Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 46 страниц)
Інколи, коли він не здогадувався, що за ним слідкують, Меґі поглядала на нього, відчайдушно намагаючись закарбувати у своєму мозку його обличчя, його зовнішність, бо пам’ятала, що попри всю її любов до Френка, з роками його образ побляк. Вона бачила Ральфові очі, ніс, рот, дивовижно красиві сріблясті пасма у чорному волоссі, високе мускулисте тіло, що зберегло в собі молодечу стрункість та пружність, хоча вже трохи осіло і втратило гнучкість. А тоді він повертався до неї і бачив, що вона за ним спостерігає, і був у його очах вираз прихованої печалі, якоїсь приреченості. Меґі розуміла приховану думку, принаймні їй здавалося, що розуміла: він мусить їхати, мусить повернутися до Церкви та до своїх обов’язків, які, можливо, виконуватиме не так ревно, зате більш вправно. Бо лише той, хто перечепився і впав, знає про зрадливість долі й небезпечність шляху.
Одного дня вони лежали на пляжі, коли сонце нахилилося так низько, що скривавило океан і позолотило кораловий пісок. Він обернувся до неї.
– Меґі, я ніколи не був такий щасливий і такий нещасливий.
– Знаю, Ральфе.
– Я знаю, що ти знаєш. Може, саме за це я й кохаю тебе? Ти начебто звичайна і зовсім незвичайна. Невже я інтуїтивно відчув це стільки років тому? Певно, що так. Ота моя пристрасть до тіціанського золотисто-каштанового волосся… Я і не здогадувався, куди вона мене приведе! Я кохаю тебе, Меґі.
– Ти їдеш?
– Завтра. Я мушу. Мій корабель відпливає до Генуї менше, ніж за тиждень.
– До Генуї?
– Фактично, я їду до Рима. Надовго, можливо, – до кінця моїх днів. Хтозна.
– Не турбуйся, Ральфе. Я відпущу тебе, не влаштовуючи сцен. Мій час теж майже вибіг. Я збираюся кинути Люка і повернутися до Дрогеди.
– О, Господи! Невже через оце, невже через мене?
– Звісно, що ні, – збрехала вона. – Я вирішила ще до того, як ти приїхав. Люк не бажає мене або ж я йому не потрібна, тому він анітрохи за мною не жалкуватиме. Але мені потрібна домівка, власна домівка, і мені здається, що Дрогеда – найбільш підхоже місце. Негоже, щоб Джастина зростала у домі, де я буду служницею, хоча я знаю, що Енн і Людді не ставляться до мене, як до служниці. Але я уявляю себе там саме служницею, і саме служницею вважатиме мене Джастина, коли виросте і збагне, що нормальної домівки вона не має. У певному сенсі їй це завжди буде не до вподоби, а я ж мушу зробити для неї все, що зможу. Тому я повертаюся до Дрогеди.
– Я писатиму тобі, Меґі.
– Ні, не треба. Невже ти гадаєш, що після такого мені потрібні листи? Я не хочу, щоб щось загрожувало тобі, зробило жертвою злих та безпринципних людей. Тому не треба листів. Якщо ти коли-небудь приїдеш до Австралії, то буде цілком природно, що захочеш відвідати Дрогеду, і тому я попереджаю тебе, Ральфе: є два місця на землі, де ти належиш спершу мені, а вже потім Богу. Це тут, на Метлоці, та на Дрогеді.
Він пригорнув Меґі й притиснув до себе, погладжуючи її яскраве волосся.
– Меґі, я всім серцем бажаю одружитися з тобою, щоб надалі завжди бути разом. Я не хочу тебе покидати… У певному сенсі я ніколи не буду вільним від тебе. Не треба мені було на Метлок приїжджати. Але ми не можемо змінитися, стати не такими, якими ми є. І, може, це й на краще. Тепер я знаю про себе те, чого ніколи не знав би і з чим ніколи не зіткнувся б, якби сюди не приїхав. Краще мати справу з тим, що вже знаєш, аніж із тим, чого не знаєш. Я кохаю тебе. Завжди кохав і кохатиму. Не забувай цього.
Наступного дня з’явився Роб – уперше відтоді, як висадив Ральфа, і терпляче чекав, поки вони попрощаються. Точно не молодята, бо він приїхав пізніше, а від’їжджає раніше. І на таємних коханців не схожі. Вони одружені – це написано у них на обличчях. І люблять одне одного, справді дуже люблять. Як він зі своєю господинею; велика різниця у віці сприяє міцності шлюбу.
– До побачення, Меґі.
– До побачення, Ральфе. Бережи себе.
– Берегтиму. І ти себе бережи.
Він нахилився поцілувати її; попри тверде рішення не робити цього, Меґі міцно обняла його, але коли він зняв її руки зі своєї шиї, вона холодно сховала їх собі за спину, і там затримала.
Ральф увібрався до авто і сидів непорушно, поки Роб розвертався, а потім уставився поглядом у вітрове скло, жодного разу не озирнувшись. Мало хто з чоловіків здатен на таку витримку, подумав Роб, який ніколи не чув про Орфея. Вони мовчки проїхали крізь джунґлі й добралися до океанського боку острова Метлок, туди, де стояла довга пристань. Коли вони потискали один одному руки, Роб поглянув у обличчя чоловіка і здивувався. Іще ніколи не бачив він таких людяних і сумних очей. А відчуженість зникла з очей архієпископа Ральфа назавжди.
* * *
Коли Меґі повернулася до Хіммельхоху, Енн відразу ж відчула, що втратить її. Так, то була та сама Меґі, але набагато впевненіша у собі і якась інакша. Що б там архієпископ Ральф не казав їй перед поїздкою на Метлок, але на острові все склалося так, як хотілося Меґі. Нарешті. Давно пора.
Вона взяла Джастину на руки, немов тільки тепер збагнула, що означає бути її матір’ю, і стала, чукикаючи малу і з усмішкою оглядаючи кімнату. Її очі зустрілися з очима Енн і були вони такі жваві, такі сяючі, що на очах в Енн виступили сльози радості.
– Я вам така вдячна, Енн, така вдячна!
– Тю, а за що?
– За те, що прислали Ральфа. Ви, напевне, знали, що після цього я залишу Люка, тож спасибі вам і за це, моя люба. О, ви навіть не уявляєте, як це мені допомогло! Знаєте, до приїзду Ральфа я вирішила було залишатися з Люком. Але тепер я повертаюся на Дрогеду і більше ніколи й нікуди звідти не поїду.
– Я страшенно не хочу, щоб ти їхала, а ще більше я не хочу, щоб звідси їхала Джастина, але я рада за вас обох, Меґі. Люк ніколи не дасть тобі нічого, крім нещастя.
– А ви знаєте, де він є?
– Щойно повернувся з цукроочисного заводу в Сіднеї. Рубає тростину поблизу Інгема.
– Попередьте його, що я приїду з ним побачитися. І, хоч як би мені не було огидно, переспати з ним.
– Що?
Очі Меґі засвітилися.
– У мене двотижнева затримка, а в мене ніколи не буває затримок навіть на день. Востаннє це трапилося тоді, коли ми зачали Джастину Я вагітна, Енн, я точно знаю, що вагітна!
– О, Боже! – охнула Енн, поглянувши на Меґі так, немов ніколи не бачила її раніше. Втім, такою вона її, можливо, ще не бачила. Вона облизала пошерхлі губи і, затинаючись, сказала:
– Це може бути фальшива тривога.
Та Меґі впевнено похитала головою.
– Ой, ні! Я вагітна. У кожної жінки свої ознаки.
– Нічогенька халепа, якщо ти й справді вагітна, – промимрила Енн.
– О, Енн, не будьте сліпою! Невже ви не бачите, що це означає! Я ніколи не матиму Ральфа, і я завжди знала, що ніколи не матиму його. Але ж він буде зі мною, буде! – Меґі розсміялася і стиснула Джастину так міцно, що Енн перелякалася, що мала заверещить, але дивно – вона не заверещала. – Я маю ту частину Ральфа, яку ніколи не матиме Церква, ту його частину, яка продовжує рід із покоління в покоління. Завдяки мені він житиме далі, бо я знаю, що у мене буде син! А у цього сина будуть свої сини, і сини синів – тут я випередила самого Господа Бога! Я кохала Ральфа з десяти років і, напевне, кохатиму його й тоді, коли мені буде сто. Але хоча він не мій, його дитина буде моєю. Моєю, Енн, моєю!
Пристрасть та піднесення поступово вщухли; і вона знову стала колишньою, добре знайомою Меґі, тихою й милою, але з досить помітною струною залізної непохитності, що давала їй здатність протистояти значно більшим труднощам. Енн замислилася – невже це сталося лише тому, що я послала на острів Метлок Ральфа де Брикасара? Хіба ж це можливо, щоб хтось отак різко змінився? Енн так не думала. Напевне, ця риса була притаманна Меґі, про її існування і не підозрювали. У характері Меґі була не тоненька залізна струна – то була справжня сталева линва.
– Меґі, якщо ти мене хоч трішки любиш, пообіцяй, що дещо затямиш заради мене, гаразд?
Великі сірі очі звузилися до щілинок і хитро зблиснули.
– Що ж спробую!
– Коли я прочитала усі свої книжки, то взялася за фоліанти, що їх зібрав Людді, й за багато років перечитала їх майже всі. Особливо мені сподобалися книги з древньогрецької міфології, вони мене заворожили. З цих книг випливає, що древні греки знали все про все і для кожного явища чи предмета мали конкретне слово; немає такої життєвої ситуації, для якої вони не мали б чіткого визначення та опису.
– Знаю. Бо й сама прочитала багацько книжок Людді.
– Тоді ти маєш знати. Греки стверджують, що коли щось любиш поза межами здорового глузду, то це гріх проти богів. І пам’ятаєш, там йдеться, що коли когось кохають наперекір здоровому глузду, боги стають ревнивими і знищують об’єкт кохання у розквіті сил. У цьому – важливий урок та істина, Меґі. Любити так сильно – це богохульство!
– Богохульство, Енн! Ось де ключове слово – богохульство! Але я не любитиму сина Ральфа богохульно. Я любитиму його з непорочністю Святої Богородиці.
У карих очах Енн палахкотів смуток.
– Зрозуміло, але чи любила сама Богородиця непорочно? Бо об’єкт її кохання був знищений у цвіті літ, хіба ж ні?
Меґі поклала Джастину в колиску.
– Чому бути, того не минути. Я не можу мати Ральфа, але я можу мати від нього дитину. І я почуваюся так, немов… Мені здається, що в моєму житті з’явилася мета! Оце й було найгіршим за останні три з половиною роки – мені здавалося, що я живу безцільно! – Вона всміхнулася і її обличчя осяв вираз рішучості.
– Я захищатиму цю дитину всіма доступними мені засобами, у що б це мені не вилилося. І найперше – ніхто, включно з Люком, не має права вказувати мені, яким ім’ям я маю назвати майбутню дитину. Бо це моє право. Мене нудить від одної лише думки про необхідність переспати з Люком, але я зроблю це. Я пересплю з самим дияволом, аби тільки він забезпечив майбутнє цієї дитини. А потім я повернуся додому, на Дрогеду, і, сподіваюся, більше ніколи Люка не побачу. – Меґі повернулася від колиски. – Ви з Людді приїдете провідати нас? На Дрогеді завжди знайдеться місце для друзів.
– Раз на рік – скільки ми живі будемо. Нам із Людді дуже хотілося б бачити, як зростає Джастина.
* * *
Лише думка про майбутню дитину Ральфа підтримувала хитку хоробрість Меґі, коли невеличкий вагон-мотор, погойдуючись і посмикуючись, долав довгі милі до Інгема. Якби не впевненість у тому, що в її лоні зростає нове життя, то секс із Люком здався б їй найбільшим гріхом проти самої себе; але заради Ральфової дитини вона була готова зійтися із самим дияволом.
Вона знала, що з практичної точки зору це теж нелегко. Але вона накреслила план майбутніх дій так ретельно, наскільки дозволяв їй максимум власної проникливості, і, як це не дивно, з допомогою Людді. Від нього нічого не приховати – надто вже розумний та проникливий він був, та й користувався необмеженою довірою Енн. Він із сумом поглянув на Меґі, похитав головою і дав їй прекрасну пораду. Ясна річ, про справжню мету візиту Меґі до Люка нічого не говорилося, але Людді, як і більшість людей, які читали розумні фоліанти, легко додав два до двох.
– Не треба казати Люку, що ти збираєшся кинути його, коли він зморений повернеться від своєї тростини, – делікатно зауважив Людді. – Буде значно краще, якщо ти підловиш його у доброму гуморі, еге ж? Тож найкраще побачитися з ним увечері в суботу або вранці у неділю, коли скінчиться його тижнева зміна на кухні. Розповідають, що Люк – найкращий кухар серед рубачів, він навчився куховарити ще тоді, коли був жалюгідним стригалем-початківцем, а стригалі набагато вимогливіші їдоки, аніж рубачі. Тобто я хочу сказати, що кухонна зміна – це для нього, наче відпочинок, бо куховарить він граючись. Отже, пояснюю ще раз, Меґі: новиною про майбутню дитину Люка треба ошелешити тоді, коли він почуватиметься пречудово після тижня, проведеного на кухні.
Останнім часом Меґі думала, що вона давно розучилася червоніти; вона незмигно дивилася на Людді, й жодного разу навіть не зашарілася.
– А ви не могли б дізнатися, в який саме тиждень Люк куховаритиме? Якщо ж ви не зможете, то як це зробити?
– Та все буде в ажурі! – бадьоро відповів Людді. – Я неодмінно дізнаюся. Бо повсюдно маю багато нашорошених вух та завидющих очей.
У суботу підвечір Меґі приїхала до Інгема і влаштувалася в готелі, який видався їй більш респектабельним. Усі міста півночі Квінсленду мають по готелю на кожному розі в кожному кварталі. Залишивши свою невеличку валізку в номері, вона пройшла до похмурого фойє, щоб знайти там телефон. У місто на тренувальний матч приїхала команда гравців у регбі, й вони групками вешталися коридорами – напівголі, напідпитку, а забачивши Меґі, вітали її появу гучними привітаннями, поплескуючи її по спині та сідниці. Поки Меґі добралася до телефону, вона тремтіла від страху – вся ця авантюра здавалася їй суцільним кошмаром. Але, долаючи гамір та відвертаючи погляд від п’яних пик футболістів, вона примудрилася таки додзвонитися на ферму Брауна, де Люк рубав цукрову тростину, і попросила передати, що до Інгема приїхала його дружина і хоче з ним побачитися. Переляк на її обличчі змусив господаря готелю провести її до номера і почекати, поки Меґі замкнеться на ключ.
Прихилившись до одвірка, Меґі полегшено зітхнула й обм’якла. До їдальні вона піти не наважилася, хоча це означало бути голодною аж до повернення. На щастя, господар поселив її поряд із дамським туалетом, щоб вона, за потреби, мала змогу більш-менш спокійно пробиратися туди. Відчувши, що ледь тримається на ногах, Меґі дошкутильгала до ліжка, сіла, схиливши голову, й уставилась поглядом на свої тремтячі руки.
Всю дорогу думала вона про те, як найкраще зреалізувати задумане, і все її єство криком кричало: «Швидше, якомога швидше!» До переїзду в Хіммельхох їй ніколи не доводилося читати опису зваблення до статевої близькості, й навіть тепер, маючи на озброєнні кілька вичитаних переказів, вона не була впевнена в тому, що зробить це на практиці. Але вона мусила зробити це, бо знала, що коли почне говорити з Люком, увесь її план піде коту під хвіст. Бо в неї аж язик свербів сказати йому все, що вона про нього думала. Але це бажання повністю поглинало прагнення повернутися на Дрогеду, де син Ральфа буде у повній безпеці.
Тремтячи від страху в липкому солодкавому повітрі, вона зняла з себе одяг, лягла на ліжко і, заплющивши очі, спробувала не думати ні про що інше, окрім необхідності убезпечити Ральфову дитинку.
Коли Люк з’явився в готелі о дев’ятій вечора, регбісти йому не докучали: більшість із них уже лика не в’язали, а ті, що примудрялися триматися на ногах, були надто п’яні, щоб бачити далі своїх келихів із пивом.
Людді як у воду дивився: наприкінці своєї кухарської зміни відпочилий Люк бажав розважитися і випромінював доброзичливість. Коли молодший син Брауна приніс до бараку звістку від Меґі, він саме домивав посуд після вечері й планував поїхати велосипедом до Інгема, щоб разом із Арне та хлопцями влаштувати звичну суботню гулянку. Перспектива зустрітися з Меґі видалася йому привабливою альтернативою: після їхнього тижневого відпочинку в Атертоні він час від часу жадав її, попри фізичну виснаженість. Тільки страх перед розмовою на тему «Коли ж ми купимо власну домівку і заживемо, як люди?» утримувала його від того, щоб заскочити до Хіммельхоху, щоразу, коли йому доводилося бувати неподалік Данні. Але тепер вона сама до нього приїхала, і він був не проти провести з нею ніч у ліжку. Тому він нашвидкуруч домив тарілки, сів на велосипед і щосили крутив педалі близько милі; потім йому повезло – його підібрала вантажівка. Але коли його висадили разом із велосипедом за три квартали до готелю, де зупинилася Меґі, його ентузіазм помітно охолов: всі аптеки були зачинені, а при собі презервативів він не мав. Люк зупинився, витріщившись у вітрину на погризені міллю, розтріскані від спеки шоколадки та мертвих м’ясних мух, і знизав плечима. Що ж, можна ризикнути. Це буде лише раз, а якщо трапиться дитинча, то, дай Боже, щоб цього разу був хлопчик.
Меґі знервовано підстрибнула, зачувши, як він постукав у двері, встала з ліжка і, тупаючи босими ногами по підлозі, пішла до дверей.
– Хто там? – спитала вона.
– Люк, – почувся його голос.
Вона повернула ключ, прочинила двері й відступила убік, коли він поштовхом розчинив їх. Щойно він опинився у кімнаті, вона зачинила двері й вклякла, уставившись на нього. А він дивився на неї: на збільшені груди, кругліші та спокусливіші, аніж раніше, на соски, які після народження дитини з блідих стали темно-червоними. Якщо він потребував стимулу, то цей стимул був більш, ніж адекватним; Люк простягнув руки, підняв Меґі й поніс до ліжка.
Поки надворі було видно, вона й слова не промовила, хоча її дотик довів його до тремтливого бажання, якого він раніше й не знав. А тепер вона лежала, відсунувшись від нього, відсторонена і якась дивовижно далека.
Задоволений, він розпростерся, позіхнув і прокашлявся.
– І що ж привело тебе до Інгема, Меґ? – спитав він.
Вона повернула голову і широко розкритими очима, сповненими презирства, поглянула на нього.
– То що ж привело тебе до Інгема, Меґ? – знову спитав Люк.
Вона розтулила губи, усміхнулася.
– Я приїхала сказати тобі, що повертаюся на Дрогеду.
Він не повірив почутому, придивився до її обличчя і збагнув, що вона таки не жартує.
– Чому? – спитав він.
– Я казала тобі, що станеться, якщо ти не візьмеш мене до Сіднея, – пояснила Меґі.
Його ошелешення було щирим.
– Але ж Меґ! Чорт забирай, то було аж півтора роки тому! І ми були з тобою у відпустці! Чотири тижні в Атероні, які влетіли мені в копієчку! Після тої поїздки я не міг дозволити собі тебе ще й до Сіднея звозити!
– Після того ти був у Сіднеї аж двічі, й обидва рази без мене, – вперто наполягала вона. – Перший раз я ще можу зрозуміти, оскільки я ходила з Джастиною, але цього січня я аж ніяк не відмовилася б від поїздки до Сіднея.
– О, Господи!
– Який же ж ти скнара, Люку! – тихо мовила вона. – Ти отримав від мене двадцять тисяч фунтів, гроші, які по праву належать мені, та шкодуєш кільканадцять фунтів, щоб звозити мене до Сіднея. Мене нудить від тебе й твоїх грошей!
– Я до них навіть не доторкнувся, – сказав Люк, мало не плачучи. – Всі вони на місці, кожна копійчина, та ще й ті, що додалися.
– Авжеж. Лежать собі на банківському рахунку, як їм і належить. Ти й не збирався їх витрачати, еге ж? Ти що – молитися на них збираєшся, поклонятися, наче золотому тільцю? Люку, ти – жалюгідний скнара, і мусиш це визнати. Та ще й безпросвітний ідіот на додачу! Ти б до собак краще ставився, аніж ти ставишся до своєї дружини та доньки, ігноруючи і їхнє існування, і їхні потреби! Ти самовдоволений, марнославний та егоїстичний вилупок!
Пополотнілий, із тремтячими губами, Люк намагався знайти, що сказати; щоб Меґі отак накинулася на нього, особливо після такої казкової ночі… Це було наче смертельний укус прекрасного метелика. Несправедливість її звинувачень обурила його, але він не зміг придумати жодного аргументу, щоб переконати її у чистоті своїх помислів. Як і кожна жінка, Меґі бачила лише очевидне; вона не могла роздивитися його грандіозного і величного плану.
І Люк спромігся лише на таке:
– Ой, Меґ! – сказав тоном спантеличення, відчаю та безпорадності. – Я ж ніколи не поводився з тобою погано. Ніколи – це однозначно! Ніхто не зможе сказати, що я був жорстокий до тебе. Ніхто! Ти мала вдосталь їжі, дах над головою, тобі було тепло…
– О, так! – перервала вона його. – За це я тобі страшенно вдячна – ще ніколи в житті не було мені тепліше, аніж у цьому кліматі! – Меґі похитала головою і гірко посміхнулася. – Втім, який сенс розпинатися? Розмовляти з тобою – наче жбурляти горохом об цегляну стіну!
– Те ж саме і я можу сказати!
– Ану скажи, скажи. А я послухаю, – відказала Меґі крижаним тоном, вислизаючи з ліжка і вдягаючи трусики. – Я не буду з тобою розлучатися, – сказала вона. – Бо не збираюся ще раз виходити заміж. Якщо захочеш розлучитися, ти знаєш, де мене знайти. Абстрактно кажучи, винувата я сама, хіба ж ні? Це ж я тебе кидаю, принаймні саме так потрактують нашу ситуацію австралійські суди. І ви з суддею можете поплакатися один одному в жилетку, нарікаючи на віроломство й невдячність жінок.
– Та я ж ніколи тебе не кидав, – докірливо сказав Люк.
– Можеш забрати собі мої двадцять тисяч фунтів, Люку. Але від мене ти не отримаєш більше ні гроша. Свій майбутній дохід я втрачатиму на Джастину і на другу дитину, якщо мені поталанить її народити.
– То он у чім річ! – вигукнув Люк. – Ти приїхала сюди лише для того, щоб мати ще одну бісову дитину, еге ж? Така собі лебедина пісня, невеличкий подарунок від мене, який ти забереш із собою на Дрогеду! Головне – ще одна бісова дитина, а не я! Я для тебе ніколи нічого не значив, так? Для тебе я був лише биком-запліднювачем! Яка ж халепа, Господи!
– Саме такими і є більшість чоловіків для більшості жінок – биками-запліднювачами, – злобно відказала Меґі. – Всією своєю поведінкою ти пробуджуєш у мені найгірші риси, і тобі не дано цього зрозуміти. Та не переживай ти так! Розслабся і радій життю! Впродовж останніх трьох із половиною років я принесла тобі більше грошей, аніж уся зрубана тобою цукрова тростина. І якщо я народжу ще одну дитину, то це не твоє собаче діло. З цієї миті щоб я тебе більше ніколи в житті не бачила!
Вона вже вдягнулася. Підхопивши свою сумочку та невеличку валізу, Меґі взялася рукою за дверну ручку й обернулася.
– Послухай-но моєї поради, Люку, на той випадок, якщо ти заведеш собі іншу жінку, коли постарієш і не зможеш із колишнім ентузіазмом віддаватися цукровій тростині: не здумай із нею цілуватися. Ти надто широко роззявляєш рота, наче той пітон збираєшся заковтнути жінку. Може, слина, це не так вже й погано, але не тоді, коли вона тече потоком. – І Меґі демонстративно, з огидою витерла рот рукою. – Мені від тебе ригати хочеться! Люку О’Ніл, велике цабе! Та ти ніхто, нуль без палички!
Коли Меґі пішла, він сів скраю ліжка, тупо і довго витріщаючись на зачинені двері. А потім стенув плечима і почав удягатися. У північному Квінсленді це нетривала процедура. Лише шорти вдягнути – і все. Якщо він поквапиться, то ще встигне під’їхати до бараків разом із Арне та хлопцями. Добрий друже, стариган Арне. Які ж дурні деякі чоловіки! Секс – це одне, а товариші – то зовсім інше.
