Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 46 страниц)
Наступного дня, коли Шубар і Єрбол приїхали в аул Такежана вести далі переговори, їм оголосили рішення, до якого родичі прийшли вночі.
Перш за все вирішено було вести переговори не в прямій розмові з А баєм, а через посередників. Пояснювалося це тим, що сказані зопалу, непродумані слова можуть у такій гострій суперечці спричинити розбрат. Насправді ж Такежан та Ісхак боялися прямих і відвертих слів Абая. До того ж Абай завжди міг переконати інших родичів, і ті переходили на його бік.
Брати тут-таки доручили Єрболу та Шубару передати Абаєві те рішення, до якого прийшли всі родичі.
Посередники пішли до коней. Там опинився і Азимбай, що, видно, збирався кудись їхати: молодий жигіт підвів до нього осідланого коня.
– Куди це ти зібрався? – запитав Шубар.
– Мене вже нудить від усіх цих переговорів,– нахмурившись, відповідав Азимбай.– Поїду, щоб не бути свідком їх.
– Куди ж ти поїдеш?
– Медеу все просить завести з ним дружбу. Вчора прислав сказати, що дістав для мене гарного беркута, от я і їду по нього.
І Єрбол, і Шубар добре розуміли, що Азимбай каже це неспроста. Видно було, що і біля коней він затримався тільки для того, щоб дочекатися посердників і сповістити їм про свою поїздку. Це була прихована погроза. Медеу – син Уразбая, а аул Уразбая завжди готовий був допомогти кому завгодно, аби це було спрямоване проти Абая. І, кажучи про свою поїздку, Азимбай хотів, щоб чутка про неї дійшла до Абая. Це мало примусити його зважити свою відповідь: якщо мир з рідними йому дорогий, він погодиться на те, що йому пропонують сьогодні через посередників. Коли ж він не погодиться, це загрожуватиме тим, що Такежан відкрито перейде на бік Уразбая.
Азимбай скочив на коня і поскакав з аулу.
Єрбол, приїхавши до Абая і розмовляючи з ним віч-на-віч, не ховав того, що бачив. Розповідь про від’їзд Азимбая примусила Абая замислитися. Він якийсь час сидів похиливши голову, щось зважуючи в думках, потім випростався з таким виглядом, наче прийшов до твердого рішення. Швидко повернувшись до Шубара, який в цей час зайшов у юрту, він коротко кинув йому:
– Ну, розповідай: чого тепер хоче Такежан?
Брати поставили перед Абаєм дві вимоги на вибір: або він сам візьметься переговорити з Єркежан і умовити її вийти за Такежана, або ж, якщо на це Абай не згоден, усі три брати, діючи разом, повинні примусити її вийти заміж за Такежана.
На обидві ці пропозиції Абай відповів відмовою.
Цілий день між аулами Такежана і Абая посередники скакали сюди-туди. Відповідаючи на вимогу братів, Абай казав:
– Сам я з Єркежан не одружуся, нехай Такежан не турбується. Але силувати її я не буду, не дозволю й іншим приневолювати її. Інших слів у мене не буде, більш мене не турбуйте.
Рада родичів, що зібралися у Такежана, схвалила нове рішення. Воно було спрямоване і проти Єркежан, і проти Абая: «Якщо Єркежан не хоче виходити заміж, нехай вона лишається в своїй Великій юрті. Але треба, щоб майно її було й справді спільним для всіх дітей Кунанбая і Улжан. Зараз, коли в домі Єркежан живуть онуки Абая, не можна вважати її дім спільним для всіх нас. Вона, безперечно, перебуває під впливом Абая. Нехай Єркежан поверне Аубакира і Пакизат Акилбаєві, тоді вона може не виходити заміж і жити у Великій юрті сама».
Абая обурила така зухвала вимога. Крім того, він добре розумів, що значить для Єркежан розлука з дітьми. Ні він сам, ні хтось інший з родичів не вважали Аубакира і Пакизат дітьми Акилбая: вони змалку виховувались у Оспана і Єркежан, як їхні рідні діти.
– Не хочу й слухати про це,– відповів через Єрбола Абай.– Ніколи на це не дам згоди. Запитайте Єркежан, що скаже вона на це?
Здавалося, що більше ударів сипалося на Єркежан, то дужчою вона ставала. Почувши про це рішення, вона навіть не заплакала. Видно було, що вона готова на будь-яку боротьбу.
– Це вже пряме насильство,– відповіла вона.– Значить, родичі хочуть, щоб я пішла з Великої юрти. Добре, я згодна. Піду. Поставлю край аулу якийсь курінь. Але я була коханою мого чоловіка; нехай в ім’я цієї любові мені дадуть трохи худоби й майна. А дітей, яких ми з ним виховували, як своїх рідних і кревних, я візьму з собою!
Таким чином довгі переговори всіх цих днів не привели ні до чого. Такежанові та Ісхакові довелося відкласти початий ними поділ спадщини. Про одруження з вдовами Оспана вони більше не говорили. А втім, посередники привезли Абаєві останнє рішення братів: «Нехай Оспанів аул залишається, як був, нехай Єркежан, як і раніше, живе у Великій юрті. Але не можна, щоб у цьому аулі жили тільки нащадки Абая. Нехай нащадки двох інших братів візьмуть участь в управлінні господарством Великої юрти, а для цього Єркежан повинна всиновити когось із дітей Ісхака і Такежана».
Цього рішення Абай уже не заперечував. Погодилася з ним і Єркежан. Вона попросила, щоб їй віддали сина Ісхака – Какитая. З свого боку, Каражан не захотіла відпустити єдиного сина Такежана – Азимбая.
Отже, суперечка про поділ спадщини була відкладена на непевний час, а Какитай заради тимчасового затишшя переїхав в аул Оспана, щоб управляти господарством.
Абай нарешті зібрався їхати в Кара-Молу і ввечері скликав у юрті Айгерім молодь.
Тепер, здавалось, до нього повернувся душевний спокій. Все те, що пережив він за ці чотири дні, Абай згадував з огидою. Він майже не говорив про це з синами і друзями, сказав тільки коротко:
– Такежан навмисне заквапився з поминками, довідавшись про мою поїздку в Кара-Молу. Я всіляко хотів утримати його від ворожнечі, поступався в усьому, щоб він не приєднався до моїх ворогів. Тепер я бачу, що Такежан у спілці з Уразбаєм. Виходить, той, підбадьорений підтримкою, підсилить свій натиск на мене. Наша суперечка за спадщину відгукнеться там, у Кара-Молі.
Вранці Абай виїхав у Кара-Молу.
Того самого ранку з аулу Такежана виїхав до Уразбая Азимбай, везучи з собою таємне доручення батька.
2В Кара-Молу Абай узяв з собою Єрбола, Кокпая і Баймагамбета, а з молодих – Магаша та Дармена. Хотіли поїхати ще Какитай і Абдрахман. Але хоч Абай раніше завжди брав Какитая з собою, цього разу він залишив обох в аулі.
– Ти дуже допоміг би мені там, як завжди,– сказав Абай Какитаю.– Але рідня вирішила, що ти мусиш бути в аулі Оспана. Коли поїдеш зі мною, знову почнуться пересуди. Залишайся й управляй аулом.
Абішеві він відмовив з іншої причини:
– Ти приїхав відпочивати. Не вчора почалися і не сьогодні закінчаться чвари та підступи ворогів проти мене. Чим ти зможеш мені допомогти? Бризкаючи водою з крил, ластівка не загасить пожежі. Краще я понесу свій тягар сам, а ти залишайся тут, відпочивай, набирайся сил.
Абай не хотів втягувати Абіша в степові кляузи і в свої особисті справи. Але він не знав, що Абіш останнім часом чимало попрацював для того, щоб допомогти батькові у випробуваннях, що мали відбутися. Абіш діяв за порадою Павлова, взявши собі на допомогу молодих друзів.
І йому, і Павлову було ясно, що виклик Абая до губернатора таїть у собі небезпечні наслідки, через те треба було мати виправдуючі свідчення, клопотання та інші папери, яким чиновницькі канцелярії віддавали перевагу над усім. Звичайно, там вже заведено справу на Абая і, мабуть, назбиралася купа кляуз, прохань, донесень та інших паперів. Підпорою і виправданням Абая були всіма визнавані його справедливість, чесність і дружнє довір’я всього народу. Але все це ніяк не цінувалося на канцелярському ринку: людські думки і почуття для чиновників нічого не варті.
Саме через це Абіш і почав складати деякі папери. В них було написано про всі злочини і лиходійства, що спричинили торік гнів недоїмників. Усе це сповіщав сам потерпілий народ. У заяві особливо підкреслювалося те, що Абай боровся тільки проти незаконних «чорних зборів». Згадувалось і про те, що тільки втручання Абая запобігло небезпечній сутичці поміж повітовими властями і степовою біднотою. Мирне населення степу з багатьох прикладів знає, що Абай завжди справедливо і законно заступався за народ, а тому він і тепер виправдує його перед властями. Підтверджуючи це, люди всієї Чин-гіської волості і скріпляють прохання своїми підписами.
До жатаків із цією заявою приїхав Дармен. Він обійшов усі юрти – побував у Ійс, у Жумира, Канбака, Токсана, Серкеша й інших. До прохання приклали руки не тільки чоловіки, а й жінки. Підписуючи його, Даркембай, Базарали, Абилгази і всі інші жатаки примовляли: «Для Абая не тільки підпису – крові своєї не пошкодуємо».
Порадившись з Дарменом, Даркембай вирішив послати з Абаєм про всяк випадок молодого моторного жигіта Серкеша, який не раз бував у місті і, знаючи звички російських властей, міг йому допомогти. Крім того, він спорядив на з’їзд у Кара-Молу старого акина Байкокше, якого любив Абай, його давнього друга.
Коли підписи під проханням були зібрані, Абдрахман відправив його з Альмагамбетом до Семипалатинська в канцелярію губернатора, а копію, разом з копією акту, складеного російськими селянами-переселенцями, він вручив Байкокше і Серкешу, щоб подати їх самому губернаторові, коли той з’явиться в Кара-Молу.
У день від’їзду Абая Павлов запропонував йому:
– Ібрагім Кунанбайович, ви їдете в неприємній справі. Чи не можу я вам чимось допомогти? Ви і ваш аул стали для мене близькими. У Семипалатинську я просто нудьгую, не бачачи нікого з вас. І приїхав тільки тому, що захотілося всіх вас побачити. Шкода, що невчасно нагодився. Зате для себе я здобув багато нового – і поминки вперше побачив, і вперше довідався, що у вас в степу є свої власні салтичихи і кабанихи…– Він розсміявся, згадавши інтриги Маніке і Каражан.– У розподілі спадщини я, звичайно, нічим не міг вам допомогти,– з усмішкою говорив далі Павлов.– Але, може, тепер вам згодяться мої поради? Запитуйте, про що хочете, охоче вам допоможу.
Абай подякував Федорові Івановичу за дружні почуття і скористався з його пропозиції.
– Сьогодні до Кара-Моли приїде семипалатинський губернатор,– почав він.– Мені ніколи не доводилося зустрічатися з ним. Що це за людина? Як ви порадите з ним розмовляти: особисто чи через когось із його чиновників? А може, захищатися самому мені й не варт? На мене так багато подано скарг і доносів, то чи не краще взяти адвоката?
Павлов, подумавши, відповів:
– Він людина нова, приїхав недавно. Кажуть, коли він бачить, що перед ним тремтять, то він і грізний, і безпощадний, але тільки-но відчує рішучість і сміливість – різко міняє тон і навіть може відступити. Таке кажуть про нього чиновники й адвокати. Може, вам це згодиться.
– Звичайно. Добре, що ви сказали.
– У вас є своя сильна зброя, Ібрагім Кунанбайович. Скористайтеся з неї. Всі ці чиновники вважають казахський степ диким і темним, а людей його – неосвіченими. Хоч з ким вам доведеться зустрітися і говорити,– покажіть їм, що в цьому степу є справжні люди. Нехай знають. Покажіть їм, що Ібрагім Кунанбаєв, який і народився, і виріс у цьому степу, краще за них знає, що таке поезія і мистецтво, глибше розуміє, що таке людська гідність, справедливість. Тримайте себе з гідністю. Пам’ятайте, що ви – честь вашого народу.
Павлов розпалився і схвилювався. Його великі сині очі сяяли, він випростався. «Засланець, скутий, а який він гордий, який сміливий!..– подумав Абай.– Ні страху, ні боязкості…» Йому мимоволі пригадалися ті росіяни, про яких читав він у книгах: розсіяні по тюрмах, засланнях, каторгах, горді, непохитні сини російського народу.
Розмову було перервано несподівано. Важкі кроки і побризкування шпор сповістили про появу в аулі стороннього. На порозі юрти показався високий жандарм з червоними крученими шнурами, що спускалися з лівого плеча, і з шаблею в блискучих піхвах.
– Добродій Павлов? – звернувся він до Федора Івановича.– 3 особистого наказу його високоблагородія поліцмейстера міста Семипалатинська прибув по вас. Ви притягаєтеся до відповідальності за самовільний від’їзд у киргизький степ. Потрудіться негайно йти зі мною.
Ця несподівана поява жандарма схвилювала Абая. Але Павлов, насмішкувато примруживши очі, спокійно глянув на вусатого товстуна, який бундючним тоном, здавалось, хотів надати собі статечності.
– Ну, негайно я нікуди піти не можу,– явно глузуючи, сказав він.– От закінчу свої справи, зберуся – тоді й рушимо.
– Мені наказано доставити вас зараз же…– почав було жандарм.
Павлов перебив його:
– Якщо ви квапитесь, їдьте самі. Я ж сказав, що мені потрібно закінчити тут свої справи… Ходімте, Ібрагім Кунанбайович,– він повернувся до Абая,– почастуйте мене кумисом востаннє цього року.
Тільки в полудень Павлов змилостивився над жандармом і оголосив, що готовий їхати.
Абай, прощаючись, міцно обняв друга. Молодь з сумом вирядила дорогого гостя.
Коли віз із Павловим був уже далеко від аулу, Абай і його супутники сіли на коней і теж рушили в дорогу.
Ці дні Базарали проводив на коні, об’їжджаючи аули.
Тепер він був майже здоровий. З того самого дня, коли під час бою з Азимбаєм він знайшов у собі сили звестися на ноги, Базарали наче забув про свою хворобу. Успіх, хоч і тимчасовий, допоміг йому піднестися духом. Бачачи, що він уже може сідати на коня, Даркембай умовив його поїхати на урочище Гайлакпай. Там було солоне озеро Ушкара; казали, що грязі цього озера – найвірніший засіб проти куянгу. Даркембай протримав Базарали там два тижні, щодня укладаючи друга в дерев’яне корито і обмазуючи теплою гряззю його ноги. Лікування це справді зробило своє, і Базарали сам жартував з себе.
– Виявляється, даремно я тремтів перед своєю хворобою,– казав він друзям.– Поводив себе, як дурний жайворон, який, боячись злетіти, ховається від лисиці у траві. Давно треба було полікуватися гряззю! [54]54
Грязь – по-казахському – сміття; це ж слово означає – бідування.
[Закрыть]Коли на мене валилися всякі лиха, я ніяких хвороб не знав. Спасибі Азимбаєві і Даркембаєві, допомогли мені тепер стати на ноги: один – бідою, другий – гряззю!
Базарали вирушив у цю дорогу заради Абая. Він відвідував один за одним усі бідні аули, скрізь збираючи ухвали на захист Абая. Рішення це було викликане тим, що незадовго до від’їзду Абая в Кара-Молу розповів йому Дармен.
Той казав, що число ворогів Абая зростає. Такежан і його підлабузники давно вже оголосили Абая відступником від шляху Кунанбая і предків, називали його спокусником, звинувачували в кощунстві. А тепер з’явився новий отруйний змій – Уразбай. Цей благає про кару Абаєві вже не бога, а міські власті, звинувачуючи Абая не в кощунстві, а в непослуху цареві. Тепер Абая хочуть судити за те, що минулого року він підняв народ проти збирання недоїмок.
Вислухавши Дармена, Базарали почав міркувати вголос:
– «Не син Кунанбая», «не нащадок предків», «відступив від шляху батьків»… А що ж, адже вони правду кажуть! А тільки чи погано це? Так, він відпав від усіх цих Такежанів і пішов до народу. Заради народу він зчепився зараз з вовками-родичами. От за це його і тягнуть до суду… Але тепер треба і народові заступитися за нього. Ти нічого не кажи Абаєві, а я ось сяду на коня і по-своєму спробую допомогти йому.
Надії його справдилися.
В усіх бідних аулах він розповідав про те, що Абай попав у біду. Ім’я Базарали, після його відважного нападу на табун Такежана, було добре відоме, і його слухали з довір’ям і повагою. І скрізь – в аулах Кокше, Мамая, Жигитека і віддаленого роду Жуантаяк – Базарали знаходив сторонників Абая.
– Хіба мало нам усім допомагав Абай? А чи можемо ми сказати про себе, що хоч раз допомогли йому? – казав Базарали, переконуючи зважитися на складення ухвали.
В іншому аулі він казав:
– Царські власті і наші степові верховоди об’єдналися проти Абая, у них один спільний поклик: «Нехай загине той, хто заступається за народ!» Наші на нього зводять наклеп, а ті готують йому кару. А чого ж народ не заступиться сам за Абая?
Там, де його оточували такі ж бідняки, як і він сам, Базарали казав ясніше:
– Абай стоїть за народ, а народ – за Абая. Якщо є за кого підняти шокпари – так це за нього. Він давно показав нам світлий шлях славної боротьби. Не було в степу нічого кращого за те, до чого він кличе, є за що пролити кров.
Незабаром обидві його сакви були повні паперів з печатками волосних старшин – ухвалами, в яких аульні сходи просили начальство не допустити несправедливості у вирішенні справи Ібрагіма Кунанбаева.
Абай не дуже поспішав на Кара-Молинський шербешнай [55]55
Шербешнай – так вимовляли казахи слова «надзвичайний з’їзд».
[Закрыть]. У дорозі він рано зупинявся на ночівлю у друзів в різних аулах, а на другий день пізно виїжджав. Тільки на четвертий день подорожани виїхали на берег ріки Чар.
День був ясний і теплий. Повівав легкий вітерець. Вузька ріка звивалася між крутих берегів, які подекуди переходили в широкі заплави, що зеленіли соковитими травами. Прозора, на диво чиста вода текла міцно зле-жалим піщаним дном, колихаючи травинки, залиті нею. Степ майже весь ще був зелений; далекі пагорки і перевали вкривала побіліла ковила. Поблизу ж було видно, що крізь неї вже пробивалися напоєні дощами осінні трави, зеленіючи поміж білих або солом’яно-жовтих стебел.
Подорожани вже двічі перейшли Чар. Коні, йдучи берегом, форкали, тяглися до води. Коли, проїхавши широкий луг, вкритий низькою яскраво-зеленою травою, вершники знову опинилися на пологому березі Чару, їм ще раз довелося перебиратися через ріку. Коні, увійшовши в воду, настійливо потягли поводи, намагаючись вмочити губи в прозорий струмінь. Байкокше, який суворо стежив у дорозі за довжиною перегонів і строками привалу, тепер наказав:
– Тут будемо напувати коней. Більше нам переходити Чар не доведеться.
Вершники, не злізаючи з сідел, розгнуздали коней. Абай теж нахилився до вудил, але його випередив Єрбол, що спинив коня поряд з ним; швидко перехилившись із сідла, він розгнуздав коня Абая.
– Ну от, тепер почнуть глузувати з мене: мовляв, не може сам і коня свого напоїти! – жартома подосадував Абай і ласкаво додав: – Видно, ти до самісінької сивини не облишиш піклуватися про мене.
– Е-е, мабуть, ця звичка в мене вросла,– відповів Єрбол.– Скільки вже років я про тебе думаю: «Бідолашний, безпорадний, треба його пожаліти. Йому з таким ділом не впоратись».
Усі зареготали: слово «безпорадний» важко було прикласти до дебелого, огрядного Абая.
Кінь Байкокше, випередивши інших, пив чисту, нескаламучену воду на самій середині ріки. Старий, обернувшись у сідлі, з усмішкою дивився на Абая та Єрбола. Великий ніс різко вирізнявся на його висхлому і зморшкуватому обличчі з побілілою борідкою клинцем. У примружених очах, що сховалися під навислими бровами, виблискував бадьорий і веселий вогник; здавалося, вони мерехтіли, як дуже далекі, fле яскраві зірки.
– Що це означає? Чого це ви раптом розманіжилися? – гукнув він друзям.– Вас очікують суперечки і звинувачення, вогонь палаючий, а ви… Я думав, що ви сьогодні просто з сідла кинетесь у боротьбу. Де це видано, два таких батири, а хникають, наче друзі-каліки – сліпий і кульгавий.
Напоївши коня, Байкокше стьобнув його і по стремена у воді рушив до другого берега. Абай, глянувши йому вслід, звернувся до Єрбола і Дармена:
– Ви помітили, як засяяли у нього очі? В ньому прокинулося завзяття. От побачите, він зараз щось заспіває.
Дармен не раз казав своїм друзям, що в Абая особливе чуття на натхнення; з вогника, що спалахнув в очах, він вміє його розпізнати. «Невже Абай вгадав? А якщо так, що ж зараз підхльоснуло старого?» – з цікавістю подумав Дармен, нетерпляче чекаючи початку пісні. Сам поет, що легко запалюється, Дармен завжди з насолодою стежив за тим, як раптово і швидко спалахує полум’я поезії в інших.
Байкокше спинився біля заростей ковили на березі ріки. І поки інші доганяли його, встиг зійти з коня і пустити його на траву, тримаючи за довгий чембур.
– Спішуйтеся, дайте коням відпочити! – наказав він вершникам. Дармен з подивом почув, що голос старого став звучнішим і бадьорішим, ніж раніше.
Тільки-но пустили коней пастися, Байкокше, скинувши з голови тимак, надтріснутим, але ще сильним голосом заспівав швидкий і бадьорий початок.
Зараз його трохи розкосі примружені очі горіли ще яскравіше. Вже з перших слів пісня захопила увагу слухачів. Вона линула вільно і швидко, як ріка. Акин співав її, обернувшись до Абая, але дивлячись вище його голови.
Він співав про те, що минулої ночі бачив уві сні Абая, який самотньо стояв у безкрайньому степу. Чи було то ранком, а чи ввечері, Байкокше не пам’ятає. Де це було – не знає. Тільки, як туманне марево, видно було одиноку постать Абая. Здавалося, він, насторожившись, чогось чекав… І раптом похмурі сутінки навколо нього заворушилися. З різних боків на Абая кинулися з гарчанням хижаки. Один був схожий на лютого чорного пса, другий – на голодного вовка, в якого позападали боки, третій був, як лис, що, зачувши запах крові, облизувався підкрадаючись. Темні великі тіла чи то кабанів, чи то леопардів кільцем оточили Абая… І знову все затягло імлою, що крутилася вихором. І Абай, і страхіття зникли. У Байкокше защеміло серце. На очі в нього навернулися сльози. «Абай!» – щосили закричав він. Настала тиша. Коли ж він, жахнувшись, глянув туди, де був Абай, там все зовсім змінилося. Світило сонце, сяяло ясне небо, а в кільці хижаків замість Абая стояв лев. Він закричав, кинувся стрибком, снопи вогню бризнули від нього. Лев стрибнув у самісіньку гущу звірів. Він розірвав на шматки і чорного пса, і пожадливого вовка, і підступного лиса, і кабана з кривавими іклами, і леопарда. Шерсть летіла з них, кров спливала струмками. Ще недавно грізні, хижаки лежали з переламаними хребтами, із закривавленими головами, вищали і стогнали в передсмертних судорогах, зализуючи рани. І лев, що самотньо стояв на високому горбі, грізно запитував: «Чи залишився ще де-небудь ворог?» Кігтями він дряпав скелю, хвостом, наче соїлом, бив себе по боках і ричав…
– От весь мій сон, жигіти. А тепер на коней! – гукнув Байкокше, закінчивши пісню, і перший пішов до коня.
Уже вечоріло, а до ночівлі треба було зробити ще один перехід. Байкокше, раз у раз підстьобуючи свого гнідого коня, швидко їхав попереду, не даючи іншим зрівнятися з собою. Вершники розтяглися довгим ланцюжком, підганяючи коней.
Тільки тепер, поскакавши вперед, Байкокше посміхнувся собі в бороду. Чотири дні тому Даркембай, до якого він заїхав у гості, розповів йому, що Абая викликають на допит до Кара-Моли. Він сповістив також і про те, що коїлося в аулі Такежана. Даркембай запропонував старому акинові супроводжувати Абая в поїздці. «Проти Абая зараз об’єдналися всі: в степу – підлі аткамінери, в місті – чиновники і любителі хабара,– з хвилюванням казав Даркембай.– їдь з ним, підтримай чим-небудь Абая, додай йому сил. Настав час, коли і ми з тобою повинні допомогти Абаєві». Ця порада вірного друга і викликала натхненну пісню старого акина.
Того ж дня ввечері подорожани доїхали до Кара-Моли. Абай разом з усіма спинився в Гостьовій юрті, яку виставив для нього Айткази.
На день раніше до Кара-Моли приїхав і Уразбай. Хоч виїхав він з аулу на другий день після Абая, але випередив його в дорозі, роблячи довгі переходи. Юрти і худоба для пригощения і хабарів були доставлені сюди за тиждень до його приїзду.
Від шербешная Уразбай чекай багато чого. Цього разу він сподівався остаточно зламати Абая, об’єднавши проти нього і степових казахських верховодів, і російських міських чиновників. Якби він міг, він приїхав би ще раніше, але йому довелося вичікувати, чим закінчиться боротьба за Оспанову спадщину. За його розрахунками, вона повинна була привести Такежана до одвертої ворожнечі з Абаєм. Уразбай все відкладав свій від’їзд до Кара-Моли, сподіваючись, що Такежан перейде на його бік. Проте той відбувався тільки короткими повідомленнями: «Вирішиться завтра», «Довідаємося сьогодні…»
Нарешті в аулі Уразбая з’явився Азимбай. Уразбай і Медеу, гостинно прийнявши його, постаралися швидше залишитися з ним віч-на-віч, щоб довідатися про наміри Такежана. Але від хитрого і обачного Кунанбаевого онука не так легко було чогось добитися.
– Абай образив і батька, і Ісхака,– розповів він.– Він не дав поділити спадщину, не порахувався з тим, що батько старший за нього. Хитрими вивертами залишив у своїх руках Велику юрту. Батько поки що припинив переговори.
Уразбаєві стало ясно, що Такежан образився на Абая. А те, що Азимбай приїхав з цією звісткою сам, означало, що Такежан уже згоден на все.
Не даючи зрозуміти, наскільки все це його цікавить, Уразбай пильно стежив за Азимбаем, жадібно ловив його скупі слова. Зрозумівши, що той більше нічого не скаже, Уразбай залишив його з сином, а сам вийшов з юрти.
Уразбай любив виїжджати в степ сам, щоб обмірковувати свої діла і задуми. І цього разу він поїхав до озера повз довгу припону для лошат (заради хвастощів він наказував прив’язувати їх одразу сотню, щоб показати гостям, скільки кобил дояться). До озера вже ішов на вечірній водопій великий табун світло-сірих полохливих і диких жеребців і кобил-п’ятиліток.
Думки Уразбая були радісні. Можливість здійснити помсту збуджувала і бадьорила його. Найнепримиреннішим ворогом, якого він мріяв розчавити, був Оспан. Коли той помер, Уразбай усю свою злість переніс на Абая, якого давно ненавидів. Мстивий, жорстокий, рішучий, він вважав, що коли вже ворогувати, то ворогувати треба так, як Кунанбай,– використовуючи у боротьбі будь-які засоби. Останнім часом він тільки те й робив, що ставив тенета на Абая. Він не шкодував худоби і коней на хабарі міським начальникам і товмачам. У степу він привертав до себе прихильників не тільки в Тобикти. За останні роки Уразбай домігся того, що його ім’я було на устах у всіх волосних, біїв і аткамінерів Керея, Матая, Уака, Наймана, Бури. Представники цих племен мали з’їхатися на Кара-Молинський шербешнай із Семипалатинського, Усть-Каменогорського, Зайсанського повітів. Там-таки повинні були бути і міські багатії, з більшістю яких Уразбай або породичався, або був зв’язаний справами.
Але тільки сьогодні ці тенета, готові захопити Абая, були сплетені до кінця. Уразбай давно мріяв, як би розпалити ворожнечу в самій сім’ї Абая, відірвати його від родичів. Новини, привезені Азимбаєм, дуже обрадували Уразбая: стало ясно, що тепер можна діяти, ні на що не озираючись.
Обмірковуючи це, Уразбай никав біля аулу, поки табуни напилися води і пішли в нічне. Тим часом у його юрті зібралося багато гостей. Це були його прибічники, такі як Абрали, Молдабай, Жиренше, Байгулак, яких Уразбай запросив їхати з ним до Кара-Моли. Їх зустрічав і частував чаєм племінник Уразбая Спан.
Весь цей вечір Уразбай говорив із своїми однодумцями тільки про Абая.
– І коли це наші казахи перестануть помилятися, називаючи його справедливим, розумним? Ви чули, на яку лиху справу зважився цей «справедливий Абай»? Він пограбував усіх своїх родичів, навіть рідних братів – Такежана та Ісхака. З спадщини Оспана піхто нічого не одержав. Абай вигнав усіх з Великої юрти Кунанбая, заволодів нею сам, забрав собі все багатство. Що ж, у цьому його справедливість? Бачите, як наш праведник насильничає над живими і померлими. Я ж завжди казав, що, коли дійде до поділу Оспанової спадщини, казка про непідкупність і чесність Абая розвіється, як дим. Так воно й сталося. Он який він, ваш Абай! І рідних пограбував, і честь роду зневажив, і кунанбаївське гніздо зруйнував. І сам він збився з шляху, прокладеного дідами, і молодь збиває…
Те, що сказав Уразбай про поділ спадщини Оспана, було новиною для всіх його гостей. Але навіть Молдабай, який теж ненавидів Абая, не міг повірити цьому і, підозріливо глянувши на Уразбая, подумав: «Мабуть, бреше. Невже Абай на це зважиться?»
Його сумніви висловили вголос Абрали і Байгулак:
– Невже це правда, Уразеке?
– Чи правда це?
Уразбай, випроставшись, окинув їх суворим поглядом і нахмурився.
– А навіщо мені казати неправду? Ми сидимо за скатеркою, бог – свідок правдивості моїх слів…
І поки пили чай та кумис – а кумис нили дуже довго,– і потім, коли ласували м’ясом молодого лошати,– а його подали вже вночі,– верховоди племені Тобикти старанно обливали брудом Абая.
– І чого це наші казахи хвалять Абая? – сказав Байгулак.– Дивно, що багато хто відразу стає на його бік, як тільки послухає його самого!
Уразбай махнув рукою і відвернувся. Що ж до Жиренше, то той не стримався, щоб не піддрочити Уразбая. Хитро поглядаючи на нього, він звичним насмішкуватим тоном сказав спроквола:
– Абая називають мудрим, красномовним, а нас – темними людьми, неуками. Видно, в нього й справді великий розум і талант!
Уразбай мало не завив від злості.
– В чому його розум, у чому талант? У тому, що він скрізь і всюди галасує: «Предки – погані, звичаї казахів – погані, батьки – погані»? Хіба в цьому мудрість? Яка ж мудрість у тому, щоб твердити: «Волосні – грабіжники, бії і аткамінери – шкідливі люди, мулли, що проповідують релігію,– дурисвіти»? Чи мудрість у тому, щоб відбивати дітей від батька, збивати людей з шляху, прокладеного предками? Чому ти не говориш, що така мудрість ширить не благо, а зло? Що вона – отрута, котра каламутить воду, розпалює пожежу ворожнечі?
Жиренше, слухаючи, підморгував іншим. Йому хотілося і далі злостити Уразбая.
– Е-е, Уразеке, а де ж ти знайдеш тепер людей, які скажуть усе це? Зараз усі, хто хоч трохи письменний, читають і його вірші, і його напучення, пишаються з того, що вивчають напам’ять усю цю нісенітницю, називаючи її «словами Абая». Нічого не поробиш, Уразеке, вони всі хочуть слухати не твої розумні слова, а його, які здатні лише викликати пожежу.
– Неначе пошесть якась на них усіх напала,– підхопив Абрали.– До доброго це не призведе… Справді, і від молоді, і від домбристів, і навіть від дітей тільки і чуєш, що вірші та пісні Абая.
Абрали казав правду: цього року до нього дійшли вірші Абая, в яких той глузував з нього. Думка про те, що ці насмішкуваті слова поета повторює багато людей, страшенно дратувала його.
Його підтримав і племінник Уразбая Спан.
– Уразеке, ви всі не хочете звертати на це уваги, покладаючись на свою силу і вплив. А хіба слова цього Абая не опинилися в книжках у ваших же онуків, які цього літа навчалися у Молодій юрті? Як ви тоді бушували, пам’ятаєте? – посміхнувся він.
Уразбай навіть вилаявся стиха.
– Справді, взяв я тут з Жуантаяку якогось муллу навчати дітей читати молитви і справляти намаз. А він, видно, був з тих людей, у яких від надмірного навчання мозок прокисає. Якось я сидів біля юрти і прислухався, чого він навчає дітей. Виявляється, примушує їх вчити напам’ять якусь абаївську нісенітницю. Діти вигукували вірші на весь аул, а в них Абай знущається з волосного. Здається, там говорилося про Молдабая,– і Уразбай насмішкувато глянув на Молдабая, що сидів поруч.– Я як послухав, яким брудом обливає Абай людей, що очолюють аул, скипів від гніву. В руці у мене була камча – так я цього муллу відшмагав уздовж і впоперек і того ж дня вигнав з аулу пішки. Отак і треба присікати зло, не давати йому розповзатись у народі! – сказав він, гордовито поглядаючи на гостей.– Якщо аткамінери не боротиму ; ться з цим, не дивно, що народ зіпсується! Хіба не кажусь: «На всякий час свій дідько»? А дідько нашого часу – це і є Абай. І якщо я борюся з ним, то хіба я хочу відбити у нього худобу чи мати для себе якусь вигоду? Ось – над скатеркою – я запевняю, що борюся з ним тільки заради того, щоб урятувати від його диявольської спокуси і молодих, і старих людей нашого степу. Я борюся з ним, як з ворогом мудрих звичаїв наших батьків і дідів. І побачите: завтра ці мої слова повторять усі казахи – і не лише тобиктинці, а й поважні люди всіх племен, які зібралися на шербешнай. Ви чули, що наш повітовий ояз [56]56
Ояз – повітовий начальник.
[Закрыть]Казанцев викликає Абая? Я почув це від товмача, мого доброзичливця. Товмач каже, що не тільки Казанцев, а всі великі начальники злі на Абая. Можна сподіватися, що цього разу Абай перевернеться як те перекотиполе, яке жене вітер. От і їду до Кара-Моли побачити на власні очі, як пошлють у заслання Абая. Їдьте зі мною, хто хоче, будемо з прокляттям кидати йому в спину жмені піску… [57]57
За старовинним повір’ям казахів, якщо ворогові кинути в спину жменю землі, він більше не повернеться.
[Закрыть]