Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 46 страниц)
– Досить, Люку!
Цей епізод розчарував Меґі й навіть збурив легку огиду. Люк прекрасно це зрозумів; він допоміг їй сісти в авто і скрутив цигарку, таку потрібну, щоб вгамувати нерви. Він звик вважати себе вправним та досвідченим коханцем, і досі жодна дівчина не мала до нього претензій, але вони не були такими чутливими й неприступними панянками, як Меґі. Дот Макферсон, спадкоємиця ферми Бінджлі, взагалі була груба, як колода, і не навчалася в елітних сіднейських інтернатах та різних нікчемних, на його думку, закладах. Люк був вродливий, але мало відрізнявся від звичайного сільського чорнороба в сексуальній досвідченості: він знав мало поз та рухів, окрім тих, які подобалися йому самому, а теорії сексу він не знав взагалі. Ті численні дівчата, з якими йому випало кохатися, охоче демонстрували йому, що це їм подобається, але щоб приймати це за чисту монету, він мав роздобути надійну особисту інформацію, і не завжди чесним шляхом. Дівчина погоджувалася на інтим і всіляко старалася задовольнити мужчину, сподіваючись на заміжжя, особливо коли до неї підбивав клинці такий вродливий та працьовитий хлопець, як Люк. А ніщо так не задовольняє чоловіка, як слова про те, що він – найкращий коханець. Люк навіть і близько не здогадувався, скільки чоловіків, окрім нього, пошилися таким чином у дурні.
Згадавши про підстаркувату Дот, яка йому віддалася, але змушена була скоритися батьковій волі, бо той на тиждень замкнув її у стригальському хліву з гнилою обсидженою мухами тушею, Люк подумки стенув плечима. Меґі виявилася міцним горішком, і він не міг дозволити собі налякати її чи викликати у неї стійку огиду. З любовними втіхами та розвагами доведеться почекати, от і все. Він зваблюватиме її так, як їй, вочевидь, хочеться: квітами, ніжною увагою та сором’язливими дотиками – і не більше.
Якийсь час тривала ніякова тиша, а потім Меґі зітхнула і відкинулася на спинку сидіння.
– Вибач, Люку.
– І ти мене вибач. Я не хотів тебе образити.
– Та ні, ти мене не образив, ні! Може, я до цього не звикла… Я злякалася, але не обурилася.
– Та годі, Меґан! – він зняв руку з керма і накрив нею стиснуті долоні Меґі. – Не переймайся. У тобі ще багато дитячого, а я поспішив. Забудьмо про це.
– Так, забудьмо.
– А хіба він тебе не цілував? – поцікавився Люк.
– Хто?
Але звідки в її голосі страх? І чому?
– Ти казала, що колись кохала, тому я гадав, ти знаєш, про кого йдеться. Вибач, Меґан. Я простирчав із тобою так довго, що мав здогадатися: твоя любов була дівчачою закоханістю в якогось парубка, котрий на тебе навіть уваги не звертав.
«Так, так, так! Нехай він саме так і думає!»
– Ти влучив у самісіньку точку, Люку. То справді була дівчача закоханість.
Біля будинку він знову притиснув її до себе і довго цілував, але без отих неприємних штучок – не розтискував їй рота і не залазив до нього язиком. Вона відповіла з помірним ентузіазмом, та їй це таки сподобалося. Потім Люк пішов до свого будиночка, задоволений тим, що не зруйнував свого шансу.
Меґі зморено заповзла до ліжка і довго лежала, дивлячись на кругле гало м’якого сяйва, що його кидала лампа на стелю спальні. Що ж, принаймні одне вона з’ясувала: поцілунки Люка й близько не нагадували поцілунки Ральфа. А під кінець вона двічі чи тричі відчула мимовільний імпульс бентежного збудження, коли Люк вчепився пальцями їй у бік і впився губами в шию. Тож марно порівнювати Люка з Ральфом, і їй не дуже хотілося це робити. Краще забути про Ральфа: він не зможе стати її чоловіком. А Люк – зможе.
Наступного разу, коли Люк поцілував Меґі, вона повелася інакше. До того вони побували на прекрасній вечірці, влаштованій господарями ферми Рудна Гуніш, що лежала на межі окресленої Бобом для їхніх звеселяючих прогулянок території. Вечірка від самого початку пішла добре. По дорозі до Рудна Гуніш Люк був в ударі, жартував так вдало й багато, що Меґі аж знесилилася від сміху, а впродовж вечора був до неї ніжно-люблячий та уважний. А міс Кармайкл так хотіла відбити його! Наважившись на те, для чого в Алестера Макквіна та Інока Девіса забракло сміливості, вона нахабно фліртувала з Люком і навіть затягнула його до танцю – Люк, дотримуючись етикету, погодився. То був офіційний прийом, а не звичайні танцюльки, і Люк станцював із міс Кармайкл повільний вальс. Але після танцю він відразу ж повернувся до Меґі й, нічого не кажучи, підкотив до стелі очі, мовляв ця міс Кармайкл – така зануда! І вона була йому вдячна за це, бо відтоді, як ця панночка зіпсувала їй задоволення на виставці в Джилі, Меґі її недолюблювала. Вона пам’ятала, як отець Ральф проігнорував цю пихату особу, щоб перенести маленьку дівчинку через калюжу, а тепер і Люк показав себе з того самого боку. Браво, Люку! Ти молодчага!
Дорога додому видалася дуже довгою і холодною. Люк випросив у старого Макквіна пакунок сандвічів та пляшку шампанського, а коли вони проїхали майже дві третини шляху додому, зупинив авто. Як сучасні, так і тодішні автомобілі в Австралії лише зрідка мали пічку, але «ролс» мав обігрівач, і тієї ночі він, як ніколи, став у пригоді, бо поверхню землі вкрив дводюймовий шар інею.
– Як приємно сидіти в таку ніч без пальта! – усміхнулася Меґі, беручи в Люка маленький складаний стаканчик із шампанським, і відкусила шматочок сандвіча.
– Та ото ж. Ти сьогодні така гарна, Меґан.
Що ж особливого було в кольорі її очей? Зазвичай сірі очі йому не подобалися, вони здавалися йому позбавленими життя, але очі Меґі, він міг заприсягнутися, мали всі відтінки синього краю спектра, фіолетовий та яскраво-блакитний, колір неба в ясний прозорий день, смарагдовий темно-зелений та навіть ледь помітний жовтуватий відтінок. А поблискували вони, наче напівпрозорі самоцвіти, в обрамленні довгих вигнутих повік, які блищали, немов вкриті легкою позолотою. Простягнувши руку, він обережно торкнувся пальцем повік, а потім цілком серйозно поглянув на свої пучки.
– Гей, Люку! Щось не так? – здивувалася Меґі.
– Я не міг здолати спокусу самому пересвідчитися, чи не тримаєш ти на своєму туалетному столику баночку із золотистою пудрою. Знаєш, ти – єдина з бачених мною дівчат зі справжнісінькою позолотою на повіках!
– Ой! – Вона сама торкнулася повік, поглянула на пучки і розсміялася. – А й справді! Вона анітрохи не стирається.
Шампанське приємно лоскотало в носі й шипіло в животі; Меґі почувалася пречудово.
– І справжнісінькі вигнуті дашком золоті брови, найпрекрасніше у світі справжнє золоте волосся… Мені завжди здавалося, що воно жорстке, мов метал, однак насправді воно м’якеньке, наче у дитини… А шкіра теж поблискує, наче ти посипала її золотистою пудрою… Такий прекрасний рот, немов створений для поцілунків…
Вона мовчки дивилася на нього, злегка розкривши рожеві губи – точнісінько як того дня, коли вони зустрілися вперше; Люк забрав у неї стаканчик.
– Давай іще наллю, – сказав він, доливаючи шампанського.
– Мушу визнати, що це напрочуд гарна ідея: зупинитися на півдорозі й злегка перепочити. Дякую тобі, що ти так завбачливо розжився у пана Макквіна бутербродами та вином.
Потужний двигун «ролса» легенько клацнув у тишині, й крізь спеціальні отвори до салону майже беззвучно полинуло тепле повітря; звуки приємно заколисували – кожен по-своєму. Люк розв’язав і зняв краватку, а потім розстебнув комір своєї сорочки. їхні куртки лежали на задньому сидінні, бо в салоні стало надто жарко.
– Ой, як класно без краватки! Не знаю, хто вигадав їх і наполіг, щоб чоловік лише в ній вважався належно вдягненим, але коли я зустріну цього добродія, то неодмінно задушу його, скориставшись його ж власним винаходом.
Люк різко повернувся, нахилився до Меґі й спіймав вигин її губ своїми губами – вони припасувалися, немов деталі головоломки-мозаїки. Він не обіймав її, не торкався, але вона відчула себе прикутою до нього і поклала голову Люкові на груди, коли він відхилився на сидіння. Він обхопив руками її голову, щоби міцніше впитися в цей запаморочливий навдивовижу чутливий рот і пити його, пити досуха. Зітхнувши, Люк повністю віддався цьому відчуттю, нарешті відчув себе комфортно з цими шовковистими, як у дитини, губами, що тепер злилися з його ротом. Її рука заповзла йому на шию і обняла її, тремтливі пальці занурилися йому у волосся, а долоня другої руки сперлась на гладеньку засмаглу шкіру грудей біля горла. Тепер він не поспішав, хоча вже збудився і затвердів іще до того, як налити їй другий стаканчик шампанського, збудився від одного лише погляду на неї. Не відпускаючи їй голови, він поцілував її щоки, заплющені очі, вигнуті брови, знову повернувся до щік, таких шовковистих, повернувся до її рота, такого по-дитячому пухкенького та прекрасного, що доводив його до божевілля, доводив до божевілля ще з того дня, коли він вперше її побачив.
А її шия з маленькою западинкою внизу… Шкіра плечей така суха, ніжна та прохолодна… Не в змозі зупинитися, сам не свій від страху, що вона скаже зупинитися, Люк прибрав руку з талії Меґі, розстебнув довгу низку ґудзиків на спині її плаття і стягнув його з її слухняних рук; потім розв’язав мотузочки її широкої нижньої сорочки. Зануривши обличчя поміж її шиєю та плечем, він провів пучками по оголеній спині, відчуваючи легке тремтіння Меґі та враз затверділі гострячки її грудей. Він нагнув голову нижче, наосліп, але наполегливо намацуючи прохолодну опуклість грудей; розтуливши губи, Люк опускався нижче й нижче, аж поки зімкнув їх на пухирчастому гострячку набубнявілої плоті. На мить його язик заворожено завмер, руки Люка зімкнулися в болісній насолоді на спині Меґі, й він припав до соска і став смоктати й цілувати його, цілувати й смоктати… То був вічний природній імпульс, він любив пускати його в хід, і цей прийом ніколи його не підводив. Це було так гарно, гарно, га-а-а-арно! Він не закричав, а лише якусь щемливо-виснажливу й прекрасну мить тремтів від насолоди, роблячи ковтальні рухи.
Наче немовля, що досита насмокталося, Люк випустив сосок із рота, припав поцілунком безмежного кохання та вдячності до плоті під соском і ліг непорушно – лише груди його здіймалися та опускалися. Він відчув дотик її рота до волосся, під своєю сорочкою – її руку, і раптом розплющив очі, немов прийшов до тями й оговтався. Люк рвучко сів, зав’язав мотузки нижньої сорочки, натягнув їй на плечі плаття і вправно застебнув усі ґудзики.
– Вийшла б ти за мене заміж, Меґан, – сказав він, ніжно поглянувши на неї і всміхнувшись. – Так буде краще, бо не думаю, що твої брати схвально поставляться до того, що ми щойно зробили.
– Я теж гадаю, що так буде краще, – погодилася вона, опустивши повіки і спалахнувши легеньким рум’янцем.
– Скажімо їм про це завтра вранці.
– Чому б ні? Чим швидше, тим краще.
– Наступної суботи я повезу тебе до Джилі. Ми побачимося з отцем Томасом – гадаю, ти не проти вінчання в церкві, домовимося про оголошення нашого шлюбу та придбаємо вінчальні персні.
– Дякую тобі, Люку.
Що ж, от воно й сталося. Вона дала обіцянку і вороття не було. За кілька тижнів – чи скільки там потрібно часу для оголошення шлюбу – вона вийде заміж на Люка О’Ніла. І стане… місіс О’Ніл! Як дивно! І чому ж вона сказала «так»? Бо це він сказав їй, що вона мусить, він сказав, що так треба. Але ж чому? Щоб убезпечити його? Щоби захистити себе – чи мене? Ральфе де Брикасар, інколи мені здається, що я вас ненавиджу…
Цей випадок в авто спантеличив її і стурбував. Він анітрохи не був схожий на той перший поцілунок. Скільки прекрасних і лячних відчуттів! А дотик його руки! А отой збуджуючий поцілунок у груди, від якого неземна насолода концентричними колами розійшлася по всьому її тілу! І зробив він це саме тоді, коли її свідомість стала дибки і вказала тій бездумній істоті, на яку вона перетворилася, що з неї знімають одяг, що вона мусить заверещати, ляснути його по пиці й утекти геть. Коли Меґі вийшла з того заколисаного, напівпритомного стану, спричиненого шампанським, теплом, приємністю поцілунку (якщо його робити як слід), і Люк вперше припав до її грудей та почав жадібно смоктати, вона зачаровано завмерла, немов прикута до місця, і те неземне відчуття, що пронизало її, паралізувало здоровий глузд, свідомість та всяку думку про втечу. Вона припала плечима до грудей Люка, обхопила його ногами, а ту ще не названу діляночку, якою закінчувалися вгорі її стегна, він міцно притиснув руками до виступу свого тіла, що був твердим, як камінь. І їй захотілося залишитися отак решту свого життя, враженою до глибини душі, що зяяла пусткою і пристрасно бажала…
…Бажала чого? Вона й сама не знала. Коли він обережно прибрав її з себе, їй не хотілося йти, навпаки – вона ладна була накинутися на нього з дикунською люттю. Але це остаточно зміцнило її бажання вийти заміж за Люка О’Ніла. І вона вже не сумнівалася: щойно він зробив із нею те, від чого народжуються діти.
* * *
Ніхто не здивувався новині й ніхто й не думав заперечувати. Єдиним, що справді ошелешило всіх Клірі, було вперте небажання Меґі написати єпископу Ральфу про майбутнє заміжжя, її майже істеричне заперечення пропозиції Боба запросити єпископа Ральфа до Дрогеди й влаштувати вінчання у великому будинку.
– Ні, ні, ні! – кричала вона їм усім. Кричала Меґі, яка жодного разу в житті не підвищила голосу. Ображена тим, що він більше до них не приїздив, вона вперто повторювала, що її заміжжя – то її особиста справа, і якщо єпископу Ральфу забракло пристойності навідуватися на Дрогеду просто так, вона не нав’язуватиме йому обов’язок, від якого він не зможе відмовитися.
Тому Фіона пообіцяла нічого не розповідати священику у своїх листах; здавалося, що їй до цього байдуже, як байдуже до вибору, який зробила Меґі. Ведення бухгалтерії такої великої ферми, як Дрогеда, – ото серйозна робота, що займає багато часу. Фіонині записи могли б послужити історику зразком бездоганного опису життя тваринницької ферми, бо ці описи складалися не лише з цифр та гросбухів. Кожне переміщення кожної великої отари овець описувалося найдокладнішим чином; це стосувалося і щоденних змін погоди та пір року, ретельно записувалося навіть те, що місіс Сміт подавала до столу. Запис у журналі обліку від неділі, 22 липня 1934 року повідомляв:
«Небо чисте, безхмарне, температура на світанку 34°. Ранкової молитви не було. Боб вдома, Джек – на Муррімбі з двома скотарями, Г’юї – на Західній греблі з одним скотарем; Пивна Діжка переганяє трирічних кастрованих баранів із Баджіна до Віннемурри. О 3-й температура висока, аж 85°. Барометр стабільний, тиск 30,6 дюйма. Вітер західний. Меню на обід: солонина, варена картопля, морква та капуста, на десерт – пудинг з ізюмом. Меґан Клірі має одружитися з паном Люком О’Нілом, скотарем, у суботу, 25 серпня в церкві Святого Хреста міста Джилленбоун. Запис зроблений о 9-й вечора, температура 45°, місяць – в останній чверті.»
11
Люк купив Меґі діамантову обручку, скромну, але красиву, з двома діамантами у чверть карата в оправі з двох платинових сердечок. Вінчання мало відбутися о дванадцятій дня, в суботу, двадцять п’ятого серпня, в церкві Святого Хреста. Після вінчання планували обід у родинному колі в готелі «Імперіал», куди, природно, запросили також місіс Сміт, Мінні та Кет, але Джимс та Петсі залишилися у Сіднеї – Меґі твердо заявила, що не бачить необхідності в тому, щоб привозити хлопчаків за шістсот миль на церемонію, сенсу якої вони ще не розуміють. Вона отримала від них вітальні листи; від Джимса – розлогий і по-дитячому незв’язний, а лист від Петсі містив лише три слова: «Бажаю багацько щастя». Ясна річ, вони знали Люка, бо їздили з ним на пасовиська під час своїх канікул.
Місіс Сміт була засмучена твердим рішенням Меґі зробити шлюбну церемонію скромною; вона сподівалася, що єдина дівчина Дрогеди вийде заміж під майоріння прапорів та грім оркестру, і святкування цієї визначної події розтягнеться на кілька днів. Але Меґі рішуче повстала проти метушні й навіть відмовилася вдягнути весільне вбрання, хотіла побратися у щоденному платті та звичайному капелюшку з подорожнього одягу.
– Кохана, я придумав, куди повезти тебе на наш медовий місяць, – сказав Люк, сідаючи поруч із нею у крісло в неділю, коли вони здійснили необхідні для вінчання приготування.
– Куди ж?
– На північ Квінсленду. Поки ти ходила до кравчині, я поговорив тут із хлопцями в барі «Імперіал», і вони сказали, що в тих краях можна заробити купу грошей, якщо чоловік дужий і не боїться важкої праці.
– Але ж, Люку, ти вже маєш добру роботу тут!
– Не годиться чоловіку сидіти на шиї у родичів своєї дружини. Я хочу заробити грошей і купити нам господарство в західному Квінсленді, й збираюся зробити це до того, як стану застарий, щоб впоратися з такою справою. Під час такої Депресії чоловіку без освіти важко знайти високооплачувану роботу, але у північному Квінсленді бракує чоловіків, а платять там вдесятеро більше, аніж я заробляю на Дрогеді.
– За що ж там так добре платять?
– За рубання цукрової тростини.
– Рубання цукрової тростини? Та це ж робота для чорноробів-китайців!
– Помиляєшся. Китайці надто малі для такої праці, й не можуть виконувати її так добре, як білі рубачі, до того ж ти не гірше за мене знаєш, що австралійські закони забороняють ввозити чорних та жовтих працівників на рабські роботи або змушувати їх працювати за платню меншу від платні білої людини, щоб не забирати кусок хліба з рота білих австралійців. Тому рубачів бракує, і гроші їм платять шалені. Мало хто є достатньо високим та дужим, щоб рубати тростину. Але я саме такий. Мені це до снаги. Я впораюся.
– Це означає, що ти збираєшся зробити північний Квінсленд нашою домівкою, Люку?
– Так.
Меґі поглянула повз його плече крізь великі вікна вітальні на Дрогеду: на евкаліпти-привиди, на Гоум Педдок, на низку дерев удалині. Не жити на Дрогеді? Бути там, де єпископ Ральф ніколи її не знайде, де вона ніколи не зможе його побачити, довіку бути прив’язаною до оцього незнайомця, який сидить поруч, що вже не буде вороття… Її сірі очі зупинили погляд на жвавому обличчі Люка і стали ще прекраснішими, але і сумнішими. Люк не стільки помітив її печаль, скільки відчув інтуїтивно, бо вона не заплакала, не опустила повік, не скривила ображено рота. Але він не переймався її печалями, бо не збирався дозволяти їй стати для нього настільки важливою, щоб хвилюватися за неї. Ясна річ, Меґі була винагородою для чоловіка, який зазнав поразки при спробі оженитися на Дот Макферсон із Бінджлі, але її привабливість та слухняність лише посилювали Люкову пильність стосовно свого серця. Жодна жінка, навіть така гарна, як Меґі Клірі, ніколи не матиме над ним такої влади, щоб указувати йому, що робити.
Залишаючись вірним собі, він раптом перейшов до того, що мав на думці. Інколи хитрість стає у пригоді, але в цій справі краще прислужиться груба відвертість.
– Меґан, я чоловік старомодний, – заявив Люк.
Вона ошелешено витріщилася на нього.
– Хіба? А яке це має значення?
– Так, – відповів він. – Я дотримуюся тієї думки, що коли чоловік одружується, то все майно жінки стає майном чоловіка. Як придане у давнину. Я знаю, що ти маєш трохи грошей, тому відразу ж попереджаю тебе, що коли ми поберемося, ти мусиш відписати їх мені. Скажу тобі тепер, що у мене на думці, поки ти не заміжня, щоб ти сама вирішила, хочеш ти цього чи ні.
Меґі навіть не здогадувалася, що їй залишаться її гроші; вона щиро вірила, що після одруження вони перейдуть від неї до Люка і стануть його грошима. Татко завжди розпоряджався життям Фіони та своїх дітей, а після його загибелі Фіона поступилася правлінням Бобу як його наступнику. Чоловік володів грошима, будинком, своєю дружиною та дітьми. І Меґі ніколи не ставила це право під сумнів.
– Ой! – вигукнула вона. – А я й не знала, що треба щось підписувати, Люку. Я гадала, що коли ми поберемося, все моє автоматично стане й твоїм.
– Раніше так воно й було, але оті нікчемні дятли з Канберри поклали цьому край, коли дали жінкам право вирішувати самим. Я хочу, щоб між нами все було справедливо й відверто, Меґан, тому й кажу тобі, як воно буде, коли ми оженимось.
Вона розсміялася.
– Добре, Люку, я не заперечую.
Вона сприйняла це як добра й зговірлива старомодна дружина; Дот так просто не здалася б.
– Скільки ти маєш грошей? – спитав він.
– Чотирнадцять тисяч фунтів. Щороку додається по дві тисячі.
Люк аж присвиснув.
– Чотирнадцять тисяч фунтів! Овва! Та це ж ціла купа грошей, Меґан. Краще б ними розпоряджався я і давав їм раду замість тебе. Наступного тижня треба побачитися з керівником банку і домовитися, щоб усе, що надходитиме в подальші роки, теж ішло на моє ім’я. Я й копійки не зніму з рахунку, можеш не сумніватися. За ці гроші ми згодом придбаємо нам ферму. А наступні кілька років ми удвох тяжко працюватимемо і відкладатимемо кожну зароблену копійчину. Годиться?
Меґі кивнула.
– Годиться, Люку.
* * *
Один дрібний недогляд із боку Люка мало не перервав вінчання на півдорозі: він не був католиком. Дізнавшись про це, отець Ветті перелякано здійняв догори руки.
– Господи милосердний, Люку, чому ж ти раніше не сказав? Тепер нам, із Божою поміччю, доведеться докласти усіх зусиль, щоб навернути тебе й охрестити до вінчання!
Люк отетеріло витріщився на отця Ветті.
– А хіба я щось казав про навернення, отче? Мені й без церкви добре, але якщо ви так стурбовані, то можете записати мене хоч сектантом, хоч святошею – як вам забажається. Але в католики ви мене не запишете.
Марно благали вони; Люк навідріз відмовився навіть обговорювати ідею навернення.
– Я не маю нічого проти католицтва чи Ірландії, і вважаю, що з католиками Ольстеру поводяться жорстоко. Але я – оранжист, а не перевертень. Якби я був католиком, а ви хотіли, щоб я перебіг до методистів, то я зреагував би так само. Я не проти католиків, я проти перевертнів. Тому вам доведеться обійтися без мене у своїй пастві, отче!
– Тоді ви не зможете одружитися!
– Чому ж ні, заради Бога? Якщо ви не захочете нас поженити, то не думаю, що священик з англіканської церкви або правник Гаррі Гоу відмовляться це зробити.
Фіона гірко всміхнулася, згадавши свої несподівані ускладнення з Педді та священиком; та суперечка закінчилася її перемогою.
– Але ж, Люку, я неодмінно маю повінчатися в церкві! – зі страхом заперечила Меґі. – Якщо ні, то я житиму в гріху!
– А на мою думку, краще жити у гріху, аніж бути перевертнем, – відказав Люк, у якому інколи уживалося химерне протиріччя: хоч як би йому не хотілося прибрати до рук гроші Меґі, сліпа безрозсудна впертість не дозволяла йому піти на поступки.
– Слухайте, припиніть оці ваші глупства! – різко перервала їх Фіона, звертаючись не до Люка, а до священика. – Зробіть те, що зробили ми з Педді – і кінець суперечці! Отець Томас зможе повінчати вас у помешканні священика, якщо не бажає бруднити свою церкву!
Всі спантеличено витріщилися на неї, але трюк спрацював: отець Ветті погодився повінчати Меґі та Люка в помешканні священика, хоча святити перстень відмовився.
Ця часткова поступка Церкви вселила в Меґі впевненість, що вона грішить, але не так сильно, щоб потрапити до пекла. Старенька Анні, економка священика, зробила все, що їй під силу, щоб надати кабінету отця Ветті максимальну схожість із церквою – прикрасила його великими вазами з квітами та численними мідними канделябрами. Але то була некомфортна церемонія – вкрай невдоволений священик всім давав зрозуміти, що пішов на цей крок лише заради того, щоб уберегти себе від бентежної необхідності проводити мирське вінчання в якомусь іншому місці. Ні тобі шлюбної меси, ні благословення.
Однак справу було зроблено. Меґі, тепер місіс Люк О’Ніл, їхала до північного Квінсленду, а медовий місяць відкладався на термін, необхідний для того, щоб туди дістатися. Люк відмовився проводити ту суботню ніч у готелі «Імперіал», бо місцевий пасажирський потяг до Гундівінді вирушав лише раз на тиждень ввечері в суботу, щоби встигнути до поштового потяга Гундівінді—Брісбен, що відходив у неділю. Це дало б їм змогу потрапити до Брісбена в понеділок – саме вчасно, щоби спіймати експрес до міста Керне.
Потяг до Гундівінді був забитий людом. Усамітнитися Люк та Меґі не могли, і їм довелося просидіти, не змикаючи повік, усю ніч, бо спальних вагонів у цьому потязі не було. Годину за годиною він безладно смикався і сердито торохтів, чмихаючи на північний схід, без кінця зупиняючись щоразу, коли машиністу спадало на думку заварити собі казанок чаю або пропустити через колію отару овець та побазікати з погоничем.
– Цікаво, чому тутешні кажуть Гандівінді, а не Гундівінді? То й писали б уже через «а», – знічев’я поцікавилася Меґі, коли вони чекали у єдиному в Гундівінді закладі, відкритому в неділю – в жахливій станції з чорними дерев’яними лавами, пофарбованій в офіційний зелений колір залізничного відомства. Бідолашна Меґі! Вона нервувала і місця собі не знаходила.
– Звідки ж я знаю? – зітхнув Люк, якому більше хотілося не поговорити, а поїсти. Оскільки була неділя, то ніде було й чашки чаю випити; лише вранці у понеділок, коли брісбенський поштовий зупинився на сніданок, вони змогли наповнити свої порожні шлунки та втамувати спрагу. Потім були Південний вокзал Брісбена, піший перехід до Вокзалу на Римській вулиці й посадка на експрес до Кернса. І тут Меґі виявила, що Люк попередньо замовив їм два сидячих місця другого класу.
– Люку, у нас же вдосталь грошей! – вигукнула стомлена й роздратована Меґі. – Якщо ти забув сходити до банку, то я маю в гаманці сто фунтів, які подарував мені Боб. Чому ж ти не купив нам купе першого класу зі спальними місцями?
Люк ошелешено вирячився на неї.
– Але ж до Данглоу лише три дня й три ночі шляху! Навіщо тринькати гроші на спальне купе, коли ми обидва молоді, здорові та сильні? Нічого з тобою не станеться, якщо ти трохи проїдеш у потязі на сидячому місці, Меґан! Пам’ятай, ти вийшла заміж за простолюдина, а не за бісового скватера!
Тож Меґі важко опустилася на сидіння біля вікна, яке захопив для неї Люк, і, поклавши тремтяче підборіддя на руку, дивилася у вікно, щоб він не помітив її сліз. Люк розмовляв із нею як із безвідповідальною дитиною, і вона вже підозрювала, що саме такою він її й сприймав. У її душі назрівав бунт, правда – слабенький та невпевнений, але несамовита гординя заважала їй опускатися до банальної сварки. І Меґі сказала собі, що тепер вона – дружина цього чоловіка, але це було для неї чимось новим, бо вона ще не звикла до заміжнього статусу. Треба дати Люкові час. І вони заживуть разом, вона куховаритиме йому, піклуватиметься про нього, ладнатиме одяг, роститиме його дітей і буде йому доброю дружиною.
Вони прямували до міста з назвою Данглоу, розташованого за якихось п’ятдесят миль від Кернса – крайньої північної кінцевої станції залізничної лінії, що тягнулася вздовж квінслендського узбережжя. Понад тисячу миль їхали вони вузькоколійкою, розгойдуючись із боку в бік, куняючи та сіпаючись; всі місця у вагоні були зайняті й не було змоги ані лягти, ані випростатися, щоб розім’яти кінцівки. І хоча ця місцевість була щільніше заселеною, аніж Джилі та більш мальовничою, Меґі вона не зацікавила.
Голова її боліла, їжа не затримувалася надовго у шлунку, а спека була набагато гіршою за найгіршу джилійську. Чепурненьке весільне плаття з рожевого шовку засмальцювалося сажею, що залітала у вікна, її шкіра стала липкою від поту, що не випаровувався, але найнестерпнішим було те, що Меґі потроху ненавиділа Люка. Втомлений поїздкою не менше за неї, він мляво теревенив із двома чоловіками, що їхали до Кардвела. Позирав він на Меґі лише тоді, коли підводився, перехилявся через неї так байдуже, що вона аж зіщулювалася, і кидав скручену газету у вікно юрбі спраглих до новин чоловіків у лахмітті зі сталевими молотками в руках, які вигукували: «Газет нам, газет!»
– То ремонтники, що пильнують стан рейок, – пояснив він, коли така група трапилася їм уперше.
Здавалося, Люк вважав, що вона так само задоволена, як і він, що їй так само зручно сидіти, як і йому, і що прибережна рівнина, яка пролітала повз вікна, і справді її зацікавила. А Меґі вп’ялася в цю рівнину поглядом, не бачачи її і ненавидячи ще до того, як її нога ступить на цю землю.
У Кардвелі двоє чоловіків зійшли, і Люк сходив через дорогу до крамниці, де продавалася риба зі смаженою картоплею, і повернувся з пакунком, загорнутим у газету.
– Кажуть, що рибу в Кардвелі треба скуштувати, аби переконатися, що вона – надзвичайно смачна. Найкраща риба у світі. Ось, візьми, скуштуй, кохана. Це твоя перша дегустація справжніх харчів із Бананаленду. Кажу тобі, немає на землі місця кращого за Квінсленд.
Меґі зиркнула на маслянисті шматочки обсмаженої у тісті риби, приклала до рота хустку – і прожогом кинулася до туалету. Коли вона згодом вийшла звідти, бліда й тремтяча, Люк чекав на неї в коридорі.
– Що сталося? Тобі погано?
– Мені було погано відтоді, як ми виїхали з Гундівінді.
– Господи Ісусе! Чому ж ти мені не сказала?!
– А чому ти не помітив?
– Мені здалося, що у тебе все в нормі.
– Скільки нам іще їхати? – спитала Меґі, не бажаючи сваритися і змінюючи тему.
– Від трьох до шести годин – як вийде. Тут не надто дотримуються розкладу. Тепер, коли ці хлопці зійшли, маємо вдосталь вільного місця, тож лягай і клади ніжки мені на коліна.
– Благаю, не сюсюкай зі мною, як з дитиною! – сердито відрізала вона. – Було б набагато краще, якби вони вийшли ще два дні тому в Бундаберзі!
– Заспокойся, Меґан, будь другом! Ми майже приїхали. Залишилися Талі та Інісфейл, а після них буде Данглоу.
З потяга вони зійшли підвечір; Меґі міцно вчепилася за Люкову руку, надто горда, щоб зізнатися, що не в змозі нормально йти. Люк розпитав начальника станції, де є недорогий готель для робочого люду, взяв їхні валізи і вийшов на вулицю; Меґі рушила за ним, спотикаючись і вимахуючи руками, наче п’яна.
– Тут недалеко, лише один квартал по той бік вулиці, – заспокоїв її Люк. – Біла двоповерхова будівля.
І хоча їхня кімната була напхана невкладистими вікторіанськими меблями, Меґі вона здалася мало не раєм, і вона знесилено рухнула на край подвійного ліжка.
– Полежи до вечері, кохана. А я піду зорієнтуюся, що й до чого, – мовив Люк і вислизнув із кімнати; він мав так само свіжий та відпочилий вигляд, як і на ранок їхнього вінчання. То сталося у суботу, а тепер був вівторковий вечір – аж чотири доби протеліпалися вони у переповнених потягах, давлячись цигарковим димом та паровозною кіптявою.
Ліжко монотонно погойдувалося в такт із цокотінням сталевих коліс на рейкових стиках, а Меґі, вдячно увіткнувшись головою в подушку, все спала, спала й спала…
