Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 46 страниц)
Ненсі, як скорочено звали Анунціату, винесла Джастину на передню веранду, а Енн вийшла слідком, несучи в зубах кошик із дитячим причандаллям – чистими пелюшками, бляшанкою пудри та іграшками. Вона сіла в плетене крісло, забрала у Ненсі малу і почала годувати її з пляшечки годувальною сумішшю, яку Ненсі попередньо нагріла. Енн було приємно, життя теж здавалося приємним: вона зробила все можливе й неможливе, щоб привести Люка до тями, а якщо їй цього не вдалося, то що ж, принаймні це означало, що Меґі та Джастина ще певний час залишатимуться в Хіммельхосі. Вона не сумнівалася: як тільки Меґі зрозуміє, що перспективи врятувати стосунки з Люком немає, вона повернеться до Дрогеди. Та Енн страшенно боялася того дня, коли це станеться.
Червоне спортивне авто англійського виробництва з ревом звернуло з дороги на Данні й понеслося довгим пологим підйомом до будинку; авто було нове й дороге, з відстебнутим шкіряним верхом, сріблястими вихлопними трубами, з лакованим яскраво-червоним корпусом. Спочатку Енн не впізнала чоловіка, який пройшов, пригнувшись, крізь низький одвірок, бо на ньому було типове вбрання мешканців півночі Квінсленду – шорти, і більше нічого, окрім шортів. «Господи, який красивий мужчина! – подумала Енн, приязно дивлячись на нього і щось пригадуючи, поки він широким кроком заходив до кімнати. – От якби Людді трохи менше їв, то й був хоч віддалено схожий на цього парубка. Хоча… він і не парубок – он на скронях красиві сріблясті пасма сивини… гм… ще ніколи не бачила такого гарного рубача тростини».
Та коли на неї поглянули спокійні відсторонені очі, Енн пригадала, хто цей чоловік.
– О, Боже! – видихнула вона і впустила дитячу пляшечку.
Він підняв її, віддав назад і, прихилившись до поруччя веранди, сказав:
– Все гаразд, соска не торкнувся долівки, можете сміливо годувати.
А мала вже невдоволено кривила губки. Енн встромила соску їй у ротик і, перевівши дух, заговорила:
– Оце так несподіванка, ваша милість! – Вона ковзнула поглядом по його фігурі. – Мушу зазначити, що ви не надто схожі на архієпископа. Та ви й так на нього не дуже схожі, навіть у належному церковному вбранні. Архієпископи будь-якої конфесії завжди уявлялися мені товстими і самовдоволеними типами.
– Тепер я не архієпископ, а священик на заслуженому відпочинку, тож звіть мене просто Ральф. Оце та сама малявка, що завдала Меґі стільки клопоту, коли я був тут минулого разу? Можна її взяти на руки? Певен, що зможу тримати пляшку під правильним кутом.
Священик вмостився у кріслі побіля Енн, забрав у неї дитинча та пляшку і невимушено схрестив ноги.
– Меґі дала їй ім’я Джастина?
– Так.
– Мені воно подобається. Господи милосердний, ви лишень погляньте на колір її волосся! Точнісінька дідова копія!
– Меґі теж так каже. Сподіваюся, що у бідолахи не з’являться згодом цяточки ластовиння по всьому обличчю, але, боюся, що так таки і буде.
– Ну, Меґі теж рудоволоса, але без ластовиння. Хоча шкіра у неї іншого кольору, більш матова. – Ральф поставив порожню пляшку додолу, посадив дівчинку собі верхи на коліно обличчям до себе, трохи нагнув уперед, немов у східному привітанні – Салям! – і почав вправно розтирати їй спинку. – Коло моїх обов’язків включає відвідини католицьких сиротинців, тому я досить добре обізнаний із тим, як слід поводитися з малюками. Мати Гонзага з мого улюбленого дитячого притулку каже, що це – єдиний правильний спосіб зробити так, щоб дитинча відригнуло. Якщо його перехилити, поклавши на плече, то тільце недостатньо розслабиться і повітря, що потрапило до шлунка, виходитиме не так легко, а коли воно таки вийде назовні, то разом із ним зазвичай вискакує і досить багато спожитого молока. А якщо робити так, як я, то молоко заблокується, а повітря вийде. – Немов підтверджуючи його слова, Джастина кілька разів ригнула, але молоко з неї не вийшло. Ральф розсміявся, знову потер малій спинку, і коли більше нічого не сталося, зручно вмостив її собі на зігнуту руку. – Які фантастично-екзотичні очі! Прекрасні, еге ж? Хто ж, як не Меґі здатен народити дивовижне дитя!
– Не в тему буде сказано, отче, але з вас вийшов би прекрасний батько.
– Я люблю немовлят і дітей, завжди любив. Мені з ними набагато легше та приємніше, аніж батьку, який має виконувати багато не надто приємних обов’язків.
– Ні, це тому, що ви схожі на мого Людді. Ви маєте в собі дещицю жіночності.
Вочевидь, Джастина, зазвичай неохоча до будь-чиїх рук, теж відчула до священика симпатію – вона заснула. Ральф вмостив її зручніше на руці, й дістав із кишені своїх шортів пачку цигарок «Кепстен».
– Дайте їх мені, – сказала Енн. – Я вам підкурю.
– А де Меґі? – спитав він, беручи від неї підкурену цигарку. – Дякую. Вибачте, візьміть і собі, якщо бажаєте.
– Її тут немає. Вона так і не одужала після потрясіння, пережитого під час народження малої, а мокрий сезон взагалі її доконав. Тому ми з Людді вирішили відправити її на два місяці відпочити. Вона повернеться на початку березня, тобто через сім тижнів.
Поки Енн вимовляла ці слова, вона бачила, як змінюється обличчя священика, немов увесь його ентузіазм випарувався і щезла надія мати втіху від зустрічі з Меґі.
Він важко зітхнув:
– Що ж, вдруге я заїхав попрощатися і не застав її… Тоді я мав поїхати до Афін, і от знову… Того разу поїздка розтягнулася аж на рік, хоча могла тривати і довше; тоді я навіть не знав, коли повернуся. Я не був на Дрогеді відтоді, як загинули Педді та Стю. Коли треба було їхати, я відчув, що не зможу покинути Австралію, не побачившись із Меґі. А вона вийшла заміж і поїхала геть. Мені хотілося знайти її, але я знав, що це буде несправедливо у стосунку до неї і до Люка, але цього разу я приїхав, бо знав, що не завдам шкоди тому, чого не має.
– І куди ви їдете цього разу?
– У Рим, до Ватикану. Кардинал ді Контіні-Верчезе перебрав обов’язки кардинала Монтеверді, який нещодавно помер. Він запросив мене до себе, і я чекав на це запрошення. Це велика честь для мене, навіть більше. Я не можу відмовитися.
– І довго вас не буде?
– О, дуже довго. У Європі палає війна, хоча тут вона здається чимось страшенно далеким. Церкві у Римі потрібен священик зі здібностями дипломата, а мене, завдяки кардиналу ді Контіні-Верчезе, класифікували саме як дипломата. Муссоліні – близький союзник Гітлера, два чоботи пара, і Ватикан змушений хоч якимось чином примирити ці дві ідеології – католицтво та фашизм. Це буде нелегко. Я добре розмовляю німецькою, поки був у Афінах, вивчав грецьку, а в Римі – італійську. До того ж я вільно розмовляю французькою та іспанською. – Священик зітхнув. – Я завжди мав схильність до мов і навмисне її розвивав. Тому моє переведення до Європи було неминучим.
– Що ж, ваша милість, якщо вам не треба відпливати вже завтра, то ви ще маєте можливість побачитися з Меґі. – Ці слова зірвалися з вуст Енн, перш ніж вона встигла подумати; втім, чому Меґі не побачитися б із ним хоч раз перед тим, як він, за його ж припущенням, їде надовго, дуже надовго?
Він повернув до неї голову. Ці прекрасні очі, блакитні й відсторонено-далекі, були дуже розумні, такі важко обдурити. Так, він вроджений дипломат! Він прекрасно зрозумів, про що вона казала, побачив кожну думку й емоцію в її свідомості. Енн відчула, як, затамувавши дух, чекає на його відповідь, але священик довго нічого не казав, сидів, уставившись поглядом через смарагдову тростину на повноводну ріку, забувши про дитинча, яке спало у нього на руці. Вона з цікавістю та захопленням споглядала його профіль – вигин брів, прямий ніс, таємничий рот, рішуче підборіддя. Які сили вирували за цим фасадом, коли він вдивлявся в далечінь? Які складні баланси кохання, пристрасті, обов’язку, сили волі, практичної доречності й туги зважував він у своїй голові, і що проти чого? Його рука піднесла до губ цигарку; Енн помітила, як тремтять його пальці – й беззвучно видихнула. Йому не байдуже.
Десь хвилин із десять Ральф не казав нічого; Енн підкурила йому ще одну цигарку і забрала згаслий недопалок. Він і цю цигарку викурив спокійно і неквапливо, жодного разу не відірвавши погляду від далеких гір та низьких мусонних хмар, що клубочилися у небі.
– Де вона? – нарешті спитав він нормальним голосом, викидаючи недопалок через поруччя веранди.
Від її відповіді залежало його рішення, тож настала черга Енн поміркувати. Чи правильно наштовхувати інших людей на шлях, який приведе їх невідомо куди? Всі її симпатії були на боці Меґі, бо вона щиро анітрохи не переймалася тим, що станеться з цим чоловіком. По-своєму він був не кращий за Люка. Теж ганявся за якоюсь суто чоловічою примарою, не маючи ані часу, ані бажання віддати перевагу жінці, вперто чіплявся за ілюзію, що існувала, напевне, лише у його зіпсутій голові. Так само безтілесну і ефемерну, як отой мелясовий сморід, що його вивергає у повітря цукровий завод. Але це була його мрія, і він змарнує і себе, і своє життя в гонитві за нею.
Ральф не втрачав здорового глузду, попри те, як багато значила для нього Меґі. Навіть заради неї – і Енн вже розуміла, що цей чоловік любить Меґі більше за все, окрім свого химерного ідеалу, – не поставить він під загрозу те, що мріяв здобути. Ні, навіть заради неї. Тому якщо вона відповість, що Меґі десь на людному курорті в пансіонаті, він точно не поїде, побоюючись, що його впізнають. Хто, як не він надто добре знав, що не можна залишитися невпізнаним у натовпі. Енн облизала пошерхлі губи і нарешті наважилася відповісти.
– Меґі в котеджі на острові Метлок.
– Де-де?
– На острові Метлок. Це курорт побіля протоки Вітсандей, задуманий як усамітнене місце відпочинку, де забезпечують повну приватність відпочивальників. До того ж о цій порі року там ані душі. – І, не втримавшись, додала: – Не турбуйтеся, там вас ніхто не побачить і не впізнає.
– От заспокоїли! – Він потихеньку зняв малу з руки і подав її Енн. – Дякую, – сказав Ральф і попрямував до сходів. А потім повернувся і зворушливо-благальним тоном додав: – Ви помиляєтеся. Я хочу побачитися з нею і все. Я ніколи не втягну Меґі у щось таке, що поставить під загрозу її безсмертну душу.
– Або ж вашу, еге ж? Тоді краще йдіть своєю дорогою, як зробив Люк О’Ніл; хоча на нього чекають. Тоді ви не заподієте шкоди ані Меґі, ані собі й гарантовано уникнете скандалу.
– А що, як Люк заявиться?
– Жодного шансу. Він подався до Сіднея і не повернеться аж до березня. Про те, що Меґі на острові Метлок, він міг дізнатися лише від мене, а я йому не сказала, ваша милість.
– То Меґі чекає на Люка?
Енн криво всміхнулася.
– Та ні, Боже збав.
– Я не завдам їй шкоди, – ще раз затято мовив священик. – Мені хочеться ненадовго її побачити, от і все.
– Я добре розумію вас, ваша милість. Але факт є факт: якби ви хотіли більшого, то завдали б їй значно менше шкоди, – сказала Енн.
* * *
Коли на дорозі зачмихав автомобіль старого Роба, Меґі сиділа у себе на веранді; вона підняла руку, подаючи сигнал, що все у нормі і їй нічого не потрібно. Він зупинився у звичному місці, щоби розвернутися, але раптом якийсь чоловік у шортах, сорочці та сандалях вигулькнув із авто з валізою в руці.
– Бувайте, пане О’Ніл! – гукнув Роб і від’їхав.
Та Меґі ніколи не переплутає Люка О’Ніла з Ральфом де Брикасаром. То був не Люк, навіть у вечірніх сутінках і на такій відстані вона не могла помилитися. Вона отетеріло підвелася, а Ральф де Брикасар рушив до нею по дорозі. Він вирішив, що вона потрібна йому, бо з якої ще причини він приїхав би сюди та ще й видав себе за Люка О’Ніла?
Здавалося, все в її тілі зупинилося: і ноги, і серце, і розум. Це Ральф, він приїхав по неї, то чому ж вона нічого не відчуває? Чому вона не кинулася назустріч у його обійми, геть забувши про все інше? Це був Ральф – усе, що вона завжди хотіла від життя; хіба ж вона не намагалася цілий тиждень викинути цей факт із своєї голови? Чорти б його забрали, цього Ральфа! Ну чому, скажіть, будь ласка, він приперся саме тоді, коли їй майже вдалося викинути його зі своїх думок, хоча й не зі свого серця?! О, знову все спочатку! Спантеличена, зла і спітніла, вона заціпеніло стояла й чекала, поки граціозний силует наблизиться до неї.
– Привіт, Ральфе, – сказала вона, стиснувши зуби і не дивлячись на нього.
– Привіт, Меґі.
– Занось свою валізу. Хочеш гарячого чаю? – І вона, не озирнувшись, пройшла до вітальні.
– Та не відмовився б, – відповів Ральф так само неприродним заціпенілим тоном, як і вона.
Пройшовши за нею в кухню, він дивився, як Меґі увімкнула електричний чайник, налила у напарник гарячої води з-під крана над раковиною і заходилася виймати з буфета чашки та тарілочки. Вона подала йому велику п’ятифунтову бляшанку з печивом, він взяв звідти дві жмені смакоти і поклав на тарілку. Чайник закипів, Меґі вилила гарячу воду з запарника, поклала розсипного чаю і залила окропом. Потім вона взяла тарілку з печивом та чайник і пішла до вітальні, а Ральф рушив слідком із чашками та тарілочками.
Усі кімнати в котеджі були спарені – вітальня з одного боку сполучалася зі спальнею, а з протилежного – із кухнею, за якою була ванна. Таким чином, будиночок мав дві веранди, одна з яких виходила на дорогу, а друга – на пляж. Це означало, що і Меґі, й Ральф мали можливість кудись дивитися, не маючи необхідності поглядати одне на одного. Непроглядна темрява впала з типово тропічною раптовістю, але повітря, що надходило у розчинені настіж ковзні двері, повнилося плескотом води, далеким шумом прибою на Рифі й легеньким подихом ніжного й теплого вітерця.
Вони пили чай у повній тиші, навіть не доторкнувшись до печива; а після чаю тиша тривала – він несміливо поглядав на неї, а вона відвертала погляд, вдаючи, що уважно розглядає невеличку пальму, яка колихалася під вітром біля веранди з боку дороги.
– Що сталося, Меґі? – спитав він так ніжно, що її серце несамовито тьохнуло і ніби померло від власного болю, знову почувши те саме запитання дорослого чоловіка до маленької дівчинки. Він приїхав на острів аж ніяк не для того, щоб побачитися з жінкою, ні. Він приїхав побачитися з дівчинкою. Він любив у ній дівчинку, а не жінку. Бо жінку він зненавидів, як тільки вона з’явилася на світ.
Вона поволі обернулася й поглянула на нього поглядом – ошелешеним, обуреним, шаленим: та як він сміє, навіть тепер, навіть після всього, що сталося! Час немов заціпенів на місці, а вона все дивилася й дивилася на нього, і Ральф нарешті побачив, ошелешено затамувавши дух, в оцих чистих і прозорих очах, очах Меґі, не дівчинку, а дорослу жінку. В очах Меґі!
Він не покривив душею, сказавши Енн, що хотів побачитися з нею, і не більше. Так, він кохав Меґі, але приїхав до неї не для того, щоб стати коханцем, а щоб побачитися, поговорити, залишитися їй другом, спати самому на кушетці у вітальні, вкотре намагаючись докопатися до першопричини свого одержимого захоплення нею, сподіваючись, що коли він таки добереться до кореня тієї проблеми і витягне його на світ Божий, то тоді, можливо, знайде в собі духовні засоби для його викорінення.
Йому було непросто звикнути до Меґі з грудьми, талією та стегнами, але він змусив себе призвичаїтися до цих реалій, бо коли поглянув у ці очі, то побачив, що там, немов кружальце світла у вівтарному світильнику, сяяла його колишня Меґі. Розум та душа, від притягальної сили яких він так і не зміг звільнитися відтоді, як зустрів її, розум і душа, що і досі не змінилися у цьому тілі, що зазнало таких неприємних змін. І поки Ральф бачив у очах підтвердження існування отієї колишньої Меґі, він мирився з її тілом, що так змінилося, і намагався вгамовувати свій потяг до нього.
І він, приписуючи їй власні бажання та мрії, ніколи не сумнівався в тому, що вона відчувала до нього те саме, хотіла того самого, аж поки Меґі не накинулася на нього, немов скажена кішка того дня, коли народилася Джастина. Та навіть тоді, коли обурення й біль уляглися в його душі, він пояснив собі ту поведінку болем, який їй довелося пережити, болем більше душевним, аніж фізичним. А тепер, побачивши її нарешті такою, якою вона стала, він до секунди пригадав мить, коли Меґі скинула оболонку дитини і вдягнула оболонку жінки, – на кладовищі Дрогеди після іменин Мері Карсон. Тоді він пояснив їй, що не зможе виявляти до неї особливої уваги, бо люди подумають, що вона цікавить його як жінка. Меґі поглянула на нього якось дивно, він не зрозумів того виразу; вона відвернулася, а коли повернулася до нього знову, то той вираз зник. Тепер Ральф розумів, що відтоді Меґі бачила його в іншому світлі; вона поцілувала його не через скороминущу слабкість, щоб потім уявляти його таким, яким уявляла раніше. А саме це він і зробив – уявляв її маленькою дівчинкою. Він підтримував свої ілюзії, плекав їх, пристосовував якомога зручніше до свого незмінного способу життя, носив їх, наче волосяницю. А вона живила свою любов до нього цілком дорослими жіночими мріями.
Він мусив визнати, що фізично бажав її відтоді, як вони вперше поцілувалися, але це бажання не обтяжувало його так, як кохання до неї; він бачив і перше, і друге як окремі речі, а не грані одного явища. А вона, бідолашна, навіть не думала відділяти кохання від фізичного бажання.
Якби був хоч якийсь спосіб дременути з острова Метлок, він утік би, як той Орест, що накивав п’ятами від Евменід. Але він не міг покинути острів, і мав хоробрість залишатися біля неї, а не блукати у нічній темряві. «Що ж я можу вдіяти, як виправити ситуацію? Я й справді кохаю її! А якщо я кохаю її, то це через те, якою вона є тепер, а не якою була в дитинстві. Я завжди любив у ній саме прояви жіночності, а також те, як вона мужньо несе свій хрест. Тому, Ральфе де Брикасар, зніміть ваші шори і бачте її такою, якою вона є насправді, а не такою, якою вона була колись давно. Шістнадцять років тому, шістнадцять неймовірно довгих років… Мені сорок чотири, а їй – двадцять шість; ми вже не діти, але вона значно доросліша за мене. Ти не сумнівалася ані хвилини відтоді, як я вийшов з авто Роба, правда ж, Меґі? Припустила, що я нарешті здався. І перш ніж ти встигла перевести дух, я продемонстрував тобі, як глибоко ти помиляєшся. Я розідрав тканину твоїх ілюзій, наче стару брудну ганчірку. О, Меґі! Що ж я з тобою скоїв? Як же я міг бути таким засліпленим, таким безпросвітно егоїстичним? Ну й чого я досяг, приїхавши до тебе? Нічого. Хіба що розбив твоє серце на маленькі друзки. Всі ці роки ми кохали одне одного, не розуміючи, чого одне від одного хочемо».
А вона й досі дивилася йому в очі, і її очі наповнювалися соромом і приниженням, та коли мінливий калейдоскоп виразів на обличчі Ральфа змінився виразом розпачу й жалю, Меґі, здавалося, збагнула глибину своєї помилки, увесь її жах. Ба більше: вона збагнула, що він усвідомлює її помилку.
Тікай, Меґі! Тікай звідси, поки маєш ту дещицю власної гордості, яку він тобі залишив! Щойно з’явившись, ця думка підштовхнула її до дії, і Меґі скочила з крісла і кинулася навтьоки.
Та не встигла вона добігти до веранди, як він спіймав її, й інерція пориву крутнула Меґі до нього так сильно, що Ральф аж заточився. Вмить усе втратило значення – і жорстока битва за власну душевну цілісність, і тривале придушення бажання силою волі… За якусь мить він немов прожив кілька життів. Вся та приспана і загнана всередину сила тільки й чекала на детонацію від тілесного дотику, щоб вибухнути хаосом, у якому інтелект ставав рабом пристрасті, а воля розуму повністю підкорялася волі тіла.
Ковзнули догори її руки, оповиваючи йому шию, він обхопив її за спину і судомно притиснув до себе; потім нагнув голову і намацав ротом її губи, припав до них. Її рот більше не був небажаним і непотрібним спогадом, він став цілком реальним; Меґі ж вхопилася за нього так, немов боялася відпускати, вхопилася так міцно, що аж руки заніміли; вона здавалася Ральфу темною, мов ніч, у його свідомості переплуталися спогади й пристрасть, небажані спогади і небажана пристрасть. Роками він прагнув цього, прагнув її – і заперечував її владу над собою, відлякував від себе навіть думку про те, що вона – жінка!
Він поніс її до ліжка, чи вони до нього підійшли? Йому здавалося, що таки поніс, але він не був певен; пам’яталося лише, що вона лягла і він ліг, він торкається руками її шкіри, вона торкається руками його шкіри… О, Боже! Меґі, моя Меґі! Як же могли вони від самого дитинства виховувати мене у думці що це осквернення?
Час припинив цокати і поплив, перекочуючись потоком, аж поки не втратив свого значення, залишивши тільки глибину виміру ще більшу за глибину реального часу. Ральф відчував її – і не відчував, він не сприймав Меґі як окреме єство, бажаючи повністю й остаточно зробити її частиною самого себе, прищепою, яка стане ним самим, а не таким собі симбіозом, який дасть їй право на власну окремішність. Тепер у його свідомості назавжди залишаться ці виступи грудей, живота, сідниць, ці складочки та впадини між ними. Вона була створена для нього, бо він сам її створив, цілих шістнадцять років формував її, сам цього не знаючи, а ще менше знаючи – навіщо. Він геть забув, що колись покинув її, зрадив, що другий чоловік підвів її до завершальної стадії того, що він започаткував для себе, і завжди призначав лише для себе, бо вона була його падінням, його злетом, його творінням. То був сон, від якого він більше ніколи не прокинеться, ніколи, допоки він – чоловік із чоловічим тілом. Милосердний Господи! Я знаю, знаю! Я знаю чому зберігав її у своїй свідомості як образ, як дитину довго після того, як вона виросла й перестала бути і тим, і другим, але ж чому я мусив дізнатися про це саме таким чином?
Бо нарешті він збагнув, що той, ким він намірявся стати, не був людиною. Ніколи. А чимось набагато більшим, таким, що виходить за межі долі звичайного чоловіка. Та зрештою ось вона – його доля, він тримає, вона тремтить від насолоди й пристрасті, запалена ним, мов сірник, ним, її чоловіком.
Я чоловік, я мужчина, віднині й назавжди. Любий Боже, навіщо ж ти приховував це від мене?! Я людина, я ніколи не стану Богом, то була ілюзія, то було життя в пошуках божественної суті. Невже ми всі однакові – священики, що прагнуть бути Богом? Ми зрікаємося того одного-єдиного акту, який неспростовно доводить, що ми чоловіки, що ми люди.
Оповивши її руками, він поглянув очима, повними сліз, на непорушне, слабко освітлене обличчя, спостерігаючи, як трояндовий бутон її вуст судомно розкрився, охнув і застиг безпорадним «о», приголомшений досі незнаним відчуттям безконечної насолоди. Її руки та ноги огортали його, немов живі линви, що прив’язували її до нього, мучили його своїм гладеньким шовковистим дотиком; він поклав підборіддя їй на плече, притулився щокою до її ніжної гладенької щоки і весь віддався виснажливому шаленству з несамовитістю чоловіка, що став до бою з власною долею. Його розум паморочився, плутався, став непроглядно темним і навдивовижу яскравим; на мить йому здалося, що він потрапив на сонце, але потім яскравість зблякнула, посіріла і зовсім згасла. Ось що це таке – бути чоловіком. Але не це було першопричиною болю. Біль крився у завершальній миті, в розпачливому усвідомленні порожнечі: екстаз скороминущий. Йому несила було відпустити її тепер, коли вона належала йому. Тож Ральф вчепився в Меґі, немов потопельник за тріску в бурхливому морі, й невдовзі, знову виштовхнутий на поверхню уже знайомим емоційним піднесенням, ще раз віддався тому незбагненному, що зветься покликанням чоловіка і його долею.
* * *
«Що таке сон?» – подумала Меґі. Благословення, перепочинок від життя, відлуння смерті чи неминуча прикрість? Чим би він не був, Ральф поринув у його стихію, і лежав, поклавши на неї руку і притиснувшись головою до її плеча, він навіть уві сні не бажав її відпускати. Меґі теж була зморена, але не дозволила собі заснути. Чомусь їй здавалося, що коли вона послабить хватку у власній свідомості, то не знайде Ральфа поруч, коли знову прийде до тями. Вона зможе поспати згодом, коли він прокинеться і його прекрасні вуста прошепочуть перші слова. Що він скаже їй? Пожалкує, що дав волю пристрасті? Чи стала вона для нього насолодою, через яку було варто йти на такий крок і наражатися на небезпеку? Ральф стільки років боровся зі своїм почуттям, змусив і її боротися з ним, і тепер їй не вірилося, що він нарешті склав зброю, але вночі, в розпал болісного екстазу він сказав їй таке, що стерло, згладило той факт, що він так довго заперечував її і відмовлявся від неї.
Меґі була на вершині щастя, ще ніколи в житті не почувалася вона такою щасливою. З тієї миті, коли Ральф відтягнув її від дверей, то була поема плоті, мистецький витвір із рук, пальців, спин і всепоглинаючої насолоди. Я народжена для нього і тільки для нього… Ось чому з Люком я була такою нещасною! Винесена за межі чутливості хвилею пристрасті, вона зберегла здатність думати лише про те, що дати Ральфу все, що вона може, є важливішим за саме життя. Він ніколи не пожалкує про це, ніколи. О, його болісна насолода! Були моменти, коли їй здавалося, наче вона сама могла її відчувати разом із ним, наче те відчуття було її власним. І це тільки посилювало її щастя; була в його болю й екстазі якась справедливість та істина.
Він прокинувся. Меґі зазирнула в його очі й побачила в їхній блакиті ту саму любов, яка зігрівала і надавала сенс її життю ще з дитинства, а окрім любові – величезну приховану втому. Не змореність тіла, а стомленість душі.
Ральф думав про те, що ніколи в житті не прокидався він іншою людиною в тому самому ліжку; в певному сенсі це відчуття було навіть інтимнішим за статевий акт, який цьому відчуттю передував, воно немов підкреслювало їхній емоційний зв’язок, його вірність їй. Легкий та порожній, немов навколишнє повітря, що спокусливо насичували запахи моря та пронизана сонцем рослинність, Ральф трохи подрейфував на крилах іще одного відчуття свободи: полегшення від того, що він відмовився від обов’язку боротися з нею, насолоду від миру після поразки у тривалій, неймовірно кривавій війні й від усвідомлення того, що ця поразка виявилася набагато приємнішою, аніж військові дії.
«Але я таки довго і досить успішно протистояв тобі, Меґі! Та врешті-решт не твої скалки мені доведеться склеювати докупи, а власні шматки, що розлетілися навсібіч. Ти з’явилася у моєму житті для того, щоб показати, якою фальшивою та претензійною є гординя такого священика, як я. Немов Люцифер, я прагнув до того, що належить лише Богу і йому одному, і, подібно до Люцифера, я впав. Я був благочестивий, слухняний, а до появи Мері Карсон – навіть бідний. Але до сьогоднішнього ранку я ніколи не відчував приниження і покірливості. Любий Боже, якби вона нічого не значила для мене, мені було б дуже легко все це знести, але інколи мені здається, що я люблю її навіть більше, аніж Тебе, і це також є частиною Твоєї кари. Щодо неї я не маю сумнівів. Щодо Тебе? А хто Ти? Спритний трюк, фантом, дотепний жарт. Як я можу любити жарт? Та я таки люблю».
– Якщо я назбираю в собі достатньо енергії, то піду поплаваю, а потім приготую сніданок, – сказав Ральф, розпачливо намагаючись сказати хоч що-небудь, і відчув на своїх грудях її усмішку.
– Плавання я залишаю тобі, а ти залиш мені приготування сніданку. І не треба тут нічого вдягати. Сюди ніхто не приходить.
– А тут і справді, як у раю! – Змахнувши ногами, він сів у ліжку й потягнувся. – Прекрасний ранок. Цікаво, це що прикмета?
Щойно вставши з ліжка, він відчув біль розлуки; Меґі лежала і дивилася, як він підійшов до ковзних дверей, що вели на пляж, вийшов надвір і зупинився. А потім обернувся і простягнув руку.
– Ходімо зі мною! А сніданок ми разом приготуємо.
Був час припливу, риф вкрився водою, ранкове сонце вже пекло, але невгамовний літній вітер ніс із собою прохолоду; товста груба трава пускала вусики до розкришеного, несхожого на пісок піску, де краби та комахи шукали собі поживу.
– У мене таке відчуття, що я вперше у житті бачу світ, – мовив Ральф озираючись довкола широко розкритими очима.
Меґі міцно вхопила його за руку; їй здалося, що вона тут вперше, і реальність сьогоднішнього сонячного дня видалася їй менш зрозумілою, аніж ілюзія вчорашньої ночі. Вона зупинила на ньому зболений погляд. Наче то було страшенно давно, в іншому світі.
І сказала:
– А ти й не бачив цього світу. Бо не міг бачити. Але тепер – це наш світ допоки він існуватиме.
– А який із себе Люк? – спитав Ральф за сніданком.
Меґі злегка схилила голову набік і замислилася.
– Не такий уже й схожий на тебе фізично, як мені здавалося раніш, бо тоді я за тобою скучала і ще не звикла до того, що тебе не має поруч. Мені здається, що я вийшла за нього заміж тому, що він нагадував тебе. У всякому разі я вирішила вийти за когось заміж, а він був на дві голови вищий за решту. Я не кажу про вартісність його як особистості, про приємність та про все те, що жінки вважають бажаним у чоловікові. Він вирізнявся чимось, я не можу навіть сформулювати чим саме. За винятком того, що він схожий на тебе. Йому теж жінки не потрібні.
Обличчя Ральфа перекривила гримаса.
– Он яким ти мене бачиш, Меґі!
– Якщо чесно, то саме таким я тебе бачу. Не знаю чому, але мені так здається. Чомусь ви з Люком вірите в те, що потреба в жінці – це слабкість. Я не маю на увазі потребу в жінці для того, щоб переспати з нею, а так, щоб вона була бажана, справді бажана.
– І, знаючи про це та сприймаючи це, ти таки відчуваєш у нас потребу?
Меґі знизала плечима і всміхнулася з відтінком жалості.
– Ой, Ральфе! Я не кажу, що це неважливо, і це завдало мені багато горя, але так воно є, і нема на те ради. Я була б останньою дурепою, коли намагалася б викорінити цю рису, бо викорінити її неможливо. Найкраще, що я можу вдіяти, – використовувати цю слабкість у своїх інтересах, а не ігнорувати її. Бо я теж дечого потребую і бажаю. А потребую я і бажаю таких чоловіків, як ти і Люк, інакше я не марнувала б себе на вас обох. Я вийшла заміж за чоловіка хорошого, доброго і простого – як мій батько, і він справді хотів мене і потребував. Але, гадаю, в кожному чоловікові є щось від Самсона. А в таких чоловіках, як ти й Люк, ця риса ще виразніша.
Ральф не образився, а навпаки – усміхнувся.
– Яка ж ти мудра, моя Меґі!
– Це не мудрість, Ральфе, а здоровий глузд. Насправді ніяка я не мудра, і ти це добре знаєш. Згадай лишень моїх братів. Сумніваюся, що принаймні найстарші з них коли-небудь оженяться або хоч матимуть подруг. Вони страшенно бояться, що якась жінка матиме над ними владу, тому й досі тримаються за материну спідницю.
* * *
Йшли дні, минали ночі. Навіть сильні літні дощі були прекрасні, приємно було ходити під ними голяка, сидіти на веранді й слухати, як вони барабанять по залізному даху, теплі й ніжні, мов сонце. Вони вставали разом із сонцем, вилежувалися на пляжі, плавали – бо Ральф учив Меґі плавати.
