Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 46 страниц)

Святкового ранку всі чоловіки сіли на коней і з усіх кінців долини з’їхалися на трав’янистий пагорок, що височів на захід від головного аулу.

І ось, коли під пагорком жигіти вже літали на конях, на всьому скаку підхоплюючи з землі монету, коли скрізь уже закипали безтурботні веселощі, в самісіньку гущу святкового натовпу вскочив на стомленому коні Сеїт, а за ним – двоє його вірних друзів, відомих в окрузі жигітів. Це також були не баї і не багатії, а прості, статечні, чесні люди. Один із них, Жомарт, походив з тогалаків, а другий, Омар, з саків. Обидва вони були ровесниками Сеїта, обидва навперебій закликали його до себе погостювати, обидва були аматори-борці, обох їх шанували всі аули в долині Еспе. Зараз вони примчали сюди слідом за Сеїтом, розхристані, розпатлані, без шапок.

Побачивши їх, люди тривожно загомоніли:

– Що з ними таке? Певно, щось скоїлося? Куди це вони так поспішають? Яку чорну звістку принесли?

З-поміж аксакалів з сак-тогалаків і жуантаяків, що зібралися тут, так само не було жодного багатого або впливового аткамінера. Серед них був і славний Базарали із своїм улюбленим земляком, найближчим другом Сеїта, сміливцем Абди…

Під’їхавши до аксакалів, Жомарт громовим голосом розповів їм про жахливу розправу, вчинену Уразбаєм над Сеїтом. Йому гнівно підтакував Омар:

– Народ ви чи останні тварюки, ви, жигіти? Чи вистачить у вас мужності, щоб помстити ся одноокому людожерові, чи нема у вас більше ні честі, ні совісті? Невже будемо ми сидіти склавши руки і покірно терпіти його злочини?

Жигіти, почувши про те, що сталося, облишивши ігри і з зрізними вигуками почали збиратися на конях біля підніжжя горба. Проте старійшини не квапилися остаточно щось вирішити…

Базарали прибув до сак-тогалаків тільки учора. Тут жили його родичі по жіночій лінії: матері цілого покоління тогалаків були дочками жигитеків. Тим-то Базарали зустрічали тут з привітністю і любов’ю і величали нагаші – дядечком. Жомарт і Омар кинулися до нього по допомогу:

– Дядечку, бачиш, мирний наш народ розгубився, не знає, що робити! Вкажи нам путь! Скажеш: «Ляжте кістьми!» – ляжемо! Наказуй, говори!

А Базарали і без того ледве стримувався. Його серце болісно билося, клубок підступав до горла. Страшенно обурений новим злочином Уразбая, він до болю зціпив зуби, важке дихання розпирало йому груди. Базарали бачив, що всі навколо, і старі, і молоді, дивляться на нього з нетерпінням і надією. Вимогливі голоси звучали дедалі гучніше, зливаючись у суцільний гул. І тоді, ніби прокидаючись від важкого сну, стрепенулася його світла душа. Сидячи високо над натовпом на своєму величезному старому коні, що вирізнявся з-поміж інших коней гордою поставою голови, Базарали підвівся на стременах і, звертаючись до народу, заговорив так гучно, що голос його линув далеко-далеко.

– Ви просите у мене поради, як у найближчого родича, доблесні жигіти, а я стою тут, глибоко засмучений. Хоч думка моя птахом лине вперед, тіло моє сковане тяжкою недугою, від мене залишилися самі кістки. Але ви, брати, знаєте самі, як я чинив, коли був ще в силі! Чого ж ви ще очікуєте? Хіба є серед вас хоч одна людина, яка б не потерпіла від Уразбая? Хто з вас не проливав поту в нього на роботі, не одержуючи взамін нічого, окрім товчеників і лайки? Над ким із вас не глумився він? Кому не погрожував розправою? Ви все прощали йому, от він і вирішив, що йому все дозволено, все зійде з рук!..

Сила-силенна вершників, що розтяглися від вершини Бозбіїк аж до рівнини далеко внизу, пильно слухали Базарали, а він гримів, все дужче напружуючи голос.

– Чи знайдеться нарешті хоч один доблесний муж, хоч один славний рід, який став би одноокому впоперек дороги, дав би йому нарешті по руках, чи так і вислизне від вас неушкодженим цей чорний диявол? Ні, не можна, щоб він лишився цілий і здоровий! Помстіться йому за народ, за відважних жигітів, помстіться йому за Абая, шанованого всіма родами казахськими! Помстіться за благородного Сеїта, який стоїть перед вами тяжко скривджений, ледве уникнувши страшної смерті! Вдар на лиходія, багатолюдний народе сак-тогалак! Подивлюсь я тоді, як заскиглить він, полохливий пес! Вдар же на Уразбая, народе сак-тогалак! – владно крикнув Базарали.

Й одразу сила-силенна вершників з вигуками: «Вдар! Налітай! Де ти, аул Уразбая?» – ринули вниз по рівнині. Широкою лавиною неслися месники з соїлами, укрюками, шокпарами, піками, якими їх озброювали дорогою різні аули. Жомарт, Омар і Сеїт летіли попереду лавини. Сам Базарали неспроможний був взяти участь у наскоку і залишився на пагорку з невеличкою купкою дідів-аксакалів. Вручаючи Абди свою восьмигранну камчу з вплетеним у неї свинцем, Базарали сказав:

– Розбий цією камчею голови десяткові супостатів! Без того не вертайся назад!

Діставшись до аулів Уразбая, грізні месники розтрощили їх ущент. Вони забрали з собою тритисячний табун, що належав Уразбаю та його синам; спустили з припон лошат, і ті злякано порозбігалися; ударами дубців зруйнували юрти, побили всіх чоловіків, що були в аулах.

Ураганом пронеслися п’ятсот вершників, змітаючи все на своєму шляху. Уразбай, його сини і родичі не тільки не вчинили ніякого опору, але з остраху поховалися хто де міг. Сам бай сховався під периною в юрті молоденької токал[ Токал – молодша дружина.] .Побачивши, що він сам не свій від переляку, вона сховала його від розлючених месників, прикидавши купою ковдр і подушок…

Цей навальний, сміливий наскок був справжнім судом народним, який нарешті покарав Уразбая. Якщо досі Уразбай безкарно піднімав руку на свій народ, то сьогодні він на власній шкурі зазнав усю силу його гніву і всю міць його караючої руки. Якщо до цього дня він прирікав тисячі людей на сльози і злидні, то сьогодні ці люди примусили його самого плакати кривавими слізьми над розгромленим своїм багатством.

Весь народ сак-тогалаків і жуантаяків був одностайний у своєму справедливому гніві проти Уразбая. Тільки декілька баїв, побоюючись помсти поваленого лиходія, почали поквапно відмежовуватися від учасників наскоку. Одні з них були сватами Уразбая, другі – його приятелями, треті – співучасниками його злочинів. Немов злодії, втекли вони з аулів свого роду.

Так через рік після подій у Кошбіке народ, що довгий час мовчки терпів утиски від Уразбая, здійснив над ним суворий свій суд.

2

Дармен, який їздив у справах до аулу Базарали, повернувся звідти схвильований і захоплено, з усіма подробицями, розповів Абаю, Баймагамбету і Муха про розправу, вчинену тогалаками над Уразбаєм. Він сяяв від радості, що приніс Абаю таку чудову звістку.

Базарали казав:

– Я не тямив себе від радощів, коли побачив з вершини пагорка, як п’ятсот вершників з бойовим покликом ринули в степ так, що аж земля задвигтіла. Я подумав: «Уже коли я дожив до такого щастя, коли дано очам моїм побачити народний гнів, то нема про що мені в житті шкодувати і нічого більше бажати!» Ніби раптом десь поділося все, що довгі роки лежало каменем на серці, і я випростався і виріс. Адже з минулого року зовсім пригнуло мене лихо, а тепер, ніби після єдиного помаху крил, злинув я в недосяжну височінь! Може, й не судилося мені дожити до нових радісних днів,– дедалі більше мучить мене моя недуга,– але я вже не боюся смерті, бо мрія моя здійснилася!..

Баймагамбет і Муха слухали розповідь Дармена, раз у раз прицмокуючи від захвату. Абай слухав Дармена схвально, але обличчя його було спокійне і серйозне. Здавалося, що він заглибився в якусь думу…

Коли вже схилялося над вечір, поет, залишивши своїх друзів, вийшов з дому і попрямував до жовтуватих глинистих пагорків за аулом. Він повільно сходив на один з горбів. Звідси, з невеликої височини Ортентес, перед ним прослався широкий простір. Наближався вечір. Сонце було на аркан від лінії обрію. Абай бачив звідси гори, пагорки і рівнини, на яких розташувалися численні зимовища.

Ліворуч височіли Ординські гори, рудуваті Токимтиккан і оповиті синюватими сутінками Бокай. У безкраїй далині небо і земля зливалися в голубому мареві. Над самісіньким обрієм, ніби в тумані, ледь мріли химерні обриси Аркатських гір з могутнім Байжановим бескидом.

А на півдні відкривався широкий Чингіський гірський масив з синіючими верховинами, видно було його незліченні сопки і пагорки з загубленими серед них аулами. Абай змалку знає кожну родину в тих аулах. Скільки око сягає, тягнуться могутні кряжі Чингісу з дальніми шпилями Борли, з крутими горбами Туйє-Оркеша і Токпамбета. Ще далі здіймається широкогрудий Карашоки, населений родичами Абая.

На сході височить двоглавий Шунай, трохи нижче – зигзаги строкатих скель Догалану, а ще нижче, починаючись біля підошви Туйє-Оркешу і Караулу, прослався безкраїй білястий степ. Самотні гори Шунай, Догалан, Орда, що ніби пливуть у мареві широкої жовтої рівнини, тепер здавалися Абаю велетенськими блакитними кораблями, що борознять гладінь спокійного моря. Вони пливли з таємничого царства казки назустріч мандрівникові, що загубився в пустелі. Перед Абаєм постав світ, немовби навіки нерухомо застиглий: скам’янілі стародавні потвори, скам’янілі в мовчанці люди, скам’янілі аули і міста – ніде ні звуку, ні єдиної ознаки життя. І тільки безшумно пливуть у безконечність жовтою рівниною кам’яні кораблі самотніх верховин…

Абай відчував приємну легкість. Прохолода, що раптом повіяла з боку Чингісу, сповнила все його єство невимовним щастям. Він розстебнув чапан і сорочку, підставляючи груди благодатному свіжому вітерцю, який, ніби струмінь прозорої чистої води, м’яко обмивав йому шию, руки, обличчя.

Звідси, з вершини пагорка, овіяного вечоровою прохолодою, Абай оновленим зором вдивлявся в широкий тихий край, де він народився і виріс.

Під променями призахідного сонця невпізнанно змінився весь навколишній світ. Напрочуд виразно вимальовувалися висоти Караулу і Кольгайнару. Тепер вони вже не здавалися мертвим безформним громаддям, а поставали в золоті скісних променів радісними, оновленими, живими. Але з ними зітнулися рудуваті сопки Кидиру, що височіли на заході, і затінені схили Шунаю. Вечірні тіні згустилися на тісних пасмах хребтів, немовби важке минуле, застигши в холодному мороку часів, залишило тут свої згубні сліди. Втіленням безнадійності й лихоліття височать у похмурому відсвіті минулого дня кручі, вкриті холодною, охмареною тінню, нагадуючи сонячним верховинам Караулу і Кольгайнару про скорботний смуток життя. Ніби прислухаючись до цього безмовного нагадування, почали меркнути і шпилі. І тут точилася одвічна боротьба між променистим світлом і похмурою, наступаючою тінню, ніби відбувався герць між добром і злом.

Абай повільно обводив поглядом гори і долини і всім єством своїм відчував, як невблаганно насуваються сутінки. Пітьма перемагала світло, тіні зливалися в суцільний морок. Наставав час, про який Абай колись сказав: «Тужливе серце моє ділиться таємницями з сутінню ночі». Відблиск надвечірньої заграви повільно вмирав на пасмах скель, ще освітлених її останнім золотавим сяйвом, але на заході гори вже злилися в єдиний темний масив. Сутінки огорнули все навколо непроникною своєю запоною. Вітерець, ще недавно лагідний, міцніючи, потягнув холодом…

І в цю мить Абая осяяли нові думки, несподівані для нього самого. Рідна земля ніби заговорила з поетом виразною, живою мовою. Перед Абаєм, що зійшов на високий, перевал свого життя, пролинали минулі дні.

Чорні масиви гір і померхлі степи відкрилися перед ним, як книга, сторінки якої зберігали сувору історію його власного многотрудного життя. Багато місць, на яких при гаснучому світлі сонця затримувався його погляд, говорили йому про пережиту радість, але вони нагадували і про тяжке горе, і про гнітючий сум, і про смертельну скорботу, і про отруйну злість ворогів. Нескінченною низкою проходили перед його очима люди, які вже давно пішли в небуття, і події та діла, що давно відшуміли. Абай неначе перебирав довгий ланцюг свого життя, і рідна земля свідчила про кожну його ланку. І хто знає, чи не зберігає вона ще не відомі людству таємниці? Чи не дрімають в надрах гір загадкові сили, приховані багатства, здатні перетворити ці жовті долини на казкові долини щастя? Можливо, цей поснулий у вічному безгомінні світ тільки скований злими чарами лихоліття, але настане інша пора, і прийдуть сюди інші, нові племена і пробудять поснулі, заворожені сили…

Так міркував Абай, і в душі його ворухнулося несміливе бажання: воскреснути в іншому, новому столітті і бодай краєчком ока побачити його чудеса!

Разом з мрією про майбутнє прийшла і тривога про сучасне. Так, прийдешнє чудесне, але воно виросте з сучасного, подібно до того, як сучасне виникло з минулого. Що ж з наших сьогоднішніх днів гідне того, щоб квітнути у віках, приносячи плоди свої новому щасливому людству? Хто з людей нашого покоління здатний підготувати грунт для осяйного майбутнього?

Від цієї думки серце Абая болісно стиснулося. Народ його живе в страшенних злиднях, у темряві й неуцтві, які правлять ним, схожі на чорних дияволів. Невимовна скорбота пойняла душу поета. Піти б з цього життя, вмерти, згинути, пропасти…

Але то не було безсилим благанням про небуття подоланого злигоднями і смутком серця. Це був гнівний запал, раптовий шквал обуреної душі: відкинути геть мерзенність свого середовища, відвернутися від його безглуздих і ганебних справ!

Але тут нова думка осяяла Абая, обличчя йому посвітлішало, гордовита усмішка промайнула на губах. Пригадав недавню розповідь Дармена, яка до часу немовби зберігалась у глибоких схованках серця. Так, лютують сьогодні лиходії, шаленіють спустошливі бурі, але вже чимало є і справжніх людей, які відважно йдуть назустріч прийдешньому, таких як Базарали! Справжня рідня поета – це прості люди, що грудьми стали на захист зневаженої людської гідності. Не під родовим прапором об’єдналися безвісні вихідці з безкінних аулів, щоб покарати лиходія за знехтувану ним справедливість. Хіба не в цьому, хай ще невеликому, але благородному діянні виявилися нові сили нового суспільства? Хіба не їм судилося посіяти добре насіння майбутнього?..

Такий був підсумок важких роздумів, що цілий рік терзали Абая. Повагом повертаючись додому в нічній темряві, він мріяв про якусь людину майбутнього, котрій він міг би довірити найпотаємніші думи і почуття. Стати б віч-на-віч з нею, подати їй вістку про себе, від серця до серця. «Чи зрозуміє ця людина мене, що ріс у тривожну епоху лихоліття, чи збагне мою гіркоту і мої сподівання, чи зможе зазирнути в глибінь моєї душі? В степу, оповитому кромішною пітьмою, боровся я сам супроти тисяч, вперто піднімаючи у кволій руці своїй малий світник. Чи зрозуміє щасливий нащадок, прочитавши рядки, мною написані, самотнього шукача шляхів у часи бездоріжжя?»

– Збагни мене і зрозумій! – ніби стогін, рвалося з серця поета.

Гаряче хвилювання, вихор думок, доти йому не відомих, охопили Абая.

Зайшовши до юрти і коротко звелівши Айгерім засвітити лампу, Абай вийняв папір та олівець з різьбленої шафки, що стояла в узголів’ї ліжка, і грудьми припав до великого круглого стола. Замкнутий у світлому колі лампи, він квапливою рукою накидав на папір гарячі, трепетні рядки. Цього вечора народилися нові рядки натхненного майстра, який зійшов на верховину поетичного мистецтва:

 
Нова людино! Йдучи вперед завжди,
Для ради серце власне приведи!
Я виріс в смуті, в мороці безмірнім.
Один боровся я, мене не осуди!
 

Так Абай вперше заговорив у віршах з людиною майбутнього.

То не було тужіння сповненого печалі дідугана, що стоїть біля розкритої могили. То були вірші про життя,

вірші, що йшли від серця, яке вірить у своє безсмертя в прийдешніх часах і народах…

Дописавши останню строфу, Абай взяв у руки домбру і заграв веселий, задерикуватий кюй. Він полегшив свою душу в поетичних рядках і тепер міг повернутися до мирних радощів домашнього життя. Айгерім, помітивши, як посвітлішало його обличчя, зробила знак Злісі, і та хутко внесла великий мідний самовар, якого давно вже підігрівала таволожними жаринками біля кабиці.

Тільки почали розливати чай, як прибув Кішкене-мулла. Він повернувся з Семипалатинська і привіз листа від Магаша і Какитая, в якому вони питали Абая, чи не вважає він за потрібне приїхати до міста. Справа в тому, що «імениті» і «знатні» люди з «найкращих» родів кілька днів тому з’їхалися в Семипалатинськ на нараду. На чолі їх стоять досвідчені старійшини з родів Аргин і Каракесек, дуже авторитетні в місті і в степу. Від степових кереїв приїхав поважний старик Бегеш, від низинних кереїв – спритний ділок Найман, Матай і Сибан. Від уаків Кокена і Семейтау приїхали такі вмілі балакуни, як Серке, від белагацьких рівнинних казахів – Айткази. Всі ці люди прийшли сюди за змовою з Уразбаєвим родичем, міським торговцем Сейсеке, в домі якого вони вже кілька разів збиралися, щоб завершити переговори загальним рішенням. Усі ці впливові люди з ближніх і дальніх родів запросили на зібрання родичів Абая, які на той час були в місті, в тому числі і найближчих – Магаша і Какитая.

су, з’їсти цілі гори м’яса і взялися нарешті до плову та вишневого соку, а уславлені балакуни з уаків та кереїв тільки-тільки почали довгождану розмову. Незважаючи на густий туман їхньої багатослівності, незабаром стало ясно, що йдеться про тяжку образу, завдану Абаю минулого року. Розсипаючи бісер кучерявих слів, незвичних для Магаша і Какитая, перший заговорив Бегеш:

– Про Абая, благородного, високошановного, Абая-ага моє слово. Абаю ви діти, нам – молодші брати, тим-то вам, тут присутнім,– Бегеш повернувся обличчям до Магаша і Какитая,– і хочемо ми запропонувати спільне наше рішення, лебедики наші! Через вас ми Абаю-мірзі наш привіт посилаємо. «Хто ж ми такі?» – спитаєте ви. Гляньте навколо себе. Тут найкращі люди каракесеків з старшого роду Аргин; тут і сини кереїв, що населяють рівнини і гори; разом з ними почесні люди Верхнього і Нижнього Наймана, поряд з вами сидить преславний Серке. А зібрав нас усіх на святу трапезу шановний хаджі Блеубай. То хто ж ми такі? Якщо уважним оком на нас, тут присутніх, поглянете,– «ось казахи», скажете ви. Тут усіх чотирьох арисів – родів – діти, котрі всі чотири стовпи Середнього Жузу репрезентують. Ось хто такі ми!

Бегеш перевів подих і поплив далі на хвилях красномовності:

– А хто ж такий Абай? Хіба він належить тільки одному племені Тобикти? Ні, він наш спільний, всіх своїх суперників випереджаючий, Середнього Жузу непереможний скакун!

Продовжуючи всіляко вихваляти Абая, Бегеш знову сам себе запитав: «Хто ж він такий?» – і знову сам відповів:

– Кращий з кращих серед людей, як кучерявий нар[ Нар – одногорбий верблюд.] з бубонцем на шиї серед верблюжого стада, як весняний дощ, для тучних пасовиськ живлющий…

Бегеша змінив Серке і почав також всіляко вихваляти Абая:

– Язик його до солов’їного язика подібний, ноги його – як у крилатого коня Дуль-Дуля!

Потім він, вдаючись до значущих натяків, почав добиратися до мети наради.

– Зупинка кочівлі – на зелених луках, кінець розбрату – в справедливому суді… «Якщо золото кинеш у вогонь,– не стане воно міддю; якщо парчу порвеш на онучі, – не стане вона полотном». А ми,– закінчив він,– зібралися тут не для того, щоб применшувати великі гідності Абая.

Айткази від імені своїх численних земляків сказав, що, коли Абай і зазнав приниження, все одно він залишився найкращим з людей, уболівальником і захисником народним. Жива й гостра думка пробилася через традиційну пошлість його промови: шлях кращих не буває легким, а відповідає за нього весь народ. Недарма кажуть: «Йди через вогонь та через воду – іншого до мети нема ходу». Не за себе кидався Абай у вогонь і воду, не за себе терпів він, а за рідний казахський народ…

Після того як висловилися представники всіх родів, знову заговорив Бегеш, повертаючись до того, з чого почав:

– Хоч ти, голубе мій Магаш, і молодий роками, але відомо, що молодість – полум’я, а старість – попіл. Молодь у найзапеклішому бою вистоїть, з усякого становища вихід знайде. Щоправда, ми, старі, бували в бувальцях, але супроти молодої сили не вистоїмо, наперекір юному серцю не підемо. На тебе, Магаш, ми покладаємо надії свої і ось про що сказати тобі хочемо: нам тепер соромно зустрічатися з людьми Старшого і Молодшого Жузів через ту тяжку образу, якої незаслужено зазнав Абай. Як можемо ми дивитися цим людям у вічі, коли єдиному нашому, найкращому з найкращих – Абаєві – завдано такої рани? Нехай же прийме Абай-мірза наше слово, наше послання! Є у нас сила і воля є, щоб вгамувати напасників, поставити їх перед ним на коліна, на справжню путь їх спрямувати. Аби тільки дозволив нам Абай-мірза стати на його захист. До вас звертається все наше зібрання, мірза Магаш, Какитай, Шубар, Азимбай! Ми сказали вам усе, відкрили душу свою. Тепер справа за вами!

Магаш і Какитай не квапилися з відповіддю, а Шубар і Азимбай, які слухали ораторів, роззявивши роти і розвісивши вуха, ладні були вже погодитися на все, що їм запропонує зібрання. Але всі погляди були звернені на Магаша, від нього чекали вирішального слова. Його анітрохи не зворушили солоденькі промови степових балакунів, ні в чому не переконали потоки хитромудрих фраз, що лилися з їхніх вуст. З холодним, замкнутим обличчям слухав він їхні багатослівні виступи і відповів їм коротко і ясно: хоч промови присутніх були начебто звернені до нього, Магаша, але насправді вони адресовані Абаю, А Магаш же звик давати відповідь за батька, та й невідомо, чи захоче батько відповідати…

– Мій обов’язок,– закінчив своє слово Магаш,– передати батькові ваше до нього звернення.

З зібрання всі чотири Кунанбаєві онуки поверталися на одному возі. Шубар усю дорогу намагався умаслити похмурого Магаша.

– Ото мастаки базікати ці поважні дідугани! – вигукнув він.– Один за одного красномовніший.

Азимбай підтакував йому:

– Справді, плетуть слова, немов узор на килимі!

– Знайшли промовистих! – сердито кинув Магаш.– От уже правильно сказано: «Деякі бії-пусдомелі напосідають на приказки та приповідки». Більше ж їм нема чого сказати.

Магаш досадував на двоюрідних братів: адже вони раніше знали про мету зборів, а нічого не сказали ні йому, ні Какитаю. І він нагадав тепер Шубарові рядки з відомого Абаєвого вірша: «Не буду, як бії підтоптані, пустими прислів’ями сипати; не буду, як ваші акини, за гроші в піснях брехать».

– Видно, Шубар, ти забув ці слова! А дарма: адже ти акин, вони б тобі придалися, допомогли б уникнути багатьох помилок!

– Що ти верзеш? Про які мої помилки говориш? – забурмотів Шубар.– Хіба я коли-небудь брехав?

– Та годі тобі прикидатись! – обірвав його Магаш.– Хоч би ти був натякнув, коли вів мене з Какитаєм на це зборище, що збираєшся лікувати батька фальшивими теревенями отих базік!

І він сердито одвернувся від Шубара.

Ось про всі ці справи і писали Абаю син і племінник, питаючи його, чи вважатиме він за потрібне приїхати у місто.

Одержавши листа, Абай одразу ж вирушив у дорогу. По приїзді вислухав докладну розповідь Магаша і Какитая, але нічогісінько не сказав про своє ставлення до всього того. Навіть Магаш не знав, що у батька на душі. Нікого з учасників зборів Абай бачити не захотів, зате з великою радістю зустрів Федора Івановича Павлова, який теж скучив за старим другом після довгої, понад рік, розлуки і прийшов до нього. Павлов, до якого дійшли чутки про лихо, що спіткало Абая, дуже непокоївся весь час: може, Абай занепаде духом у злісному оточенні степових верховодів, і його зламають горе та образи. Павлов не раз зустрічався з Магашем і подовгу розпитував його про батька. І до листа, якого Магаш з Какитаєм послав в аул, Федір Іванович зробив приписку: «Добре було б, якби ви приїхали до міста!»

Після вітань, обіймів і безладних вигуків Павлов, вдивившись Абаєві в обличчя, помітив, що скроні його посріблило сивиною, навколо темних жвавих очей залягла густа сітка зморщок.

– Ну як, Ібрагіме Кунанбайовичу? Як живеться? Який настрій? – спитав він привітно.

Абай з почуттям глибокої вдячності зазирнув у сині очі друга. Тільки йому одному і міг би він довірити свій потаємний біль…

– Що сказати вам про життя, Федоре Івановичу? Життя з його днями і ночами – це смугаста гадина, що обвиває людину, весь час жалить її і душить. Оце і є буття, принаймні моє!

– Так, життя часто-густо буває досить огидне, але не треба бути несправедливим до нього, бо в цілому воно все ж прекрасне…

– Мабуть, ви маєте рацію,– відповів Абай.– Але ж я кажу про те життя, яким сам живу!

– І все ж безнадійність не личить поетові. Адже він творить, створює цінності, які переживуть його самого!

– А для кого і навіщо творити? Кому потрібні мої думи і почуття?

– Та задля того, що ви природжений поет і вчитель! – з гарячим переконанням вигукнув Павлов.– Ваша думка ніби мимовільно втілюється в образ! Взяти хоча б ті прекрасні слова про життя, які ви щойно сказали. Для кого писати? Хай для меншості сучасників, зате для більшості людей майбутнього. А майбутнє це не таке вже далеке, як, можливо, ви думаєте, Ібрагіме Кунанбайовичу…

Абай глянув на друга з явним інтересом. Слова Павлова примусили його замислитись. А Павлов, який був своєю людиною у бідняцькому робітничому середовищі Семипалатинська і близько знав мешканців халуп, куренів та землянок, захоплено розповідав, як любить простий народ вірші, пісні і повчання Абая. Говорив він про те, що людям, в яких ціле життя минає не в пустій балаканині, а у тяжкій праці, вірші і пісні Абаєві потрібні, як хліб, як сіль. Він нічого не вигадував, не лестив поетові, він говорив про те, що сам особисто бачив і чув.

Вдячний за цей несподіваний дружній дар, Абай жадібно дослухався до кожного слова ГІавлова. А той говорив тепер про нове покоління казахської молоді, про учнів російських шкіл і шкіл-інтернатів. Влітку вони їздять до рідних аулів, а на зиму повертаються в місто. Ця молодь тісно зв’язана з народом. Треба серйозно подумати про її виховання. Абай своїми піснями і віршами може і в цьому допомогти.

Так розкривав Павлов перед Абаєм глибоку суть справи, якій поет присвятив усе своє життя і від якої, здавалося, був готовий відвернутися. Абай слухав, затамувавши подих, відчуваючи, як зогрівається його серце, що заклякло в злигоднях…

– Ви часто говорите про майбутнє, про те, що воно принесе людям добро,– заговорив Абай, коли Павлов замовк.– Коли ж прийде це майбутнє, чи довго ще чекати?

– Багато поколінь людей могли тільки вірити в нього і мріяти про нього, а ми вже можемо сподіватися побачити його самі, Ібрагіме Кунанбайовичу,– впевнено відповів Павлов.

– Але ж коли, коли? – наполегливо допитувався поет.– І як довідаємося ми про його прихід?

Павлов, стишивши голос, довірив Абаю свою потаємну думку:

– Коли цар позбудеться трону і влади, ось звідти почніть лік! Усі вісім сенатів, як іменують казахи міністерства, всі генерал-губернатори, вся влада, аж до повітових і волосних управителів, повалиться, розвіється на порох. Буде встановлено новий лад, новий спосіб правління, що відповідатиме потребам і сподіванням народним. Ось і все, що я можу сказати вам сьогодні про майбутнє. Не думайте, що про це говорю тільки я, якийсь мрійник Павлов. Ці слова давно вже стали бойовим прапором, під яким борються багато людей. І вірте мені – вони переможуть!

Окрилений словами друга, прагнучи на власні очі побачити сліпучий простір, що постане перед ними, поет вигукнув:

– Але ж діти наші доживуть до цього осяйного часу?

– Доживуть! Вони житимуть в оновленому світі!..

Ця зустріч живлющим теплом зогріла серце Абаю, осяяла радістю його очі, давно затуманені скорботою. Він наказав поставити на стіл багате угощення, частував дорогого гостя і разом з ним пив вино, якого давно вже не вживав. Ніч промайнула непомітно. Абай читав Павлову нові вірші, написані протягом останнього року, а переклади свої з Лєрмонтова, Байрона і Гете співав під домбру, на створені ним самим мотиви.

Перед світанком Абай вийшов провести Павлова на тиху, темну вулицю. Підсаджуючи його в тарантас, Абай сказав, що цим разом не поспішатиме додому в степ. Він залишиться в місті і постарається ближче зійтися з робітничим людом. Коли тарантас зник за поворотом і поет залишився сам, він відчув, що колишній біль зникає з його серця і він знову начебто повернувся до себе після довгих і тяжких мандрів…

Гідна відповідь Магаша старійшинам і його докори Шубару та Азимбаю дуже сподобались Абаю. Магаш виявився людиною не тільки з характером, але й з високорозвиненим усвідомленням власної гідності; так, його син обачний і, розумний. Хоч юнакові не пощастило завершити свою освіту, в ньому виразно проступали риси нової культури. Магаш був гідний того, нового суспільства, за яке боротиметься і в якому, можливо,– Абай тепер трепетно вірив у це, – житиме…

Абай не квапився з відповіддю на звернення старійшин: він усе ще неспроможний був ні слухати, ні говорити про все те, що відбувалося на зборах, про виголошені там нікчемні промови.

Стомлені від очікування, Бегеш і Серке раз у раз підсилали до Магаша своїх людей, щоб розвідати про рішення Абая, але Магаш щоразу відбувався невиразною відповіддю: «Батько, як вам відомо, перебуває в місті, але про свої міркування він мене не повідомляв. Якщо аксакали хочуть дістати відповідь, нехай зволять звернутися до нього самого».

І ось до Абая прибуло кілька поважних старійшин нібито для того, щоб засвідчити йому свою пошану, «віддати салем». Це були: Бегеш – з кереїв, Серке – з уаків, Камбар – з найманів та сибанів, Калі – з каракесеків, сяовом, представники всіх чотирьох арисів, стовпів Середнього Жузу. Разом з ними прийшов і Айткази, що вславився як один з найспритніших людей так званого «внутрішнього лісового району». Його прихопили з собою, головно тому, що він особисто був знайомий з Абаєм, частенько бував у нього в гостях.

Перше слово і тут належало Бегешу. Розпочавши, як завжди, здалека і тільки поступово, манівцями наближаючись до мети, Бегеш дав волю своєму красномовству. Він відзначив насамперед, що Абай – людина високовчена і з усіх поглядів видатна. А наука, додав він, основа щастя. І як почав вишивати словесні узори!

– Страшно подумати,– казав він,– що станеться, коли така високоосвічена людина, як Абай, зрадить своє благородне призначення народного проводиря на шляхах істини і добра! Що станеться з неосвіченим темним народом, якого залишить напризволяще його наставник? Та й що таке, по суті, народ? Він тоді тільки може називатися народом, коли на чолі його стоять достойні люди, а народ, позбавлений проводиря, втрачає гідність свою, стає мінливим, як марево, тане, як сніг, розпадається на порох. А хіба люди, достойні очолити народ, народжуються щодня чи навіть щороку? Багато в поміж нас людей, які язиком аж до місяця сягають,– закінчив своє слово Бегеш,– а руками і тушканчика не здатні піймати.