Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 46 страниц)
Він з огидою сіпнув головою.
– Ні!
– А чоловіків?
– Вони гірші за жінок. Ні, чоловіків мені не хочеться.
– А самого себе?
– Найменш за все.
– Цікаво, цікаво… – Прочинивши другу половинку вікна, Мері Карсон увійшла до вітальні. – Ральф, кардинал де Брикасар! – саркастично мовила вона. Але тут, де її не бачили його чіпкі й розумні очі, вона важко впала у своє крісло з підголівником і міцно стиснула кулаки, таким чином висловлюючи свій гнівний протест проти несправедливості долі.
А голий отець Ральф зійшов із веранди на підстрижений газон і став, піднісши над головою руки й заплющивши очі. Дощ стікав по ньому теплими лоскотними струмочками, породжуючи на голій шкірі дивовижне відчуття. Було темно. А він і досі був спокійний та млявий.
* * *
Струмок вийшов із берегів, і вода, немов видершись палями, підібралася до будинку Педді та розлилася пасовиськом Гоум Педдок у напрямку садиби.
– Завтра вона спаде, – заявила Мері Карсон, коли стурбований Педді прийшов до неї зі звітом.
Як і зазвичай, вона мала рацію: впродовж наступного тижня вода спала і згодом повернулася до своїх звичних русел. Вийшло сонце, температура стрибонула до ста п’ятнадцяти у тіні, й трава виросла, наче на дріжджах – по стегна заввишки, чиста і така яскраво-зелена, що на неї аж боляче було дивитися. Витрушені від пилу вітром і вимиті дощем дерева виблискували, зі схованок, де вони перечекали негоду, повибиралися зграї папуг, щоб почистити серед зеленого листя свої райдужні пера, і защебетали ще веселіше.
Отець Ральф повернувся втішати своїх покинутих парафіян, безтурботно усвідомлюючи, що йому не попаде за тривалу відсутність, бо під його цнотливо-білою сорочкою, напроти серця, причаївся чек на тисячу фунтів. Єпископ шаленітиме від радості.
Овець перегнали на звичні пасовиська, а Клірі привчалися до провінційного обряду сієсти. Вставали вони о п’ятій ранку, до дванадцятої робили всю роботу, а потім падали у знемозі й спали, посмикуючись та пітніючи, до п’ятої години вечора. Так робили і жінки у домі, й чоловіки на пасовиськах.
Робота, яку не встигли переробити у першій половині дня, виконувалася після п’ятої вечора; вечеряти родина сідала на веранді після заходу сонця. Усі ліжка повиносили надвір, бо спека не спадала й уночі. Про яловичину довелося забути, харчувалися невеличкими вівцями, які не встигали завонятися до того, як їх тушу з’їдали. їхні шлунки прагнули чогось іншого, окрім нескінченного замкнутого кола з баранячих котлет, баранячого рагу та картопляної запіканки з січеною бараниною, баранини зі спеціями, смаженої баранини, вареної баранини з маринованими овочами та баранячої печені.
Але на початку лютого в житті Меґі та Стюарта відбулися різкі зміни. Їх відправили до школи-інтернату при монастирі в Джиленбоуні, бо ближче жодної школи не було. Педді сказав, що коли Гарольд підросте, навчатиметься заочно в католицькій чернецькій школі в Сіднеї, а оскільки Меґі та Стюарт призвичаїлися до школи та вчителів, то Мері Карсон щедро запропонувала оплачувати їхнє проживання й навчання в монастирі Святого Хреста. До того ж Фіона була надто зайнята Галом і не змогла б належним чином наглядати за заочним навчанням Меґі та Стюарта. За мовчазною згодою було вирішено, що Джек та Г’юї своє навчання не продовжать: землі Дрогеди потребували їхніх рук, і хлопці відчували потребу працювати на цій землі.
Після життя на Дрогеді атмосфера, що панувала в монастирі Святого Хреста, видалася Меґі та Стюарту якоюсь дивовижно мирною та спокійною. Особливо після школи Пресвятого Серця у Вахіне. Отець Ральф натяком дав зрозуміти черницям, що ці двоє дитинчат є його протеже, а їхня тітка – найбагатша жінка в усьому Новому Південному Уельсі. Тому сором’язливість Меґі перетворилася тут із пороку на чесноту, а Стюарт, завдяки своїй дивній відчуженості й звичці годинами вдивлятися в якісь далекі невидимі простори, заслужив на епітети «святий» та «праведний».
У монастирі й справді панували мир та спокій, бо пожильців тут було мало: люди, що мали достатньо грошей, щоб посилати своїх нащадків до школи-інтернату, віддавали перевагу Сіднею. У монастирі витав запах мастики та квітів, а його високі коридори повнилися тишею й атмосферою благочестя. Голоси лунали приглушено, життя йшло немовби за тонкою темною вуаллю, їх ніхто не бив палицею, ніхто на них не кричав, і з ними завжди був отець Ральф.
Він досить часто навідувався до дітей, забирав їх до себе додому і невдовзі пофарбував у вишуканий яблучно-зелений колір спальню, в якій зупинялася Меґі, купив туди нові штори на вікна та нове покривало для ліжка. А Стюарт спав у кімнаті, яка так і лишилася кремово-брунатною після двох ремонтів; просто отцю Ральфу ніколи не спадало на думку, поцікавитися, чи подобається там Стюарту: хлопець був чимось на кшталт доважки, наче його доводилося запрошувати до себе, тільки щоб не образити.
Чому йому так сподобалася Меґі, отець Ральф не знав, утім, він над цим і не замислювався. Хоча його проникливий розум підказував: усе почалося з почуття жалості, яке вразило його того дня на запиленій залізничній станції, коли він побачив нещасну малу, що стояла віддалік, відокремлена від родини, бо вона дівчинка. Однак питання, чому Френк тримався осторонь, його не цікавило взагалі, й жалості до нього священик не відчував. Бо було у цьому хлопцеві дещо, що вбивало ніжні почуття: лихе серце та душа, якій бракувало внутрішнього світла. Але ж Меґі… Вона розчулила його надзвичайно, і отець Ральф до кінця не розумів чому. Йому подобався колір її волосся, колір та форма її очей, дуже схожих на материні й тому надзвичайно гарних, але набагато ніжніших і більш чуттєвих; йому подобалася її вдача; він розумів, що це вдача суто жіноча – уступлива, але надзвичайно сильна. Ні, Меґі не бунтарка, навпаки: усе життя вона коритиметься, рухатиметься в межах своєї жіночої долі.
Однак цілісного й вичерпного пояснення з цього не складалося. Можливо, якби отець Ральф заглянув глибше собі в душу, то побачив би, що його почуття до цієї дівчинки стало дивовижним результатом поєднання часу, місця та особистості. Ніхто не вважав Меґі вартою уваги, і це означало, що в її житті був незаповнений простір, який він міг би заповнити і з упевненістю сподіватися на її любов; вона була ще дитиною, а значить, не становила загрози ані його звичному способу життя, ані його репутації священика; вона була красивою, а він цінував красу і вмів нею насолоджуватися; до того ж – і це отець Ральф усвідомлював найменш за все – Меґі заповнила порожнечу в його житті, яку не міг заповнити Бог, бо, на відміну від Нього, ця реальна людська істота мала душевне тепло. Щоб не бентежити родину дівчинки подарунками, він спілкувався з Меґі стільки, скільки міг, не шкодуючи часу на міркування стосовно переобладнання її кімнати у своєму домі – не стільки, щоб потішити Меґі, скільки для того, щоб витворити гідну оправу для своєї маленької перлини. Для Меґі – жодної фальшивої туфти.
На початку травня до Дрогеди прибули стригалі. Мері Карсон виявляла надзвичайну обізнаність стосовно справ на Дрогеді – від розміщення овець до помаху батога погонича. За кілька днів до приїзду стригалів вона викликала до себе Педді й, не встаючи зі свого крісла, розповіла йому аж до найменших подробиць, що слід робити. Призвичаєний до роботи стригаля в умовах Нової Зеландії, Педді був просто приголомшений розміром сараю на двадцять шість робочих місць, а тепер після розмови з сестрою в його голові зчинився гармидер. На Дрогеді стригли не лише своїх овець, а ще й з Бугели, Діббан-Діббана та Біл-Біла. Це означало, що кожній людині в маєтку – і чоловічої і жіночої статі – доведеться виконати запаморочливий обсяг виснажливої роботи. Спільна стрижка була місцевим звичаєм, і, цілком природно, мешканці ферм, що користувалися потужностями Дрогеди, радо допомагали у цій важкій роботі, але основний її тягар неминуче лягав на плечі працівників маєтку.
Зазвичай стригалі брали з собою власного кухаря і купували провізію в крамниці на фермі, але таку кількість харчів треба було вчасно забезпечити; а також вишкребти дочиста хирлявий барак із прибудованими до нього кухнею та простенькою ванною, вимити його, принести туди матраци та ковдри. Не всі ферми були такими щедрими до стригалів, як Дрогеда, що славилася своєю гостинністю та мала репутацію «до біса зручної стригальні». Це був єдиний вид діяльності, у якому Мері Карсон брала участь безпосередньо, тому грошей вона не скнарила. Дрогеда – не просто одна з найбільших стригалень у Новому Південному Уельсі, тут працювали найкращі стригалі, майстри калібру Джекі Гоува; тут оброблялося аж триста тисяч овець. Потім стригалі вантажили свої манатки в стару вантажівку «форд», що належала підряднику, і хутко від’їздили до наступної стригальні, де на них теж чекала робота.
Френк не був удома два тижні. Зі скотарем Пузатим Пітом, зграєю собак та одномісною бідаркою з їхніми нехитрими пожитками, запряженою лінивою шкапою, вони вирушили на двох скотарських конях до далеких західних вигонів, щоб заганяти овець; попередньо вони мали зібрати їх в отару, відбракувати негожих та розсортувати решту. Ця копітка марудна робота зовсім не була схожа на оту несамовиту гонитву перед повінню. Кожен вигін мав свій скотопригінний двір, де сортували та маркували частину овець, решту ж отари треба було тримати вкупі до того, як запустити всередину. Стригальські навіси вміщали лише десять тисяч овець, тому Френку та Піту належало добряче попотіти, поки там працюватимуть стригалі, бо їм доведеться пометушитися, міняючи отари овець – стрижених на нестрижених.
Коли Френк увійшов до кухні, щоб привітатися з матір’ю, та стояла біля раковини за нескінченною роботою – чистила картоплю.
– Мамо, я приїхав! – вигукнув він із радістю в голосі.
Коли вона обернулася, Френк своїм гострим після двотижневої відсутності поглядом побачив, як змінився її живіт.
– О, Господи, – зітхнув він.
Радість від зустрічі вмить згасла в материних очах, і її обличчя залив червоний рум’янець сорому; вона поклала руки на напнутий животом фартух, наче намагаючись приховати те, що не міг приховати її одяг.
Френка тіпало.
– Огидний старий козел!
– Френку, ти не смієш так казати. Ти вже дорослий, і ти маєш розуміти. Ти прийшов у цей світ точнісінько так само, і цей випадок заслуговує на таку саму повагу. І нічого огидного й брудного тут немає. Ображаючи татка, ти ображаєш і мене.
– Він не мав права! Він мав дати тобі спокій і не чіплятися до тебе! – просичав Френк, витерши піну, що виступила в куточку рота.
– Нічого брудного та непристойного в цьому немає, – зморено повторила вона і поглянула на нього ясними стомленими очима так, немов назавжди прагла забути свій сором. – Нічого брудного в цьому не-ма-є, як і в самому акті, що творить дітей.
Тепер почервоніло обличчя сина. Не в змозі далі дивитися матері в очі, Френк пішов до кімнати, де він мешкав разом із Бобом, Джеком та Г’юї. Її голі стіни та невеличкі односпальні ліжка немов насміхалися з нього, глузували своїм стерильним невиразним виглядом, браком людського тепла, браком пошани. А тут іще її обличчя, її прекрасне стомлене обличчя з ошатним німбом золотистого волосся, таке піднесено-радісне від того, що вони з отим старим волохатим козлом сотворили в цю жахливу літню спеку!
Він нікуди не міг від нього подітися, нікуди не міг подітися від неї, від думок, що ховалися в закапелках його свідомості, від голодної пристрасті, природної для його віку та статі. Здебільшого йому вдавалося заганяти ті думки у підсвідомість, та коли мати виставила перед ним напоказ свідчення своєї хтивості, кинула йому прямісінько в обличчя доказ своїх загадкових дій з отим розбещеним підстаркуватим звіром… Хіба ж міг він це спокійно сприймати, хіба ж міг змиритися, хіба ж міг пережити це?! Йому хотілося уявляти матір цілковито благочестивою, чистою та незаплямованою, як Пресвята Богородиця, істотою вищою за ті гріхи, в яких погрузли всі її сестри в усьому світі. Бачити ж, як вона сама підтверджує його думки про її гріховність – це було шляхом до безумства. І щоб залишатися при здоровому глузді, Френк звик уявляти, що мати лежить поруч із отим огидним дідуганом у суворій цнотливості, на відстані, й вони вночі ніколи навіть не повертаються і не торкаються одне до одного. О, Господи милосердний!
Зачувши скреготливий брязкіт, Френк опустив очі й побачив, що зігнув мідний прут на бильці ліжка в 8-подібну форму.
– Чому ж ти не батько? – спитав він, звертаючись до прута.
– Френку! – гукнула його мати з порога.
Він поглянув на неї знизу вгору очима, що блищали, немов вуглини, политі дощем.
– Колись я таки вб’ю його, – мовив він.
– Якщо ти це зробиш, то ти уб’єш і мене, – сказала Фіона, підходячи, і сіла поруч на ліжко.
– Ні, я звільню тебе від нього! – несамовито заперечив він із ноткою надії в голосі.
– Френку, я ніколи не зможу бути вільною, і я не хочу бути вільною. От якби мені знати, звідки взялася в тебе оця сліпа злість. Це в тебе не від мене і не від батька. Знаю, ти нещасливий, але хіба ж можна мститися мені й таткові? Чому ти так вперто все ускладнюєш? Чому? – Фіона поглянула на свої руки, а потім перевела погляд на сина. – Мені не хотілося б цього казати, але, гадаю, що треба. Ти мусиш знайти собі дівчину, Френку, одружитися з нею і завести власну сім’ю. На Дрогеді достатньо місця. Проблем із рештою хлопців у мене не буде, я в цьому впевнена, бо в них немає ані краплини твоєї вдачі. Але дружина тобі потрібна, Френку. Якби ти мав дружину, то не мав би часу думати про мене.
Він повернувся до матері спиною, щоб не бачити її. Хвилин п’ять просиділа вона на ліжку, сподіваючись, що син щось скаже, а потім зітхнула, підвелася і вийшла.
5
Коли стригалі поїхали, і весь район занурився в зимову напівсплячку, настав час для щорічної виставки та святкових перегонів у Джилленбоуні. Це була найважливіша подія соціального календаря, яка зазвичай тривала два дні. Фі почувалася не надто добре, щоб їхати, тому Педді повіз Мері Карсон до міста на її «ролс-ройсі» без дружини, а та могла б і підтримати його в скрутну хвилину, і заткнути рота Мері. Він – помітив, що через якусь непоясниму причину сама присутність Фіони пригнічувала його сестру.
Решта Клірі теж зібралися їхати. Хлопці, яким під страхом смертної кари було наказано поводитися пристойно, подалися до Джилі на вантажівці разом із Пузатим Пітом, Джимом, Томом та місіс Сміт, але Френк виїхав сам рано-вранці на «форді»-легковику. Дорослі збиралися залишитися й на другий день, щоб подивитися перегони; Мері Карсон із лише їй відомої причини відмовилася від пропозиції отця Ральфа переночувати в його будинку, запропонувавши Педді та Френку поїхати туди замість себе. Де гостювали двоє скотарів і Том, чорнороб-садівник, не знав ніхто, але місіс Сміт, Мінні та Кет мали у Джилі подруг, у яких могли зупинитися.
Була десята ранку, коли Педді розмістив свою сестру в найкращому з номерів, які міг запропонувати готель «Імперіал», а сам спустився до бару, де застав біля стійки Френка з півлітровим кухлем пива у руці.
– Я куплю тобі ще один, старигане, – сердечно звернувся Педді до свого сина. – Маю відвезти тітку Мері на званий обід перед перегонами, тож треба морально підкріпитися, щоб якось пережити майбутні тортури без матусиної підтримки.
Звичку шанобливо ставитися до старших подолати значно важче, ніж уявляють собі люди, аж поки самі не зіштовхнуться з необхідністю відкинути норми поведінки, що складалися роками. Френк виявив, що не може зробити того, що хотів: вихлюпнути батькові в пику вміст свого келиха; він ніяк не міг це зробити на очах у натовпу, що зібрався у барі. Тому залпом випив залишок свого пива, дещо натягнуто посміхнувся і сказав:
– Вибач, татку, але я пообіцяв зустрітися на виставці з одними хлопцями.
– Що ж, тоді паняй. Втім, зажди, ось – візьми і потрать на себе. Розважайся, як хочеш, але якщо вип’єш зайве, то дивись, щоб про це не дізналася мати.
Френк витріщився на хрустку п’ятифунтову купюру у своїй руці; йому страх як хотілося пошматувати її і кинути Педді в обличчя, але звичка знову взяла гору: склавши блакитну купюру, він поклав її до нагрудної кишені, подякував батьку і швиденько вшився з бару.
У своєму найкращому синьому костюмі з жилеткою, застебнутою на всі ґудзики, золотим годинником на золотому ж ланцюжку з тягарцем із самородка, знайденого в лоуренсівських золотих копальнях, Педді смикнув себе за целулоїдний комірець і окинув поглядом бар, сподіваючись знайти знайоме обличчя. За дев’ять місяців, що минули після приїзду до Дрогеди, йому нечасто випадало побувати в Джилі, та його, брата і прямого спадкоємця, гостинно приймали в місті будь-де і будь-коли, і його обличчя стало добре впізнаваним. Кілька чоловіків аж розцвіли, забачивши його, хтось гукнув до себе, щоб випити пива, і невдовзі він опинився в центрі невеличкої теплої компанії. Френка було швидко забуто.
Тепер волосся Меґі було заплетене в коси, бо жодна черниця (попри гроші, які платила Мері Карсон) не бажала марудитися із завиванням кучерів; воно лежало на плечах двома товстими линвами, перев’язане темно-синіми стрічками. Вдягнена в строгу темно-синю форму учениці монастиря Святого Хреста, Меґі перетнула галявинку до будинку священика у супроводі черниці, й та передала її економці отця Ральфа, яка дівчинку просто обожнювала.
– Ой, та вона ж має таке саме гарненьке волоссячко, як і шотландські дітлахи! – пояснила вона священику, коли він, здивований симпатією економки до дівчинки, розпитав її про причину: Енні недолюблювала маленьких дівчаток і завжди нарікала на близькість монастиря до школи.
– Та годі тобі, Енні! До чого тут волосся? Не уявляю, як хтось може подобатися лише через колір волосся, – сказав він, піддражнюючи її.
– Ой, та вона ж така миленька маленька дівчинка… ну, така файненька, ви ж петраєте…
Ні, він не петрав, і йому було не зрозуміло, що Енні хотіла сказати словом «файненька» – гарненька, чи що? Принаймні ці слова римувалися. Інколи краще було не знати, що мала на увазі Енні, й не заохочувати її до пояснень, бо сама вона була трохи пришелепкуватою, якщо користуватися її ж лексиконом; і якщо економка пожаліла дівчинку, то йому не хотілося чути, що це через її незавидне майбутнє, а не через важке минуле.
Прийшов Френк, досі тремтячи від зустрічі з батьком у барі й не знаючи, куди себе подіти.
– Ходімо, Меґі, я поведу тебе на ярмарок, – сказав він, простягаючи руку.
– А чому б мені самому не зводити туди вас обох? – спитав отець Ральф, простягаючи свою руку.
Потрапивши поміж двох чоловіків, кожного з яких вона обожнювала, Меґі міцно схопила їх за руки – і відчула себе на сьомому небі.
Виставковий майданчик Джилленбоуна розлігся на берегах ріки Барвон, поруч зі скаковим треком. Повінь скінчилася півроку тому, а багнюка досі не висохла; ноги перших нетерплячих відвідувачів розмісили її, перетворивши на рідке болото. За стійлами з найкращими вівцями й коровами, свинями та козами, що змагалися між собою за найвищу ціну, розташовувалися тенти з ремісницькими виробами та солодощами.
Відвідувачі роздивлялися худобу, торти, в’язані шалі та дитячі одежинки, вишиті скатертини, а також собак, кішок та канарок.
А за цим усім, на дальньому краю лежав скаковий круг, де молоді вершники та вершниці проїжджалися перед суддями легким галопом на своїх конях із підрізаними хвостами. Судді здалися Меґі більше схожими на коней, аніж самі коні, й вона захихотіла. Вершниці в розкішних саржових костюмах для верхової їзди їхали в дамських сідлах на своїх височенних конях, а на їхніх капелюшках-циліндрах привабливо тріпотіли невеличкі клаптики вуалі. Меґі все дивувалася – як же ж вершниці, так небезпечно-непевно сидячи на високих конях та ще й в циліндрах, примудряються зберігати неторкнутим свій костюм та капелюх під час їзди швидшої за інохідь? Аж поки не побачила, як одна прекрасна панночка виконала на своєму гарцюючому скакунові низку важких стрибків – і фінішувала у такому ж бездоганному костюмі, як і перед виконанням вправи. А потім ця панночка нетерпляче підострожила свого коня і пустила його легким галопом розмоклою землею, аж раптом натягнула повіддя і зупинилася перед Меґі, Френком та отцем Ральфом, заступивши їм дорогу. Дамочка перекинула через сідло ногу в чорному блискучому чоботі, всілася на ньому збоку і владно простягнула вперед руки в рукавичках.
– Отче, будьте ласкаві, допоможіть мені спуститися на землю!
Він простягнув руки, взяв її за талію – а панночка обхопила священика руками за плечі – і легко опустив її додолу. Щойно чоботи вершниці торкнулися землі, отець Ральф відпустив її, взяв коня за повіддя і пішов уперед, а молодичка почимчикувала поруч, із легкістю встигаючи за його широкими кроками.
– Ви збираєтеся перемогти в мисливському паркурі, міс Кармайкл? – спитав він її байдужим тоном.
Панночка надула губки – вона була молода й гарна, і ця несподівана байдужість її зачепила.
– Я сподіваюсь перемогти, але не зовсім впевнена. Міс Гоуптон та місіс Ентоні Кінґ теж братимуть участь. Але я неодмінно здобуду перемогу у виїзді, тому якщо не виграю паркур, то не ремствуватиму.
Вона говорила, красиво округляючи голосні, й послуговувалася химерно-пишномовними виразами, які свідчили, що в лексиконі цієї надзвичайно вихованої та освіченої дівчини не лишилося ані сліду від емоційних та образних виразів, які надавали б забарвлення її мові. І поки отець Ральф із нею розмовляв, його вимова теж поволі стала заокругленою і безбарвною, втратила чарівливий ірландський акцент, немов ця панночка повернула його подумки в ті часи, коли він і сам був таким, як вона тепер. Меґі насупилася, спантеличена тими легкими, але обережними словами, не розуміючи, яка саме переміна відбулася в душі отця Ральфа, а лишень відчуваючи, що якась переміна таки сталася і це їй не до вподоби. Вона відпустила руку Френка, бо їм стало важко йти рядком.
Коли вони підійшли до великої калюжі, Френк встиг трохи відстати від них. Очі отця Ральфа задьористо зблиснули, коли він окинув поглядом калюжу, більше схожу на мілкий ставок. Обернувшись до дівчинки, чию руку він і досі міцно тримав, він нагнувся до неї й заговорив з особливою ніжністю в голосі, яку панночка не могла не помітити, бо ця ніжність була геть відсутня в тих сухих, суто формальних фразах, якими вони щойно обмінювалися.
– На мені немає плаща, моя люба Меґі, тому я не можу бути твоїм сером Волтером Релі. Певен, що ви мені вибачите, шановна міс Кармайкл, – сказав він, передаючи їй повіддя. – Але хіба ж я можу допустити, щоб моя улюблениця забруднила свої черевички?
Священик легко підхопив Меґі й притиснув її до стегна, а міс Кармайкл нічого не лишилося, як самій іти через калюжу однією рукою тримаючи довгий важкий край спідниці, а в другій тримаючи повіддя. Несподіваний вибух Френкового сміху в них за спинами не поліпшив її настрою, і, перейшовши калюжу, міс Кармайкл різко повернула в інший бік.
– Не сумніваюся, що вона убила б вас, якби могла, – зауважив Френк, коли отець Ральф ставив Меґі додолу. Його розвеселив цей випадок і показна грубість отця Ральфа. Міс Кармайкл здалася Френку такою прекрасною і такою гордовитою, що жоден чоловік не посмів би їй перечити, навіть священик, однак отець Ральф цим не надто переймався й дозволив собі розтрощити її самовпевненість та віру в невідпорність своєї жіночності, якою вона користувалася наче зброєю. Схоже на те, подумалося хлопцю, що насправді священик терпіти не міг і її, і все, що було з нею пов’язане, – цілий світ жіноцтва, цю вишукану таємницю, до якої Френку поки що не судилося увійти.
Його боляче ужалили материні слова, тож він захотів, щоб міс Кармайкл помітила його – найстаршого сина спадкоємця Мері Карсон, але вона навіть не зволила помітити його існування. Вся її увага зосередилася на священику, істоті вихолощеній та позбавленій чоловічого начала. Навіть попри те, що був він високим, чорнявим та гарним.
– Не переживай, хлопче, вона повернеться за новою порцією грубощів, – цинічно мовив отець Ральф. – Вона – багата, тому наступної неділі навмисне покладе на таріль у церкві десятифунтову купюру. – Помітивши на обличчі Френка спантеличений вираз, він розсміявся. – Я ненабагато старший за тебе, сину мій, але я, попри своє покликання, надзвичайно світський парубок. Не тримай на мене зла, поклади краще цей випадок у скарбничку свого досвіду.
Залишивши скаковий круг, вони увійшли до тієї частини майданчику, де стояли атракціони. Меґі та Френк були зачаровані. Отець Ральф дав Меґі аж п’ять шилінгів, а Френк мав свої п’ять фунтів; було прекрасно відчувати, що ти маєш гроші на те, щоб увійти до усіх оцих загадкових привабливих комедіантських буд та наметів. Біля атракціонів було повно людей, повсюди сновигали діти, витріщаючись широко розкритими очима на сенсаційно-страшнуваті й трохи кривобокі написи на пошарпаних тентах: «Найтовстіша жінка у світі»; «Принцеса Гурі – танок із кобрами (поспішіть побачити, як вона роздмухує полум’я зміїної люті!)»; «Гумова людина з Індії»; «Голіаф, найсильніший чоловік у світі»; «Русалка Фетида». На кожному вході вони платили свої копійки, а потім, захоплено роззявивши роти, спостерігали за видовищем, не помічаючи ані облізлої потемнілої луски на русалці, ані беззубого рота кобри.
А в дальньому закутку розташувався такий великий, на всю довжину майданчика, шатер із високим дощатим помостом попереду та схожим на завісу фризом із намальованими на ньому лячними фігурами. Чоловік із рупором у руці вигукував до натовпу людей, який ставав дедалі більшим.
– Перед вами, шановна публіко, знаменита боксерська трупа Джиммі Шармена! Вісім найвідоміших у світі боксерів-професіоналів, і той чоловік, котрому вистачить сміливості кинути виклик кому-небудь із них, здобуде грошову винагороду!
Жінки та дівчата швидко виходили з натовпу, а чоловіки та хлопці так само швидко до нього приєднувалися, щільно заповнюючи простір за помостом. Статечно й урочисто, наче гладіатори в амфітеатрі, на поміст вийшли один за одним восьмеро чоловіків і стали, витягнувши по боках обмотані п’ясти, розставивши ноги, і з поважним виглядом роздували щоки під захоплене охання та ахання публіки. Меґі здалося, що ці чоловіки вийшли до натовпу в самій спідній білизні, бо на них були довгі чорні трико, жилетки та обтислі сірі труси від талії до середини стегна. На їхніх грудях виднілися великі білі літери: ТРУПА ДЖИММІ ШАРМЕНА. Серед всіх боксерів не було двох однакових на зріст: одні великі, другі маленькі, якісь із них середні, але всі вони мали надзвичайно добре розвинену мускулатуру. Невимушено перемовляючись та всміхаючись один одному, немов така подія відбувалася кожного дня, вони розминали м’язи, удаючи, що їм не подобається хизуватися і грати на публіку.
– Ну що, хлопці, хто кине їм рукавичку? – гукнув у рупор зазивало. – Хто хоче спробувати? Станьте на бій – і можете виграти п’ятірку фунтів! – волав він між гупаннями бас-барабану.
– Я! – скрикнув Френк. – Я хочу спробувати, я!
Він струсив зі свого плеча руку отця Ральфа, який хотів був його стримати, і ті люди у натовпі, які мали змогу бачити зріст Френка, засміялися й поблажливо виштовхнули хлопця наперед.
Але зазивало повівся надзвичайно серйозно, коли один із боксерів трупи подав Френку руку і допоміг йому вибратися драбиною на поміст, щоб стати з одного боку шеренги з восьми учасників.
– Не смійтеся, панове. Цей хлопець не дуже великий, але він визвався першим. Ви ж знаєте, що головне у поєдинку – не розмір пса, а розмір його бажання битися! Ну от, маємо одного маленького сміливця! А де ж великі сміливці, га? Вдягніть рукавичку – і здобудьте п’ятірку, спробуйте встояти проти одного з боксерів трупи Джиммі Шармена!
Поступово ряди добровольців поповнилися молодими хлопцями, які, сором’язливо стискаючи в руках свої капелюхи, позирали скоса на професіоналів, що стояли поруч, немов добірні створіння. Отцю Ральфу страшенно хотілося залишитися і подивитися, що буде далі, але він неохоче дійшов висновку, що треба забирати Меґі подалі від шатра. Він підняв її, крутнувся на п’ятах і пішов геть. Та Меґі заверещала, і чимдалі він ішов, тим голосніше вона верещала; люди почали обертатися, а оскільки священика добре знали всі, то виникла не лише скрутна, а й принизлива для нього ситуація.
– Послухай-но, Меґі, я не можу повести тебе туди! Бо твій батько з мене три шкури здере – і за діло!
– Хочу бути з Френком, хочу бути з Френком! – несамовито верещала Меґі, хвицаючись ногами і намагаючись вкусити отця Ральфа.
– От зараза! – вилаявся священик.
Підкоряючись неминучому, він засунув руку до кишені, щоб знайти необхідну суму грошей, і підійшов до відкинутої поли шатра, скоса одним оком позираючи, чи немає поруч кого-небудь із хлопців Клірі. Але їх ніде не було видно, і він резонно припустив, що вони або пробують своє щастя в змаганні з підковами, або десь натоптуються морозивом та пирогами з м’ясом.
– Її не можна сюди заводити, отче! – перелякано мовив розпорядник.
Отець Ральф підкотив очі.
– Якби ви порадили мені забрати її звідси і при цьому уникнути арешту за намагання розбестити дитину, то я б із радістю відмовився! Але її брат визвався битися, і дівчинка не хоче його залишати, доки не побачить двобою, в якому він змусить ваших хлопців перетворитися на жалюгідних любителів!
Розпорядник стенув плечима.
– Ну то заходьте, отче. Хіба ж я можу вам перечити? Заходьте, але тримайте її подалі, заради бога! Ні, ні, отче, заберіть ваші гроші – Джиммі це не сподобається.
Здавалося, у шатрі яблуку ніде впасти від чоловіків та хлопців, що купчилися біля центрального рингу; отець Ральф, міцно тримаючи Меґі, знайшов місце позаду натовпу, під брезентовою стіною. Повітря всередині було імлистим від цигаркового диму і пахло тирсою, яку накидали, щоб всотати багнюку. Френк, як найперший доброволець, вже був у боксерських рукавичках.
Хоча це траплялося нечасто, але інколи звичайний чоловік із публіки спромагався вистояти належну кількість раундів проти одного з професійних боксерів. Ясна річ, вони не були найкращими у світі, але до трупи входили декотрі з найкращих в Австралії. Френк, якого через малий зріст виставили проти боксера найлегшої ваги, нокаутував суперника з третього удару і висловив бажання помірятися силами з ким-небудь іще. До того часу, коли він бився вже з третім професіоналом, чутка поширилася, і до шатра набилося стільки народу, що розпорядники вже не могли запхати жодного додаткового глядача.
