Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 46 страниц)
– Привіт, Фіоно, – сказав він.
Коли вона підняла до нього обличчя, Ральф де Брикасар помітив переміну, що в ній відбулася, але не зміг точно визначити її природу. Так, байдужість як була, так і лишилася, але до неї додалися ще кілька особливостей. Вона немов пом’якшала і водночас посуворішала, стала більш людяною, але людяною в стилі Мері Карсон. Господи, от уже ці дрогедські матріархальні володарки! Невже й Меґі такою стане, коли буде її черга?
– Привіт, Ральфе, – відповіла вона так, наче він щодня заходив у вікно до вітальні. – Надзвичайно приємно тебе бачити.
– І мені теж.
– Я не знала, що ти в Австралії.
– Цього не знає ніхто. Я маю кількатижневу відпустку.
– Сподіваюся, ти залишишся у нас?
– А де ж іще? – він оглянув кімнату, і зупинив погляд на прекрасному розкішному портреті Мері Карсон. – Знаєш, Фіоно, ти маєш бездоганний і безпомилковий смак. Ця кімната може посперечатися з будь-якою у Ватикані. Оті чорні еліпсоподібні конфігурації з трояндами – це взагалі геніальна знахідка.
– Та невже! Дякую. Стараємось у міру наших скромних сил. Особисто я віддаю перевагу їдальні; відтоді, як ти тут був востаннє, я ще раз переробила її. У рожевих, білих та зелених тонах. Начебто жахливо, як послухати, але не поспішай із висновками, доки не побачиш. Не знаю, навіщо я стараюся… Це твій будинок, еге ж?
– Ні, не мій, допоки живий хоч один із Клірі, Фіоно, – тихо заперечив він.
– Як зворушливо і як заспокійливо. Що ж, ти й справді вибився в люди відтоді, як покинув Джилі, чи не так? Ти бачив оту статтю в «Геральді» про твоє підвищення?
Ральф скорчив кислу міну.
– Та бачив. Ти стала більш цинічною і гострою на язик, Фіоно.
– Так, справді. Скажу навіть більше – мені це подобається. Всі ці роки я мовчала, стуливши писок, і не наважувалася й слово мовити! Я навіть гадки не мала, як багато втрачала. – Вона всміхнулася. – Меґі в Джилі, але має незабаром повернутися.
Крізь вікна увійшли Джастина з Дейном.
– Бабуню, а можна нам з’їздити верхи до свердловини?
– Ви знаєте правила. Ніякої верхової їзди, доки мати сама не дасть вам дозвіл. А де ваші гарні манери? Ідіть сюди, і я відрекомендую вас нашому гостю.
– А я вже з ними познайомився.
– О!
– Взагалі-то я гадав, що ти в інтернаті, – сказав Ральф Дейну і всміхнувся.
– Тільки не в грудні, ваше преосвященство. Нас відпустили на два місяці – тепер літні канікули.
І справді, багато років спливло: він вже забув, що в південній півкулі дітлахи втішаються тривалими канікулами в грудні та січні.
– А ви надовго до нас завітали, ваше преосвященство? – поцікавився Дейн і досі, мов заворожений, дивлячись на кардинала.
– Його преосвященство залишатиметься з нами стільки, скільки зможе, Дейне, – відповіла його бабуся, – але мені здається, що йому не сподобається, якщо ти весь час звертатимешся до нього «ваше преосвященство». Як буде краще? «Дядьку Ральфе»?
– Дядьку? – скрикнула Джастина. – Ти ж знаєш, що «дядько» – це супроти наших сімейних правил, бабуню! Наші дядьки – це Боб, Джек, Г’юї, Джимс та Петсі. Це означає, що ми зватимемо кардинала просто Ральф.
– Чому ти така нечемна, Джастино! Куди поділися твої гарні манери, хотіла б я знати?! – гримнула на неї Фіона.
– Та все нормально, Фіоно. Я й справді волів би, щоб усі називали мене просто Ральфом, – швидко погодився кардинал. Чому ж вона так його не любить, ця мала миша?
– Я не можу! – аж охнув Дейн. – Я не можу звати вас просто Ральф!
Кардинал Ральф перетнув кімнату, взяв хлопчика за голі плечі, усміхнувся йому ясними й добрими очима, що немов світилися у сутінках кімнати.
– Звісно, що можеш, Дейне. Це не є гріхом.
– Ходімо, Дейне, повернімося до хатинки! – наказала Джастина.
Кардинал Ральф та його син обернулися до Фіони і разом поглянули на неї.
– Допоможи нам, Господи! – зітхнула Фіона. – Іди собі, Дейне, пограйся, добре? – Вона сплеснула руками. – Поквапся, кому сказала!
Хлопчик чимдуж кинувся навтьоки, а Фіона зиркнула на свої гросбухи. Кардинал Ральф, не бажаючи заважати їй, заявив, що піде до кухонного будиночка. Як мало змінилася ця споруда! Та ще й досі лампою освітлюється, електричного струму тут немає. Повсюди – вази з трояндами і той самий запах бджолиного воску.
Він довго розмовляв із місіс Сміт і служницями. За роки його відсутності жінки постаріли, але чомусь старість личила їм більше, аніж Фіоні. І вони були щасливі. Так-так. По-справжньому і майже абсолютно щасливі. Бідолашна ж Фіона щастя на має. Йому страшенно захотілося побачити Меґі – чи щаслива вона?
Та коли кардинал Ральф вийшов із кухонного будиночку, Меґі й досі не повернулася, і щоб згаяти час, він вирішив прогулятися територією ферми до струмка. На цвинтарі було тихо та спокійно; на стіні гробниці виднілося шість бронзових плит, як і тоді, коли він був тут востаннє. Треба подбати про те, щоб і його тут поховали, треба не забути дати розпорядження, коли він повернеться до Рима. Біля гробниці Ральф помітив дві нові могили – старого Тома, садівника-чорнороба, та дружини одного зі скотарів, який працював на Дрогеді з 1946 року. Напевне, це свого роду рекорд. Місіс Сміт гадала, що він і досі в них працює, якщо його дружина похована тут. Спадкова парасолька кухаря-китайця геть вицвіла за роки під нещадним сонцем, зблякла від розкішно-червоного з відтінками, які він пам’ятав, до блідо-рожевого, майже попелясто-трояндового. Меґі, Меґі. Ти після мене повернулася до нього і народила йому сина.
Було жарко; раптом налетів легенький вітерець і колихнув плакучі верби вздовж струмка, задзеленчав дзвіночками на китайській парасольці, й ті заспівали свою сумну й брязкітливу мелодію: Хі-Сін, Хі-Сін, Хі-Сін! «Чарлі з водокачки – він був гарним хлопцем». Цей напис теж зблякнув і майже не читався. Так, все це було цілком природно. Цвинтарі мають вгрузати в лоно матері-землі, повертаючись до неї, втрачаючи людський вантаж у потоці часу, аж поки повністю не щезне. І лише повітря, зітхаючи, пам’ятатиме тих, хто пішов. Йому не хотілося, щоб його поховали у ватиканському склепі серед йому подібних. Він бажав спочивати тут, посеред людей, які справді жили.
Ральф обернувся – і наштовхнувся на бляклий погляд мармурового янгола. Кардинал підняв руку, вітаючи його, і подивився через трави на великий будинок. А звідти йшла Меґі. Струнка, золотоволоса, в бриджах та білій чоловічій сорочці, точнісінько такій, як і у нього, сірому чоловічому повстяному капелюсі та коричневих черевиках. Схожа на хлопця, на свого сина, який мав би бути його сином.
Він був чоловіком, але коли його поховають отут, на цьому цвинтарі, то не залишиться про цей факт жодної живої згадки, жодного нащадка.
Вона підійшла, переступила через білий парканчик і стала так близько, що він бачив лише її очі, ці сірі ясні очі, які не втратили своєї краси і своєї влади над його серцем. Її руки оповили йому шию – і знову його доля поруч, ось вона, її можна торкнутися. Здавалося, він ніколи не покидав її; цей рухливий рот, що притиснувся до його вуст, – це не сон, він так довго жадав його, так довго… Це зовсім інше таїнство, темне, мов земля, воно не має нічого спільного з небесами.
– Меґі, Меґі, – повторював він, зануривши обличчя їй у волосся і міцно обнімаючи; її капелюх впав у траву.
– Здавалося б, яка різниця, еге ж? Ніщо й ніколи не змінюється, – мовила вона із заплющеними очима.
– Так, ніщо не зміняється, – підтвердив він, сам вірячи у свої слова.
– Це Дрогеда, Ральфе. Я колись попереджала тебе, що на Дрогеді ти мій, а не Божий.
– Знаю. Не заперечую. І я приїхав. – Ральф похилив її до трави, і вони лягли. – Чому, Меґі?
– Чому що? – перепитала вона, гладячи йому волосся, вже біліше, аніж у Фіони, але й досі густе, досі прекрасне.
– Чому ти повернулася до Люка. І народила від нього сина? – спитав він ревниво.
Визирнувши зі своїх прозорих сірих вікон, її душа вмить запнула цупкими шторами від нього свої думки.
– Він змусив мене, – люб’язно й заспокійливо відповіла вона. – І то було лише раз. Але я народила Дейна і не жалкую. Дейн вартий того, через що я пройшла, щоби його народити.
– Вибач, я не мав права питати. Бо це ж я підштовхнув тебе до Люка, еге ж?
– Та отож, ти й підштовхнув.
– Дейн – прекрасний хлопець. Він на Люка схожий?
Вона таємничо всміхнулася, зірвала травинку і просунувши руку крізь сорочку, поклала йому на груди.
– Та ні, не дуже. Ніхто з моїх дітей майже не схожий ані на мене, ані на Люка.
– Я люблю їх, бо вони твої.
– Ти як завжди сентиментальний, Ральфе. А тобі личить твій вік, я знала, що личитиме і сподівалася, що матиму можливість побачити це на власні очі. Я знаю тебе тридцять років! А здається, наче тридцять днів.
– Тридцять років? Невже так багато?
– Мені сорок один – так воно і є. – Меґі підвелася на ноги. – Мене офіційно відрядили, щоб я покликала тебе до будинку. Місіс Сміт накриває чудовий чайний стіл на твою честь, а згодом, коли спаде спека, має бути смажена свинина з хрусткою скоринкою.
Він повільно пішов поруч із нею.
– У твого сина сміх точнісінько, як твій, Меґі. І саме його сміх був першим людським звуком, який я почув, коли сьогодні приїхав. Мені здалося, що то ти; я пішов подивитися – але натомість знайшов його.
– Отже, Дейн був першою людиною, яку ти зустрів у Дрогеді.
– Та, мабуть, так.
– Ну, як він тобі, Ральфе? Що можеш про нього сказати? – спитала вона зі жвавою цікавістю.
– Він мені сподобався. Як же Дейн мені не сподобається, коли він – твій син? Але він привабив мене надзвичайно, більше за твою доньку. Я їй теж не сподобався.
– Може, Джастина, й моє дитя, але сучка вона рідкісна. Лаятися я навчилася лише тепер, у зрілому віці, й саме завдяки Джастині. Трохи завдяки тобі. Трохи через Люка. Війну. Дивно, як це все накопичилося.
– Ти дуже змінилася Меґі.
– Невже? – Її ніжний повний рот вигнувся в посмішку. – Мені так не здається, якщо чесно. Вся справа у Великому Північному Заході, це він мене виснажує, злущує з мене нашарування, наче сім покривал із Саломеї. Або як з цибулини, за словами Джастини. Ох і дитина! Ніякої романтики в душі. Я – та сама Меґі, Ральфе, тільки більш оголена.
– Може, й так.
– Зате ти дуже змінився, Ральфе.
– В якому сенсі, моя Меґі?
– Наче статуя на п’єдесталі, яка похитується від кожного подиху вітру, і наче те, що ти бачиш зі своєї висоти, тебе розчаровує.
– І справді, – беззвучно розсміявся він. – Подумати тільки! Колись я мав безрозсудність сказати, що ти звичайнісінька, така, як усі! Забираю ці слова назад. Бо ти – дивовижна і неповторна жінка, Меґі! Одна-єдина!
– А що сталося?
– Не знаю. Може, я виявив, що навіть ідоли Церкви мають глиняні ноги? Може, я справді продався за дешеву юшку? Може, я справді намагаюся втриматися за те, чого не існує? – Ральф зсунув брови, наче відчувши біль. – В цьому, мабуть, і полягає суть проблеми, якщо висловити її двома словами. Я – набір кліше. Який же він старий, прогірклий та скам’янілий, цей світ Ватикану.
– Я завжди була більш реальною, але ти так і не побачив цього.
– Але ж я нічого не міг вдіяти, правду кажу! Я знав, куди мені рухатися, але я не міг. З тобою я був би кращою людиною, хоча й без високої посади. Але я не міг, Меґі. Як мені хочеться, щоб ти це зрозуміла!
Вона ніжно взяла його під руку.
– Мій любий Ральфе! Я все бачу, і все розумію. Кожен із нас має в собі те, через що нездатен переступити, хоч криком кричи від болю. Ми є такими, якими ми є, от і все. Як та древня кельтська легенда про пташину з терновою колючкою в грудях – вона співає пісню свого серця, а потім умирає. Бо не може інакше, бо її до цього одержимо вабить. Ми знаємо, що чинимо хибно, ще до того, як це вчинити, але самоповага та гординя не дають змоги щось змінити, чи не так? Невже ти не розумієш, що кожен співає свою маленьку пісню, будучи переконаним, що це найпрекрасніша пісня з усіх, які чув цей світ. Ми самі створюємо власні тернові колючки і навіть не думаємо зупинитися і замислитися про наслідки. Все, що ми можемо, – це страждати від болю і запевняти себе, що він був того вартий.
– Ось цього я й не розумію. Навіщо біль? – Він поглянув на її руку, яка ніжно торкалася його і водночас завдавала нестерпного болю. – Чому біль, Меґі?
– А ти Бога спитай, Ральфе, – відказала Меґі. – Біль – це в Його віданні, хіба ж ні? Він створив нас такими, якими ми є. Він створив увесь світ. Отже, це Він створив і біль.
* * *
Боб, Джек, Джимс та Петсі зібралися на вечерю, бо то була субота. Наступного дня отець Ветті мав відслужити месу, але Боб йому зателефонував і попередив, що на фермі нікого не буде. Така собі безневинна брехня, щоби зберегти анонімність приїзду кардинала Ральфа. П’ятеро хлопців Клірі тепер ще більш схожі на Педді, старші, повільніші у розмові, надійні й витривалі, як земля. А як вони Дейна любили! Очей, здавалося, з нього не зводили, навіть проводжали його до кімнати, коли той ішов спати. Авжеж вони дочекатися не могли того дня, коли він приєднається до них, щоб разом господарювати на Дрогеді.
Кардинал Ральф виявив-таки причину ворожого ставлення Джастини до себе. Річ у тім, що він сподобався Дейну, хлопець ловив кожне його слово, постійно крутився біля нього – і Джастину банально замучили ревнощі.
Коли діти пішли нагору спати, він окинув поглядом тих, хто лишився: братів, Меґі та Фіону.
– Фі, відірвися на хвилину від свого столу, – сказав кардинал. – Іди сідай із нами. Я хочу з усіма вами поговорити.
Вона й досі трималася добре і не втратила постави, от тільки груди обвисли і в талії трохи погладшала, та й то скоріше через вік, а не через надмір ваги. Вона мовчки сіла напроти кардинала в кремове крісло поруч із Меґі, а брати примостилися на кам’яній лавці неподалік.
– Це стосується Френка, – почав він.
Ім’я немов зависло, резонуючи у повітрі, таке далеке, майже забуте.
– Про Френка? – стримано спитала Фіона. – А що?
Меґі відклала в’язання і поглянула на матір, а потім – на кардинала Ральфа.
– Розкажи нам, Ральфе, – швидко мовила вона, побоюючись, що материного самовладання надовго не вистачить.
– Френк відбув майже тридцятирічний термін ув’язнення, ви знаєте це? – спитав кардинал. – Мені відомо, що мої люди тримали вас у курсі, хоча я попрохав їх не засмучувати вас без крайньої потреби. Я щиро вірю, що ані Френку, ані вам не стало б легше, якби ви дізналися про болісні подробиці його самотності та відчаю, бо ніхто з нас нічим не зміг би йому допомогти. Наскільки я знаю, його випустили б на волю багато років тому, якби не його погана репутація через схильність до насильства та через психічну неврівноваженість у перші роки у в’язниці міста Гульберн. Навіть під час війни, коли багатьох в’язнів відпустили служити в армії, бідолашному Френку відмовили.
Фіона відірвала руки від обличчя.
– Це все його норов, – мовила вона без натяку на емоції в голосі.
Здавалося, кардиналу було важко добирати правильні слова; і поки він намацував їх, вся родина споглядала його зі змішаними почуттями жаху й надії, хоча не за добробут Френка вони турбувалися.
– Ви, мабуть, страшенно здивуєтеся, дізнавшись, навіщо я приїхав до Австралії через стільки років, – нарешті сказав кардинал Ральф, не дивлячись на Меґі. – Я не завжди думав про ваші життя, і я це усвідомлюю. Спочатку я думав про себе і ставив себе на перше місце. А коли Його Святість винагородив мої труди на благо Церкви кардинальською мантією, я поставив собі питання: а чи зможу я зробити для родини Клірі щось таке, що засвідчило б мою повагу до них і турботу. – Він глибоко вдихнув і поглянув на Фіону, а не на Меґі. – Я приїхав до Австралії, щоб подивитися, чи можна щось зробити для Френка. Пам’ятаєш, Фіоно, нашу розмову після загибелі Педді та Стю? Двадцять років пройшло, а я й досі не можу забути вираз твоїх очей. Немов вся жвавість, все бажання жити покинули тебе.
– Так, – різко мовив Боб, прикипівши поглядом до матері. – Саме так воно й було.
– Френка звільняють під слово честі, – сказав кардинал. – Це єдине, що я міг зробити, аби продемонструвати, що я й справді про вас турбуюся.
Якщо кардинал очікував, що давно згаслі очі Фіони раптом спалахнуть яскравим світлом життя, то на нього чекало сильне розчарування: спочатку в них замерехтів слабенький вогник, якому тягар прожитих років не дав би розгорітися в повну силу. Але в очах її синів він побачив справжню силу цього вогню і відчув корисність і потрібність свого покликання так, як не відчував його відтоді, коли спілкувався з молодим німецьким солдатом із незвичним ім’ям.
– Дякую, – тільки й сказала Фіона.
– Ви покличете його сюди, на Дрогеду? – спитав він чоловіків Клірі.
– Це його домівка, тут йому місце, – стисло відповів Боб.
Усі схвально закивали головами, окрім Фіони, яка, здавалося,зациклилася на якомусь своєму видінні.
– Він уже не той, колишній Френк, – лагідно говорив далі кардинал Ральф. – Перш ніж їхати сюди, я відвідав його в тюрмі й сповістив йому новину, і мені довелося сказати, що увесь цей час на Дрогеді знали, що з ними сталося і де він є. Якщо я скажу вам, що він сприйняв це досить спокійно, то це дасть вам декотре уявлення про те, настільки він змінився. І він був просто… вдячний. Сказав, що жде не діждеться знову зустрітися з родиною, а особливо – з Фіоною.
– А коли його випускають? – спитав Боб, прокашлявшись і таким чином даючи матері час оговтатися, бо вона ще не поборола страх перед тим, що може трапитися, коли повернеться Френк.
– За тиждень-два. Він приїде нічним поштовим потягом. Я хотів відправити його літаком, але він сказав, що волів би приїхати потягом.
– Ми з Петсі зустрінемо його, – радо запропонував Джимс, але враз осунувся. – Ой, ні! Ми ж не знаємо, який він!
– Ні, – озвалася Фіона. – Я сама його зустріну. Я ще зможу з’їздити сама на авто до Джилі.
– Мама має рацію, – твердо мовила Меґі, випереджаючи хор заперечень від братів. – Нехай мама сама його зустріне. їй першою належить із ним побачитися. Це її право.
– Ну, досить, мені треба роботу робити, – хрипко мовила Фіона і рушила до свого столика.
Всі п’ятеро братів підвелися, як один.
– Та й нам, мабуть, вже пора спати, – сказав Боб, нарочито позіхаючи. Він сором’язливо всміхнувся кардиналу Ральфу. – Як у давнину, коли ви служили ранками месу.
Меґі згорнула в’язання, відклала його і підвелася.
– Тоді і я скажу «добраніч», Ральфе.
– Добраніч, Меґі. – Він провів її поглядом, коли вона виходила з кімнати, а потім обернувся до зсутуленої спини Фіони. – Добраніч, Фіоно.
– Прошу? Ти щось сказав?
– Добраніч, кажу.
– Ой, добраніч, Ральфе.
Йому не хотілося йти нагору так швидко після Меґі.
– Піду, мабуть, погуляю перед сном. Знаєш, що, Фі?
– Ні, не знаю, – відказала вона байдужим голосом.
– Ти мене й на секунду не обдуриш.
Вона пирснула від сміху, і звук вийшов якийсь химерний.
– Та невже? А я гадала, що можу.
Пізня ніч, і зорі. Південні зорі, що вічно мандрують небесами. Він назавжди втратив із ними зв’язок, хоча вони нікуди не поділися, вони й досі тут, надто далекі, щоб зігріти, надто відсторонені й байдужі, щоби втішити. Вони ближче до Бога, котрий між ними немов слабенький, ледь помітний серпанок. Ральф довго стояв, вдивляючись у зоряне небо, прислухаючись до вітру в деревах і всміхаючись.
Не маючи охоти зустрічатися з Фі, він піднявся сходами на дальньому кінці будинку; лампа над її столом і досі горіла, і йому було видно її силует – Фіона працювала. Бідолашна Фіона. Як їй, мабуть, страшно лягати в постіль! Хоча, коли з’явиться Френк, це буде легше. Можливо.
Верхній майданчик сходів зустрів його щільною стіною тиші; на вузенькому коридорному столику стояла кришталева лампа, кидаючи довкола тьмяне світло для комфорту тих, кому вночі здумається вийти; вона мерехтіла під легеньким вітерцем, який поколихував штори на сусідньому вікні. Він пройшов повз неї, нечутно ступаючи м’яким килимом.
З широко розчинених дверей спальні Меґі линуло світло, а самі двері на якусь мить затулили від нього світло коридорної лампи; він зайшов, зачинив за собою її двері й повернув ключ. Меґі, накинувши широкий халат, сиділа у кріслі біля вікна, що виходило на поглинуте темрявою пасовисько Гоум Педдок; повернувши голову, вона мовчки дивилася, як Ральф підійшов до ліжка і сів скраю. Меґі повільно піднялася і підійшла до нього.
– Давай допоможу тобі зняти чоботи. Саме тому я й не ношу черевики чи чоботи з високими халявами: не можу їх зняти без спеціального важеля, а важіль руйнує добре взуття.
– А ти навмисне вдягла такий халат, Меґі?
– Це ти про трояндовий попіл? – усміхнулася вона. – Це завжди був мій улюблений колір. Річ у тім, що він пасує до мого волосся.
Він виставив одну ногу, і вона стягнула з неї чобіт, а потім виставив другу.
– Ти й не сумнівалася, що я прийду до тебе, Меґі?
– Я ж казала тобі. На Дрогеді ти мій. Якби ти не прийшов до мене, то я прийшла б до тебе сама, можеш навіть не сумніватися.
Вона стягнула йому через голову сорочку і на мить із пронизливою чуттєвістю затримала руку на його голій спині, потім пішла до лампи і прикрутила її, а Ральф тим часом розвішав свої речі на спинці стільця. Потім він почув шерхіт – то вона скинула свій халат. «Завтра вранці я служитиму месу. Але то буде завтра вранці, коли магія минеться. А тепер ніч, і Меґі. Я так хотів її. Завжди. Вона теж, як святе причастя».
* * *
– А я гадав, що ви будете в червоній сутані! – розчаровано мовив Дейн.
– Інколи я вдягаю її, Дейне, але лише в стінах палацу. За його межами я ношу чорну сутану з червоним поясом, як і тепер.
– А ви й справді маєте палац?
– Так.
– І там повно люстр?
– Так, але Дрогеда має їх не менше.
– Ой, яка там Дрогеда! – з відразою сказав Дейн. – Не сумніваюся, що наші крихітні порівняно з вашими. Хотілося б побачити ваш палац і вас у червоній сутані.
Кардинал Ральф усміхнувся.
– Хтозна, Дейне! Може, одного дня й побачиш.
У глибині хлопчикових очей завжди ховався дивовижний вираз якоїсь задумливої відчуженості. Коли Дейн прийшов на месу, кардинал Ральф помітив, що цей вираз посилився, став помітнішим, але він не впізнав його, хоча й відчув, що вже десь бачив таке. Бо жоден чоловік не бачить себе у дзеркалі таким, яким він є насправді. І жодна жінка.
* * *
Людді та Енн Мюллери мали приїхати на Різдво, як робили це щороку. Великий будинок повнився безтурботними людьми, які збиралися відзначити найкраще Різдво за багато років; Мінні та Кет працювали, невлад поспівуючи, і місіс Сміт безперервно всміхалася, від чого її пухкеньке личко висіювалося зморщечками; Меґі без нарікань віддала Дейна під опіку кардинала Ральфа, навіть Фіона мала щасливіший вигляд і не так часто прилипала до свого столу. Чоловіки хапалися за кожну можливість повернутися на вечір додому, бо після пізньої вечері вітальня гуділа розмовами, а місіс Сміт призвичаїлася готувати закуску на сон грядущий – грінки з розтопленим сиром, гарячі здобні булочки з маслом та коржики з ізюмом. Кардинал Ральф запротестував, що від такої кількості смачної їжі він погладшає, але після трьох днів перебування на дрогедському повітрі, спілкування з дрогедськими мешканцями та споживання дрогедських харчів він, здавалося, таки позбувся тієї худорлявості й виснаженого вигляду, який мав, коли приїхав сюди.
Четвертий день видався надзвичайно спекотним. Кардинал Ральф поїхав із Дейном загнати отару овець, похмура Джастина залишилася сама в хижці серед перцевих дерев, а Меґі вилежувалася на плетеній канапці з подушками на веранді. Її тіло наситилося і розслаблено обм’якло; вона почувалася щасливою. Жінка може прекрасно жити без цього роками, але коли це траплялося з єдиним коханим чоловіком – це вдвічі приємніше. Коли вона бувала з Ральфом, оживала кожна часточка її єства, окрім тієї, яка належала Дейну; а коли вона бувала з Дейном, оживала кожна часточка її єства, окрім тієї, що належала Ральфу. І лише тоді, коли вони були побіля неї одночасно, як тепер, вона почувалася абсолютно щасливою. Що й не дивно: Дейн був її сином, а Ральф був її чоловіком.
Однак була одна обставина, що затьмарювала її щастя: Ральф так і не здогадався. Тому вона вперто мовчала про свою таємницю. Якщо він сам цього не побачив, то навіщо про це казати? Бо що він такого зробив, щоб заробити право на це знання? Те, що Ральф хоч на мить повірив, що вона з власної волі могла повернутися до Люка, стало останньою краплею. Він не заслуговував на те, щоб йому про це розповісти, якщо так погано про неї подумав. Інколи вона відчувала на собі холодний іронічний погляд Фіони, але, як нічого не було, так само холодно й іронічно дивилася на неї у відповідь. Фі зрозуміла, вона все зрозуміла, в цьому сумніву не було. Зрозуміла прихований гнів на Ральфа, обурення і бажання відомстити за довгі роки самотності. Ганявся за прекрасними, але ілюзорними веселками – ось чим займався Ральф де Брикасар, тож із якого дива вона даруватиме йому найпрекраснішу веселку у світі – свого сина? Нехай залишається сам. Нехай страждає, так і не дізнавшись.
Задзвонив телефон – міжміський дзвінок; Меґі спочатку слухала, лежачи на канапці, а потім, здогадавшись, що Фіони поблизу немає, неохоче підвелася і взяла слухавку.
– Місіс Фіону Клірі, будь ласка, – сказав чоловічий голос.
Меґі гукнула Фіону, та підійшла й взяла слухавку.
– Фіона Клірі слухає, – сказала вона, а потім замовкла, слухаючи, і її обличчя поступово змінилося й пополотніло так, як і у дні після загибелі Педді та Стюарта. Воно зібгалося і стало нещасним. – Дякую, – відповіла вона і поклала слухавку.
– Що таке, мамо?
– Френка випустили з в’язниці. Він прибуде сьогодні вечірнім поштовим потягом. – Поглянувши на годинника, вона додала: – Треба поспішати, вже кілька хвилин на другу.
– Дозволь мені поїхати з тобою, – запропонувала Меґі. Її сповнило щастям, і вона не помітила материного розчарування, лише відчула, що ця зустріч не стане для Фіони безхмарно-радісною.
– Ні, Меґі, все буде гаразд, я впораюся. Потурбуйся, щоб тут все було нормально, і затримай вечерю до мого повернення.
– Хіба ж це не прекрасно, мамо? Френк повертається додому на Різдво!
– Так, – сказала Фіона. – І справді прекрасно.
* * *
В ці дні ніхто не подорожував поштовим поїздом, якщо була можливість летіти літаком, тому коли поштовик відчмихав від Сіднея до Джилі шістсот миль, висадивши по маленьких містечках купу пасажирів (більшість яких їхали другим класом), йому залишалося позбутися невеличкої жменьки подорожніх.
Начальник станції кивком голови привітався з місіс Фіоною Клірі, але навіть і думки не мав про те, щоб почати з нею розмову. Він провів її поглядом, поки вона спускалася дерев’яним місточком, що вивищувався над коліями, і залишив її самотньо й непорушно стояти на платформі. «Ти диви яка стильна підстаркувата дівка, – подумав він, – сучасне плаття й капелюх, туфлі на високих підборах. І досі гарна фігура, та й зморщок на лиці небагато для такого віку; одразу видно, що дружини заможних тваринників живуть, як у Бога за пазухою».
Тому зовнішньо Френк упізнав матір швидше, аніж вона його, хоча серце безпомилково вказало їй на сина. Йому було п’ятдесят два роки, і за час відсутності він із молодика перетворився на зрілого чоловіка. Чоловік, що стояв на станційній платформі в променях призахідного сонця, був худий, мов примара, і страшенно блідий. Коротко стрижений, невисокий на зріст, у безформному одязі, що висів на фігурі, але не міг приховати чималу силу, він стояв, а його красиві руки міцно стискали криси сірої повстяної шляпи. Френк не горбився, на вигляд був не хворий, він просто стояв, безпорадно мнучи в руках отого капелюха, і начебто не чекав, що хтось зустрічатиме його, бо не знав, що робити далі.
Тримаючи себе в руках, Фіона швидко пройшла платформою.
– Привіт, Френку, – сказала вона.
Він підняв очі, що колись спалахували вогнем, а тепер дивилися на неї з обличчя чоловіка, що помітно постарів. То були не Френкові очі. Якісь виснажені, сповнені терплячості й страшенної втоми. Та коли вони увібрали в себе постать Фіони, в них з’явився надзвичайний вираз, то був вираз умирущого – пораненого й безпорадного, який благав допомоги.
– Ой, Френку! – скрикнула вона і, обійнявши його, стала чукикати його голову на своєму плечі. – Все нормально, все гаразд, – лагідно проспівала вона, а потім іще раз ніжно повторила: – Усе гаразд.
* * *
Спочатку він мовчки сидів у авто, але коли «ролс-ройс» вибрався з міста і набрав швидкість, Френк виявив цікавість до світу довкола і визирнув у вікно.
– Все точнісінько таке, як і було, – прошепотів він.
– Ще б пак. Час у цих краях не летить, а повзе.
Гуркочучи на дошках, вони переїхали дерев’яний місток над тоненьким багнистим рівчаком, вздовж якого росли плакучі верби; дно здебільшого пересохло, оголивши сплутане коріння, пересипане гравієм, де-не-де в ньому стояли коричневі від багнюки калюжі, а на кам’янистих пустирях повсюди росли евкаліпти.
– Барвон, – мовив Френк. – Ніколи не сподівався побачити його знову.
Позаду них здійнялася хмара куряви; вони помчали шляхом прямим, наче чітка лінія в шкільному зошиті, прокреслена величезною трав’янистою рівниною, де не було видно дерев.
– Це новий шлях, мамо? – Здавалося, він відчайдушно намагається зав’язати розмову, щоб надати ситуації природності й невимушеності.
– Так, дорогу проклали навпростець від Джилі до Мільпарінки щойно скінчилася війна.
– Могли б її хоч трохи смолою обробити, щоб не залишати ту остогидлу пилюку.
– А навіщо? Ми вже звикли ковтати пилюку, а уяви, скільки грошей пішло б на полотно достатньо міцне, щоб витримувати дощі й багнюку! Цей шлях прямий, як стріла, його регулярно розрівнюють грейдером, до того ж він скоротив тринадцять із наших двадцяти семи воріт. Між Джилі та Дрогедою лишилося тільки чотирнадцять, і постривай трохи – невдовзі ти побачиш, що ми з ними зробили, Френку. Не треба відчиняти і зачиняти ворота.
«Роле» підкотився по апарелі до сталевих воріт, і ті неохоче піднялися; щойно авто проїхало під ними і здолало кілька ярдів дороги, як вони знову опустилися.
– Чудеса, та й годі!
– Ми були першою тутешньою фермою, котра встановила автоматичні звідні ворота – але тільки між дорогою на Мільпарінку та господарством, ясна річ. Ворота між вигонами так само треба відчиняти й зачиняти вручну.
– Тому, хто вигадав їх, напевне, доводилося відчиняти й зачиняти ворота мільйон разів, однозначно, – весело вишкірився Френк; це була перша ознака доброго настрою, яку він виявив.
Але потім він замовк, тож його мати зосередилася на дорозі; вона не поспішала підштовхувати його до розмови. Коли вони проїхали в останні ворота й опинилися на пасовиську Гоум Педдок, Френк аж охнув.
– Я й забув, як тут красиво, – сказав він.
