Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 46 страниц)

Абай зневажливо глянув на нього, заклав руки за спину і повагом вийшов з магазину. Ні, з такими людьми розмовляти не варто… Потім обійшов дрібні крамнички, але там було мало покупців. Тоді він вирішив податися на товчок. Лихо, яке спіткало Семипалатинськ, анітрохи не позначилося на бурхливому житті товчка: він, як і раніше, гудів силою-силенною голосів. На широкому майдані було повно покупців, продавців, перекупників, які прагнули заробити бодай на денний прожиток. Люди ходили по глибокому, сипучому піску, пропонуючи свій усякий крам. Над майданом стояв такий гамір, що неможливо було зрозуміти, якою мовою тут галасують. Абай з усмішкою прислухався, проте не зміг нічого второпати…

Найбільше на товчку було казахів, менше – татар і росіян. Тут часто можна було зустріти фурмана-дунганина, або таранчинця, що прибув з караваном з Туркестану, або навіть і з Китаю.

Абай зліз з тарантаса, і його одразу обступили чорняві, кароокі циганки в яскравих, квітчастих шалях, перекинутих через плече.

– Поворожу на щастя! – причепилась до Абая одна із них, подзвонюючи великими сережками і простягаючи смугляву долоню.– Посеребри ручку, посеребри!

Ледве вирвавшись від них, Абай побачив босоногого, косоокого дивану [99]99
  Дивана – юродивий.


[Закрыть]з довгим тонким костуром у руці і в брудній, рваній чалмі поверх старого смушкового малахая. Оголивши кощаві груди, він промчав повз Абая, підстрибуючи так, ніби біг не по піску, а по жаринках.

– Аллай ха-а-ак! – вигукував він несамовитим голосом, особливо наголошуючи на останньому слові.

Злякані люди сахалися від нього, а дивана, кривляючись і вишкіряючи рідкі зуби, репетував так нестямно, що аж запінився:

 
Шайхи-бурхи-дивана,
Біду-горе виганяй!
Прийди, щастя, геть, біда,
Аллай ха-а-ак!
 

Потім, спираючись на костур, він раптом застигав на місці, стоячи, як журавель, на одній нозі, і запаленими очима оглядав натовп. А за хвилину він знову зривався і, підстрибуючи, пірнав у людську гущу. Нарешті він зник у натовпі і більше не з’являвся, ніби потонув у глибокому озері.

До Абая підійшов рудобородий казах у каракесекському малахаї з парою перекинутих через плече шкіряних чобіт, пошитих у два шви, і запропонував їх купити. Але тут налетіли ще два продавці, казах і татарин, шапкарі. Тримаючи у руці дві татарські шапки, підбиті бобром, кожен з них примудрився начепити на голову ще дві.

– Якраз на тебе! – заходились шапкарі умовляти Абая.– Краще і дешевше ніде не знайдеш.

Лимарі пропонували свої вироби – сплетені з сириці камчі, довгі віжки, збрую для верхового коня. Декілька разів підходила до Абая літня казашка з перекинутим через плече оберемком жайпамазів [100]100
  Жайнамаз – вишитий рушник, якого підстеляють собі молільники.


[Закрыть], на яких були вишиті уривки з корану. Він видався їй правовірним мусульманином, відданим молитві, тим-то була певна, що цей чоловік обов’язково купить у неї жайпамаз. Вихваляв свій крам ювелір, пропонуючи персні й браслети; дід-ремісник тицяв у руки широкий казахський пояс з ремінними кишенями, піхвами і вкладеним у них ножем. Чого тільки не продавали на товчку! Смушки, кожухи, шаровари, малахаї, бешмети, вишиті тюбетейки. Були там нові, уживані, старі й зовсім, навіть зовсім негодящі, але й на ті знаходилися покупці…

Галасливий, збуджений натовп, захоплений купівлею-продажем, снував повз Абая, а він стояв, знявши легкий малахай з чорного смушка, і міркував, до кого ж звернутися з своїм словом. На широкому лобі його зібралися глибокі зморшки, біля очей і на скронях виступили краплі поту, густі брови були нахмурені. Він наче постарів за останні дні і тепер особливо гостро відчував свої роки. Важким каменем гнітила душу безмірна туга. За цілий день блукань не знайшов він жодної людини, з якою міг би поділитися потаємними своїми думами…

«Пишу вірші, намагаюсь робити добро моєму народові. А чи є кому слухати й розуміти мої напучення?»

З гіркотою думав Абай про свою долю і раптом побачив себе ніби збоку. Ось сидить він у безлюдному степу, розстеливши чудові різнобарвні тканини, з аршином у руках.

«Чекай скільки завгодно, Абай, не прийде твій покупець»,– сказав він собі і, зажурено похитавши головою, рушив до свого тарантаса, де чекав на нього Баймагамбет.

Покинувши галасливий товчок, Абай під’їхав до кінного базару, який влаштовували звичайно на пагорку, за околицею міста. Тут його одразу пізнали три казахи, що продавали коней, віддали йому салем і почали мову про холеру. Абай, який давно шукав слухачів, зрадів цим людям. Від них він довідався, що й тут, у цій частині міста, люди мруть з холери.

Тільки-но він почав говорити, як тарантас одразу оточили піші і верхівці. Було тут чимало й жінок, вони особливо жадібно слухали його слова.

Сивобородий торговець, який уважно слухав мову Абая, перехилившись з сідла, запитав:

– Кажуть, що жаназу, хатим і жертвоприношення треба проводити, не збираючи людей. Чи буде це бажано богові? Хіба в шаріаті сказано, що тільки самі хальфе, карі, мулли та муедзини мають правити жаназу?

Абай відповів:

– Ні, жаназу може правити кожен мусульманин, який вміє читати коран і похоронний намаз. Якщо знайдеться серед родичів небіжчика грамотій, нехай він і читає поминальну молитву і коран. Нема чого турбувати муллу.

Абай сміливо відступав від мертвої букви шаріату, але тепер він переконався, що й людей це не лякає. Вони довіряли йому і погоджувалися з ним. Він терпляче і наполегливо роз’яснював їм, що треба робити, щоб уберегтися від холери: не пити сирої води, мити руки перевареною водою, не їсти кавунів і динь, а тільки добре проварену і просмажену їжу.

У лагідному грудному голосі його звучало щире піклування, і люди питали один одного:

– Хто це промовляє? Що за людина?

– Та це ж Абай!

Майже всі чули про нього, але багато хто бачив його вперше. Потім його почали питати про Сармоллу:

– Всі мулли і хальфе ганять його і лають. Чи праві вони?

Абай відповів:

– У тяжкі дні лиха служителі віри показують своє невігластво, поводяться негідно, займаються здирствами, чварами і сварками. Побоюючись за свої доходи, вони паплюжать Сармоллу тільки за те, що він навчає людей, як уберегтися від хвороби і смерті. А втім, відомо, що попереджає про небезпеку не ворог, а доброзичливець!

Абай повернувся додому ніби помолоділий. Ця перша зустріч з народом, здавалося, творчо наснажила його наболілу душу, наче дощ спраглу землю.

Другого дня він знову побував у слободі, цим разом на скотному базарі. І тут, тільки-но він почав говорити, навколо нього одразу зібралося кілька десятків чоловік. А після того, коли Абай проходив повз невеликі крамниці, його раз у раз спиняли крамарі, теслярі, кравці, шевці і всякий люд, що перебував тут. Вони розпитували Абая про холеру, і він знову й знову повторював свої поради. Ім’я його передавалося з уст в уста, і люди були певні, що славний акин говорить їм чистісіньку правду, що він щиро любить свій народ. І Абай, схвильований і зворушений, знаходив найпростіші, ясні, сильні й переконливі слова. Розмовляючи з жителями слободи, він щоразу згадував про Сармоллу, про його суперечки з темним і корисливим духівництвом, про свою цілковиту згоду з тим, що радив людям Сармолла: «Найвірніші поради», «Піклування друга», «Треба слухати його беззастережно».

Цілий тиждень Абай щодня розмовляв з народом на різних базарах, щоденно десятки людей слухали його поради.

Тепер міські казахи стали менше говорити про Сармоллу. Справді, при чому тут Сармолла? Сам Абай дав поради, як уберегтися від холери. Новина швидко ширилася на обох берегах Іртиша, і дедалі більше віруючих переставали запрошувати на жаназу імамів, хальфе, карі, муедзинів і шакірдів. Похорони обходилися без поминок і хатиму, в дім небіжчика кликали тепер тільки одного муллу…

Ось коли розлютувалися сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин! Сперечатися з Абаєм було значно важче, ніж з Сармоллою.

Вступати в сутичку з ним було ризиковано, його підтримував народ.

У своїх нападках на Абая вони уникали іменувати його, називаючи то «степовиком», то «безбожником». Тим лютіше нападали вони знову на Сармоллу. Затятий ворог мусульманства мусить бути знищений, стертий на порох!

Якось уночі, після молитви ястау, торговці Отарбай і Корабай підійшли в темному завулку біля Верхньої мечеті до старого імама. За ними йшли Самат, Сокир-карі, Шаріфжан і Самурат-муедзин.

Височенний Отарбай низько схилився до малорослого, глухуватого імама, щоб той почув його.

– Святий отче! – сказав він, труснувши чорною цапиною бородою.– Мене послали до вас з благанням люди вашої парафії. Ми прийшли не самі – он там, поблизу, чекають ще десять парафіян. Скоряючись божому велінню, ми просимо вас вказати на шлях порятунку від мору, що спіткав мусульман. Ми чекаємо вашої поради, хазрет!

Гугнявий Корабай додав:

– Кажуть, коли буря загрожує кораблеві загибеллю, люди приносять богові жертву і тим врятовуються від смерті. Скажіть, хазрет, яку жертву повинні принести людй нашого міста?

Корабай замовк, і знову заговорив Отарбай:

– Раніше, хазрет, коли народ умирав від чорної віспи, ваш покійний батько, святий Ак-ішан, наказував нікого не шкодувати для бога, ніяких жертв. Скажіть, святий отче, яку жертву має принести народ, щоб урятуватись від холери?

Висохлий від старості хазрет, застуканий зненацька, слухав, злякано тремтячи, немов пушинка на вітрі, і ніяк, не міг зібратися з думками.

– Господь щедрий, господь щедрий! – бурмотів він собі під ніс,– Хай будуть благословенні ваші наміри. Жертвоприношення ваше буде схвалено пророком, посланцем божим Магометом. У дні лиха жертва – благо для віруючих. Хай будуть благословенні ваші діла! Бірахматула я ярхамар – рахімін!

І хазрет, піднісши до обличчя долоні, закінчив свою безладну мову молитвою. Обидва торговці, які чекали, видно, більш певних вказівок, стояли розгублені, не знаючи, що робити далі.

А хазрет, викидаючи перед собою довгий костур і човгаючи по піску низькими каблуками своїх кебісів, поквапно попрямував додому, щохвилинно гладячи себе по обличчю долонями. Коли він зник нарешті за штахетами, до купки змовників підійшли десять парафіян, що досі стояли осторонь. Почулися нетерплячі голоси:

– Що ж сказав хазрет? Що радить? На що благословив парафіян? – посипалися нетерплячі запитання.

Хальфе Самат, високий, як жердина, і чорний, немов жук, по-своєму розтлумачив слова імама.

– Біля стін божого дому згадано було ім’я хазрета Ак-ішана, який одійшов у святості на небеса. У відповідь на це ми з уст Садир-Агзама, найшановнішого в нашому місті вчителя віри, дістали благословення на святе діло. Ніхто не насмілиться звинуватили вас, добрі мусульмани, коли ви виконаєте вказівку вашого наставника імама. Хазрет сказав – хай буде так!

– Кажіть напрямки, хальфе,– грубо вигукнув гугнявий Корабай,– що треба робити?

Муедзин Самурат підняв руки до неба і забубонів по-арабськи:

– Ви ж чули: «Щоб позбутися лиха, треба піти на першу-ліпшу жертву. Хоч би яка велика була ця жертва, її неодмінно треба принести для блага людей. І ті, що принесуть її, матимуть нагороду». Ось що було сказано.

Неписьменні торговці не знали арабської мови, і муедзин повторив їм свої слова по-казахськи. А сліпий карі нетерпляче додав:

– Сказано ясно. Ідіть і виконуйте святе діло…

А Сармолла почував себе впевнено й спокійно, радіючи із здобутої перемоги. Усе, що мав сказати,– сказав, що хотів зробити,– зробив. Не тільки сліпий карі,– муедзин Самурат і хальфе Шаріфжаи лишилися з порожніми кишенями, навіть імам втратив за останні дні чимало грошенят. Мети досягнуто. Сармолла виграв бій.

– Хай буде так! – поважно сказав Сармолла і, додав по-перськи: – Хоб, хоб ает, бисняр хоб ает!

Одного разу ввечері, після молитви «Ахшам», Сармолла накинув на плечі легкий халат, взув кебіси і, виходячи з дому, попередив дочок:

– Скажіть матері, що я пішов до перукаря і скоро повернуся. Нехай поставить самовар.

Високі, тендітні дівчата, Бібісара і Асьма, шанобливо відчинили батькові двері.

– Повертайтеся швидше, аке! Самовар ми поставимо.

П’ятнадцятирічна Асьма присвічувала на сходах, поки батько йшов униз, а Бібісара провела його аж на вулицю.

Повернувшись у хату, дівчата накрили в їдальні круглий стіл. Але батько довго не повертався: певно, його десь затримали. Декілька разів довелося підігрівати самовар, а Сармолли все не було.

– Може, він пішов на молитву в мечеть? – спитала мати.

– Я гадаю, хтось помер, і його запросили на жаназу,– висловила припущення Бібісара.

– А якщо перукар захотів його почастувати? – сказала Асьма.

Настала північ, вигорів гас у лампі. Бібісара і Асьма почали плакати. Мати не втішала їх, вона тяжко зітхала; мабуть, з чоловіком скоїлося лихо.

Година збігала за годиною, дівчата, тісно притулившись одна до одної, в німому розпачі дивились на двері. Так досиділи вони до світанку, а батька все не було. Він так і не повернувся.

Тільки вдень довідались, яке лихо спіткало їх.

Перукар жив недалеко, за Верхньою мечеттю. Сармолла зайшов до нього, перукар наголо побрив йому голову і підстриг пещену бороду та вуса, як велить священна книга «Мухтасар». Сармолла вийшов з цирульні.

Сутінки вже згасали, і безлюдні, неосвітлені вулиці оповила темрява. Наближаючись до довгого паркана, яким було обгороджено мечеть, він подумав, що зараз, завернувши за ріг, побачить освітлені вікна свого будиночка і незабаром питиме вдома чай з дружиною і дочками. Але тільки-но він дійшов до рогу, як з протилежного боку від стовбура високого дерева відділилися дві темні постаті і перепинили йому шлях.

– Чого вам? – хотів крикнути Сармолла, але страх перехопив йому горло.. Троє чоловіків вискочили з-за рогу і, замахнувшись короткими палицями, стрімко накинулися на Сармоллу; його оточили з усіх боків.

– Допоможіть! – простогнав Сармолла.

А невідомі лупцювали його, згиналися, немов суфії, які під час молитви роблять земні поклони і примовляли:

– Ля іллаха ілла-ллах! [101]101
  Ля іллаха ілла-ллах! – Нема бога, окрім бога!


[Закрыть]

Сармолла кілька разів падав, йому давали підвестись і знову били обушками і ломаками, при кожному ударі згадуючи ім’я боже. Потім, напівживого, вдарили кинджалом у груди і, вже мертвому, перерізали горло під золотою бородою, яку за кілька хвилин перед тим так добре підстриг вправний перукар.

Після ранкової молитви муедзин, карі та хальфе з плачем і зойками сповістили парафіян про смерть Сармолли.

– Найблагороднішого, богом благословенного вченого, наставника дітей ваших, Сармоллу вбив народ,– говорили вони.– Щоб припинити страшне лихо, що спіткало наше місто, треба було, видно, принести в жертву кращого з кращих. І народ приніс цю жертву…

Того, хто загинув такою прекрасною смертю, шаріат наказує вважати шахідом – мучеником за святу віру, а його вбивці – не грішники і не злочинці, їх не треба карати. Коли під час бурі кораблеві загрожує загибель, не гріх викинути в море когось одного, щоб врятувати решту.

Так навчає шаріат. Сармолла – жертва, угодна богові. Нехай так само поставляться до смерті Сармолли його родичі, друзі і учні, бо, в іншому разі, не дадуть душі небіжчика стати перед лицем всемогутнього, очищеного від гріхів, і перешкодять так справити жаназу, як це личить шахідові!

Не встигли парафіяни толком розібратися у цій байці, як духовенство повідомило народові своє рішення.

– За кров, пролиту заради блага мусульман, Сармолла визнається шахідом. Він буде похований у своїй одежі, заплямованій його мученицькою кров’ю. У палац всевиш-нього він увійде з необмитими ранами.

Злочин біля стін «божого дому» було здійснено з іменем аллаха і з благословення шаріату. Релігія освятила своїм авторитетом кривавий злочин, через те що на головах убивць були чалми, у руках – чотки, і на вустах – молитва. Їх оберігав шаріат, їм не треба було боятися ні помсти, ні покарання на цьому світі, а забитому було забезпечено рай на тому: бери в обійми гурію, пий райський напій кеусер і живи собі на сьомому небі блажества!..

Зарізавши Сармоллу, вбивці оголосили його шахідом і загасили пожежу, що почала розгорятися. Імами, хальфе, карі, муедзин і шахіди Верхньої мечеті заповнили будинок і двір Сармолли. Своїми брехливими промовами вони намагалися заглушити ридання трьох жінок – вдови загиблого і двох його осиротілих дочок.

– Не плачте, немічні рабині аллаха! Не ставайте проти волі божої! Господь знає, що діє! Перед лицем такої смерті він чекає від вас сумирної покірливості!

– Тільки найлюбиміший з рабів божих гідний стати шахідом!

– Чого кращого за таку смерть може бажати мусульманин?

– Не треба плакати за покійником. Це завдасть йому загробних мук!

Так само казав ридаючим жінкам і старий хазрет. Те, що він зайшов до кімнати, де лежав небіжчик, було великою честю для Сармоллової сім’ї.

Бібісара й Асьма погано розуміли, що говорили мулли, змішуючи казахські слова з книжними арабськими. Вони були придавлені горем, що несподівано звалилося на їх тендітні плечі.

Духовенство квапилося якнайшвидше похозати Сармоллу. Хальфе перемовлялися між собою:

– Не треба омивати покійника!

– Не можна на ньому міняти одяг!

– Можна обійтися і без савана!

Одностайність була повна, ніхто не заперечував, а сліпий карі пояснив, чому треба квапитися з похоронами:

– Сьогодні п’ятниця, треба, щоб покійник устиг торкнутися стегном до могильної землі, поки не настала субота…

– Так, такі Треба швидше виконати начертане законом,– дружно підтримали мулли.

Слова сліпого карі передавалися з вуст в уста, вони облетіли весь двір і вулицю.

– Він загинув у ніч з четверга на п’ятницю. Це краще свідчення, що він справжній шахід!

– Таку смерть повинні бажати всі справжні мусульмани.

– Усякий правовірний подумає: «Умерти так би і мені!»

– У книзі доль «Лаухаль-Махфуз» начертано, що благословенний наставник постане перед троном всевишнього у дійсній чистоті.

– Можна навіть позаздрити Сармоллі!

Шаріфжан, Самурат і сліпий карі гучно голосили:

– Хай осінить нас усіх святість дорогого нашого шахіда Сармолли!

Білоголові грифи, зачувши запах свіжого падла, злітаються на нього звідусіль, з найдальших закутків. Так само і тепер злетілися з усіх кінців міста до мертвого тіла чалмоносні хижаки, пойняті єдиним прагненням – якнайшвидше закопати цей спотворений труп. Вони квапились, побоюючись смути, яка могла зчинитись у народі…

Першими про смерть Сармолли довідались його учні, що прийшли вранці на заняття. Серед них були діти рибалки Єрмека, робітника Токбая, сини удови Дамежан. З слізьми на очах прибігли хлопчаки додому і принесли батькам страшну вість про загибель мулли. Старші одразу збагнули причину цієї загибелі: адже після промови Сармолли в мечеті народ одвернувся від мечеті, від медресе, від мулл і ходжів.

Почувши, хто вбив їхнього наставника, діти вибігли на вулицю і почали говорити про це всім і кожному. Човняр Сеїль, який ішов вулицею з веслом на плечі, сказав хлопцям:

– Он ідуть поліцейські – Митрій і Семен. Розкажіть їм, що муллі перерізали горло. Вони знайдуть, хто це зробив.

Хлопчаки перебігли курну вулицю і спинили городовиків. Ті поправили шаблі, що висіли на жовтих ременях через плече, і попрямували у дім Сармолли. Глянувши на перерізане горло небіжчика, значуще перезирнулись і пішли до пристава.

Підполковник Смирнов, вислухавши городовиків, у роздумі погладив гостру борідку, розправив великі, пухнасті вуса. За сім років його служби в слободі такої події у ввіреному йому участку ще не бувало. Слово «мулла» означало для Смирнова «настоятель мечеті», у всякому разі, щось подібне до попа або диякона! І от: магометанського попа зарізали, немов барана. Ні, це вже щось схоже на бунт, таку справу не можна залишати без уваги!

За півгодини прибули в дім Сармолли слідчий Зенков і лікар у супроводі двох городовиків. Вони обстежили труп, склали акт, потім знов одягли небіжчика і поклали на місце. Хальфе, хазрети і мулли, почувши про «блюзнірські» діяння пристава, знову, наче галич, злетілися в дім Сармолли і вирішили негайно поховати небіжчика.

На похорон було запрошено знатних баїв і крупних торговців міста, з степовиків – Уразбая. Всі ці почесні особи урочисто, відповідно до правил шаріату, винесли Сармоллу з дому і попрямували на мусульманське кладовище…

Вночі після похорону невідомі люди зупинили на вулиці Шаріфжана-хальфе, який повертався з намазу, добре віддубасили його і вибили два зуби; Самату-хальфе тієї самої ночі хтось розбив каменюкою шибку. Наступної ночі над слободою спалахнула заграва пожежі: палала покрівля нового будинку, поставленого в дні холери Самуратом-муедзином.

Почались для служителів віри й інші неприємності. Сліпого карі, Самурата, Шаріфжана, Отарбая і Корабая тепер щодня Митрій і Семен викликали до слідчого. Про це стало відомо не тільки в слободі, але й у затоні, у Жатаках, на Озерці і у всіх приміських аулах. Чутка про звіряче вбивство Сармолли ширилася з швидкістю степової пожежі.

За викликом пристава в участку побувало на допиті багато мешканців слободи. Ще до початку слідства Абай двічі розмовляв віч-на-віч з підполковником Смирновим та слідчим, надвірним радником Зенковим. А через кілька днів після пожежі в будинку Самурата-муедзина самого погорільця посадили в буцегарню…

Почувши пізно ввечері цю страшну вість, сліпий карі наказав запрягти коня, помчав до хазрета і підняв старого з ліжка. Треба діяти, не можна гаяти й хвилини! Шаріфжан і Самат-хальфе теж гасали цілу ніч по місту, сповіщаючи знатних баїв про небезпеку, і умовляли їх вплинути на пристава, щоб той став на захист справи ісламу.

Через кілька днів імами семи мечетей Семипалатинська прислали в канцелярію підполковника Смирнова красномовні листи з приводу смерті Сармолли. Міські багатії пустили в хід свої зв’язки з великим начальством. У справу втрутилися семипалатинський поліцмейстер і міський голова: вони вважали, що нема чого загострювати стосунки з мусульманськими верховодами. Довідавшись про думку начальства, підполковник Смирнов наказав слідчому припинити розпочату справу. Самурат-муедзин повернувся додому і почав відбудовувати потерпілу від пожежі покрівлю. Імами, хальфе і торговці з полегкістю зітхнули. В ці дні поліцмейстер, пристав і слідчий заробили не одну «білохвосту» – так називали казахи сотенну асигнацію.

Пристав офіціально оголосив, що спонукало власті відмовитися від переслідування злочинців:

– З християнської, православної точки зору вбивство Сармолли – злочин, а за шаріатом – це виконання закону ісламу. Якщо казахам і татарам дозволено сповідувати магометанство, то на це не можна не зважити. Сармоллу вбив темний народ, фанатично віруючи, що це – угодне богові діяння, яке врятує місто від епідемії холери. Закони Російської імперії не передбачають покарання за такі дії…

Так було припинено справу про вбивство Сармолли.

Народ помстився на сліпому карі. Коли карі повертався з нічної молитви, його оточили кілька чоловік, збили з ніг, довго били і топтали ногами. Потім поклали його на воза і довго возили по місту, безперервно лупцюючи. Все це робилося в цілковитій мовчанці, щоб сліпий карі не пізнав когось по голосу. Розправа закінчилася тим, що карі завезли у якийсь двір, скинули з воза і, розпустивши йому чалму, розстелили її по двору, причому один край разом із фескою ткнули у відхідник. Після того невідомі месники поїхали.

Цим і завершились дії таємничих сил, які мстилися міським муллам і суфіям за вбивство Сармолли.

Закінчувався серпень. Над степом гуляв пронизливий вітер, він вривався на вулиці міста, здіймаючи піщані бурі. Від холодного подиху осені густий ліс Полковничого острова взявся яскравою позолотою. Дедалі частіше йшли дощі, але міські вулиці швидко просихали, вода проходила крізь рихлий пісок.

На степових шляхах все більше з’являлося гуртовиків, які гнали в слободу отари овець, череди рогатої худоби, табуни коней і верблюдів. На семипалатинському базарі було повно селянських возів з пшеницею, картоплею, садовиною. Відколи стало холодно, жителі міста вже спокійніше могли купувати огірки, кавуни і дині – епідемія холери явно йшла на спад.

І тоді на базарах і в будинках серед темних людей пішла поголоска:

– Сармолла – справді найблагочестивіша людина в місті. Недарма, з веління шаріату, приніс його народ у жертву.

– Пролита кров Сармолли врятувала нас від страшного мору!

– Іслам ніколи не вводить мусульман в оману!

– За врятування від холери ми повинні бути вірними нашим віровчителям, імамам!

Так говорили темні люди на базарах і дома. І слідчий Зенков на останній сторінці протоколу записав такі свідчення одного з служителів віри:

«За шаріатом, магометанина Сармоллу законно принесли в жертву. Минуло всього два тижні з дня його смерті – і холера в місті вщухла. Жертовна смерть Сармолли дала користь не тільки мусульманам, але й росіянам. Вона зберегла життя високошановним чиновникам государя імператора».

Коли це свідчення, що увінчало справу про вбивство Сармолли, стало відоме Абаю, його знову пройняли безмежна туга і гнів. Понад місяць прожив він у слободі, спостерігаючи псевдонаставників народу – імамів, мулл і ходжів. У страшні дні народного лиха він побачив усю їхню огидну зажерливість і жорстокість, жертвою якої став бідолашний Сармолла. Абаю здавалося, що він потрапив до смердючої ями, де ворушилися мерзенні, жирні черв’яки, що живляться гниллю…

«Як жити? Де вихід?»

В степу зажерливі хижаки оббирають простий народ, місто потопає в темряві невігластва. І тут, і там панує тупе насильство. Абай бачив перед собою глухий мур і, здавалося, не було в світі сили, здатної його зруйнувати.

В ці дні тяжких роздумів Абая потягло до пера і паперу. Якось увечері, сівши за круглий стіл, він підсунув ближче лампу, і на білий аркуш лягли перші звучні рядки:

 
Мулла, хоч в писанні сам – ні-ні,
Коран тлумачить і ночі, і дні.
Він, як стерв’ятник, падло жере,
Хоч в чалмі хизується на коні.
 

Абай творив, і в думці перед ним проходили такі знайомі йому ішани, імами, хальфе і хазрети. Він обрушував на них усю силу свого гніву і свого невгамовного болю.

«Оті мерзотники, невігласи з невігласів, хижаки й насильники зараховують себе до безгрішних. Уся їхня святість у чалмі, що вкриває пусту голову, і в чотках, які перебираються пожадливими пальцями. Невігласи із невігласів, хижаки і насильники, немає тупіших за них на світі!»

Написавши ці рядки, Абай схвильовано відклав перо. Раптом до нього донеслося гупотіння босих ніг і за вікном почувся дитячий спів, що нагадав йому далекі роки дитинства. Обличчя Абая проясніло. Настав рамазан, почався піст, і міські діти підійшли до освітленого вікна, щоб проспівати жарапазан.

Троє хлопчиків співуче тягли вітальну пісню. Вслухаю-чись у неї, Абай здригнувся від несподіванки. Такий жарапазан він чув уперше – здавна знайомий текст був перемішаний з власною вигадкою:

 
Наша пісенька муллі —
Злощасному Сармоллі.
Завтра день курбан-байрама —
Краще свято на землі!
Став молитись Сармолла —
Ой, і славні то діла! —
Бритва разом із волоссям
З нього голову зняла.
Його дочку туга б’є.
Чай вона із плачем п’є.
Кінь його при водопої
В сумі вудила жує.
 

Хлопчаки співали довго, і, коли високими голосами прокричали останній рядок, Абай відчинив вікно і подав їм дрібну монету. Юні співаки зникли так само несподівано, як і з’явились, а Абай гірко замислився, пригадуючи слова «Плачу про Сармоллу», складеного, мабуть, його учнями, хлопчаками-шакірдами.

Мерзенна, чорна сила знову перемогла. Зло тріумфує, як тріумфувало багато тисяч літ. Невже воно пануватиме вічно і ніколи не поступиться місцем добру?.. А сліпа воля релігії виправдує цей світ насильства. У дні холери вивернулася вся злочинність «праведних» справ святенників із мечеті і медресе, блаженних ішанів та імамів. Як глибоко пустила чорна зграя коріння свого лжевчення, як широко поширила свою владу – найстрашніше лихо для нещасного темного народу!

Раніше Абай думав, що казахський народ стоїть осторонь цього світу зла – релігії, але життя показало, що це далеко не так. Він думав, що не степовики казахи, а міські жителі створять розумне життя для свого народу. Тепер він побачив – й тут чорна зграя святенників глибоко пустила коріння свого псевдовчення. І це було гірше, тяжче, жахливіше за холеру. Чорному мору надходив кінець, але жорстока, нещадна темна сила, лютий ворог народу – неуцтво, залишилась, і владі її не видно краю. З того часу, як він, Абай, почав свідомо мислити, намагаючись пізнати навколишній світ, зла на світі анітрохи не поменшало. Так само, як і перше, зазнає злигоднів, страждає казахський народ…

З вулиці долинув кінський тупіт, і кілька вершників спинилися біля воріт дому.

«Мабуть, з аулу! – подумав Абай і в тривожному нетерпінні чекав на несподіваних гостей.– Ідуть поспішно, чи не привезли лихого…»

За хвилину, голосно віддаючи салем, до кімнати зайшов Дармен – його друг, молодий поет, якого він любив, як молодшого брата. Абай зрадів, але, побачивши мертвотно бліде обличчя його, занепокоївся, відчувши щось лихе.

– Чого приїхав? У якій справі? Що сталось? – закидав він гостя запитаннями, не запросивши навіть сісти.

Дармен, не скидаючи малахая, присів на одне коліно. Звівши на Абая запалені очі, в яких горів сміливий вогник, він сказав квапливо:

– Абай-ага! За спиною в мене погоня, попереду – пожежа.

– Що ти кажеш?

– Починаючи життя своє біля вас, Абай-ага, я думав, що й крихти зла ніколи не завдам вашій домівці. Але сталось інакше. Я загорівся іскрою юності, а потрапив у полум’я. Віддаю мою долю у ваші руки. Я боявся тільки одного: що не доберуся до вас. А тепер, коли я побачив вас, нехай спіткає мене що завгодно – навіть загибель!

Абай почав здогадуватись, про що говорить Дармен. Абіш уже натякав йому днями, що Дармен попав у велику біду. Мабуть, він примчав тепер до Абая по допомогу і співчуття.