355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Мухтар Ауэзов » Шлях Абая » Текст книги (страница 3)
Шлях Абая
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 15:41

Текст книги "Шлях Абая"


Автор книги: Мухтар Ауэзов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 46 страниц)

Кокпай і Акилбай, не в силі слухати далі, підвелися і мовчки пішли до виходу. Какитай, Дармен і Магаш провели їх гучним реготом.

– Вони рятують свою віру втечею! – жартома зауважив Магаш.

Какитай повернувся до Абая:

– Не дивно, що Кокпай втік! Ваш мудрець, Абай-ага, просто за глотку хапає! – Потім, переставши сміятися, він додав роздумливо: – Але якщо погодитися з ним, що ж лишається від нашої віри? Чим тоді жити?

Сміх юнаків розбудив Жумана. Він глянув на казан. Вогонь, певно, давно погас, а Абай усе говорив і говорив; зараз він відповідав Какитаю. Жуман з обуренням і презирством глянув на Абая, який зовсім забув про те, що вже час починати обідати.

Тривога, що прозвучала в запитанні Какитая, була зрозуміла Абаю, і він, лагідно дивлячись на юнака, сказав:

– У книгах інших мислителів ти натрапиш на гіршу правду. Але не одвертайся від неї, не тікай, як це зробив Кокпай… Зважуй, порівнюй, думай і, якщо буде потрібно, вибирай…

І Абай знову повернувся до того, що цікавило молодих акинів:

– У шуканнях відповіді, що ж таке істина, де має шукати її поет, ми побачили, як за різних часів, у різних суспільствах, по-різному розуміли істину. Але облишмо далеке минуле, поглянемо на те, що оточує нас тепер. Подумайте хоч би про те, що розповіли нам учора Магаш і Дармен…

Какитай, нестримний і запальний, вигукнув:

– Що можна побачити поряд з Азимбаєм, окрім лиходійства і насильства?

Абай глянув на юнака.

– Вдумайся: хіба всякі азимбаї і такежани своє насильство над слабим називають насильством? Хіба свої діла вони сприймають як розбій? Ні, вони розуміють це як своє право, як перевагу сильного роду Іргизбай над іншими. Вони кажуть: «Раз мій дід Оскембай владарював над людьми, раз мій батько Кунанбай встановлював свій закон для народу, то, якщо ми не підемо по їхніх стопах, значить, ми недостойні нащадки!» Нехай інші називають це хижацтвом, вовчим законом, насильством, їм однаково. Вони тримаються за це… Ну, а хіба переконаєте ви знедолені й пограбовані аули, що істина – в такому вовчому законі? У цих аулів справжня істина – прагнення захищатися, чинити опір. Хіба все це не джерело для думок поета? Пишіть про минуле, судіть його, співайте про сьогоднішнє, але все перевіряйте самим життям. Кожну істину перевіряйте думками, мріями, судом самого народу. От що я порадив би вам. Нещастя цих бідаків велить мені боротися за них, посилає мене до Такежана, вимагає, щоб усі мої думки, мої вірші і пісні служили народові. От що наказує мені життя!

Абай говорив тепер дедалі схвильованіше, підвищуючи голос і захоплюючись. Видно було, що він не раз про все це думав. Підсилюючи свої слова широкими рухами рук, він розповідав далі:

– А от звернімося до Росії. Як думає про неї казахський народ? І що бачать в Росії такі люди, як Уразбай, Жиренше або, скажімо, наш Такежан? Для Уразбая Росія – це тільки влада білого царя. Він і кориться їй, і боїться її, і догоджає їй. Для нього найважливіше – випросити для себе або для сина місце волосного управителя, щоб нажитися самому і притиснути своїх суперників. Для всіх, таких як він, поняття «Росія» тільки в цьому й полягає. Він і не друг Росії, і не ворог її. Він пов’язаний з нею тільки розрахунком, вигодою. Та він і не знає ні Росії, ні російського народу, він знав тільки чиновників та урядників. А що ж таке справді Росія для молодого покоління казахського народу?

Абай обвів поглядом присутніх:

– Росія – це насамперед країна з високим рівнем життя, незмірно вищим, ніж у нас, у нашому глухому степу. Росія – це мудрі книжки, написані справжніми мислителями; це безліч шкіл, бібліотек, лікарень; це багатолюдні міста, де життя йде зовсім інакше, ніж у нашій пустелі. Це – залізниця, що прийшла тепер у Сибір; це – пароплави, що курсують тепер по Іртишу; це й російські фабрики, заводи, майстерні. І ми, казахи, одержуємо від Росії частку того, що народжується в ній її високим рівнем життя: ми одержуємо й одяг, і взуття, й упряж, і сокири, і пилки. Це бачать усі. Але ми можемо одержати й те, що важливіше за це,– знання, освіту, вміння вести боротьбу проти насильників так, як веде її давно вже російський народ. Ось оце все і є для нас Росія! Кращі росіяни кличуть казахів до себе, кажуть: «Ідіть до нас, учіться в нас, будьте такими, як ми…» Ну, то як же ми повинні розповідати про Росію нашим землякам, якщо ми чесні сини нашого народу? Звісно, ми скажемо, що Росія – наш друг. Це буде істиною і нашою, і загальнонародною. Для народу ця думка буде правдою, найважливішою і найпотрібнішою. Але, звичайно, Уразбай або Такежан, вислухавши такі наші слова, зарепетують, що в них нема й крихітки істини.

Слухаючи Абая, Єрбол дивувався, які сміливі думки володіють нині його старим другом. Він щиро співчував тому, що казав Абай. Мимоволі пригадались йому слова Кокпая. «Надто вже наш Абай-ага захоплюється всім російським,– казав той, з докором похитуючи головою.– Невже тільки на них і дивитися?» Чого ж можна було сподіватися від Уразбая або Жиренше, якщо навіть Кокпай вороже сприймає слова Абая?

На цьому розмова закінчилася. Казан, який так довго випробовував терпіння Жумана, був нарешті знятий. Кокпай і Акилбай повернулися до юрти. Всі почали мити руки й сідати. Жуман витяг з піхов великого ножа з жовтим роговим держаком, готуючись кромсати жадане м’ясо, і нарешті встряв у розмову. Обурення все ще кипіло в ньому, і, користуючись правами старшого віком, він голосно заговорив, не слухаючи нікого:

– Ну й нікчемні люди оці тобиктинці! Про що вони думають, на кого вони дивляться? Не розумію, чим я досадив їм, що вони весь час невідступно переслідують мене, дошкуляють тим, що я багато говорю, обзивають мене – Жуман-базікало, Жуман-пустомеля. А чому саме мене? Вже коли базікалом називати того, хто багато говорить, то й без мене знайдуться базікали! Ось хоч би оцей Абай. Говорить сам невгаваючи. Повнісінький казан м’яса встиг зваритися, доки він тут базікав. От кого вже треба прозвати пустомелею!

Молодь знову засміялась. Айгерім, що зливала на руки Абаю, теж зайшлась своїм тихим, сріблястим сміхом. Сам Абай, трясучись і розхлюпуючи воду, реготав до сліз і нарешті, махнувши мокрою рукою на Жумана, насилу вимовив:

– Ех, аксакал… Щоб набути славу базікала, зовсім не треба багато говорити… Досить сказати: «Жінко, як добре, що я вранці…»

Новий вибух загального реготу не дав йому докінчити: кожен добре розумів, на що натякає Абай. Якось взимку Жуман, прокинувшись, вийшов до вітру. Вдень знявся сильний вітер, почався буран, усе затягло сніговою курявою. Жуман довго стояв біля вікна, поглядаючи на буран, потім покликав дружину і сказав їй важно і значуще: «Жінко, глянь, що діється! Як розумно було, що я вранці встиг сходити надвір». Слова ці облетіли всі Тобикти.

Жуман, не звертаючи уваги на сміх, діловито накришив м’яса і став пожирати його. Акилбай, який сидів поряд з Айгерім, нахилився до неї і зашепотів, розпливаючись в усмішці:

– Женеше… [4]4
  Женеше – шанобливе звертання до дружини старшого брата.


[Закрыть]
 – Він звав її женеше, а батька – Абай-ага, бо, виховуючись змалку у свого діда Кунанбая і його дружини Нурганим, він звик ставитися до батька, як до старшого брата, і до його дружини, як до невістки.– Женеше, з ким він надумав змагатися в насмішці? Сам шукає, де б вірніше зламати собі шию!

Айгерім, вважаючи за непристойне сміятися з старшого родича, звернулась до Зліхи нібито по господарству, намагаючись подолати сміх, що її душив. Тим часом Жуман встиг уже впоратися з величенькою горою м’яса і потягся за сурпою-бульйоном. Сьорбаючи з великої дерев’яної чашки, розмальованої узорами і квітами, він знову заговорив:

– Ну, посміялися з мене – досить. А тепер я скажу вам дещо таке, що змусить вас припинити сміх. От я все думав, міркував, ніяк не міг зрозуміти: чого це раптом жигитеки так знахабніли? Адже я розповідав тобі, Абай: нещодавно один із їхніх аулів, кочуючи коло Кольгайнара на осіннє пасовище, Прогнав коней через мою сіножать. Пам’ятаєш, я говорив тобі: «Як сміють жигитеки йти нашими землями? В чому вони силу відчули?» Казав я це? І вчора ще я дивувався, як це голодранці наважились тягатися з Азимбаєм через спірну сіножать. Хто з ким здумав сперечатися? Найдохліші з жигитеків з найсильнішим із іргизбаїв! Кричать, мукають, як корови, побачивши вовка! Неспроста, думаю, знову жигитеків якесь шаленство охопило, кажу…

Абай, явно виявляючи своє небажання слухати повсякчасні кляузи, одвернувся від Жумана, нахмурившись. Але той підвищив свій скрипучий голос і поважно вів далі:

– Та ось слухай тепер. Послухайте й ви, яку новину привезли з міста. Сьогодні вранці через наш аул проскакав верхівець і так кричав: «Суюнчі! Суюнчі!» —що ми його спинили: звідки скаче, куди, що за радість? Виявляється, скаче з міста до жигитеків. І знаєте, хто це був? Носатий син Тусіпа, той, якого звуть Мадіяр, ось хто! І що, думаєте ви, він казав? Він казав: «Суюнчі, суюнчі! У білого верблюда живіт розпоровся! [5]5
  Тобто настав радісний день.


[Закрыть]
Сам аллах зглянувся на жигитеків! Повернувся,– каже,– заступник, який висушить мої сльози!» А знаєте, про кого він це кричав, хвилюючи й тривожачи народ, скачучи чимдуж через аул? Про Базарали – ось про кого! «Втік,– каже,– з заслання, повернувся!»

Новина вразила всіх присутніх в юрті Абая.

Базарали, бідняк з роду Жигитек, був відважним борцем проти насильств і звірств Кунанбая, синів його, Такежана та Ісхака, і онука Шубара, що стали волосними управителями. В свій час очолив бідноту роду Жигитек і інший пригноблений люд Чингіської волості і не раз чинив серйозний опір цим правителям. Сильні вороги його підкупили повітового начальника Казанцева, звели наклеп на Базарали, і того заслали в глиб Сибіру. Кілька років він перебував далеко від батьківщини, і про нього не було ніяких вістей.

Абай повернувся до старого:

– Що ви кажете? Дай боже, щоб ваша звістка була вірною!

Молодь пожвавилася й радісно загомоніла!

– Виходить, Базеке живий!

– Вибрався з могили.

– От і примчав на крилах!

– Живий і здоровий повернувся. От щастя!

Жуман зовсім не сподівався, що його слова так зустрінуть. На обличчі його з’явилася досада.

– Був би зараз волосним Такежан або Шубар, цей розбишака не тільки не з’явився б, але й уві сні не побачив би степу,– пробурчав він.– Мабуть, довідався, що волосним тепер Кунту, почув, що влада тепер уже не в руках синів хаджі Кунанбая? А чого ви радієте? Думаєте, веселість повернулась? Ні, лихо з кривавими очима повернулося, от побачите!..

– Годі, облиште, аксакал! – перебив його Абай, стримуючи обурення.– Що зробив вам Базарали? За яку кривду ви не помстилися йому? Повернувся – й слава богу, хай йому щастить! – І, звертаючись до своїх молодих друзів, Абай закінчив: – Помсту і злобу я віддав іншим. А ми цю звістку зустрічаємо радістю. Базарали – честь мого народу. Хто думає, як я, хай завтра ж їде до Семипалатинська і передасть йому мою братерську радість!

3

Догадка Жумана була вірною: Базарали втік із заслання саме через те, що волосним управителем Чингіської волості став Кунту. Якби управителем був Такежан або Шубар, він не наважився б повернутися на батьківщину, де правителі ті самі люди, які домоглися його заслання. Але влітку минулого року владу було вирвано з рук синів Кунанбая, і перейшла вона до роду Бокенші, а отже і до жигитеків. Подія ця була цілком несподіваною і здивувала все плем’я Тобикти.

Вибори провадив сам Казанцев – семипалатинський повітовий начальник, що протягом багатьох років виявляв прихильність до синів Кунанбая. Але навіть і він до останньої хвилини не підозрівав, що управителем буде не один з них, а хтось інший. Обрання Кунту було для нього такою самою незрозумілою і неприємною несподіванкою, як і для них самих.

Почалося це все із з’їзду аткамінерів [6]6
  Аткамінери(буквально: вершники) – старійшини родів і впливові багатії, що розїжджали по аулах і вершили степові справи.


[Закрыть]
що відбувся навесні минулого, 1888 року, на зимовищі Оспана, молодшого сина Кунанбая, в Жидебаї.

Шубар, який займав тоді посаду волосного, влаштував у домі Оспана з’їзд аткамінерів усієї Чингіської волості. Потаємною метою цього зібрання, відомою тільки Шубарові, Такежанові та його дядькові Майбасару, було з’ясувати настрій родових верховодів перед виборами: чи не таїть хто в собі ворожнечі проти кунанбаївців, чи нема таких, хто виступатиме проти кандидата, ними наміченого? Байдужих, таких, що вагаються або сумніваються, слід було привернути на свій бік, а проти тих, хто може нашкодити, заздалегідь вжити заходів. Саме для цього Шубар і скликав у Жидебаї близько сотні аткамінерів – родових старійшин, біїв, аульних старшин, єлюбаси [7]7
  Єлюбаси – особи, обрані аульним сходом по одному на п’ятдесят родин. Єлюбаси на волосних сходах обирали нового управителя, а також біїв (суддів). В єлюбаси попадали тільки люди заможні і впливові.


[Закрыть]
 – і, підкреслюючи значущість зустрічі, заколов для них кок-каска – сіру лошицю з плямою на лобі. В давнину таку кобилу кололи перед початком якоїсь важливої справи і урочисто присягалися у вірності один одному, вмочаючи пальці в її кров. Потім пригощення м’ясом кок-каска стало символом однодумства і вірності спільній справі.

Зовнішнім приводом для цього з’їзду була потреба розподілити між аулами Тобикти податок на покриття витрат волосного, пов’язаних з його посадою. Під приводом витрат на поїздки до міста, на прийом і частування начальства в аулі, на подарунки і підношення потрібним людям волосний, крім звичайних податків у доход казни, встановлював свій власний. По суті, це був просто хабар, що його управитель вимагав від населення на додаток до казенної плати. Ці побори не мали ні встановлених розмірів, ні певних строків. Народ назвав їх «чорними зборами».

Цією прибутковою статтею волосний не міг користуватися сам: хоч-не-хоч, доводилося ділитися з тими, хто допомагав йому стягати «чорні збори». Відібравши у народу силу-силенну всякого добра – овець, коней, грошей,– аульні старшини, єлюбаси, бії і родові старійшини полюбовно ділили з волосним здобич, дістаючи кожен свою частку. І через те, коли Шубар, посилаючись на майбутні витрати по виборах, набагато збільшив того року розмір «чорного збору», аткамінери погодилися з ним без довгих суперечок.

Чингіська волость складалася з дванадцяти адміністративних аулів [8]8
  В адміністративному відношенні – за «Тимчасовим положенням» 1868 року, запровадженим царським урядом для управління Казахським степом, – волость ділилась за ознакою спільності території кочування на такі аули, що об’єднували від 80 до 100 господарств. На чолі адміністративного аулу стояв аульний старшина, якого призначав волосний управитель.


[Закрыть]
.Представники їх, розмістившись групами в простих кімнатах нового будинку Оспана, збудованого після смерті Кунанбая, заходились розподіляти податок по юртах своїх аулів – на кожен «дим». У цій справі всі керувалися одним правилом: не кривдити своїх родичів та друзів і весь тягар податку покласти на інших. Оскільки ж родичами і друзями аульних верховодів могли бути тільки багаті й заможні люди, то само собою виходило, що податок розкладався на юрти худорідних бідняків.

На виправдання цього було винайдено пояснення: коли в аулі відбувається з’їзд або коли туди приїжджає начальство, то левову частку витрат несуть саме заможні господарі; їм доводиться і давати підводи, і ставити гостьові юрти, і витрачатися на частування. «Адже ж ніхто не зупиняється в бідняків,– міркували аткамінери,– ніхто не чекає від них ні кумису, ні м’яса. Все лягає на нас. То нехай вони візьмуть на себе частину видатків, інакше, як же вони можуть жити в нашому аулі і вважатися нашими земляками? Повинні ж. вони допомогти старшим, якщо бога не забули!»

Коли щось стосувалося простого люду, аткамінери, що звичайно гризлися між собою, як аульні собаки, і тут поводили себе, як собаки, коли ті забачать вовка: вони пліч-о-пліч кидались на спільного ворога. Народ добре бачив їхні брудні справи, але кому він міг поскаржитися на «чорні збори», що безперервно лягали на нього важким тягарем! Тим самим біям, старшинам, волосному? «Яка з того користь? – говорили по аулах прості люди.– Звернешься із скаргою до одного – він пошле тебе до іншого.

Верховоди завжди сухими з води вийдуть. Міцна у них кругова порука, недарма кажуть: «У своєму аулі хвіст у собаки закарлюкою». Підтримують, захищають один одного, а твої слова йдуть на вітер. Що залишається? Махнути рукою і покірливо віддати своє добро».

Проте розподіляти «чорні збори» на багато юрт було не так уже легко. Прибулі на з’їзд уже й поснідали, і пригостилися м’ясом кок-каска, а розверстка все ще не закінчилася.

Господар дому, віддавши великі кімнати аткамінерам, сидів із своїми друзями у маленькій наріжній. Тут зібралися такі, як і він, охочі до веселої розмови за кумисом і бесбармаком, не зайняті нічим, окрім марних переїздів із аулу в аул.

По обіді приїхав Дармен. Оспан зрадів йому, посадив поряд себе, почастував густим зимовим кумисом, а потім подав домбру.

– От добре, що ти приїхав! Мене тут зовсім замучили. Твердять: «Витрати, збір!» А самі дбають тільки про свої ненажерливі пельки. Геть-чисто мій аул об’їли! Благаю, пригадай, чи нема в Абая або в тебе таких пісень, які б з них живцем здерли шкуру? Заспівай хоч однієї, помстись цим шакалам за мої обіди і чай! – сказав він, розсмішивши таким проханням своїх гостей.

Дармен одразу почав довгу пісню, не знайому слухачам. Це була нова пісня Абая. Сповнена гніву і ущипливої насмішки, вона таврувала степових верховодів, хитромудрих управителів, хабарників-біїв, невгамовних сутяг.

Дармен співав дедалі голосніше і сміливіше, дедалі більш визивно. Шумні веселощі привернули увагу степових аткамінерів, які сиділи в суміжній кімнаті. Двоє з них підійшли до дверей і, прислухавшись до слів пісні, покликали інших. Дармен далеко не дійшов ще до кінця, коли з’явилися Уразбай, Жиренше, Бейсембі й Абрали – старійшини родів, відомі на всю волость сутяги й хижаки.

Нещадні вірші Абая вразили їх. Пісня, висміюючи здирщиків, хитрунів, клятвопорушників, викриваючи їх потаємні змови і темні справи, наче називала поіменно і їх самих, і тих, хто був з ними. Вони слухали Дармена похмуро, ні разу не посміхнувшись.

Дармен закінчив пісню, сповнену гніву і гіркоти. Купка аткамінерів сиділа нерухомо, в холодній мовчанці. Оспан, посміхаючись, повернувся до Уразбая:

– Ну, бай, що ти морщишся? Не подобається, що Абай нападає на тебе? А й справді – просто по тім’ю б’є!

Уразбай заговорив, стримуючи лють, що кипіла в ньому.

– Видно, нічого доброго вже не чекати нам від нашого часу. Скоро зовсім загниє. А зіпсуєте його ви, сини хаджі,– сказав він суворо, дивлячись не на Оспана, а поверх його голови, неначе бачачи за ним ще когось.

Аткамінери, що звикли добре розуміти всякий натяк, схвально кивнули. Уразбай продовжував з наростаючою злобою:

– Чого вчать? Збери до свого аулу людей, шанований народом, і лупцюй їх отак по тім’ю! Сором, плямуй усіх, зривай одяг! Подавай приклад молоді і всякому злидарському наброду! – Він роздратовано махнув рукою.

– Е, Уразбай, а чого тобі ображатися? – відповів Ос-пан, хитро поглядаючи на нього.– Якщо ти й справді поважна й хороша людина, пісня ця не про тебе! А якщо ти пізнав у ній самого себе, то злися не на пісню, а на бога, що він тебе таким зробив…

Дармен посміхнувся, оцінивши хльостку відповідь. Аткамінери, не удостоївши Оспана жодним словом, тільки зневажливо глянули на нього, як на юродивого, і повернулися до своєї кімнати.

Вже вечоріло. Вийшовши з дому подихати свіжим повітрям, Оспан раптом помітив, що біля зимовища, на тому пасовиську, яке він беріг для худоби, що годувалася ще торішнім сіном, пасеться близько сопші осідланих коней. Цього Оспан не стерпів.

Він гнівно обернувся і, побачивши одного з своїх жигітів, високого на ріст Сейткана, наказав:

– Бери курук і мерщій до тих коней! Жени всіх у загони! Мало ненажерам того, що на скатерках, ще й коням їхнім, віддати луку на спаш? Заганяй мерщій, бий куруком, який заноровиться.

Сейткан схопив курук – довгу березову палицю з зашморгом на кінці, щоб ловити коней,– скочив на коня, що стояв біля дому, і помчав щодуху. Забіяка від природи, Сейткан до того ж відзначався сміливістю і зухвальством слуги сильного, знатного господаря.

З гиканням підскочивши до коней, що паслися на луці, він почав їх бити куруком, викрикуючи на всю горлянку імена тих родів, чиє тавро було випалено на крупах:

– Сактогалак! Жигитек! Котибак! Тоцай! Карабатир! Торгай!..

Злякані вигуками і ударами, коні шарахалися то в один, то в другий бік, стукаючись сідлами, наскакуючи один на одного, і нарешті кинулись до зимовища, ніби їх гнала степова пожежа, незграбно підскакуючи на спутаних передніх ногах. Біля воріт загону вони збиралися в купу, тиснучись, ставали дибки і опускали копита на спини передніх. І тут сталося те, чого ні Оспан, ні Сейткан не передбачили: бантина воріт була дуже низька і спутані коні, проскакуючи в загін вистрибом, з силою бились об неї сідлами, з тріском розколюючи і навіть розбиваючи на дрізки передні луки…

Тим часом розподіл «чорного збору» нарешті завершився. Спільна згода, з якою аткамінери обговорювали, скільки тепер можна взяти у народу, одразу ж зникла, коли зайшла мова про частку кожного з них у майбутній здобичі. Шубар, як волосний, і підтримувані ним інші кунанбаївці виявили таку зажерливість, що решта виходили ображеними, затаївши злобу. Більше за всіх образились Уразбай, Жиренше і Бейсембі.

Коли, завершивши справи, аткамінери юрмою посунули з дому Оспана, щоб сідати на коней, вони побачили наслідки бешкетництва Сейткана. Майже всі сідла були поламані, неначе хтось навмисне розбивав їх, вирішивши познущатися з гостей. Були понівечені сідла й тих, хто вважав себе цвітом племені Тобикти: Жиренше, Уразбая, Кунту, Бейсембі, Абрали, Байгулака, Байдільди. Гонористі, самолюбиві, зарозумілі, вони були вкрай ображені тим, що на очах в аткамінерів всієї волості опинилися в такому кумедному й ганебному стані. Не вимагаючи пояснень у господаря аулу, Оспана, не вшанувавши поглядом навіть Шубара, який проводив гостей, вони мовчки виїхали, не попрощавшись.

І тільки коли зиковище Осіїана сховалося з очей, Жиренше, Кунту, Уразбай і Бейсембі, які їхали поряд, заговорили про це.

– Що ми їм зробили, крім добра? – похмуро почав Жиренше.– На перший поклик Шубара примчали, щоб допомогти йому добитись нечуваного «чорного збору»… Озолотили і його самого, і всю його рідню, і того ж Оспана. А чим вони нам віддячили? Оцим, чи що? – І він ударив держаком канчука по розбитому сідлу Кунту.

– Ми самі розпустили кунанбаївських щенят! – злобно відповів Уразбай.– Зовсім знахабніли, бога забули… Навіть сам Кунанбай так не знущався з нас! Та нехай покарають нас предки, якщо ми стерпимо й на цей раз! Собаками ми будемо, якщо й тепер проковтнемо їхнє бешкетництво. Треба діяти!

Бейсембі, обачний, спокійний і владний глава роду Жигитек, завжди говорив повільно, зважуючи кожне слово. Добре зрозумівши настрій обох і прочитавши на похмурому обличчі Кунту цілковите співчуття їм, він сказав, дивлячись у вічі то Жиренше, то Уразбаю:

– Не галасуй так. Навіщо це слухати іншим? І зайвого не балакай. Якщо ти справді обурений, кажи про діло. І кажи відверто, голубе мій…

В його зовнішньому спокої обидва старійшини відчули лють, що от-от мала прорватися.

– Клянусь всевишнім, буду мститися! – відповів Уразбай.

– Клянусь кораном і духами предків, помру, але буду з тобою, скажи тільки, що робити! – поклявся і Жиренше.

Бейсембі, неначе переконавшись в їх рішучості, заговорив швидше, ніж звичайно, навіть схвильовано:

– Якщо ви обидва кажете, що думаєте, нехай гнів ваш не тоне в словах. Говорити багато нічого, це й так ясно. Нема у нас більших ворогів, ніж ті, хто сьогодні кричить голосніше за всіх, проклинаючи синків хаджі, а завтра сам біжить до них розповідати, хто що говорив. Не час правити теревені. Ось нас четверо. Візьмемо ще трьох – більше нам і не потрібно. Поїдемо до могили Кенгірбая, дамо урочисту клятву і візьмемось за діло.

– Нехай буде так. Їдьмо! – відгукнулись Кунту й Уразбай.

Жиренше додав:

– О боже, пошли нам успіх! Я першим поклянусь у помсті, піднявши над головою камінь з могили Кенгірбая… Називайте імена!

Вони притримали коней, щоб домовитися, кого ще взяти з собою. Жиренше покликав Байгулака, Абрали, Байдільду, і всі семеро непомітно відділилися від юрми і повернули до могили Кенгірбая, що була на відстані бігу стригунця.

Зимовий присмерк повільно лягав на степ. Вкритий снігом, він не темнішав, а поступово синів, дедалі густіше й густіше. Моторошним холодом віяло від нього. В каламутно-блакитному просторі незабаром стало видно висо-кий похмурий мазар [9]9
  Мазар – надмогильна споруда.


[Закрыть]
. Сто років уже височить над усією округою його могутній загострений конус, нема в ньому тріщин, жоден камінь не випав. І так само, як владарює над темними нащадками Кенгірбая його похмурий дух, так і могила його панує над степом, застигши у віковій непорушності, глуха до всього світу. У вузьких дверях стоїть густий могильний морок, сповнюючи мазар. Там німа тиша вічної ночі, стійка темрява, відгороджена товстими стінами від сонячного світла, від живих голосів життя. Здається, й сам час застиг, і закони степу – суворі, косні, жорстокі,– так само вічні й незмінні, як непорушний морок могили.

Степом з тонким висвистом промчав порив холодного вечірнього вітру. Засніжені стебла високого чию покірливо і приречено пригнулися до землі, низький чагарник затремтів усіма гілочками. Похмурий мазар в жорстокому і байдужому спокої, як і раніше, непохитно здіймав свої міцні темні стіни над степом, де сильний завжди гнув слабого.

Вершники спинились перед мазаром і зійшли з коней. Першим заговорив Уразбай.

– Хто їх веде? Абай. У них один абиз [10]10
  Абиз —пророк.


[Закрыть]
 – Абай. А мій абиз не Абай! Святий предку, ти мій наставник! Покарай відступників, баламутів світу, Кенгірбай, родоначальнику наш!

Ці слова, породжені зовсім не благоговінням перед предком, а тверезим розрахунком майбутніх вигод, звучали і як клятва, і як заклик до змови. Жиренше зрозумів це раніш за інших.

– Не стане абизом Абай. Не будуть угодні богові богохульники нового племені. Відрубаємо негідного язика, перетнемо шлях баламутам,– сказав він і підійшов до мазара.

Бейсембі пробурмотів молитву з корану. Всі провели долонями по обличчю і, зійшовшись у тісне коло, поклялися мститись і берегти в найсуворішій таємниці все, що вирішать цієї ночі.

Ці сім чоловік були старійшинами, біями, правителями семи великих родів Тобикти: Бейсембі був главою жигитеків, Кунту – бокенші, Жиренше – котибаків, Уразбай був представником роду Есполат, Абрали – Сактогалак, Байдільда – Топай, Байгулак – роду Жуантаяк. Вони могли легко підбурити проти кунанбаївців, проти роду Іргизбай майже всю Чингіську волость. Але вони вирішили діяти інакше, приховано й обережно.

Щоб нічим не викликати підозріння, умовилися ставитись до Шубара, Такежана, Майбасара та інших іргизбаївських верховодів, як і раніше, шанобливо, запевняти їх з улесливістю, що ті можуть на них розраховувати і одержати все, чого забажають. Грім мав ударити тільки в самий день виборів, коли почнуть лічити кулі, опущені виборцями – єлюбасами. Саме цих людей, і тільки цих людей, які буквально тримають у своїх руках долю майбутнього обранця, слід було привернути на свій бік. На них треба було впливати умовленням, хабарами й подарунками, обіцяти вигідні посади після перемоги на виборах і добитись від них клятви, що вони опустять кулі за того, кого їм назвуть.

Вирішивши, як і хто діятиме, змовники рушили ночувати на зимовище Жиренше. Там вони ще раз потвердили свою клятву, зарізавши жертвеного білого барана – аксарбаса, щоб очиститись від гріха порушення першої клятви, даної над кок-каска в домі Оспана.

Всі три місяці до волосного з’їзду пройшли в цілковитому спокої й тиші. Нарешті настав день виборів. Їх провадили у Великому аулі Кунанбая на жайляу Пушантай, куди відкочував на літо Оспан [11]11
  За звичаєм, Великий аул – тобто значнішу частину худоби і майна – успадковував менший син.


[Закрыть]
.

З Семипалатинська, дивуючи всіх своєю пишнотою, брязкотом бубонців і дзвоників, великим почтом з урядників, стражників, посильних, прибув на жайляу сам повітовий начальник Казанцев, спритний і заповзятливий приятель Шубара і Такежана, якого вони задарювали протягом багатьох років. Цього разу він приїхав із своєю дружиною Ганною Митрофанівною, повненькою, блакитноокою показною дамою. Вони спинилися в багато прибраній юрті, поставленій Оспаном біля своєї. Того ж дня Ганні Митрофанівні було піднесено соболеву шубу, криту чорним шовком, а в залізну шкатулку Казанцева лягли пачки дбайливо перев’язаних кредиток.

Посаду волосного кунанбаївці тепер вирішили передати Оспану, який вперше виявив бажання її посісти. Йому було вже під сорок, і серед багатодітних нащадків Кунан-бая тільки він залишався без дітей і надто тяжко це переживав. Крім Єркежан і Зейнеп, він узяв собі третю дружину – Торимбалу, але спадкоємця так і не було. Високий на зріст, кремезний, могутній – цей велетень, розповідаючи про свій смуток близьким родичам, часом схлипував, називаючи себе то однорогим оленем, то соколом з перебитим крилом. І якось на одному з недавніх зборищ рідні він сказав Такежанові:

– Може, справи розважать мене трохи… Я просив би вас поступитися на цей раз мені посадою волосного.

Верховоди роду Іргизбай тут-таки одностайно вирішили: нехай Оспан буде черговим волосним управителем, а як поставиться до цього народ, чи хоче він цього – це їх зовсім не обходило. Вони розглядали цю посаду як якусь власність прямих нащадків Кунанбая, право на яку їм дано з неба, самим богом.

І, влаштовуючи Казанцева у Оспана, кунанбаївці дали начальникові зрозуміти, кого вони ладять тепер на волосного управителя. Казанцев, у свою чергу, оцінивши велику гостинність, з якою приймав його Оспан, та багаті дарунки, піднесені ним, запевнив своїх друзів, що вони цілком можуть розраховувати на підтримку начальства.

Як завжди, на жайляу були поставлені гостьові юрти, щоб розмістити прибулих, і велика Виборна юрта, складена з трьох, з’єднаних між собою. Вони утворювали начебто три сполучені круглі зали. В цій юрті, яка стояла поблизу юрт Оспана і Казанцева, відбувалися ділові збори єлюбаси. За усталеним звичаєм до початку виборів розподіляли казенні податки та збори, що їх збирали з населення. Податки ці визначаються в міських канцеляріях для всіх адміністративних аулів в однаковому розмірі, але один аул має більше юрт, другий менше, кількість худоби в них так само не однакова. Через те суми податків на кожен аул остаточно уточнюються на таких зборах виборцями-єлюбаси і селянським начальником. Над цим і працювали два дні підряд усі тридцять виборців з дванадцяти адміністративних аулів Чингіської волості під керівництвом селянського начальника Семипалатинського повіту Никифорова, який прибув з Казанцевим.

Сам повітовий начальник навіть і не заглядав до Виборної юрти. Гладкий, сивоусий, мовчазний, він тримався поважно й похмуро. Багаторічний правитель цієї великої частини степу, Казанцев не забував свого високого становища – представника царської влади – і всім своїм суворим виглядом, холодним поглядом, кам’яним обличчям, що рідко всміхалося, вселяв казахам уявлення про грізну владу. Розмовляв він з небагатьма – з своїм товмачем, міським казахом, та з писарем волосного управління Захаром Івановичем, низеньким вертким чоловічком. З аульних казахів начальник удостоював увагою тільки Такежана, Шубара й Ісхака, але, ставши гостем Оспана, він тепер інколи розмовляв ще й з ним – через перекладача, бо Оспан зовсім не говорив російською мовою.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю