355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Мухтар Ауэзов » Шлях Абая » Текст книги (страница 17)
Шлях Абая
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 15:41

Текст книги "Шлях Абая"


Автор книги: Мухтар Ауэзов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 46 страниц)

– Нещасний мій народ, народ праці! Нехай обернуться сльози твої на чорну кров у пельці ворогів! Але годі плакати, схаменіться! Абилгази! Канбак! Зберіться з думками, починайте діяти!

І, обводячи палаючим поглядом своїх друзів та інших чоловіків, що зайшли з ними, Базарали заговорив уже тоном наказу:

– Доки косяки не пішли з поля, візьміть аркани й недоуздки, йдіть туди і виловіть тридцять найдобірніших коней! Йдеться про життя або смерть. Чого нам тепер боятися? Шістдесят сімейств засіяли двадцять десятин, кожна десятина дала б пшениці вартістю принаймні з півтора добрих коня. От і заберіть тридцятеро коней, а потім поговоримо. Та коней вибирайте сильніших може, ще на них доведеться й битися з ворогами. Йдіть, ловіть! Не зробите так, народ вам не простить!

Даркембай схвалив його рішення. І не встиг ще закипіти чай, як в аулах уже були прив’язані до юрт тридцятеро найкращих коней з табуна. Даркембай не заспокоївся доти, доки всіх цих коней не осідлали.

Крики, ридання, прокльони, які стояли над аулом, вже давно привернули увагу переселенців. Валка давно очікувала Канбака, і нарешті Опанас, Шодр і Сергій прийшли до Базарали довідатись, чому затримався провідник. Тут вони почули про лихо, що спіткало аул. Вони прийняли це нещастя казахської бідноти близько до серця. Довідавшись про розпорядження Базарали затримати тридцятеро коней, всі три старики схвалили це.

– За спаш іще й не так карати треба,– гнівно сказав Шодр.– Треба в суд подати на власників табуна, нехай відповідають!

Опанасович запропонував написати їхнє свідчення про спаш, яке підпишуть усі переселенці, і одразу старики пішли до валки.

Тільки-но вони пішли з аулу, як з’явилось багато вершників. Це були приятелі Азимбая, їхні служники й табунники, а до того ж ще десятка з півтора жигітів, що оберігали сусідні іргизбаївські табуни,– всього понад сорок вершників. В руках у них були соїли і шокпари. В аул вони в’їхали, не зменшуючи рисі, показуючи цим, що вони нехтують звичними правилами пристойності і вважають, що аул не гідний того.

Азимбай і його спільники спокійно спали до сходу сонця, покинувши косяки напризволяще. Першим прокинувся Мака і побачив, як жатаки, спіймавши десятків зо три коней, женуть їх до аулу. Він враз тривожно загукав:

– Аттан! Аттан! На коней!

Азимбай одразу викликав на допомогу табунників з сусідніх аулів і, коли вони прибули, повів усіх людей на жатаків.

Під’їхавши до крайнього аулу, Азимбай, не злазячи з коня, владно гукнув:

– Ей, жатаки! Хто тут е, виходьте до мене!

Це було саме біля юрти Базарали. На виклик вийшли Абилгази, Даркембай, Канбак і Токсан. Базарали, зціпивши щелепи, намагався підвестись, але біль у попереку заважав йому рухатись. Палаючи від гніву, він прислухався до розмови біля юрти.

Азимбай, не привітавшись, владно наказав Даркембаєві:

– Поверни моїх коней! Зараз же! Всіх до одного!

Даркембай відповів з обуреним докором:

– Гірше ніж за часів калмицьких набігів! І вороги того не зроблять!

Але йому не дали договорити. Азимбай, Ахметжан, Мака і Єлеусиз закричали, перебиваючи один одного:

– А ви, жатаки, що робите? Чим ви кращі за калмиків?

– Ми проспали, що ж, за це грабувати наші косяки?

– Як посміли забрати коней? На кого ти підняв руку?

– У тварини розуму нема, не знає, що їсть… А ти, видно, теж став тварюкою, втратив розум?

– Кінчай балачки, віддавай коней!

Абилгази намагався перекричати їх:

– Дасте ви сказати слово чи ні?

– Ось тобі слово! – І Азимбай стьобнув його канчуком по голові.

Абилгази схопився за канчук, смикнув його так, що петля на держаку лопнула, і цим же канчуком замахнувся на Азимбая. Але тут його вдарив соїлом Акилпеїс. Посипалися удари на Даркембая й інших. Жінки, що виглядали з сусідніх юрт, заголосили з жаху.

Але весь цей галас перекрив гучний вигук Абилгази:

– Аттан!

Це був умовний клич. Тримаючи напоготові соїли, тридцять жатаків стояли за юртами біля осідланих коней. Почувши заклик Абилгази, вони скочили в сідла і киyулися на ворогів з вигуками:

– Бий, збивай! Стягай з коней!

Цей загін був підготовлений Абилгази. В ньому було й кілька відважних жигітів, які брали участь у нападі на такежанівський табун. І хоч жатаків було майже вдвоє менше, ніж ворогів, вони сміливо кинулися на азимбаївських людей.

Абилгази, петляючи між юртами, добіг до своєї юрти, скочив на вороного коня, який ходив під самим Такежаном, і, піднявши шокпар, з грізним кличем вдерся в гущу ворогів.

Даркембай упав з закривавленою головою вже після перших ударів. Одек втягла його в юрту. Побачивши старика, Базарали поповз до виходу.

– О господи… вже краще візьми мою душу, ніж мучити мене так! – простогнав він крізь зуби, намагаючись звестись на ноги.

Одек хотіла спинити його, але величезним зусиллям волі він став на весь зріст і зняв шокпар, що висів на каркасі юрти.

– Геть! – гукнув він і, хитаючись, рушив до виходу з юрти.– Помру в бою з ворогом… Ей, жигіти! Змітай, бий! Верши свою помсту!

Біля дверей маленький Рахім-тай ридав на плечі блідого, закривавленого Даркембая. З ним були Асан і Усен. Після смерті їси вони полюбили Даркембая, як рідного діда, і тепер теж кинулися до нього, плачучи від страху і образи за нього.

На початку бою всі три хлопчики ховалися в юрті старої Ійс, дивлячись на все, що відбувалося, з-під повстини дверей. Але коли Азимбай і його люди почали бити батька, Рахім-тай, не тямлячи себе, вискочив з юрти і нестямно кинувся до вершника, що бив Даркембая канчуком.

– Не смій займати батька, лиходію! – кричав він у безсилому гніві.

Тужливий плач сина примусив Даркембая прийти до пам’яті. Перемагаючи біль, він обняв Рахім-тая.

– Не плач, мій хлопчику, не бійся. Все вже минулося,– ласкаво повторював він.

Рахім-тай підняв мокре від сліз обличчя:

– Коли я виросту, розіб’ю голову цьому Азимбаєві! Знатиме він мене!

Його підтримав і Асан:

– Нічого, і ми виростемо. Отоді вже помстимося за діда.

Даркембай ласкаво пригорнув до себе обох хлопчиків і поклав руку на голову маленького У сена, який, блискаючи оченятами, теж намагався погрожувати кулачком у бік дверей, звідки долинали голосні крики, перестук соїлів та іржання коней.

Бій точився в самому аулі. Біля юрт билися кінні супротивники. Падали з сідел і жатаки, і їхні вороги.

Бідняки бадьорили один одного вигуками:

– Не відступай!.. Не здавайся! Тримайся купи!

– Не жалій, бий на смерть! – відповідали голоси ворогів.

Даркембай, побачивши Базарали вже на порозі, гукнув його дружині:

– Йди за ним, підтримуй!

Одек підбігла до чоловіка. Обхопивши рукою її плече, він, хитаючись, стояв перед своєю юртою, крутив з люті шокпаром над головою і гучним криком спрямовував жигітів туди, де потрібна була допомога жатакам.

І все ж азимбаївські люди почали перемагати.

Але в ту мить, коли бій міг завершитися на їхню користь, несподівано, наче хуртовина, наскочила нова сила. Це були російські переселенці.

Коли Опанас, Шодр і Сергій пішли до валки писати скаргу про спаш, вони помітили юрбу вершників, що скакали до аулу. Поява їх насторожила стариків. І тільки-но в аулі зчинилася бійка, Опанас і Шодр закричали на всю валку:

– Розпрягайте коней! Виймайте голоблі! Гайда на допомогу!

Через кілька хвилин понад десяток вершників мчали охляп на конях до місця бою, розмахуючи голоблями. За ними, схопивши лопати й вила, бігли на допомогу своїм новим друзям Дарія, Фекла й інші жінки.

Підлетівши на повному скаку до Абилгази, Шодр, який був попереду інших, кинувся в бій і враз дістав сильний удар по плечу соїлом від Акилпеїса. На відповідь він страшно вдарив голоблею. Способи бою на конях соїлами і шокпарами Федорові були невідомі. Досвідчені бійці б’ють соїлом або шокпаром по голові чи по плечу, щоб вибити з рук зброю, чи по коліну, щоб не дати ворогові всидіти у сідлі. Федір всього цього не знав і сумлінно лупцював своєю голоблею по боках вершників. А втім, від його ударів вороги злітали з сідел, як шапка з голови.

В бій кинувся і Опанас з рештою переселенців. Азимбаївці подалися назад. Щойно вони святкували перемогу і загонили окремих жатаків до юрт, щоб добре їх побити, аж раптом вони наштовхнулися на месників за сльози бідняків. Російські селяни наскочили на них з гучним вигуком:

– Ур-ра! Ур-ра!

Підоспілі спільники тільки-но починали розминати свої міцні плечі, як бій уже закінчився. Вороги, рятуючись, урозтіч скакали між юртами і там потрапляли під удари жінок,– тільки-но почався бій, ті, схопивши в руки бокани [45]45
  Бокан – підпірка всередині юрти.


[Закрыть]
причаїлись, підстерігаючи вершників.

– Ой, спасибі вам!.. Добрі російські люди, дай вам бог удачі!.. Будьте щасливі ви самі, і діти ваші, і онуки! – дякували казашки несподіваним заступникам.

Тим часом в аул прибігли, захекавшись, Дарія і Фекла зі своїм баб’ячим військрм. Вони змішалися з казашками і разом з ними раз у раз проводжали відчутними ударами азимбаївців, що скакали мимо.

– Звірі, насильники окаянні! – промовляла Дарія, б’ючи лопатою по чиїйсь спині.

– Антихристи! – басом підтримувала її Фекла.

Мака, що скакав мимо, на ходу вдарив Феклу соїлом по плечу. Та з несподіваною швидкістю схопилася за чомбур його коня і, гукнувши: «Ах ти, сучий сину!» – другою рукою легко стягла його з сідла на землю.

– Айрилмас! [46]46
  Айрилмас! – Не роз’єднуйся! – звичайний клич під час бою.


[Закрыть]
– загорлав Мака, падаючи навзнак до ніг Фекли.

– Чого репетуєш? – грізно забасила Фекла і кілька разів штурхонула його важкою босою ногою.

Навколо почулися захоплені вигуки казахських жінок:

– Гляньте на Шоклу! Ой-бай, яка Шокла! П’яткою рот затуляє, а той усе репетує: «Айрилмас!»

Навіть маленький переляканий Усен, що, плачучи, вчепився за плаття Ійс, і той розсміявся від задоволення.

– Так його, діставай! Так, так! – гукав він, спостерігаючи ганебну поразку Мака.

Стара Ійс теж засміялася довгим беззвучним сміхом, примовляючи все ще крізь сльози:

– Хай буду я жертвою за тебе, Шокла… Хай ощасливлять тебе сини й дочки твої.

Так само як і Мака, в різних місцях аулу були збиті з коней ще кілька ворогів. Тепер їх били палицями, лопатами і вилами російські та казахські жінки.

З десяток азимбаївців ще трималися купи, відступаючи під натиском переселенців до крайньої юрти аулу – саме до тієї, де стояв Базарали. Тут стояв суцільний перестук соїлів, голобель і шокпарів. Відчувши серйозну небезпеку, байські сини трималися купи. Ще трохи, і вони могли вирватись з аулу в степ і поскакати на своїх добрих конях.

А тут Базарали гукнув щосили:

– Бий, не жалій! Налітай, жатаки! Не дайте собакам втекти!

Крик його запалив борців. Почувши його, повернулися й ті жатаки, що переслідували інших ворогів, які кинулися врозтіч. Базарали, блідий, з перекривленим від болю обличчям, все ще розмахуючи над головою шокпаром, здавався живим закликом до помсти. Гучний голос його, перекриваючи і стукіт соїлів, і тупіт копит, владно лунав над аулом, неначе дзвінкий клекіт могутнього орла. І, скоряючись його закликові, жатаки, а разом з ними і переселенці, дужим натиском потіснили ряди ворогів. П’ятеро байських синків злетіли з сідел, серед них Ахметжан, Акилпеїс і спритний силач Єлеусиз, який збив чимало жатаків.

Втративши їх, Азимбай рішуче повернув коня і кинувся тікати. Абилгази і Шодр помчали за ним, проте наздогнати його ніяк не могли. Давно не ходив під сідлом Такежанів кінь, на якому скакав Абилгази, тож він обважнів і не міг зрівнятися з виїждженим інохідцем Азимбая. А важкий, великий Сивка скакав ще повільніше. Єлеусиз, зрозумівши, що сивий дід, певно, верховода росіян, дужим ударом соїла оглушив його коня.

Незабаром Абилгази і Шодр повернулися в аул. Там тим часом упіймали і прив’язали до юрт тих коней, з яких були збиті вороги, а їх самих вигнали з аулу пішки. В юртах перев’язували поранених жатаків.

Цей бій можна було вважати перемогою жатаків. Лють бідняків, що спалахнула, коли вони побачили загибель врожаю, якому було віддано стільки сил, дала їм перемогу. Допомогла і несподівана підмога переселенців. Жатакам вдалося не тільки удержати в себе всіх тридцятеро коней, захоплених на спашу, але й додати до них з десяток тих, з яких були збиті азимбаївські люди. Якщо байські аули прийдуть з мирними переговорами, вони зможуть одержати назад своїх коней, сплативши жатакам усі збитки. Якщо ж ні,– коні залишаться в жатаків.

Прийшовши до такого рішення, Даркембай і Базарали всіляко підбадьорювали людей.

– Будьте стійкі. Попереду ще багато клопоту з цим ділом, підперезуйтесь тугіше,– казав Даркембай, обходячи юрти аулу і, посміхаючись, додавав: – Розколють череп – надінь шапку! От і мені, старому, голову розбили, а, бачте, ще не помер. Тільки не втрачайте мужності!

Вдень жатаки покликали до себе російських друзів і пригощали їх обідом у трьох юртах. Усі жителі аулів, навіть діти, приходили дякувати Опанасові, Шодру, Жа-рії, Шоклі. І скрізь, як найкумедніший випадок з усього бою, згадували поразку Мака.

– Шокла б’є його п’яткою по голові, а він тільки вигукує: «Айрилмас!» – сміялися жінки.

До самісінької ночі байські аули нікого не прислали до жатаків. За цей час переселенці під керівництвом Опанасовича написали скаргу, в якій засвідчили спаш. Тут було зазначено на скількох десятинах знищені посіви, оцінено якість зерна, розказано, яким чином тисячний кінський табун опинився на полі, і підтверджувалось, що спаш був зловмисний, заздалегідь задуманий. Про все це тридцять сімейств російських переселенців доводили до відома семипалатинського повітового начальника. Під скаргою розписалися всі переселенці. За порадою Опанасовича, з цього акта одразу ж зняли копію: він пояснив Базарали і Даркембаєві, що свідчення треба послати в місто до начальства, а копію про всяк випадок краще зберігати в аулі.

Коли цю важливу справу було закінчено, нові друзі аулу почали лаштуватися до від’їзду. Канбак таки добре потерпів у бою, але, перев’язавши свої рани, все ж рушив з росіянами, щоб вивести валку на тракт. Прощатися з друзями прийшло населення всіх трьох аулів. Надвечір валка російських переселенців рушила в дорогу, випроваджувана благословеннями і словами подяки.

Одразу після від’їзду валки жатаки влаштували нараду. Було вирішено, по-перше, одразу ж послати ходака до начальства з скаргою і з свідченням переселенців. Для цього в місто вночі мав виїхати спритний жигіт Серкеш, який знав російську мову. По-друге, Даркембаєві й Абилгази доручили зараз-таки їхати до Абая і розповісти йому про всі сьогоднішні події.

Того, що Абай ще вранці довідався про злочин, учинений байськими синками, жатаки не знали. Опівдні він послав на місце спашу Магаша й Дармена, щоб ті точно визначили розміри шкоди, завданої жатакам. Виряджаючи їх, Абай попередив, щоб вони не заїжджали в аул до жатаків: він не хотів, щоб у дальшій боротьбі, яка неминуче розгорнеться навколо цієї події, його звинувачували в таємних стосунках з жатаками. Завданням його було тільки встановити істину і бути безстороннім свідком.

Магаш і Дармен уважно оглянули всі двадцять десятин і переконалися, що врожай загинув цілком.

– Всі посіви знищені геть-чисто. Все винищено дощенту,– з такою звісткою повернулися до Абая юнаки.

Після нового злочину насильників Абай зовсім позбувся спокою. Ним оволоділи гіркі думи:

«Що ж, я так і стою на тому місці, звідки почав життя? Чим більше борюсь я зі злом, тим ясніше бачу, що воно, як та багатоголова змія: одрубаєш одну голову – дві інші виростають. Де ж вихід? Коли ж я побачу зорю народну? Чи життя моє приречене на безплідність? Жодної мрії не дано мені досягти? Чи доведеться мені коли-небудь радіти за свій народ? Де ж вона, вірна дорога?»

Задушна хвиля то сльозами підкочується до горла, то стискає серце.

Здогадуючись про тяжкий стан батька, Абдрахман пішов до нього надвечір, коли той сидів сам, заглиблений у свої думи.

– Я розумію, тато, що вам удвічі важче,– стиха заговорив він.– Мало того, що це вчинено поруч з вами, на ваших очах, винуватцем його до того ж був син вашого рідного брата… І гнів мучить вас, і сором… Ви страждаєте мовчки, про себе. Чи не дозволите сказати і мою думку?

Лагідні слова сина обрадували Абая, і він вдячно глянув на нього, показуючи, що готовий слухати.

– Ви не раз захищали мирних, працьовитих людей від насильства. Вороги ваші це знають… Тепер, нападаючи на жатаків, вороги наступають на вас. Адже так?

– То правда.

– А ви ж ніколи не відступите від свого шляху! – продовжував Абіщ, не питаючи, а стверджуючи.

– Не відступлю. Помру на цьому шляху. Це і клятва моя, і переконання моє.

– Коли так, то дійте й самі. Зважтеся на сміливий вчинок. Станьте самі на захист народу. Це допоможе йому, підтримає його сили, пробудить відвагу. Гляньте на росіян: у них і боротьбу робітників, і повстання селян завжди підтримують кращі люди. Не тільки словами борються за безправних і скривджених, а самі відважно втручаються у боротьбу. Вони показують народові, яку силу він може мати, коли об’єднається в спільному прагненні…

– Що ж мені треба зробити? – роздумливо запитав Абай.– І мені сісти на коня з соїлом у руці?

– Навіть і так,– рішуче сказав Абдрахман.– Треба буде – зробіть і це! Насильство відступає тільки перед опором, зло перемагається сильною волею. Базарали показав шлях. На цьому шляху і Даркембай, і багато інших. Покажіть це самі на коні! У вас багато друзів. Покличте їх на допомогу скривдженим і безправним жатакам – ви побачите, всі прийдуть на ваш поклик. Нехай вороги побачать цю силу. Тільки перед нею вони відступлять, повернуть спокій і народові, і вам!

Абай нічого не відповів, він обмірковував синові слова.

В цих роздумах і застали Абая Абилгази та Даркембай. Айгерім розстелила скатертину, з’явився кумис.

Абай заговорив з посланцями жатаків рішуче і коротко:

– Хоч нехай що трапиться з вами завтра, я буду на вашому боці. Всю свою силу, все уміння віддам вам на захист. Хоч би яку підлоту затіяли проти вас вороги, я буду з вами. От і все. Повечеряйте і їдьте до себе.

Тут же Абай відрядив до жатаків Дармена, а з ним ще трьох жигітів, наказавши їм повідомляти йому всі новини.

Після вечері Даркембай і Абилгази поїхали додому.

Того ж дня в аулі Такежана відбувалася нарада верховодів роду Іргизбай. З аулу в аул шалено скакали гінці, доки нарешті всі аткамінери і старійшини зібралися до Такежана, наче вовки, що з злобним виттям збігаються до зграї.

Рішення цієї наради повіз жатакам Акберди. Рано-вранці наступного дня він з п’ятьма жигітами приїхав в аули жатаків.

– Сьогодні надвечір ви самі приведете всіх забраних коней. Так наказує рід Іргизбай! – холодно оголосив він. Коли ж ні, вкажете місце для бою завтра вранці! Пам’ятайте: всі іргизбаї сіли на коней. Рознесемо ваші юрти, розоримо дощенту аули – така наша кара, якщо не прийдете з повинною.

Розмова ця відбувалася в юрті Базарали, де зібралися Даркембай, Абилгази і ще кілька жатаків. Коли Акберди замовк, відповідати йому став Базарали. Даркембай і Абилгази схвально кивали головами, слухаючи його спокійні слова:

– Не ми почали це лихе діло. Ми почали боротися тільки тоді, коли на нас напали. Хіба могли ми покірно прийняти власну нашу загибель? Від тих, хто вирвав у нас з рота останній шматок, ми не можемо чекати пощади. Хочете добити нас, розорити зовсім? Що ж, ми загинемо, але не в сльозах і не з благанням на устах! Винищуйте, душіть нас – ми загинемо, хапаючи і вас за горло!.. Самі ми не підемо на вас. А нападете ви – побачите! І без того розорена, голодна й гола біднота приречена на смерть. Гинучи, ми захопимо з собою і декого з вас! їдь до своїх, передай наші слова.

Коли Акберди привіз цю відповідь, між аулами іргизбаїв знову заснували гінці, цього разу збираючи верхівців на бій.

Дармен, приїхавши в аул жатаків, спинився, як завжди, в юрті старої Ійс. Він був добре знайомий з багатьма бідняками, а з деякими просто дружив. Розмовляючи з Абди, Сержаном, Канбаком і з іншими, хто вів учора бій з самим Азимбаєм, якого тут називали «вовком з аршинними іклами», Дармен відчував, яка міцна рішучість об’єднує їх у стійку силу. Навіть у насмішках Ійс з крикливого Мака було видно, що всі люди аулу розворушилися, випростали роками зігнуту спину. Всіма оволоділа жадоба помсти.

Стара з усмішкою розповідала Дарменові і про те, як онуки її погрожували Азимбаєві. Юнак підкликав до себе Асана і схвально поплескав його по спині:

– Бачу, ти виростеш хоробрим жигітом! Твій батько Іса був справжнім батирем, не бійся й ти нікого!

Маленький Усен, ображений тим, що хвалять тільки самого Асана, притулився до коліна юнака і, наполегливо потягши його за рукав, заговорив:

– А я, Дармен-ага? Хіба тільки Асан може бути хоробрим! І я буду батирем, як тато!

Тільки тепер Дармен вперше помітив, який схожий малюк на Ісу: ті самі очі, той самий прямий ніс, тонкі брови.

– Будеш, будеш обов’язково, мій любий. Навіть сміливіший будеш,– ласкаво сказав він.

І, пригорнувши до себе хлопчика, Дармен замислився. Коли б оце був живий Іса, з яким гнівом, з якою пристрастю бився б він! От уже хто дійсно мав право на помсту! Гірко і тяжко було думати, що Іса загинув, не доживши до такого дня.

«Навіщо оспівувати героїв минулих днів? – раптом подумав Дармен.– А що, коли я пораджуся з Абаєм-ага? Чи не скласти поему про Ісу, про його загибель? Хіба не достойна поваги і любові така людина?»

Дармен відчував, що йому спала щаслива думка, проте мріяти про нову поему поки що не було часу: Базарали прислав сказати про розмову з Акберди, і Дармен послав до Абая гінця із повідомленням про підготовку іргизбаїв до нападу.

Почувши про це, Абай почав діяти. Він викликав до себе Єрбола, Акилбая, Магаша і ще кількох чоловік.

– Сідайте на коней і скачіть по всіх навколишніх бідних аулах. Передайте мій салем біднякам: нехай за цю ніч до ранку всі чоловіки доберуться до аулу жатаків. Хто не зможе дійти до них, нехай приходить сюди, в мій аул. Нехай не журяться, що вони без коней. Скажіть їм, щоб кожен захопив з собою соїл або дрючок. Нехай стануть стіною біля Базарали! Я допоможу людям розібратися, кого ж більше в степу: іргизбаїв чи народу?

З цим дорученням Абаєві друзі поскакали в різні кінці. Рано-вранці до жатаків потяглось багато людей з бідних аулів, розташованих поблизу, на урочищах Ойкодик, Киндикти, Корик, Шолпан, Єрали. Дехто сидів верхи на шкапах, але більшість їхали на верблюдах і на волах, сидячи по кілька чоловік у них на спинах, а ще більше людей ішли пішки. Але не було жодної людини без соїла або шокпара. І ці виснажені, обідрані люди несли в серцях справедливий гнів і горде усвідомлення пробудженої честі.

Сила жатаків, таким чином, несподівано набагато збільшилася.

Довідавшись про те, що це зробив Абай, Базарали піднісся духом. Він навіть зумів підвестися з ліжка, наче забувши про хворобу.

– Піднявся народ! Злиденний народе мій, ти на вірному шляху… Не поклик роду об’єднує нас, а насильство земляків!

Опівдні іргизбаї сіли на коней. Зібралося понад півтораста вершників. Це були озброєні соїлами та шокпарами байські сини і їхні поплічники, молоді гульвіси. Були тут і літні мурзи, самі господарі табунів, оточені своїми слугами і табунниками. Прийшли і учасники вчорашнього бою. Ці ще вчора доручили Акберди довідатись, чи поїхала переселенська валка,– вояки, скуштувавши голоблі Шодра, дуже не хотіли знову зустрітися з ним. Зате довідавшись, що валка поїхала, вони тепер палали войовничим завзяттям, лаяли жатаків, хвастаючи і захлинаючись погрозами.

Все це військо наближалося до аулів бідняків неквапно і грізно. Видно було, що іргизбаї справді вирішили виконати свою обіцянку – розгромити аули жатаків. Соїли затиснуті під пахвою, малахаї з відгорнутими навушниками туго зав’язані, як це годиться в бою. Обличчя у всіх бліді, і на кожному можна прочитати люту ненависть.

Жатаки теж осідлали всіх коней, які в них були, поклали соїли на сідла і чекали початку дій. Біля цих вершників, яких виявилось вчетверо менше, ніж ворогів, зібрався великий піший натовп озброєних соїлами людей. Ставши перед юртою Базарали, вони теж чекали нападу. Натовп цей зовсім не був схожий на військо – здавалось, що народ зібрався на якісь мирні збори. Але люди дивились на кінну лавину, що грізно насувалася, з спокійною рішучістю.

За аулом, біля потолочених посівів, височів довгастий пагорок. Раптом на ньому показались озброєні вершники. Їх було не менше сотні. Поява їх здивувала обидві готові до бою сторони. Хто це? До кого вони пристануть?

Не затримуючись на пагорку, вершники рішуче повернули просто до жатаків. І тут у верхівцеві, що їхав попереду, люди впізнали Абая.

Весь натовп бідняків захоплено загомонів:

– Абай! І він сам приїхав!

– Будь щасливий, підпоро моя! – вигукнув Даркембай, кидаючись назустріч Абаю.

Той спинив коня і нахилився до нього:

– От, Даке, я з тобою. Нехай спробують узяти нас!

Радісні вигуки залунали в натовпі. Іргизбаї, що наблизилися вже до аулу, мимоволі притримали коней. Акберди, Такежан та Ісхак, які їхали попереду, обмінялися злісними вигуками:

– Невже Абай?

– Учора мовчав, а сьогодні он на що зважився!

Такежан здалека гукнув Абаєві:

– Що ж це буде? Два сини Кунанбая почнуть воювати…

Абай не поспішав з відповіддю. Він стьобнув коня і виїхав наперед. Слідом рушили і приведені ним вершники та верхові жатаки, очолювані Абилгази.

Під’їхавши ближче до іргизбаїв, Абай спинив коня і владно закричав, виразно проказуючи кожне слово:

– Іди геть, не заносся! З тобою іргизбаї, а тут незліченний народ! Це мій народ, мої земляки! Не дозволю насильничати! Схаменись! Інакше зчепимося з тобою в бою, хоч ти і син Кунанбаїв!

Слова його збентежили багатьох іргизбаїв. За спиною Такежана почулося ремство:

– Хіба можна допустити такий гріх! Битися іргизбаям між собою? Абай душу віддасть за жатаків! Видно, на все готовий.

Перший бойовий запал іргизбаїв був зламаний. Бій не міг початись одразу. Помітивши це, Абай під’їхав ще ближче. На обличчі його не було тої люті, з якою людина кидається в бій. Ні, це було холодне, спокійне обличчя справедливого судді, який виносить вирок.

– Е-е, іргизбаї! Ви бачите цих людей? Вони ладні вмерти, але ніколи не скоряться. Спробуйте накинутися на них – будете знеславлені. Тікатимете з закривавленими шапками на головах, з відшмаганими задами, з ганебним тавром на тілі. Так почастує вас розгніваний народ! Відступіть і пришліть зараз же трьох чоловік для переговорів.

Слова його були зустрінуті глибокою мовчанкою. Частина іргизбаїв уже повертала коней. За ними рушили інші. Від’їхавши далі, вони почали радитися. Нарешті до аулу виїхали три вершники Це були Ісхак, Акберди і Шубар. Пізнавши їх, Абай зліз з коня. Супроводжуючі його так само, як і вершники Абилгази, відступили назад і спішилися. З Абаєм залишилися тільки Даркембай, Єрбол і Дармен.

Ті, що під’їхали, першйми привітали Абая, як молодші за віком, і, зійшовши з коней, підійшли до нього.

Він зустрів їх з гнівною усмішкою:

– «Абай не сяде на коня, не візьме в руки соїла, мужчинами, воїнами народжені тільки ми!» – так думали ви? Помилилися! Довели мене до того, що я кинувся в битву! Навіть з труни підняв би мене тепер гнів, коли б я почув, до якого паскудства видійшли. Та й краще було б мені померти раніше, щоб не бачити такої ганьби. Але оскільки я живий, не спинюся, доки ви не відшкодуєте жатакам того, що накоїли. Коли у вас є хоч краплина совісті, скажіть ви самі, Ісхак і Шубар, як вирішити? Не таїться, скажіть мені просто у вічі тут-таки!

Так почалися переговори. Вони затягнулися до самісінького вечора. Абай залишався впертим, незговірливим і суворим. Він наполягав на своєму, ні в чому не поступаючись.

Тільки надвечір дійшли згоди: всі тридцять затриманих жатаками коней перейшли на користь пограбованих аулів.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю