Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 46 страниц)
Та хіба можна було говорити про одруження зараз, коли ворожнеча нависла над аулами? Крім того, тверді слова Абіша, сказані Дарменові, не давали рідним можливості починати сватання.
Через Утегельди, який їздив в аул Абая довідатись, що ж думав Абдрахман, тільки половина цих слів дійшла до Магріфи: «Якщо коли-небудь я одружуся, нікого в цілому світі, окрім Магріфи, мені не потрібно». Це стало її єдиною надією.
СУТИЧКА
1Наступного року в липні Абдрахман знову приїхав додому у відпустку.
Рідний аул зустрів його тепер зовсім не так, як рік тому. На початку минулої зими раптово помер Оспан. Усі споріднені з ним аули не відкочовували цього року на дальні гірські жайляу, а на знак жалоби залишилися тут. Через це аул Абая стояв не на далекому веселому жайляу за Чингісом, де належало бути в цей час, а на нудній рівнині брали. Тут не було ні пологих горбів, укритих зеленим килимом, ні дзюркотливих прохолодних струмочків та річок. Пасовища біля стоянки були вже витоптані отарами, степ жовтів далеко навкруги.
Оспан захворів, як тільки аул його перебрався на зимівлю в Жидебай. Хвороба звалила враз його велике тіло, що дуже погладшало за останні роки. Не встигли розібратися, на що він захворів, як почалася агонія. Все це сталося так швидко, що Абай, виїхавши з Акшоки відразу, як тільки довідався про хворобу Оспана, вже не застав його в живих.
Аули, які тримали жалобу, зібралися докупи. В долині брали, тиснучись один до одного, їх розташувалося близько тридцяти. Посередині стояв аул Оспана – Великий кунанбаївський аул, а навколо – аули Абая, Ісхака, Такежана, Майбасара та інших родичів.
Білі кошми юрт, що належали трьом вдовам Оспана – Єркежан, Зейнеп і Торимбалі,– були вбрані смугами матерії, вигаптуваної чорними візерунками і тасьмою з густими чорними китицями. З цих юрт двічі на день – рано-вранці і пізно ввечері – чувся поминальний плач. У цей час усе життя і у Великому аулі, і в тих, що розташувалися поблизу, завмирало. Дітям заборонялось пустувати, змовкали чабани й пастухи. Ніхто не наважувався почати пісню, голосно засміятися, гукнути подругу чи товариша.
У Великій юрті – в тій, де колись жила Зере, а потім Улжан, плач веде Єркежан, старша з Оспанових дружин. У другій юрті – Зейнеп. Зейнеп – хороша співачка і вміє сама складати пісні. Тепер її майстерність вражає всіх: вона сама створила плач і сама ж з великою майстерністю виконує поминальну пісню. Третя дружина, токал Торим-бала,– ще зовсім молода. Вона скромна, мовчазна, замкнена в собі і нічим ще не проявила своїх здібностей.
Щоразу, коли Зейнеп починала свій плач, біля її юрти збиралася молодь і старики. Всі слухали співачку з непослабною увагою.
Коли в аулі збирається багато гостей, прибулих вшанувати пам’ять небіжчика, вдови сходяться разом у великій юрті Єркежан. Усі три вдягнені в жалобні сукні, хустки на головах зав’язані, за звичаєм, міцним мертвим вузлом. Зейнеп і Торимбала сідають навпочіпки поряд з Єркежан і разом з нею починають оплакувати покійного чоловіка.
Зейнеп виливає своє горе спокійно і велично. Обіпершись руками об коліна, вона, повільно гойдаючи всім тілом й іноді підіймаючи красиве матово-біле обличчя, облите слізьми, говорить у плавних віршах про передчасну смерть Оспана. З ним зникло її щастя, відійшла шанована нею людина, без господаря залишився його аул.
Слухаючи дзвінкий, в душу проникаючий голос, Абай з глибоким сумом думав про померлого брата. Але й у цьому щирому горі Абая не покидали думки, що його мучили.
Смерть, кажуть люди, виправдує все. Вона велить згадувати тільки про кращі якості померлого і забувати його пороки та злочини. Але Абай, котрий звик вимогливо і суворо підходити і до самого себе, і до інших людей, мимоволі думав про Оспана двояко.
Оспан був рішучою людиною. Ще в юнацтві про нього казали: «Схопить – не відпустить, доки пазури його не вирвеш; вчепиться – не розкриє пащі, доки зуби тримають». Але водночас він не був ні пожадливим, ні скупим, а вже коли кого полюбить – до безтями, ладен був віддати все. Ніхто з рідні Абая не міг зрівнятися з ним у цьому, і цю Оспанову якість Абай найбільше цінував. Але Абая тепер хвилювало одне питання: про які Оспанові діяння міг би згадати з вдячністю народ? Тільки одного разу Оспан виступив проти лиходіїв, але й тут він залишився справжнім нащадком Кунанбая – сильним, жорстоким, невблаганним ворогом своїх особистих суперників. Не за народ мстився він Уразбаєві, а як його особистий ворог боровся з ним за владу. І точнісінько так само, як задовго до нього всі степові верховоди залишали в спадщину розбрат і смути, так і Оспан залишив після своєї смерті цю злобну, люту ворожнечу.
Думаючи про це, Абай обвинувачував насамперед самого себе. Для Оспана він був не тільки старшим братом, він наче заступав йому батька,– Оспан довіряв Абаєві, охоче слухав його порад. І коли б хтось зараз звинуватив Абая: чому ж той не зумів повести шляхом добра таку дужу людину, якою був Оспан? – Абаєві нічим було б виправдатися.
Горюючи за Оспаном, Абай осипав себе докорами. Нікому не говорив він про це, але думка про свою провину ще більше підсилювала його горе.
За ті два дні, які Абдрахман провів у жалобному аулі, Абай не виходив з юрти Єркежан, не відпускав від себе й сина. Він годинами розповідав Абішеві про дитинство, юність і зрілі роки Оспана.
Слухаючи батька, Абдрахман тривожно думав про нього самого. В цей приїзд він помітив, що Абай дуже змінився: дужче посивів, змарнів, став небагатослівним, неначе згас під враженням раптової втрати; подовгу мовчав, поринав у самотні думки. Молоді друзі Абая з тривогою розповідали Абдрахманові, що у них, особливо у Дармена, часто виникала тепер думка: «Невже вогонь поезії, який горів у його грудях, погас?»
Але так здавалося тільки сторонній людині. Насправді ж горе, що пригнуло до землі Абая-людину, не змогло придушити Абая-поета. В думках його складалися задушевні вірші. Багато їх уже жили в його душі, але жодного з них він ще не читав навіть найближчим друзям.
Думаючи про Оспана, Абай у думці перебирав усіх живих родичів. Хто з них міг бути його другом, хто міг би заступити Оспана? Чи не Такежан часом? Або Азимбай? З ними йдуть в життя ошуканство й підлість, темні злочинства…
«Навкруги вороги. Вороги не тільки мої, але й усього народу… Що чекае далі? Хоч скільки думай, шукай, виходу не видно». Абай відчував себе неначе в глухому куті. Самотній, він мовчазно пив келих гіркоти, простягнутий йому життям, не поділяючи свого суму ні з ким.
Саме такий стан Абая і непокоїв його молодих друзів. Вони покладали великі надії на приїзд Абдрахмана, сподіваючись, що побачення з сином розвіє похмурий стан Абая. Але ось минуло вже три дні, як приїхав Абіш, а Абай, як і раніше, був заглиблений у свої похмурі думи. Майже весь час він перебував у жалобній юрті.
Ввечері Дармен повів Абдрахмана з юрти, щоб поговорити з ним.
Сонце сідало. Весь захід був охоплений темно-червоним полум’ям. Високе чисте небо з дивовижним спокоєм простяглося над широкою рівниною. Дув холоднуватий вітерець. Абіш глибоко зітхнув на повні груди, неначе звільняючись від суму жалобної юрти.
Жигіти йшли берегом річки. Тут росли густі зарості типчака. Земля була вкрита невисокою зеленою травою.
Розмовляючи, вони далеко зайшли вниз по річці. Дармен перший заговорив про стан Абая. Говорив він не тільки від себе, але й від імені всіх молодих Абаєвих друзів. Абдрахман уважно слухав його.
– Ми чекали на тебе, Абіш, як на людину, яка може принести Абаю-ага зцілення. Самі ми неспроможні розвіяти тяжкий його сум. Тобі слід підбадьорити батька. Придумай що-небудь!
Абдрахман, ідучи поряд з Дарменом, поглядав на нього збоку. Сонце вигравало яскравими бліками на широкому лобі жигіта, на смаглявій шкірі вилиць. На зблідлому обличчі виблискували великі виразні очі.
Уважно вислухавши юнака, Абдрахман відповів йому дуже коротко. Вважаючи за негідне для мужчини багато говорити про свій власний клопіт, він сказав:
– Дякую вам усім за ваше піклування про батька, Дармен. А як розважити його, нам треба подумати разом.
Така небагатослівність сподобалася Дармену. Він теж вважав, що справжня людина повинна проявляти себе у вчинках, а не в словах, і не любив пустих балачок.
Непомітно вони дійшли до невеликого аулу, що стояв на березі річки. Назустріч їм кинулися, загавкавши, два кудлатих чорних собаки, вибігло кілька хлоп’ят, попереду яких був хлопець років семи-восьми, що нагадував чимось Дармена. Жигіт враз підкликав його:
– Рахім-тай, батько вдома?
– Ні, не вдома. Він біля юрти сидить,– відповів Рахім.
Абіш, Дармен і супутники малого Рахіма розсміялися, сам він теж посміхнувся й, засоромившись, почав колупати пісок великим пальцем правої ноги. Дармен, ласкаво взявши його за плечі, пригорнув до себе. Хлопець з сором’язливою цікавістю розглядав Абіша, його білу гімнастерку, блискучі гудзики, шпори, що побрязкували на лакованих чоботях. Жваві чорні очі не пропускали нічого.
Рахім уже здогадався, що перед ним «вчений Абіш-ага» з аулу Абая, про якого всі діти вже багато чули, але якого не всі ще бачили.
Абдрахману хлопчик дуже сподобався і, нахилившись, він погладив його густе блискуче волосся.
– А хто твій батько, Рахім-тай?
– Ата,– відповів він, і Дармен, розсміявшись, пояснив, що малий – остання дитина Даркембая.
– Нашому Дакену не щастило з дітьми. Всі повмирали малими. Старий дуже відданий йому.
Слова ці збентежили Рахіма, він випручався з рук Дармена, кажучи:
– Дармен-ага, я побіжу скажу батькові про вас!
І він побіг до невеликої закуреної юрти, що стояла посеред бідного аулу.
Абдрахман подивився йому вслід.
– Зайдемо, Дармен. Дакену треба віддати салем раніше, ніж іншим,– сказав він і додав: – У цього старого очі ще зіркі. Мені цікаво, що бачили вони за час нашої розлуки, за чим стежать тепер.
Даркембая вони знайшли біля юрти. Він сидів у затишку на шкурі лошати і, швидко махаючи маленькою сокиркою – шапашотом,– обтісував важку довбню, щоб нею забивати кілки. Видно було, що це для нього не праця, а скоріше приємність. Шапашот у його умілих руках врізався в дерево, як у масло, гладенько й чепурно обтісуючи довбню. Старий тепло відповів на привітання Абдрахмана, не кидаючи роботи. Юнак підсів до нього, з цікавістю дивлячись на точні і плавні рухи його рук, і заговорив так, наче вони розсталися вчора.
– Даке, мені здається, що життя не поскупилося для вас ні здоров’ям, ні силою, адже ж це, мабуть, найкращий його дарунок,– посміхаючись, сказав він.
Даркембай кинув на нього з-під сивих брів дружелюбний погляд і теж усміхнувся:
– Голубе мій Абіш, ти повторив те, про що недавно сказав і твій батько. Тут якось у одного з наших жатаків поламався віз, я вставляв спиці в колесо. Підійшов Абай, подивився і сказав: «Молодець, сила в тебе ще міцна!» І ще сказав мені: «Не піддавайся старості! Вже коли дістав такий дарунок, бережи його». Хороша він людина, добра зичить людям, особливо нам, бідним жатакам…– казав Даркембай, а сам ретельно тесав довбню. Потім він почав розпитувати Абдрахмана: – Вчитися закінчив, Абіш? Зовсім повернувся до аулу чи знову поїдеш далеко?
Той відповів, що зиму він ще вчитиметься, а навесні, мабуть, приїде додому ненадовго, поки не почне військову службу. А де йому доведеться служити, він ще й сам не знає.
– Значить, знову поїдеш. А коли ж тут житимеш? – сказав Даркембай і якийсь час стругав мовчки, явно невдоволений. Потім заговорив: – 3 того, що каже Абай, я зрозумів, що вчитися – справа хороша. Російське навчання просвітлює людину, робить її видющою. І руку її подовжує. Абай і наших жатаківських дітей віддав у науку. Я чув, ті, хто по-російському вчилися, вже людьми стали. Ось син Молдабая – Аніяр, син Муздибая, син киргиза – Омарбек уже осягнули науку і тепер користь приносять. От хоча б Садвокас: зібрав усіх синів жатаків – таких замурзаних, як мій Рахім! – і навчає їх грамоти. Нам, казахам, тямущі люди потрібні. Ось навіть і я, хоч старий, а навчився ремесла і теж комусь став потрібний! – неначе підсміюючись над собою, сказав він, показуючи майже закінчену довбню.
Дармен зважив за потрібне втрутитися.
– Даке, ви добре знаєте, як вас цінують в аулі,– і юнак обернувся до Абдрахмана.– Робота Дакена для жатаків – велика підмога, Абіш. Він і соху, і воза полагодить, зробить і лопату, і косу, і сапу, і сокиру…
– Можу й казан полагодити, і будь-який посуд! – з жартівливою поважністю підхопив Даркембай.
– Словом, став майстром і по дереву, і по металу,– говорив далі Дармен.– Про нього жатаки тепер кажуть: «Жив, жив кінь, а на старість пішов інохіддю!» Та він і сам задоволений, що в ньому виявилися такі здібності. Хоч йому вже сьомий десяток, а, бачиш, сам заробляє собі на життя, та й люди хвалять. Тим-то наш Дакен і каже, що казахам потрібні всякі тямущі люди!
Даркембай слухав його посміхаючись. Незважаючи на різницю у віці, вони звичайно жартували один з одного, як ровесники.
– Е, що там про мене, любий мій! – промовив Даркембай, підморгуючи Абдрахману.– Що я роблю? Якісь дурниці! Вдариш сокиркою – вийдуть сани, постукаєш молоточком– вийде віз. У нас є інші тямущі казахи, оті справді діло роблять. Їхня робота – тріскучі удари по струнах домбри та всілякі «арі-айдай бойдай-талай!» [33]33
Арі-айдай бойдай-талай – звичайний приспів казахських пісень на зразок російського «ай-люлі».
[Закрыть] .
Дармен і Абіш зареготали.
– Не попадайся йому на язик, Абіш! У цього старого хватка ще міцна! – крізь сміх промовив Дармен, поглядаючи на дядька, який задоволено посміхався.
Але тут Даркембай повернувся до серйозної розмови:
– То добре, що ви вчитесь, а погано, що, навчившись, не повертаєтесь до аулу,– сказав він, звертаючись до Абдрахмана.– От син Молдабая поїхав у Ташкент, служить там. І ти такий саме маєш намір. Ніяк я цього не збагну. Батьки вас навчали, народ вас чекав, як чекають влітку соковитих ягід, а ви доспіли і не хочете принести користі народові. Хочете підніматися самі, дістати чини, при владі стояти. А ви гляньте, як один Абай на всю нашу округу випромінює світло! Та що він! Навіть отой балакун Баймагамбет, який грамоту знає не краще, ніж його кінь, а й той потерся біля Абая – і набрався знань. З ним поговориш – і сам розумнішим стаєш. Коли він ночує в мене і цілий вечір розповідає, що перейняв від Абая, я вгамовую спрагу, неначе до юрти підійшла багатоводна ріка… Одиноке дерево в пустелі завжди сохне, якщо навколо нього не проросте його насіння. Хочете досягти висоти – тягніться до неї разом з усіма паростками, а не поодинці…
Слова Даркембая вразили Абіша. У нього були свої потаємні думки, про які він не говорив навіть з батьком: Абдрахман не раз думав, як би уникнути військової служби, жити в аулі і самому навчати молоде покоління. І тепер слова Даркембая здалися йому голосом самого народу, що справедливо вимагав його допомоги.
До юрти підійшла Жанил з двома відрами молока.
Вона була набагато молодша за Даркембая. Походила вона з роду Бокенші. Коли там помер її перший чоловік, родичі-жатаки радили Даркембаєві одружитися з нею. Всі діти Даркембая від його першої дружини вмирали в ранньому віці. З народженням Рахіма в сім’ї встановилося повне й спокійне щастя. Жанил була саме тією людиною, яка була потрібна Даркембаю в наступаючій старості. Вона щиро поважала його, піклувалася про нього. Даркембай, якого Абай називав раніше сумним стариком, за останні роки наче помолодшав. Працьовитий взагалі, тепер він вважав за свій обов’язок ще більше працювати для Жанил і, головним чином, для Рахіма. Незважаючи на свої шістдесят з чимсь років, Даркембай зумів навчитися незнайомих для нього ремесел і за короткий час став ковалем, столяром, майстром на всі руки.
Друзі й родичі – всі помітили, як на схилі свого життя піднісся духом цей старик. Особливо раділи з цього Абай і Базарали. Абай щороку давав на літо Даркембаєві корову і двох-трьох кобил для доїння, взимку присилав худобу на м’ясо.
Побачивши дружину, Даркембай відклав сокиру й підвівся:
– Жанил, до твого дому прийшов гість, та ще який! Іди приведи баранця, Рахім тобі допоможе. Пригостимо як слід такого гостя!
Жанил привітно поздоровкалася з Абдрахманом і одразу почала поратись.
– Абіш, голубе, що ж ви сидите на голій землі? Дайте я постелю вам! – І, швидко зайшовши в юрту, вона винесла звідти повстину. Розстеляючи її біля юрти, вона говорила:
– Рахім-тай мені вже все розказав, коли я доїла овець. Прибіг і каже: «Апа, кінчай швидше доїти. Дармен-ага привів гостя!» – і просто потяг мене за плаття.
Рахім, соромлячись, ховався за матір і підштовхував її, немовби кажучи: «Ну, гаразд, що там розповідати!»
Абдрахман почав рішуче заперечувати:
– Ні, Даке, ні женеше, і не кажіть про барана! Вже коли хочете нас пригостити, то скип’ятіть овечого молока. Та я й люблю його більше, ніж м’ясо!
Дармен підтримав його:
– Женеше, почастуй його «білим козеням» [34]34
«Біле козеня» – сир з вершками.
[Закрыть], його він у Петербурзі, мабуть, не щодня куштував.
– Де там! І разу за цілу зиму не їв! – підхопив Абіш, почуваючи себе тут, як у рідному домі..
Коли добре смеркло, Даркембай залишив роботу і разом з гостями зайшов у юрту. На вогнищі стояв уже невеликий казанок, поставлений Жанил, на почесному місці розстелені ковдри і розшиті повстини.
Посадивши Абдрахмана і сівши сам, Даркембай вів далі розмову, почату перед приходом у юрту: на прохання Абіша він розповідав йому про становище жатаків.
– Жатаки наші зовсім зубожіли, голубе Абіш,– закінчив він.– Останніх два роки звалилися на нас таким тягарем, що ми ніяк на ноги не зіпнемося.
Ще з торішніх зустрічей із стариком Абіш знав, що помста Такежана жигитекам зачепила й тутешніх жатаків.
– Даке, давно хотів вас запитати,– звернувся він до старого.– Скажіть мені: як розуміли цей набіг ваші жатаки і жигитеківська голота? Що вони думали, погнавши табуни всесильного Такежана?
Старий схвально і ласкаво глянув на Абдрахмана:
– Якщо я правильно тебе зрозумів, голубе мій, ти хочеш знати, як себе проявляє у випробуванні народ? Ти питаєш, чи бачив я тоді його справжнє лице?
Він помовчав, підкладаючи у вогонь кізяк, а потім заговорив, дедалі більш пожвавлюючись:
– Бачив… Правду кажучи, і наші жатаки, і жигитеківські бідняки показали, чого вони варті. Я не раз думав про цей набіг і тепер добре розумію, що похід цей був особливим походом… Походом бідняків. І не Базарали його почав. Почав його народний гнів, що дійшов до кипіння. Коли б ти побачив, як сколихнувся тоді весь цей смиренний люд! – Даркембай випростався, і в очах його заблищав вогонь.– Я й сам не пізнавав багатьох жигитів. Що вони тоді говорили? «Ну що ми зробили – самого тільки Такежана розгромили! А їх сила-силенна! Ех, коли б усю цю зиму налітати нам на них грізною бурею!» – от що вони говорили! Базарали повів розгніваний народ, відповідав за всіх тільки сам. На суді нікого не назвав з тих, хто подався за ним у набіг. Мужня і чесна людина! – Даркембай з гордістю говорив про це і висловив думку, що здивувала Абдрахмана: – Хіба може герой народитись, якщо народ не спородить його сам? Звідки ж узятися в його серці вогневі мужності й сміливості? Базарали – син свого народу. Він сміливий і непохитний – і народ наш такий же. Коли на суді в місті вирішили, що ми повинні віддати за кожного коня Такежана по два п’ятирічних коня, степ захвилювався. Такого жорстокого рішення ніхто з нас і не чував. Цілі аули, наче повалені бурею, не могли зрушити з місця. Як же кочувати, коли немає коней? Залишалось або розбрестись по інших аулах, іти в найми, або осісти на землю, забувши про кочування. Але ніхто не скаржився, не стогнав. Багато з тих, у кого була в руках сила, пішли на Іртиш працювати до росіян, інші осіли тут, почали працювати на полях. І хоч як важко нам судилося, народ витримав усе… Я старий, а тільки тепер зрозумів, що коли триматися купи, то народ підніме все, як сильна, могутня хуртовина. Такої думки я, і всі люди з народу так думають, діти мої… От у чому причина, чому на сьомому десятку літ я навчився ремесла і став майстром!
Слова старого нагадали Абдрахману те, що він чув у Петербурзі про селянські повстання в Росії. І юнак заговорив про це. Він розповів Даркембаю, що в Росії дедалі частіше піднімаються гнівні сили селян. Біднота повстає проти насильства царської влади, проти гноблення хазяїв-поміщиків. Абіш говорив і про далеке, але пам’ятне всім повстання Пугачова, який пішов проти самої цариці, і про те, що було в Росії за останні десять років.
– Понад триста разів у шістдесяти губерніях піднімалися на боротьбу за свої права російські селяни…
Деркембай, уважно його слухаючи, схвально кивав головою і, коли Абіш замовк, сказав:
– Добра розповідь, голубе мій! Яка ж темна глушина – наш казахський степ! Що ми тут знаємо? Думали, що своїм нападом на Такежана вчинили небувале, про що триста років ніхто не чув, а виявляється, на російських полях бурхає справжня хуртовина! В шістдесяти губерніях – це ж ціла держава! Кажеш, триста разів бралися за шокпари? Оце діло! Видно, де праця, там і мужність. Дужий, сміливий народ ці росіяни, справжні батири! Недарма Абай каже: «Навчайтесь усього в росіян, вони йдуть вперед, далеко бачать».
Абіш згадав про Базарали і записав Даркембая, як той живе.
– Тяжко, голубе мій,– с?арий похитав головою.– Ти не чув, адже він дуже хворий…
І Даркембай розповів, що Базарали все ще прикутий до ліжка тяжкою хворобою.
Заговоривши про Базарали, Даркембай згадав і про Такежана. Він все ще переслідує тих його родичів з урочища Шуйгінсу, які стали тепер жатаками. Хоч вони цілком сплатили накладену на них судом пеню, він не задовольнився цим. Такежан, Азимбай, Майбасар і інші Кунанбаївці нещадно утискували їх, неначе кажучи: «Чому ж усі ви сидите на місці, уявляючи себе цілим народом? Чому не розбрелися хто куди? Чому не просите милостині, стоячи біля нашого порога?»
– Вони, як і раніше, чинять над бідняками всяке насильство, випасають їхні посіви,– сказав Даркембай.– Та й нас не залишають у спокої. Коли вони ще дозволяють нам жити, то не через те, що бояться бога, а через те, що озираються на Абая. Вони його все-таки бояться, хоч люті на нього… Є такий косоокий гаспид, на ім’я Уразбай. Минулого року, поки був живий Оспан, він збирав цілу дружину, щоб завдати йому удару. Шукав відчутних кийків не тільки в нас, на Чингісі, але й на Бугили, й на дальньому Шагані. Збирав собі спільників і в Кокші, і в Конирі, і в Мамаї. А тепер, така чутка, він вирішив заволодіти усім Тобикти іншим робом. Почав знову загравати з жигитеками, гадаючи посварити Такежана з Абаєм. Підсилає і до Базарали, намагається і його підбити на свій бік. Ну, Базекен йому й відповів… Добре відповів!
Закипів чай. Жанил подала гостям піали. Дармен звернувся до Абдрахмана, договорюючи те, чого не договорив Даркембай.
– У Даке і Базекена нема таємниць в одного від другого. Я думаю, буде правильно, коли ти перекажеш Абаю-ага відповідь Базекена. Він, мабуть, цього й хотів, посилаючи Абилгази сюди.
Даркембай ствердно кивнув головою:
– Правильно кажеш. Видно, Базекен хоче, щоб Абай не був захоплений зненацька. Так от що розповів мені Абилгази. Базекен відповів посланцеві; «Передайте Уразбаю, я добре бачу, що він хоче зробити мене мавпою, а себе – лисом. Кажуть, одного разу лис запропонував мавпі поділитися здобиччю. Побачили вони пастку з шматком свіжого м’яса. Лис і каже мавпі: ти, мовляв, мій гість, через те віддаю м’ясо тобі. Мавпа полізла в пастку, вона захлопнулась, придушивши її лапи, а м’ясо дісталося лисові. Мавпа почала докоряти лисові, а той сказав їй, напучуючи: «Є два роди щастя: одне для голови, друге для ніг. Тебе схопило залізне щастя для ніг, хоч топчи його – воно вже не покине тебе». Мабуть, Уразбай вважає, що шукав жигитеків і дає їм і мені залізне щастя, якого не позбудешся. Аули наші зубожіли, сам я прикутий до ліжка. Він хоче тепер нацькувати мене на Абая. Ми не ворогуємо з Абаєм. Я ніколи не зраджував Абая і не зраджу! Нехай Уразбай тримається від мене подалі з своїми хитрощами».
Розповідаючи це, Даркембай не забував підкладати гостям «біле козеня»…
Пізно ввечері друзі попрощались з Даркембаєм, вийшли з юрти і пішли рівниною до свого аулу.
Ніч була безвітряна, в повітрі відчувалась прохолода. Повний місяць стояв високо в небі. Зірки мерехтіли тьмяним світлом, неначе десь дуже далеко розсипались дрібні іскри. Світле небо здавалося величезним. Світ немовби ще поширшав, відкриваючи весь неуявний, безмежний простір.
Велична картина захопила Абіша. Всесвіт, який не можна окинути оком і який не вміщується в уявленні, неначе розчинив його в собі, як маленьку порошинку. Дивлячись у чарівне місячне небо і відшукуючи на ньому знайомі зірки, Абіш намагався уявити собі, що кожна з них – центр свого власного великого світу, в порівнянні з яким уся наша сонячна система здається ледве помітною крапкою. Він посміхнувся при думці: як знайти в цій крапці нашу землю, а на ній плем’я Тобикти і в ньому – його самого, Абіша?
Степове життя продовжувало місячної ночі свій спокійний плин. Десь валували собаки, звідкись чути було протяжні оклики сторожів. Іноді долинав чийсь спів або далекий дівочий сміх. У яскравому світлі місяця ковила вилискувала сріблястим світлом, слабким і мерехтливим, як світіння фосфору. Часом ледь порушене вітерцем повітря розносило по степу гіркі пахощі полину.
Абдрахман ішов не кваплячись; усією душею він вбирав у себе цей місячний степ, за яким так знудьгувався. Коли б не було тих важких думок, що пробудились у ньому після розмови з Даркембаєм, він міг би, мабуть, зараз бездумно втішатися таємничою принадністю ночі, схожої на прекрасне сновидіння. Може, він узяв би коня і помчав навскач місячною рівниною, женучись за чимось не відомим йому самому. А може, душа потягла б його до тої, про яку він не забував весь цей час…
І несподівано для самого себе Абдрахман раптом вирішив поспитати Дармена про те, що давно його хвилювало:
– Дармен… А як там Магріфа? Де вона? Як живе? Чому ти нічого не говориш мені про неї?
– Магріфа все та ж, Абіш,– охоче відгукнувся Дармен.– Нічого не змінилося. Не казав я про неї, бо думав, ти все знаєш з листів Магаша.
– Останнього листа я одержав навесні. Відтоді минули місяці…
Дармен угадав сумніви Абіша.
Минуть не місяці, а роки, а вона не зміниться,– швидко відповів він.– Тепер уже видно, що ніхто не заступить їй тебе. Вона кохає тебе, Абіш.
Абдрахман зітхнув:
– А я, як і раніше, ні на що не зважився. І цієї зими я все ще буду птахом, що відбився від рідної зграї… Що мене чекає, не знаю… Але хоч нехай там що, мені здається, що примушувати Магріфу чекати невідомо скільки несправедливо.
Дармен погодився з ним:
– Правда, її родичі, видно, мучаться від того, що вона обплутана без вірьовки. Зате наші ні від чого не збираються відмовлятися. Не минулого року, то цього, а не цього, то наступного, як ти сам сказав. У всякому разі, діло вирішиться! Однак все-таки хоч щось ти повинен тепер сказати Магріфі. Будеш мовчати – знову приречеш її на довге самотнє страждання.
Абдрахман нічого йому не відповів, тільки мовчки кивнув головою і важко зітхнув. Що він міг відповісти? Коли б навіть був здоровий, однаково в такий час, як зараз, не можна було говорити про одруження. Аул у жалобі, а батькове серце ще більше, ніж раніше, зранене. Він, Абаїв син, повинен ще розібратися в тій ворожнечі, що клекотіла навколо батьківського аулу.
– Ех, Дармен! – вигукнув він, беручи друга за руку.– Нема хазяїна в цьому великому багатостраждальному степу. І нема кари на лиходіїв! Невже ці уразбаї знаходять спільників собі в аулах?
– Звичайно, Абіш, адже ти сам чув. Але Дакен розповів не все, він говорив тільки про Уразбая.
– А хто ще?
– Е-е, що там казати? Знайдеться багато. І поруч, і далі…
– Говори точніше: хто поруч, хто далі?
– Далі, наприклад, Жиренше… А поруч – Такежан, он там видніється його аул… Цей ще придивляється, куди вдарити. А Жиренше, як і Уразбай, один з головних баламутів.
– І що ж вони роблять?
– Підбурюють усіх на ворожнечу. Цієї весни, коли аули ще не знялись із зимівель, Жиренше заїхав з друзями до Асилбека попоїсти сибага [35]35
Сибага – частування, припасене спеціально для шанованих осіб.
[Закрыть] . Треба сказати, що він усе підмовляв Асилбека ворогувати то з тим, то з іншим, а той, як людина смирна й розумна, нацьковуванням його не піддавався. І от, зайшовши в юрту, Жиренше, глузуючи, сказав: «А ти, мій сич, я бачу, як і раніше, лежиш, не ворухнешся. Все міркуєш про майбутнє?» Ти чув, мабуть, у нас кажуть про сича, ніби він цілий день сидить не ворушачись через те, що дивиться в майбутнє. Ну, Асил-ага зразу ж відповів Жиренше: «А ти, мій одуде, все підплигуєш та попискуєш біля кожної купи гною, намовляючи всіх?»
Абдрахман, уявивши собі маленьку пташку з смугастими крильцями і високим гребінцем, що завжди неспокійно підстрибує, мимоволі зареготав.
– Оце-то красномовці! Що за майстри! Як уміють вони в короткій сутичці небагатьма словами висловити багато! Отож і здається, що вони посилають один одному не слова, а отруєні стріли!.. А все-таки цих майстрів красномовства можна тільки пошкодувати. На що вони витрачають свій талант? В усякому разі, не на те, щоб робити добро…
Абдрахман перевів розмову на Такежана, розпитуючи Дармена, що ж лихе замишляє той. Запитання ці поставили юнака у важке становище. З одного боку, він не хотів розпалювати ворожнечі між родичами, а з другого – не хотів, щоб Абдрахман нічогісінько не знав про заміри Такежана. Зважившись, юнак почав говорити:
– Кажуть, Такежан-ага кує нове лихо, шукає серйозного приводу, щоб уже зараз посваритися з Абаєм-ага. І, кажуть, він цей привід знайшов.
– Який же?
– Поділ спадщини Оспана-ага.
– Поділ? – здивувався Абдрахман.– Та як же можна говорити про поділ, коли не минуло ще й року жалоби? Хто ж дозволить йому ділити спадщину, коли ще свіжа могила?
– Е-е, Абіш, у тому ж і річ! Недарма кажуть, що друг, який задумав з тобою розлучитися, попросить у тебе задню луку сідла [36]36
Тобто зажадає неможливого.
[Закрыть]. Кажуть, Такежан хоче запропонувати такий поділ, щоб примусити Абая-ага не погодитись. І тоді, зваливши на нього всю провину, він зможе перейти на бік батькових ворогів…
Дармен замовк, Абіш теж не розпитував далі, вирішивши поговорити про все з Магашем.