355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Мухтар Ауэзов » Шлях Абая » Текст книги (страница 36)
Шлях Абая
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 15:41

Текст книги "Шлях Абая"


Автор книги: Мухтар Ауэзов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 46 страниц)

Один тільки Єсентай не витримав і кинувся на своєму коні золотавої масті слідом за сотнею жигітів. Уразбай, Жиренше і Азимбай здивовано перезирнулися.

– Видно, старий чорт у ньому прокинувся! – насмішкувато сказав Жиренше, явно натякаючи на те, що Єсентай, разом з Уразбаєм, замолоду славилися конокрадством.

Уразбай ніби не зрозумів насмішки. Примруженим оком вдивляючись вслід Єсентаю, він схвально промовив:

– З учорашнього дня й слова не вимовив, а як до діла дійшло, одразу на коня!

– І пораду хорошу жигітам дасть, і своїм зиском не поступиться,– посміхнувся Азимбай.– Вже коли Єсеке припаде до коня, не відстане, доки кров не висмокче!

Баї вдоволено усміхнулися: влучні слова Азимбая всім припали до душі.

А Єсентай уже наздогнав Безпесбая, що скакав на чолі загону, і навчав його, як треба поводитися під час наскоку:

– Тисячу разів кажу я вам: головне – в полон не давайтесь! Бувають такі роззяви, що, ще й до ворога не діставшись, заблудяться. От їх і хапають. Попередь усіх: як поскачуть назад, нехай повернуть коней хвостами просто до Темір-казик[ Темір-казик – Полярна зоря.]. Тоді, якщо хто й відстане, то знатиме, у який бік їхати, щоб додому повернутися.

Безпесбай мовчки кивнув головою. Раніше йому не раз доводилося брати участь разом з Єсентаєм у наскоках, їсти з ним з одного казана. Відтоді Єсентай обважнів, очі його запливли жиром, потрійне підборіддя так і труситься, коли він їде верхи. А ще дає бойові поради!

– Якщо ворог на прудкому коні і з міцною рукою, знай, це найнебезпечніший противник,– вів далі Єсентай.– Якщо він почне перемагати тебе у прямій сутичці, бий не його, а коня. Приловчись по скроні вдарити… А поки він знайде собі іншого коня, ти його й порішиш. Досвідчені люди тільки так і збуваються небезпечних ворогів. Ну, тепер їдь! З богом, мої хоробрі батирі! З богом!

Завжди скупий на похвали, Єсентай навмисне вголос похвалив п’ятьох жигітів.

Ці «хоробрі батирі» – Жаркінбай, Дубай, Саптаяк, Кулайгир, Кусен – разом із своїм ватажком Безпесбаєм були відомі конокради-баримтачі і злодії. Уразбай та його спільники не випадково призначили ватажками жигітів найзапекліших мерзотників. Ті добре знали всі кокенські аули, всі перевали в горах, густо населені урочища. Вони не раз взимку і влітку обкрадали мирних хліборобів Уака, забирали у них худобу і завжди могли сказати, де пасуться їхні табуни. Ці голодранці здавна підтримували таємну дружбу з багатіями аулів Тобикти, одержуючи, коли треба, баских скакунів і зброю. Найкращі взаємини були у них з Уразбаєм.

Дорога була недалека, і жигіти на міцних скакунах, гнані хмелем випитого кумису і бажанням поборотися, вже надвечір дісталися міжгір’я Хандар.

Тихо було в безлюдних Кокенських горах, тільки тупотіння копит та глухий стукіт соїлів, що билися один об один, порушували безгоміння вечора. Зрідка форкне жеребець, не звиклий до походів, дзенькне стремено, і знову насторожена тиша.

З-поміж шести ватажків загону особливо вирізнявся Безпесбай, виходець з Олжая, найбільшого і найдужчого роду племені Тобикти. Йому було вже за сорок, але на його лискучому від жиру широкому червоному обличчі не було жодної зморшки, в бороді – жодної сивої волосини, у витрішкуватих очах виблискували молоді іскорки. Невисокий на зріст, широкоплечий, з випнутими дужими лопатками і залізними мускулами, він здавався цілком злитим з конем, неначе був вирізьблений разом із ним з одної кам’яної брили. Цей досвідчений баримтач, майстерно володіючи соїлом і шокпаром, не мав суперників у кінному бою.

Спинивши жигітів у лощовині під горою, Безпесбай разом з Жаркінбаєм і Дубаєм зійшли на голий горбок. Він зняв з голови триух і, приклавши до вуха зігнуту долоню, мовчки й довго прислухався; тільки зрідка він сердито смикав за повід коня, який своїми різкими рухами заважав йому вести спостереження.

За якийсь час Безпесбай сказав:

– На відстані перегону ягнят звідси е озеро Тущи-коль. Уаки зібралися навколо нього. Біля ближчого до нас берега – очерет, а біля протилежного – вода. Якщо табуни зайдуть в очерет, нелегко нам буде звідти їх вигнати. В аулах не сплять: бачите, як виблискують вогні? Вони, мабуть, розпалили багаття навколо отар і вартують їх. А табуни пасуться он там, де гора Семейтау, на захід від озера. Чуєте, вітер дме з того боку? Табуни стомилися сьогодні вдень від спеки і на ніч рушили назустріч вітрові!

Гладкий Саптаяк, конокрад з Карамірзи, підтвердив:

– Так, ти маєш рацію! Вітер доносить кінське іржання!

Безпесбай запропонував план, з яким погодились усі інші:

– Перед нами широкий яр, а за ним рівнина. Почекаємо, поки кокенці поснуть, і тоді одним махом опинимося біля табуна. До ранку встигнемо перегнати їх через яр, перейдемо лощину і доберемося до перевалу Кокенських гір. А зараз перепочинемо. Нехай кожен пояснить своїм жигітам, як поводитись. Серед жигітів є багато таких, що вперше тримають у руках соїл. Не знаючи, вони можуть зняти шум і галас. Накажіть, щоб було тихо…

Шість вожаків роз’їхалися по своїх загонах, домовившись на зворотньому шляху зустрітися в лощовині.

Жигіти попустили попруги і підняли легкі сідла, щоб трохи охололи спітнілі кінські спини, а самі посідали на землю. Раптом пролунав наказ:

– На коней!

Усі заметушилися, почали підтягувати попруги, перевіряти стремена, загнуздувати коней, квапливо сідати на скакунів. Дехто стягав з плеча правий рукав чапана і засовував його під пояс, щоб звільнити руку для розмаху. Ось уже жигіти в цілковитій бойовій готовності. Соїл – під пахвою, сокира міцно затиснута в руках, піку тупим кінцем поставлено на носок правої ноги…

В грізній тиші лунали уривчасті накази Безпесбая, що їхав на сивому коні попереду загону; білий сіряк і світлий смушковий малахай вирізняв його з усього війська.

Свіжий надвечірній вітер бадьорив ще не охололих коней, що скакали на захід. Мінилися барви на далекому обрії, тьмяніли мідні заграви, набираючи багрово-сірого відтінку, густі хмари запинали небо. У безмежній далині відкрився перед вершниками високий горб, але незабаром зник, неначе злившись з синюватою імлою неба. А потім десь далеко сяйнула раптом з чорної хмари блискавка, освітивши на мить безживним яскравим світлом і горб попереду, і гори, і степ. Знявся гострий вітерець і доніс запахи полину, ізеню і тарлау, змішані з пахощами дикої цибулі…

Глухо лунав у просторі цокіт копит, сполохуючи жайворонків і шпаків, що розташувалися обабіч шляху на відпочинок. Швидко, з хрипким криком розліталася зграя деркачів, виблискуючи чорно-білими крильми.

Що густіший ставав присмерк, то швидше гнали жигіти коней. І коли на темному небі замерехтіли перші рідкі зорі, Безпесбай зупинив загін. Спрямувавши свій шокпар на сузір’я Великої Ведмедиці, він сказав:

– Жигіти! Он одинока зірка Темір-казик… Запам’ятайте її добре. У бою буває, що не розбереш, де ворог, де свій, а як попутає шайтан, то й заблудитися нехитре діло, коли тікаєш чи наздоганяєш когось. Якщо трапиться з ким така напасть, постав коня хвостом до цієї зірки і скачи вперед. Тоді ніякий шайтан тебе з дороги не зіб’є.

Передавши жигітам пораду Єсентая, Безпесбай стьобнув свого скакуна камчею, і жигіти рушили за ним риссю, туди, де згасла вечірня заграва.

– Ми не помилилися, табуни близько,– сказав Безпесбай Саптаяку, який скакав з ним поряд.– Чуєш іржання жеребців?

– Чую. Добре, що вітер дме назустріч нам, табунники і не помітять, як ми підберемося.

Все ближче й ближче під’їздили вершники до табунів. Спинивши своє «військо», Безпесбай поділив його на шість загонів, щоб напасти на ворога одночасно з кількох боків.

Кокенці жили майже поряд з тобиктинцями-скотарями, але кочували вони рідко, віддаючи перевагу хліборобству та ремеслам. Юрти їхні різко відрізнялися від юрт сусідів своїм зовнішнім виглядом і впорядкованістю. Оселялися вони на маленьких пасовищах і, на відміну від сусідів-скотарів, великими аулами. За назвою аулу можна було визначити, чим займаються його жителі.

Наприклад, урочище Балта-Орак, де жило понад сто родин, дістало свою назву від слів «балта» – сокира, і «орак» – серп; ясно, що жителі заробляли собі на хліб землеробством і теслярством. Назва аулу Жалпак[ Жалпак – простір.] свідчила про те, що тут живуть косарі, власники великих сіножатей. В цих аулах разом з уаками жила біднота з багатьох родів і навіть із самого роду Тобикти.

Всі ці люди – скотарі, хлібороби і ремісники – потребували миру, без якого праця неможлива. Але цієї весни спокій у степу було порушено. Життя у кокенців і без того було важке, орної землі не вистачало, вони давно вже бідували, лишившись без родючих пасовищ, бо їх привласнили собі тобиктинці. Скільки можна було б зібрати хліба, якби зорати оцю широку, що розкинулася на багато верст, рівнину, порослу густою ковилою і запашними травами! Але як зореш, коли на ній пасуться багатотисячні табуни, які належать Уразбаю та іншим багатіям! Щоправда, тобиктинські табуни залишаються тут тільки до середини зими, але, починаючи з грудня, благодатна рівнина вкривається глибоким снігом, і це зайвий раз нагадує кокенцям, яка гарна для хліборобства ця напоєна вологою земля.

І ось навесні цього року кокенці вирішили неодмінно повернути свої землі, загарбані тобиктинцями. В цій справі допомогла їм людина благородної душі, Серке: він домігся того, що прислали землеміра. Але не встиг ще землемір взятися до переділу, як пройшла чутка про злі наміри вожаків Тобикти. Не закінчивши сіяти, кокенські аули з’їхалися до озера Тущи-коль, де вирішили зустріти насильників і дати їм відсіч. Приїхав сюди і Серке, за вказівкою якого розрізнені аули оселилися разом на березі озера і об’єднали свої табуни для спільного пасовища. Тут Серке дібрав найсміливіших і найсильніших жигітів і з ранку до вечора готував їх до бою.

– Благанням і слізьми від ворогів не відіб’єшся! – казав Серке.– Нехай ваші руки, звиклі вивертати плугом важкі скиби землі, піднімуть тепер соїли, молоти, сокири! Якщо ворог пустить в хід дерев’яний шокпар, зустріньте його залізним болтом! Якщо він, сподіваючись на свою чорну силу, захоче пограбувати вас і знедолити, поставте його навколішки!

Пристрасні промови Серке передавалися із вуст в уста, вони запалювали серця навіть стариків і дітей. Всі кокенці, здатні тримати в руках зброю, озброїлися дрючками та сокирами і ладні були в першу-ліпшу хвилину спрямувати їх на ворога.

Не злазячи з коней, зірко оберігали величезний табун молоді жигіти, які вже зажили слави вмілих і відважних кінних бійців. Поблизу від них перебували ще два десятки добре озброєних кокенців, які вправно володіли шокпарами. Були тут Бостан з аулу Хандар, Конай з аулу Балта-Орак, а також уславлені бійці з інших великих аулів – Єнсебай, Марка, Кулжатай. На відміну від тобиктинських баримтачів, то були чесні трударі: табунники, пастухи, хлібороби, косарі. Самі вони ніколи не нападали на чужі табуни, зате вміли пильно охороняти свої власні від тобиктинських конокрадів, які постійно нишпорили поблизу кокенських аулів. Вони вивчили всі хитрощі і викрутаси грабіжників і сміливо захищали від них свою худобу. Недарма люди дали їм горді прізвиська: «Смерть конокрадам», «Сміливий табунник», «Приборкувач коней», «Хвацький верхівець».

На чолі кокенських жигітів стояв Бостан, котрий славився по всій окрузі як непереможний борець. Про незвичайну хоробрість цього носатого, густобрового чоловіка з короткою шиєю і рідкою борідкою ходили легенди, а силу його порівнювали з силою верблюда. Не одному тобиктинському конокрадові проламав він у бійці череп; уздрівши його, баримтачі завжди тікали.

До пари Бостану був широкоплечий, високий Єнсебай, рудуватий жигіт, неначе зітканий з самого сухожилля. У нічній темряві, коли довгов’язий Єнсебай сидів на своєму високому вороному коні, здавалося, що він сидить на верблюді.

Особливо войовничо був настроєний сьогодні кремезний чорнобородий жигіт Кулжатай, що сидів на буланому жеребці і тримав поперек сідла березовий шокпар, обструганий у вигляді восьмигранника.

Вітер, що дув з Семейтауських гір, був на руку ворогові, і Бостан сказав:

– Якщо тобиктинці, ховаючись у горах Кокена, помітили, що наші табуни відійшли на захід, то вони підуть з підвітряного боку. Їм добре буде чути тупотіння наших коней, а до нас ніякий шум з їхнього боку не долине. Тож я й сказав аксакалам, що надвечір пущу табуни до Семейтауських гір, а як смеркне, жигіти швидкою риссю переженуть їх униз в напрямку Темір-казик на підвітряний бік аулу. А ми постараємося загодя вистежити, звідки суне на нас ворог, і влаштуємо йому гідну зустріч. Отже, розділимося по двоє і вирушимо в розвідку…

– Добре задумано! – схвалив Кулжатай.

– Так і зробимо,– підтримав Марка.

А Конай з Балта-Орака сказав:

– Наші люди розуміють небезпеку і зробили так, як їм наказано. Ось гляньте: всі аули погасили багаття, нібито всі міцно сплять. Ні іскорки ніде, ні шелесту. А біля кожної юрти кінь прив’язаний, у кожного кокенця зброя напоготові.

– Гнів переповнив людські серця, і вони чекають часу розплати,– озвався Бостан.– Ну, за діло!

На знак Бостана двадцять молодих жигітів повернули великий табун коней і риссю погнали у підвітряний бік аулу. П’ятеро, що залишилися, розділилися: Бостан з Конаєм поскакали для розвідки в один бік рівнини, що простяглася між горами Кокену і Семейтау, а Кулжатай, Марка і Єнсебай – в інший.

Кулжатай перший помітив великий загін вершників, який швидко перетинав рівнину навскоси до гори Семейтау, назустріч вітрові.

– Стій! – приглушено гукнув він своїм супутникам.

Кулжатай був хоробрий жигіт, але, побачивши такий великий загін, мимоволі злякався.

– Та це справжній наскок,– проказав він тихо.– Пропаде сьогодні Уак!..

Єбнсебай цілий день палав злісною рішучістю, ні з ким не говорив, лише зрідка цідив крізь зуби: «Ну, хай попадеться мені Тобикти у відкритому бою!» Почувши зляканий вигук Кулжатая, Єнсебай дуже розгнівався:

– Що плетеш? Ковіньку тобі в бородатий рот! Це ж і є ворог, якого треба розбити! А ти що думав: він до тебе з обіймами з’явиться, радість тобі принесе! Аякже!.. Треба швидше потрапити їм на очі і повести за собою погоню. Мого чалого і твого буланого не одразу помітять. Ти, Марка, покажись їм на своєму білому коні і чекай тут. Як почуєш паші голоси, мчи з криком «аттан!»[ Аттан! —На коней (бойовий клич).] в бік аулу і зчини тривогу!

Єнсебай закусив зав’язку від триуха і тицьнув камчею Кулжатая в бік.

– Зачекаймо трохи,– нерішуче замимрив Кулжатай.– Може, за ними ще скачуть…

Єнсебай обпік нагаєм його коня і поскакав просто в бік низки вершників. Тоді і Кулжатай стьобнув свого буланого і легко, немов очеретинку, вихопив з-під коліна восьмигранний шокпар. Наздогнавши тобиктинців, вони врізались у самісіньку гущу загону.

– Бий їх! – заревів Єнсебай, розмахуючи шокпаром.

– Бий! – підхопив його окрик Кулжатай.

Потім, не давши ворогові опам’ятатися, вони так само раптово повернули коней і помчали вперед. Тоді вожак загону, Кулайгир, закричав на все горло:

– В погоню!

Він перший кинувся слідом за Єнсебаєм і Кулжатаєм і потягнув за собою з десяток жигітів.

Обернувшись і побачивши переслідувачів, Кулжатай та Єнсебай зрозуміли, що хитрість їм вдалася. Втекти від погоні було легко, але треба було дати знати Марці, щоб він зчинив тривогу в аулах. І Єнсебай з Кулжатаєм щосили гукнули:

– Аттан! Аттан!

Марка, почувши їхній крик, щодуху помчав до озера Тущи-коль. Підскакавши до аулу, він несамовито закричав:

– Аттан!

Це слово було страшніше за пожежу, снігову хуртовину, блискавку. Всі жителі кокенських аулів, від старого до малого, жили у вічному страху перед ворожою навалою, про яку завжди оповіщав цей грізний поклик. Біля вогнищ за обідом, у полі за роботою, на пасовищі, де паслися табуни, під драною ковдрою нічної пори – скрізь і завжди, коли лунав крик «аттан!», з уст в уста переходила тривожна вість: «Наскочив ворог, виганяє наших коней, ллє кров наших батьків, синів, братів!»

В аулах ще ніхто не спав, і слово «аттан!» не застукало людей зненацька. Біля кожної юрти коло прив’язаних коней сиділи по двоє, по троє жигітів, неквапно попиваючи айран. Хоробрі жигіти схопили свої нагаї, озброїлися соїлами, сокирами, піками, шокпарами і скочили на коней. Вони знали, за що доведеться їм боротись, і вірили у справедливість своєї справи…

Почузся плач жінок, які проводжали чоловіків і братів, благословляючи своїх синів, що сіли на бойових коней. Цей плач додав ще більшого войовничого запалу жигітам, сповнював їхні серця лютістю проти тобиктинців, котрі порушили мирне життя аулів.

Марка підлетів на білому, наче заєць, коні до берега озера і встиг за кілька хвилин підняти на ноги два десятки аулів. В нього був напрочуд гучний голос і невтомна глотка, і він без перепочинку горлав: «Аттан! Аттан!»

Цей заклик, підхоплений одними аулами, одразу передавався іншим і перекочувався лункою хвилею понад озерним берегом, сповнюючи тривогою темну ніч. Не встигли тобиктинці доскакати до кокенських табунів, як на багатоголосий заклик всі боєздатні жителі Уака дружно, стіною зустріли лавину вершників, на чолі яких мчали Безпесбай, Дусен, Кусен і Саптаяк.

Першими у цій бійці зітнулися Безпесбай і Бостан. Міцно вдарились їхні соїли. Безпесбай відчув, який важкий дрючок у Бостана: руки його враз заніміли. «Стукне отак по потилиці – і кінець!» – подумав Безпесбай і з страшною силою вдарив своїм соїлом по правому плечу супротивника. Права рука Бостана повисла безживно. Спритно перехопивши соїл лівою, він з розмаху вдарив ворога по тім’ю. Кров залила обличчя Безпесбая, він захитався в сідлі, але втримався. На щастя для нього, інші жигіти відтіснили його від Бостана. Із задурманеною головою він все-таки, як радив Єнсебай, почав валити коней противників ударом дубця в скроню.

Довго тривала перша сутичка, багато голів було розбито соїлами, багато жигітів злетіло з коней.

Бостан, тільки-но зміг ворушити занімілою рукою, знову повів на битву своїх жигітів. Безпесбай, що міцно обв’язав поранену голову поясом, побачивши Бостана на чолі кокенців, першими ж ударами звалив двох табунників, які попали йому під руку…

Цілу ніч точилася кровопролитна битва. Сонце стояло вже високо, а вороги і досі билися з неослабною лютістю.

Хитрий і спритний був ватажок тобиктинських баримтачів, але Бостан не сплохував перед ним. Тепер уже всім було ясно, що розрахунки його справдилися. Збивши усі табуни в один величезний косяк, він перегнав його на ніч під захист тридцяти аулів і тим звільнив для бою десятки табунників. А зібрані разом бійці й табунники являли собою грізну силу. Сто тобиктинських жигітів, які надумали загарбати весь кокенський табун, не побачили жодного коня. Кокенці перепинили їм шлях і наскочили на них з такою відвагою і силою, що грабіжники вже й не думали про табуни: головне тепер – врятувати власну шкуру!

І ось уже тобиктинці повертають коней, ось уже ватажки кричать їм хрипкими, надсадними голосами:

– Назад! Назад! Не здавайся в полон!

Зо два десятки скалічених тобиктинських жигітів, що втратили в бою коней, бігли вслід за своїми, благаючи прихопити їх із собою. Але тільки кількох щасливців встигли втікачі підсадити на круп своїх коней.

Уаки гнали тобиктинців до широкого перевалу Кокен, що за виярком Хандару, б’ючи їх на ходу. Погоня припинилася лише тоді, коли сонце піднялося на висоту піки. Тільки переваливши через Кокен, тобиктинці трохи заспокоїлися і, зібравшись докупи, почали підраховувати свої втрати. Тринадцять чоловік попали в полон, понад двадцять коней дісталося ворогові, багатьом жигітам було розбито голови, а про синці та гулі годі й казати! Безпесбай загубив триух, розпухлий лоб його був туго перев’язаний поясом, по бороді текла свіжа, яскраво-червона кров. З вивихнутим плечем, спираючись грудьми на держак канчука, ледве тримався в сідлі Саптаяк. Кепські справи були в Жаркійбая, Дубая, Кулайгира: в одного був розбитий носовий хрящ, другий вивихнув коліно, третій спльовував вибиті зуби. Але найгірше було тим, хто попав до рук кокенців. А то були тобиктинські бідняки, якраз найменш винні в наскокові: чабани, табунники, скотарі, дояри, які лише з волі своїх господарів опинилися у ватазі баримтачів. Саме на їхніх головах окошився весь тягар лиха, накликаного тобиктинськими ватажками на мирних жителів Уака.

Велика зграя конокрадів, сп’янівши від уразбаївського кумису, вирушила в похід, сподіваючись легкої перемоги. А тепер, зазнавши жорстокої і ганебної поразки, вона похмуро поверталася назад. Уаки завдали поразки не тільки уразбаївським головорізам, але й самому Уразбаю та його посіпакам – Жиренше, Абрали, Такежану, які сіяли навколо себе злигодні й горе, а зараз були зганьблені перед своїми співплемінниками.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю