Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 46 страниц)
12
Раз на місяць Меґі слухняно писала Фіоні, Бобу та хлопцям листа, сповненого описів півночі Квінсленду, незмінно гумористичного, де й натяку не було про чвари між нею та Люком. Знову ота гординя. Меґі привчила мешканців Дрогеди до думки, що Мюллери – це добрі приятелі Люка, у яких вона тимчасово жила через те, що чоловіку доводилося багато подорожувати у справах. У кожному слові, яке вона писала про це подружжя, відчувалася щира симпатія, тому ніхто на Дрогеді й не думав непокоїтися. Тільки горювали, що Меґі жодного разу не приїхала додому. Але як вона розкаже рідним про гроші, якщо разом із цим доведеться зізнатися, що для неї шлюб із Люком О’Нілом обернувся нещастям?
Зрідка вона наважувалася вставити начебто випадкове запитання про єпископа Ральфа, а Боб іще рідше переказував їй ті скупі відомості про єпископа, які дізнався від Фіони. Але одного разу прийшов лист, майже повністю присвячений Ральфу де Брикасару.
«Одного дня він ні з того ні з сього заявився до нас, як сніг на голову, – йшлося у листі Боба. – Він був трохи засмучений і пригнічений. Мушу сказати, його вбила звістка, що тебе нема на Дрогеді. Мало не сказився од злості, що ми не повідомили йому про тебе та Люка, та коли мама сказала, що тебе якась муха вкусила, і ти не захотіла, щоб він про це дізнався, єпископ замовк і більше про це і слова не сказав. Але мені здалося, що він скучив за тобою більше, аніж за будь-ким із нас, і, на мою думку, це цілком природно, бо ти провела з ним більше часу, аніж решта нас, а він, здається, завжди ставився до тебе, як до своєї меншої сестрички. Бідолаха, він походжав туди-сюди, немов очікував, що ти звідкись вигулькнеш зненацька. Ми й фотографій йому ніяких не показували, та я й не подумав навіть, аж поки він не спитав; дивно, що ти не маєш жодного весільного фото. Він спитав, чи народилися в тебе діти, а я відповів, що навряд чи. Ти ж поки що не маєш дітей, Меґі, я правду кажу? Скільки це ти вже одружена? Скоро два роки? Та мабуть, бо скоро липень. Час не йде, а летить, як то кажуть. Сподіваюся, що невдовзі в тебе з’являться діти, і мені здається, що єпископ зрадіє цій новині. Я запропонував йому дати твою адресу, але він сказав, що не треба. Сказав, що немає сенсу, бо на деякий час він вирушає до Афін, що у Греції, разом із тим архієпископом, на якого він працює. Якесь суто макаронницьке прізвище чотири ярди завдовжки, тому я його й не запам’ятав. Уяви, Меґі, вони полетять туди літаком! їй-бо! Як би там не було, але, дізнавшись, що тебе на Дрогеді немає і тому побачитися з тобою йому не вдасться, єпископ надовго не затримувався – трохи поїздив верхи, щодня служив службу, а через шість днів поїхав».
Меґі відклала листа. Він дізнався, він дізнався! Нарешті він дізнався. Що ж він про це подумав, чи дуже засмутився? І навіщо він підштовхнув її до заміжжя? Бо від цього нікому не стало краще. Вона не полюбила Люка і вже ніколи не полюбить. Він був не більш, ніж замінником, сурогатом, чоловіком, від якого вона могла народити дітей, схожих за типом на тих, яких вона могла народити від Ральфа де Брикасара. Господи, ну й влипла ж я!
* * *
Архієпископ ді Контіні-Верчезе визнав за краще зупинитися в мирському готелі, аніж у помешканні, яке запропонувала йому православна церква в Афінах. Його місія була делікатною і досить важливою; давно назріли питання, які слід обговорити з архієпископами грецької православної церкви, бо Ватикан мав більшу схильність до грецької та російської православних церков, аніж до протестантських. Зрештою, православ’я було схизмою, а не єрессю; і єпископи православної церкви, як і єпископи церкви католицької, напрямки походили від Святого Петра.
Архієпископ ді Контіні-Верчезе знав, що призначення на цю місію було випробуванням його дипломатичних здібностей, сходинкою до вищої посади у Римі. І знову йому допоміг його талант до іноземних мов: саме вільне володіння грецькою повернуло ситуацію на його користь. І щоб забрати його з Австралії, римські керманичі навіть літак за ним послали.
Не могло бути й мови, щоб він не взяв із собою єпископа де Брикасара, бо з роками дедалі більше покладався на цього дивовижного чоловіка. Мазарині, такий собі кардинал Мазарині! Його Святість захоплювався кардиналом Мазарині більше, аніж кардиналом Ришельє, тому таке порівняння означало надзвичайно високу оцінку. Ральф уособлював усе те, що Церква цінувала у своїх керівниках високого рангу. Його теологія була консервативною, мораль також; розум швидким і проникливим, його обличчя ніколи не виказувало, що відбувається за його фасадом; а ще єпископ Ральф мав рідкісну й елегантну здатність бути приємним для тих із ким він був, незалежно від того, любив він цих людей чи ненавидів, погоджувався з ними чи розходився в думках. Підлабузником він не був, він був дипломатом. І якщо до нього постійно привертати увагу найвищої ватиканської ієрархії, то єпископ Ральф неодмінно підніметься до високого церковного рангу. І це буде в інтересах його світлості ді Контіні-Верчезе, бо він не захоче втрачати контакту з його святістю де Брикасаром.
Було жарко, але після вологої спеки Сіднея сухе афінське повітря не надто дошкуляло єпископу Ральфу. Швидким кроком, як завжди в черевиках, бриджах та сутані, він здолав кам’янистий підйом до Акрополя, пройшов крізь похмуру монументальну арку Пропілон, проминув Ерехтейон, піднявся слизькою грубою бруківкою до Парфенону і рушив до стіни позаду нього.
Там він зупинився і поглянув через біле місто на мальовничі пагорби та вражаюче чисту блакить Егейського моря; вітер куйовдив його чорні кучері, злегка торкнуті сивиною на скронях.
Під ним розлігся афінський район Плака з кав’ярнями на дахах будинків, із численними представниками богеми та великим амфітеатром, що приліпився до схилу пагорба. Вдалині виднілися римські колони, форти хрестоносців та венеціанські замки, але жодного сліду турків і близько не було. Які дивні люди, ці греки. Так ненавидіти народ, що панував над ними сімсот років, що після звільнення не залишили жодної мечеті або мінарету! Така древня країна, з такою багатою історичною спадщиною. Його предки нормани були варварами в хутряній одежі, коли Перикл вдягнув вершину цього пагорба в мармур, а Рим був усього-на-всього задрипаним селом.
Лише тут, на відстані одинадцяти тисяч миль, зміг він спокійно подумати про Меґі, не відчуваючи бажання розплакатися. Хоча і тепер далекі пагорби трохи затуманилися перед його очима, перш ніж він встиг опанувати емоції. Як він може її винуватити, коли сам сказав їй так вчинити? Він розумів, чому Меґі не хотіла, щоб він дізнався про її заміжжя: вона не бажала, щоб він познайомився з її новим чоловіком, або ж не бажала, щоб Ральф де Брикасар став частиною її нового життя. Звісно, він припускав, що вона житиме зі своїм судженим, якщо не в Джилленбоуні, то на самій Дрогеді, де їй буде і комфортно, і безпечно. Але вдумавшись ретельніше, він збагнув, що це останнє, чого хотілося б Меґі. Ні, вона змушена була податися геть, і допоки вона та отой Люк О’Ніл будуть разом, Меґі ніколи не повернеться додому. Боб розповів, що Меґі та Люк відкладають гроші на купівлю маєтності на заході Квінсленду, і ця новина прозвучала для Ральфа де Брикасара як похоронний дзвін.
Та чи щаслива ти, Меґі? Чи за того ти вийшла заміж? Чи кохаєш ти отого Люка О’Ніла? Що ж він за чоловік такий, якщо зміг відвернути тебе від мене до себе? Що особливого було в скотареві, який сподобався тобі більше за Інока Девіса, Ліема О’Рурка чи Алестера Макквіна? Може, я питаю це тому, що не знав його особисто і тому не зміг порівняти з рештою? Чи ти зробила це для того, щоб помучити мене, щоб у такий спосіб «віддячити» мені? А чому в тебе дітей нема? Що не так із цим суб’єктом, який мандрує туди-сюди, як бродяга, а тебе залишає у своїх приятелів? Не дивно, що в тебе немає дітей, бо він не залишається з тобою надовго. Чому, Меґі, чому? Навіщо ти вийшла заміж за отого Люка О’Ніла?
Обернувшись, єпископ Ральф попрямував назад: спустився до Акрополя і пішов жвавими вулицями Афін. На ринках під відкритим небом довкола вулиці Еврипіда священик трохи затримався, з цікавістю розглядаючи людей, величезні кошики з кальмарами та рибою, що вже трохи засмерділися на сонці, овочі та розцяцьковані капці, викладені поруч; його звеселили жінки, які відверто й безсоромно воркували та охали, забачивши його, – виховання та культура тут дуже відрізнялися від його власної, пуританської. Якби їхній неприхований захват був хтивий (інше слово не спало йому на думку), то він страшенно б знітився, але він сприймав його в тому дусі, в якому його висловлювали – як визнання його непересічної фізичної привабливості.
Готель – дуже дорогий та розкішний – розташовувався на площі Омонія. Архієпископ ді Контіні-Верчезе сидів у кріслі біля балкону мовчки і про щось роздумував; коли до номера увійшов єпископ Ральф, він повернув голову і всміхнувся.
– Саме вчасно, Ральфе. Я хотів би помолитися.
– А я гадав, що все владналося. Виникли якісь ускладнення, ваша милість?
– Не те, про що ви подумали. Сьогодні я отримав листа від кардинала Монтеверді, в якому він виклав побажання Його Святості.
Єпископ Ральф відчув, як напружилися і заціпеніли його плечі, як химерно закололо у нього попід вухами.
– Розкажіть мені.
– Як тільки ці перемовини скінчаться – а вони, фактично, вже скінчилися – я маю вирушити до Рима. Там мене мають благословити скуфією кардинала, і я продовжу працювати у Римі під прямим керівництвом Його Святості.
– В той час, як я…
– В той час, як ви станете архієпископом де Брикасаром і повернетеся до Австралії, щоб замістити мене на посаді папського посланця.
Поколювання шкіри навколо вух змінилося раптово спалахнулим темно-червоним рум’янцем; голова гойднулася і пішла обертом. Він, не італієць, матиме честь набути статусу папського посланця! Це нечувано! Може, йому й справді судилося стати кардиналом де Брикасаром!
– Звісно, спочатку ви пройдете курс навчання та інструктаж у Римі. На це піде приблизно півроку, і впродовж цього часу я буду поруч із вами, поступово знайомлячи вас із тими, кого я вважаю своїми друзями. Я хочу, щоб вони краще узнали вас, бо прийде час, Ральфе, коли я пошлю за вами, щоб ви стали моїм помічником у Ватикані.
– Навіть не знаю, як вам віддячити, ваша милість! Ця велика можливість випала мені завдяки вам.
– Дякувати Богові, я достатньо розумний, щоб побачити людину, яка є надто здібною, щоб марнувати свої сили в провінції, Ральфе! А тепер станьмо на коліна й помолімося. Бог милостивий.
Його чотки та молитовник лежали поруч на столі; єпископ Ральф простягнув тремтячу руку за чотками і збив молитовник на підлогу. Той упав і розкрився посередині. Архієпископ, який стояв ближче, підняв молитовник і з цікавістю поглянув на брунатний, тоненький, як тканина, предмет, що колись був трояндою.
– Як дивовижно! Навіщо ви це зберігаєте? Це згадка про вашу домівку, чи, може, про вашу матір?
Очі, які бачили наскрізь кожну хитрість і кожну нещирість, поглянули на Ральфа впритул, і він не встиг приховати ані своїх почуттів, ані побоювання.
– Ні, – скорчив він гримасу. – Мені не потрібен спогад про матір.
– Але, вочевидь, цей предмет має для вас важливе значення, інакше б ви не зберігали його так любовно в найдорожчий для вас книзі. Про що він каже?
– Про любов таку ж чисту, як моя любов до Бога, Вітторіо. І він робить цій книзі лише честь.
– Я так і думав, бо я вас знаю. Але ця любов, вона ставить під загрозу вашу любов до Церкви?
– Ні. Саме заради Церкви я відмовився від неї, саме заради Церкви я завжди від неї відмовлятимуся. Але я залишив це кохання так далеко, що більше ніколи не зможу до нього повернутися.
– Нарешті я зрозумів вашу печаль! Любий Ральфе, це не так погано, як вам здається, правду кажу вам. Ця любов житиме у вас, щоб робити велике добро багатьом людям, і багато людей віддаватимуть вам свою любов. А вона, чия любов зберігається у такій тендітній та крихкій згадці, ніколи не жалкуватиме. Бо ви зберегли свою любов – разом із цією трояндою.
– Я думаю, що вона цього не розуміє.
– Е, ні, розуміє. Якщо ви її так кохали, тоді вона достатньо жіночна, щоб зрозуміти. Інакше ви забули б про неї і давно викинули б оцю реліквію.
– Бували часи, коли лише довгі години, проведені навколішки у молитвах, втримали мене від того, щоб покинути посаду й податися до неї.
Архієпископ підвівся з крісла і став навколішки біля свого друга; цього прекрасного чоловіка він любив так, як мало кого, окрім Бога та Церкви, які для нього були нероздільними.
– Ви не зробите цього, Ральфе, і ви це чудово розумієте. Ви належите Церкві, завжди належали і будете належати. Це ваше істинне покликання. А тепер помолімося, і я додам цю троянду до моїх молитов на всю решту мого життя. На нашому шляху до вічного життя наш любий Бог шле нам багато печалей і багато болю. І ми мусимо навчитися зносити його, так само, як навчилися ви.
* * *
Наприкінці серпня Меґі отримала листа від Люка, в якому він сповіщав, що перебуває в шпиталі Таунсвіля з хворобою Вейля, але небезпека минула, і він невдовзі випишеться.
«Тому, здається, нам не доведеться чекати до кінця року на нашу святкову відпустку, Меґ. Я не зможу повернутися до тростини, допоки не відновлюся на сто відсотків, а найкращий спосіб зробити це – добряче відпочити. Тому десь за тиждень я приїду і заберу тебе. Ми з’їздимо на озеро Ікем, що на Атертонському плоскогір’ї на тиждень-два, щоб я набрав там форму для подальшої роботи».
Меґі повірити в це не могла, і довго вирішувала, хоче вона бути з ним чи ні тепер, коли для цього підвернулася нагода. Хоча душевний біль вщухав значно довше, аніж біль тілесний, спогади про оті жахливі пошлюбні тортури в готелі давно вивітрилися з її пам’яті і втратили свою лячну паралізуючу силу, а з книжок, які відтоді їй випало прочитати, Меґі зрозуміла, що багато в чому та проблема спричинена її та Люковою необізнаністю. «Любий Боже, благаю, зроби так, щоб ця відпустка подарувала мені дитину!» Якби вона мала дитину, їй було б кому віддати свою любов і життя стало б для неї легшим. Енн буде не проти того, щоб у домі була дитина, навпаки – їй сподобається. І Людді теж. Вони сотні разів казали їй про це, сподіваючись, що колись Люк приїде надовго і скрасить безрадісне, позбавлене любовних утіх, життя своєї дружини.
Коли Меґі розповіла їм про лист, вони зраділи, але в розмовах поміж собою висловлювалися скептично.
– Ясно як Божий день, що той негідник неодмінно знайде привід, щоб поїхати туди без неї, – сказала Енн своєму чоловіку.
Люк десь роздобув авто і забрав Меґі рано-вранці. Він був худий, виснажений, із жовтуватим обличчям, немов його замаринували. Перелякана й прикро вражена Меґі подала чоловікові свою валізу і сіла поруч із ним в авто.
– А що таке хвороба Вейля, Люку? Ти сказав, що тобі нічого не загрожує, але, бачу, ти справді хворів.
– Та це така собі інфекційна жовтуха, на яку рано чи пізно хворіють майже всі рубачі тростини. Її переносять тростинові пацюки, і вона потрапляє до організму людини через поріз або садно. Я маю міцне здоров’я, тому переніс цю хворобу значно легше за багатьох. Ескулапи кажуть, що невдовзі я буду здоровий, як огірочок.
Дорога, що звивалася глибокою ущелиною, зарослою джунглями, вела в глиб материка, унизу гуркотіла несамовита повноводна річка, а в одному місці перед ними, мало не поперек дороги, виник прекрасний водоспад, який із гуркотом виливався у річку звідкись згори. І вони проїхали між стрімчаком та падаючою водою у мокру блискучу арку, що грала фантастичним світлом та тінями. Меґі з Люком піднімалися угору, і повітря ставало помітно прохолоднішим, витончено-свіжим; Меґі вже й забула, що в прохолодному повітрі почувається значно краще. Над ними нависали джунґлі – такі густі й непроникні, що ніхто й ніколи не наважувався туди увійти. Загалом невидимі під вагою густих повзучих рослин та лоз, що звисали від верхівки одного дерева до верхівки другого, джунґлі безперервні й безкінечні були схожі на накинуте на ліс обширне покривало зеленого оксамиту. Під кронами погляд Меґі час від часу падав на прекрасні квіти та дивовижних метеликів, велике колесоподібне павутиння з непорушно завмерлими в центрі елегантними павуками, казкові гриби, що приліпилися до вкритих мохом стовбурів, помічала вона і птахів із червоними або світлими довгастими хвостами.
Озеро Ікем розляглося на вершині плоскогір’я, ідилічний куточок неторкнутої природи. До того як впала ніч, вони вийшли на веранду свого пансіону, щоб помилуватися непорушною водою озера. Меґі хотілося побачити велетенських плодоїдних кажанів-криланів, яких іще називали летючими лисицями, що, мов передвісники біди, описували у повітрі кола і вирушали туди, де можна було знайти поживу. На вигляд вони були потворні й огидні, але насправді – винятково боязкі, миролюбні істоти. У тому, як вони великими пульсуючими зграями рухалися у червонястому вечірньому небі, було щось чарівливе; Меґі ніколи не упускала можливості поспостерігати за ним із веранди в Хіммельхосі.
То було небесне блаженство – пірнути в м’яке прохолодне ліжко і не лежати непорушно, поки місце під тобою просякне потом, а потім обережно перекочуватися на інше місце, знаючи, що попереднє не встигне висохнути. Люк витягнув зі своєї валізи великий коричневий пакунок, видобув звідти жменю маленьких кругляшків і розклав на туалетному столику біля ліжка.
Меґі взяла один і уважно оглянула.
– Що це таке, заради Бога?
– «Привіт із Франції» – презерватив. – Люк вже забув про своє рішення два роки тому не казати Меґі про те, що він вживав заходів для запобігання вагітності. – Його я надіну на себе, перед тим, як в тебе увійду. Інакше трапиться дитина, а ми не можемо цього дозволити собі, поки не купимо власної маєтності. – Люк сидів голяка скраю ліжка, такий худючий, що випиналися кістки. Але його блакитні очі світилися. Він торкнувся руки Меґі, в якій вона тримала кондом. – Чекати недовго, Меґ, ми майже досягли свого, майже досягли! Клянуся – ще п’ять тисяч фунтів – і ми зможемо придбати найкращу землю, яка є на захід від Чартерс-Тауерс.
– Тоді вважай, що ти їх маєш, – спокійно відказала Меґі. – Я напишу листа єпископу Ральфу де Брикасару і попрошу його позичити нам цю суму. Відсотки з нас він не братиме.
– Ні за що у світі! – відрізав Люк. – Чорт забирай, Меґ, де твоя гордість?! Те, що ми маємо, ми заробляємо, а не позичаємо! Я ніколи й нікому ані гроша не заборгував, і не збираюся цього робити й тепер.
Та Меґі ледь чула його, люто вирячившись крізь яскраво-червоний серпанок, що оповив її свідомість. Ніколи в житті не була вона така зла! Шахрай, брехун, егоїст! Та як же він посмів скоїти таке – надурив із дитиною, змусив повірити, що збирається стати тваринником! А сам знайшов життєву нішу – між Арне Свенсоном та цукровою тростиною.
Приховавши свою лють так добре, що аж сама здивувалася, Меґі знову оглянула гумове коліщатко у своїй руці.
– Ану розкажи мені про оці французькі штучки. Як же вони завадять мені мати дитину?
Люк підійшов до неї ззаду і притиснувся; від доторку їхніх тіл вона затремтіла: він думав, що від збудження, вона знала, що від огиди.
– Невже ти про це нічого не знаєш, Меґ?
– Ні, – збрехала вона. Втім, стосовно евфемізму «Привіт із Франції» це було чистою правдою, бо вона ніколи раніше не чула цього виразу.
Він полоскотав руками її груди.
– Ось послухай. Коли я кінчаю, я виділяю… ну, не знаю, як сказати… виділяю оцю штуковину, і коли я входжу в тебе, не вдягнувши презерватива, ота штуковина залишається в тобі. А коли вона залишається в тобі надовго й часто, то зачинається дитина.
Он воно як! Він надівав оце на себе, наче шкірку на сосиску! Брехун, шахрай!
Вимкнувши світло, Люк затягнув Меґі до ліжка, і невдовзі помацав рукою в пошуках того протидитячого пристрою; потім вона почула ті самі звуки, як і тоді, у спальні готелю. Тепер Меґі знала, що він вдягає на себе «французьку штучку». Брехло! Ну то як його надурити?
Намагаючись не показувати, скільки болю він завдає, Меґі перетерпіла. Чому ж воно так болить, Господи, якщо це природний процес?
– Що, Меґ, не подобається? – спитав він трохи згодом. – Мабуть, ти отам дуже маленька, якщо тобі й досі так боляче після першого разу. Що ж, я більше цього не робитиму. Не проти, якщо я припаду до твоїх грудей?
– Та яка різниця? – зморено відповіла вона. – Якщо ти не зробиш мені боляче – гаразд.
– Ти хоч би трохи підбадьорилася, Меґ!
«А навіщо?» – подумала вона.
Тим часом Люків пеніс знову піднімався – минуло два роки, перш ніж у нього з’явилося для цього достатньо часу й енергії.
О, як добре бути з жінкою, хвилюючою і недоступною. Він не почувався одруженим із Меґі; це було, наче швиденько перепихнутися на пасовиську за баром у Кайнуні або притиснути пихату міс Кармайкл до стіни стригальського сараю. Меґі мала красиві груди, тверді від фізичної роботи та верхової їзди, саме такі груди йому подобалися, і Люк щиро насолоджувався смоктанням її грудей, подобалося йому також відчувати свій пеніс затиснутим між їхніми животами. Презерватив притупляв чутливість чоловіка, але не вдягати його перед зляганням означало добровільно шукати собі проблем.
Мацаючи руками у темряві, він взяв її за сідниці, перевернув і поклав на себе, потім затиснув сосок зубами, відчуваючи, як прихована цятка набухає і твердіє під дотиком його язика. Неймовірна огида до Люка охопила Меґі: які ж сміховинні створіння, ці чоловіки – мурчать, смокчуть і вовтузяться, вперто прагнучи якогось лише їм зрозумілого задоволення. А Люк збуджувався, мнучи її сідниці та спину, несамовито смокчучи їй груди, наче востаннє в житті, схожий на переросле цуценя, яке несподівано для нього підклали до матері. Його стегна ритмічно засмикалися, а Меґі розпростерлася на ньому в незручній позі, бо її огида перла через край, щоб допомагати йому, – і раптом відчула, як незахищений кондомом пеніс прослизнув їй поміж ніг.
Оскільки Меґі не була активною учасницею акту, то вона думала про своє. І саме в ту мить у неї з’явилася ідея. Повільно і ненав’язливо вона повернула пеніс так, що він опинився напроти її найболючішого місця. Глибоко вдихнувши для хоробрості, вона стиснула зуби і вдавила пеніс у себе. Хоча цього разу теж вийшло боляче, але не так боляче, як раніше. Без гумової оболонки член Люка став слизьким, його легше було вводити в себе і значно легше терпіти.
Люк аж очі витріщив. Він був спробував зіпхнути Меґі з себе, але що це, Господи? Без «французького привіту» йому стало неймовірно краще, він ніколи не бував у жінці «голяка» і через те й гадки не мав, настільки відрізняються ті відчуття. Тому Люк, відчувши безпосередній контакт, не знайшов у собі сил відштовхнути Меґі й зрештою оповив її руками, не в змозі сконцентрувати увагу лише на грудях. Хоча кричати вважалося нижче чоловічої гідності, він не зміг втриматися від крику, а потім ніжно її поцілував.
– Люку?
– Що?
– А чому б нам не робити так кожного разу? Тоді тобі не довелося б вдягати оту свою французьку штучку.
– Нам не треба було робити цього тепер, не кажу вже про майбутнє. Бо коли я кінчив, я був повністю в тобі.
Вона схилилася над ним і тихенько погладила йому груди.
– Але ж, Люку, бачиш – я сіла, і воно там не тримається, воно витікає! Люк, благаю, без презерватива набагато краще, та й болить менше. Я впевнена, що нічого не буде, бо воно – витікає. Будь ласка, Люку!
Яка ж людська істота встоїть від повторення задоволення, та ще й коли на цьому наполягають так переконливо? Люк, немов той Адам, що піддався спокусі, кивнув головою, бо про ці деталі інтимних стосунків він був обізнаний набагато менше за Меґі.
– Може, ти й правильно кажеш, та й мені приємніше, коли ти не пручаєшся. Гаразд, Меґ, тепер так і робитимемо.
І вона, невидима у темряві, задоволено всміхнулася. Бо воно витекло не повністю. Коли Меґі відчула, як пеніс зморщився і випав, вона тугим вузлом напружила всі внутрішні м’язи, зісковзнула з Люка і лягла на спину, невимушено задравши догори схрещені ноги, рішуче налаштована будь-що зберегти те, що з неї не витекло. «Що ж мій любий чоловіче, от ти й попався! Ось побачиш, пане Люк О’Ніл, буде у мене дитина – і квит!»
Вдалині від приморської спеки та вологості Люк швидко поправлявся. При доброму харчуванні він швидко набирав вагу, а його шкіра з огидно-жовтої стала звично смаглявою. Спокусливій та охочій у ліжку Меґі було неважко переконати чоловіка розтягнути два тижні до трьох, а потім і до чотирьох. Але наприкінці місяця він збунтувався.
– Вже нема причин залишатися, Меґ. Я почуваюся так само добре, як і до хвороби. А ми сидимо тут з тобою на вершині світу, немов цар та цариця, і тринькаємо гроші. Я потрібен Арне.
– А може, передумаєш, Люку? Якби ти справді цього хотів, міг би придбати собі ферму вже тепер.
– Меґ, нумо – ще трохи отак поживемо, а там видно буде, добре?
Звісно, йому не хотілося визнавати, але потяг до роботи з тростиною був у нього в крові, отой дивовижний та незбагненний захват, який відчувають декотрі чоловіки до важкої роботи, що вимагає повної фізичної віддачі. Схоже, Люк зберігатиме вірність цукровій тростині доти, доки його тіло зберігатиме молодечу силу. Єдине, на що могла сподіватися Меґі, – змусити чоловіка передумати, народивши йому дитину, майбутнього спадкоємця маєтності поблизу Кайнуни.
* * *
І подалася вона назад до Хіммельхоху, щоби там чекати і сподіватися. «Боже, благаю, зроби так, щоб у мене була дитина! Дитина вирішить усі проблеми, тому, будь ласка, зроби так, щоб вона з’явилася». І дитина зародилася. Коли Меґі повідомила Людді та Енн, що у неї буде дитина, вони були в захваті. Людді взагалі виявився справжнім скарбом. Він умів шити напрочуд елегантні дитячі одежинки і вишивати їх. Раніш Меґі не мала часу на опанування цих вмінь, тож поки Людді проштрикував тонку м’якеньку тканину малесенькою голкою, яку тримав у своїх грубих, але магічних руках, Меґі допомагала Енн обладнати дитячий куточок.
Була єдина проблема – Меґі погано переносила вагітність. Може, через спеку, а може, через смуток, який не полишав її, – вона не знала. Нудота, розпочавшись вранці, тривала цілий день. Додавала у вазі вона потроху, але дуже страждала від надмірного накопичення рідини в організмі, тож кров’яний тиск у неї підвищився настільки, що лікар Сміт занепокоївся. Спочатку він запропонував їй решту вагітності провести в пологовому будинку, але потім, зваживши на її самотнє – без чоловіка та знайомих – становище, вирішив, що їй краще залишатися у Людді та Енн, які щиро піклувалися за неї. Але на останні три тижні вагітності їй таки доведеться їхати до Кернса.
– І змусьте її чоловіка приїхати до неї на побачення! – гримнув він на Людді.
Меґі відразу ж написала Люкові про свою вагітність, сповнившись типовим для жінок переконанням, що коли небажана дитина стане доконаним і невідпорним фактом, то чоловік несказанно зрадіє. Але його лист у відповідь задушив ці ілюзії в зародку. Люк аж сказився від злості: тепер йому доведеться годувати два непрацюючих роти, а не один. То була гірка пігулка, але Меґі проковтнула її, бо не мала вибору. І очікувана дитина прив’язала її до Люка так само міцно, як і її гординя.
Але вона почувалася хворою, безпорадною та некоханою; навіть дитинча – і те її не любило, бо не хотіло ані зачинатися, ані народжуватися. Вона інтуїтивно відчувала це – слабенький протест малесенького створіння, яке не бажало виростати і з’являтися на світ. Якби вона була в змозі витримати двохтисячомильну подорож додому, вона б наважилася поїхати, але док Сміт рішуче заперечив. Тиждень у потягах, навіть із перервами – і про дитину можна забути. Хоч яка б розчарована та нещасна вона не була, Меґі свідомо не бажала завдати шкоди дитинчаті. Час ішов, і її палке бажання мати власну дитину, яка тебе любила б, помітно охололо; дитина стала для неї важким ярмом, дедалі більше обтяжувала її та робила злостивою.
Док Сміт заговорив про необхідність їхати до Кернса якомога раніше, бо не був впевнений, що Меґі зможе пережити пологи, якщо народжуватиме немовля в Данглоу, де була лише невелика місцева клініка. Її кров’яний тиск ніяк не вдавалося знизити, а кількість рідини в організмі постійно зростала. Лікар висловив побоювання стосовно токсикозу та еклампсії, і ці заумні медичні терміни так налякали Людді та Енн, що вони погодилися на переїзд Меґі до Кернса, хоча їм дуже хотілося, щоб дитинча народилося в Хіммельхосі.
На кінець травня до пологів лишалося чотири тижні, чотири тижні до того дня, коли Меґі нарешті позбудеться цього незносного тягаря, цієї невдячної дитини. Вона починала ненавидіти її, ненавидіти створіння, якого вона так прагнула, поки не з’ясувала, скільки важких проблем воно принесе з собою у цей світ. І чому ж вона вирішила, що Люк зрадіє дитині, щойно дізнається про її існування? Адже ніщо в його поведінці відтоді, як вони побралися, не наштовхувало на цю думку.
Слід визнати, що їхній шлюб став катастрофою, відкинути свою дурну гординю і спробувати врятувати те, що ще можна врятувати з-під руїн. Вони одружилися з хибних причин: він – заради її грошей, вона – щоб втекти від Ральфа де Брикасара, спробувала зберегти його для себе в особі Люка. Між ними не було навіть натяку на кохання, його видимості; лише кохання допомогло б їй та Люку здолати ті величезні труднощі через розбіжність їхніх мотивів до шлюбу та прагнень.
Дивно, але Меґі не змогла зненавидіти Люка, зате дедалі частіше вона помічала, як зростає її ненависть до Ральфа де Брикасара. Хоча Ральф був до неї добрішим та справедливішим за Люка. Він ніколи не заохочував її сприймати його якось інакше, аніж в іпостасях священика та друга, бо навіть у тих двох випадках, коли вони поцілувалися, це сталося з її ініціативи.
«Тоді навіщо на нього злитися? Навіщо ненавидіти Ральфа, а не Люка? Винувать власні страхи та неспроможність, свій величезний гнів та обурення, які ти виплекала у душі через те, що він відмовився від тебе, хоча ти його так кохала і жадала. Винувать отой дурний імпульс, який підштовхнув тебе до заміжжя з Люком. До зради самої себе і Ральфа.» І неважливо, що вона ніколи б не вийшла за нього заміж, ніколи б не спала з ним і ніколи б не народила від нього дитину. І неважливо, що він її не жадав – він і справді її не жадав. Факт залишався фактом: Ральф був тим, кого вона прагнула, і їй не варто було розмінюватися на менше.
Але помилок, навіть усвідомлених, вже не виправити. Вона була дружиною Люка О’Ніла і носила під серцем його дитину. Як вона могла радіти думці про маля, якщо цієї дитини не бажав навіть сам Люк О’Ніл? Бідолашне створіннячко. Принаймні коли воно народиться, то стане людиною, яку можна буде любити як таку, саму по собі, безвідносно до Люка. Та от тільки… Тільки вона б усе віддала за дитину від Ральфа де Брикасара! Пішла б на неможливе, на немислиме. Він служив інституції, яка наполягала на володінні ним усім, до решти, навіть тією частиною його єства, з якої вона не мала ніякого зиску – його чоловічим началом. Це начало мати-Церква затребувала від нього як пожертву своїй релігійній владі, вона виснажила його, спустошила, виложила його людську сутність, намагаючись зробити це безповоротно, щоби в нього потомства не лишилося. Та одного дня Церкві доведеться заплатити за свою пожадливість. Одного дня Ральфи де Брикасари скінчаться, бо надто дорожитимуть своїм чоловічим началом і переконаються: така відмова на догоду Церкві є жертвою безглуздою і позбавленою всілякого сенсу…
