Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 46 страниц)

Макен чекала від суду захисту, тим-то головний суддя видався їй красивим і добрим, і вона заспокоїлася, вирішивши чомусь, що він не заподіє їй ніякого лиха. А втім, страху вона не відчувала й раніше, за всі місяці свого домашнього ув’язнення. Їй самій здавалося це дивним, і вона не раз питала себе: «Чому я не боюся? Невже я збожеволіла і просто вже нічого не почуваю?»

Насправді ж у Макен була смілива, відверта душа, ї тепер дівчина вирішила стояти на своєму до кінця. «Хай краще вмру», – сказала вона собі, стиснувши кулачки.

– Підійдіть ближче! – звернувся до неї голова суду і поманив її рукою.

Він поправив золоті окуляри на носі, намагаючись краще розглянути тону дочку степів, яка вперше переступила поріг судового залу. Товмач переклав його слова, і Макен, обережно ступаючи по м’якому килиму, підійшла до столу. Висока, струнка, з тонкою талією, в тюбетейці, гаптованій позументом, накрита легкою шовковою шаллю, вона здалася голові суду красунею.

Трохи здивовано розглядав смугляве, з ніжними рисами обличчя, явно милуючись степовою дівчиною.

– Ваше ім’я? – спитав він. Потім були інші запитання: скільки років, чи живі батьки, чи письменна. Секретар, сидячи за окремим столиком, записував відповіді Макен, перекладені товмачем, і це чомусь переконало її, що все закінчиться добре. Почала навіть у думці посміюватися з чемних запитань голови.

«Невже досі не встигли взнати, хто я така? Скільки разів питали те саме й записували відповіді…»

Голова суду спитав, чого Макен втекла від Даїра. Макен відповіла коротко, але рішуче. Вона покохала Дармена, не хоче розлучатися з ним; краще вмерти, ніж стати Даїровою дружиною…

Вислухавши від товмача цю відповідь, голова звернувся до своїх помічників. Троє чоловіків говорили незрозумілою Макен російською мовою, а вона, дивлячись на них, з надією чекала вирішення своєї долі. А тим часом голова суду говорив своїм колегам, що «слова цієї казашки розумні, вона метка, тримається гідно, видно, що їй нема чого приховувати».

Рішення суду було-таки оголошено Макен через товмача. Воно надавало Макен Азимовій, казахській дівчині, можливість розпоряджатися своєю долею на власний розсуд.

Проте судді так і не наважились довести справу до кінця: суперечку про майнові інтереси сторін, про повернення калиму вони передали на розгляд казахського суду біїв, на підставі звичайного права, для полюбовного погодження позовників…

Але Макен не цікавила друга частина судового рішення. Коли вона довідалася, що суд заперечує право Даїра, сина Шакара, силоміць одружитися з нею, Макен Азимо-вою, лише тому, що він, мовляв, сплатив за неї калим, серце її сповнилося щастям. Віднині їй надавалась цілковита воля у виборі жениха!..

Як тільки рішення було оголошено, про нього відразу довідались сотні людей, що товпилися в будинку окружного суду і на площі. Серед них було чимало міських торгівців, перерослих шакірдів, мулл та інших прибічників Уразбая і Даїра, проте більшість, безперечно, співчували Макен і Дармену. Захоплені вигуки човнярів, дрібних ремісників, російських робітників, а особливо затонських вантажників і простих степовиків з аулів доводили, на чиєму боці в цій боротьбі трудові люди…

А Макен раділа! Ось вона тримає в руках дорогоцінного папірця, який двома мовами – російською і казахською – свідчить, що Макен Азимова має право сама обрати собі супутника життя. Російський закон бере її під свій захист, червона сургучева печатка назавжди звільнила її від Даїра!

– О Абай-ага!

Побачивши свого головного захисника, Макен прикладає руку до горла, з очей її от-от бризнуть сльози вдячності, вона ладна впасти перед ним навколішки. Але Абай сам підходить до Макен, він по-батьківському простягає до неї руки, гаряче поздоровляє її.

Майже півроку не бачила вона Абая, їй здається, що він помолодшав і ніби просвітлів. На його обличчі грає горда посмішка, очі випромінюють радість і лагідність, груди його дихають широко і вільно. Щоправда, у вусах і бороді помітніше пробивається сивина – невблаганна ознака віку, але білі рівпі зуби виблискують по-молодому.

– Нехай щоразу закінчуються так наші сутички з ворогами! – голосно каже він своїм супутникам, Дархмену і Какитаю.

А ось і Дармен. Блідий від хвилювання, він швидко підходить до нареченої і зупиняється на крок від неї, не наважуючись обняти її при всіх цих людях, ба навіть торкнутися її руки. Вони тільки мовчки дивляться одне на одного.

Але в навколишньому натовпі є й такі, що не зводять з Абая лихих, мстивих очей. Єсентай підштовхує ліктем Уразбая, що стоїть поруч нього:

– Диви, як кирпу гне! Як величається!

Уразбай, скрипнувши зубами, у відповідь прохрипів:

– Нехай, нехай сьогодні радіє Ібрай! Настане час, я сторицею віддячу йому за все!

Абай тут-таки офіціально заявив голові суду, що всі майнові претензії Уразбая і Даїра в справі Азимової буде задоволено безспірним порядком. Цим він вибив останнього козиря з рук Уразбая і Даїра, відрізавши їм шлях до нових чвар.

Так завершилася справа Макен Азимової, що надовго збереглася в пам’яті народній під назвою, даною їй ворогами: «Розбрат і чвари за дівку Макен…»

Що б не робили і не говорили у розбійницькому стані Уразбая, по-новому сильно й палко розгорталося кохання Дармена і Макен, які пройшли очищувальний вогонь розлуки і страждань. Какитай, що звільнив дівчину з дому Сарманова, нікуди не заїжджаючи по дорозі і нікого не попереджуючи, одразу помчався з нею в затон.

Дармен, хворий від горя, звиклий до суму розлуки, одразу навіть і не зрозумів, хто несподівано виник перед ним у тьмяній кімнаті Абена. Йому і на думку не спадало, що Макен могла з’явитися тут у той час, коли він виливав свою непозбутню тугу за нею у задушевному «Кулак-кюйє», неголосно перебираючи струни домбри.

Какитай лише злегка підштовхнув дівчину вперед, а сам відійшов і заховався. Макен, що не впустила ані сльозини в годину найважчих бід і випробувань, тепер, в обіймах Дармена, здригнулася і залилася слізьми. Цілуючи її і плачучи сам, Дармен ковтав її сльози, що застигали на холодних від морозу щоках.

Не тільки в ці перші хвилини після розлуки, але і в найбезтурботніші години свого кохання вони часто і довго мовчали,– їхні переповнені серця не потребували слів. І тепер, не даючи Макен часу зняти шубку, Дармен притягнув її на корпе, постелене на килимі, і припав до її обличчя поцілунком.

У цьому поцілунку були і вдячність за врятування, і благання про щастя. Невідомо до кого звернуті, вони були щирі і палкі, саме врятування від усіх лих світу.

А Макен, яка спочатку трохи одвикла від Дармена, скована довгими місяцями самотності і замкнутості, боязко, крок за кроком виходячи з свого оціпеніння, тремтячими губами тихенько припала до коханого.

ЖУРБА

1

Надвечірнє сонце сховалося за хмару, коли Абай і Дармен перевалили через Конир-адир і дісталися до зимівлі на височині Молалису. Згасав похмурий осінній день. З самого ранку лютував холодний дошкульний вітер, що загнав жатаків у діряві чорні юрти і халупи. У занедбаному аулі майже не видно ознак життя. Часом з-за юрти вискочить, верескливо гавкаючи, охлялий шолудивий пес; заструмує синій димок з-під тунлика [107]107
  Тунлик – верхнє покривало юрти.


[Закрыть]якої-небудь юрти і враз зникне, розвіяний вітром.

Два вершники, нікого не турбуючи розпитами, знайшли потрібну їм юрту. Дармен часто бував у ній і добре запам’ятав латку з яскраво-червоної кошми на старому продірявленому туирлику [108]108
  Туирлик – нижнє покривало юрти.


[Закрыть]. Щоправда, латка вже вицвіла, стерлась, вкрилася кіптявою, але все ще впадала в око.

Ніхто не звернув уваги на приїжджих, ніхто не вийшов їм назустріч.

Абай примітив двох коней, що паслися поблизу юрти, і відразу пізнав білоногого темно-сивого Єрболового коня. Другий кінь належав Базарали; колись він був чудової масті – сивий в яблука, а тепер взявся якимись брудними плямами.

Абай з радісним нетерпінням думав про тс, що за кілька хвилин він побачить старих своїх друзів, Єрбола і Базарали, і від цієї думки навіть втома після довгої і важкої дороги наче розвіялася.

Біля самої юрти на Абая з лютим гавканням накинулась білогруда чорна сука, намагаючись ухопити то за ногу, то за полу чапана. Дармен, прив’язавши коней, поспішив йому на допомогу. Криком відігнав суку і відчинив перед ним двері юрти.

Ніхто в юрті не ворухнувся, не озвався. Мабуть, нема нікого, бо не можна було припустити, щоб господарі не чули несамовитого гавкоту.

Обдивившись, Абай і Дармен зрозуміли причину цієї дивної непривітності. З лівого боку маленької, темної юрти на старій кошмі, простеленій просто на землі, лежав хворий. Двоє чоловіків і жінка, які сиділи біля постелі, не зводили з нього, очей, вони ніби застигли у непорушності. Абай і Дармен тихо підійшли і стали позаду, боячись потривожити їхнє горе.

Але чоловіки – це були Єрбол і Базарали – помітили гостей, підвелися, заметушилися. Тихенько привітавшись з Абаєм, вони звільнили йому тор [109]109
  Тор – почесне місце.


[Закрыть]. Жінка навіть не ворухнулась, по її щоках повільно і безперестану текли сльози.

Відповівши на привітання Базарали і Єрбола, Абай пошепки спитав, як почуває себе хворий. Той, мабуть, почув його запитання і через силу зробив знак жінці. Низько схилившись, жінка наблизила до нього своє обличчя.

– Абай…– сказала вона.– Абай і Дармен приїхали! – Обернувшись до гостей, жінка тихо пояснила: – Питає: «Хто приїхав?» Йому мову відібрало, а тепер заговорив.

І вона знову втупилася в хворого.

Базарали шепнув Дармену:

– Підійди ближче до Даркембая. Він увесь час згадував тебе. Мабуть, хоче щось сказати.

Дармен зняв чапан і сів на місце жінки. Абай, скинувши малахай, теж наблизився до узголів’я хворого. Вони схилилися над ним, торкаючись один одного головами.

Єрбол підкинув у вогнище трохи сухого кізяка і почав роздмухувати вогонь. Тепер, при світлі вогнища, добре видно було довгу білу бороду Даркембая, загострений ніс, вузькі напівприкриті повіками очі і скуйовджені сиві брови. Виснажений хворобою старий напружено вдивлявся в обличчя, що нахилилися над ним.

– Ти, Абай? – запитав він ледь чутним голосом.

Абай, ніби вгадуючи бажання хворого, притулився обличчям до його бороди. Той схвально кивнув головою і доторкнувся губами до щоки, лоба і вуха друга, ніби цілуючи його.

Сльози набігли Абаю на очі і важкими краплинами впали на щоку старого.

– Неоціненний друже мій! – прошепотів Абай, ледве стримуючи ридання. Пекуча туга терзала його серце, сповнене безмежної любові до вмираючого.

Жанил, дружина Даркембая, беззвучно заридала, заплакав і Дармен. Єрбол важко зітхнув. Печально похиливши голову, в гіркій задумі сидів Базарали. Три глибокі зморшки, що перетинали його високий лоб – нещадні позначки років,– здавалися рухливими при мінливому світлі вогнища.

Помираючий зібрав рештки сил і ворухнув бровами, кличучи до себе племінника, Дармена. Жигіт нахилився ще нижче і доторкнувся щокою до дядькової бороди.

– Абай… виконав… свій обов’язок! – прошепотів Даркембай.

Всі зрозуміли, що він хотів цим сказати. Колись Даркембай привіз одинадцятирічного Дармена в Семипалатинськ до Кунанбая, котрий під той час збирався вирушити в Мекку. В малого боліли очі, і голова його навскоси пов’язана була брудною хусткою. Звернувшись до Кунанбая, Даркембай сказав: «Багатий аксакал у боргу перед хлопчиком-сиротою». Але Кунанбай одвернувся від сироти. І тоді Абай, глянувши на Дармена, дав клятву справедливої людини: «За батька я в боргу перед тобою!»

Недарма згадав про це Даркембай.

Базарали і Єрбол кивнули, ніби потверджуючи слова помираючого. Обидва вони подумали зараз про одно: «Ким був Дармен тоді і ким став він тепер? Хто не назве його сином Абая? Хіба не став для нього Дармен ближчий, рідніший і дорожчий за всіх родичів?»

«Так, син виконав свій обов’язок за батька».

Дармен і Абай ніколи не замислювались над тими стосунками, які склалися між ними від дня першої їхньої зустрічі, ніколи не говорили про це. Тільки тепер, почувши скупі слова Даркембая, усвідомили вони вперше глибоку свою спільність, злитність своїх дум і почуттів. Дармен, зворушений, не знаходив слів і тільки кивав у відповідь помираючому…

По дядькових очах Дармен зрозумів, що той хоче ще щось сказати. Не відводячи погляду від збляклих губів і напівзаплющених очей старого, він думкою звертався до нього, з останнім благанням: «Говори, чекаю твоїх слів! Скажи, що заповідаєш ти нам?»

Усі ті, що зібралися у цій маленькій юрті біля смертного ложа Даркембая, усвідомлювали, що наближається його остання хвилина, що з цього життя назавжди іде благородна, мудра людина, і у великій печалі подумки прощалися з ним…

Жанил, очікуючи, коли Даркембай висловить їй свою останню волю, занепокоєно озиралася на двері.

– Де ж забарився Рахім? – шепотіла вона.– Чому так довго не йде Рахім?

І, ніби почувши голос матері, до юрти увійшов високий хлопець з блідим, стомленим обличчям.

Він привітався з Абаєм і Дарменом, зняв малахай, за мовчазним знаком матері нечутно наблизився до батькової постелі і зайняв місце біля Дармена. Побачивши свого єдиного сина, Даркембай схвилювався, ніби проковтнув гірку отруту.

Абай дивився на обличчя старого друга і намагався розгадати скорботну думу, яку той забирав з собою у могилу.

«Нема кари тяжчої, аніж останнє невимовлене слово! – думав він з гіркотою.– Ось, мабуть, які думки крають серце Даркембаю: «Син мій залишиться сиротою. Нема ще в його руках ні сили, ні вміння. Нема у нього отари і нема захисників. Що станеться з ним?»

Але Даркембай мовчав. Тьмяні очі його були тепер втуплені в Дармена, ніби закликаючи його до уваги. Дар-мен і сам розумів це, він благально дивився на дядька: .«Зберися із силою, скажи!» І ось, ніби у відповідь на цей мовчазний заклик, губи вмираючого затремтіли, і всі почули шепіт:

– Доручаю Рахіма тобі, Дармен… Зроби його людиною… Виправдай свій борг перед Абаєм…

Потім Даркембай звернув погляд на Абая, і той схилився до його вуст.

– Рахіма… Вчитись… Людиною! – ледь чутно прошепотів помираючий і замовк, стомлено опустивши повіки.

Абай узяв його за руку – пульс ледве прощупувався. Чи відходив Даркембай, чи просто ослабнув від зусиль – важко було сказати. Друзі, що не зводили очей з помираючого, сумовито перезирнулися.

– Він ослабнув,– прошепотів Базарали.– Нехай спочине.

– Він довго чекав на Абая і Дармена,– тихо промовив Єрбол.– Тепер він сказав їм, що хотів, і заспокоївся.

– Мені здається, він заснув! – У словах Дармена все ще бриніла надія, а може, він хотів заспокоїти юного Рахіма.

Абай мовчав. Він добре знав, що в такому стані до людини не приходить сон. Даркембай згасав, він був на порозі небуття. Це початок відходу, і треба дати спокій помираючому…

Зробивши Дармену знак не рухатися з місця, Абай відійшов од постелі разом з Базарали і Єрболом. Вони втрьох сіли на кошму і почали тиху бесіду. Абай розпитував друзів про хворобу Даркембая.

– Сьогодні четвертий день, як він лежить,– сказав Базарали.

– Хвороба зразу круто взялася за нього,– додав Єрбол.– Коли я позавчора прийшов до нього, він навіть стогнав від болю, так було йому погано.

– Еге, недуга якось одразу підкосила його! – потвердила Жанил.

Вона почала готувати чай, це звичне заняття ніби трохи заспокоїло її, і вона розговорилась.

– Ось уже цілий тиждень дме цей проклятий вітер, а старий випросив у сусідів гарбу і разом з Рахімом поїхав у байрак Караганди по сіно. А там ще дужче завіяло. Йому треба було б одразу повернутися, та хіба залишить він справу недоробленою? Робота важка, сили мало, одежина благенька… Ну, й продуло його наскрізь… Коли пізно ввечері повернулися вони додому, він і каже мені: «Ой Жанил, до кісток я промерз. Сьогоднішній день, мабуть, доконає мене!» Так і вийшло. Цілу ніч горів, як у вогні. Кашель душив, не міг влежати спокійно, кидався… А тепер, бачите, відмучився.

Жанил, проковтнувши сльози, замовкла.

Базарали, який багато бачив злиднів і горя, сказав задумано:

– Правильно каже Жанил. Підстерегла його хвороба і захопила зненацька. Адже чого тільки не зазнав у житті Даркембай! Проте людина – не залізо. Дірявий чекмень і сильного духом не врятує від морозу, а перед холодним зимовим вітром і горда голова схилиться…

Він помовчав і сумовито додав:

– Хороша, рідкісна людина Даркембай! Але коли в сніговому степу беззбройного подорожнього застукає вовча зграя, яка йому користь від того, що він добрий, потрібний, дорогий для всіх чоловік? Голод, злидні, старість, наче люті вовки, оточили і занапастили нашого друга.

Абай і Єрбол, погоджуючись, закивали головами: «Про Даркембая, який десятки років прожив у жорстоких безпросвітних злиднях, краще не скажеш».

Наприкінці ночі у Даркембая почалися передсмертні судороги, з грудей виривався зловісний хрип. Усі притихли в німому очікуванні тієї таємничої миті, що ось-ось має настати. І раптом хрип обірвався, настала гнітюча тиша…

Другого дня численне населення аулу жатаків ховало Даркембая, якого всі вони любили. Кладовище було недалеко від Молалису, за перевалом. Туди й перевезли останки Даркембая і з честю поховали.

Абай, Базарали, Єрбол і Дармен взяли на себе турботи про похорон і поминки. Абай послав нарочного до ближнього аулу свого старшого сина Акилбая, запросив жителів на жаназу і звелів привести в дім Даркембая дійну корову та верблюдицю. Це був його аза [110]110
  Аза – особливий дарунок після смерті близької людини.


[Закрыть]осиротілій родині покійного друга.

Крім того, в дні жанази Абай дав Жанил кілька овець і стригуна. Єрбол також виділив на поминки корову і двох баранів. Старався допомогти вдові, чим тільки міг, і Базарали.

Щоб утішити осиротілих Жанил і Рахіма, Абай та його друзі вирішили затриматися в аулі до перших семиденних поминок. Абай встиг за ці дні погостювати в домі Єрбола, який жив за перевалом в урочищі Аккудук; заночував він раз і в аулі у Базарали. Дармен, найближчий з родичів Даркембая, весь цей час невідступно перебував біля Жанил і Рахіма. Зворушливо уважний, він усіляко старався полегшити їхнє горе.

По закінченні жанази треба було виконати передсмертний заповіт Даркембая, і це ще затримало від’їзд Абая. Разом з Дарменом обговорював він, як краще здійснити давнішню мрію покійного.

– Дакен [111]111
  Дакен – шаноблива скорочена форма від імені Даркембай.


[Закрыть]довірив нам долю свого сина,– сказав Абай,– і ми з тобою повинні подбати не тільки про те, щоб Рахім не знав голоду. Наш обов’язок – зробити його справжньою людиною. На мою думку, хлопець має здібності до навчання, він уже опанував мусульманську грамоту. Треба вчити його далі. Побалакай з Жанил і з самим Рахімом, як вони дивляться на це. Щоб продовжувати навчання, Рахім повинен буде покинути аул.

Дармен годинами розмовляв про це з Жанил та з її сином, які довго не знали, на що зважитись. Адже якщо Рахім поїде вчитися, Жанил залишиться у своїй зимівлі без будь-якої допомоги, а жінка сама неспроможна вести господарство.

Дармен замислився: а що, коли він візьме Жанил до себе додому? У нього нема ні батька, ні матері, в родині їхній тільки двоє – він та Макен. Чому б самотній удові не стати третім членом їхньої сім’ї, не зайняти місце матері? Тоді Рахім міг би спокійно поїхати вчитися…

Дармен поділився своєю думкою з Жанил. Вдова глянула на пього вдячними очима. Вона добре знала Макен і любила її, як рідну дочку. Недарма, розставшись з Макен на кілька місяців, вона скучала за нею навіть більше, ніж за Дарменом. Та й Макен, почуваючи любов до Жанил, відповідала їй щирою, гарячою прихильністю. Словом, Жанил з радістю дала згоду: якщо вона житиме разом з близькими людьми, це якоюсь мірою полегшить її існування після такої тяжкої втрати. А втім, Жанил не зможе поїхати одразу: їй треба виконати свої обов’язки перед покійним, вшанувати пам’ять Даркембая…

Доки не мине рік з дня смерті Даркембая, Жанил не допустить, щоб погасло вогнище в його юрті, щоб зруйноване було гніздо, яке він звивав разом із Жанил. Це дуже засмутило б усіх, та й сама вона нездатна на такий образливий для пам’яті померлого чоловіка вчинок. Тим-то, хоч як прагнула Жанил вступити в сім’ю Дармена, вона не може забрати з собою шанрак юрти, в якій Даркембай прожив з нею багато літ. Вдова вважала, що і Рахім повинен залишитися з нею в аулі до літа…

Абай схвалив її намір, проте порадив Рахіму після осіннього перекочування і подготування зимових запасів проводити більшу частину свого часу в домі Дармена на Акшоки: там він навчиться російської грамоти. А на той рік, коли Жанил перебереться до Дармена, Рахім зможе поїхати в місто і навчатися там по-мусульманськи чи по-російськи, як захоче. А тим часом, щоб мати не почувала себе самотньою, Рахім щомісяця приїжджатиме до неї на п’ять-десять днів.

Жанил слухала Абая, і на серці їй теплішало – друзі Даркембая виконували його передсмертний заповіт.

У день від’їзду Абая, під час прощальної бесіди, Базарали сказав йому:

– Хвороба моя не дає мені спокою і раз у раз схоплює своїми кігтями. Мабуть, ніколи не здихаюсь Її. Раніше ревматизм гриз мені суглоби, а тепер добрався до серця.

Абай і сам помітив, як постарір, схуд і змарнів Базарали. Але щоразу, коли він запитував Базарали про його здоров’я, той відповідав неохоче і скупо, особливо коли йшлося про це при людях. Але тепер він розговорився:

– Від близьких все одно не приховаєш, а від тебе я й сам критися неохочу із своєю хворобою. Але більш ніхто не повинен знати про те.

Абаю було відомо, що у Базарали багато ворогів, які зичили йому всякого лиха; вони, звичайно, будуть радіти і злоститися, коли доповідаються про його тяжку хворобу. Зрозуміло, що Базарали не хоче дати приводу їм для цієї радості. І все ж Абай розумів, що Базарали сказав йому далеко не все. Він тільки вдивлявся в обличчя друга, намагаючись розгадати, чому почав Базарали цю розмову.

– Слухаю тебе, друже,– промовив він тихо.

І тоді Базарали заговорив про іргизбаївських головорізів, які затіяли проти нього нове лиходійство. Не наважуючись прямо назвати ім’я Базаралй, вони звели наклеп на його сусіду Абди, назвавши його злодієм, а Базаралй – відповідачем за нього. Відомо, що цього літа конокради вивели найкращого азимбаївського скакуна Байгекера. Розшуки і розпитування в околишніх місцях ні до чого не привели, тож іргизбаївці пустили чутку, ніби «Абди вкрав коня, але призвідник – Базарали, він зумів потай збути коня з рук». Нещодавно від імені Такежана, Азимбая і численних іргизбаївців приїжджав сам Шубар.

– Видай нам на розправу Абди,– сказав він Базарали.– А коли хочеш виправдати злодія, поклянися, що він не винен.

Базарали, виснажений хворобою, не зміг вигнати головорізів з своєї юрти. В минулі роки він кинувся б на них з бойовим покликом, вийшов би з ними на герць, а тепер почував себе немовби в тенетах… А втім, він все-таки не визнав Абди винним, бо був певен, що то людина чесна.

– Клятви даремно я не даю,– сказав він Шубару.– Але кажу тобі: Абди не винний. Це мерзенний наклеп. Помру, а не підтримаю тебе.

Так відбив Базарали перший наскок ворогів. На другий день Шубар нагрянув разом з Азимбасм і п’ятьма його посіпакахми, але Базарали, як і раніше, був непохитний.

– Абди не винний, на цьому я стояв і стояти буду. Коли ж Такежан, який досяг поважного віку, певен, що він винний, нехай він у тому поклянеться і тоді вб’є мене разом з Абди.

Така відповідь була гідна Базарали, його ясного розуму, його рішучої вдачі. Іргизбаївці, зазнавши поразки, відступили, але ненадовго. Десять днів тому в передгір’ї Чингісу, в аулі Такежана, відбулася сходка всіх іргизбаївців, керованих Азимбаєм та Шубаром. Вони змовилися знищити Базарали і спалити дощенту його зимовище, а коли хтось з жигитеків надумає за нього заступитися, то знищити й усіх жигитеків. Щоб дошкулити ще відчутніше, Азимбай і Шубар зв’язали всіх поплічників клятвою і переманили на свій бік зловредного бія з жигитеків, Абдільду, який зубожів після торішнього джуту. Відомий на всю округу злісний дурисвіт, прозваний «лукавим Абдільдою», цей продажний бій, що втратив совість і честь, ладен був за гроші вчинити яку завгодно підлоту.

Розповідаючи про зраду «лукавого Абдільди», Базарали сказав з гіркою іронією:

– Хочеш вмерти спокійно, але заздрісники не пускають тебе навіть у могилу. Бояться, видно, що коли Базарали потрапить на той світ раніше за них, то й сам зу-міе їм допекти. Ось чому хочуть вони закидати мою могилу камінням. А я от, на зло їм, не помру! Залишуся як сіль в їхньому оці, хай собі казяться…– І Базарали задерикувато підморгнув Абаю.

Перед Абаєм стояв тепер давнішній Базарали, гордовито усміхаючись, і він мимоволі замішувався своїм другом.

– Цілий тиждень придивляєшся ти до мене,– провадив далі Базарали,– і все питаєш про мою хворобу. А я не розказую про неї людям. Ми спали з тобою на одній кошмі, і, бувало, серце мене дуже турбувало. Я прокидався серед ночі і лежав з розплющеними очима, але тебе ніколи не будив. Звик приховувати свою недугу. Поки я не ліг у домовину, хочу, щоб вороги мої мені заздрили і казали із злістю: «Коли ж нарешті здохне цей залізний Базарали?!» Тільки тобі одному відкрив я душу.

Гіркі роздуми обсіли Абая, коли він покинув аул і вирушив у дорогу. Сумні думки снувались у нього в голові, як нескінченні сірі хмари, що, наздоганяючи одна одну, запинали холодне осіннє небо.