Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

Проте Оспан привернув його до себе не тільки гостинністю господаря. Вся його зовнішність мимоволі приваблювала до нього людей. Широка усмішка показувала ряд міцних, рівних зубів, що вражали своєю незвичайною білістю, яскраво-червоні губи під чорними вусами були якось по-дитячому свіжі й соковиті. Великі, трошки витрішкуваті очі широко розкривались при хвилюванні, виявляючи справжню гарячність. Він не таїв ні радості, ні гніву, ні дружньої прихильності, ні невдоволення. Гладкий, важкий, великий, він, догоджаючи гостям, що припали йому до серця, ставав проворним і легким, рухаючись по-юнацькому швидко, вражаючи моторністю і невтомністю.

Всі ці якості привернули до нього Казанцева і особливо Ганну Митрофанівну, а також і Никифорова, і перекладача, і навіть урядників та стражників. Щоправда, цьому сприяла ще одна обставина: Оспан щедрою рукою осипав подарунками весь почет Казанцева, починаючи з селянського начальника Никифорова і аж до останнього стражника, не забуваючи й посильного повітової канцелярії – рябого Акимбета.

Нарешті наприкінці другого дня з’їзду Никифоров і єлюбаси закінчили розподіляти податки, і аули облетіла вістка: «Завтра вибори волосного! Вибори біїв!» Сила-силенна людей, кінних і піших, рушила з усіх кінців до юрт, поставлених для начальства. Урядники, стражники, посильні широким півколом оточили Виборну юрту, не допускаючи до неї напираючого натовпу. Статечно помахуючи вдвоє зігнутими гарними канчуками, держаки яких були оповиті мідним дротом, вони розсаджували людей на достатній відстані від двох столів, поставлених перед Виборною юртою і накритих строкатим оксамитом. Раз у раз чулись їх короткі, значущі окрики:

– Не лізь наперед!.. Не галасуй!.. Сідай в ряд, у коло!..

З усього великого натовпу найближче до юрти були допущені тільки тридцять єлюбаси. Вони сіли поблизу столів: одні – підібравши ноги під себе, інші – навпочіпки, деякі – боком, спираючись на лікоть. Урядники поставили на стіл невеличкий ящик, вкритий оксамитом. Нарешті з юрти вийшло начальство – Казанцев, Никифоров, два міських перекладачі і кілька чиновників – усі в білосніжних кітелях – і розмістилися за столом. Трохи віддалік сіла й Ганна Митрофанівна. Урядники й стражники стали в ряд за начальством. Білі кітелі й сорочки, золоті й срібні погони, виблискуючі гудзики й кокарди, блискучі ефеси шабель надавали всій цій групі, що була виставлена біля юрти наче напоказ, незвичайної пишноти й урочистості.

Коли натовп стих, Казанцев глухо пробасив у свої сиві вуса кілька слів. Никифоров підвівся, відразу ж піднявся з місця і його товмач, товстомордий хлопець з шорсткими чорними вусами, що стирчали, наче свиняча щетина.

Тим часом Такежан, Шубар, Ісхак, Оспан, а з ними ще троє-четверо іргизбаївських верховодів вийшли з переднього ряду кола і спокійно, з повним усвідомленням своєї гідності, сіли біля групи єлюбаси з правого краю. Жиренше і Уразбай, які стежили за ними з тією увагою, з якою борці під час боротьби ловлять кожен рух противника, теж підвелися з своїх місць, підштовхнувши сусідів. Пошепки підбадьорюючи їх: «Іди, іди, не бійся»,– вони сміливо пішли до виборців з іншого боку і теж сіли біля них. Це були ті самі сім чоловік, яких зв’язувала спільна клятва, дана на могилі Кенгірбая.

Звичайно під час виборів урядники не дозволяли нікому переходити з місця на місце, а тим паче підсідати до виборців. Але Шубар був ще волосним і тому міг дозволити собі таку вільність. Що ж до сімох інших, то така поблажливість варти була викликана іншою причиною.

Тільки-но став відомий час виборів, Жиренше запросив до себе чорновусого товмача, що був на службі у Никифорова, і передав йому чималу пачку крупних кредиток.

– Сподіваюсь, дорогий, у тебе легка рука,– прошепотів він йому в самісіньке вухо.– Ось тобі невеликий подаруночок на щастя. А коли ти оповістиш приємну для нас вість, ми в боргу не залишимось. А це,– вів далі Жиренше, даючи другу пачку дрібніших кредиток,– для тих голошабельників, які вас оточують. Попроси їх, дорогий, не звертати уваги, якщо я випадково скажу зайве слово, або, скажімо, підведусь від хвилювання і почну прогулюватись… Передай їм цей подаруночок і поясни, що, навіть коли вони пальцем накивають, це буде образливо для моєї гідності…

Подарунки, певно, дійшли за призначенням. У всякому разі, Жиренше і його друзі без перешкод перейшли до групи Єлюбасй, а чорновусий товмач навіть зачекав, поки вони посідають, і тільки після цього подав Никифорову список виборців. Той почав читати по черзі їх імена і прізвища, які товмач голосно повторював, звертаючись до натовпу.

– Я!.. Тут!.. Є!..– відгукувались єлюбасй.

Закінчивши перекличку, Никифоров зняв оксамит, яким був накритий ящик, пофарбований у два кольори – одна половина його була біла, друга – чорна. Поклавши на нього руку, Никифоров звернувся до єлюбаси:

– Ну, виборці Чингіської волості! Кого ви виставите кандидатом на волосного управителя? Називайте ім’я!

Єсиргеп, єлюбасй першого адміністративного аулу, обернувшись, запитливо глянув на Шубара. Звичний, як і всі кунанбаївці, задавати тон на виборах, той тримався дуже самовпевнено. Поблажливо кивнувши головою, Шубар буркнув:

– Ну що ж, називай першим! Кажи!

Єсиргеп, підвівшись, вигукнув:

– Ваше благородіє! Називаю кандидатом у волосні Оспана! Оспана, Кунанбаєвого сина!

Никифоров схилився над столом, записуючи ім’я. Всі були певні, що другого кандидата названо не буде. Волосний писар Захар уже посунув до товмача шкатулку, де лежали кулі. І раптом з другого краю групи виборців почувся гучний голос жигитеківського єлюбаси, смаглявого безбородого Омарбека:

– Ваше благородіє! Припишіть ще одного!

Казанцев і Никифоров ззирнулись. І в натовпі, і в гурті Такежана почулись здивовані й стривожені голоси:

– Кого там ще? Що це означає? Хто сказав?

Але Омарбек був не самотній. Кілька виборців з Жигитека і Бокенші підтримали його. Дружним хором вони повторили одне й те ж ім’я:

– Кунту! Кунту, син Шонка! Кунту!

Никифоров знову схилився над паперами, записуючи.

Ім’я другого кандидата викликало серед іргизбаїв веселе пожвавлення. Вони були так упевнені в своєму успіхові, що несподівана поява суперника нітрохи не збентежила їх. Насмішки, злі жарти, зневажливий сміх вибухали то тут, то там. Хтось із дотепників крикнув:

– Видно, цей Шонка хоче стати онка! [12]12
  Онка – бабка, що стала після удару битком неправильно – головою донизу.


[Закрыть]

І вся група Такежана і Шубара зареготала.

Тим часом Никифоров через товмача викликав виборців по черзі до столу. Тут кожен єлюбаси розписувався або, якщо не знав грамоти, робив відбиток пальцем, одержував з шкатулки красиву гладеньку кульку й повертався на місце. Нарешті кульки були роздані, шум натовпу стих, усі завмерли, вичікуючи. Найбільш нетерплячі виявляли свої почуття тим, що крутилися на місці і щохвилини спльовували.

Никифоров пояснив, що за порядком запису кандидатів спочатку опускатимуть кулі за Оспана, сина Кунанбая, і нагадав давно відоме всім правило: той, хто хоче обрати Оспана, повинен покласти свою кулю в правий бік ящика – пофарбований у білий колір. На кришку ящика знову накинули жовтий оксамит, що ховав отвір, і товмач знову почав викликати єлюбаси до стола. .

Кожен з них, підійшовши, називав своє ім’я Никифорову для помітки в списку, а потім ставав впритул до ящика і просовував руки під оксамит. Ховаючи свої наміри, єлюбаси для певності зарані опускали на руки довгі рукава чапана.

Нарешті всі тридцять виборців укинули свої кулі. Никифоров і Казанцев підвелися, підійшли до ящика і наказали товмачеві відкрити його.

– Лічи спочатку білі кулі,– наказав йому Казанцев.

Товмач, опустивши руку в ящик, посміхнувся і почав викладати на стіл кулі, голосно рахуючи:

– Раз! Два! Три! Чотири!..

Все начальство і група Такежана, посміхаючись, стежили за товмачем. Звичайно, не можна було сподіватися, що він дійде до тридцяти, але всі знали, що цифра буде близька до цього.

– Сім! Вісім! Дев’ять! – кричав товмач і раптом спинився, начебто спіткнувшись.

– Що сталося? Камінь, чи що, застряв у цій проклятій пельці? Лічи далі! – люто зашипіли в гурті Такежана.

Але товмач витяг руку з ящика, посунув білі кульки до Никифорова і почав рахувати чорні. Їх було двадцять одна.

Казанцев різко повернувся й пішов до свого стільця, коротко кинувши дружині крізь зуби:

– Провалили!

Ганна Митрофанівна охнула.

Але переривати вибори не можна було. Спохмурніло й розгублене начальство, шепочучись, знову сіло за стіл. Знову роздали виборцям кулі. І цього разу єлюбаси так само таємничо чаклували біля ящика, старанно ховаючи руки під жовтим оксамитом, і коли товмач витяг усі кулі, покладені за Кунту, він налічив їх двадцять одну.

Кунанбаївцям було завдано страшного удару. Їм здалося, що само небо розверзлося над ними, що всесвіт розсипався на порох. Вони сиділи мовчки, нічого не розуміючи. Але виправити вже нічого не можна було: волосним був обраний Кунту.

Те, що відбулося далі, ще більше підсилило розгром кунанбаївської кліки. Група виборців, що вирвала в них владу, тепер на свій розсуд обрала біїв дванадцяти адміністративних аулів. Вона діяла впевнено і згуртовано, начебто керована чиєюсь невидимою рукою: двадцять одну кулю було покладено за кожного названого ними кандидата. Тільки два-три прибічники кунанбаївців ледве набрали більше половини кульок.

Коли вибори закінчились і натовп почав розходитись, галасливо обговорюючи цю неймовірну подію, шестеро винуватців її оточили Кунту, поздоровляючи його з перемогою. Не соромлячись того, що вони перебували ще в аулі кунанбаївців, вони реготали, одверто тріумфуючи. Жиренше, вдоволено посміхаючись у вуса, штовхнув Уразбая в бік:

– Тільки тепер я зрозумів, що означає ім’я мого волосного, дай боже йому довге життя! Довгенько ти примусив нас чекати, дорогий Кунту! [13]13
  Ім’я Кунтубуквально означає «Зійди, сонце!».


[Закрыть]Нарешті ти піднявся і почав освітлювати все навколо. Зійшло сонце мого щастя, моєї перемоги!

Ці поздоровлення, захоплені вигуки, загальна радість шести верховодів, які зробили Кунту управителем, були по-своєму щирі. Тепер і печатка волосного, і його влада попали в їхні руки. Всі присуди, скарги, кляузні листи складатимуться так, як вони хочуть. А якщо треба буде відняти в когось землю або худобу, то кийком буде Кунту з печаткою волосного в руках і з управительським знаком на грудях.

І вони роз’їхалися по своїх жайляу, горді з того, що їх тонкий і складний потаємний розрахунок увінчався такою рішучою перемогою.

Єлюбаси і численні глядачі рознесли по волості звістку про нечуваний розгром синів Кунанбая, які так довго владарювали над усім Тобикти. Вони привезли у свої аули багато дотепів, жартівливих висловів, веселих розповідей.

Зазнавши такої тяжкої поразки, сини Кунанбая сушили собі голови, намагаючись знайти пояснення тому, як же це вони пошилися у дурні. Провівши начальство, вони дні й ночі обмірковували, що ж робити далі.

З усіх синів і нащадків Кунанбая тільки Абая анітрохи не засмучувало те, що інші називали «ганьбою», «ударом по гідності», «загальним лихом». Він добре розумів, що повинні були переживати жадібні до влади його брати й племінники, несподівано втративши своє становище в Тобикти, а головне, можливість безперешкодно робити темні, але вигідні діла. Тепер і печатка волосного, і його влада потрапили до рук інших. Усі присуди, скарги, кляузні листи складатимуться так, як захочуть інші. Якщо треба буде відняти в когось землю або худобу, це робитиме Кунту для вигоди тих, хто дав йому посаду управителя. І навіть мстива радість Уразбая, Жиренше та їхніх прибічників, що скрізь і завжди вихвалялися, що от, мовляв, вони посадили нарешті кунанбаївців у калюжу, не зачіпала самолюбства Абая.

Він був веселий більше, ніж будь-коли. І, заставши якось у Оспана всіх недавніх владарів Тобикти, які вдесяте обговорювали план дій, Абай насмішкувато похитав головою і ущипливо сказав:

– Ех ви, жирні бабаки, либонь, знову точите зуби? Почали вже рити нову нору? А втім, що казати: бабаки завжди будуть бабаками, їм завжди треба рити свої темні ходи!..

Засміявшись, він махнув рукою й одразу ж поїхав від брата.

Вість про поразку кунанбаївців одразу розлетілася по всьому степу, а до Базарали, який відбував заслання за Іркутськом, вона дійшла майже через рік. Безперечно, вона й стала поштовхом до здійснення давно задуманої ним втечі.

Подолавши довгу і небезпечну путь, він дістався восени до рідних місць, ще раз підтвердивши справедливість приказки: «Хто в савані,– не повернеться, хто в лахмітті,– з тим ще зустрінемося».

Коли виснажений і стомлений Базарали потрапив нарешті в Семипалатинськ, йому здалося, що він уже дома: в місті було повнісінько тобиктинців, і вони зустріли його так, що йому стало легше дихати.

Наближався час, коли аули знімаються з осінніх пасовиськ, які були не так уже й далеко від міста, і йдуть на дальні зимовища, в гори Чингісу. І, як завжди, майже з усіх аулів Тобикти до міста прийшли каравани верблюдів і возів з хутрами, з повстиною, з вовною осінньої стрижки. Тобиктинці розташувалися в домах казахів по той і по цей бік (так називалися частини міста, поділені Іртишем), не поспішаючи, продавали привезене і закуповували на зиму борошно, чай, мануфактуру. І ось усі оселі, де жили казахи, що приїхали з аулів, родів Жигитек і Бокенші, раптом облетіла хвилююча звістка про щасливе повернення Базарали. Він і сам не сподівався, що його зустрінуть з такою радістю.

Вже більше тижня багаті родичі, близькі й далекі, не випускали його з міста, один перед одним запрошуючи в гості. В ці дні Базарали, зігрітий увагою, зовсім забув про роки заслання. Весь тягар тих років і важких місяців дороги він начебто скинув з себе одним порухом могутніх плечей, які нарешті зміг випростати. До нього повернулася колишня бадьорість, сильний, як і колись, стан його вирівнявся, на блідому, схудлому обличчі знову заграв яскравий рум’янець. І хоч у довгій темно-каштановій бороді були вже виразно видні сріблясті пасма, пережиті страждання нічим більше не позначалися на його обличчі, яке мимоволі привертало до себе прихованою могутньою силою.

Одного вечора Базарали був запрошений до Жиренше. Там зібрались Уразбай, Бейсембі, Абрали і новий управитель Чингіської волості Кунту. В тісне коло нових хазяїв племені Тобикти був допущений тільки один сторонній гість – красивий і ставний жигіт з золотистою борідкою і рум’яним обличчям. Це був Аріп, молодий акин з племені Сибан.

По обіді акин проспівав кілька пісень, потім почалася розмова. Першим заговорив Уразбай.

Довірливо схиляючись до Базарали і заглядаючи йому у вічі, він повів розмову, повну багатозначних натяків.

– Ось ти і вилетів на волю з своєї далини,– почав він.– Коли ти йшов звідси, народ твій залишався з надламаними крилами. Не тільки жигитеки – все наше плем’я Тобикти було придушене гнітом. Ну що ж, ми боролися. Боролися – і з допомогою аллаха перемогли… Залишені тобою друзі повалили давнішніх ворогів, і своїх, і твоїх, і тепер оточують тебе, приймаючи з пошаною. Але вороги ніколи не визнають себе переможеними: придуши їх п’ятою – вони намагатимуться вжалити в ногу. Ти раніше за всіх нас зрозумів, що ворога перемагають не благанням, а боротьбою. Вони теж готуються до нової боротьби. І якщо кожен з нас не битиме ворога, доки влада ще в наших руках, ми можемо програти все. Недарма давно кажуть: «У самого аллаха курук коротший за курук кунанбаївців…» Якщо ми не доб’ємо їх, доки у нас є змога і сили, ми не покінчимо з ними. Вони вже починають отямлюватись і можуть повалити нас поодинці, якщо ми не будемо триматися разом, пліч-о-пліч. Треба готуватися до боротьби… І ми подумали, що вже зараз, поки печатка волосного ще в руках Кунту, треба перевести декого з Чингіської в Мукурську та Бугалінську волості. Тоді одні з нас боротимуться з кунанбаївськими вовками тут, у нашій волості, а інші – поза її межами. Так ми охопимо їх звідусіль, затиснемо їх і так триматимемо…

Не вперше Базарали чув такі речі. То Жиренше, то Бейсембі, то Кунту, зустрічаючись з ним в гостях, починали говорити про потребу боротися проти синів Кунанбая. Уразбай зараз тільки повторював це. Нове в його словах було те, що, закликаючи його боротися пліч-о-пліч з ними, самі вони прагнули, очевидно, перейти в інші волості. Це не сподобалося Базарали, і він із звичною своєю одвертістю висловив те, що думав:

– Ех, Уразбай! Чи не збираєшся ти кинути в пастку ведмедя жигитеків і бокенші, а сам триматися ближче до його хвоста? Виходить так, що в цій боротьбі хтось із вас знайде зручну місцинку в чужій волості…

Базарали сказав те, що багато хто не насмілився б сказати.

Його слова образили Кунту. Він цілком поділяв думку Уразбая про потребу остаточно покінчити в кунанбаївцями. Для нього це було, може, важливіше, ніж для інших: чим більше ударів завдавати кунанбаївцям, не даючи їм підвести голову, тим спокійніше і міцніше сам він почуватиме себе на посаді волосного. Але якщо колись його скинуть з цієї вершини, краще підстелити солому зарані. Щоб перевестися в іншу волость, треба було мати «присуд» старшин усіх дванадцяти адміністративних аулів, і Кунту тишком-нишком уже підготував усі документи на себе і своїх родичів. Проте поки що він мовчав, не говорив про це навіть Уразбаю, який не здогадався ще зробити те саме.

Слова Базарали були небезпечні: якщо думка, яку він висловив, дійде до народу, нічого доброго не вийде. Вона може викликати підозріння і недовір’я до тих, хто закликає до боротьби,– почнеться розкол.

І Кунту поспішив втрутитися, щоб обійти гострий кут і спрямувати увагу Базарали на інше.

– Те, що говорив Уразбай, має зовсім іншу мету, Базеке,– почав він.– Мету далеку й важливу. Перевести декого в інші волості ми хочемо тільки для того, щоб створити відразу дві підпори для нашої боротьби. З одного боку, це перешкодить кунанбаївській зграї шукати спільників у сусідніх племенах, а з другого,– якщо тут нам стане сутужно, ми матимемо допомогу збоку: Коли ти поміркуєш, то й сам зрозумієш це. Ось що ми мали на увазі, починаючи такий хід.

– Кунту правду каже, тільки так ми й думали,– підтримав його Абрали.

Заговорив і Жиренше.

– Даремно ти звинувачуєш нас у якихось хитрощах, Базим! – сказав він з підозрілою запальністю.– Не буде для нас більшої ганьби, якщо помста зогниє і зотліє в наших грудях! Тільки зараз ми й можемо діяти! Чого тільки ми не пережили, чого не натерпілися. Час помсти прийшов. Тепер у наших руках караючий меч. Чого ж чекати? Махнути ним, і тоді в майбутньому нам ні про що не доведеться шкодувати. Ось у чому суть! Треба бити ворога, бити швидше, бити всім разом!

Холодно глянувши на Жиренше, Базарали махнув рукою і нахмурив широкого лоба.

– Гаразд, Жиренше, годі, мабуть.– Мужнє обличчя його спохмурніло. Він ледве стримував гнів.

Було зрозуміло, що ці люди прагнуть втягти його в свою гризню із синами Кунанбая. Вони хотіли, щоб Базарали боровся за їхню владу і чини, за «чорні збори» й здирства. Цим хижакам, що зчепилися за здобич, він був потрібний як важкий дрючок, міцно затиснутий в їхніх руках.

Що міг він їм відповісти? Тяжкі роки провів він у засланні. Він думав там про принижених, знедолених – про безліч людей, що ледве животіють у сльозах і злиднях. Він страждав від думки про те, що на далекій батьківщині залишив бідолашний народ, якого штовхають в могилу оці хижаки. Чим допоможе він народові, якщо зараз висловить усе це?

Похмурий вигляд Базарали не сподобався Уразбаю.

– Видно, наші способи боротьби ти не схвалюєш? Може, ти підкажеш нам інші? Хоч, мабуть, те, чого навчили тебе за ці роки, не підійде нам.– Він зло посміхнувся.

– Чому ж не підійде?

– А кого ти там бачив? Ті росіяни, яких тримають скутими на каторзі,– справжні злочинці. Недарма ж заслужили вони кару білого царя! Мабуть, усе це такі лиходії і спокусники, що з ними і говорити нема про що. Не думаю, щоб російський засланець або каторжанин міг навчити чогось путнього.

– Отже, по-твоєму, в засланні і на каторзі тільки вбивці, розбійники, грабіжники караванів? – запитав Базарали із стриманим гнівом.

– Я кажу про росіян,– ухильно промовив Уразбай.

– А хіба у росіян нема своїх Базарали, яких вигнали їхні Кунанбаї і Такежани?

– А коли б і були – однаково. Чого можна навчитися у людей іншої віри! Нема чого тут і говорити,– суворо відрізав Уразбай.

Базарали подумав, що він міг би багато чого відповісти, розповівши про тих росіян, яких він бачив на каторзі,– про селян, що боролися проти насильників-поміщиків, дро студентів і вчителів, що постраждали за сміливе слово. Але говорити тут про це йому здалося безглуздим, і, обернувшись до Аріпа, він несподівано сказав:

– Хороші твої пісні, жигіте. Заспівай ще, будь ласка!

Багато хто з родів племені Сибан жили в сусідстві з племенем Тобикти і вели давню глуху боротьбу проти Кунанбая та його спадкоємців. Роди Жангобек і Салпи так само впливові й дужі в своєму племені, як рід Іргизбай у Тобикти. Аріп, один з родових верховодів Жангобека, цілком поділяв ненависть своїх земляків до кунанбаївців. Він був з тих багатих байських синків, які вважали за краще перебувати більше часу в місті, збираючи гостей і красуючись перед ними й одягом, і манерами, і вмінням писати вірші та співати пісні. Уразбай і Жиренше припали йому до душі. Вони теж вважали його корисною для себе людиною.

Уважно слухаючи розмову, Аріп безпомилково визначив настрій і думки кожного із співбесідників. І коли Базарали різко урвав розмову, він, посміхнувшись, одразу взяв домбру і заграв з такою готовністю, що могло здатися, начебто він зовсім не думає про те, чи образить це його поважних друзів настроєних на серйозну розмову.

Але коли він почав свою пісню, стало ясно, що хитромудрий акин тільки скористався з становища, щоб допомогти Уразбаєві в тому, чого той домагався. Рум’янець хвилювання проступив на його вродливому обличчі, очі втупилися просто в Базарали, і він разом з домброю обернувся до гостя, підкреслюючи, що пісня присвячується йому. Дзвінким голосом він заспівав:

 
Коли ішов ти в ланцюгах,—
Тебе народ провів у сльозах
Туди, де всім нема життя…
Роки пройшли без вороття —
Дійшов до бога жар мольби:
Почувши гуркіт боротьби,
Ти, ніби лебідь, прилетів
І на озерце рідне сів…
 

Пісня захопила і Жиренше, і Уразбая. Схвально киваючи, вони стиха вигукували:

– Ай, молодець! Як почав! От акин! Далі, далі, дорогий!

Аріп заспівав ще голосніше й швидше, не зводячи погляду з Базарали:

 
Хто був сміліш, хоробріш вас,
Базарали і Балагаз?
Два скакуни, два тигря, ви,
Мов деви. в битвах грозових
Зазнали пцастя – не біди…
Герой-батцре, ти завжди
Готовий сісти на коня…
Благословляла вся рідня
Тебе, хто був щитом її.
За тим чи ж сльози ллєш свої,
Хто не приваблював серця?
Тебе ж, як брата, як отця,
Оплакав степовий народ:
«Де він, вірніший наш оплот?»
Акини скрізь пісні свої
Співали про твої бої
І називали скакуном,
Що мчить, неначе бурелом…
І я прочув, що той скакун
Ввірвався раз в чужий табун
І кобилицю він спізнав,
Що ревно так охороняв
Там жеребець якийсь кривий…
Не пам’ятаю, батько чий?
 

Жиренше штовхнув Уразбая в бік і покотився в приступі нестримного реготу, весь почервонівши. Кунту й Абрали, теж добре знаючи про любов Базарали до молодої жінки Кунанбая – Нурганим, вдоволено зацмокали язиками, наче їхній беркут схопив лисицю.

Базарали гнівно поклав руку на струни домбри, заглушуючи її, і різко сказав:

– Не обливай брудом Нурганим! Вона була дорога моєму серцеві, і я нікому не дозволю ганити її!

Жиренше і Уразбай стихли. Аріп спалахнув. Він глянув на Базарали, зневажливо і зло посміхаючись, не пробуючи зняти його важку руку з струн, проспівав без домбри чотири рядки на інший мотив:

 
Це шкапа погана, а здавалось,– тулпар [14]14
  Тулпар – легендарний крилатий кінь.


[Закрыть]бойовий…
То правда: в коня лиш в породі шукають ціни!
Хай прадід був бій, та батько – табунник простий,
Ми бачимо всі: коневі ціна – три барани.
 

Акин, що на частих змаганнях набив руку в мистецтві словесного герцю, вразив присутніх уїдливістю і раптовістю відповіді. Жиренше, примружившись, поглядав на Аріпа і посміхався в бороду, стиха висловлюючи своє схвалення.

– Перлисті слова! Якими потаємними натяками переливаються! Правду кажуть, коли оволодіти словом, яке орлом ширяє, воно на смерть ужалить свою здобич…

Базарали добре зрозумів приховану суть обох пісень і те, навіщо його сюди покликали. Внутрішньо зневажаючи і улесливі слова Уразбая та Жиренше, і пошану, з якою його зустріли, відчуваючи в усьому цьому тонку отруту, він, замкнувшись у собі, суворо мовчав. І невідомо, як би закінчився цей вечір, коли б не нагодилися неждані гості – Єрбол, Кокпай, Шубар, Акилбай і Магаш.

Знайшовши до кімнати, вони кинулись обнімати Базарали, навперебій вигукуючи:

– Дорогий мій Базеке, як добрався?

– Благородний брате наш!

– Дорогоцінний мій, ласкаво просимо!

– Нехай щастить вам і надалі, Базеке!

Жиренше і його друзі холодно привіталися з прибулими. Після перших привітань і розпитувань про здоров’я та труднощі дороги, Єрбол передав Базарали дружній салем Абая, запрошення відвідати його і сказав, що Абай доручив їм супроводити дорогого гостя до аулу. Палко розповідав Єрбол про те, як щиро зрадів Абай, дочувши про повернення Базарали, як щиро поважає він його. Всією душею поділяючи думки Абая про добро, чесність, справедливість, Єрбол знайшов особливо теплі слова і висловив головну думку друга: обережно і м’яко, намагаючись не дратувати Жиренше і Уразбая, він дав Базарали зрозуміти, що радість Абая, на противагу іншим, викликана тільки дружньою прихильністю, за якою не криється ніякий інший розрахунок.

Вперше за всі ці дні урочистих частувань і гучних зустрічей з родичами Базарали відчув хвилювання. Він вислухав Єрбола, не промовивши й слова, але всі помітили, що на очі йому навернулись сльози. Магаш, краще за інших знаючи щиру прихильність батька до Базарали, теж не витримав і, одвернувшись, витяг з кишені хусточку.

Затамувавши свої почуття, Базарали заговорив. Він закидав посланців Абая запитаннями про його здоров’я, розпитував, як він тепер живе, що робить.

Тим часом перед гостями розстелили скатерку, з’явилася велика дерев’яна миска з «міським» кумисом,– таким міцним, що аж у голову вдаряло. Розмова пожвавішала, стала загальною.

Але Жиренше, Кунту, Бейсембі й особливо Уразбай трималися насторожено. Несподіваний приїзд сипів і друзів Абая павів їх на тривожні думки. Пошана, яку Абай виявив Базарали, приславши по нього найближчих людей, вразила їх. За своєю звичкою бачити в усьому потаємну ціль, вони зробили з цього свої висновки. Проте не наважилися вголос осудити Абая і тільки переглядалися один з одним.

Найпідозрілішою їм здалася поява тут Шубара. Для них було цілком ясно, що Такежан, Ісхак, Майбасар, які свого часу добилися заслання Базарали, могли вбачати в його поверненні тільки недобре для себе. Уразбай уже знав, що вони дуже перелякалися, але, позбавлені зараз колишньої могутності, причаїлися, скрутившись, як гадюки, ладні вжалити при першій нагоді. Коли б волосним був хтось із їхньої зграї, вони б, звичайно, не посоромилися просто видати Базарали властям. Але й зараз, користуючись старими зв’язками з начальством, вони могли донести на втікача. Запобігаючи цьому, Уразбай і Жиренше, які хотіли зберегти Базарали для своїх темних справ, скрізь поширювали чутку, що той повернувся законно виправданим, що скарги родичів дійшли до царя і цар сам звільнив бідолашного. Шубар був з того самого кунанбаївського гнізда, і довіряти йому не можна було,– він, мабуть, приїхав довідатись що і як.

Ці здогади і побоювання були недалекі від істини. Справді, Такежан, Майбасар і Тсхак боялися помсти Базарали і міркували над тим, як би схопити його і повернути на заслання, не викликавши обурення народу. Вони попросили Шубара поїхати в місто і, якщо він переконається, що Базарали не звільнений, а втік, повідомити про це власті через інших осіб.

Але Шубар, передбачаючи, що приховати свою участь в доносі однаково не пощастить, приїхав до Абая порадитись. Той, обурений до глибини душі, гнівно накинувся на племінника:

– А я думав, що ти – не вони, що в тебе є честь і совість! Як ти не дав їм по голові, почувши таку мерзоту? І ти ще питаєш моєї поради? їдь разом з Єрболом до Базарали, вияви йому повагу, приведи до мене, нехай це буде для тебе карою!

Шубар зрозумів, що навіть побічною участю в злому замірі він назавжди позбавить себе прихильності Абая, що було б для нього дуже невигідно. Та, власне, йому особисто Базарали нічого лихого не заподіяв, і вирок чотирьох волосних, що прирекли Базарали на заслання, Шубар підписав неохоче, під тиском Такежана та Ісхака. Поміркувавши, він вирішив поки що не втручатися в їхні справи.

Отож ніхто з посланців Абая не мав ніяких потаємних замірів.

Похмура настороженість Жиренше і його гостей не заважала жвавій бесіді інших. Міцний кумис, що трохи туманив голову, сприяв загальним веселощам і жартам. Щирі слова Єрбола, співчуття Абая, радісні обличчя молоді, що приїхала зустрічати Базарали, зовсім розвіяли його суворість. Зустріч з людьми, в яких він відчував справжніх друзів, неначе окрилила його, примусила піднестися духом. Він сміявся, жартував, став колишнім Базарали, балакучим і дотепним. Охоче розповідав про пережите. Вій узяв у Аріпа домбру і простяг Кокпаю, жартома попросивши показати своє вміння. Той, повернувшись до Базарали, почав пісню.

Протяжна і некваплива, вона зовсім не була схожа на швидку блискучу імпровізацію Аріпа.

Кокпай повторив у віршах привіт Абая, переданий Єрболом, висловив і свою глибоку пошану до вигнанця, що повернувся. В пісні його не було ні перебільшеної хвальби, ні пишних порівнянь. Потім він заспівав пісню Абая, що засуджувала синків степових правителів. Уже з перших слів її Базарали зрозумів, хто автор пісні:

 
Підлий сміх у них в очах,
Лихі жарти на устах…
 

Базарали схвально хитнув головою, скоса холодно глянув на Аріпа. Вірші били просто в ціль.

Уразбай присунувся до Жиренше і почав пошепки перемовлятися з ним. Обом було не до вподоби, що в їхньому домі співають вірші Абая.

Коли Кокпай замовк, Базарали задумався і потім промовив:

– Добре сказав про це Абай. А ще краще, що ти завчив ці вірші і несеш їх у народ.

– А як їх назвати: повчанням, чи що? – глузуючи, запитав Жиренше, підводячись на лікті.

– Абай досяг уже зрілих літ. Яке ж йому діло до молоді? – підхопив Уразбай.– Навіщо він втручається в їхні жарти, у веселощі жигітів і дівчат?

Базарали обвів обох насмішкуватим поглядом:

– Е, Уразбай, невже, коли людина, яка пізнала життя, напучує молодших, та це погано? Ось ти вже, напевне, забереш з собою в могилу все, що пізнав і зрозумів у житті! Яка користь буде народові, коли батьки не залишать дітям нічого цінного й доброго?