дружина, осиротілі діти, які ходять тепер з торбами.

Абай, не встигнувши ні поїсти, ні відпочити, вислухував скарги одну по одній. Серце йому стискалося від жалю: довгою низкою проходили перед ним бідаки тобиктинці і бідаки кокенці, на плечі яких лягло все лихо і тягар весняного уразбаївського наскоку…

На другий день Абая запросили до восьмистулкової юрти повітового начальника, де вже зібралися бії. Довідавшись про це, сотні людей, жителі дальніх юрт, зійшли з горбів, вийшли з лісу, із заростей чагарника, оточили поета тісним колом і рушили слідом за ним. Тільки-но Абай переступив поріг великої юрти повітового начальника, як туди одразу ринув натовп, який ішов за ним.

Абай почав вітатися з біями та чиновниками, але гомін натовпу заглушував його слова. Скоро у великому приміщенні стало так тісно, що Абаю ніде було примоститися. Попід стінами сиділи бії й волосні управителі із значками на грудях; вони запитально дивилися на повітового начальника. Маковецький, порадившись із селянськими начальниками, підвівся і оголосив своє рішення, яке Самалбек одразу переклав:

– Збори в юрті проводити неможливо, доведеться перенести їх на свіже повітря. Всі повинні негайно вийти.

І повітовий начальник разом із своїм почтом попрямував до виходу.

Волосні управителі розстелили на траві між юртами килими, а зверху напнули полотно, щоб захистити повітового начальника та його чиновників від палючих променів літнього сонця. Тут-таки в холодку поставили стіл і стільці, принесені з восьмистулкової юрти. Місце для зборів утворилося просторе, але його знову заповнив натовп. Крім того, сотні людей стояли навколо, бажаючи почути голос головного свідка.

Абай сидів між біями. З юних літ він звик виступати на різних великих зборах, і ніколи його не бентежила велика кількість людей, але тепер він хвилювався, бо розумів, що йому доведеться звітувати не перед Уразбаєм, котрий свердлитиме його своїм єдиним оком, не перед продажними біями, які бряжчать царськими медалями, не перед чиновниками, що запишуть на папір кожне його слово. Ні, він стане зараз віч-на-віч із своїм часом, із своїм народом, як син його, як батько. Він мусить переглянути все своє життя з юнацьких років, щоб знайти істину, він говоритиме, скоряючись тільки голосові своєї совісті… Серцем поета відчував, що потрібні слова прийдуть самі.

І ось повітовий начальник назвав його ім’я, він підвівся і скинув шапку.

– Брати мої! – заговорив Абай, трохи збліднувши від хвилювання.– Ви викликали мене на з’їзд, де, немов жарини у вогнищі, зібралися люди з різних місць. Я приїхав, щоб дати своє свідчення урядовим особам. Їх тут зібралося багато, але не посада красить людину, а людина прикрашає посаду. У мене одно прагнення: нехай торжествує правда. Хоч яка гірка вона, тільки правда здатна зціляти рани народні. Я й приїхав з тим, щоб допомогти відкрити істину, яку відчуваю всією душею і всім своїм розумом. Але є ще поміж нас люди з нечистим серцем, котрі думають тільки про ворожнечу і насильство. Казахи кажуть: важко викопати голкою колодязь. А я скажу: ще важче вигнати зло з людського серця. Ось про що хотів я нагадати вам, перш ніж почати свої свідчення.

Так Абай зробив людську совість межею, що надвоє поділяє світ.

Бії сиділи мовчазні і похмурі, але прості люди гучним гомоном схвалили Абаєві слова.

– Навіщо питати мене, чи напав навесні Тобикти на Кокен? – вів далі Абай,– Ніхто з присутніх не стане цього заперечувати. Давайте розберемося краще, як дійшла у них ворожнеча до кривавої сутички. Я син Тобикти, але я говоритиму про вину тобиктинців, про вчинене ними насильство, про зіпсованість їхніх звичаїв. Я не звинувачую простих людей Тобикти, навпаки, хочу виправдати їх. Мої слова стосуються тільки нечесної, підступної меншості Тобикти, людей, які посилають інших, мирних людей на розбій, примушують їх творити злочини. Кого ж з тобиктинців взиваю я насильниками, баламутами, наклепниками? Наш народ каже: «Якщо вимагав правда, не приховуй і гріхів батька свого». Так от, першим винуватцем розбрату між Тобикти і Кокеном я вважаю свого батька, Кунанбая!

Коли Абай вимовив це, йому здалося, що він скинув з душі своєї тягар, який пригнічував його всі ці дні. Йому стало навіть легше дихати. Але тобиктинські верховоди збуджено загаласували, і пролунали сердиті вигуки:

– Астагпиралла!

– Він збожеволів!

– Зрадник!

Абай навіть не оглянувся на них. Він заговорив про те, що протягом півстоліття Тобикти на чолі з Кунанбаєм незаконно забирали землі у мирних уаків. Загарбані його батьком урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай він назвав «безспірними землями уаків». Акжал, Терекудук, Каракудук, Обали, Когали, що спричинилися до сутички, так само з давніх-давен належали кокенцям. Абай сказав навіть, які аули володіли ними і які там жили сім’ї.

– Коли справжні власники захотіли взяти назад свої незаконно відібрані землі, загарбники-тобиктинці напали на них, побили, покалічили, і їх ще й звинувачують у злочині проти закону…

Абай говорив переконливо і запально. Тобиктинські верховоди не сміли звести на нього очі, а коли хто й зустрічався з ним поглядом, поспішав подивитись убік.

Розповівши потім про минулі стосунки Тобикти і Кокена, Абай знову заговорив про весняні події, про уразбаївський наскок.

– Цей напад на Кокен вчинили кунанбаї наших днів. Вони примусили плакати не тільки кокенські аули, але й тобиктинців – бідних табунників, чабанів, пастухів, які горіли на роздмуханому Уразбаєм вогні…

Абай задихався від хвилювання, очі гнівно сяяли на його побілілому обличчі.

– Вчора я до пізньої ночі вислухував скарги кокенців і тобиктинців, я бачив їхні рани, їхні страждання, їхні сльози. Тринадцять чоловік з посланого Уразбаєм загону кокенці взяли в полон. Вони й досі не повернулися додому, вони мучаться, заковані в кайдани. П’ятеро з них були табунниками, шестеро – чабанами і двоє наймитували: один в домі Уразбая і другий – у Азимбая. Родини цих бідолашних пішли з торбами…

Абай назвав імена полонених, назвав кокенські аули, де вони перебувають, імена їхніх дружин, дітей і родичів…

– На наш з’їзд прибули кокенці Бостан, Кулжатай, Єнсебай,– говорив він далі.– Це були дужі, як верблюди, жигіти. Гляньте тепер на них: один залишився без руки, в другого нема зубів, у третього поламані ребра, їх скалічили тобиктинці тієї ганебної ночі… Всі троє – бідні люди, що живуть з своєї праці, вони були годувальниками двадцяти чотирьох чоловік. Серце стискається, коли здумаєш про те, що малі діти і недолугі старики, наречені і старенькі вдови, які годувалися працею цих трьох жигітів, гинуть тепер з голоду… Потерпіли прості люди, бідняки,– гримів голос Абая,– але ті, хто нацькував їх одного на одного, залишилися цілі і неушкоджені. Жодна волосина не упала з голови Уразбая, Азимбая, Жиренше, волосного управителя Самена, Жанатая…

Абай давав свідчення, але люди розуміли, що воно переросло в обвинувальну промову, в позов, пред’явлений баям від імені бідняків.

Волосний управитель Самен голосно, щоб усі чули, звернувся до своїх сусідів:

– Чого це Абай заступається за нікчемних людців? От уже правду кажуть: «Похвали маляра, він і бороду собі пофарбує…» Так і з Абаєм. Надто вже він високої думки про себе!

І ніби у відповідь почувся збуджений голос Дармена:

– Ой Абай-ага, мало ще людей, які розуміють високу суть ваших слів! Ви казали: не будь сином свого батька, а будь сином людським! Це не порожні слова, а справжня віра ваша, скарб, здобутий кров’ю вашого серця! О, який добрий ви і мудрий, дорогий ага! Хай буду я жертвою за вас!

У цих словах звучали і радість, і гордість за Абая. Кулжатай, що сидів поряд Дармена, захоплено торкнув його за плече і вголос вигукнув:

– Абай заради правди відцурався рідного батька! Про таких, як Абай, кажуть: «Син народу»! Хай буде щасливим шлях його життя!

Абай перечекав, доки вщухли схвальні вигуки народу, викликані словами Дармена і Кулжатая, і вів далі:

– Я хочу запитати, чи так уже потребували землі, загарбаної у Кокена, табунники, чабани, скотарі, яких послали за неї битися? Може, їм ніде було б випасати свої табуни, якби вони не відвоювали у кокенців їхні пасовиська? А може, їм ніде поставити свої чорні, полатані юрти і хижки? Ні, цим нещасним обдуреним людям не були потрібні ні Жимба, ні Акжал, ні Каракудук. Їх нацькували на Кокен верховоди тобиктинців. Вміло використовуючи невігластво цих людей, улесливо називаючи жигітів то «влучною кулею», то «гострою шаблею», то «смертельною пікою», Уразбай, Азимбай та їхні прибічники зуміли зібрати загін з бідняків тобиктинців і нацькувати його та таких самих бідняків кокенців. І ось це безглузде, ганебне побоїще називають тут «суперечкою». Ні, це не суперечка, а злочин, і винуватців його треба жорстоко покарати за те, що вони примусили страждати стількох людей. Саму ж справу треба вирішити на користь кокенців, які живуть чесною працею на своїй землі…

Абай говорив тепер навмисне повільно, щоб Самалбек встигав записувати його слова в протокол. Знаючи, що біям для винесення вироку потрібні точні відомості про загарбання тобиктинцями пасовищ Уака, Абай закінчив своє свідчення історичною довідкою:

– Я вже сказав, що перший силоміць забрав землю уаків мій батько, Кунанбай. Він загарбав урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай і оселився на них тоді, коли мені було одинадцять років. Тепер скажу, коли саме і хто, наслідуючи його приклад, захопив інші спірні землі. Ось перед вами сидить Жиренше, власник тисячоголового табуна. Це його батько Шока силоміць забрав в уаків Більде, місцевість Акжал і самовільно оселився там, коли Жиренше було шістнадцять років. А ось присутньому тут Абрали було дванадцять років, коли його батько захопив Обали і Когали. Уразбаю було п’ятнадцять років, коли його батько Аккули привласнив Каракудук і Терекудук. Полічіть, скільки років минуло з того часу, і ви точно знатимете, коли сталося загарбання земель. Коли ж ви, бії, і після мого свідчення скажете, що знедолені кокенці не мають права вимагати свої землі, то вас покарає бог! Я закінчив!

І Абай важко опустився на стілець, поданий Самалбеком. Витягнувши з кишені бешмета велику білу хустину, він почав витирати піт з лоба.

Жодея тобиктинський верховода не наважився виступити після Абая. Вони зрозуміли, що «суперечку» безповоротно вирішено: з’їзд не міг не зважати на правдиве свідчення Абая, яке він дав всупереч інтересам свого власного роду!

І справді, тобиктинські верховоди на чолі з Уразбаєм зазнали цілковитої поразки: шербешнай ухвалив довести до кінця розмежування, почате навесні. Уразбая, Азимбая і Жиренше визнали головними винуватцями тієї сутички між двома родами. П’ятнадцять призвідців-тобиктинців мали сплатити кокенцям по дев’ять голів різної худоби, в тому числі і верблюдів.

Всі в Куйметасі одразу довідалися про поразку тобиктинців і раділи невимовно.

– Тепер не Тобикти-Аргин, а Уак-Аргин![Аргин, до якого належали Тобикти,—найсильніший рід у казахів. Уаки вважалися слабким родом.] – вигукнув якийсь жартівник, і слова ці облетіли всі юрти.

Уразбай, який проходив разом з Саменом повз Абая, спинився, глянув на нього своїм єдиним оком і сказав:

– Куди ти йдеш, не знаю, але відчуваю, що шлях твій веде до великого лиха. Пам’ятай про це!

– Ех, Уразбай,– посміхнувся Абай.– І сам ти товстий, і слова твої товсті, і соїл твій товстий, а не знаєш ти, бідолахо, до чого прикласти ці свої… товсті переваги.

Люди, що стояли поблизу, весело розсміялись. Уразбай, похмурнівши, відійшов, але Самен залишився. Він так само палко, як і Уразбай, ненавидів Абая.

– Пане Абай,– сказав він, злісно вищирившись,– ви добилися того, чого хотіли. Вам вдалося принизити і пригнути до землі найсвятіше, що є в Тобикти,– кращих людей роду!

Абай у подиві широко розкрив очі: хто це говорить про святість роду?

Самен, затверджений на останніх виборах управителем волості Конир-Кокше, поводився там гірше за хижого вовка. Він грабував аули, підпалював пасовища, примушував конирців красти худобу в сусідів, знущався з вдів. Коли Абай їхав на надзвичайний з’їзд через численні жайляу Конир-Кокше, він з гіркотою спостерігав страждання і сльози бідного люду.

– Чи не себе ти зараховуєш до кращих? Але ти не вартий навіть того, щоб у жертву тебе принесли за щось святе! Тобі овець пасти, а ти народом правиш!

– Правлю, бо народ мене обрав.

– Не народ, а хабарі твої тебе обрали!

– Наступні вибори покажуть, чого я вартий,– пихато сказав Самен.– У всякому разі, не раджу вам змагатися зі мною.

На кінчику його носа звисла велика крапля поту, веснянкувате обличчя зблідло. Тремтячи від злості, він відійшов до Уразбая, який очікував його.

Вони пішли поряд, розлючені, затаївши у душі помсту. До них приєднався і Єсентай, який, поки Абай промовляв, сидів віддалік. Він мовчки ступав, готовий здійснити разом з ними які завгодно їхні наміри.

– Я попереджав вас, що кровний ворог наш недалеко, що він – поряд,– казав Уразбай.– Це Абай. Настав час вирішувати, що робити нам з лютим ворогом нашим…

– А хіба не підказав нам це тюре Азимхан? – озвався Самен, допитливо дивлячись на Уразбая.

– Добре, що нагадав! – вигукнув Уразбай, ласкаво обнявши Самена за плечі.– Ні, недарма тюре Азимхан вклав мені в руку зброю! Я виконаю його побажання, його волю!.. От тільки…– І Уразбай у безсилій люті почав кусати собі пальці.– Ех, прогавив я час!

Самен зрозумів, на що наважився Уразбай, і від радощів йому аж подих перехопило.

– Не все ще втрачено, Уразеке! Ще є чар…– заговорив він.– Маковецький зараз виїде до степових волостей, а через двадцять днів повернеться до нас, у Тобикти. Він наказав мені на цей час виставити юрти, готувати волость до виборів. Хіба це не слушна нагода розрахуватися з Абаєм?

– Але чи поїде Абай на вибори? – усумнився Уразбай.

– Поїде. Він із шкури лізтиме, щоб я не пройшов у волосні. Тут ми його і накриємо!

І Уразбай, і Самен були певні, що Абай докладе всіх сил, щоб Самен не пройшов на наступних нових виборах. Приїхавши у Конир-Кокше, Уразбай за три дні зібрав в аулі Самена всіх аткамінерів та баїв і почав всіляко паплюжити перед ними свого ворога:

– На з’їзді в Аркаті Абай допоміг уакам повалити тобиктинців і втоптати їх у грязюку. На наступних виборах він приторочить ваші голови до сідла якого-небудь безрідного злидня! Чи хочете ви такої ганьби?

Аткамінери та баї, звичайно, не захотіли. Тоді Уразбай примусив їх поклястись у непримиренній ворожнечі до Абая, а щоб закріпити цю клятву, звелів зарізати кілька сірих баранів і принести їх у жертву. Схиливши ватажків Конир-Кокше на бік Самена, він повернувся в свій аул.

Вибори мали проводитися на урочищі Кошбіке, і незабаром там почали ставити юрти. За три дні до виборів Самен відрядив до Уразбая гінця з листом: «Мене, мабуть, знов оберуть волосним. Але сюди збирається приїхати Абай, він може мені нашкодити. Без тебе не обійдусь, Уразеке! Якщо залишилося в силі те, про що ми домовились, з’явися там, де будеш потрібний!»

Одержавши цю звістку, Уразбай негайно виїхав до Кошбіке в супроводі двох жигітів і мовчазного, чавунно-важкого Єсентая, на якого міг розраховувати, як на вірного свого дубця. Старі товариші по розбою, вони тепер скакали поряд. Хоч до Кошбіке було далеко, Уразбай вирішив зробити тільки один привал в аулі Такежана. Прибувши туди вночі, він поговорив з Азимбаем І Такежаном, а потім викликав до себе з сусіднього аулу Шубара. Коли той з’явився, Уразбай вивів трьох своїх спільників з юрти, далі від сторонніх очей, і відкрив їм, щоправда не до кінця, свій намір проти Абая. На закінчення він сказав, звертаючись до Такежана і Шубара:

– Справжнє ім’я твоє, Такежан,– Танірберди, що означає: «Дарунок неба». Батька твого, Шубар, звали Кудайберди – «Дарунок бога». Виходить, що обидва ви – породження вищої сили. Я закликаю в свідки нашої дружби далекого предка вашого, бія Уїскенбая, і вашого батька, хаджі Кунанбая. А Ібрая я не вважаю за сина вашого батька і приношу в жертву духам предків. Ось моє рішення, і з цим я їду від вас!

Уразбай замовк, очікуючи, що відповідатимуть йому троє іргизбаїв. Вони не промовили й слова, проте не затремтіли від жаху. Їхню мовчанку можна було зрозуміти як знак згоди. А Шубар, коли Уразбай пильно подивився на нього, навіть злегка кивнув йому головою.

Чорні справи робляться вночі, коли у людей зав’язані очі пітьмою, і тому Уразбай не хотів, щоб хтось довідався про його приїзд сюди. До того ж він уже вдосталь наївся м’яса і напився кумису, отже, ніщо не затримувало його довше в цьому аулі. Скочивши на коня, він погнав його риссю, кваплячись швидше дістатися до Кошбіке.

В ці дні Абай не міг всидіти дома. В Аркаті він боровся проти гнобителів народу, і цю боротьбу він вирішив продовжити на виборах у Конир-Кокше: якщо Самена не оберуть волосним управителем, життя людей значно покращає.

Взявши з собою з близьких самого тільки Какитая, Абай вирушив у Кошбіке. Вони дісталися туди смерком наступного дня, коли віруючі проказували вечірню молитву.

Уразбай зі своїми жигітами був уже на місці.

Майже одночасно з Абаєм прибув і повітовий начальник Маковецький. Абаю треба було зустрітися з ним і поговорити. Сказавши про це Какитаю, він хотів уже йти, але перше попросив, щоб йому дали напитися. Молодий, бистроокий жигіт, наливши Абаю кумису, поквапно вибіг з юрти і щось шепнув іншому жигіту, який чекав біля дверей. Видно, за Абаєм стежили.

А в сусідніх юртах уже зібралося з півсотні розлючених аткамінерів на чолі з Саменом. У одних були в руках нагайки, в декого – короткі шокпари і навіть ножі.

– Збирається виходити! – пройшов між ними шепіт.

Самен перший вийшов з юрти. Його наздогнав Єсентай і, заслонивши своїм товстим тілом, відтіснив од інших. Потім він вирвав з Саменових рук тонкий батіг і вклав у його долоню восьмигранного нагая.

– Доки рука не буде батиром, серце не стане сміливим! – сказав він, дивлячись на Самена своїми вузькими, заплилими очима.– Добре для жигіта, коли гнів пронизує його до кісток. Хай буде з тобою дух наших предків. Не милуй ворога і себе не милуй!

Не давши Самену вимовити й слова, він підштовхнув його до Абаєвої юрти. Самен відчинив навстіж двері і ступнув уперед. Слідом за ним, тримаючи в руках шокпари і нагаї, протиснулися ще півтора десятка жигітів. Їх поява була така несподівана, що Абай розгубився. Підійшовши до Абая, який мовчки дивився на нього, Самен огидно вилаявся і додав:

– Тепер ти нарешті відчепишся від мене, чорний пес?!

І, високо піднявши нагая, щосили ударив Абая по голові. Це стало сигналом: опасистий Абай не встиг підвестись, як на нього градом посипались удари. Але знайшлося серед лиходіїв кілька чоловік, які, побачивши, що Абая хочуть забити на смерть, жахнулись і почали навмисне падати на нього, щоб прикрити його своїм тілом. Тоді інші, не дістаючи нагаями до Абая, почали бити Какитая. Якимсь чудом вирвався той з юрти і помчав до юрти повітового.

– Рятуйте! Допоможіть! – волав він по-російськи.

Але ніхто не поспішив йому на допомогу.

Через якийсь час залунали постріли: це стражники, не сходячи з місця, стріляли в повітря. Зграя хижаків разом з Саменом повтікала.

Оточений підступними ворогами, здатними на який завгодно злочин, Абай покладався тільки на свою долю. Досі вона його милувала. Але сьогодні сталося щось страшніше за смерть. Удари по голові, посмуговане нагаями обличчя – ці сліди вовчих зубів були образливі не тільки для нього самого, чесного сина казахського народу, але й для совісті й честі всіх казахів. Опритомнівши, Абай зрозумів, що з ним сталося, і з жахом прошепотів:

– Навіщо я залишився живий! Краще б мені вмерти!

Ці слова, гіркі, як отрута, він повторив багато разів:

то було єдине бажання, яке відчував тепер поет.

Коли Абай повернувся до свого аулу в Шокпак, його відразу ж навідали сусіди, знайомі і кревні родичі, до яких дійшла вість про вчинену над ним наругу. Всі, хто любив і поважав Абая, болісно переживали ганьбу, яка випала на його долю. Ніхто з них не насмілювався дивитись йому в вічі, всі вони вважали себе винними перед великою і чистою душею поета, з якої по-мерзенному поглумилися вороги.

Бліда Айгерім зустріла Абая з очима, повними сліз, допомогла йому зійти з коня, відчинила перед ним двері і йровела в юрту. Несподіване горе постарило її за кілька днів, на обличчі з’явилися тонкі риски зморщок.

Тяжко переживав страшну подію і Дармен. Зайшовши до своєї юрти, він невиразно сказав Макен про нещастя, яке спіткало Абая, і тут-таки припав до подушки, заголосив, захлинаючись від сліз.

Макен жахнулася, зойкнула, почала торсати Дармена, потім, припавши до нього, нестримно заридала. Перебиваючи одне одного, вони говорили:

– Безцінний ага, любий!

– Дорогий наш ага!

– Ох, стану я жертвою за тебе, рідний!

– Краще б це зі мною сталось!..

Опам’ятавшись і засмучено міркуючи про подію в Кошбіке, Дармен розгадав причину ганебного покарання, до якого вдалися вороги.

– Ти постраждав за свої свідчення на Аркатському з’їзді! За совість і честь, за добре ім’я людини! За те, що був найкращим і найсправедливішим,– ось за що ти постраждав від лиходіїв! Опора і слава наша, дорогий напутнику мій…

У ці дні в Шакпак прикочував аул Такежана – мабуть, щоб висловити своє співчуття Абаю.

Магаш, Какитай і Баймагамбет, коли проїздили повз цей аул, запримітили схованого у заростях шелюги осідланого коня. Відчувши щось лихе, вони підкралися ближче і пізнали цього чудового коня. Колись він належав Акилбаю, потім його випросив Азимбай і через якийсь час подарував Уразбаю. Під животом у нього ховався відомий уразбаївський поплічник, конокрад Кийким. Його відразу можна було пізнати по носу, що своєю формою нагадував серп.

– Стій! – гукнув йому Какитай.

Кийким скочив на коня і помчав геть. Жигіти кинулися навздогін, але втікач не дав їм і пороху нюхнути з-під копит. Миттю щез. Було ясно, що Уразбай послав до Такежана негідника Кийкима розвідати, що збираються робити Абаєві прихильники.

Жигіти поспішили повернутися в аул. Задихаючись від гніву, ввійшли вони до Абаєвої юрти. Всі ці дні нерухомо і мовчки лежав він на подушках і, здавалося, перебував між життям і смертю. Побачивши схвильовані обличчя жигітів, Абай трохи підвівся на лікті.

– Ну, що ще трапилося? Кажіть!

Магаш розповів про Кийкима. Абай сказав Баймагам-бету:

– Дай шапку!

Баймагамбет разом з шапкою подав і нагая. Абай швидко встав і сказав тремтячим голосом:

– Значить, змія приповзла й сюди, до моїх грудей, щоб мене вжалити! Навіщо ж я лишаюсь тут, на цій землі, серед цих людей? Я більше не існую для вас! Ходімо, Баймагамбет!

І Абай вийшов з юрти. На припоні стояв сивий іноходець, на якому Абай останнім часом їздив. Він сам від-в’язав його, сів верхи і показав Баймагамбету нагаєм на Магашевого коня:

– Їдьмо з цих місць, від цього проклятого життя!

– Куди поїдемо?

– Туди! – Абай кивнув головою в бік заходу і стьобнув інохідця нагаєм. Баймагамбет помчав слідом за ним.