Текст книги "Ті, що співають у терні"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 46 страниц)

– Здається, їй страшно помирати на самоті, – припустив Педді, не стільки, щоб переконати Фіону, скільки самого себе. – Ось поглянь, що вона пише: «Я вже немолода, а ти й твої хлопці є моїми спадкоємцями. Гадаю, нам слід побачитися до того, як я помру; час тобі навчитися керувати господарством, яке ти успадкуєш. Я збираюся призначити тебе моїм головним скотарем – це буде прекрасна підготовка, а ті з твоїх хлопців, які є достатньо дорослими для роботи, можуть теж працювати у мене скотарями. Дрогеда перетвориться на родинний концерн, керований родичами без залучення чужинців».

– А вона нічого не каже про те, щоб вислати нам грошей на поїздку до Австралії? – поцікавилася Фіона.

Педді заціпенів.

– І не подумаю надокучати їй цим проханням! – відрізав він. – Ми зможемо перебратися до Австралії і без її подачок: я маю достатньо заощаджень.

– А я гадаю, що вона має оплатити наш переїзд, – вперто наполягала Фіона на превеликий подив всіх присутніх, бо вона нечасто висловлювала власну думку. – Чому ти маєш кидати своє теперішнє життя і вирушати на роботу, покладаючись лише на обіцянку, дану в листі? Мері Карсон досі й пальцем не поворухнула, щоб нам допомогти, тому я не маю до неї довіри. Пам’ятаю, ти казав, що тобі ніколи не доводилося бачити таких скнар, як вона. Зрештою, Педді, ти ж навіть не знаєш своєї сестри, бо між вами така різниця у віці, а вона подалася до Австралії тоді, коли ти ще в школу не ходив.

– Не розумію, яке це має значення тепер, до того ж що більше вона зекономить, тим більша спадщина нам дістанеться. Тому я не згоден із тобою, Фіоно. Ми поїдемо до Австралії й самі оплатимо наш переїзд.

Фіона більше не зронила ані слова. З виразу її обличчя неможливо було вгадати, чи обурилася вона за те, що їй так безцеремонно заткнули рота.

– Ура, ми їдемо до Австралії! – вигукнув Джек, вхопивши батька за плече. Джек, Г’юї та Стю застрибали від радості, навіть Френк усміхався, а його очі бачили перед собою не кімнату, а щось далеке-далеке. Лише Фіону й Меґі гризли сумніви й побоювання, вони плекали болісну надію, що все це скінчиться нічим, бо їхнє життя в Австралії не стане легшим; буде те саме, тільки в незвичних умовах.

– А де цей – Джилленбоун? – поцікавився Стюарт.

Хтось приніс старий географічний атлас; хоч якими бідними не були Клірі, над обіднім столом у кухні висіло кілька полиць із книжками. Схилившись над пожовклими сторінками, хлопці нарешті відшукали Новий Південний Уельс. Звиклі до невеличких новозеландських відстаней, вони не здогадалися подивитися масштаб мапи в нижньому лівому кутку. І тому, природно, зробили висновок, що Новий Південний Уельс не більший за Північний острів Нової Зеландії. А у верхньому лівому кутку вони знайшли Джилленбоун і їм здалося, що від нього до Сіднея приблизно та ж сама відстань, що й від Окленда до Вангануї, хоча цяток, які позначали міста, було набагато менше, аніж на мапі Північного острова.

– Це дуже старий атлас, – зауважив Педді. – Австралія схожа на Америку – розвивається семимильними кроками. Впевнений, що тепер у тих краях набагато більше міст.

На кораблі їм довелося подорожувати найдешевшим четвертим класом. Але, зрештою, то було не так вже й погано, бо подорож тривала лише три дні, а не кільканадцять тижнів, якщо перебиратися з Англії до Австралії та Нової Зеландії. Клірі змогли прихопити з собою лише одіж, порцеляну, ножі, ліжкову білизну, кухонне причандалля та оті полиці з дорогоцінними книжками; меблі ж довелося продати, щоб покрити вартість перевезення нечисленних манатків Фіони з вітальні, а також її спінета, килимів та стільців.

– Навіть чути не хочу, щоб ти їх кинула, – твердо заявив Педді дружині.

– А ти впевнений, що ми зможемо це собі дозволити?

– Абсолютно. Стосовно ж решти меблів Мері каже, що готує до нашого приїзду будинок головного скотаря, і що в ньому є все, що нам знадобиться. Я радий, що ми не мешкатимемо в тому ж будинку, що й вона.

– Я теж, – погодилася Фіона.

Педді з’їздив до Вангануї й забронював на всіх восьмимісну каюту четвертого класу на кораблі «Вахіне»; дивно, що корабель називався так само, як і найближче до них містечко. Вони мали відплисти в кінці серпня, і вже на початку місяця почали усвідомлювати, яка велика пригода на них чекає. Собак довелося роздати, коней та возик продати, а меблі завантажити на підводу старого Ангуса Макрайтера і відвезли на аукціон до Вангануї; Фіонині ж речі разом із порцеляною, білизною, книжками та кухонним причандаллям запакували в дерев’яні ящики.

Френк застав матір біля старого спінета. Вона стоячи гладила його рожевувату смугасту обшивку і задумливо дивилася на рештки позолоти, що пристали до її пучок.

– Він у тебе завжди був, мамо? – спитав Френк.

– Так. Коли я виходила заміж, у мене не змогли забрати те, що було справді моїм: спінет, перські килими, софу та крісла в стилі Людовика П’ятнадцятого, а також секретер доби Регентства. Небагато, але все це належало мені за правом.

Її сірі задумливі очі дивилися за синове плече на писану масляними фарбами картину на стіні. З роками вона дещо потемніла, але на ній досі було чітко видно жінку з золотистим волоссям у платті з рожевуватим кружевами, окантованому незчисленними криноліновими оборками.

– Хто то така? – з цікавістю спитав Френк, повернувши голову. – Мені завжди хотілося знати.

– Поважна дама.

– Здається, вона твоя родичка, бо трохи на тебе схожа.

– Вона? Родичка? – відірвавши задумливий погляд від картини, Фіона іронічно поглянула на сина. – Невже я схожа на людину, у якої може бути отака родичка, як ця дама?

– Так.

– То тобі ввижається, а коли ввижається, хреститися треба.

– Мамо, скажи, будь ласка.

Фіона зітхнула, закрила спінет і стерла золотистий пил зі своїх пальців.

– Та нема про що казати. Зовсім нема. Нумо, допоможи мені пересунути всі ці речі на середину кімнати, щоб таткові було зручно їх пакувати.

* * *

Подорож виявилася справжнім кошмаром. Не встигла «Вахіне» вийти з гавані Веллінгтона, як Клірі спіткала морська хвороба, яка не відпускала всі тисячу двісті миль океану, збуреного сильним вітром. Педді виводив хлопців на палубу, тримав їх там попри різкий вітер та безперервні бризки й водяний пил, а сам спускався вниз до жінок та малого Гала лише тоді, коли якась добра душа погоджувалася придивитися за чотирма Нещасними хлопцями, які час від часу тужилися і блювали. Хоч як би йому не хотілося побувати на свіжому повітрі, Френк зголосився залишитися в каюті, щоб охороняти жіночу частину родини. Каюта ж була маленька, задушлива і смерділа оливою; вона розташовувалася під ватерлінією в носовій частині, а тут хитавиця судна була найсильнішою.

Кілька годин по тому, як корабель вийшов з гавані Веллінгтона, у Френка та Меґі з’явилося тверде переконання, що їхня мати неодмінно помре; лікар, якого вкрай стурбований стюард викликав із кают першого класу, поглянув на Фіону і песимістично похитав головою.

– Добре хоч подорож триватиме недовго, – мовив він і наказав своїй медсестрі знайти малюкові молока.

В інтервалах між нападами нудоти Френк та Меґі примудрялися годувати Гала з пляшечки, але малому ця процедура була не до вподоби. Фіона припинила тужитися до блювоти і впала в стан, схожий на кому, з якого вони ніяк не могли її вивести. Стюард допоміг Френку підняти матір на верхнє ліжко, де повітря було менш затхлим. Прикриваючи рота рушником, щоб стримати водянисту жовч, яка й досі підступала йому до горла, Френк вмостився скраєчку ліжка поруч із матір’ю і час від часу обережно прибирав їй із лоба пасмо скуйовдженого золотавого волосся. Він годинами не полишав свого поста, хоча йому самому було зле; кожного разу, коли до каюти заходив Педді, Френк сидів біля матері, а Меґі скоцюрблена лежала разом із Галом на нижній койці, притиснувши до рота рушник.

Коли до Сіднея залишалося три години ходу, океан вгамувався, і його поверхня стала гладенькою, як скло, а з далекої Антарктики підступно підкрався туман і огорнув старий корабель. Меґі, яка трохи оклигала, здалося, що тепер, коли страхітливе гупання хвиль припинилося, судно ревіло від завданого болю. Воно потроху прокрадалося крізь липкий сірий туман, немов наполохана істота, аж поки згори, з надбудови, знову не долинуло низьке монотонне ревіння – самотній і невимовно сумний звук. Раптом все повітря довкола них наповнилося скорботними гудками – то їхній корабель прослизнув химерно задимленою водою до гавані. На все життя запам’ятала Меґі звук туманних сирен – із них почалося її знайомство з Австралією.

Педді зніс Фіону з «Вахіне» на руках, за ним зійшов Френк із малюком, потім Меґі з валізою, а далі подибали хлопці, ступаючи важко й невпевнено, бо кожен із них ніс той чи інший вантаж. Вони прибули до Пірмонта (ця назва їм нічого не говорила) туманним зимовим ранком наприкінці серпня 1921 року. За залізним ангаром пристані витягнулася довжелезна низка таксомоторів; Меґі витріщилася на них, роззявивши рота, бо їй іще ніколи не доводилося бачити скільки автомобілів одночасно в одному місці. Педді якось примудрився запхати їх усіх в одне таксі, водій якого зголосився відвезти їх до Народного палацу.

– Саме те, що тобі потрібно, друже, – сказав він Педді. – Бо то є готель для робочого люду, де хазяйнує Армія спасіння.

Вулиці повнилися автомобілями, котрі сновигали туди-сюди, а коней було обмаль. Клірі зачудовано визирали з вікон таксі на високі цегляні споруди та вузькі звивисті вулиці, заворожені швидкістю, з якою натовпи людей то зливалися докупи, то розчинялися, немов виконували якийсь химерний міський ритуал. Від Веллінгтона вони були у захваті, але порівняно з Сіднеєм він скидався на маленьке провінційне містечко.

Поки Фіона відпочивала у одній із незчисленних кімнат курятника, який персонал Армії спасіння любовно називав Народним палацом, Педді подався до Центрального вокзалу, щоби довідатися про поїзд до Джилленбоуна. Хлопці вже оклигали і зволіли піти разом із ним, бо їм було сказано, що вокзал розташований неподалік, а по дорозі до нього – суцільні крамниці, серед яких є та, де торгують льодяниками з морської цибулі. Заздрячи їхній жвавості, Педді здався, бо був непевен, чи витримають його ноги таку пішу подорож після трьох днів морської хвороби. Френк та Меґі залишилися з Фіоною та малюком; хоча їм теж кортіло піти, але турбота про здоров’я матері переважила. А Фіона, опинившись на суші, й справді швидко приходила до тями. Вона впоралася з мискою супу і над’їла шматочок грінки, які приніс їй добрий ангел у чепчику Армії спасіння.

– Фіоно, якщо ми не виїдемо цього вечора, то наступного потяга нам доведеться чекати цілий тиждень, – повідомив Педді, повернувшись із вокзалу. – То як – ти витримаєш, якщо ми вирушимо сьогодні увечері?

Фіона, тремтячи, сіла і сперлася на подушку.

– Витримаю.

– Гадаю, нам треба почекати, – вперто заперечив Френк. – Мені здається, що мама ще недостатньо видужала, щоб їхати далі.

– Ти не розумієш, Френку: якщо ми пропустимо сьогоднішній потяг, нам доведеться стирчати тут цілий тиждень, а в моїй кишені недостатньо грошей, щоб оплатити наше тижневе перебування в Сіднеї. Австралія – велика країна, і ми їдемо в місце, куди поїзди не ходять кожного дня. Ми зможемо добратися до Даббо будь-яким із потягів, що вирушають завтра вранці, але тоді нам доведеться чекати пересадки на поїзд місцевого сполучення, а мені сказали, що в такому разі буде набагато більше мороки, аніж тепер, коли нам треба лишень трохи поквапитися, щоби встигнути на вечірній експрес.

– Я ж сказала, що витримаю, Педді, – повторила Фіона. – Зі мною ж Френк та Меґі, і все буде гаразд. – І вона благально уставилася поглядом на Френка – мовчи, мовляв.

– Тоді я надішлю Мері телеграму, щоб вона зустрічала нас завтра увечері.

Центральний вокзал виявився найбільшою спорудою, у якій коли-небудь бувала родина Клірі. Широкий скляний циліндр, здавалося, і відбивав, і поглинав шум і гам, який здіймали тисячі людей, що чекали всередині побіля своїх потертих і перев’язаних мотузками валіз і безперервно позирали на гігантське табло, в яке працівники вносили зміни вручну, орудуючи довгими палицями. У дедалі густішій вечірній темряві вони втрапили у натовп, але намагалися тримати в полі зору сталеві ворота зі спірального дроту, що вели на п’яту платформу. Вони були зачинені, але на них висіла велика вивіска зі зробленим рукою написом: «Джилленбоунський поштовий». На першій та другій платформах метушня провіщала скоре відправлення брісбенського та мельбурнського нічних експресів, до яких через шлагбаум линули натовпи пасажирів. Невдовзі настала і їхня черга – ворота під натиском натовпу розчахнулися, і люди поквапилися до потяга.

Педді знайшов для них порожнє купе другого класу, старших хлопців посадовив біля вікна, а Фіону, Меґі та малого – біля ковзних дверей, що вели до довгого коридору, який сполучав купе між собою. Час від часу в купе зазирали люди з виразом надії на обличчі, яку змінював переляк від такої кількості малих дітей. Буває, що чисельність родини інколи стає її в пригоді.

Ніч була досить холодною, довелося розгортати картаті шотландські ковдри, прив’язаних із зовнішнього боку до кожної валізи. Вагон не опалювався, однак вздовж підлоги лежали сталеві ящики з гарячим попелом, що випромінювали тепло; втім, ніхто й не очікував, що вагон опалюватиметься, бо в Австралії та Новій Зеландії ніщо й ніколи не опалювалося.

– А нам далеко їхати, татку? – поцікавилася Меґі, коли потяг рушив, погойдуючись та постукуючи колесами на безкінечних стиках рейок.

– Набагато далі, аніж здавалося на нашому атласі, Меґі. Аж шістсот десять миль. Ми будемо там завтра під вечір.

Хлопці аж охнули від несподіванки, але відразу ж забули цю неприємну новину, як забачили буяння казкових електричних вогнів; всі скупчилися біля вікна і витріщалися в нього, поки потяг пролітав перші милі, а будинки танули вдалині. Швидкість зросла, вогні порідшали, а потім взагалі зникли, і їх замінили струмені іскор, які проносив повз вікно шалений вітер. Коли Педді вивів хлопців із купе, щоб Фіона змогла погодувати малого, Меґі заздрісно подивилася їм услід. Їй, мабуть, не судилося бути серед хлопців, бо малюк порушив плин її життя і прикував до господарства міцно, як і матір. «Та я й не нарікаю», – терпляче запевняла вона себе. Гарольд – такий милий маленький парубійко, головна радість у її житті, до того ж Меґі було приємно, що матуся ставиться до неї, як до відповідальної дорослої жінки. Що змушувало маму народжувати та ростити дітей – невідомо, але результат був прекрасний. Вона віддала малюка Фіоні; потяг невдовзі зупинився зі скреготом та вищанням і простояв кілька годин, немов переводячи дух після тривалого забігу. Їй страх як хотілося розчинити вікно і визирнути надвір, але в купе ставало дедалі холодніше, не допомагав навіть гарячий попіл у ящику на підлозі.

З коридору увійшов Педді з чашкою паруючого чаю для Фіони, і та поклала наїженого й сонного малого на сидіння.

– Де це ми? – спитала вона.

– У місцині, що зветься Верховина. Нам причеплять іще один локомотив, щоб потяг зміг піднятися до Літгоу – так сказала дівчина з буфету.

– Скільки я маю часу на чай?

– П’ятнадцять хвилин. Френк принесе тобі бутербродів, а я подбаю, щоб хлопці не сиділи голодні. Наступна зупинка – місце під назвою Блейні – буде пізно уночі.

Ця новина викликала у Меґі надзвичайне збудження; вона допила материну чашку гарячого солодкого чаю і жадібно заковтнула бутерброди, які приніс їй Френк. Він вмостив Меґі на довге сидіння поруч із малюком, ретельно укрив її ковдрою, а потім зробив те ж саме Фіоні, яка розпростерлася на протилежному сидінні. Стюарт та Г’юї повкладалися на підлозі між сидіннями, але Педді сказав Фіоні, що піде з Бобом, Френком та Джеком до іншого купе поговорити з якимись стригалями; там вони й заночують. У вагоні було набагато приємніше, ніж у каюті корабля – сиди собі й слухай, як торохтять колеса під ритмічне пихкання двох локомотивів, як завиває вітер у телеграфних дротах, як час від часу з шаленою швидкістю чмихають паровози, коли їхні колеса ковзають похилими рейками, відчайдушно намагаючись у них вчепитися; нарешті Меґі заснула.

А вранці вони з побожним захватом та страхом витріщалися на ландшафт настільки чужий та незвичний, що їм раніш і на думку не спало б, що подібне могло існувати на одній планеті разом із Новою Зеландією. Так, тут теж були похилі пагорби, але окрім них ніщо більше не нагадувало про домівку. Усе було брунатне й сіре – навіть дерева! Немилосердне сонце встигло пофарбувати озиму пшеницю в золотаво-сріблясті кольори, миля за милею її стебла колихалися й гнулися під вітром, лише подекуди перемежовані посадками тонких покручених дерев із блакитним листям та запиленими купами охлялих сірих чагарників. Фіона стоїчно оглядала цей краєвид, не міняючи виразу свого обличчя, а в очах бідолашної Меґі бриніли сльози. Все таке жахливе й широченне – ні тобі паркану, ні хоча б невеличкої смужки зелені.

Коли сонце наблизилося до зеніту, почалась немилосердна спека, наче й не було тієї холоднючої ночі; а поїзд торохтів собі й торохтів, зрідка зупиняючись у якомусь маленькому містечку, де було повно велосипедів та запряжених кіньми возиків; здавалося, автомобілі тут були в дефіциті. Педді розчинив обидва вікна, хоча з паровозних труб всередину купе залітала сажа й осідала всюди. Стало так спекотно, що мандрівники аж роти пороззявляли, важко дихаючи; їхня новозеландська зимова одіж прилипала до шкіри, спричиняючи сверблячку. Здавалося неймовірним, що взимку десь може стояти така спека. Хіба що у пеклі.

Джилленбоун з’явився на заході сонця – невеличке химерне скупчення халуп із дерева та гофрованого заліза обабіч широкої запиленої вулиці, нудної та без дерев. Згасаюче сонце накинуло на світ своє золотаве покривало, тимчасово надавши містечку позолоченої шляхетності, яка швидко блякнула, поки Клірі стояли на платформі й роздивлялися. Це було ще одне типове поселення на межі провінційної глушини, останнім аванпостом дощового поясу, що невпинно звужувався; а віддалік на заході вже протяглися дві тисячі миль австралійського Потойбіччя – пустинних земель, де ніколи не бувало дощів.

На станційному подвір’ї стояв блискучий чорний автомобіль, а до них, ступаючи через пилюку кілька дюймів завглибшки, неквапливо-байдуже наближався священик. У довгій сутані він видавався постаттю з минулого, здавалося, він не йшов по землі, як прості люди, а плив над нею, як у казці; довкола нього піднімалися клуби пилюки, червоної в останніх променях призахідного сонця.

– Привіт, я отець де Брикасар, – привітався він, подаючи Педді руку. – Ви, напевне, брат Мері, бо схожі на неї, як дві краплини води. – Повернувшись до Фіони, він підняв до вуст її охлялу руку і приємно здивований всміхнувся: ніхто не вмів так швидко помічати вихованих та освічених дам, як отець Ральф.

– А ви гарна! – зауважив він так, наче це була найприродніша ремарка у вустах священика; потім перевів погляд на хлопців, що стояли поруч купкою. Очі отця Ральфа на мить отетеріло затрималися на Френку з малим на руках, відмітили кожного хлопця окремо – по зросту, від найбільшого до найменшого. А за ними, сама-одна, стояла Меґі, роззявивши рота і витріщившись на нього так, немов бачила перед собою самого Господа Бога. Здавалося, не помічаючи, що краї його сутани запилюжилися, священик обминув хлопців і взяв її за плечі – його руки були сильні, добрі й лагідні.

– Ну-ну! А ти хто така? – спитав він у неї, усміхаючись.

– Меґі, – відповіла вона.

– Її звуть Меґан, – скривився Френк, відразу ж зненавидівши цього красивого чоловіка за його дивовижно високий зріст.

– Меґан… Моє улюблене ім’я. – Він випрямився, але затримав руку Меґі у своїй долоні. – Вам буде краще переночувати сьогодні у моєму будинку, – сказав він, ведучи Меґі до автомобіля. – До Дрогеди я відвезу вас завтра вранці, бо тривала подорож потягом із Сіднея вас втомила.

Окрім готелю «Імперіал», католицька церква, школа, жіночий монастир та будинок священика були єдиними цегляними будівлями в Джилленбоуні, навіть середній школі довелося вдовольнитися каркасом із деревини. Коли впала темрява, у повітрі розлився страшенний холод; але у вітальні священицького будинку в каміні палахкотіли дрова, а звідкись із дальніх кімнат долітав болісно-спокусливий запах їжі. Економка – зморщена й стара, але надзвичайно енергійна шотландка – метушилася, показуючи гостям їхні кімнати, безперервно базікаючи з сильним акцентом, що видавав у ній колишню мешканку узгір’я в північно-західній частині Шотландії.

Сімейству Клірі, що звикло до холодно-пихатих манер священиків у Вахіне, було важко призвичаїтися до невимушеного та веселого панібратства отця Ральфа. Один лише Педді відтанув душею, пригадавши доброзичливість священиків у своєму рідному Голвеї, їхню близькість до простолюдинів. Решта ж вечеряли, зберігаючи обережну мовчанку і за першої ж нагоди втекли нагору до своїх кімнат; Педді неохоче поплентався слідком. Для нього його релігія була теплом та втіхою, але для решти сім’ї вона була чимось заснованим на страхові, на примусі, суть якого висловлювалася фразою «роби, як кажуть, бо проклянуть».

Коли гості пішли, отець Ральф вмостився у своєму улюбленому кріслі й закурив цигарку, усміхнено витріщаючись на вогонь. Він знову подумки передивлявся представників родини Клірі – в тому ж самому порядку, в якому вперше побачив їх на станції. Глава сім’ї такий схожий на Мері, але зігнутий роками тяжкої праці; скоріш за все, має не таку злостива вдачу, як його сестра. Його зморена вродлива дружина, яка немов щойно вийшла з карети, запряженої добірними білими кіньми; чорнявий та похмурий Френк із чорними очима, так-так – саме з чорними очима; потім – сини, більшість із них схожі на батька, але наймолодший, Стюарт, дуже схожий на матір, коли він виросте, то стане красенем. Що вийде з немовляти – сказати важко; і нарешті – Меґі. Наймиліша та найгарніша дівчинка, яку йому доводилося бачити, з волоссям, яке важко описати: ні руде, ні золотисте, а бездоганний сплав обох кольорів. Вона дивилася на нього такими безневинно-чистими сріблясто-сірими очима, схожими на розталі діаманти… Стенувши плечима, священик викинув недопалок у вогонь і підвівся. «Щось із роками я стаю старим фантазером, – подумав він. – Розталі діаманти! Ото сказонув! То, скоріше, в тебе зір псується від кон’юнктивіту».

Вранці отець Ральф повіз своїх нічних гостей до Дрогеди, чимало втішаючись їхніми зауваженнями з приводу місцевого ландшафту, бо сам він давно до нього звик. Останній пагорб лежав за двісті миль на сході, а тут край чорноземних долин, пояснив він їм. Широченні, злегка порослі деревами та кущами вигони, пласкі, як дошка. День видався так само спекотним, як і вчорашній, але подорожувати в «даймлері» було ще комфортніше, аніж у поїзді. Виїхали вони рано, натщесерце; свою церковну одіж та святе причастя отець Ральф ретельно запакував у чорну валізу.

– Які ж ці вівці брудні! – розчаровано зауважила Меґі, дивлячись на сотні іржаво-червоних оберемків, що увіткнулися допитливими носами у траву.

– Ага, тепер і я розумію, що мені слід було вибрати Нову Зеландію, а не Австралію, – сказав священик. – Мабуть, вона зелена, як Ірландія, і вівці там, напевне, чистого кремового кольору.

– Так, Нова Зеландія багато в чому нагадує Ірландію, і трава в ній така ж сама зелена. Але вона – дикіша, набагато менш приручена, – відповів Педді. Отець Ральф йому сподобався.

Раптом зграйка страусів ему скочила на ноги і, витягнувши уперед шиї, кинулася навтьоки зі швидкістю вітру; вони так швидко перебирали своїми негарними ногами, що перетворювалися на розмиту пляму. Діти ойкнули і розсміялися, із захопленням споглядаючи гігантських птахів, котрі не літали, а бігали.

– Яке ж то задоволення – не виходити і не відчиняти оті злощасні ворота! – зауважив отець Ральф, коли за автомобілем зачинилися останні ворота, і Боб, який виконував замість священика обов’язки воротаря, увібрався назад до салону.

Після потрясінь, які завдала їм Австралія з такою запаморочливою швидкістю, фермерська садиба Дрогеда з високим фасадом у георгіанському стилі, лозами гліциній, що бубнявіли бруньками, та незліченними трояндовими кущами здалася сімейству Клірі трохи схожою на колишню домівку.

– Невже ми тут житимемо? – писнула Меґі приголомшено.

– Не зовсім, – швидко заперечив священик. – Будинок, у якому ви мешкатимете, розташований нижче за течією річки, за милю звідси.

Мері Карсон чекала на гостей у великій вітальні й навіть не підвелася, щоби привітати свого брата, змусивши його підійти до її крісла з підголівником.

– Ну здрастуй, Педді, – сказала вона досить приязно, зосереджено дивлячись повз нього туди, де стояв отець Ральф із Меґі на руках, яка міцно обхопила його шию маленькими рученятами. Мері Карсон важко підвелася, не привітавшись із Фіоною та її дітьми.

– То відразу ж послухаємо месу, – сказала вона. – Бачу, що отець Ральф де Брикасар поспішає.

– Зовсім ні, моя люба Мері, – розсміявся він, блиснувши блакитними очима. – Я відслужу месу, а потім ми всі поласуємо смачним гарячим сніданком за вашим столом, а опісля я обіцяв показати Меґі, де вона житиме.

– Меґі, – мовила Мері Карсон.

– Так, це Меґі. Чи знайомитимемося з кінця, еге ж? Дозвольте мені почати з голови, Мері. Знайомтеся, це Фіона.

Мері Карсон стримано кивнула і ледь удостоїла своєю увагою хлопців, яких священик називав по черзі: вона була надто поглинута спогляданням отця Ральфа та Меґі.