Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

Зовсім своєрідними були Абіш і Магаш. Тонкі риси і світла матова шкіра їхніх облич, темні брови, наче вимальовані гострим пензликом, невеликі гарні губи, над якими пробивалися маленькі каштанові вусики, – все це вирізнялось якимось спокійним благородством. А Дармен, з його чорними, аж синіми лискучими бровами, з великими карими очима, горбатим носом, смаглявим обличчям і красивими, коротко підстриженими густими вусами, цілком міг видати себе за представника кавказьких племен.

Ця дивовижна різноманітність типів серед синів одного і того ж народу вразила Павлова, який досі бачив тільки міських казахів.

Магаш і Акилбай повернувся до Гостьової юрти, коли Дармен уже почав нову пісню. Накинувши на плечі чапан і зсунувши набакир малахай, юнак схилився цад столом з домброю в руках. Перед ним лежав розкритий зошит з віршами. Дармен запально, з справжнім натхненням співав недавно закінчену поему про Єнлік та Кебека. Вірші схвилювали Магаша – він відчув у них щирий гнів і глибокий сум. Щоб не заважати Дарменові, він сів біля дверей, слухаючи із захоплюючою увагою кожне слово молодого поета. Так само слухали його і всі присутні в юрті. Абдрахман, нахилившись до вуха Павлова, переказував йому зміст поеми.

Дармен співав довго. Поема наближалася вже до кінця, коли до юрти зайшов Шубар, який приїхав в аул слідом за Єрболом, і спинився біля дверей, не знімаючи пояса і не випускаючи з рук канчука. Пісня все линула широкою хвилею, сповнена гніву, скорботи і натхненної сили:

 
…Де спокій – марні дні, пісні там сплять.
В скорботі ж час біжить, за рядом ряд,
І перли дум метають, ніби хвилі,
Слова, неначе блискавки, блищать.
…Я бачив смерті лютий чорний зів,
Зібрав я біль і стогін давніх днів.
Зло розкривать і викривать порок
Мені акин – учитель – заповів.
…Я бачив муки батька і дідів,
Минулого я поклик зрозумів.
Я пам’ятаю: бій не жалів дитя,
Що ввечері згасало між горбів;
Коханих плач я чую і тепер,
Із гір луна їм вторить і тепер,
В їх крижаних обіймах я почув
Прокляття – й руки я до них простер.
Я пам’ятаю: мов кабан, жив бій;
З тобою говорю, народе мій!
Абай дав слову міць, а пісні – душу,
В тобі не зникне голос мій дзвінкий.
 

На прохання Павлова Абдрахман почав докладно перекладати йому прикінцеві рядки поеми. Магаш і Какитай, Муха і Альмагамбет павперебій висловлювали Дар-менові своє захоплення.

Тільки Шубар суворо хмурився. Хоч він не знав усієї поеми, але з нього досить було й того, що він почув. Тицяючи держалном канчука в зошит Дармена, він заговорив холодно, наче виголошував вирок:

– Це не мистецтво, а отрута. Того, чию пам’ять, як святиню, шанує ціле плем’я, пісня взиває бієм-кабаном. Куди ти гнеш? Що патякає твій язик? Ти хочеш, щоб серця людей, які це почують, здригнулися? І навіщо ти кажеш, що таку пісню склав за порадою Абая-ага? У нього й без того багато впливових і запеклих ворогів, а ти хочеш викликати цим нову зливу злості, роздмухати ще дужче полум’я ворожнечі!..

Шубар був старший за інших, мав серед родичів уже більший вплив, і ніхто з молоді не наважився йому відповісти. Тільки Абдрахман, який слухав його, насилу приховуючи роздратовання, не стримався:

– З яким гнівом ви напали на бідного Дармена! Невже його поема так обурює вас?

– Звичайно, обурює! Сьогодні паплюжать поважних біїв, завтра почнуть обливати брудом ханів і султанів, а потім піднімуть руки на закони батьків, на мудрість ісламу! І все це з дурною приказкою: «Правда – у росіян, Кааба – у росіян… Життя і щастя – все у росіян». Куди ми йдемо, нарешті? Куди ведемо і наше покоління, і майбутні? На що ж перетворився й справді цей аул?

Абдрахманові було зрозуміло, що всі ці обвинувачення спрямовані не на Дармена і не на цей аул, а на самого Абая. І, відповідаючи Шубарові, він теж не назвав батькового імені.

– Виходить, по-вашому, цей аул веде народ у прірву? Ні, він шукає для народу вихід з темряви і злиднів! – сказав він і додав з насмішкою: – І чого ви так накинулися на росіян?

Шубар знизав плечима.

– Якщо все російське погане,– насмішкувато вів далі Абіш,– то чому наші степові верховоди упадають перед царськими чиновниками? Ладні на все, тільки б дістати печатку волосного і сісти на спину своїм землякам. Лижуть п’яти у міських властей, а перед народом присягаються у вірності ісламові, звичаям предків! Подвійно брешуть і подвійно утискують народ – і законами старовини, і ім’ям царя. Як же повинен народ називати таких людей?

Абдрахман навіть зблід під обурення.

– Он до чого ти договорюєшся! – загрозливо протяг Шубар.

– А що ж, мені мовчки слухати ваші слова? Ні в Такежана, ні в самого Уразбая ще і в душі нема цього, а у вас такий отруйний наклеп на цей аул уже на язиці!

Гнівні докори Абіша збентежили Шубара. Він не мав наміру відкрито поривати з Абаєм і волів промовчати, щоб не загострювати розмови.

Абдрахман схвильовано говорив далі:

– Так, і цей аул, і я сам, ми кажемо: «Правда – у росіян. Кааба – у росіян». І кажемо правильно. Але у яких росіян? Не у Казанцева і Никифорова, не у губернатора і урядників, а в інших росіян. У тих, хто хоче допомогти нашому відсталому, нещасному народові… Хто принесе в наш темний степ освіту, знання… І самі ми теж повинні допомагати народові зрозуміти, хто у нього друзі і хто – вороги. Треба говорити йому правду про темні сили степу, і Дармен сказав цю правду! Він на вірному шляху!

Шубар, хмуро дивлячись на Абіша, нічого не відповів і вийшов з юрти.

Федір Іванович, вислухавши переклад Абдрахмана, потягся до Дармена і, взявши його за руку, довго її тряс, примовляючи.

– Жакси, Дармен! Жакси, акин, молодець! – І, обернувшись до Абдрахмана, закінчив: – Саме так пісня і повинна говорити правду – сміливо і гнівно!

Абдрахман переклав його слова і додав від себе:

– Отак і народжується новий співець нової епохи. Поет повинен боротися із злом, неуцтвом, з насильством. Від імені народу він виносить справедливий вирок насильникам. Прямо, не криючись, треба висловлювати в пісні гнів і зневагу народу. Кращі пісні поетів ідуть корінням у народ. У них голос совісті народної, вони виявляють його гнів проти біїв, ханів і царів. І такі пісні народ берегтиме, як золото, поважатиме і передаватиме з покоління в покоління!

Павлов теж висловив свою думку:

– Дармен! І ви, Магаш! Навколо вас і зараз кипить боротьба, народжуються приклади відваги. Чому вам не написати б, наприклад, про подвиг Базарали, що стався на ваших очах? Яким розумним, сильним і стійким показав він себе у недавній сутичці жатаків з іргизбаями! Таж він хворий, а знайшов у собі сили керувати людьми, що піднялися на боротьбу!.. В його вчинках я бачу майбутнє вашого трудового народу. Розповісти це людям – найпочесніший обов’язок акина!

Дармен відповів одразу і Абдрахманові, і Павлову.

– Ваші слова глибоко зворушили мою душу,– схвильовано сказав він.– От Шубар обурився зараз, почувши мої вірші про Кенгірбая. Він обурений, як нащадок Кенгірбая. Чому ж мені, нащадкові Кодара, безневинну кров якого пролив Кунанбай, не обурюватися злочином, що згубив мого предка? Ви до речі нагадали мені про це, Федоре Івановичу! А таких героїв, як Базарали, я оспівуватиму з особливою любов’ю і запалом. Я й сам давно задумав написати поему про нього. Адже не тільки з ним – з усіма знедоленими жатаками злита моя душа! І коли я згадую про те, що пережили Базарали і жатаки і що бачив я сам, у мені починають клекотати всі шістдесят дві жили. Якщо я не оспіваю це, я не буду гідним сином народу!

Очі в Дармена палали. Син народу, поет, який склав правдиву пісню, що висловила гнів народу і боронила його честь, тепер, як відважний боєць, був готовий до нової відкритої битви. Його стан глибоко відчули Абіш, Магаш і Какитай.

Але з особливою теплотою дивився на нього зараз Абдрахман. Для нього Дармен останнім часом став найближчим за всіх інших. В ту важку мить, коли щастя його готове було пропасти, саме Дармен допоміг йому подолати всі перешкоди. А зовсім недавно, після поминок по Оспанові, Дармен поїхав у татарський аул як сват разом з Акилбаєм і Єрболом і повіз Магріфі листа Абдрахмана. Він привіз і відповідь дівчини.

Акини палко обговорювали пораду Павлова писати про те, що діється навколо них. Магаш почав розповідати друзям новини, привезені Єрболом з аулу Такежана. Його особливо дивувало те, що в поділ спадщини втрутились обидві байбише – Маніке і Каражан.

– Що скаже на це Федір Іванович? – звернувся він до Абдрахмана, який переказував Павлову його слова.– Чи не варто написати й про це?

– Звичайно! – жваво відгукнувся Павлов.– Кажуть, що у степовому житті свій хід, повільний, як рух каравану. Але чи так це? Хіба те, про що зараз розповідав Магаш, не свідчить про величезні зміни? Чи насмілилася б якась байбише ще недавно, при ага-султані Кунанбаї, втрутитися в справи роду? А тепер у цих жінках криються коріння ворожнечі. Степове життя різко змінилося, з’явилися нові способи боротьби, про які раніше ніхто не наважувався й думати. Сім’я ага-султана вийшла з покори одному владиці, почала коритися кільком дрібнішим. Саме так завжди і розвалювались усякі султанства і ханства. Писати про цих жінок, звичайно, треба! Їх треба висміяти, показати їхню пожадливість і властолюбство. От коли б знав про це Салтиков-Щедрін!.. Він був би вам зараз дуже потрібний! Він зумів би показати вам, як треба бичувати насмішкою!

Абіш перекладав. Магаш і Какитай відповіли, що висміювання пороків, насмішка над злом і несправедливість дуже поширені в казахів. Акилбай, як завжди, взяв участь у розмові не одразу. Він довго обмірковував і нарешті висловив те, що нікому не спало на думку.

– Невже ви вважаєте, що вони самі насмілилися на такі справи? – запитав він і сам одразу ж відповів: – Не помилюся, коли скажу, що обох спритно підбиває Азимбай.

Усі розуміючи розсміялися. Магаш, Дармен і Какитай підтримали Акилбая:

– Звичайно, для нього це найважливіше! Якщо не зіштовхне когось лобами, йому й їжа в горло не піде!

– І завжди мовчить. Він – наче темна вода, що тече без усякого шуму.

– Нацькувати двох у бійці – на це він майстер,– вставив Альмагамбет.

– Так, у цій справі він, мабуть, самому Калдибаєві не поступиться,– відгукнувся Какитай.

Це ім’я викликало новий вибух сміху.

– А що це за Калдибай? – спитав Павлов.

Какитай, прижмурившись, почав розповідати:

– Є у нас така людина. На вигляд статечна, неговірка, смирна й тиха. А сусід його славиться як забіяка. Якось до Калдибая приїхав такий забіяка, який до того ж вважав себе силачем. Калдибай почав його пригощати чаєм, а тут до юрти нагодився сусід. Не встиг він зайти, а Калдибай і каже дружині, але так, щоб почули обидва жигіти: «Япрай, що тепер буде? Як би вони в мене тут не зчепилися, адже обидва такі батири!» Гість враз обернувся до прибулого і каже: «Ей, куди ти прешся? Бачиш, я тут сиджу?» Той у боргу не зостався: «А ти хто такий, що я і зайти не можу?» – і міцно його вилаяв. Калдибай ураз підхопив: «Ну, казав же я! Тепер полізуть битися!» Гість схопився з місця і закричав прибулому: «Що ти там базікаєш?» А Калдибай уже край скатерки загортає: «Ой, дивися, жінко, вже зчепилися! Пай-пай! Прибирай мерщій посуд, весь переб’ють!» Ті й справді кинулися один до одного, а Калдибай відскочив та знову каже дружині: «Ну, ми з тобою їх не розборонимо – обидва силачі, давай краще відійдемо». Таким чином і місце для бійки було звільнене. Почали ті дубасити один одного, а Калдибай стоїть осторонь і примовляє: «Ой-бай, жінко, біжи поклич довгоносого Мусу, нехай заступиться! Та скажи: нехай швидше йде, а то поки він їх не розборонить, вони один одного зовсім змолотять!» А юрта довгоносого Муси була край аулу за півверсти звідти. Калдибай сидить і милується, як забіяки лупцюють один одного. Ніхто їх не розбороняє, Муси все нема й нема, а спинятися жоден не хоче: адже тоді можна буде подумати, що він переможений! Довгоносий Муса дістався до Калдибая, коли в них останні сили вичерпалися,– стоять, ледве дихають і тримаються один за одного. Не встиг Муса зайти в юрту і гукнути: «Що ви робите!» – обидва забіяки впали додолу.

Насміявшись досхочу над тим, як провчили забіяк, молодь знову перейшла до розмови про те, що найбільше займало її голови: Кокпай уже закінчував поему про походи Аблая, Акилбай продовжував давно почату велику поему з життя зулусів. Потім зайшла гаряча суперечка і про поему, задуману Магашем.

В юрті Абая тим часом точилася розмова, далека від того, що хвилювало молодь. Абай мовчки слухав Шубара, який переказував йому пропозицію Такежана й Ісхака; почати переговори про поділ Оспанової спадщини, і, коли той замовк, підняв на нього холодний допитливий погляд.

– Ну, це вони пропонують. А що ти сам про це думаєш? – спитав Абай.

Шубар добре знав, що, хоч як ухиляйся від прямої відповіді, Абай однаково доб’ється правди. Через те вів і не пробував ховатися зі своїми думками.

– По-своєму вони мають рацію: поминки відбулися, можна починати розмову і про спадщину. Звичайно, краще було б зачекати до роковин. Але коли вже така розмова почалася, зволікати нема рації.

– Що ж, коли обидва вважають, що починати поділ доречно, чи можу я заперечувати? Нехай починають переговори,– спокійно погодився Абай і якийсь час сидів у мовчазному роздумі.

Гірко було усвідомлювати: щойно помер Оспан, і вже йде ця непристойна розмова про поділ. І дедалі ясніше розумів, що і Оспан, і він сам все життя були для Такежана та Ісхака не рідними братами, а чужими людьми. І от Оспана нема, а ті двоє ще в повному розквіті сил і здоров’я. Якщо вони й згадують про нього, то тільки тоді, коли думають про спадщину. І Шубар, що приїхав від них, мабуть, не вважає їхні думки і дії неправильними.

Абай знову відчув себе зовсім самотнім. Потім узяв себе в руки і підняв на Шубара суворий погляд.

– У мене одна умова: говорити будемо віч-на-віч. Звичайно, ви обидва повинні бути з нами до кінця переговорів. Треба запросити ще Шаке і Смагула, адже вони такі самі Оспанові родичі, як і ми.

Наступного дня всі близькі родичі зібралися в аулі Оспана. Якщо в недавній суперечці про справу жатаків Абай тримався непримиренно, то сьогодні він поводив себе миролюбиво і зговірливо. Він запропонував Такежанові, як старшому, говорити першому.

Той повів мову здалека: життя не рахується з горем, воно примушує думати і про справи; адже не можуть усі родичі зійти в могилу слідом за померлим… Після довгих вступних слів він перейшов до того, що настав час вирішити питання про спадщину. Двоє з трьох рідних братів, що залишилися після Оспана, згодні почати ділити його майно і худобу. Він попросив Абая висловити свою думку.

Абай почав з того, що через тиждень він повинен бути в Кара-Молі на надзвичайному з’їзді, на дорогу потрібно два-три дні.

– Я буду тут ще чотири-п’ять днів,– сказав Абай.– Нема такої розмови, яку за цей час не можна було б закінчити. Треба тільки відверто висловлювати свої думки і наміри. На запитання Такежана я відповідаю: нехай поділ відбудеться, я не заперечую. Діли, як хочеш, будь хазяїном! Полічи всю худобу, все майно, зимовище, угіддя – і поділи усе сам!

У цей перший день родичі і заходилися обліковувати спадщину.

Три Оспанових вдови володіли трьома зимовищами. Зимовище Єркежан, власниці Великої юрти, було на Жидебаї. Верст за три-чотири на південь стояло зимовище Зейнеп – Мусакул. Колись Мусакул належав Такежанові, але, збудувавши собі велике зимовище біля Чингісу, Такежан передав Мусакул у володіння Оспана. Третє зимовище, де жила молодша Оспанова дружина Торимбала, було на відстані переходу ягнят на захід від Жидебаю, в місцевості Барак.

Ці три зимовища, як і всі весняні та осінні пасовиська, всі жайляу, колодязі, джерела, озера, ріки, ниви, сіножаті, а також усі косяки коней, стада верблюдів і череди корів, отари овець були взяті на облік.

Каражан і Маніке, почувши, що Абай не тільки погодився ділити, а й надав Такежанові як старшому право ділити спадщину на свій розсуд, зацмокали з подиву губами.

– Щиро це чи якийсь виверт? – не могла зрозуміти Маніке.– Ну, побачимо, що буде… Але коли так, хай Такежан-ага відверто скаже, що візьме собі головну частку! Навіщо йому скромничати? Раз брати віддали поводи до його рук, нехай він міцно їх тримає!

Каражан така думка припала до душі. Вона передала чоловікові слова Маніке як добру пораду всієї сім’ї, всіх родичів.

При другій зустрічі Такежан оголосив, що, як старший, бере собі найбільшу частку. Абай не заперечував і проти цього.

Тут же було вирішено, які з осінніх, весняних і літніх пасовиськ відійдуть Такежанові та Ісхакові і яка частка худоби перейде до кожного з них. Потім Такежан звернувся до Абая, попросивши його сказати, що саме розраховує він одержати з угідь і худоби.

Абай не захотів брати зараз ніякої частки спадщини.

– Аул Оспана – аул моїх батьків. Він не повинен зникнути. Хоч би як ми ділили спадщину, Велика юрта залишиться. А решту вирішуйте самі. Збережіть моє право на частку спадщини, але не виділяйте мені поки що ні худоби, ні земель. Але самі ви беріть собі своє, не оглядайтеся на мене.

Це рішення Абая примусило інших родичів замислитися. До самісінького вечора вони умовляли його все-таки взяти свою частку. Але Абай не погоджувався. І коли Такежан почав запевняти, що його відмова заважає і їм самим почати поділ спадщини, Абай знову пояснив:

– Я роблю це не з образи на вас і не заради того, щоб пошкодити вам. Я хочу тільки одного: щоб Велика юрта не зникла. Через два-три роки вона знову відновить своє багатство, отоді я візьму свою частку. Зайвого просити не буду. Візьму тільки те, що ви самі призначите мені зараз, і буду цим задоволений.

Ввечері, коли в юрті Такежана обговорювали ці слова Абая, Азимбай вирішив нарешті заговорити одверто:

– Треба скористатися з того, що Абай надає вам право вибору,– сказав він батькові.– Скажіть йому, що у Великій юрті ви житимете самі. Всі ваші обговорення ні до чого, якщо не почнеться розмова з Єркежан.

Батьків не здивувала та сміливість сина, який заговорив про новий шлюб батька. Обоє вже звикли до того, що хитрий, підступний і обачливий Азимбай дає їм розумні поради. І вже другого дня, знову зустрівшись з родичами, Такежан заговорив одверто і владно:

– Якщо ви, Абай і Ісхак, справді надали мені право вирішувати все, то от моє слово. Найважливіше питання – це питання не про майно і зимівлі, а про вдів. Якщо вирішити його, решта розв’яжеться само собою. Після Оспана залишилися три дружини. Нас теж три аменгери. Але поки що ми не вирішили, хто з нас з якою вдовою одружиться. Ось про що треба зараз говорити. Скажіть свою думку.

Ісхак поспішив заявити, що цілком згоден з Такежаном.

На подив обом Абай не став заперечувати і проти цієї пропозиції. Більше того, він попросив братів сказати, яку вдову кожен з них бере собі за дружину.

Такежан, пам’ятаючи вчорашню розмову з Азимбаєм, сказав, що сам він одружиться з Єркежан. Почувши це, всі глянули на Абая – хто із зловтіхою, хто з цікавістю. Єрбол тривожно стежив за Абаєм, чекаючи, що той скаже.

Абай і цього разу не затримався з відповіддю. Спокійним, тихим голосом він повторив, що Такежанові було дане право розв’язувати всю справу. Раз він прийшов до такого рішення, треба погодитися.

Таким чином, основне питання було розв’язане несподівано швидко і гладко. Спрощувався і поділ спадщини – треба було встановити, яка частка йде з Великою юртою, а все інше розв’язувалося вже легко.

Залишилося переговорити з самою Єркежан, господинею Великої юрти. Першим заговорив при це Ісхак, його підтримали Шубар і Єрбол. Але ІІІаке, який сидів тільки як слухач, висловив іншу думку:

– Чому тільки з Єркежан? Поговорити треба з усіма трьома. Погано, що вони не беруть участі в цьому обговоренні з самого початку.

– Е-е, навіщо ж з усіма розмовляти? – несхвально сказав Ісхак.– Хіба в жінок питають про те, що вирішують чоловіки? Ось зараз зайшла мова про те, що Такежан-ага одружився з Єркежан, її й треба умовити на це. А інші при чому?

Шаке ця відповідь не сподобалася.

– Що ви кажете, Ісхак-ага? – сказав він, стримуючи обурення.– Невже ви збираєтеся поділити їх заочно, навіть не поговоривши з ними! Це схоже на поділ здобичі! Адже ж вони для вас не чужі, та їм і не по шістнадцять років. Хіба у них немає своєї волі, своїх бажань?

Шаке був одним з небагатьох родичів Абая, хто старався брати приклад з нього. І тепер він зрозумів серцем, що Такежан, домагаючись вигідного для себе поділу, готовий захищати будь-які дикі і темні звичаї старовини.

Хоч слова його були не до вподоби Такежанові, Ісхакові і Шубарові, проте відповісти на них різко не можна було, і вони, пробурмотівши щось незрозуміле, замовкли. Абай з цікавістю переводив погляд з одного на другого, мовчки стежачи за ними. Підтримав Шаке тільки Єрбол. Він відчув, що слова того сподобались Абаєві, і сміливо висловив свою думку.

– Шаке має рацію. Ці жінки – ваші невістки, дружини вашого брата, кревні ваші родичі. І ваш обов’язок – порадитися з ними. Тільки так і треба вирішувати.

Такежан глянув на Абая:

– Що ти скажеш?

– Я погоджусь з усім, що ти робиш, крім одного – насильства,– як і раніше, спокійно відповів Абай.– Хоч як ти вирішиш, ти не повинен робити це проти волі самих жінок, Такежан. А в усьому іншому розпоряджайся, як вважаєш за потрібне.

– В такому разі, переговоримо з усіма трьома,– тут же оголосив Такежан.– Шубар і Єрбол, їдьте і скажіть їм наша рішення!

Він промовив це твердо, але в глибині душі подумав: «Якщо десь крилася перешкода, то вона, мабуть, тут». І, обміркувавши становище, він перед від’їздом сказав Шубарові та Єрболові:

– З усіма трьома вдовами говоріть поки що тільки про одне: шаріат велить трьом аменгерам брати за дружин трьох вдів, нехай спочатку вони дадуть згоду на це…– Помовчавши, Такежан промовисто глянув на Шубара і додав: – Кожна з них наслідуватиме приклад іншої. Через те почніть з Торимбали. Вона молодша за інших, нехай скаже своє слово першою.

Посередники так і зробили. Але хоч як умовляв Шубар Торимбалу, вона не дала ніякої відповіді.

– Випереджати Єркежан та Зейнеп я не можу,– вперто повторювала вона.– Дадуть відповідь вони, тоді скажу і я. А поки що мене не силуйте!

Шубар і Єрбол поїхали до Зейнеп. Дорогою Шубар поділився з Єрболом своїми сумнівами:

– Найважча розмова буде з нею… Адже вона більш за всіх тужить за Оспаном.

Єрбол погодився з ним. Усім було відомо, як зворушливо оплакувала Оспана на протязі всіх цих місяців Зейнеп. Ті, хто побував у жалобній юрті, говорили про неї з повагою і співчуттям: «Як щиро тужить вона за чоловіком! Яка вірна була в Оспана подруга! І слова на її вустах, і сльози на її очах, і туга в її серці – все доводить це. Помирати нікому не хочеться, але якщо тебе оплакуватимуть так, як Зейнеп Оспана, можна помирати спокійно». Зейнеп була проти передчасних поминок, а коли все-таки вирішили справляти їх, вона з того дня до самісіньких поминок оплакувала Оспана не двічі, а вже тричі на день.

Через це Шубар завів мову здалека, заговоривши про звичаї, про шаріат, і говорив довго, майстерно, вдавшись до всієї своєї красномовності. Зейнеп слухала мовчки і уважно, переводячи з Шубара на Єрбола погляд своїх красивих очей, в якому світився розум. Обличчя її не виявляло ні здивування, ні горя. Єрбол навіть подумав: «Вона слухає так, наче з нею не раз про це говорили. Невже вдови, довідавшись про переговори у Такежана, порадилися між собою і вже щось вирішили? Коли так, то чи не почне і вона, як Торимбала, кивати на Єркежан?»

Але коли Зейнеп заговорила, відповідь її здивувала обох посередників.

– Дідівських звичаїв я не порушу, сперечатись з родичами не стану,– спокійно сказала вона, вислухавши Шубара.– Робіть, як знаєте, я прийму ваше рішення.

Шубар, скоса зиркнувши на Єрбола, насилу вдержався від посмішки. Проте Зейнеп здивувала їх ще більше, несподівано заговоривши і про те, чого вони ще не хотіли торкатись. Пряма, далекоглядна і рішуча, Зейнеп не любила кружляти кругом та навколо і завжди глузувала з того, що чоловіки, ведучи переговори, розмовляють натяками та манівцями.

– Скажу ще одне,– проказала вона так само спокійно і розсудливо.– Хоч зараз ви і мовчите, але завтра знову приїдете до мене з новим запитанням: «А хто з вас за кого піде заміж?» Так от я відповідаю зараз: і це вирішуйте самі! Якщо у вас залишилось три вдови, то, дякувати богові, є й три левіри. І всі вони люди ще не старі, до землі не зігнулись. А я – не в розквіті молодості, мені не сімнадцять років. Коли один буде старіший за другого на сім років, а другий на чотири, то чи варт про це говорити? Та й хто скаже про цих трьох чоловіків: цей старий, а той молодий? Всі вони між сорока і п’ятдесятьма роками, всі середнього віку. То чи варто міркувати про те, що суйєм менший за кариса? [53]53
  Суйємі карис—мірки довжини на зразок російської чверті: суйєм – відстань між краями великого і вказівного пальців; карис – великого і середнього.


[Закрыть]Вирішуйте самі.

Тепер Шубар уже не міг втриматися від посмішки. «А я думав, що вона відмовлятиметься! Видно, їй не терпиться вхопити ще одного чоловіка!» – подумав він, але, побоюючись, що його усмішка може образити Зейнеп, одразу ж сказав уголос, посміхаючись:

– Женеше, люба моя! Як добре, що ви одверто сказали те, що думаєте!

Але як тільки вони від’їхали від аулу Зейнеп, Шубар не стримався від жартів.

– Ти бачив, як вона стрепенулася? Я так і думав, що вона вчепиться в мене: де, мовляв, жених, давай-но його сюди мерщій!

– Правда,– погодився Єрбол, сміючись.– Інші мовчать, а вона вже собі чоловіка вибирає.

– Хитра лисиця! Дзигою так і крутиться, так і крутиться, показуючи аменгерам червоне хутро: от дивіться, мовляв, я тут!

Того ж дня вони приїхали до Єркежан.

Ввічлива, небагатослівна Єркежан, добре володіючи собою, зустріла їх стримано, майже холодно. Усім зовні вона не була схожа на казахських жінок. Була висока, струнка, з тонким станом; дуже видовжений овал обличчя, великі, глибоко запалі очі, біла шкіра, прямий з невеличким горбочком ніс,– усе показувало, що в ній змішана різна кров.

Не встиг Шубар до кінця сказати те, що йому було доручено, як Єркежан заплакала.

– Не треба далі нічого говорити,– перебила вона.– Я все вже зрозуміла… Хіба словами ти зменшиш горе, якого завдаєш мені?..– Розридавшись, вона впала на подушку, уткнулась у неї обличчям.

Посередники мовчки чекали, поки вона заспокоїться. Нарешті вона піднесла голову.

– В день його смерті я поклялася,– почала вона рішуче.– Оспан узяв собі двох пташенят – Аубакира і Пакизат, яких ми виховували змалку. Я не вважаю себе бездітною жінкою. Я поклялася жити тільки для цих двох моїх дітей, жити, згадуючи чоловіка і забувши про всі інші бажання. Я не вийду заміж, навіть якщо мене викинуть з Великої юрти. Одне з двох: або я сама піду з неї, або доб’юся того, що в цій Великій юрті житиму сама з моїми дітьми і її, як і раніше, називатимуть домом Улжан і Оспана.

Вести далі розмову вона не дозволила. Її твердий тон свідчив про непохитну рішучість, сльози на очах висохли. І коли вона сказала Шубарові, щоб той більше не приїжджав до неї з такими дорученнями, це звучало майже наказом.

Повертаючись назад, посередники знову заїхали до Торимбали. Нічого не кажучи про невдалі відвідини Єркежан, Шубар розповів їй тільки про відповідь Зейнеп і додав, що доведеться погодитись і їй. Торимбала була молода і недосвідчена, і наполегливий Шубар примусив її дати згоду.

Почувши від Шубара, що відповіли вдови, Такежан, Азимбай і Ісхак були приголомшені. Всі їхні розрахунки ламала відповідь Єркежан. Якщо вона не погодилася, що ж можна робити далі?

В підозріливе і лукаве серце Такежана закрався сумнів, і при першому ж обговоренні він звернувся до Абая:

– Все-таки нам слід би вирішити, хто з ким одружиться. Я своє бажання висловив. Ти другий по старшинству. З ким ти хочеш одружитися?

– Ні з ким.

– Е-е, що ти кажеш? Що це за слова?! – одночасно вигукнули Такежан і Ісхак.

Відповідь вразила всіх. Шубар, Смагул і Шаке здивовано звели очі на Абая.

– Я прийшов сюди ділити спадщину, а не свататися,– говорив він спокійно.– Хіба я обіцяв одружуваться?

– А твій обов’язок аменгера? Як ти можеш не одружитись, якщо ми беремо вдів собі за дружин? – різко запитав Такежан.

Абай насмішкувато відповів:

– Чи не хочеш ти, бува, одружити мене силоміць?

– Доведеться, коли ти порушуєш звичай… Не ми його встановили, а діди, а вони не питали, силоміць чи з своєї волі одружується з удовою аменгер.

– Часи міняються, змінюються і звичаї. Коли б ти тримався тільки за дідівські закони, тобі довелося б тепер пити кров… Багато звичаїв уже застаріли і для нас не придатні.

– Що ж, виходить, ми розмовляємо по-пустому? Облиш, Абай. Твої слова тільки руйнують наше гніздо.

– А чим вони його руйнують? – як і раніше, спокійно заперечив Абай.– Ти запропонував поділити угіддя – хіба я був проти? Захотів узяти худобу – хіба я заперечував? Ти вирішив поділити дружин – хіба я спинив тебе? Ти хотів одружитися за своїм вибором – хіба я тобі заборонив це або суперничав з тобою? Я й раніше з усім погоджувався, і тепер мовчу. Чим же я руйную наше гніздо?

– Якщо ти щиро погоджувався зі мною, то одружися!

– Ні, дорогий! Не всі ж твої примхи мені виконувати. Чи не вважаєш ти Абая безправною вдовою, яку можна силоміць покласти в ліжко! Подумай, що ти говориш! – І Абай кинув на брата нищівний погляд.

– Отже, ти не одружишся?

– Ні.

– Тоді скажи – чому?

– Тому що в мене є любима дружина. Іншої я шукати не хочу. Ви хочете взяти дружин – беріть, а я не буду.

Така рішуча відповідь примусила Такежана замовкнути. Потім він сказав, поглядаючи на Ісхака:

– Якщо Абай не згодний, його воля. Але через це не може спинитись уся справа. Давайте говорити про вдів. Що ви скажете про їхні відповіді?

Ісхак, зрозумівши його намір, почав різко осуджувати Єркежан. Разом з Такежаном вони навперебій почали запевняти, що її треба умовити або навіть просто примусити вийти заміж. Ісхак посилався на те, що мало яка жінка погоджується на шлюб без сліз і тужіння. Шаке, обстоюючи свій погляд, як і раніше, заперечував проти такого рішення. Смагул теж заявив, що Єркежан нікому не чужа і що приневолювати її не можна. Навіть Шубар погодився, що силувати Єркежан неможливо, – і в старі часи таке насильство застосовували тільки до дуже молодих жінок. А тут ішлося про всіма шановану вдову, яка була главою цілого аулу, господинею Великої юрти, матір’ю дітей. Її не можна розглядати як здобич і поводитися з нею як з річчю.

Думка Абая була відома.

Отже, тільки Такежан та Ісхак були прихильниками різких заходів. Інші родичі думали інакше. Сьогоднішнє обговорення ні до чого не привело.

Такежан, спохмурнівши і насупившись, мовчки сердився, тільки цим виявляючи своє незадоволення. Зато ввечері в юртах Такежана та Ісхака відбувалися таємні переговори. До самісінького ранку там перешіптувались і змовлялися то Азимбай з Маніке, то Ісхак з Азимбаем, то Такежан з Ісхаком. Залишався тільки один день: післязавтра Абай мав виїхати на з’їзд у Кара-Молу.