Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 46 страниц)

2

Абай намагався бути з сином якомога більше часу. Йому було радісно думати, що мрія його збувається, що його улюблений син дістає російську освіту. Він із задоволенням слухав довгі розповіді Абіша про те нове, що бачив той у Росії, і розпитував його сам про новини науки, про залізниці, про фабрики й заводи, про російські учбові заклади, про Петербург і про інші великі міста. Часто розмова переходила на російську літературу, батько й син говорили про книги Толстого, Салтикова-Щедріна, про вірші Некрасова. Але іноді Абай раптом ставав мовчазним і задумливим. Якісь невідступні думки тривожили його.

Абдрахман знав, що Абай з охотою чи несамохіть втручається в суперечки й позови аульних аткамінерів, в нескінченні степові інтриги. За ці роки Абай нажив собі сильних ворогів – степових верховодів, які ненавидять його і раз у раз йочинають ворожі дії. Брати розповіли Абдрахманові, що тільки в колі відданої йому молоді Абай спочиває душею від злоби й заздрощів, що оточують його. Абіш з подивом почув, що батька ненавидять не тільки відомі інтригани й сутяги, як Урзабай, Жиренше та інші верховоди сусідніх родів, але й іргизбаївські ватажки, і що навіть близькі родичі, в тому числі Такежан, приховано ворогують з батьком.

Все це дуже мучило юнака, і йому здавалося, що батькове життя проходить у тривогах, смутку. Він наче на маленькому острівці, який от-от буде охоплений полум’ям бурхаючої навколо пожежі…

І, немов відповідаючи думкам Абіша, Абай сказав:

– Дорогий Абіш, якби ти знав, якої прикрості завдають мені оці постійні сутички із зажерливістю і темними забобонами! На мою долю припало боротися з ними. – І, звертаючись до молоді, яка зайшла в юрту, він закінчив: – А от вас, друзі мої, чекає інше життя. Я – кінець старого віку, а ви – початок нового.

Цього вечора Абіш запально говорив про людей праці в Росії:

– Які стійкі сили зріють зараз там, тату! Які подвиги здійснюються! Людей важкої праці в Росії два роди: селяни, що живуть на селі, і робітники фабрик та заводів, число яких щороку зростає. І ті, і .другі стають тепер на вперту боротьбу проти насильників за свою працю, за землю, за велику свою мету…

І Абіш захоплено почав розповідати про страйки на фабриках Морозова в Орєхово-Зуєві в 1885 році. Коли він сказав, що на цього бая працює одинадцять тисяч робітників, молоді слухачі були вражені. Він розповів, як вісім тисяч робітників одночасно припинили роботу й вийшли на вулицю. Тут злякався не тільки бай, але й власті. Примчали прокурор, губернатор, привели війська, думали залякати народ. Але у повсталих робітників були відважні вожаки. Вони закликали бідняків до стійкості, нагадували їм, як бай скривджував і обкрадав їх. І робітники витримали й не злякалися ні начальства, ні військ. Шістсот чоловік з них заарештували, але однаково робітники не відступили від боротьби. Вона не припиняється ось уже шостий рік. Щотижня то в Петербурзі, то в Москві, то в інших великих містах Росії відбуваються такі заколоти робітників, страйки, як вони їх називають.

– От які шляхи знаходить трудовий народ, коли він хоче боротися за краще життя,– закінчив Абіш.

Абай здивовано розпитував сина, як він довідався про ці події. Невже про них говорять відверто?

Абіш розповів, що довідався він про все це від старого петербурзького робітника Єрьоміна, з яким познайомився, привізши йому листа від Павлова. Старий всім серцем прив’язався до казахського юнака, який уперше приїхав до столиці. Щонеділі, коли Абіш приходив з училища, у них починалися довгі розмови, з яких юнак довідався про те, чого йому не могли дати ні училище, ні стосунки з приятелями.

– Єрьомін підрахував, що за останні десять років відбулося понад півтораста великих страйків. От як бореться російський народ! Ось чий приклад треба наслідувати нам, степовикам! – запально говорив Абіш.

Абай з мовчазним схваленням кивав головою, погоджуючись із сином, і потім сказав:

– Видно, така боротьба почалася в останні роки. Досі я не читав про це в жодній книжці. Але, якщо вдуматись, тільки так і можуть виступати за свої права люди, об’єднані спільною працею і спільним лихом. Здається, оце і є найостанніша новина, породжена Росією! Дуже добре, що ти привіз її нам!

Заговоривши потім про селянські повстання, Абіш вирішив повернути розмову на наскок Базарали.

– Ви писали мені якось, тату, що поезії мають оспівувати працю і трудівника,– почав Абдрахман.– Це правильно. Але як? Можна говорити про саму працю – це одно. А гідно оцінити боротьбу трудівників за свої права, розповісти про їхню силу, мужність – це інше. І мабуть, це ще складніше і важливіше для справжнього поета. Мені розповіли про торішній набіг Базарали… Якої ви думки про це?

Запитання Абіша примусило Магаша, Дармена і Какитая насторожитись. Вони й самі не раз гаряче сперечалися про ці події. І тепер жигіти підвели на Абая очі, нетерпляче чекаючи відповіді.

Абай слухав сина спокійно, спершись на подушки. Почувши останні слова Абіша, він швидко повернув до нього голову, уважно глянув на нього, потім витяг з табакерки насибай – жувальний тютюн, – заклав його за губу і замислився, нічого не відповідаючи.

Абдрахман говорив далі:

– Як ви гадаєте, тату, що спонукало Базарали на такий вчинок? Чи позначились на його вчинку думи, сподівання і бажання всіх аульних бідняків, безправних, пригноблених? Чи усвідомлював сам Базарали значення своїх вчинків?

Абай мовчав. Читаючи Чернишевського або Герцена, він розумів їхні міркування. Але іноді бувало, що він тільки відчував велику правду життя, не будучи спроможним переказати її словами. Запитання Абіша викликали в ньому таке ж почуття. І Абай довго сидів мовчки, підшукуючи слова, якими він міг би відповісти на ці запитання.

Нарешті швидким рухом він викинув з-за губи насибай, сьорбнув кумису і заговорив, задумливо соваючи рукою вперед-назад свою тюбетейку:

– Спершу розберемо, хто тут діяв: одна людина чи народ? У багатьох були в душі ті самі думки й прагнення, що й у Базарали. Тим-то я й гадаю, що він своїм вчинком виявив загальне бажання. Проте бажання – це одне, а здійснення його – це інше. Вчинок Базарали, що відбив давні загальні надії і прагнення, був усе-таки несподіваним для більшості. Наш народ ще не доріс до того, щоб розуміти всю необхідність боротьби. Для цього ще довго треба сіяти в його свідомості плодоносне насіння. Щоб виховати й пробудити селянство, потрібні такі люди, як Чернишевський. Я часто згадую про нього, коли думаю про вчинок Базарали. Але, мабуть, гнів народу не завжди дожидається, доки справедливі люди, мислителі, які про нього думають, вкажуть йому шлях боротьби. Мені здається, народ правильно робить, коли починає діяти. Іноді чийсь рішучий вчинок примусить усіх стрепенутись і звестись на ноги. Бути такою людиною, що піднімає народ,– велика річ…

Абай знову замовк. Усі чекали, що він скаже далі.

Зібравшись з думками, Абай продовжував:

– Чи свідомо діяв Базарали? Я знаю, що гірка доля бідних земляків давно хвилювала його серце, і певний, що всі його вчинки після повернення з каторги здійснені свідомо й обдумано. Він добре розумів, кому завдає удару і дід чийого імені. А може, розуміли це і всі сорок жигітів, які діяли разом з ним. Спитай Даркембая, я високо ціную його розум і совість. Послухай його. Йому добре відомі всі думки і бажання нашого народу, всі коріння вчинків. Нарешті, ти питаєш, як я сам ставлюся до цих подій…

Він знову помовчав і потім заговорив схвильовано:

– Я в боргу перед цими сміливцями. Вони герої. Їх діла мають бути оспівані яскравими, сильними словами. Якщо я співець народу, я в великому боргу перед ними. І не лише я – всі ви, мої друзі, молоді поети, що сидите тут. Пишіть про горе народне, пишіть словами, зрозумілими народові!

Жигіти ззирнулися й опустили очі, немовби приймаючи на себе обов’язок, що на них покладається.

Мова Абая глибоко зворушила Абіша, але йому хотілося з’ясувати все до кінця, і він знову звернувся до батька:

– Але ж, кінець кінцем, Базарали все-таки не здобув перемоги? Навпаки, верховоди родів показали ікла і знову притиснули народ. Бідняки, що підтримували Базарали, змушені були сплатити великий штраф, як я чув.

– Так, жигитеки позбулись останньої худобини. Стали жатаками,– потвердив Какитай.

– Не тільки ніякого полегшення не дістали, а навіть позбулися того, що було у них у руках,– додав Магаш.

Абай, підтверджуючи сказане, кивнув головою.

– А не викликало це в бідняків каяття? – продовжував Абіш.

Абай на це запитання відповів не одразу. Він чомусь спинив погляд примружених очей на Дармені, немовби відшукуючи на його вродливому обличчі відповідь, потім обернувся до сина.

– Бачиш,– почав він,– частина жигітів, звичайно, живе зараз у ще більших злиднях, ніж раніше. Та й сам Базарали позбувся всього. Як кажуть, лишився на голій землі. Але не це його мучило, а те, що багато його друзів і земляків втратили останнє. Він не раз казав мені тієї зими: «Коли б вони не пішли зі мною в набіг, то зберегли б свою жалюгідну худобу». Сам він не розкаювався в тому, що вчинив, не шкодував про це ні Даркембай, ні Абилгази. І мені здається, що так думають і ті сміливці, які пішли з ними в набіг проти Такежана. Багато жигитеків пішло тепер у російські селища, осіло, перейшло на землеробство – навіть старий Даркембай, дядько нашого Дармена… А крім того, чи не свідчить про зростання скли народу така велика, небувала в степу подія? Чи не говорить це про наближення чогось нового? Так, цей спалах народного гніву не дав видимого успіху. Але чи означає це, що він марний? Хіба мало знає історія прекрасних дій народу, що не увінчалися успіхом? І хіба справедлива історична думка засуджувала це? Невже вчинки Базарали треба розцінювати по тому, збільшилося чи зменшилося, у жигитеків та жатаків коней? Російська історія знає силу народного руху. Повстання Степана Разіна було придушене з кривавою жорстокістю. Народна війна, піднята Пугачовим, завершилася тим, що його четвертували на лобному місці в Москві. Що було б, якби на дії Разіна і Пугачова російський народ дивився очима батьків, матерів і сиріт, які позбулися своєї підпори після розгрому повстання? Велика історична правда змушує дивитися на такі події інакше. Вони стрясають основи старого життя. І з цієї точки зору ясно, що напад Базарали – хоч його й не можна порівнювати з великим народним рухом, бо це тільки слабкий пагінець, розтоптаний темною силою старого степу,– все ж говорить нам, що в казахському житті народилося щось нове, небувале.

Слова Абая справили на всіх глибоке враження.

– «Вогонь із іскри запалає!»—захоплено вигукнув Абіш.

Абай уважно глянув на Абдрахмана і ласкаво посміхнувся.

3

Незабаром аул Абая перекочував на урочище Кзил-Кайнар. На цьому жайляу, крім річки, є багато джерел і початків ручаїв. І сьогодні тут самих іргизбаївських аулів зібралося більше десятка, а поряд розташувалися ще й стоянки родів Карабатир, Анет, Торгай і Топай. Худоба часом збивалася докупи, і собаки, оберігаючи її, раз у раз зчиняли гризню.

Аули збилися докупи на рівнині. Тепер особливо різко впадали в очі чорні, діряві юрти край кожного аулу, а подекуди і просто курені бідняків. Жайляу начебто навмисно виставило їх напоказ. Навіть при побіжному погляді на ці злиденні юрти легко було зрозуміти, якими тяжкими нестатками придушена до землі більшість родин кожного аулу.

Далеко навкруги розбрелися по пасовищах строкаті численні табуни й отари. В одних сотні голів, в інших – тисячі. Всі вони належать білим юртам, але мешканці чорних юрт знають це живе багатство багато краще, ніж його господарі. Тут, у дірявих юртах, живуть пастухи, дояри, табунники, чабани, сторожі численних отар. Взимку і влітку, з світанку до вечірньої заграви і цілісінькими ночами бідняки дбають про худобу. Думки й тривоги нелегкої чабанської праці не залишають їх навіть у неспокійному сні.

Не тільки на цьому жайляу живе так аульний народ. Це саме можна бачити на всіх сусідніх урочищах, починаючи з жайляу роду Бокенші Ак-Томар, розташованого на дальньому кінці Чингіської волості, на всіх урочищах усіх родів: і на Суик-Булаку жигитеків, і на Тонаша котибаків, і на Кзил-Кайнарі іргизбаїв, і на Айдарли сактогалаків – кінчаючи урочищем Карасу, що належить родові Есполат.

Сьогодні всі ці жайляу спіткало лихо. Грізна буря налетіла на сім’ї бідняків. Жодної білої юрти вона не торкнулася навіть легким подувом. Зате діряві чорні юрти і злиденні курені вона рве, як лютий степовий ураган. Тільки доярів, пастухів, сторожів, табунників, немічних удів і сиріт обрало собі в жертву це лихо.

Не вперше приходить воно в аули. Через рік-півтора лягає на бідноту одне і те ж лихо. І тому сьогодні, тільки-но звістка про нього пронеслася по чорних юртах, спохмурніли обличчя людей. Тривожне, тоскне й безпорадне почуття охопило їх.

Звалося це щораз повторюване лихо збором податків: прийшов час, коли начальство збирає покибитковий податок і недоїмки по ньому, а разом з цим і «чорні збори».

І хоч звістка про це прилетіла в аули Іргизбая в спеку літнього дня, вона зледенила серця січневим морозом. Привіз її старшина першого адміністративного аулу Отеп. Разом з ним проскакали по жайляу і два посланці-шабармани, несосвітенні забіяки і задираки, справжні молоді джини [24]24
  Джин – біс, злий дух.


[Закрыть] – Далбай і Жакай. Поспішаючи до Ак-Томара, вони дорогою били табунників, якщо ті не дуже квапились змінити їм коней. Вдираючись в аули, вони скакали, не розбираючи дороги, лякаючи дітей, розганяючи отари і дратуючи собак. Сама їхня поява вже викликала в людях острах і збентеження.

Отеп спинився в білій юрті Ісхака, зібрав сюди бідноту аулу і оголосив наказ:

– До нас у волость їде начальство. Каже, зазналися в нашій волості люди, кілька років не сплачують недоїмки по царських податках. Наказано за три дні повністю зібрати покибитковий збір, недоїмки і «чорний збір»! Начальство вже тут, спинилося в Ак-Томарі. Викликало до себе всіх баїв, старшин, волосного писаря. Туди і я поспішаю. За вас, голоту, я відповідати не хочу, а всі недоїмки тільки за вами! Завтра опівдні будьте готові віддати борги чим хочете: худобою чи грішми. Від мене тепер ласки не чекайте, будете завтра скиглити – нарікайте на себе! Не зберете грошей – відберу останню дійну корову, останню козу, шкапу і віддам властям!

Ці самі погрозливі слова він повторив в інших іргизбаївських аулах і тільки вночі поскакав до Ак-Томара.

З того й почалось. У кожному аулі біднота – батраки й пастухи – не знаходила собі місця. Отеп не жартує. Звичайно, завтра він виконає те, що обіцяв. Не зглянеться на сльози, відбере останнє. Хіба він пожаліє тепер, якщо не жалів минулого року?

І надвечір, коли денний клопіт з худобою закінчився, розгублені, пригнічені люди потягнулися до білих юрт хазяїв, чвалаючи в присмерку сумними тінями.

В аулі Ісхака першим зайшов до байської юрти старий Жумир, пастух верблюдячого стада. На голові в нього зношена, майже зотліла бараняча шапка, на ногах старі повстяні панчохи. Драний чапан, підперезаний прокоптілою мотузкою, втратив будь-який колір і нагадував ганчір’я, що рік пролежало на якійсь залишеній стоянці. В цьому дранті старий виглядав так, неначе зірвався з шибениці.

Гостей у юрті не було. В ній сидів тільки сам Ісхак, спираючись спиною об високе ліжко, і біля нього, обіпершись на купу подушок, напівлежала випещена, гордовита Маніке.

Старий звернувся до господарки, з надією піднявши на неї маленькі, червоні від постійного перебування на вітрі очі.

– Нема чим мені віддати покибитковий збір і недоїмки,– заговорив він.– Ви знаєте мої нестатки. Крім однісінької кобилчини, нічого немає… А кажуть, ще один тягар навалився: «чорний збір» вимагають.

– Ну, а ми при чому? – буркнув Ісхак.

Маніке, не повертаючи голови, невдоволено стиснула губи:

– Волостю управляємо не ми. І не ми збираємо податки. Чого ж ти хочеш від нас? Не тривож людей даремно.

Але в душі Жумира ще жевріла надія:

– Думав, згадають працю старого, виручать з біди.

– Яка ж праця? – холодно сказала Маніке.– За віщо тебе виручати?

– Як то яка?! Я ж увесь час працюю на вас! Навіть отой бідолашний, кого ти прозвала Борбасаром, і той пасе ваших ягнят! – сказав старий, підштовхуючи наперед худого хлопчика з великим носом і до крові порепаними босими ногами.

– Хіба я мало даю за твою працю?

– Що ж даєш, люба? Хоч раз брали ми плату?

– А в кого ти харчуєшся і зиму, й літо? Хіба це нічого не коштує?

– Харчуєшся!.. Хіба це харч? Об’їдки, покидьки, помиї! Цього і собакам не шкода.

– Е-е, та в тебе ще й вредний язик, дохлий дідугане! Якщо так, то знай, що добрий собака кращий за лінивого пастуха! Зрозумів?

– Ой байбише, бач, як ти колеш очі біднякові! Недарма, значить, ти у моїх хлоп’ят відняла людські імена! Для тебе всі собаки!

І старий, тремтячи від гніву, вийшов з юрти, ведучи за собою хлопця.

У Жумира – двоє синів. Старший – той, що прийшов з ним, другий – ще малий. Їх звали Такежан і Ісхак. Коли старий з’явився в цьому аулі і про це довідалась Маніке, вона обурилася. У казахів імена повторюються рідко, а в цього голодранця, як навмисно, дітей зовуть так само, як синів самого Кунанбая! «Як сміють носити вони імена наших мурз? Схоже на те, коли паршивий пес носить прізвисько Борбасар! [25]25
  Борбасар – вовкодав.


[Закрыть] —лютувала вона і тут же заявила: – А втім, вірно: нехай відтепер старший називається Борбасар, а менший – Корер [26]26
  Корер – зіркий.


[Закрыть], як кличуть наших собак… Найбільш підхожі для них імена!»

І самовладна байбіше примусила всіх називати дітей старого не на їх імення, а собачими прізвиськами. Про це нагадав тепер з гіркою образою Жумир, виводячи сина від злобливої господині.

Цього вечора і в аулі Такежана теж було горе. Біля продертої ветхої юрти стара Ійс, обливаючись слізьми, доїла свою одним-однісіньку сіру корівчину. В юрті чекали молока маленькі онуки Асан і Усен. Одному шість років, другому – чотири. Це діти померлого Іси, єдиного сина старої; мати їхня теж недавно померла. У Ійс голова йде обертом: що ж тепер робити? Вимагають недоїмки, а в неї тільки й худобини, що оця одна сіра корівчина. Невже востаннє вона доїть її? «Чим же завтра я нагодую сиріток? Що я їм дам?» – схлипуючи, думала вона.

І, поклавши хлоп’ят, Ійс попленталася до Такежана.

У Великій юрті вона застала Азимбая й Каражан. Сам Такежан, як бій першого аулу, теж поїхав на виклик начальства до Ак-Томара.

До появи Ійс тут побували вже двоє інших бідняків. Вони так і пішли, не добившись милості від Азимбая. Один з них був нічний сторож Канбак. На його прохання допомогти Азимбай відповів йому звинуваченням: цього літа Канбак заснув, і вовк загриз двох ягнят. А коли почали розбиратися, сторож ще й нагрубив. Азимбай нагадав, що він вже тоді попередив Канбака: «От прийдуть по недоїмки, ти запам’ятаєш цей день! Завиєш!»

Знущання молодого господаря вивело з себе Канбака. Він відповів, що от уже третій рік не одержує будь-якої плати – його втішають тільки тим, що сплачують за нього недоїмки. А тепер і в цьому відмовляють! Азимбай круто його вилаяв і. погрожуючи канчуком, вигнав з юрти.

Другим прохачем був Токсан. Багато років доїть він такежанівських кобилиць. Йому вже тридцять п’ять років, а він усе ніяк не може сплатити за свою наречену вартість п’яти верблюдів. Так і живе бурлакою, без сім’ї, без притулку, прип’ятий до байської юрти. Азимбай все обіцяє йому сплатити за наречену, батьки якої теж живуть у наймах у такежанівському аулі, сторожачи зимовище. Азимбай підмовляє їх не віддавати поки що Токсанові своєї дочки, обіцяючи стягти з нього справжній калим. А самому Токсану він все не платить за службу, тримаючи його, таким чином, на припоні в своєму аулі. Річ у тому, що Азимбай довідався про намір Токрана відкочувати після одруження в інший аул, а позбутися такого старанного і доброго робітника не хочеться. І сьогодні він теж нічим не допоміг Токсану, відповівши йому тільки знущаннями.

Третьою прийшла зараз Ійс. У сльозах вона звернулася до Каражан, нагадала, що зиму й літо вона сукала аркани, вірьовки, поводи, недоуздки, чомбури для всього аулу. Сльози старої начебто зворушили Каражан. Вона звернулася до сина:

– Хіба її юрту не викреслили із списку податків?

Таке м’якосердя матері роздратувало Азимбая, і він різко відповів:

– А хіба я розпоряджаюся списками? Навіщо ти питаєш?

Стара Ійс заблагала: у неї одна тільки годувальниця двох сиріт – корівчина, відберуть її – зовсім озлидніє. Але сльози її не зворушили Азимбая. Навпаки, за його розрахунками, стару треба було міцніше приторочити до їхнього аулу. Нехай вона так залежить від юрти Такежана, щоб не насмілилась і думати про життя далеко від неї. Тоді вона ще старанніше сукатиме аркани.

Розгадавши холодну жорстокість Азимбая, стара Ійс заридала вголос, нагадуючи, як загинув її єдиний Іса.

– Це ж через твою отару розпрощався з життям мій син! Хіба не міг він кинути її тієї ночі і вберегти себе? А він у драному одязі рятував від бурану заблукалих овець. Прохолов тоді, зачах і помер, мій рідний! Душу віддав за твою худобу, а в тебе й до його дітей жалю нема.

Азимбай грізно прикрикнув на стару:

– Чи не пеню ти хочеш одержати за нього? Спробуй стягни! Геть з мого аулу! Забирайся від нас, куди хочеш!

Вигнавши нарешті стару, він вирішив і справді залишити її без корови, щоб назавжди накинути на неї зашморг неволі.

Ійс попленталася до своєї юрти, проклинаючи хазяїв:

– Погибель вам! Хай горе моє впаде на вас, нехай сльози моїх сиріт пропалять ваші серця! Краще в лютого ворога просити захисту, ніж у вас!

І, пригорнувши двох своїх малят, вона проплакала цілу ніч.

– Сирітки ви мої безталанні, куди ми тепер подінемося з вами? – Сльози рясно котилися по її виснаженому обличчі, тяжкі зітхання краяли груди.

Цієї ночі такі ж благання і гнівні прокльони чулися в аулах Майбасара, Акберди, Ирсая й інших баїв з роду Іргизбай. І багатії Котибака, Жигитека, Бокенші цього вечора так само не чули від своїх наймитів і сусідів нічого, окрім благання про допомогу, а потім прокльонів або сміливих правдивих слів докору і звинувачення.

В аулі Сугура з роду Бокенші вже почалося стягнення недоїмок. Бії і старшини догідливо і улесливо оточили селянського начальника Никифорова, що прибув туди. Ім’ям Мекапара – як вимовляли вони прізвище начальника – вони і наказували, і погрожували, і залякували бідних людей всієї околиці.

– Мекапар сам сказав!

– Мекапар сьогодні сердитий!

– Мекапар суворий начальник, спробуй його не послухатися!

Голосіння, стогін і сльози зранку стояли в околишніх аулах бокенші, борсаків і жигитеків. Тут недоїмки стягали урядник і пристав, якого народ за його неситу вдачу і жадібність до хабарів давно вже прозвав Кок-шолаком [27]27
  Йок-шолак – сірий-куций. Так у казахських казках називається вовк.


[Закрыть]. Сьогодні і урядник, який безжально відбирав у людей останнє, пускаючи в хід канчук, дістав прізвисько: його прізвище Сойкін почали вимовляти Сойкан (хижак). Вчора він, щоб настрахати людей, побив шабармана Далбая і відшмагав до крові нагаєм п’ятьох бідняків борсаків, які не в строк пригнали свою худобу. Самі аульні старшини казали про нього: «Наш Сойкін без нагая і хабара дня не проживе». В цій зграї насильників особливо вирізнявся ще писар Чингіської волості Жаман Гарін. За його жорстокість і люту вдачу бідняки роду Бокенші називали його Кабан-гарін (чорний кабан).

Усі ці Кок-шолаки, Сойкаии, Кабан-гаріни – вовки, хижаки, кабани – впивалися сьогодні своїми іклами в живе тіло народу.

Цієї ночі, сидячи з приставом і урядником за картами, писар Кабан-гарін домовився з властями про те, чого хотіли Жиренше, Такежан та інші верховоди. Міські власті приїхали в степ для того, щоб зібрати з населення покибитковий податок цього року і недоїмки за минулий рік. Але у старшин, біїв і аткамінерів були й свої рахунки з народом: досі їм не вдалося стягти з нього «чорні збори». Тепер вони пропонували властям разом з царськими податками зібрати з населення й ці побори. Нехай це не піде в царську казну, зате дещо перепаде і в кишені тих, хто допоможе аткамінерам одержати свої доходи. Кабан-гарін натякнув, що зібране буде поділене так, щоб залишилися вдоволеними всі, починаючи з самого Никифорова. Йому не довелося марно гаяти часу на умовляння Кок-шолака і Сойкана. Багатозначними усмішками і кивками ті підтвердили свою згоду.

Довідавшись про це, так само задоволено почали осміхатися Такежан, Жиренше, Бейсембі й інші аткамінери. І, неначе круки або беркути, що загляділи здаля падло і зліталися до нього з далеких верховин Догалану, Орди, Ортену, Шунаю, бії, старшини й інші володарі степу з’їхалися на жайляу Кзил-Кайнар, щоб розпочати люту навалу на народ.

У степу гроші, як правило, майже не були в обігу. Вони водилися тільки в окутих скринях багатих юрт, бідняки ж їх ніколи й у вічі не бачили. Проте і покибитковий податок, і недоїмки, і «чорні збори» визначалися в грошах. А оскільки їх у бідняків не було, то, забираючи в них худобу, збирачі оцінювали її на гроші за власним розсудом.

З допомогою канчуків і нагаїв шабармани, старшини і стражники, очолювані Сойканом, вигонили з аулів останніх овець, корів і коней бідняків. У юртах кричали перелякані діти, плакали матері, проклинали насильників старики. Але ніщо не могло стримати цей потік, що виносив з аулів підпору життя.

Що далі посувалася по жайляу Кзил-Кайнар ця лавина, то більшою ставала отара, яку гнали здирщики. І слідом за нею рухався сам степ, що аж квилив у горі. За забраними годувальницями – кобилами, коровами, вівцями,– не відстаючи, йшли люди. З уст їхніх вихоплювались прокльони, в очах палала ненависть. Це були горе і сльози народу.

Не було жодного аулу на будь-якому жайляу жигитеків, бокенші, котибаків, де бідняків не спіткало б це лихо.

На віддаленому урочищі Суик-Булак стояв багатолюдний бідний аул жигитеків, в якому жили Базарали, Абди, Сержан, Аскар і старий Келден. Коли сюди дійшла звістка про лихо, яке спіткало навколишні аули, люди захвилювалися:

– Що ми будемо робити, коли доберуться до нас? Чим сплатимо недоїмки? Хіба зважать вони на те, що Такежан нас щойно розорив? На дві сім’ї по одній корівчині, навіть кози не в усіх! Невже останнє віддавати?

Такі думки мучили всіх. Коли про це заговорили в юрті Базарали, який уже кілька днів лежав з приступом лютого ревматизму, набутого в Сибіру, він рішуче відповів:

– Ну чого плакати загодя? Приїдуть – подивимося, що робити. Я думаю, в кому є жива душа, не так просто віддасть останню підпору в житті! Нехай з аулу нікуди не йдуть такі жигіти, як Сержан, Абди, Аскар. Та не давайте розбійникам одразу грабувати, спробуємо спочатку поговорити з ними!

Незабаром і в цей аул прискакали збирачі. Їх було троє: зухвалий і задиристий шабарман – посильний Далбай з великою мідною бляхою на грудях і з шкіряною сумкою при боці, по якій він раз у раз важко плескав держаком канчука, старшина адміністративного аулу жигитеків, тупуватий і самовпевнений Дуйсен, і супроводжуючий їх, боязкий і небалакучий жигіт Салмен.

Старшина і шабарман почали збирати недоїмки з крайніх юрт аулу. Вони забирали кіз, які були на денному привалі, тягли за налигачі дійних корів, що стояли між дірявими юртами. Келден і Абди швидко підійшли до них.

– Заждіть забирати! – заговорили вони.– Ходімте хоч порадимось… Адже ж ви теж люди… Ходімте до Базарали!

– Який там Базарали! Що за начальник? – закричав Далбай.– Нехай сам прийде сюди!

– Базарали хворий, не може стати на ноги,– пояснив Абди.– Запрошує до себе, ходімте!

Далбай відмахнувся нагаєм і схопив за налигач чергову корову. Дуйсен і собі поволік іншу під плач і голосіння жінок, що юрмилися навколо. До Абди підійшов Сержан і стиха сказав йому і Аскарові:

– Якщо не йдуть, Базарали наказав притягти їх силоміць. Хапайте старшину, а я візьму цього…

І він, ступивши до Далбая, схопив його за плече і повернув до себе.

– Ой, слухай-ко!..– почав був він, але Далбай, обернувшись, з лайкою махнув канчуком.

– Сержан спритно схопився за його держак і так сильно смикнув, що петля, обмотана навколо кисті Далбая, мало не вирвала тому руку. Шабарман упав обличчям на землю.

Старшина Дуйсен, закричавши, кинувся було на допомогу Далбаєві, але ззаду його схопив за комір Абди і волоком потяг за собою. Сержан тим часом поставив на ноги приголомшеного Далбая і, взявши його на плечі, поніс до юрти Базарали. Салмен, здивований тим, що сталося, і переляканий, покірливо пішов слідом за своїм начальством, не чекаючи, коли потягнуть і його.

Базарали не став витрачати багато слів.

– Чув я, якими вовками ви накинулися на народ! Годі! Нема чого з вами теревені правити! Валіть собак! – гучно наказав він.

Абди і Сержан сильним стусаном повалили біля вогнища старшину і шабармана.

– Зірвіть з них чапани! Заголіть зади! – кричав Базарали, випроставшись на ліжку. Обличчя його було бліде від гніву.– Хоч помщуся вам за всіх нещасних! Візьміть їхні канчуки, жигіти!

На збирачів накинулися молоді жигіти, які заповнили юрту, швидко роздягли їх і поклали долілиць. Абди і Сержан, засукавши рукава і поплювавши на долоні, взяли в руки важкі нагаї, якими ще недавно орудували Далбай та Дуйсен, і, багатозначно показавши їх обом, замахнулись.

Обидва збирачі завили. Намагаючись вирватися, вони благали Базарали помилувати їх.

А Базарали, підморгнувши Абди і Сержану, усе кричав:

– Як мені розправитися з вами, собаками? Просто забити чи засікти тут? Хто вирве вас з моїх рук?

– Винні, каємося в усьому! Тільки прости нас! – кричали обидва разом.

– Простити? А потім знову приїдете до нашого аулу і знову будете відбирати кіз та корів?

– Ні, ні! Нехай помремо гяурами, якщо зробимо це!..

– Як же я вас відпущу? Адже ви начальству поскаржитесь?

– Ні! Навіть не скажемо, що вас бачили, тільки помилуй! Присягаємося, що не скажемо!

– Поклянетесь, що не будете скаржитись? Якщо ні, заженемо вас канчуками в могилу!

Дуйсен першим закричав, що готовий поклястися хоч на корані. Далбай з слізьми повторив за ним те саме.

Але Базарали, не кваплячись, випитував:

– Ну, а якщо порушите клятву і повернетесь з властями? Чим покарати вас?

– Не буде цього! Нехай прокляття на нас упаде!

– Якщо завтра зрадите, післязавтра вночі вас заріжуть у ваших же юртах, як баранів! Згодні?

– Якщо станемо такими собаками, ріжте!

– Тоді покляніться зараз на корані! Клянетесь?

– Так, згодні!

– Ви скажете своєму начальству, що наш аул відкочував за Чингіські гори і ви не могли його наздогнати. Це раз. А по-друге, ви й слова не скажете про те, що тут було. Чи вірне наше рішення? – спитав Базарали, обводячи поглядом усіх присутніх в юрті.

Абди і Келден перші потвердили:

– Вірно! Нехай так буде!

Базарали навмисно грізно спитав заляканих на смерть полонених: