Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 46 страниц)
Усе це згадував тепер Дармен, лежачи поряд з Макен. Скільки горя завдало оце його кохання близьким йому людям! Найбільше печалила Дармена думка, що він порушив спокій Абая. Але що інше міг він зробити, як не тікати в місто? У степу йому загрожував суд біїв, що віддав би Макен заміж за Даїра, а у Дармена відібрав би всю худобу, перетворив би його на злидаря, прогнав би з рідного аулу. Могло статися й гірше: їх і справді закопали б у землю живцем, як погрожував їм Даїр. Дармен глибоко зітхнув: небезпека ще й тепер велика. Похмуро думав він про майбутнє, і коли б не надія на вірних друзів, зовсім занепав би духом… Згадав Абіша, найвірнішого і найближчого друга, який примчав у затон, щоб подати йому руку допомоги. Ще того незабутнього вечора на жайляу Керегетас Абіш, передбачаючи тяжкий шлях страждань, що чекає закоханих, сказав йому:
– Не турбуйся, Дармен! Я знаю, ти боїшся вплутати у цей скандал своїх друзів, засмутити Абая-ага. Звісно, твоїм захисникам буде нелегко. Так знай, ми з батьком постоїмо за твою долю, хоч би чого це нам коштувало, і ніколи не будемо дорікати тобі. Я певен, що Магіш і Какитай думають так само. Отже, не вагайся і дій сміливо!
Перед від’їздом з жайляу до міста Абіш, який уже знав, що Дармен і Макен вирішили побратися, обіцяв про все розповісти батькові.
Згадуючи учорашню свою розмову з Абаєм, Дармен зрозумів, що Абіш додержав слова, Абай про все знав і готовий був допомогти й захистити Дармена і Макен. Хоч він і не говорив про це прямо, але його порада переправитися через Іртиш човном Сеїля, шукати відлюдний захисток у місті, звернутися до Абіша, щоб він написав прохання,– все це краще, ніж будь-які запевнення, свідчило, що він готовий узяти на себе відповідальність за долю втікачів.
«Абай-ага і Абіш зуміють захистити нас»,– подумав Дармен, і в серце йому увійшов спокій.
2Наступного дня Корабай і Даїр уже нишпорили вулицями затону, оглядаючи кожен будинок. Вони знайшли собі пристановище у знайомій родині, що жила по сусідству з Абеном, у невеличкій халупі, обгородженій дірявим тином.
Минулої ночі хазяйка цієї халупи, пронозлива бабуся, зачувши шум у сусідів, вийшла надвір. Наче миша, причаїлася вона біля тину, намагаючись розглядіти нічних гостей Абена. Про все бачене і почуте вона розповіла своїм постояльцям. Не могло бути сумнівів – слід втікачів знайшовся. Корабай і Даїр відразу сповістили про це своїх спільників, які ховалися по відлюдних місцинках затону, а самі почали наглядати за будинком і двориком Абена.
Поволі спливали години. Корабай і Даїр нерухомо лежали біля тину, не зводячи очей з дверей абеновського будинку. Ось нарешті з дверей вийшла Айша і попрямувала на город, а ще через кілька хвилин у двір в’їхали Муха і Альмагамбет, прив’язали коней і разом з Айшею зайшли в хату…
Гості допивали чай, коли Айша, яка сиділа коло самовара, біля самих дверей, почула шум.
– Рідненькі мої! – Вона кинулася до надвірних дверей і швидко замкнула їх.– Уже добралися лиходії!
Ту ж мить у двері несамовито затарабанили кулаками, загрюкали ногами. Айша відставила самовар до печі, обняла й затулила собою перелякану Макен. Чоловіки озброїлися чим попало.
– Відчиняй, поки живий! – загримав голос оскаженілого Даїра.– Інакше пощади не буде!
– Всіх до одного виріжемо! – несамовито горлав Корабай.
Нападаючі навалилися на старі двері, вони жалібно заскрипіли на іржавих петлях.
Абди стискав у руках березовий шокпар, яким ще вчора товк тютюн. Абен озброївся залізним шворнем від воза; силач Муха намірявся бити нападаючих обухом сокири, а Дармен – мідним товкачиком від ступки. Тільки Альмагамбет, недолугий і боязкий, сподівався більше на допомогу аллаха, ніж на свої слабкі сили. В очах його застиг жах, він метушився по кімнаті і шепотів молитви.
А нападаючі все натискували, ось уже тріснула нижня петля дверей – було ясно, що зараз вороги увірвуться до хати. Абен вирішив від оборони перейти до нападу і широко відчинив двері.
Люто галасуючи, Корабай і Даїр пустили в хід нагайку і дрючка. Але Даїрову нагайку зустрів залізний шворінь Абена, а Абди з розмаху так ударив Корабая по плечу важким шокпаром, що торговець аж зігнувся в три погибелі. Він виповз із сіней перший, а за ним і Даїр, підтримуючи здоровою рукою перебиту, огидно лаючись і вигукуючи пусті погрози: «Знищу!», «Вигублю!», «У землю зажену!» Решта п’ять жигітів, озброєні самими нагайками, побачивши в руках супротивників сокиру, дрючка і залізний шворінь, розгубилися. Осмілілі від першої перемоги, Абен, Абди і Муха виштовхали їх за ворота. Жигіти кинулися вздовж вулиці. Біля самісіньких воріт Абди сильним ударом у зад збив Даїра, і той, застогнавши від болю, брязнув на курну землю.
Альмагамбета, який тремтів зі страху, Дармен притягнув до коня і підсадив його в сідло:
– Мчи до Даніяра по Абіша і Какитая! Однаково від тебе тут ніякої користі нема!
І, відчинивши ворота, він випустив Альмагамбета з двору. Отже, перший напад було з честю відбито. Перемога влила в серця захисників віру в свої сили, вони сміливо готувалися відбити і другий напад, добре знаючи, що вороги не заспокояться. Великий, атлетичного складу Муха виявився гідним товаришем Абди і Абена, він легко підкидав сокиру, підхоплюючи її сильними спритними пальцями за руків’я.
Але, хоч почуття боязкості зникло у них остаточно, заходів безпеки треба було все-таки вжити. Віконниці, що виходили на вулицю, були завчасно закріплені на болти. Вороги під час першого нападу зовсім забули про вікна, зосередивши всю свою увагу на воротях і дверях, які надійно оборонялися захисниками.
Коли настало затишшя, Абен послав Дармена в дім і сказав:
– Заспокой жінок, скажи, щоб вони не лякалися! І стеж добре за вікном, що виходить на вулицю.
Вручаючи Дармену гостру наточену сокиру, він додав:
– Коли життя висить на волосині, відступати не можна! А то загинеш!
У той час, коли в Абеновій хаті відбувалися ці події, Абіш і Какитай побували з пррханням Макен у канцелярії повітового начальника, ояза, і тепер ішли в окружний суд. До голови суду Абіш вирішив зайти сам. Він залишив Какитая на вулиці, на сходах під’їзду, і тут знайшов його Альмагамбет, який довідався від Даніяра, куди пішов Абіш.
– Отбай, чого ти тут стоїш? – закричав він на весь голос.– Наших убивають у затоні! Мерщій туди, можливо, вони ще живі!..
Какитай зблід і кинувся пагору широкими сходами.
– Чекай на мене тут! – на ходу крикнув він Альмагамбету і зник за дверима суду. Той провів Какитая очима і, обернувшись, несподівано побачив Баймагамбета, який підходив до нього. З його суворого обличчя і насуплених брів було видно, що й він приніс недобру вість.
– Я був у Даніяра, – буркнув Баймагамбет. – Він наказав шукати Абіша в суді.
Замкнутий від природи, Баймагамбет був дуже скупий на слова, недарма його називали секретною скринею Абая. Віп навіть Айгерім, Абасвій дружині, не передавав жодного слова, почутого від хазяїна. Альмагамбет знав, що з Баймагамбета слова не витягнеш, і не розпитував його.
За кілька хвилин на порозі окружного суду з’явилися Абіш і Какитай. Вони кинулися до Баймагамбета.
– Які новини?
– Що привіз від батька?
Баймагамбет витягнув з нагрудної кишені згорнутого вдвоє листа і подав його Абішу. Какитай став поряд з Абішем, і вони разом прочитали коротку записку: Абай сповіщав про нову сварку з Уразбаєм і попереджав про небезпеку, яка загрожує Дармену і Макен. Немов передбачаючи наступні події, він запитував Абіша:
«Де влаштувалися молодята? У казахському домі їм важче сховатися. Чи не пошукати їм пристановища в російській родині, до того ж якнайшвидше? Обов’язок дружби, про який я писав тобі в учорашньому листі, зобов’язує нас докласти всіх зусиль, щоб зберегти життя Дармена і Макен…»
Лист закінчувався рядками, написаними тремтячою рукою:
«Сьогодні одвічний ворог мій образив мене і пробував залякати. Тепер залишається одне – виступити на боротьбу з лиходієм, не шкодуючи ні крові, ні життя».
Абіш замислився: що могло довести його урівноваженого батька до такого страшного гніву? Коли Баймагамбет розказав, що вночі від Уразбая приїздили Єсентай і Сейсеке, Абіш уявив собі, яка гостра розмова відбулася між ними, і йому стало боляче за батька, серце його сповнилося ненависті до тих мерзотників.
– Скажи батькові, що я зроблю все, що вимагає від мене обов’язок, і не зупинюся ні перед чим. Тільки нехай він швидше перебереться до міста. Нам потрібні його поради…– сказав Абіш.
Баймагамбет мовчки кивнув і пішов на берег Іртиша, де його чекав човен. Абіш, вислухавши розповідь розгубленого Альмагамбета, у повній офіцерській формі, з темляком на шаблі, скочив у коляску. Какитай оперіщив батогом вороного Даніярового інохідця, і вони помчали в напрямку затону так швидко, що перехожі мимоволі зупинялись і дивилися вслід, не розуміючи, куди так поспішає молодий поручик… Поряд з коляскою верхи їхав Альмагамбет.
Ставши на порозі Абенового будинку, Абіш жахнувся. Скрізь було розкидано якісь речі, побитий посуд, розірвана одежа з плямами крові. Айша, Абен і Муха лежали на підлозі непритомні. Перша прийшла до пам’яті Айша.
– Їх було багато…– простогнала вона.– Чоловік сорок… Вони щойно поскакали…
Абіш нахилився до Айші:
– А де Дармен і Макен?
– Вони повезли їх на возі…
І Айша знову знепритомніла.
Абіш зрозумів, що «вони» – це поплічники Уразбая та Даїра. Зробивши своє чорне діло, уразбаївські жигіти квапляться тепер додому в степ, щоб замести сліди. Треба перехопити їх у дорозі.
– Залишайся тут,– сказав Абіш Альмагамбету.– Збери сусідів і допоможи жигітам і Айші! Какитай, в погоню! До порома!
Какитай нещадно стьобав коня, коляска мчала з шаленою швидкістю, але Абіш безперестану повторював:
– Швидше… Швидше…
Ось блиснула дзеркальна гладінь Іртиша, і вони побачили біля берега готовий відплисти пором. Серце підказало Абішу, що люди Уразбая, які вчинили бешкет у домі Абена, перебувають на цьому поромі. Вій вихопив батіг із рук Какитая, з усієї сили оперезав коня. У інохідця, здавалося, виросли крила, і він вмить примчав коляску на берег, Абіш на повному ходу вискочив біля помосту, але спізнився; пором уже відчалив.
– Повертай назад! – закричав він по-російськи і, не роздумуючи, з силою відштовхнувся від помосту і плигнув на пором, хоч довелося перестрибнути не менш як через сажень зеленкуватої води…
Всі були певні, що сміливий офіцер шубовсне у воду, але він тонкими міцними пальцями вчепився у дерев’яні поручні і, підтягнувшись на руках, ступив на пором. Пошукавши очима, він побачив на поромі Даїра та його жигітів, але Макен і Дармена не помітив.
Підійшовши до поромника-татарина, він наказав повернути назад до берега. Пасажири почали протестувати, але татарин, скоряючись владному голосу офіцера, спрямував пором до берега, підтягнув його до помосту і зачалив товстим канатом.
На березі стояв кремезний рудовусий городовик, прозваний Семіз-сари – Рудий Товстун.
Абіш перший вискочив на землю і підкликав його до себе. Притримуючи шаблю, Семіз-сари квапливо підбіг і виструнчився перед офіцером, приклавши короткі пальці до козирка.
– На цьому поромі перебувають злочинці,– сказав Абіш, карбуючи кожне слово.– Вони в затоні пролили кров безневинних і викрали дівчину. На берег нікого не випускати. Пором тримати біля причалу. Стежити пильно! Зрозуміло?
– Так точно, ваше благородіє! Нікого на берег не пускати, пором тримати біля причалу! – повторив городовик, не спускаючи очей з офіцера.
– Наказує тобі поручик військово-польової артилерії Ускенбаєв. Я повернуся за годину.
– Слухаюсь, ваше благородіє!..
Семіз-сари войовничо помацав шаблю і став біля пришвартованого порома. Абіш, скочивши в коляску, гукнув Какитаю:
– В місто! Жени щодуху!..
І знову Какитай, не шкодуючи батога, нахльостував вороного інохідця. Теплий вітер бив Абішу в обличчя, але кожна хвилина здавалася йому годиною.
Ось замиготіли знайомі будинки, казенні будівлі, За рогом – канцелярія повітового начальника Маковецького.
Повітовий начальник Маковецький, у якого Абіш побував уже вранці з проханням Макен, був вродливий, привітний і добре освічений чоловік років тридцяти. Зовні він вирізнявся з-поміж явних бурбонів і держиморд, якими була більшість царських чиновників краю. Причетний до лібералів, які загравали з місцевим населенням, Маковецький знав Абая і зустрів його сина дуже люб’язно. Молодий офіцер добре тримався і прекрасно розмовляв російською мовою; він нітрохи не схожий був на тих настирливих і темних степових сутяжників, яких Маковецький добре вивчив за роки своєї роботи в Семипалатинську. І коли Абіш заступився за Макен і Дармена, то, певно, зробив це з гуманності, з протесту проти диких степових законів. А те, що цей освічений молодик поставив закохану пару під захист царської адміністрації, робило його в очах Маковецького мало не борцем за зміцнення самодержавної влади на окраїнах Російської імперії. І ліберальний повітовий начальник охоче пообіцяв синові Абая свою підтримку.
Він читав прохання Макен, коли до кабінету його знову зайшов, точніше вбіг, схвильований Абіш. Тепер він аж ніяк не схожий був на того спокійного, витриманого офіцера, який побував у нього сьогодні вранці.
– Що сталося, поручику? – Маковецький навіть підвівся з крісла.– Що привело вас до мене знову?
Повітовий начальник запросив його сісти, але Абіш, не сідаючи, в коротких словах розповів йому про погром, учинений в домі Абена, де перебувала Макен із своїм нареченим.
– Ви пробачте мені, будь ласка, пане Маковецький, але я змушений був вдатися до крайніх заходів і самочинно затримав пором на Іртиші. Іншого виходу в мене не було. Інакше злочинці втекли б і завезли б з собою прохачку Азимову…
Маковецький розуміюче кивнув головою.
– Добре зробили,– сказав він.– Я дам зараз розпорядження приставу третього участку Старчаку, щоб він затримав головних винуватців, а прохачку Азимову і жигіта Дармена привіз до мене.
За півгодини Старчак з п’ятьма кінними городовими примчали до переправи, де, поки не було Абіша, сталися важливі події. Як тільки він поїхав, Корабай, підтримуваний купкою торгівців, почав бешкетувати, вимагаючи від поромника, щоб той перевіз їх на лівий берег.
– Я тебе перевезу! – гукнув Семіз-сари і насварився на татарина шаблею.– Стояти на місці!
Тоді Даїр витягнув з кишені пачку червоненьких [103]103
Червоненька —десятикарбованцева асигнація.
[Закрыть]і показав городовикові. За інших обставин Семіз-сари не встояв би перед спокусою, але тепер він завагався, згадавши роздратованого офіцера, який стрибнув на пором, коли той уже відвалив. З такою людиною жартувати рисковано! І він суворо крикнув Даїру:
– Поговори в мене!
Даїр сховав гроші і, бажаючи зігнати на комусь злість, підійшов до воза, на якому лежали зв’язані Дармен і Макен. Лівою здоровою рукою він підняв нагайку над головою жигіта, але вдарити не встиг. Абди, який сидів біля воза, показав йому довгого ножа і, задихаючись, прошепотів:
– Тільки доторкнися до них! Заріжу!.. Клянуся тобі, Даїр, проллю твою чорну кров!
Обличчя Абди, спотворене ранами і синцями, було страшне, а очі його палали такою ненавистю, що Даїр полохливо відійшов.
Разом з Корабаем він знову заходився баламутити пасажирів порома, більша частина яких брала участь у недавньому побоїщі.
На Семіз-сари почалася нова атака:
– Відпусти пором! Нам їхати треба!
– Навіщо затримуєш людей стільки!
– Скаржитися будемо!
Натовп пасажирів збився навколо городовика і поромника. Семіз-сари взявся за шаблю:
– Р-розійдись!
В цю мить на поміст, важко гупаючи чобітьми, вбігло з дванадцятеро високих на зріст, бідно одягнених жигітів. Розштовхавши народ, вони зійшли на пором.
– Де тут кровопивця Корабай? – крикнув один із них, розпростуючи могутні плечі.– Подайте його сюди!
– Дармен міцно стиснув руку Макен:
– Дивися, вантажники з затону! Це Сеїт!
Він не помилився – це були Абенові товариші, уславлені силачі й борці. З півгодини тому Альмагамбет, на прохання Айші, сповістив Сеїта про криваву різню, вчинену уразбаївськими жигітами. Той відразу зібрав своїх друзів і разом з ними кинувся в дім Абена. Побачивши моторошну картину розгрому, вони стрімголов помчали на Іртиш, правильно зміркувавши, що Корабай і Даїр перш за все постараються сховатись із своїми жертвами у слободі…
Побачивши, що погромники перебувають на поромі, з кожною хвилиною розпалюючись все дужче, Сеїт, задихаючись, сказав:
– Усі тут? Це добре!
І, стискуючи кулаки, ще голосніше вигукнув:
– Де кровопивця Корабай?..
Корабай не був боягузом,– у відповідь на виклик він підскочив до Сеїта:
– Я Корабай. Я що – батька твого вбив? Родич твій, чи що?
– А, це ти Корабай…
Сеїт ухопив торговця за густу бороду і ударом кулака одразу вибив йому два передніх зуби. З носа Корабая хлюпнула кров і заюшила йому обличчя. Сеїт вдарив його ще й ще раз і Корабай впав йому під ноги.
Пором тривожно загудів, почалася бійка. Хтось гукнув:
– Дондагул!
Це ім’я було широковідоме і в місті, і в слободі. Так звали зухвалого злодія і постійного відвідувача трактирів. Про його незвичайну силу ходили легенди. Казали, що він одного разу з двору якогось купця перекинув на вулицю, через високий паркан, восьмипудовий тюк чаю. Це Дондагул під час другого наскоку на Абенову хату повалив могутнім ударом спочатку самого господаря, а потім Абди. Щоправда, перемога йому дісталася нелегко. Абен устиг кілька разів ударити свого супротивника дрючком по голові і плечах. З закривавленою головою і опухлою шиєю сидів Дондагул на поромі, погано тямлячи, що діється навколо. Але побачивши, що Сеїт кулаками гамселить Корабая, і почувши своє ім’я, він не стерпів і, схопивши дрючка, кинувся Корабаю на допомогу. Брутально лаючись, він уже готувався розправитися з Сеїтом, коли на виручку до товариша поспішив широкогрудий чорнобородий Жайнак. Обидва вантажники одночасно змахнули чорними шокпарами [104]104
Шокпар – дрючок.
[Закрыть]і так вдарили Дондагула по руці, що той випустив свого дрючка, заревів від болю й упав на землю, а потім сховався під возом.
Коли пристав з кінними городовиками прибув на пором, вантажники вже розправлялися з Даїром: вони топтали його ногами…
Меткий пристав швидко навів порядок, потім, за вказівкою Абіша, звільнив Макен і Дармена. Дуже побитих Корабая і Даїра він під конвоєм поліцейських відправив у канцелярію Маковецького, а вантажникам наказав розійтися по домівках.
– А тепер відчалюй! – гукнув пристав поромникові.– Швидко!
Пором з юрбою втихомирених жигітів Уразбая незабаром причалив до лівого слобідського берега. Тут уже давно галасувала нетерпляча юрма, що теж хотіла взяти участь у погоні. Очолював її одноокий сивобородий Уразбай, який прибув сюди разом із сватом Сейсеке і хальфе Шаріфжаном, що вирізнявся в натовпі своєю білою чалмою. Жигіти, серед яких були слобідські торговці і прибулі з аулів степовики, в’їхали кіньми на пором, де відразу побачили напівживого Дондагула та його посіпак, яких дуже побили вантажники. Пором ще не повернув назад, а уразбаївські жигіти вже достеменно знали про події, які сталися на правому березі Іртиша. Арешт Корабая і Даїра розлютив Уразбая.
– Був у мене один кровний ворог, а тепер і щеня його підросло,– бурмотів він злісно.– Встиг у офіцери вискочити, з владою злигався… Ну, начувайся!..
Уразбай не знав, куди поділися втікачі, де їх шукати. Перебравшись на правий берег, він кинувся до Самалбека Доспанова, що служив товмачем у Маковецького. Цей жигіт, родом з киргизів, які осіли біля Тобикти, не раз давав корисні поради Уразбаю і допоміг йому встановити зв’язки з усіма казахськими товмачами: при мировому і окружному суді, в Державному банку і в канцелярії губернатора. Такій корисній людині не шкода було послати взимку жирну кобилицю, а влітку добру сабу кумису…
Тим часом у канцелярії повітового начальника чекали прийому Абіш, Дармен, Макен і пристав Старчак. Коли Маковецький, який приймав міських чиновників, звільнився, він запросив до себе Старчака для доповіді. Пристав докладно доповів йому про події, які відбулися в затоні і на поромі, сказав, що винні у всьому були Даїр і Корабай, поскаржився, що вони образили його, назвавши продажною шкурою і хабарником…
Повітовому начальникові все було ясно, і він наказав справу про учинений ними розбій негайно передати судді. Після цього Маковецький прийняв Абіша, який зайшов до нього в кабінет разом з Макен і Дарменом.
З неприхованою цікавістю Маковецький оглянув красиву дівчину та її коханого.
– Запитайте Азимову,– заговорив він, звертаючись російською мовою до Абіша,– чи не відмовиться прохачка від викладеного нею в проханні на ім’я повітового начальника? Чи не змінила вона своїх намірів після всього того, що сталося сьогодні?
Не встиг Абіш перекласти запитання Маковецького, як до кабінету зайшов Самалбек, який уже побачився з Уразбаєм. Побачивши товмача, Абіш вклонився йому і сказав:
– Якщо прийшов пан Доспанов, дозвольте мені поступитися йому місцем перекладача.
Маковецькому сподобався і цей вчинок Абіша: молодий офіцер хотів зберегти цілковиту безсторонність при розгляді справи. Повітовий начальник мовчки кивнув Самалбеку, запрошуючи його взятися до виконання своїх обов’язків.
На запитання Маковецького Макен відповіла, зважуючи кожне слово, тихо, але виразно:
– Таксир, я багато страждала і прийшла шукати у вас захисту. Я не відмовлюся від свого прохання, яке вчора подала вам, і нічого не можу додати до нього. Я з своєї власної волі хочу вийти заміж за цього жигіта, його звуть Дармен, він мій наречений! Я прошу вас бути моїм захисником від злих людей, які нас переслідують. Я хочу свободи за російським законом.
Дівчина говорила не кваплячись; раз у раз вона замовкала і прикладала хусточку до очей, витираючи сльози. Абіш і Дармен, слухаючи її розумні слова, захоплено перезиралися.
Самалбек сумлінно переклав усе, що говорила Макен,– видно, його зв’язувала присутність Абіша, який теж знав російську мову так само добре, як і казахську. Коли Самалбек замовк, Маковецький запитально глянув на Абіша, немовби хотів пересвідчитися в правильності перекладу. Абіш схвально кивнув головою.
Пане Ускенбаєв,– сказав Маковецький,– хочу звернути вашу увагу на таку річ… коли вже прохання Азимової дійшло до властей, його, звісно, не буде залишено без розгляду. Але не забувайте, що всі такі справи вирішувалися завжди за степовими законами, згідно шаріату. У моїй практиці це перший випадок, коли казахська жінка просить захисту за законами Російської імперії. Мені здається навіть, що Макен Азимова – взагалі перша жінка, яка, так би мовити, стала на шлях боротьби за емансипацію жінок Сходу. Ваше втручання в що справу, поручику, свідчить про вашу гуманність і заслуговує на велику похвалу… Однак прошу вас пояснити Азимовій та її женихові, що не я, повітовий начальник, розглядатиму прохання і вирішуватиму її долю. Такі справи має розглядати окружний суд. Суд передасть справу на дізнання і зробить свої висновки…
Вислухавши повітового начальника, Абіш попросив його якнайшвидше передати прохання Макен до суду, і Маковецький пообіцяв сьогодні ж особисто доповісти голові окружного суду про всі обставини цієї виняткової справи.
На цьому закінчилася їхня бесіда, і Абіш разом з Дарменом і Макен вийшов до загальної канцелярії.
За порадою Самалбека, Маковецький вирішив прийняти і ворожу сторону – Уразбая, Сейсеке і хальфе Шаріфжана. Побачивши Абіша в офіцерській формі, який виходив з кабінету ояза, Уразбай пропустив уперед своїх поплічників, потім перепинив Абішу шлях і злісно процідив, багровіючи від люті.
– Не встиг вирости й стати людиною, а батько вже примушує тебе сутяжничати! Ну що ж, дивіться, щоб не довелося вам пожалкувати потім, коли буде пізно!..
Абіш з огидою глянув на одноокого бая. Він згадав, як цей чоловік образив його батька, згадав про криваву бійку в Абеновому домі, і його серце сповнилося гніву.
– Я нікому не хочу зла,– різко сказав Абіш,– і через те, не шкодуючи життя, боротимуся з тими, хто сіє зло! Я й без батькової допомоги зумію приборкати і покарати лиходія. Добре запам’ятайте це, аксакал!
Абіш одвернувся від Уразбая і рівною, спокійною ходою відійшов. Уразбай кинув йому вслід сповнений ненависті погляд і, заскреготавши зубами, попрямував у кабінет Маковецького. У приймальній залишилися Макен, Дармен і Абіш із своїми друзями, а навпроти них розсілися поплічники Уразбая. Панувала тяжка й напружена тиша. Обидві сторони мовчали, порушити цю мовчанку було небезпечно, бо кожне слово могло розітнути зловісну тишу, як свистячий помах клинка, і це неминуче призвело б до нового кровопролиття.
Розмова Маковецького з Уразбаєм була недовга.
– Справу Азимової вирішую не я,– ухильно сказав повітовий начальник, – її має розглянути суд. Мені довелося втрутитися через те, що в місті, за спокій якого я відповідаю, мали місце безпорядки. В суді ви пред’явите свої претензії і докази, а суд у всьому розбереться…
Уразбай знав Маковецького: повітовий начальник приїздив в аул на вибори волосного управителя і поводився там з непідкупною суворістю. Цим він вирізнявся з-поміж усіх царських чиновників. З такою людиною треба вміти розмовляти, і Уразбай шанобливо сказав:
– Що вірно, те вірно! Мова ояза справедлива від початку до кінця. Якщо за законом винними виявимося ми, нехай нас засудять. З цим ми згодні. Але у мене є одне прохання, яке ні ояз, ні суд, сподіваюся, не відхилить.
Уразбай насупився, його обличчя посіріло. Він підвищив голос.
– Слідство сьогодні не закінчиться, воно триватиме довго. Де ж увесь цей час перебуватиме втікачка? Біля викрадача-жигіта, який, звичайно, зробить її своєю дружиною? Кому ж потрібні тоді слідство і суд? Адже вся наша суперечка спрямована на вирішення питання, бути їм вкупі чи ні!
Однісіньке око Уразбая пильно, з погрозою втупилося в повітового начальника.
– Нехай вирішує справу твій суд, начальнику, але з цього часу не дозволяй втікачці і жигіту перебувати разом. Ти посадив двох наших людей, Даїра і Корабая, в тюрму. Нехай іде слідство, нехай вони теж сидять у тюрмі, але нарізно одне від одного! Якщо хочеш бути справедливим, роз’єднай Дармена і Макен.
Вимога Уразбая роз’єднати до рішення суду дівчину та її нареченого здалася Маковецькому вартою уваги, а другу вимогу – посадити їх у тюрму – він одразу відкинув. Для цього не було ніяких юридичних підстав.
Години через дві у всіх присутствених місцях Семипалатинська вже закінчилися заняття, тільки в окружному суді панувало незвичайне пожвавлення. Людно було і перед будинком суду; тут юрмилися прибулі з слободи казахи. Човняр Сеїль переправив Абая з Баймагамбетом через Іртиш, витягнув свого човна на берег, а сам пішов за ними, аж палаючи з цікавості: як це все обернеться?
Уразбай, побачивши Абая, не стримався і крикнув на всю вулицю:
– Підпалив, та ще й роздув пожежу! Що ж, пали й решту, Абай, пали!
– Пожежа, кажеш? – теж підвищив голос Абай.– Не всяка пожежа – лихо!
– Що ти хочеш цим сказати? – вереснув Уразбай.– Що пожежа – благо?
– Благословляю вогонь, який нищить бур’ян, сухе коріння і трухляві пеньки. Від такої пожежі земля стає чистіша. Після випалювання виростуть соковиті, яскраві вруна, розквітне нове, молоде життя. Ти добре обізнаний з усякою підлотою, Уразбай, але добрих, корисних речей ти, виходить, не знаєш!
У натовпі почувся схвальний сміх, що різонув Уразбая ножем по серцю, він хотів ще щось сказати, заперечити, але розгубився і поквапився відійти.
А люди все йшли і йшли до будинку окружного суду. Кого тільки не було в цій гамірливій, строкатій юрбі! Дрібні крамарі, затонські вантажники, робітники, кустарі, степовики, що приїхали на базар. Торговці Сейсеке, Хасен і Жакип сповістили всіх купців міста про те, що в суді відбудеться розгляд скандальної справи, і до окружного суду потяглася валка гарних колясок і дрожок з багатими торговцями. Прибули сюди й мулли, карі і перерослі вихованці медресе, літні шакірди. Вони трималися поки що осторонь, але готувалися дати бій порушникам віри і старовинних звичаїв, які передали до російського суду справу втікачки, котра переступила закон. Тільки шаріат має право вирішувати такі справи! Нехай покарає їх бог, нехай сам народ розтерзає порушників адату! Годованці медресе і мечетей у своєму фанатичному тупоумстві були не менш кровожерливі, ніж сам Корабай…
Справа втікачки Азимової схвилювала також освічених казахів-чиновників, які заповнили сьогодні коридори окружного суду. Вони почували себе тут цілком впевнено, а їхні земляки й товариші юрмилися на вулиці, не наважуючись зайти в будинок…
У просторому світлому залі на другому поверсі Абая нетерпляче ждали Абіш, Какитай, Дармен і Даніяр. Увійшовши, Абай здивувався, що з ними нема Макен. Виявляється, повітовий начальник зважив на прохання Уразбая, і, за його розпорядженням, Макен до рішення суду відвели в окрему кімнату, де перед судовим розглядом звичайно тримали підсудних.
І в збудженому натовпі, що заповнив вулицю, і серед «чистої публіки» в будинку суду безнастанно обговорювали хвилююче питання: візьметься суд розглядати справу втікачки чи передасть її на суд біїв для розгляду за законами адату і шаріату? Було відомо, що за втікачку заступився Абай – знатна аульна людина,– і не сам, а разом із своїм сином, офіцером Абішем. На таких захисників окружний суд не може не зважити. Так запевняли одні, другі заперечували: звичайно, Абая всі поважають, але російський суд не має права розглядати мусульманські справи, нема такого закону.
А тим часом голова обмірковував з двома членами суду питання, що робити з справою Азимової: вона торкалася складних моментів і потребувала обережного підходу. Судді, які не хотіли брати на себе відповідальності, тільки надвечір прийшли до одностайної думки. До залу засідань, куди допущено було лише небагатьох, привели подательку прохання, і голова оголосив, що окружний суд вирішив, як виняток, прийняти до розгляду справу Азимової, втікачки з степу, яка звернулася з проханням про захист за законами Російської імперії.
– В інтересах справи, доки провадитиметься слідство,– сказав голова,– Макен Азимова повинна залишатися в місті і перебувати під наглядом поліції, щоб з нею не міг зустрітися ніхто з ворогуючих сторін. Тим-то надалі, поки не буде остаточного вироку, суд ухвалив примістити Азимову в домі товмача окружного суду, колезького реєстратора Алімбека Сарманова.
На тому й закінчився цей багатий на події день, що почався кровопролиттям в домі вантажника Абена. Макен відірвали від близьких і друзів, і нещасна дівчина, що стала причиною чвар і розбрату, залишилась одна з своїми думками.
Тепер життя і доля Макен і Дармена цілком залежали від російських начальників, які й самі почували себе не дуже впевнено, встрявши в цю незвичайну справу. В практиці семипалатинського окружного суду таких справ ще не бувало, і ніхто не міг сказати, чим вона закінчиться.