355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Мухтар Ауэзов » Шлях Абая » Текст книги (страница 18)
Шлях Абая
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 15:41

Текст книги "Шлях Абая"


Автор книги: Мухтар Ауэзов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 46 страниц)

3

Сьогодні вранці до юрти Єркежан підскакав посильний волосного, молодий жигіт Бегдали. Після смерті Оспана посаду волосного тимчасово обіймав Шаке, Абаїв небіж, який вважався «кандидатом». Бегдали передав Абаєві кілька листів, казенний пакет і сказав, що у нього є доручення від волосного на словах. В юрті було повнісінько народу – тут були Абаєві сини, сама Єркежан та інші жінки. Бегдали, окинувши їх поглядом, додав, що доручення це Шаке просив передати наодинці.

Абай накинув на плечі чапан, надів легкий тимак з білого каракуля і вийшов разом з Бегдали з юрти. Там він мовчки підвів на жигіта свої великі очі.

– Шаке доручив мені сказати вам, Абай-ага, що вам тут є повістка з канцелярії повітового,– почав посланець.– Про це повітовий написав і волосному. Пише, що викликає вас на якийсь допит, а волосному і старшині наказує простежити, щоб виїхали вчасно. Шаке хоче вас попередити. «Мабуть, на Абая-ага є якась скарга, а начальство стоїть на боці скаржників»,– от що велів вам переказати Шаке.

Абай мовчки повернувся і пішов у юрту.

«Мовчить, ні слова не відповів. Чого це він? – думав Бегдали, дивлячись йому вслід.– Невже так звик до викликів начальства? Чи просто хоче удати, що йому однаково?»

Коли Абай увійшов у юрту, Абіш встиг уже проглянути всі листи.

– Вам повістка від семипалатинського повітового начальника,– сповістив він батька.– А оцей лист вам від Федора Івановича, він і мені написав.

Нагадування про Павлова відразу змінило настрій Абая. Він посміхнувся і, певно, повеселішав, проте під враженням того, що почув від Бегдали, насамперед простяг руку до повістки. Але, згадавши, що залишив окуляри дома, попросив Абіша прочитати її.

Абдрахман, не бажаючи, щоб чули всі, нахилився до батька і тихо прочитав йому повістку.

Повітовий начальник Казанцев з наказу канцелярії губернатора викликав Ібрагіма Кунанбаєва на надзвичайний з’їзд представників Семипалатинського, Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів, що має відбутися п’ятого вересня на території Кара-Молинського ярмарку. Повістка закінчувалася погрозою, що в разі неявки Абай буде притягнений до відповідальності.

В повістці згадувалась і причина виклику: «…В справі недоїмників Чингіської волості як відповідача». З минулого року Абай тричі давав показання в цій справі канцелярії повітового начальника. Тепер було видно, що справа перейшла до канцелярії губернатора. Можливо, що нею зацікавились і власті вище: Абай пригадав, як при останньому розгляді, цієї весни, чиновник натякав на те, що канцелярія генерал-губернатора в Омську вимагає вислати справу туди.

Слідом за цим Абіш почав читати батькові листа від Павлова. Федір Іванович провів літо на Іртиші, обслідуючи там життя переселенців. Повернувся він до Семипалатинська недавно і один з його друзів у канцелярії губернатора сповістив його, що останнім часом на Абая надійшло багато скарг.

«Схоже на те, що і ваші степові сутяги, і чиновники губернатора одностайно зійшлися на тому, щоб зажадати від вас жертвоприношення не Аполлонові, а богині правосуддя, яке інакше називається хабарем,– писав Павлов із звичайною своєю жартівливістю.– Моя порада вам: з високопоставленими чиновниками поводьтеся сміливо, з гордо піднесеною головою. У вас є на це право. Ваша популярність серед степового народу велика, я зрозумів це, коли розмовляв з казахами Зайсанського та Усть-Каменогорського повітів. Я радий з цього і пишаюся вами. Народ ваш з вами, а хіба може людина мріяти в своєму житті про більшу нагороду? А та обставина, що життя є боротьба,– це ми з вами, здається, добре зрозуміли…»

Слухаючи листа Павлова, Абай неначе звільнявся від того заціпеніння, яке весь час володіло ним. Горе, що душило його, наводило його на похмурі думки, а іноді навіть примушувало думати: «Навіщо жити?» Павлов своєю розумною і діяльною дружбою і цього разу підтримав його. Здатність Федора Івановича глибоко і вдумливо ставитися до всіх життєвих подій давно приваблювала Абая. «Мудрість перемагає будь-яке зло. Якщо будеш спиратися на неї, піднімешся над підлотою і злобою. Тільки тоді розсипляться на порох низька заздрість, підступні заміри, заздрісне суперництво. І тоді, перетворившись на малюсіньких мурашок, вони не злізуть вище за твою кісточку»,– думав Абай.

Павлов, який дав роздумам Абая новий поштовх, справді був його вірним другом. Ця думка зігрівала серце Абая.

В листі Федора Івановича до Абдрахмана, якого Абіш теж прочитав, була радісна і щаслива звістка. Багаторічна перепона, стіна, яку зводили жандармські канцелярії, повалилася: Павлов нарешті офіційно одружився з своєю коханою Сашею. Абдрахман знав з попередніх розмов з Федором Івановичем, що вона була відправлена разом з ним на заслання з Харківського університету, пройшла багато етапів і пересильних в’язниць. Усі ці випробування не зламали її сміливого духу справжньої революціонерки. Коли Саша була разом з Федором Івановичем на засланні в Тобольську, вони з’єднали свої життя. Але Павлов, висланий до Семипалатинська, змушений був з нею надовго розлучитися.

Розповідаючи тепер про тяжке життя Павлова, Абіш, неначе звертаючись до своїх молодих друзів, зробив висновок, що людині розумній, сильній духом і волею ніякі страждання і муки не можуть перешкодити обстоювати свою свободу.

– А як же Федір Іванович був засланий вдруге? – запитав Магаш. – Хіба за одну і ту ж провину можна двічі карати?

Абдрахман розповів, як це сталося:

– Федір Іванович попав до Сибіру ще до вбивства Олександра Другого. І коли в Росії почали приводити народ до присяги на вірність новому цареві, Олександру Третьому, Федір Іванович був одним з тих небагатьох людей, які ділом довели вірність своїм переконанням. Коли й від нього зажадали, щоб він приніс присягу новому цареві, він відповів: «Моє молоде життя проходить у засланні, на яке прирік мене померлий цар. Якщо один цар піддав мене такій карі, то як можна думати, що я можу бути вірним слугою другого царя? Навіщо ж брати з мене клятву? Для мене і новий, і старий цар – однакові. Лицемірно клястися у вірності ненависній мені владі я не можу. Засланий Павлов залишиться засланцем, злочинцем, якому нема діла до царів».

– Молодець! Оце відповідь! – захоплено вигукували Магаш і Какитай.

– Так, для цього треба було мати мужність,– казав далі Абіш.– Далеко не всі з тих, що були в засланні, одважились на такий сміливий крок. Але так само учинив і великий російський письменник Короленко. Він був у засланні на Уралі, а за це попав до Сибіру. Павлова ж із Тобольська вислали спочатку до Омська, а потім до Семипалатинська. А Саша так і залишилась у Тобольську, незважаючи на її прохання вислати її разом з ним. Жандарми не визнавали її дружиною Федора Івановича: засланці можуть одружуватися тільки з дозволу властей, а їм не вдалося його одержати. Більше того, коли строк заслання Саші закінчився, їй довгий час не дозволяли жити у Семипалатинську як зсильнопоселенці. Жандарми знущалися з неї. Але тепер Федір Іванович пише, що вона домоглася розпорядження з Петербурга, приїхала в Семипалатинськ, і вони нарешті офіційно одружилися…

Розповідь Абіша викликала щире співчуття всіх, хто був у юрті. Молодь жваво обговорювала впертість і наполегливість Саші. «Невгамовний дух! Вірна душа!»– чулися вигуки.

Магаш, занепокоєний викликом Абая до начальства, почав було розмову про поїздку, але батько перебив його, знову заговоривши про Павлова:

– От слухаю я про нього і думаю: що знають про росіян наші казахи, всі ці уразбаї, які переслідують мене кляузами? «Білий цар», «корпус», «повітовий» – ось усе, що вони твердять! Росіян вони уявляють собі тільки чиновниками, урядниками, стражниками… А за кого вони вважають таких російських людей, як Павлов?

Абаєве обличчя зблідло, очі розширились. Давно вже молоді друзі не бачили його в стані такого піднесення.

– Проте чи варті самі ці чванливі людці хоча б одної волосинки Павлова, якого вони називають злочинцем? – продовжував він.– Дякувати богові, що поряд з нами Росія! В ній і сила думки, рух вперед і справді багате мистецтво. Коли наш народ, розорений, нещасний, зазнавши «Актабан шубиринди» [47]47
  Актабан шубиринди – буквально: «Велике лихо переходу босоніж». Під цією назвою відоме переселення казахів з берегів Сирдар’ї до північних степів Арка у XVIII ст. під натиском джунгар, коли більшу частину шляху народ пройшов пішки.


[Закрыть]
кинувся на північ, він знайшов у Росії захист. Але потім жив поряд у своєму глухому степу, темний і затурканий. Першим посланцем його до росіян, першим глашатаєм був Алтин-сарин. Я пішов його шляхом. Мені пощастило зустрітися з хорошими російськими людьми. На них і почав я спиратися. Та й не сам я. І ви, дістаючи від росіян свої знання, теж спиралися на цих людей! Вони допомогли нам, відкрили очі на життя… Але яке щастя чекає ті покоління, що змінять моє й ваше! Вони підуть до російського сусіди всіма кочовищами. Зійдеться народ з народом. Історія поверне свій шлях… Адже правду я кажу, Абіш? – сказав він, швидко обертаючись до сина.

Абдрахман, схвильований, мовчки кивнув головою. Інші молоді люди жадібно прислухались до слів Абая, стежачи за ходом його думки.

– Якщо зумію я бути провідником каравану, що кочує на ті прекрасні жайляу, праця моя не буде марною! – говорить Абай.– Навіть митарства мої будуть моїми успіхами: можливо, по них інші зрозуміють, що добро відшукати нелегко, що шлях до нього – це шлях мук і страждань. На прикладі кращих російських людей ви бачите це на власні очі. Чого тільки не зазнавали великі російські поети Пушкін і Лєрмонтов, які для мене були першими російськими друзями! А Герцен та Чернишевський?.. А поруч з нами Павлов, життя якого проходить в утисках і засланні? Хіба почуєш від нього скаргу, нарікання? Мужність, якої не знали легенди, величезну стійкість виявляють російські герої! На історії їхнього життя слід виховувати наше молоде покоління.

Абай замовк, поринувши у роздум, і потім знову заговорив, повільно і тихо:

– Я на своєму віку не побачу цього. Але час, що чекає вас попереду, зміниться надзвичайно. У людей буде інше життя, нові закони. Народ здобуде великого щастя. І цей прекрасний час настане! Якщо я зумію покласти бодай одну цеглинку майбутньої будови, яку я вже бачу в думках, здійсниться мрія мого життя. Якщо ти можеш сказати, що хоч чимось допоміг своєму народові наблизитися до щастя, можеш вважати себе безсмертним. Нехай наші мусульманські проповідники сотні років твердять, що настає кінець світу, що він уже близько! Ні, близько не кінець світу, а кінець злу. Нам треба тільки зуміти підготувати до цього свій народ.

Дармен і Какитай не відривали погляду від Абая, чекаючи, що він говоритиме ще. Але Абай замовк. Від стріпнув свою чорну шакшу, висипав на долоню насибай і, поклавши щіпку його за губу, обвів очима молодих людей. Ті теж мовчали. На їхніх обличчях відбивалося глибоке хвилювання. Вони давно не чули таких слів Абая, давно вже так натхненно він не звіряв своїх дум.

– Федір Іванович розбудив вашу думку, Абай-ага,– захоплено сказав Какитай.– Нехай здійсняться всі його бажання!

– Ваші слова заслуговують на те, щоб це записати на папері. Ви начебто розмовляєте з майбутнім, перегукуйтеся з нащадками,– промовив Абдрахман.

Магаш і Какитай, цілком поділяючи його думку, схвально перезирнулися. Але Абай заперечливо похитав головою.

– Не я перший їх кажу, адже ти сам знаєш, Абіш,– сказав він, проводячи долонею по розкритому зошиту, що лежав поруч нього.– Отут у Пушкіна написано:

 
Товариш, вір: зійде вона,
Та зірка щастя чарівного…
 

– Це правда,– сказав Абдрахман,– але в нас, казахів, не було ще жодної людини, яка, звертаючись до майбутнього, висловила б цю думку, сповнену такої віри в нього.

Абай не відповів, і Абдрахман, взявши в руки листа Павлова, заговорив, звертаючись до всіх:

– Слухайте, що іще пише Федір Іванович. Він, тату, неначе розвиває цю вашу думку.– І він почав перекладати на казахську мову слова Павлова: – «Ібрагім Кунанбайович, всяка праця, особливо ваша поетична праця, робиться в ім’я майбутнього. Ваші вірші служать майбутньому, де народи чекає небувало прекрасне життя. Цей час настане. Не може того бути, щоб він не прийшов. Ніякі пута, кари, будь-які грізні сили не завадять йому! Готуйте до нього свій народ, його молодь, бо чим більше будуть люди підготовлені до майбутнього, тим повніше оцінять вони всі його блага, тим більше плодів пожнуть!»

– Прекрасна думка! Ці слова Федора Івановича можна вважати заповітом справжнього революціонера – борця за народ,– з глибоким почуттям сказав Абай.

Він: узяв листа Павлова, обережно згорнув його, сховав у кишеню і підвівся, щоб їхати до свого аулу.

Смеркало, коли Абай спішився коло юрти Айгерім. Вогню в юрті не було, ніхто не вийшов його зустрічати. Він сам прив’язав коня і, відкинувши повстину, неголос^ но гукнув:

– Айгерім, ти тут?

З темряви почувся м’який, приємний голос:

– Абай, це ви?

Тон, яким Айгерім сказала ці слова, виявляв несподівану радість. Вона спитала так, неначе коротка розлука змучила її. І в Абая знову потепліло на серці. Він швидко переступив поріг і увійшов у юрту. Айгерім зустріла його біля самісінького порога, простягнувши до нього маленькі руки. Абай палко її обняв:

– Як я скучив за собою, Айгерім!.. Такі похмурі стоять дні, сумні й важкі. А щойно ти вимовила моє ім’я так, неначе заспівала якусь ніжну, чудову пісню! Серденько моє, я сумний і стурбований. Заспокой мене, зігрій мене, зігрій своїм ніжним диханням, цілителько моя…

І у відповідь йому почувся ледве чутний шепіт, схожий на шелест шелюги:

– І я знудьгувалася, сонце моє. І мені було важко.– І, неначе соромлячись своїх слів, вона сховала обличчя на його грудях.

Після смерті Оспана Айгерім теж часто приходила до Єркежан і, сидячи поряд неї, іноді починала і свій поминальний плач. Абай все ще не очуняв від тяжкого горя, яке його спіткало. Але разом з цим спільним смутком, палке почуття, яке було в них, наче зміцніло. Бачачись тепер зрідка, на людях, вони передавали свої сокровенні думки одне одному порухом брів, поглядом, напівусмішкою. Їхнє давнє велике кохання і вірна міцна дружба тепер ще більше підсилювались. Весь цей тиждень розлуки Айгерім провела на самоті, нудьгуючи за Абаєм. Тепер він повертав додому, як і в давні перші роки їхнього кохання.

Повне взаємне довір’я і міцне щастя того часу повернулися до них. І це допомагало Айгерім спокійно вислуховувати плітки, що ширилися в аулі.

Доля трьох удів Оспана не давала спокою тим, хто любить втручатися у чужі справи. Такі люди знаходять велике задоволення в тому, щоб робити свої висновки, будувати різні здогадки, вирішувати за інших, як заманеться. Аульні плетуни – сварливі баби і нероби діди, які вміли ширити чутку не тільки по аулу, але й по всьому Тобикти,– цілими днями думали та гадали про спадщину Оспана і про його овдовілих дружин. Те, що на них припадало саме три брати Оспанових, підсилювало цікавість до цієї справи. «Три вдови і три аменгери [48]48
  Аменгер – родич померлого, зобов’язаний, за звичаєм, одружитися з його вдовою.


[Закрыть]
 – хто з ким одружиться? Ось у чому головне питання!» – міркували вони, поцмокуючи губами, похитуючи головами, і жадібно ловили всі чутки і новини. І що ближче підходив день роковин смерті Оспана, коли доля трьох удів мала вирішитись, то більше зростала цікавість плетунів.

Усі ці пересуди посилювались і не могли не доходити до Айгерім. Але вона тільки посміхалася, пропускаючи плітки повз вуха. Її гарне обличчя, на якому досі не було жодної зморшки, залишалося спокійним. Впевнена в любові і щирій прихильності до неї Абая, вона не боялась майбутнього, і всі розмови про його нове одруження зовсім не зачіпали її.

І коли Айгерім, яка так знудьгувалася за Абаєм, помітила в ньому зараз такий щирий відгук, це сповнило її вдячністю. Серцю, такому гарячому і світлому, як сонце, можна було вірити. І коли в словах Абая «цілителько моя» звучала глибока ніжність, то в словах Айгерім «моє сонце» були і віра, і глибока повага.

Випустивши Айгерім із своїх обіймів, Абай ласкаво попросив її розпорядитись по господарству.

– Айгерім, я покликав сьогодні Магаша, Абіша і молодь, щоб поговорити без сторонніх. Звели зарізати баранчика, приготувати чай.

Айгерім засвітила велику лампу, присунула до Абая низький стіл, постелила перед ним ковдру і поклала йому під лікоть дві білі подушки, які вона взяла з свого високого ліжка. Вона збиралась уже йти, коли Абай, подякувавши їй, попросив:

– Дай мені Лєрмонтова.

Айгерім швидко знайшла цю книжку серед інших і простягла її Абаєві. Той розгорнув її на закладеній сторінці, поклав перед собою і заглибився в читання.

Молодь, зайшовши до юрти, принесла з собою пожвавлення. Айгерім почала наливати чай.

Магаш був занепокоєний і, видно, засмучений. Думка про повістку Казанцева не залишала його. Що міг означати такий виклик? «Мабуть, починається новий розбрат, ворожнеча, які тільки роз’ятрять його рани. Як уберегти від цього батька, як урятувати його від зайвих мук?»

Він був цілком впевнений у тому, що Абай покликав їх усіх до себе саме для того, щоб поговорити про майбутні неприємності. Але несподівано для нього Абай заговорив зовсім про інше:

– Дорогі мої, я хочу розповісти вам про пропозиції нашої рідні. Сьогодні ранком приїжджав до мене від Такежана і від Ісхака Єсиргеп. Обидва за моєю спиною вже домовилися, тепер хочуть і моєї згоди…

Почувши ім’я свого батька поряд з ім’ям Такежана, Какитай дуже сполошився. Невже його батько задумав щось таке, що може засмутити Абая? Хоч він був рідним сином Ісхака, але всі його слова і вчинки оцінював збоку, звикнувши дивитися на життя так, як його виховав Абай. Він мало про що розмовляв з батьком і не знав ні його справ, ні замірів, проте тривога, що Ісхак може вчинити щодо Абая щось по-зрадницьки, ніколи не залишала його.

Помітивши, що юнак змінився на обличчі, Абай поспішив закінчити, щоб заспокоїти його:

– Я сподівався, що він заговорить знову про спаш. Думав, вони знову починають чвари. Виявляється, вони зараз говорять про мирну справу, спільну для всієї нашої сім’ї. Такежан та Ісхак збираються справити поминки по Оспанові ще до зими.

– Е-е, навіщо ж так хапатися? – як завжди, першим обізвався Магаш.– Адже до роковин ще більше трьох місяців.

– Для цього поспіху в них є причини досить поважні,– відповів Абай.– Рік з дня смерті Оспана минає наприкінці листопада. На цей час усі будуть вже на зимовищах, де ж справляти поминки? А зараз усі аули в зборі, нема ніяких невідкладних справ. Поминки можна цілком встигнути справити протягом цих двох-трьох тижнів. Потім настане осіння сльота, аули почнуть відкочовувати на зимівлю. От вони й кажуть: «Чи не однаково – чи тепер справляти річні поминки, чи через три місяці? Краще тепер, якщо це зручніше для всіх».

Абай очікувально обвів усіх очима. Всі мовчали, обмірковуючи сказане. Нарешті першим заговорив Кокпай:

– Абай-ага, мені здається, вони мають рацію. Чи називати це зібрання асом [49]49
  Ас – великий урочистий бенкет.


[Закрыть]
, чи річними поминками – суть одна: треба прийняти багато людей. А, звичайно, це зручніше зробити тут, на просторі, ніж на тісному зимовищі. Я не бачу більш слушного часу, ніж зараз.

Абдрахман та Какитай підтримали його, і Абай доручив Кокпаєві сповістити Такежана та Ісхака про його згоду. Але тут втрутився Магаш. Він не був проти батькового рішення, але властива йому справедливість примусила його подумати про тих людей, яких воно безпосередньо торкалося.

– Рішення це, звичайно, правильне,– сказав він, у роздумі поглядаючи на Абая.– А чи не краще буде про все дальше говорити без будь-яких посередників, таких, як Єсиргеп. Мені здається, правильніше буде обговорити питання на сімейній раді в аулі Оспана-ага, запросивши і наших аксакалів, і всіх трьох удів, і дітей – Аубакира і Пакизат.

Це справді не спадало на думку Абаєві, і він охоче прийняв розумну пораду. Слова Магаша, який поправив його, дуже йому сподобались. А втім, що саме Магаш першим подумав про те, як би не образити і без того засмучених жінок, не здивувало Абая. Чуйність Магаша і його здатність проникати в саму душу людини, вгадувати її стан з найменшого поруху брів, були тими якостями, які особливо любив у ньому батько. І тепер, ласкаво глянувши на невисокого, тендітного юнака, він схвально кивнув йому.

Вирішивши, що розмова про поминки на цьому закінчилася, Магаш заговорив про те, що хвилювало його з самісінького ранку.

– Тату, мені здається, що варто було б обговорити й іншу подію: повістку повітового.– Він глянув на Абіша, наче шукаючи його підтримки, і закінчив: – Може, поговоримо про це зараз?

Абдрахман підтримав його, сказавши, що й він не може зрозуміти, чому батько такий спокійний.

– Може, ви вже прийшли до якогось рішення, тату? – І він очікувально підвів очі на Абая.

Той відразу ж відповів спокійно і рішуче:

– А про віщо ж радитись, що обговорювати? Лист Євгена Петровича показує, що їхати треба. Поїду, зустрінуся з начальством, довідаюсь, в чому мене звинувачують. Якщо можна буде,– зустрінуся з самими наклепниками. Вирішувати тут нема чого, треба їхати.

Почувши це, Магаш просвітлів. Тривога, що мучила його, зникла після цих слів Абая. І решта молодих людей, мовчки ззирнувшись, теж внутрішньо схвалили спокійну твердість Абая.

З його мови було зрозуміло, що він вирішив зустріти небезпеку віч-на-віч і що й цим разом він готувався вийти на сутичку сам, звикнувши до своєї самотності. Видно, сутичка, що мала відбутись і яка молодим людям здавалась такою небезпечною, самого Абая не лякала і не турбувала. Він волів навіть і не говорити про неї з незміцнілою ще молоддю.

Висловивши своє рішення, Абай зробив несподіваний висновок:

– Мабуть, поминки по Оспанові краще буде справити до поїздки в Кара-Молу. Адже до цього цілий місяць.

Абай, певно, не хотів висловлюватись одверто, і кожен зрозумів його слова по-своєму. Найближче до правди був Дармен, який подумав, що Абай до поїздки на допит до начальства хотів зробити так, щоб у Такежана не було будь-якого приводу для нової ворожнечі.

Другого дня у Великій юрті Оспана зібралась його найближча рідня – всі три його вдови, приймаки – Аубакир і Пакизат, брати – Такежан, Абай, Ісхак. З Оспанових племінників старші запросили тільки Абдрахмана.

Після зустрічі в аулі жатаків Абай сьогодні вперше побачився з братами. Але зараз вони наче зовсім забули про ту подію. Ні з виду, ні своєю поведінкою вони й не нагадували про ворожнечу, що виникла між ними і Абаєм. Але що ретельніше приховували вони свої почуття, то недовірливіше дивився на них Абай і все ясніше ставало йому, що вони ховають якісь наміри. Проте він намагався і взнаки не давати, що розуміє це. «Хіба бували вони коли-небудь щирими?» – подумав він і пригадав Оспана. Той хоч любив, хоч ненавидів, а відкривав свої почуття. А з цими своїми братами Абай був наче серед чужих. Та що зробиш: треба обговорювати разом з ними все, що стосується пам’яті Оспана. Абай хотів тільки одного: вирішити всі питання без суперечок, мовчки погоджуючись з ними.

Звичай влаштовувати в перші роковини смерті пишний і урочистий ас останнім часом у цих краях поступово зникав. Навіть не було асу в пам’ять Кунанбая. І хоч багато хто осуджував за це його синів, проте самі теж ні разу не скликали людей на ас у пам’ять своїх померлих родичів.

Такежан, який у своїх потаємних цілях всіляко намагався якнайшвидше справити поминки по Оспанові, краще за інших знав, що ніякого асу не буде. Проте для того, щоб виправдатися перед невістками і в дальшому уникнути звинувачень, що про ас навіть не згадали, він довго пояснював, через що треба зважитися на скромні річні поминки, а не на ас: на такий великий бенкет гостей запрошувати треба за півроку, взимку ж справляти великий ас неможливо – значить, його слід відкласти до весни. Таким чином усі прийшли до рішення влаштувати не багатолюдний ас, а річні поминки і призначити їх через три тижні.

Тут-таки визначили і число запрошуваних та кількість худоби на частування.

Гостей збиралися скликати багато. На думку Такежана та Ісхака, всі іргизбаї були так чи інакше зобов’язані Оспанові і тепер охоче візьмуть участь у витратах на поминки. Було вже домовлено, скільки худоби дасть кожен аул.

Абай і вдови Оспана не заперечували проти цього. Проте Абдрахман не зміг змовчати.

– Чим же тоді ці поминки відрізнятимуться від аса? – запитав він.– І в тому, і в іншому випадку зберуться не самі тільки родичі. Наїде багато людей, нудьгуючи знічев’я. Що для них пам’ять про Оспана-ага? Вони приїдуть добре попоїсти, полупати очима на байгу, на змагання з боротьби. Для них це не поминки, а розвага, вони навіть не думатимуть про померлого, щоб вшанувати його дух, згадати його діла. Може, з ста тільки один подумає про це. А худоби на них піде багато. То чи не краще якось інакше використати цю худобу? З більшою користю, ніж на частування нероб…

Слова Абдрахмаиа не здивували Такежана. Він поблажливо посміхнувся, неначе пробачаючи те, що, виховуючись у росіян, племінник перестав розуміти рідні звичаї.

– Е, любий мій, за таких обставин витрати худоби цілком до речі! Вже якщо й проявляти щедрість, то тільки на поминках. Це й предки наші робили, це і шаріат підтримує.

– У шаріаті говориться, що на поминки запрошують старців та нужденних,– заперечив Абіш.– Що ж спонукає нас напувати кумисом і годувати м’ясом ситих людей, які люблять розважатися? А чи не краще всю цю худобу, яку ви виділяєте на поминки, роздати тим, хто поряд з нами голодує? Отоді ми справді вшануємо пам’ять померлого, люди з вдячністю про нього згадають. І таке поминаиня – не пуста похвальба, не честолюбство, а добро.

– Ну, і кому ж, по-твоєму, роздати цю худобу? – запитав Абай тільки для того, щоб і інші зрозуміли справедливість незвичайної думки Абіша.

– Як кому? Хіба мало людей навколо, яких вимучили злидні? Чому не роздати що худобу хоча б жатакам Єрали, підтримати їхнє розорене господарство? Якщо говорити правду, то й самі вони, і батьки, і матері їхні довгий час працювали на нас, були пастухами, слугами, табунниками нашого аулу. Хіба вони не мають права на частку цієї худоби хоча б у нагороду за давню працю? На мою думку, нема нічого поганого в тому, що такі шановні люди, як ви, скористаються з нагоди, щоб допомогти обідраним, змученим і голодним.

Абдрахман говорив хвилюючись, щиро, і слова його несподівано для нього самого були красномовні. Абая вразило й інше: в мові сина він почув голос нового покоління.

Але для його братів Абдрахманові слова звучали дивно. Такежан не збирався сперечатися з «російським вихованцем» і відповів, несхвально посміхнувшись:

– А чого ти турбуєшся за цих жатаків, Абдрахман? Коли пошукати бідняків, то їх знайдеш і в наших аулах. Про них ми подумаємо, це завжди робиться.– І він глянув на Ісхака, чекаючи його підтримки.

Той обмежився тільки коротким зауваженням:

– На милостиню буде виділено потрібну кількість худоби, нема чого про це зараз говорити.

Абай нічим не відгукнувся на слова сина. Але коли, домовившись про все, родичі почали розходитись і Абай пішов разом з Абдрахманом до свого аулу, він обняв його.

– Мені сподобалося те, що ти сказав, Абіш,– почав він.– Твої слова про бідних жатаків – слова правильні. Але скажи мені: що тобі підказало ці думки? Чи це ти вичитав з книг, чи воно підказане справжнім становищем наших жатаків?

– І те й друге, тату. Те, що я читав у книгах, збіглося з тим, що бачив у жатаків.

– А ти був у них? І Даркембая бачив?

– Бачив і розмовляв з ним. Та я і без нього знаю, як живуть жатаки, я часто буваю в їхніх юртах.

– Добре робиш, мій Абіш! А з Даркембаєм розмовляй частіше. Багато з того, про що ми з тобою довідалися з книг, він дізнався з самого життя. Він і гіркого скуштував, і важке тягав – ось звідки його знання. Голова у нього розумна, досвід великий. Розмовляєш з ним і чуєш голос народу.

Абай помовчав і потім з гіркотою сказав:

– Припустімо, ми виділимо якусь кількість худоби і в пам’ять Оспана роздамо жатакам. Звичайно, це було б набагато корисніше, ніж частувати любителів розважитися, про яких ти казав, все-таки кожна така бідна сім’я проживе якийсь час не голодуючи. Але як вони житимуть далі? І що робити із злиднями багатьох тих родин, яким ми не зможемо дати навіть вівці? Адже ж наша допомога буде крихтою, якою не нагодуєш усіх голодних. Добре, що ти подумав про бідних, розорених людей. Але чи не бачиш ти іншого способу допомогти великій масі народу? – І Абай пильно глянув на сина.

– Я ж ще не закінчив учитися…– відповів Абіш, не встигши зібратися з думками.

– Звичайно. Але скоро закінчиш! – перебив Абай.– І я кажу не про самого тебе: адже є й інші молоді люди з наших казахів, які вже закінчили навчання. Я чув, почали з’являтися освічені люди, які вийшли з Каркарали, Омська, Акмолінська, і жигіти Малого Жузу – з Оренбурга, Троїцька. Ви, як перелітні птахи, несете з собою вість про нову епоху. І повинні ви подумати про свій народ, про його тяжку долю зараз, про його майбутнє? Ось про що треба спитати всіх вас, молодих казахів, що дістали російську освіту!

– Не всіх, тату,– заперечив Абдрахман.– Багато цих жигітів, діставши освіту, перестають учитися далі…

– Це вірно,– знову перебив Абай.– Не тільки перестають, але, ставши товмачами, забувають і те, чого їх навчали. Багато з них можуть щонайбільше стати спритними чиновниками. Та, мабуть, краще зовсім нічого не навчатися, ніж стати такими майстрами кляузи і хабара, яких висміював Салтиков-Щедрін.

– Пізнаю ваші слова,– посміхнувся Абіш.– Про це ви писали у вірші «В інтернаті»? Він дуже подобається багатьом нашим казахам, які вчаться в російських школах. Мені розповідали про це і в Омську, і в Семипалатинську.

– Ну от, якщо і вони, і ти сам розумієте мої думки, яку ж дасте відповідь на моє запитання?

– Відповідь може бути тільки одна,– впевнено сказав Абіш.– Кінчимо вчитися – будемо працювати на користь своєму народові.

– А де працювати? В канцелярії повітового? В суді? Хто шукатиме нових шляхів і вказуватиме їх своєму народові? Чи є між вас такі, що, як російські мислителі, думають про народ і живуть тільки для нього?

– Ще нема, тату. Для цього нема у нашій молоді достатніх знань.

– Так, то правда, таких освічених казахів ми ще не бачимо. Якщо я буду батьком, у якого виростуть такі сини, для мене не буде більшої радості.

– У нашому поколінні і я не бачу таких,– сказав Абдрахман.– Але були дві передові і освічені людини з наших казахів. Вони справді могли допомогти народові.

– Кого ти маєш на увазі?

– Один з них – Чокан Валіханов, який помер зовсім молодим двадцять п’ять років тому. А другий – Ібрай Алтинсарин з-під Оренбурга.

Абай чував про Алтинсарина, але про Чокана Валіханова він не знав. І Абіш довго розповідав про нього, згадуючи захоплені відгуки багатьох видатних російських сибірських діячів.

– Я не міг дістати його праць: вони не надруковані,– казав Абіш.– Але від багатьох людей, які його знали, я чув, що ця людина залишила добру спадщину казахському народові. А Ібрай Алтинсарин залишив не тільки книжки. Він навчав казахську молодь у відкритій ним російсько-киргизькій школі, за його прикладом такі школи відкрили й інші. Ці люди справді віддали народові свої знання, присвятили все життя благородній меті!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю