Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 46 страниц)
– Знаєте, краще я залишуся собою, і нехай у мене стріляють, аніж бути сапером, – філософськи зауважив Кол Стюарт, спершись на свою лопату.
– Хтозна, приятелю, хтозна; гадаю, вони влаштувалися найкраще, – пробурчав сержант. – Сидять собі за довбаними траншеями, поки ми не виконаємо всю роботу, а потім тупцюють уперед зі своїми дурними міношукачами, щоб розчистити акуратні проходи для довбаних танків.
– Бобе, то не танки винуваті, а великі військові цабе, які по-дурному їх застосовують, – зауважив Джимс, приплескуючи лопатою землю над свіжовикопаною траншеєю. – Хоча я не проти того, щоб вони хоч ненадовго протримали нас в одному місці! Бо я вже замахався лопатою махати! За останні п’ять днів я перерив більше землі, аніж довбана єхидна.
– Копай, копай, приятелю, – неприязно мовив Боб.
– Гей, погляньте! – скрикнув Кол, тицяючи пальцем у небо.
Над долиною, заходячи на ціль бездоганним, немов у льотній школі, бойовим порядком, знизилися вісімнадцять легких бомбардувальників королівських ВПС і з убивчою точністю скинули невеличкі, схожі на палички бомби на позиції німців та італійців.
– Красиво, чорт забирай, – зауважив сержант Боб Маллой, закинувши назад голову з довгою шиєю.
Три дні по тому він загинув: під час нового наступу потужний заряд шрапнелі відірвав йому передпліччя й вгризся в груди, але ніхто не мав часу зупинитися; тільки свисток витягнули з кривавою мішанини, яка колись була його ротом. Тепер солдати гинули, як мухи, надто втомлені, щоб пам’ятати про прудкість й обережність; але той жалюгідний шматок землі, який вдалося захопити, вони утримували впевнено й міцно, хоча й наштовхнулись на опір елітних частин прекрасно підготовленої армії – ці вояки оборонялися з тупою впертістю тих, хто не визнавав права на поразку.
Поки Дев’ята дивізія сковувала частини під командуванням графа фон Шпонека та полковника фон Лунгерхаузена, танки прорвалися на південь, і нарешті Роммелю завдали поразки. На початку листопада він почав збирати розрізнені частини за єгипетським кордоном, і Монтгомері призначили командувачем усього армійського угрупування. Друга битва під Ель-Аламейном стала важливою тактичною перемогою; Роммелю довелося кинути багато своїх танків, гармат та іншого військового спорядження. Тепер з’явилася можливість розпочати операцію «Смолоскип» на схід від Марокко та Алжиру. Попереду було іце багато боїв із Пустельним Лисом, але більшу частину його пухнастого хвоста обрубали саме під Ель-Аламейном. Завершилася вирішальна, найбільша битва північно-африканського театру бойових дій, і переможцем із неї вийшов фельдмаршал віконт Монтгомері Аламейнський.
Друга битва під Ель-Аламейном стала лебединою піснею Дев’ятої австралійської дивізії в Північній Африці. Нарешті вони поверталися додому, щоби протистояти японцям в Новій Гвінеї. На лінії фронту хлопці перебували більш-менш постійно з березня 1941 року. Прибувши туди погано навченими та спорядженими, тепер вони поверталися додому з репутацією, яка поступалася лише Четвертій англійській дивізії. І з Дев’ятою дивізією додому поверталися Джимс та Петсі, цілі й неушкоджені.
* * *
Ясна річ, їм надали відпустку до Дрогеди. Боб поїхав автомобілем до Джилі, щоби забрати хлопців із потяга, бо Дев’яту дивізію розквартирували в Брісбені, звідки вона, після підготовки до бойових дій у джунглях, мала вирушити до Нової Гвінеї. Коли «ролс-ройс» підкотив під’їзною алеєю, всі жінки чекали на галявині, Джек та Г’юї стали трохи позаду, але їм не менш за жіноцтво кортіло побачитися з молодшими братами. Вівці, що ще лишилися живими на Дрогеді, – й ті, мабуть, попадали б від радощів, забачивши Джимса та Петсі, але їх серед зустрічальників не було.
Ніхто не ворухнувся, навіть коли авто зупинилося, і хлопці з нього вийшли. Два роки в пустелі перетворили на лахміття їхню уніформу, і тепер на них було нове обмундирування – зелене, під колір джунглів, і тому вони скидалися на незнайомців. Здавалося, вони виросли на кілька дюймів, що, власне, й сталося; останні два роки вдалині від Дрогеди вони змужніли та виросли, значно перевершивши старших братів. Вони були вже не хлопчиками, а дорослими чоловіками, хоча не того типу, що втілювався в Бобові, Джекові та Г’юї: пережиті тяготи, ейфорія бою та вид насильницької смерті витворили з них людей, якими вони ніколи не стали б на Дрогеді. Північно-африканське сонце висушило й затемнило їхню шкіру до кольору червоного дерева, злущивши всі нашарування дитинства. Так, дійсно можна повірити, що ці двоє чоловіків у простих мундирах та крислатих капелюхах зі значками австралійських збройних сил, схожими на вранішнє сонце, убивали своїх одноплемінників, людських істот. Бо це бачилося по їхніх очах – блакитних, як у Педді, але сумніших, без натяку на ніжність.
– Ой, хлопчики, мої хлопчики! – скрикнула місіс Сміт, підбігаючи до них, а по її щоках струменіли сльози. Ні, байдуже, що вони робили, байдуже, що вони так змінилися – для неї вони й досі були малюки, яких вони купала, загортала в пелюшки, чиї сльози витирала, чиї рани й подряпини загоювала. Та рани, завдані їхнім душам, навіть вона загоїти не змогла б.
Раптом всі враз оточили хлопців, відкинувши свою британську стриманість; усі сміялися і плакали, навіть бідолашна Фіона – і та всміхалася і плескала синів по спинах. Після місіс Сміт їм настала черга цілуватися з Меґі, Мінні, та Кет, потім вони сором’язливо обіймалися з матусею та з промовистим мовчанням боляче тиснули руки Джеку та Г’юї. Мешканці Дрогеди не могли збагнути, що то є таке – повернутися додому, як Джимс та Петсі прагнули цього моменту і як боялися.
А як двійнята наминали страви! Хіба можна порівняти армійський харч із домашніми стравами! Тут тобі й смачнючі тістечка, і коржики в шоколадній глазурі, обсипані кокосовою стружкою, і пудинг з ізюмом, і соковита маракуя, і вершки з дрогедських корів… Пам’ятаючи, як поводилися шлунки хлопців, місіс Сміт не сумнівалася, що Джимс та Петсі після таких страв зляжуть на тиждень, та, на щастя, чаю було вдосталь, щоб осадити все з’їдене, проблем із травленням хлопці не мали.
– Дещо не схоже на чурбанський хліб, еге ж, Петсі?
– Та отож.
– А що таке «чурбан»?
– Не що, а хто. Чурбан – це араб, а чурка – це італієць, правда ж, Петсі?
– Та отож.
Розмова складалася дивно. Хлопці, принаймні Джимс, годинами розповідали про Північну Африку: про міста, людей, тамтешні харчі, каїрський музей, про життя на борту військово-транспортного судна, про відпочинок у таборі. Але, скільки б їх не розпитували, нікому так і не вдалося витягнути з них нічого, окрім ухильних відповідей про те, що ж таке справжня війна, якими були ті бої під Бенгазі, Газалою, Тобруком та Ель-Аламейном. Згодом, після завершення війни, жінкам часто доводилося стикатися з таким феноменом: чоловіки, що побували у гущі боїв, мовчали, мов риби, відмовлялися вступати до «братств» та клубів колишніх вояків і не бажали мати нічого спільного з закладами, чия діяльність сприяла збереженню пам’яті про війну.
На Дрогеді на їхню честь влаштували бенкет. Алестер Макквін теж був у Дев’ятій дивізії і приїхав на відпочинок додому, тож, ясна річ, і на фермі Рудна Гуніш влаштували гулянку. Домінік О’Рурк теж влаштував святкування в Діббан-Діббані, хоча його сини у складі Шостої дивізії перебували в Новій Гвінеї і взяти участь у гулянні не могли. Кожна ферма, де син був на фронті, забажала відзначити щасливе повернення трьох хлопців із Дев’ятої дивізії. Жінки та дівчата проходу їм не давали, але герої Клірі, що повернулися додому, за першої ж нагоди намагалися вшитися від них, налякані увагою більше, аніж будь-коли на полі бою.
Здавалося, Джимс та Петсі взагалі не хотіли мати з жінками ані найменшої справи, і тулилися до Боба, Джека та Г’юї. Жінки йшли спати, а двійнята допізна засиджувалися за розмовою з братами, яким довелося залишитися вдома, і виливали їм свої зболені та зранені душі.
Та впевнені у собі Джимс і Петсі, чиї серця огрубіли після пережитого на війні, вважали землю Дрогеди невимовно прекрасною, вівці їх заспокоювали, а запах пізніх троянд у саду п’янив неземним ароматом. І їм страшенно захотілося напитися цього аромату, щоб його не забути, бо їхній похід на війну був легковажним та бездумним поривом, і хлопці не мали ані найменшого уявлення, що на них чекає. Коли ж вони поїдуть із дому тепер, то намагатимуться зберегти про нього кожен спогад, щоб потім плекати його у своїх душах, вони вкладуть до своїх військових сумок троянди з Дрогеди та стебла такої рідкісної тепер трави. З Фіоною вони поводилися з лагідною жалістю, а до Меґі, місіс Сміт, Мінні та Кет – із ніжною-ніжною любов’ю. Бо саме вони, а не Фіона, були їхніми справжніми матерями.
Меґі була у захваті від того, що Джимс та Петсі полюбили Дейна і годинами бавилися з ним, брали з собою на верхові прогулянки, борюкалися з ним на галявині. А от Джастина, здавалося, лякала їх; втім, хлопці почувалися ніяково в компанії зі всякими жінками, окрім старших жінок Дрогеди, до яких вони звикли. До того ж бідолашна Джастина страшенно ревнувала, бо Джимс та Петсі постійно брали Дейна в свою компанію, а це означало, що дівчинці не було з ким гратися.
– Дейн – класний хлопець, Меґі, – якось сказав Джимс, коли вона вийшла на веранду; він сидів у плетеному кріслі й спостерігав, як Петсі та Дейн граються на галявині.
– Так, він маленьке чудо, еге ж? – Меґі всміхнулася, сідаючи так, щоб їй було видно молодшого брата. В очах застигла ніжна печаль – вони теж колись були її малюками, і вона їх доглядала.
– Джимсе, щось не так? Розкажи мені.
Він підняв на неї очі, просякнуті якимось глибоким болем, але похитав головою – мовляв, і не питай.
– Ні, Меґі. Це те, що я ніколи не стану розповідати жінці.
– А як стосовно того, щоб одружитися, коли все це скінчиться? Може, тоді дружині своїй розкажеш?
– Ми – одружитися? Не думаю. Війна геть відбиває таке бажання. Нам страшенно хотілося потрапити на війну, але тепер ми мудріші. Якщо одружимося, у нас будуть сини – і заради чого? Виростити їх, а потім спостерігати, як їх штовхають на те, на що штовхнули нас, щоби бачити те, що бачили ми?
– Мовчи, Джимсе, мовчи!
Він поглянув туди, куди дивилася вона: Дейн весело хихотів, бо Петсі перевернув його догори ногами.
– Ніколи не дозволяй йому покидати Дрогеду, Меґі. Тут з ним не станеться нічого лихого, – сказав Джимс.
* * *
Архієпископ Ральф біг високим ошатним коридором, не звертаючи уваги на здивовані обличчя тих, хто обертався йому вслід; увірвавшись до кімнати кардинала, він враз завмер, як вкопаний. Його преосвященство невимушено розмовляв із мсьє Папе, представником польського емігрантського уряду у Святому Престолі.
– Що, Ральфе? Що таке?
– Це сталося, Вітторіо. Муссоліні скинули!
– Господи милосердний! А Його Святість – він знає?
– Я особисто телефонував до Кастель-Гандольфо, хоча по радіо цю новину можуть передати у будь-яку хвилину. Мені про це повідомив телефоном один приятель із німецького штабу.
– Я сподіваюся, що Його Святості встигнуть зібрати речі, – сказав мсьє Папе з легким відтінком задоволення в голосі.
– Він зможе вибратися, якщо ми замаскуємо його під бродячого монаха-францисканця, і не інакше, – відрізав архієпископ Ральф. – Генерал Кессельрінґ заблокував місто, як корком пляшку.
– Він не зможе вибратися, – сказав кардинал Вітторіо.
Мсьє Папе підвівся.
– Мушу покинути вас, ваше преосвященство. Я представник уряду, яке є ворогом Німеччини. Якщо Його Святість у небезпеці, то я теж. У моїй кімнаті є декотрі папери, якими мушу зайнятися негайно.
Дипломат до кінчиків пальців, акуратний і педантичний, мсьє Папе вийшов із кімнати, залишивши священиків наодинці.
– Він приходив, щоб просити вашого заступництва для захисту свого стражденного народу?
– Так, бідолаха, він так за них переживає.
– А ми?
– І ми теж, Ральфе! Але ситуація є важчою, аніж він собі уявляє.
– Правда полягає в тому, що йому не довіряють.
– Ральфе!
– А хіба ж це не правда? Його Святість провів юність у Мюнхені, полюбив німців і досі їх любить, незважаючи ні на що. Якщо перед його очима предстануть оті понівечені трупи, він скаже, що то росіяни їх замордували. Але аж ніяк не любі його серцю німці! Бо ж вони такі культурні, такі цивілізовані!
– Ральфе, ви не є членом товариства Ісуса[11]11
Друга назва ордену єзуїтів.
[Закрыть], але ви тут лише тому, що взяли особисту обітницю вірності Його Святості. У ваших венах тече гаряча кров ірландських та норманських предків, але я благаю вас – будьте розважливим! З минулого вересня ми жили у страху перед дамоклевим мечем, що завис над нами, молячись про те, щоб Дуче залишився й уберіг нас від німецьких репресій. У характері Адольфа Гітлера химерним чином уживаються незбагненні суперечливості, він вважає, що має двох ворогів: Британську імперію та Католицьку церкву, але будь-що намагається їх зберегти. Та коли його змусили до цього обставини, він зробив все, що міг для того, щоби Британську імперію знищити. Невже ви гадаєте, що він не знищить і нас, якщо ми підштовхнемо його на такий крок? Одне слово на засудження подій у Польщі – і він розчавить нас. А що, на вашу думку, дасть наше засудження, друже мій? Ми не маємо армій, не маємо військовиків. Репресії впадуть на нас без зволікань, і Його Святість заберуть до Берліна, а саме цього він боїться. Чи не пам’ятаєте ви про маріонеткового папу в Авіньйоні багато сторіч тому? Невже ви хочете, щоб Папа Римський став маріонеткою в Берліні?
– Вибачте, Вітторіо, але я бачу це інакше. Я наполягаю на тому, що ми мусимо засудити Гітлера, мусимо кричати про його варварство на кожному розі! Якщо він накаже розстріляти нас, то ми помремо мучениками, і це, в кінцевому підсумку, дасть більше користі.
– Це недалекоглядно, Ральфе! Він не розстрілюватиме нас. Бо не гірше за нас розуміє психологічний ефект мучеництва. Його Святість відправлять до Берліна, а нас потихеньку відправлять до Польщі. До Польщі, Ральфе, до Польщі! Невже вам хочеться марно загинути в Польщі, коли тут від вас більше користі?!
Архієпископ Ральф сів, затиснувши руки колінами і сповненим бунтарства поглядом уставився у вікно на голубів, позолочених променями призахідного сонця, що поверталися з вишини до голубника. У свої сорок дев’ять років він був стрункішим, аніж у минулі роки, і старів із такою елегантністю, з якою робив майже все, за що брався.
– Ральфе, ми ті, хто ми є. Люди, але це на другому місці. Спершу ми – священики.
– Не так ви розставляли пріоритети, коли я повернувся з Австралії, Вітторіо.
– Тоді я говорив про інше, і ви це чудово знаєте. З вами важко мати справу. Саме тепер ми не мусимо міркувати, як звичайні люди. Мусимо міркувати, як священики, бо це – найважливіший аспект наших життів. Що б ми не думали і що б не хотіли зробити, як люди, ми вірні Церкві, а не представникам минущої влади! Наша вірність – лише на боці Його Святості! Ви присягалися на вірність та послух, Ральфе. Ви знову хочете порушити обітницю? Його Святість непогрішимий у всіх справах, що стосуються благополуччя й добробуту Церкви Божої.
– Він помиляється! Його судження упереджені. Всю свою енергію він скерував на боротьбу з комунізмом. Німеччину ж він вважає найзапеклішим ворогом комунізму, єдиним реальним чинником, що стримує його поширення на Захід. І він бажає, щоби Гітлер залишався при владі в Німеччині, так само, як хотів бачити Муссоліні при владі в Італії.
– Повірте, Ральфе, є речі, яких ви не розумієте. Він – Папа! І він – непогрішимий! Якщо ви це заперечуєте, то ви заперечуєте саму вашу віру.
Розчинилися двері – з обережністю, але поспіхом.
– Ваше преосвященство, гер генерал Кессельрінґ!
Обидва прелати підвелися і всміхнулися, загладивши на своїх обличчях сліди недавньої суперечки.
– Приємно бачити вас, ваша вельможносте. Прошу, сідайте. Хочете чаю?
Далі розмова йшла німецькою, оскільки багато хто з достойників Ватикану вільно нею володів. Сам Папа Римський любив розмовляти німецькою і слухати німецьку мову.
– Дякую, ваше преосвященство, не відмовлюся. Бо більше ніде у Римі не можна поласувати відмінним англійським чаєм.
Кардинал Вітторіо безхитрісно всміхнувся.
– Цю звичку я набув, коли служив папським посланцем в Австралії, і від якої, попри всю мою італійськість, так і не зміг відмовитися.
– А ви, ваша милість?
– Я ірландець, гер генерал. Ми, ірландці, теж виховані на традиціях чаювання.
Генерал Альберт Кессельрінґ завжди спілкувався з архієпископом де Брикасаром як чоловік із чоловіком; після цих хитрих італійських прелатів із масними очицями він був наче ковток свіжого повітря, бо був людиною прямою, без схильності до двозначних недомовленостей.
– Ваша милість, я завжди захоплювався і захоплююся чистотою вашої німецької вимови, – відпустив він комплімент.
– Я маю добрий слух на мови, гер генерал, а це – як і решта талантів – не заслуговує на похвалу.
– Чим можемо служити вашій вельможності? – лагідно спитав кардинал.
– Я так розумію, ви вже знаєте про долю, яка спіткала Дуче?
– Так, ваша вельможносте, знаємо.
– То ви, мабуть, здогадуєтесь, чому я прийшов. Щоби запевнити вас, що все гаразд, і просити передати цю звістку тим, хто перебуває в Кастель-Гандольфо. Бо я такий зайнятий, що сам не в змозі поїхати туди з візитом.
– Ми передамо ваше повідомлення. Невже ви так зайняті?
– Цілком природно. Ви, напевне, чудово розумієте, що тепер для нас, німців, ваша країна є ворожою.
– Ви сказали ваша країна, гер генерал? Це не територія Італії, і ніхто тут не ворог нам, окрім лихих людей.
– Вибачте, ваше преосвященство. Звісно, я мав на увазі Італію, а не Ватикан. Але стосовно Італії я мушу чинити так, як накаже мені мій фюрер. Італію буде окуповано, і мої війська, які досі перебували тут як союзники, перетворяться на поліцію.
Архієпископ Ральф невимушено сидів у кріслі з виглядом людини, яка й гадки не має, що таке боротьба ідеологій, і пильно придивлявся до генерала. Чи знає він, чим займається його фюрер у Польщі? Хіба ж він може не знати?
Кардинал Вітторіо зобразив на обличчі тривогу.
– Любий генерале, сподіваюся, не йдеться про власне Рим? Рим, із його древньою історією, безцінними пам’ятками давнини? Якщо ви введете війська на сім його пагорбів, це призведе до війни та руйнації. Благаю вас, тільки не це!
Генерал Кессельрінґ неспокійно завовтузився.
– Сподіваюся, до цього не дійде, ваше преосвященство. Але я теж давав присягу і тому підкоряюся наказам. Я мушу чинити так, як бажає мій фюрер.
– Потурбуйтеся про нас, гер генерал! Благаю вас! Ви мусите цього не допустити! Кілька років тому я був в Афінах, – швидко сказав архієпископ Ральф, нахиляючись уперед і широко розкриваючи свої приємні виразні очі; пасмо сивуватого волосся впало йому на чоло. Він знав про ефект, який справляла на генерала його зовнішність, і безцеремонно ним скористався. – Ви бували в Афінах, пане?
– Так, бував, – сухо відповів генерал.
– Тоді я впевнений, що ви знаєте цю історію. Про те, як люди сучасної доби зруйнували будівлі на вершечку Акрополя. Гер генерал, Рим стояв і стоїть пам’ятником двом тисячам років турботи, уваги й любові. Благаю вас – не наражайте Рим на небезпеку!
Генерал уставився на архієпископа з подивом і мимовільним захопленням; мундир личив йому, але не більше, аніж пурпурова сутана архієпископу Ральфу. Він був схожий на солдата – бездоганна статура воїна і янгольське обличчя. Напевне, саме так має виглядати Архангел Михаїл – не ніжний хлопчик доби Відродження, а елегантний немолодий чоловік, що колись любив Люцифера, а потім бився з ним, вигнав із раю Адама та Єву, уразив Змія, і був правою рукою Господа. Цікаво, чи знає він про свій приголомшливий вигляд? Це справді непересічний чоловік, образ якого закарбовується у пам’ять.
– Я зроблю все від мене залежне, ваша милість, обіцяю вам. Мушу визнати, певною мірою це рішення залежить від мене. Я, як ви знаєте, людина цивілізована. Але ви вимагаєте від мене дуже багато. Якщо я проголошу Рим відкритим містом, то це означає, що я не зможу висадити в повітря його мости або перетворити його будівлі на укріплення, а це, в кінцевому підсумку, може завдати шкоди Німеччині. Які я маю гарантії того, що Рим не відплатить мені зрадою, ударом у спину, якщо я поставлюся до нього добросердно й поблажливо?
Кардинал Вітторіо зімкнув губи і видав звук, схожий на поцілунок його елегантній сіамській кішці, яку він нещодавно завів; лагідно посміхнувшись, він поглянув на архієпископа.
– Рим ніколи не відплатить зрадою за добро, гер генерал. Певен, коли ви знайдете час на візит до Кастель-Гандольфо, то почуєте такі самі запевнення. Йди-но сюди, моя люба Хан-сі! Отак, моя кішечко. – Посадивши кішку на коліна, кардинал ніжно погладив її.
– Яка дивовижна тварина, ваше преосвященство.
– Аристократка, гер генерал. Ми з архієпископом є нащадками древніх і славних родин, але порівняно з її родоводом наші й близько поряд не стояли. Вам подобається її ім’я? Китайською воно означає «шовковиста квітка». Влучно, чи не так?
Подали чай; всі мовчали, поки послушниця не вийшла з кімнати.
– Ви не пошкодуєте про своє рішення оголосити Рим відкритим містом, ваше превосходительство, – звернувся архієпископ Ральф до нового володаря Італії, даруючи йому обеззброєну усмішку. Він обернувся до кардинала, скинувши свій шарм наче мантію, непотрібну в стосунках із вірним другом. – Ваше преосвященство, хто гратиме роль господині й частуватиме гостя – ви чи я?
– Господиня? – здивовано закліпав очима генерал Кессельрінґ.
Кардинал ді Контіні-Верчезе розсміявся.
– Та це у нас, холостяків, жарт такий. Того, хто наливає чай, звуть господинею. Це – англійська приказка, гер генерал.
Того вечора архієпископ Ральф був зморений, стурбований і знервований. Йому здавалося, що він нічого не робить, щоб наблизити кінець цієї війни, а тільки дріб’язково метушиться, намагаючись зберегти від руйнації пам’ятки давнини; з роками у нього з’явилася огида до інерції Ватикану. Сам він був консерватором за вдачею, та інколи равликова обережність тих, хто обіймав найвищі посади в Католицькій церкві страшенно його дратувала. Окрім скромних черниць та священиків, що працювали тут слугами, він багато тижнів не розмовляв із жодною простою людиною, з кимось, хто не мав би безпосереднього стосунку до політичної, духовної або військової сфери. В ці дні йому навіть молилося важче, Бог здавався далеким-далеким, за багато світлових років від нього, немов Всевишній самоусунувся від справ і надав своїм створінням у людській подобі повну владу і всі можливості для того, щоби знищити світ, який він для них сотворив. І Ральф вирішив, що саме тепер йому потрібна сильна доза Меґі та Фіони, сильна доза спілкування з кимось, хто б не переймався долею Ватикану та Рима.
Архієпископ спустився спеціальними сходами до базиліки Святого Петра, куди зайшов знічев’я. У ці дні її двері зачинялися з настанням темряви, і це знамення тривожного й крихкого миру, що тримався у Римі, було більш промовистим, аніж загони вдягнених у сіру уніформу німецьких солдат на його вулицях. Слабке примарне мерехтіння вихоплювало з темряви порожню зяючу апсиду; його кроки гулко відлунювали кам’яною підлогою, коли він ішов, а коли зупинився і став навколішки вперед головним вівтарем, кроки поглинула тиша. Потім архієпископ рушив був далі, але за звуком власних кроків він раптом почув наче хтось охнув. Ліхтарик у його руці ожив; архієпископ спрямував його промінь на звук, не стільки налякавшись, скільки зацікавившись. Бо то був його світ, і він міг захищати його, звільняючи від страху.
Промінь замерехтів по скульптурі, яка, на його думку, була найпрекраснішим мистецьким витвором у всьому світі – «Оплакування Христа» роботи Мікеланджело. Під завмерлими розпачливими фігурами виднілося ще одне обличчя, витворене не з каменю, а з плоті, все у темних затінених впадинах і наче неживе.
– Чао, – сказав його милість і всміхнувся.
Відповіді не було, але він побачив форму німецького піхотинця найнижчого звання – ось він і зустрів просту людину, з якою можна поговорити! Те, що той був німцем, не мало жодного значення.
– Wie geht’s? Як справи? – спитав він, і досі всміхаючись.
Обличчя поворухнулося, і крізь напівтемряву архієпископ помітив на високому розумному чолі краплини поту.
– Du bist krank? Ти хворий? – «Може, хлопчина і справді хворий», – подумав його милість, бо німець точно виявився хлопчиною.
Нарешті почулася відповідь:
– Nein.
Архієпископ Ральф поклав ліхтарик на підлогу, ступив кілька кроків уперед, узяв солдата за підборіддя, підняв йому голову і зазирнув у вічі, темніші за темряву.
– Що сталося? – спитав він німецькою – і засміявся. – Ну от! – продовжив він, так само німецькою. – Ти цього не знаєш, але моє головне заняття у житті – питати у людей «що сталося». І, скажу тобі, це питання привело мене свого часу до великих негараздів.
– Я прийшов помолитися, – відповів хлопець голосом занизьким для його віку та з сильним баварським акцентом.
– Що трапилося? Тебе ненароком замкнули?
– Так, але справа не в цьому.
Його милість підняв ліхтарик.
– Що ж, на всю ніч ти тут лишитися не можеш, а ключів від дверей я не маю. Ходімо зі мною. – 3 цими словами він рушив спеціальними сходами, що вели до папського палацу, і тихо й спокійно мовив: – Взагалі-то, я й сам прийшов помолитися. Через твоє верховне командування сьогодні видався досить нелегкий день. Принаймні для нас. Залишається сподіватися, що персонал Його Святості не подумає, що мене заарештували, хоча це я тебе веду, а не ти мене.
Хвилин десять вони йшли у повній тиші коридорами до відкритих внутрішніх дворів та садів, потім знову ввійшли до коридору і піднялися сходами; молодий німець і не збирався відходити від свого заступника – увесь час тримався поруч. Нарешті його милість відчинив двері, провів свого безпритульника до скромно й скупо обставленої маленької кімнати відпочинку, увімкнув лампу і зачинив двері.
Вони завмерли: нарешті можна роздивитися один одного. Німецький солдат побачив перед собою дуже високого чоловіка з гарним обличчям та розумними блакитними очима; архієпископ Ральф побачив дитину, обманом вдягнену в уніформу, яку боялася і яку поважала уся Європа. Авжеж дитина, не старше за шістнадцять років. Середнього зросту і по-юнацькому худорлявий, він мав статуру, яка згодом обіцяла масивну фігуру, велику фізичну силу та довгі руки. Його обличчя скоріше належало до італійського типу – темне й аристократичне, надзвичайно привабливе, широко поставлені темно-карі очі з довгими чорними віями, красива голова з чорними кучерями. Не було у цьому хлопцеві нічого пересічного та простого, навіть попри його просту роль військовика; тож, попри бажання поговорити саме з простою людиною, архієпископ Ральф зацікавився.
– Сідай, – сказав він хлопцю і підійшов до шухляди, звідки видобув пляшку вина марсала. Наливши трохи у дві склянки, він одну подав хлопцеві, а зі своєю вмостився у кріслі, звідки мав можливість споглядати неординарне й привабливе обличчя.
– Невже у них таке скрутне становище, що вони змушені призивати на війну дітей?
– Не знаю, – відповів хлопець. – Яз дитбудинку, тому мене забрали б рано.
– Як же звуть тебе, хлопче?
– Райнер Мерлінґ Гартгайм, – відповів солдат, поважно і з великою гордістю вимовивши своє ім’я так немов розгорнув його перед архієпископом Ральфом.
– Прекрасне ім’я, – мовив священик задумливо й серйозно.
– Правда? Ви дійсно так вважаєте? В дитбудинку мене звали Райнер Шмідт, але коли я пішов до армії, то змінив його на ім’я, яке завжди хотів мати.
– Ти сирота?
– Черниці казали, що я дитя кохання.
Архієпископ стримав усмішку – оговтавшись від страху, хлопець поводився тепер із великою гідністю та самовладанням. Тільки що саме його налякало? Те, що його не знайдуть у частині, чи те, що його випадково замкнули у базиліці?
– А чому ти був такий переляканий, Райнер?
Хлопець боязко відсьорбнув вина і задоволено підняв очі.
– Ти диви, яке добре й солодке. – Вмостившись зручніше, він сказав: – Мені хотілося побувати у базиліці Святого Петра, бо черниці часто про неї говорили і показували нам фотографії. Тому коли нас послали до Рима, я зрадів. Ми прибули сюди сьогодні вранці. Щойно мені випала вільна хвилина, я прийшов сюди. – Хлопець нахмурився. – Але сталося не так, як я гадав. Мені здавалося, що я відчую себе ближчим до Нашого Господа, коли зайду до Його рідної церкви. Натомість виявилося, що вона – величезна й холодна. Я не зміг відчути Його присутності.
Архієпископ Ральф усміхнувся.
– Я знаю, про що ти. Втім, базиліка Святого Петра – це не якась там звичайна церква. Не в тому сенсі, якими є більшість церков. Базиліка Святого Петра – це особлива церква. Мені пригадується, що я й сам до цього не відразу призвичаївся.
– Мені хотілося б помолитися за дві речі. – Хлопець кивнув на знак, що таке пояснення він колись чув, але воно його не влаштовувало, бо не це він хотів почути.
– Хотів помолитися за те, що тебе страшить?
– Так. Я гадав, що коли побуваю в церкві Святого Петра, це мені допоможе.
– І що ж лякає тебе, Райнере?
– Те, що вони вирішать, наче я – єврей, і що наш полк пошлють до Росії.
– Зрозуміло. Не дивно, що ти наляканий. А чи є вірогідність, що тебе визнають євреєм?
– Та ви лишень погляньте на мене! – сказав хлопець замість пояснення. – Коли записували мої відомості, то сказали, що їм доведеться перевірити. Не знаю, чи вдасться їм це зробити, але маю підозру, що черниці знають більше, аніж мені сказали.
– Якщо вони й справді знають більше, вони цього нікому не розкажуть, – заспокійливо мовив його милість. – Бо здогадаються, навіщо у них питають.
– Ви й справді так гадаєте? О, я хотів би на це сподіватися!
– А тебе що – непокоїть думка про те, що в тобі тече єврейська кров?
– Моя кров не має значення, – відповів Райнер. – Я народився німцем і це найважливіше.
– Тільки вони дивляться на це інакше, чи не так?
– Ні.
– А Росія… Гадаю, не варто хвилюватися через Росію, їй-богу. Ти ж у Римі, в абсолютно протилежному місці.
– Сьогодні вранці я чув, як наш командир сказав, що насамкінець нас можуть послати до Росії. А там у нас справи кепські.
– Ти ще дитина, – різко мовив архієпископ Ральф. – Ти ще маєш до школи ходити.
– Тепер уже не ходив би, – відповів хлопець і посміхнувся. – Мені вже шістнадцять, тому я працював би. – Він зітхнув. – Хоча мені хотілося б продовжити навчання в школі. Бо навчання – важлива річ.
Архієпископ Ральф розсміявся, а потім підвівся і знову наповнив склянки.
– Не звертай на мене уваги, Райнере. То я розсміявся просто так. У голові ширяють думки – одна за одною. Тепер у мене час для роздумів. Мабуть, я не дуже гостинний господар, еге ж?
