Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 46 страниц)
Проїхавши півмилі, Стюарт помітив купку згорілих дерев близько до лінії розподілу. Там була невеличка вільга, чорна й скручена, наче чуприна негреняти, і рештки великого пенька, що стирчав поблизу лінії вогню. Там він побачив коня Педді, незграбно і моторошно прилиплого до стовбура великого евкаліпта, двох псів Педді, які заклякли чорними цурпалками, вистромивши догори обгорілі, схожі на палиці, кінцівки. Він спішився, і, вгрузаючи по кісточки в багнюці, витягнув із сідельних піхв гвинтівку. Його губи заворушилися – стиха молячись, він обережно, щоб не посковзнутися, рушив через липкі вуглини. Якби не кінь та собаки, він міг би сподіватися, що то загинув якийсь неборака-мандрівник, потрапивши до вогненної пастки. Але Педді був на коні й мав із собою п’ятеро псів, а мандрівні робітники ніколи не їздили кіньми і не мали більше за одного пса. Було це вглибині території Дрогеди, тому припущення про погоничів чи скотарів із Бугели, розташованої західніше, відпало. Трохи далі Стюарт знайшов іще трьох обгорілих псів; загалом виходило п’ять. Він знав, що шостого не знайде – і не знайшов.
А недалеко від коня, спочатку невидимий за колодою, лежав чоловік, точніше те, що від нього лишилося. Поблискуючи під дощем, ця мокра істота лежала горілиць із вигнутою дугою спиною так, що землі вона торкалася лише своїми сідницями та плечима. Руки були розкинуті в сторони і зігнуті у ліктях, немов у благальному зверненні до небес, а пальці з розтрісканою плоттю, крізь яку виднілися обгорілі кістки, немов хапалися невідомо за що. Ноги теж були розкинуті в боки, але зігнуті в колінах, а невеличка кулька голови сліпо і безоко витріщалася в небо.
На мить Стюарт зупинив на батькові чистий всевидячий погляд і побачив не зруйновану тілесну оболонку, а чоловіка, яким той був у житті. Він підняв догори гвинтівку і вистрелив, перезарядив, і знову зробив другий постріл, а потім, знову перезарядивши, – третій. Вдалині почувся один слабкий постріл у відповідь, а згодом, ще далі, – ще один ледь чутний постріл. Саме в цю мить він збагнув, що ближчий постріл мали зробити його мати й сестра. Бо вони пішли на північний захід, а він – на північ. Не чекаючи оговорених п’яти хвилин, Стюарт вклав іще один патрон у патронник гвинтівки, наставив її на південь і вистрелив. Зробивши паузу, він перезарядився і вистрелив удруге, а потім – утретє. Поклавши гвинтівку на землю, він повернувся на південь і завмер, нахиливши голову і прислухаючись. Цього разу перша відповідь пролунала з заходу, від Боба, друга – від Джека та Г’юї, а третя – від матері. Він полегшено зітхнув – йому не хотілося, щоб першими до нього дісталися жінки.
Тому, коли з-за дерев, які виднілися у північному напрямку, вигулькнув гігантський дикий кабан, Стюарт спочатку не помітив його, – він його нюхом відчув. Великий, як корова, з масивним тулубом, що тремтів і погойдувався на коротких могутніх ногах, він нагнув голову і гребонув копитами мокру горілу землю. Постріли розізлили його, йому було боляче. Рідка чорна шерсть з одного боку кабанячого тулуба обсмалилася, а шкіра була обідрана. Оце Стюарт і учув своїм нюхом – приємний аромат свинини, щойно витягнутої з духовки, з хрусткою кіркою. Здивований і виведений зі своєї навдивовижу тихої й мирної печалі, яка, здавалася, завжди була його нормальним станом, він повернув голову, і йому чомусь здалося, що, напевне, він тут бував, на оцьому чорному промоклому згарищі, яке закарбувалося десь у закутку його свідомості того дня, коли він з’явився на світ.
Нагнувшись, Стюарт намацав рукою гвинтівку і пригадав, що вона незаряджена. А кабан закляк непорушно, поблискуючи червоними, оскаженілими від болю очицями і трохи опустивши рило з великими гострими жовтими іклами, вигнутими півколом. Кінь Стюарта зачув тварюку і верескливо заіржав, кабан повернув свою масивну голову, побачив перелякану тварину і нагнувся, готуючись напасти. Поки увага вепра була зосереджена на коневі, Стюарт скористався шансом – швидко підхопив гвинтівку, клацнув, розкриваючи патронник і поліз у кишеню куртки за набоєм. А навкруги падав дощ і його невпинне й одноманітне капання заглушувало всі інші звуки. Але кабан, зачувши, як ковзнув і ляснув, закриваючись, затвор, змінив напрям своєї атаки з коня на хлопця. І майже встиг добігти; Стюарт вистрелив впритул, всадивши кулю в груди оскаженілій тварюці, але це її не зупинило. Крутнувши іклами угору і вбік, кабан вдарив його в пах. Стюарт упав, кров хлинула із рани, наче з відкрученого крана, залила одяг і бризнула на землю.
Незграбно повернувшись і відчуваючи дію кулі, кабан повернувся до Стюарта, щоб знову пустити йому кров, але раптом захитався й спотикнувся. І ця велетенська туша вагою півтори тисячі фунтів обрушилася на хлопця й вдавила його лице в чорну від гарі грязюку. На якусь мить Стюарт напружився, спробував гребти руками по обидва боки туші, несамовито, але марно намагаючись вивільнитися; ось воно те, про що він завжди знав і через що ніколи ні про що не мріяв і нічого не планував, а сидів, упиваючись світом так глибоко, що не мав часу оплакувати уготовану йому гірку долю. У голові промайнула думка: «Мамо, мамо! Я вже не можу бути поруч із тобою, мамо», і серце його вибухнуло від болю.
* * *
– Чому ж це Стю не вистрелив знову? – спитала Меґі у матері, коли вони, страшенно стурбовані, але не маючи змоги поквапитися, повільною риссю наближалися до місця, звідки почулися два потрійні залпи.
– Мабуть, він вирішив, що ми й так його почули, – відповіла Фіона. Але їй з голови ніяк не йшов вираз обличчя Стюарта, коли вони роз’їжджалися для пошуків, те, як він простягнув руку і стиснув її долоню, те, як він їй усміхнувся. «Ми будемо неподалік», – сказала вона йому, пришпорила коня, і той пустився незграбним галопом, ковзаючи у слизькій грязюці.
Але Джек дістався туди першим, а за ним, Боб; перетнувши решту живої невигорілої землі, вони випередили жінок і під’їхали до того місця, де розпочалася пожежа.
– Не підходь сюди, мамо, – попередив Фіону Боб, коли вона спішилася.
Джек підійшов до Меґі й узяв її за руки.
Дві пари сірих очей глянули на хлопців, не стільки ошелешені й перелякані, скільки розуміючі, немов їм вже нічого не треба було розповідати.
– Педді? – спитала Фіона чужим голосом.
– Так. І Стю.
Жоден із синів не наважився поглянути матері у вічі.
– Стю? Стю! Що ти хочеш цим сказати?! О, Господи, що це? Що сталося? Тільки не обидва, ні!
– Татко потрапив у вогняну пастку; він загинув. А Стю, напевне, наполохав вепра, і той на нього накинувся. Стюарт встрелив його, але тварюка впала на нього і задушила. Він теж загинув, мамо.
Меґі пронизливо заверещала, намагаючись вирватися з Джекових рук, а Фіона, стоячи поміж розпростертих рук Боба – вимазаних у сажу і скривавлених, – немов закам’яніла, а її очі заклякли і стали схожими на скляні кульки.
– Я цього не переживу, – нарешті сказала вона, поглянувши на Боба; по її обличчю стікав дощ, а волосся навколо шиї звисало розпатланими пасмами, немов золотисті ручаї. – Дай мені підійти до них, Бобе. Я – дружина одного з них і мати другого. Ти не можеш мене не пускати, не маєш права. Дай мені пройти до них.
Меґі вже вгамувалася і стояла в обіймах Джека, поклавши голову йому на плече. Коли Фіона, підтримувана Бобом за талію, рушила через згарище, Меґі поглянула їм услід, але піти не наважилася. З мороку дощу виринув Г’юї; Джек кивнув йому, показуючи на матір та Боба.
– Іди за ними, Г’ю, і там залишайся. Ми з Меґі їдемо на Дрогеду і повернемося з підводою. – Відпустивши Меґі, він допоміг їй вилізти на руду кобилу. – Їдьмо, Меґі, бо сутеніє. Ми не можемо залишити їх отут на всю ніч, а вони не поїдуть звідси, поки ми не повернемося.
* * *
Але проїхати по грязюці ані підводою, ані якимось іншим колісним транспортом не вдалося, тому Джек і Том причепили лист гофрованого заліза позаду двох ваговозів і вирушили – Том керував ваговозами на коні-загоничі, а попереду їхав Джек із найпотужнішою на Дрогеді лампою.
Меґі залишилася в маєтку і сиділа перед каміном у вітальні, а тим часом місіс Сміт намагалася переконати її поїсти; сльози текли по щоках економки – їй було боляче дивитися на закляклу в мовчазному потрясінні дівчину, яка намагалася не розплакатися. Зачувши звук дверного молоточка, місіс Сміт пішла відчинити, здивована тим, що хтось-таки спромігся продертися до них по грязюці зі швидкістю, з якою ширяться новини між поодинокими фермами, розкиданими одна від одної на багато миль.
На веранді стояв мокрий і брудний отець Ральф в одежі для верхової їзди і цератовому дощовику.
– Можна увійти, місіс Сміт?
– Ой, отче, отче! – скрикнула економка і кинулася в обійми злегка отетерілого отця Ральфа. – Звідки ви дізналися?
– Місіс Клірі прислала мені телеграму, і я ціную таку люб’язність у відносинах між управляючим та власником. Архієпископ ді Контіні-Верчезе надав мені відпустку. Ну й прізвище! Одразу й не вимовиш! А мені, уявіть собі, доводиться вимовляти його по сто разів на день. Я прилетів сюди літаком. Під час посадки літак застряг у багнюці й угруз носом, тому про жахливий стан землі я дізнався, ще навіть не ступивши на неї. Мій милий дорогий Джилі! Свою валізу, разом з отцем Ветті я залишив у будинку священика, а коня вициганив у одного корчмаря, який побився зі мною об заклад на пляшку віскі «Джоні Вокер» із чорною етикеткою, що я по такій грязюці до вас не доберуся. Та не плачте ви так, місіс Сміт! Люба моя, світ не припинив існування і небо не впало на землю через оцю пожежу, хоч якою б великою та небезпечною вона не була! – заспокоював її отець Ральф, плескаючи по спині, що здригалася від ридань. – Я, бач, заявився у гості й намагаюся підняти вам настрій, а ви ніяк не реагуєте і рюмсаєте! Не плачте ви так розпачливо, благаю.
– То ви ще не знаєте, – хлипнула місіс Сміт.
– Що? Чого я не знаю? А що, власне, сталося?
– Пан Клірі та Стюарт загинули.
Обличчя священика враз пополотніло; він відсторонив від себе економку і гаркнув:
– А де Меґі?!
– У вітальні. А місіс Клірі й досі на вигоні, чекає біля трупів. Джек із Томом поїхали забрати їх. Ой, отче, моя віра тверда, та інколи мені здається, що Бог занадто жорстокий! Навіщо ж він забрав їх обох?
Але все, що встиг почути отець Ральф, це де була Меґі. Він рішуче попрямував до вітальні, скидаючи дощовик і залишаючи на долівці багнисту воду.
– Меґі! – звернувся до неї священик, стаючи навколішки біля крісла і міцно стискаючи її руки своїми мокрими руками.
Вона вислизнула з крісла, заповзла йому в обійми і, заплющивши очі, поклала голову на промоклу сорочку; попри свій біль, вона була щаслива, і хотіла, аби ця мить ніколи не минала. Він таки приїхав, і це було доказом тієї влади, яку вона над ним мала, вона не помилилася у своїх розрахунках і сподіваннях.
– Я геть увесь мокрий, моя люба Меґі, й ви теж промокнете, – прошепотів він, притулившись щокою до її волосся.
– Та то неважливо. Головне – ви приїхали.
– Так, я приїхав. Я хотів пересвідчитися, що з вами все гаразд і що ви у безпеці; у мене виникло таке відчуття, що моя присутність тут потрібна, хотів переконатися, що це справді так.
– Татко загинув у вогняній пастці, а Стю його знайшов. Його убив вепр – упав на нього і розчавив, коли Стю встрелив його. Джек із Томом поїхали, щоби привезти їх сюди.
Священик більше нічого їй не сказав, притиснув і колисав, як малу дитину, аж поки жар від каміна не підсушив йому сорочку та волосся, і поки він не відчув, що Меґі трохи розслабилася і заспокоїлася. А потім взяв її рукою під підборіддя, повернув її голову так, що вони зустрілися поглядами, і, не задумуючись, поцілував її. То був заплутаний і суперечливий імпульс, не укорінений у пристрасному бажанні, він інстинктивно поцілував Меґі, побачивши те, що було в її сірих очах: щось особливе, щось досі ним не бачене. Вона просунула руки під його руками і зімкнула їх у нього на спині; він мимовільно скривився і насилу втримався, щоб не скрикнути від болю.
Меґі трохи відсахнулася.
– Щось не так?
– Напевне, я забив собі ребра, коли літак угруз носом у багнюці. Ми застрягли в добрій старій джилійській багнюці по самісінький фюзеляж, тож посадка у нас вийшла досить жорсткою, і я зависнув на спинці наступного крісла.
– Зачекайте, дайте поглянути.
Впевненими рухам вона розстебнула йому сорочку, стягнула її з рук і висмикнула з-під бриджів. Під поверхнею гладенької смаглявої шкіри виднілася лячна пурпурова пляма, що тягнулася навскіс під грудною кліткою. У Меґі аж дух перехопило.
– Ой, Ральфе! І ви отак всю дорогу їхали сюди від Джилі? Напевне, це було страх як боляче! Як ви почуваєтеся? Не боїтеся знепритомніти? У вас там, мабуть, якийсь внутрішній розрив!
– Та ні, я в нормі, й мені майже не боляче, чесно. Я поспішав сюди, аби пересвідчитися, що ви у безпеці, й викинув отой синець із своєї свідомості. Гадаю, якби у мене почалася внутрішня кровотеча, я це відчув би. Господи, Меґі, не треба!
Вона нагнулася і почала тихенько й ніжно торкатися губами пурпурового синця, а руки ковзнули по грудях до пліч із такою навмисною чуттєвістю, що він ошелешено затамував дух. Здивований і наляканий, отець Ральф, бажаючи вивільнитися будь-що, спробував було відштовхнути її голову, але все, що йому вдалося, це ще міцніше притиснути Меґі до себе, відчуваючи, як його волю наче змій здавив і намагається її задушити. Забутий був біль. Забута була Церква. Забутий був Бог. Він знайшов її рот, жадібно розтиснув його; йому хотілося її дедалі сильніше й сильніше, він ніяк не міг притиснути її до себе так міцно, щоб хоч трохи пригасити той нестримний шалений потяг, який у ньому зростав. Меґі підставила йому свою шию і оголила плечі, де шкіра була прохолодною, чистою і гладенькою, наче атлас; йому здалося, що він тоне, занурюючись все глибше й глибше і безпорадно хапаючи ротом повітря. Та раптом відчуття конечності власного буття важким тягарем лягло на його свідомість, цей тягар роздавив йому душу, бурхливим потоком вивільняючи темне й сповнене болю плетиво його відчуттів. Йому захотілося плакати, і під тягарем усвідомлення власної смертності з його душі витік останній тоненький струмочок пристрасного бажання, яке ще мить тому так міцно тримало його у своїх обіймах. Священик відірвав руки дівчини від свого зболеного тіла, відхилився, сів на п’яти і, здавалося, цілковито зосередився на спогляданні власних рук, що тремтіли на його колінах. «Меґі. Що ж ти зі мною зробила, і що ж ти зі мною можеш зробити, якщо я тобі дозволю?»
– Меґі, я кохаю тебе. Але я – священик, я не можу… Я не можу!
Вона швидко скочила на ноги, поправила блузку і поглянула на нього з кривою посмішкою, від чого біль невдачі у її очах став виразнішим.
– Гаразд, Ральфе. Піду подивлюся, чи зможе місіс Сміт запропонувати вам що-небудь поїсти, а потім я принесу кінської мазі. Вона прекрасно загоює синці, й угамовує біль краще, за всілякі там поцілунки, це я вам точно кажу.
– Телефон працює? – ледь вичавив він із себе.
– Так. Ремонтери причепили до дерев тимчасову лінію і знову приєднали нас до мережі пару годин тому.
Але минуло кілька хвилин, поки він оговтався достатньо, щоб сісти за секретер Фіони і зняти слухавку.
– Операторе, з’єднайте мене, будь ласка, з основною лінією. Це отець де Брикасар… А, привіт, Дорін, бачу, ти й досі на цій роботі. Так, мені теж приємно тебе чути. Інша справа в Сіднеї, там не знаєш, хто на комутаторі, тільки чуєш чийсь втомлений голос. Мені потрібно терміново зв’язатися з архієпископом, його милістю папським посланцем у Сіднеї. Його номер – ХХ-2324. А поки дадуть Сідней, зв’яжи мене з Бугелою, Дорін.
Отець Ральф ледве встиг розповісти Мартіну Кінґу, що сталося, як Сідней був на дроті, але короткого дзвінка до Бугели було достатньо. Джилі дізнається про трагедію від Мартіна Кінґа, а також від любителів підслуховувати спарені телефони, тому всі, хто не боявся джилійської багнюки, неодмінно прибудуть на похорон.
– Ваша милість? Доброго вечора. Це отець де Брикасар вас турбує… Так, дякую, зі мною все гаразд, але літак застряг у багнюці по самісінький фюзеляж, і тому мені доведеться повертатися поїздом. У багнюці, ваша милість, у баг-ню-ці! Ні, ваша милість, коли йдуть дощі, то всі шляхи в тутешніх краях стають непрохідними. З Джилленбоуна до Дрогеди мені довелося їхати верхи на коні, бо це єдиний можливий спосіб пересування під час дощу… Так, саме тому я й телефоную, ваша милість. Я прибув вчасно. Мабуть, мене привело сюди передчуття біди… Так, сталося горе, велике горе. Загинули Педрік Клірі та його син Стюарт, один згорів у пожежі, а другого задушив дикий вепр… В-е-п-р, вепр, ваша милість, тобто дикий кабан… Так, ви маєте рацію: тутешня англійська є дещо дивною…
На лінії почулися придушені зойки – і отець Ральф мимоволі всміхнувся. Не можна ж горлати, щоб всі кинули слухавки і не підслуховували, бо лінія зі спареними телефонами була єдиним масовим атракціоном, який міг запропонувати Джилі спраглим до спілкування мешканцям, але якби вони пощезали геть із лінії, то його милість папський посланець мав би змогу краще його чути.
– З вашого дозволу, ваша милість, я зостануся тут, щоб провести похорон і втішити вдову та вцілілих дітей… Так, ваша милість, дякую. Я повернуся до Сіднея відразу ж, як тільки зможу.
Операторка також його чула; клацнувши важелем, священик негайно звернувся до неї.
– Дорін, будь ласка, з’єднай мене знову з Бугелою. – Кілька хвилин поговоривши з Мартіном Кінґом, він вирішив, оскільки надворі був серпень із його по-зимовому холодною погодою, перенести похорон на післязавтра. Попри багнюку багато людей виявлять бажання прибути на похорони верхи на конях, але їхня подорож сюди буде повільною й важкою.
Повернулася Меґі й принесла кінську мазь, але не запропонувала втерти її, а мовчки подала пляшечку отцю Ральфу. Несподівано різким тоном вона повідомила, що місіс Сміт приготує йому гарячу вечерю в маленькій їдальні за годину, тому він матиме достатньо часу, щоб помитися. Йому було ніяково і незручно відчувати, що Меґі чомусь здалося, наче він від неї відрікся, але не розумів, що саме наштовхнуло її на таку думку і дало їй підстави так вважати. Вона ж знала, що він – священик, чому ж вона гнівається?
* * *
У сірій імлі світанку маленька кавалькада, що супроводжувала тіла, дісталася до струмка і зупинилася. Вода не вийшла з берегів, але Джиліан перетворився на справжню ріку – стрімку, тридцять футів завглибшки. Отець Ральф переплив їм назустріч на своїй рудій кобилі, на шию він начепив столу, а святі дари поклав у торбу на сідлі. Фіона, Боб, Джек, Г’юї і Том стояли навколо, коли він зняв із мерців брезент і приготувався до помазання. Після Мері Карсон ніщо не могло викликати в нього нудоту, та він і не відчув до Педді й Стюарта ані найменшої відрази. Обидва були чорні, кожен зі своєї причини: Педді від вогню, а Стю – від задушення, але священик поцілував їх із щирою любов’ю й повагою.
П’ятнадцять миль грубий і гострий лист заліза деренчав і підстрибував за упряжкою ваговозів, залишаючи в багнюці шрами глибоких виїмок, які виднітимуться роками – навіть коли заростуть травою в сприятливі роки. Але тепер, здавалося, рухатися не було куди: бурхливий струмок зупинив їх на дальньому березі й не пускав їх далі, хоча до Дрогеди лишалася якась миля. І всі мовчки стояли, вдивляючись у вершечки евкаліптів-привидів, чітко видимих навіть у дощ.
– Я придумав, – сказав Боб, обертаючись до отця Ральфа. – Отче, ви єдиний із нас на незамореному коні; тому це доведеться робити вам. Бо наші коні зможуть переплисти струмок лише один раз, бо вибилися з сил – після такої грязюки в такий холод. Їдьте назад і знайдіть порожні сорокачотирьохгалонні діжки, добряче закрийте їхні кришки, щоб вони не пропускали води, якщо треба – запаяйте. їх нам знадобиться дванадцять, а якщо не знайдете скільки, то й десять вистачить. Зв’яжіть їх докупи і переправте через струмок. Лист заліза ми покладемо на діжки, і він попливе на них, наче баржа.
Отець Ральф без зайвих запитань зробив так, як йому сказали; це була краща ідея, аніж будь-яка з тих, котрі міг запропонувати він. На той час вже під’їхав Домінік О’Рурк із Діббан-Діббана з двома синами – сусід, чия ферма стояла відносно недалеко від Дрогеди. Коли отець Ральф пояснив їм, що треба зробити, вони швидко заходилися виконувати вказівку: вишукували в сараях порожні діжки та висипали січку й овес з колишніх паливних діжок, які тепер використовувалися для зберігання, знаходили кришки і припаювали їх до діжок, якщо вони не були іржаві й здавалися достатньо міцними, щоб витримати тиск води. А дощ і досі йшов та йшов. І не зупинявся протягом іще двох днів.
– Домініку, мені страшенно не хочеться тебе просити про це, але коли ці люди приїдуть, вони будуть напівмертвими від втоми. Нам доведеться провести похорон завтра, і навіть якщо гробар із Джилі встигне змайструвати домовини вчасно, ми не зможемо доставити їх сюди по такій багнюці. Може, хтось із вас спробує змайструвати дві труни? А мені потрібен лише один чоловік, щоб переплисти разом річку.
Сини О’Рурка кивнули на знак згоди; їм не хотілося бачити, що вогонь зробив із Педді, а дикий кабан – зі Стюарта.
– Ми це зробимо, татку, – сказав Ліем.
Тягнучи кіньми діжки, отець Ральф та Домінік О’Рурк під’їхали до струмка і поплили через нього.
– Тут така штука, отче! – вигукнув Домінік. – Нам не доведеться копати могили в оцій чортовій багнюці! Раніше я гадав, що стара Мері трохи перестаралася, спорудивши у дворі мармуровий склеп для Майкла, але тепер, якби вона була жива, я неодмінно розцілував би її!
– Я тільки «за»! – гукнув у відповідь отець Ральф.
Вони закріпили діжки під листом заліза, по шість із боків, міцно прив’язали брезентовий саван і пустили вплав зморених ваговозів вздовж натягнутого через струмок мотузка, яким збиралися притягнути й діжковий пліт. Домінік і Том сиділи верхи на величезних тваринах; вибравшись на вершечок протилежного берега з боку Дрогеди, вони зупинилися і озирнулися, а ті, хто лишився на тому березі, причепили до мотузка саморобну баржу і зіштовхнули її у воду. Коли пліт поплив, Том із Домініком верескливо загейкали. Конструкція затанцювала на бурхливій воді й сильно занурилася, але пробула на плаву достатньо довго, щоб Домінік із Томом встигли благополучно витягнути її на берег. Щоб не марнувати часу на знімання діжок, два форейтори-аматори пустили ваговозів дорогою, що вела до великого будинку, і на діжках лист заліза заковзав багнюкою краще і легше, аніж без них.
До стригальського сараю, де вивантажувалися тюки з вовною, був похилий з’їзд, і пліт із його страшною ношею затягнули всередину та розмістили у царстві запахів смоли, поту, ланоліну та кізяків. З великого будинку прийшли Мінні та Кет, загорнуті в цератові дощовики, щоб пильнувати мерців. Ставши навколішки по обидва боки похоронних дрог і клацаючи чотками, вони почали читати молитви, ритм та каденції яких були їм добре знайомі й тому не потребували ані найменшого напруження пам’яті.
Особняк потроху заповнювався людьми. З Іч-Візге прибув Дункан Гордон, із Нарренганга – Гарет Девіс, Горрі Гоуптон – із Біл-Біла, Іден Кармайкл із Баркули. Старий Ангус Макквін спіймав товарний потяг, що неквапливо розвозив місцеві вантажі, й проїхав у кабіні машиніста до Джилі, де орендував у Гаррі Гоу коня. Так чи інакше, але йому довелося здолати понад двісті миль суцільної багнюки.
– Моя ферма спустошена, отче, – сказав Горрі священику, коли вони згодом усімох їли запечені у тісті нирки з м’ясом в маленькій їдальні. – Пожежа пронеслася з одного кінця мого господарства до другого, майже не залишивши жодної живої вівці та жодного зеленого дерева. Я тільки й можу сказати: мені пощастило, що останні кілька років були сприятливими. Тому я можу собі дозволити закупити нове поголів’я, а якщо цей дощ триватиме достатньо довго, то свіжа трава відросте, як на дріжджах. Але, Боже, збав нас від такого лиха в наступні десять років, отче, бо я не встигну нічого відкласти на чорний день, щоб впоратися з її наслідками.
– Що ж, Горрі, ти зазнав більшого лиха, ніж я, – зауважив Гарет Девіс, із насолодою вгризаючись у спечене економкою пухке тістечко, що тануло в роті. Жодна катастрофа не могла надовго позбавити апетиту цього трударя з чорноземних рівнин; щоби впоратися з ними, йому треба було лише добряче попоїсти. – Здається, я втратив половину моїх площ і близько двох третин овець. Отче, без ваших молитов нам ніяк не впоратися.
– Еге ж, – приєднався до розмови старий Ангус. – Я постраждав менше, ніж Горрі та Герет, отче, та теж сильно. Я втратив шістдесят тисяч акрів і половину своїх овець. Отакі нещастя, як це, змушують мене пожалкувати, що я покинув острів Скай молодим парубійком.
Отець Ральф усміхнувся.
– Це скоро мине, Ангусе, і ви це чудово знаєте. Ви полишили Скай із тієї ж причини, що і я полишив Клунамару. Він для вас був замалий.
– Та отож. Та й верес не дає стільки жару, як евкаліпт, чи не так, отче?
Дивний це будуть похорон, подумав отець Ральф, озирнувшись довкола: єдині жінки на них – мешканки Дрогеди, бо всі гості були чоловічої статі. Він дав Фіоні сильну дозу настойки опію після того, як місіс Сміт роздягла її, витерла досуха і вклала у велике ліжко, в якому вона спала раніше з Педді, а коли Фіона відмовилася випити її, істерично хлипаючи, він затиснув їй носа і грубо влив настойку їй в горло. Дивно, але він не думав, що Фіона психологічно зламається. Опій вплинув швидко, бо цілу добу вона майже нічого не їла. Тепер вона міцно спатиме, з полегшенням зітхнув священик. Меґі він тримав під контролем, придивляючись за нею. Тепер вона в кухонному будиночку допомагала місіс Сміт куховарити. Усі хлопці спали; виснажені, вони ледь спромоглися роздягнутися – і відразу ж знесилено попадали спати. Коли Мінні та Кет скінчили свою зміну пильнування за мертвими, якого вимагала традиція, бо мерці лежали у порожньому неосвяченому місці, замість них на чергування заступили Гарет Девіс та його син Інок; решта розподілили між собою по годині чергування, коли стиха гомоніли за вечерею.
Ніхто з молодих хлопців не приєднався до старших у їдальні. Всі подалися до кухні начебто для того, щоб допомогти місіс Сміт, але насправді вони задивлялися на Меґі. Здогадавшись про це, отець Ральф відчув і роздратування, і полегшення. Бо саме з них має вибрати собі чоловіка Меґі, й рано чи пізно вона це неодмінно зробить. Іноку Девісу, вродливому мужчині, було двадцять дев’ять, його звали Чорний Валлієць за чорне волосся та чорні очі; Ліему О’Рурку йшов двадцять сьомий рік, це був світловолосий блакитноокий парубок, як і його двадцятип’ятилітній брат Рорі; старший за інших Коннор Кармайкл був точнісінькою копією своєї сестри, у свої тридцять два він був надзвичайно гарний, хоча й дещо зарозумілий; на думку отця Ральфа найкращим вибором був Алестер, онук старого Ангуса, милий молодик, найближчий за віком до Меґі: йому було двадцять чотири роки, і він мав блакитні шотландські очі свого батька та сиве волосся – спадкову родинну рису. Нехай Меґі закохається у кого-небудь із них, вийде за нього заміж, народить йому дітей, яких вона так хотіла… Боже, любий Боже, якщо ти зробиш це для мене, то я охоче терпітиму біль свого кохання до неї, радо терпітиму…
* * *
Ці домовини не потопали в квітах, а вази по всій каплиці були порожні. Квіти, які два дні тому пережили розпечене повітря пожежі, не встояли під натиском дощу і впали у багнюку, немов розідрані на шматки метелики. Не було жодного стебла «пляшкового йоржика», жодної ранньої троянди. І всі втомилися, дуже втомилися. Втомилися ті, хто здолав кількасот миль багнюки, щоби засвідчити повагу до Педді, втомилися ті, хто привіз загиблих на ферму, отець Ральф був такий зморений, що рухався немов уві сні, безперервно відводив очі від згорьовано зморщеного і безпорадного обличчя Фіони, від обличчя Меґі зі змішаним виразом печалі й гніву, від спільного горя спільноти братів – Боба, Джека та Г’юї…
Він не став промовляти панегірик; Мартін Кінґ стисло і зворушливо виступив від імені тих, хто зібрався, і священик негайно перейшов до заупокійної служби. Як водиться, він привіз із собою чашу для святого причастя, святі дари та столу, але належного одягу отець Ральф при собі не мав, а в домі такого не було. Старий Ангус, що був проїздом у Джилі й заскочив до будинку священика, щоб прихопити чорну траурну мантію для заупокійної служби, привіз її, загорнуту в цератовий дощовик, на сідлі. Тому священик стояв, належним чином вбраний, а дощ зі свистом барабанив по шибках та залізному даху на другому поверсі.
А потім усі вийшли на двір, під сумний дощ, і рушили через галявину, буру і підсмажену спекою, до маленького кладовища з білою загорожею. Цього разу знайшлися охочі нести прості квадратні ящики; спотикаючись і ковзаючи в багнюці, вони намагалися роздивитися дорогу попереду себе крізь дощ, що заливав очі. А дзвіночки на могилі кухаря-китайця одноманітно дзеленькали: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін…
Невдовзі все скінчилося. Ті, хто приїхали, щоб розділити горе, відбули додому на своїх конях, згорбившись під дощем у цератових накидках; хтось із сумом споглядав картину спустошення, хтось – дякував Богу, за те, що уникнули пожежі й смерті. Отець Ральф теж поквапливо зібрав свої нечисленні пожитки, розуміючи, що мусить поїхати до того, як відчує, що поїхати звідси вже не зможе.
Він пішов попрощатися з Фіоною. Та сиділа за своїм секретером, мовчки втупившись у свої руки.
– Фі, ви зможете це пережити? – спитав він, сідаючи так, щоб бачити її.
Вона повернулася до нього – з таким непорушно заціпенілим і згаслим поглядом, що йому стало страшно, і він заплющив очі.
– Так, отче, я це переживу. Усе буде гаразд. Мені треба вести бухгалтерію, у мене лишилося п’ятеро синів. Шестеро, якщо з Френком, але, думаю, що треба без нього, еге ж? Я невимовно вдячна вам за те, що ви виявили співчуття і з’їздили до нього.
Це така втіха для мене – знати, що ваші люди приглядають за ним і трохи полегшують йому життя. О, хоча б раз із ним побачитися, один раз!
Вона схожа на маяк, подумав священик: спалахи горя трапляються щоразу, коли її розум робить повний оберт, сягаючи піку емоцій, надто сильних, щоб її стримати. Потужний спалах – і знову затишшя.
– Фі, я хочу, щоб ви про дещо замислилися.
– Так. Про що? – Спалахнувши, вона потім знову потемніла – немов маяк.
– Ви мене чуєте? – різко спитав отець Ральф, занепокоївшись ще більше.
Здавалося, вона занурилася глибоко в себе, і навіть його різкий голос до неї не пробився, але раптом маяк спалахнув знову, і її вуста розтулилися.
