Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 46 страниц)
Меґі рвучко підвелася і важко почвалала до вітальні, де Енн читала підпільний примірник забороненого роману Нормана Ліндсея «Редхіп», насолоджуючись кожним забороненим словом.
– Енн, здається, ваше бажання здійснюється.
Енн підняла на неї відсутній погляд.
– Що там, люба моя?
– Зателефонуйте доку Сміту. Скажіть, що я збираюся народити оту рознещасну дитину отут і негайно.
– О, Господи! Швидше йди до спальні й лягай – та не до своєї спальні, а до нашої!
Клянучи примхи долі та рішуче бажання малюків народжуватися саме тоді, коли їм хочеться, док Сміт поспішив із Данглоу до Хіммельхоху у своєму пом’ятому старому автомобілі. На задньому сидінні сиділа місцева акушерка, а з маленької місцевої клініки лікар прихопив стільки медичного причандалля, скільки зміг. Бо не було сенсу забирати породіллю до місцевої лікарні: на місці, в Хіммельхосі, він зможе зробити не менше. Але її таки слід було відправити до Кернса.
– Ви повідомили чоловіка? – спитав док Сміт, гепаючи східцями нагору; акушерка поспішала слідком.
– Я послала телеграму. Меґі у моїй кімнаті: мені подумалося, що вам знадобиться більше місця.
Енн зашкутильгала до своєї спальні слідком за лікарем та акушеркою. Меґі лежала на ліжку, широко розкривши очі й не виказуючи ознак болю, – лише руки час від часу смикалися та тіло вигиналося й скоцюрблювалося. Вона повернула голову і всміхнулася, та Енн помітила жах у її очах.
– Я рада, що мені не довелося їхати до Кернса, – сказала вона. – Моя мати ніколи не їздила до шпиталю народжувати дітей, і, як розповідав мені батько, лише одного разу їй було непереливки – коли вона народжувала Гала, але все обійшлося, вона не померла, тож не помру і я. Ми, жінки з родини Клірі, дуже живучі.
Минуло кілька годин, перш ніж лікар зміг вийти до Енн на веранду.
– У нашої маленької бідолахи пологи затягнуті й важкі. Перші немовлята взагалі народжуються важко, а цей неправильно лежить і ніяк не може вийти. Якби Меґі була в Кернсі, їй би зробили кесарів розтин, але тут про це й мови не може бути. їй доведеться самій його виштовхувати.
– Вона притомна?
– Так, звісно. Надзвичайно мужня жінка, не кричить і не скаржиться. На мою думку, саме таким, найкращим, і доводиться найтяжче. Постійно цікавиться у мене, чи Ральф уже приїхав, і мені доводиться брехати їй про те, що дорогу перекрило повінню. Мені здається, що її чоловіка звати Люк, чи не так?
– Саме так.
– Гм-м-м! Що ж, мабуть, вона питається про того Ральфа, бо з Люка ніякого толку немає.
– Люк – виродок і скотина.
Енн подалася вперед, вчепившись руками в поруччя веранди. На дорозі з Данні показалося таксі й звернуло на підйом до Хіммельхоху. Своїм чудовим зором вона роздивилася на задньому сидінні чорнявого чоловіка і скрикнула з радісним полегшенням:
– Не вірю своїм очам, але, здається, Люк нарешті згадав, що має дружину!
– Краще я повернуся до Меґі, а ви самі з ним розбирайтеся, Енн. Якщо це не він, то я їй нічого не скажу. Якщо ж це він, то зробіть йому чашку чаю, але спиртного поки що не давайте. Воно йому пізніше знадобиться.
Під їхало таксі. На превеликий подив Енн, водій вийшов і пішов розчинити задні пасажирські дверцята. Джо Кастільйоне, власник єдиного таксомотора в Данні, зазвичай не виявляв такої ввічливості.
– Хіммельхох, ваша милість, – сказав він, низько вклонившись.
З авто вийшов чоловік у довгій чорній сутані з пурпуровим поясом. Коли він повернувся до неї обличчям, Енн здалося, що то, мабуть, Люк О’Ніл вирішив утнути хитрий жарт і розіграти її. Але відразу ж помітила, що це зовсім інший чоловік, років на десять старший за Люка. «Господи, – подумала вона, дивлячись, як він піднімається сходами. – Такого красеня я жодного разу в житті не бачила! Та ще й архієпископ, не менше. Який інтерес у католицького архієпископа до двох підстаркуватих лютеран, як ми з Людді?»
– Місіс Мюллер? – спитав він, поглянувши на неї добрими відстороненими очима. Немов бачив у своєму житті багато такого, чого дуже не хотів би бачити, і вже давно убив у собі всі почуття.
– Так, я Енн Мюллер.
– Я архієпископ Ральф де Брикасар, посланець Його Святості Папи Римського в Австралії. Я так розумію, з вами мешкає місіс Люк О’Ніл?
– Так, пане… Ральф. – «Ральф? То це він Ральф?»
– Я її давній приятель. Чи не міг би я з нею побачитися?
– Е-е-е, та вона б з радістю побачилася з вами… архієпископе… – «Ні, так казати неправильно, не кажуть «архієпископ», кажуть так, як нещодавно звернувся до нього Джо Кастільйоне – ваша милість». – Вона б радо побачилася з вами за більш сприятливих обставин, та саме тепер у Меґі перейми, у неї має народитися дитина, і їй дуже важко.
Раптом Енн помітила, як пополотнів Ральф де Брикасар. Йому аж ніяк не вдалося придушити в собі почуття, він видресирував їх до собачої покірливості й запроторив на задвірки свого проникливого розуму. Його очі були такі блакитні, що Енн здалося, наче ось-ось потоне в них, і те, що вона в них побачила, змусило її замислитися – а хто ж йому Меґі насправді, і хто ж він такий для неї?
– Я знав, що справи кепські. Я давно відчував, що щось не так, але в останній час моя тривога переросла в одержимість. І я змушений був приїхати, щоб самому все побачити. Будь ласка, пустіть мене до неї! Якщо потрібна поважна причина, то ось вона: я священик!
Та Енн і не думала перечити йому.
– Заходьте, ваша милість, сюди, будь ласка. – Дибаючи на своїх палицях, Енн міркувала: «Чи достатньо чисто й охайно в будинку? Чи скрізь пил повитирала? Чи не забули ми викинути оту смердючу ягнячу ногу, бо вона увесь будинок просмердить? Як же ж невчасно приїхав до нас такий поважний чоловік! Людді, чи тобі важко відірвати свою товсту сраку від трактора і прийти сюди? Я послала за тобою хлопця ще кілька годин тому!»
Оминувши дока Сміта і акушерку так, наче їх і не було в кімнаті, Ральф став навколішки біля ліжка і простягнув до Меґі руку.
– Меґі!
Вона насилу витягнула себе з кошмарного сну, в який занурилася, – бо їй уже все було байдуже – і побачила поруч із собою кохане обличчя – густе чорне волосся з двома сивими крилами в його чорноті, витончені аристократичні риси, до яких додалося трохи зморшок і трохи терплячого спокою; блакитні очі, що дивилися на неї з тугою та любов’ю. Як могла вона сплутати його з Люком? Більше не було такого, як Ральф, а вона зрадила своє почуття до нього. Люк був темним боком місяця, а Ральф – прекрасним і сяйним, мов сонце; і так само, як сонце, далеким. О, як це прекрасно – бачити його!
– Ральфе, допоможи мені, – сказала вона.
Він пристрасно поцілував їй руку і притиснув собі до щоки.
– Завжди радий допомогти тобі, моя Меґі, ти ж знаєш.
– Помолися за мене й за дитину. Якщо хтось може врятувати нас, то тільки ти. Ти ближчий до Бога, аніж ми. Нікому ми не потрібні, нікому й не були потрібні, навіть тобі.
– А де Люк?
– Я не знаю і знати не бажаю. – Меґі заплющила очі й відкинулася на подушку, але не відпускала його руку, міцно тримала її у своїй долоні.
Док Сміт торкнувся його плеча.
– Ваша милість, гадаю, вам треба вийти.
– Якщо її життя буде під загрозою, ви гукнете мене, гаразд?
– Невідкладно.
Нарешті з плантації повернувся Людді – й перелякався, бо нікого й ніде не було видно, а до спальні він зайти не наважився.
– Енн, з нею все гаразд? – спитав він, коли його дружина вийшла з кімнати разом із архієпископом.
– Поки що гаразд. Док нічого не обіцяє напевне, але, на мою думку, він має надію, що все обійдеться. Людді, у нас гість. Знайомся архієпископ Ральф де Брикасар, давній приятель Меґі.
Краще навчений, аніж його дружина, Людді швидко став на коліно і поцілував перстень на простягнутій йому руці.
– Сідайте, ваша милість, поговоріть з Енн. А я піду поставлю чайник.
– То ви і є той самий Ральф, – мовила Енн, підставивши свої палиці до бамбукового столу; священик сів напроти, і складки його сутани впали довкола нього додолу, а з-під неї виглянули блискучі чоботи для верхової їзди, бо гість сів, закинувши ногу на ногу. Це був доволі жіночний жест, але гість був священиком, і тому це не мало значення. Однак, попри схрещені ноги, у ньому відчувалася сильна чоловіча натура. Мабуть, священик не був таким старим, як їй спочатку здалося, – напевне сорок із гаком, не більше. Яке ж це марнування сил для такого розкішного мужчини!
– Так, я Ральф.
– Відтоді, як у Меґі розпочалися перейми, вона без упину кликала якогось Ральфа. Мушу визнати, це мене спантеличило. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь згадувала це ім’я раніше.
– Вона не хотіла й не могла.
– А звідки ви знаєте Меґі, ваша милість? І як довго?
Священик криво всміхнувся і склав свої тонкі красиві руки так, що вони стали нагадувати гострий дах костелу.
– Я познайомився з Меґі ще тоді, коли їй було десять, за кілька днів після того, як її родина перебралася кораблем із Нової Зеландії. Можна з упевненістю і не кривлячи душею сказати, що я пережив разом із Меґі й повінь, і пожежу, і емоційний голод, і смерть – і життя. Все це ми маємо випробувати і пережити. Меґі – дзеркало, в якому я змушений споглядати власну моральність.
– Ви кохаєте її! – здивовано констатувала Енн.
– Так. Завжди кохав.
– Це трагедія для вас обох.
– Я сподівався, що тільки для мене. Розкажіть мені про неї: що сталося відтоді, як вона вийшла заміж. Я не бачив її вже багато років, але без неї мені не було щастя.
– Я розкажу вам, але тільки тоді, коли ви розкажете мені про Меґі. Ні, я не маю на увазі щось дуже особисте – лише про те, як вона жила доти, поки приїхала сюди. Ми з Людді про неї нічого не знаємо, знаємо лише те, що вона жила десь поблизу Джилленбоуна. Нам би хотілося дізнатися більше, бо ми дуже любимо її. Але вона так нічого нам і не розповіла. Може, через гордість.
Людді вніс тацю з чаєм та наїдками і сів, слухаючи стислу розповідь священика про життя Меґі до того, як вона вийшла заміж за Люка.
– Я би ні за що у світі не здогадалася! Подумати тільки: Люк О’Ніл мав нахабство позбавити її всього і змусити працювати хатньою робітницею! Та ще й мав жорстокість обумовити, щоб її платня надходила на його банківський рахунок! Уявіть собі, бідолаха не мала у своєму гаманці ані копійки відтоді, як сюди приїхала! Я попросила Людді дати Меґі готівкову премію перед Різдвом, але їй стільки всього треба було купити, що ці гроші розлетілися за один день, а більше вона від нас нічого не хотіла брати.
– Не жалійте Меґі, – дещо грубо й різко мовив архієпископ Ральф. – Не думаю, що їй жаль саму себе, тим більше через брак грошей. Бо вони принесли їй мало радощів до заміжжя, хіба ж ні? До того ж вона знає, що робити, якщо у неї виникне потреба в грошах. На мою думку, байдужість Люка завдавала їй значно більших страждань, аніж відсутність грошей. Бідолашна Меґі!
Енн та Людді по черзі розповіли йому в загальних рисах про життя Меґі, а священик тим часом сидів, тримаючи руки «хаткою» і не зводячи очей із широкої крони пальми мандрівника, що росла побіля будинку. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, жодного разу не змінився вираз його прекрасних відсторонено-проникливих очей. Він багато чого навчився, працюючи під началом Вітторіо Скарбанци, кардинала ді Конті-Верчезе.
Коли розповідь скінчилася, він зітхнув і перевів погляд на занепокоєні обличчя господарів будинку.
– Гадаю, ми мусимо їй допомогти, оскільки Люк не бажає цього робити. Якщо вона йому не потрібна, то краще для Меґі буде повернутися до Дрогеди. Знаю, ви не хочете втрачати її, але заради неї ж самої спробуйте переконати її повернутися додому. Я надішлю вам для неї чек із Сіднея, щоб вона уникла сорому просити у брата грошей. А коли Меґі повернеться додому, нехай розповідає своїм рідним все, що визнає за потрібне.
Архієпископ поглянув на двері спальні й стривожено ворухнувся.
– Любий Боже, нехай народиться дитя!
Але дитя народилося лише через добу, коли Меґі була ледь жива від виснаження та болю. Док Сміт давав їй щедрі дози настоянки опію, дотримуючись того консервативного погляду, що так буде найкраще. А Меґі полинула у вихор кошмарів, де якісь потойбічні та цілком земні істоти кусали її і рвали на шматки, плювалися й дряпалися гострими пазурами, завиваючи, скиглячи та ревучи. Інколи в фокусі її зору на коротку мить з’являлося обличчя Ральфа, а потім знову зникало з важким припливом нестерпного болю; але спогад про нього вперто зберігався в її пам’яті, й вона знала, що поки він чергує біля її ліжка, не помруть ні вона, ні дитина.
Док Сміт, робив невеличкі перерви (акушерка тим часом справлялася сама), щоб підкріпитися, хильнути шкалик рому і перевірити, чи не виявився хтось із його клієнтів настільки нечемним та нерозсудливим, що здумав помирати саме тепер, тоді й вислухав стислу розповідь про історію Ральфа та Меґі – скільки Людді та Енн визнали за доречне йому розповісти.
– Маєте рацію, Енн, – сказав він. – Одна з причин її нинішньої біди – верхова їзда. Відмова від жіночих сідел пішла на шкоду жінкам, які багато їздять верхи. Бо верхова їзда у звичайному сідлі розвиває не ті м’язи, що потрібно для вдалих пологів.
– А я чув, що все це – бабусині казки, – м’яко заперечив архієпископ.
Док вишкірився на нього не надто приязно. Він не любив католицьких священиків і вважав їх кодлом святенницьких та вижилих із розуму ідіотів.
– Можете думати, що хочете, – сказав він. – Але скажіть мені, будь ласка, ваша милість, якби довелося вибирати між життям Меґі та життям немовляти, яким би був ваш вибір?
– Позиція Церкви в цьому питанні є непохитною, докторе. Жодного вибору не мусить бути. Не можна довести до смерті дитину заради порятунку матері, як і не можна доводити до смерті матір заради порятунку дитини, – відповів архієпископ, так само злобно вишкірившись на лікаря. – Але якщо до цього дійде, лікаре, я без вагань наказав би вам рятувати Меґі – і до біса дитину.
Аж охнувши від несподіванки, док Сміт розсміявся і ляснув архієпископа по спині.
– Молодець, добре сказано! Не переймайтеся, ваша світлість, я нікому не розкажу про те, що ви щойно сказали. Але наразі дитина жива, і я не бачу користі з того, щоб її умертвити.
Але Енн подумала: «Цікаво, що б ви сказали, архієпископе, якби це була ваша дитина?»
Приблизно через три години, коли передвечірнє сонце сумно спускалося небом до оповитої серпанком громадини гори Бартл-Фрер, док Сміт вийшов із спальні.
– Що ж, все скінчилося, – сказав він із легким задоволенням у голосі. – Меґі ще довго доведеться оклигувати, але, з Божою поміччю, вона видужає. А її немовля – це худюча, слабка дівчинка вагою п’ять фунтів із велетенською головою та характером, як її ядучо-руде волосся – такого мені ще не доводилося бачити. Цю противнючу мишу й сокирою не зарубаєш, хоча, чесно скажу, в мене мало не з’явилося таке бажання.
Радісний Людді відкоркував пляшку шампанського, яку він спеціально приберіг для такої оказії, і вони встали, тримаючи в руках келихи з шипучим напоєм, що переливався через край, – священик, лікар, акушерка, фермер та каліка – і випили за здоров’я та добробут матері та її дратівливої дитини. Це сталося першого червня, першого дня австралійської зими.
На зміну акушерці приїхала медсестра, яка мала залишатися з Меґі доти, поки не буде визнано, що небезпека для неї та дитинчати минула. Лікар з акушеркою поїхали, а Людді, Енн та архієпископ пішли поглянути на Меґі.
Вона здалася такою маленькою та виснаженою на подвійному ліжку, що архієпископу Ральфу довелося сховати ще один свій біль у закуточку свідомості, щоби згодом дослідити його і подолати. «Меґі, моя змучена й зморена Меґі… Я завжди кохатиму тебе, але ніколи не зможу дати тобі те, що дав Люк О’Ніл, хоча й неохоче».
А сіренька подоба людини, відповідальна за все, що трапилося, лежала собі в плетеному кошику під дальньою стіною, анітрохи не усвідомлюючи уваги тих, хто зібрався довкола і витріщився на неї. Своє невдоволення вона висловила вереском – і верещала, не замовкаючи. Нарешті медсестра взяла її і віднесла разом із кошиком та всім необхідним до кімнати, яку Мюллери надали під дитячу.
– Що ж, легені у неї в повному порядку, це точно. – Архієпископ Ральф усміхнувся, сів скраю ліжка і взяв бліду руку Меґі.
– Не думаю, що їй сподобалося тут, та й саме життя, – всміхнулася у відповідь Меґі. «Як він постарів! Стрункий та гнучкий, як і завжди, але безмірно постарілий». Вона повернула голову до Енн та Людді й простягнула їм другу руку. – Мої любі добрі друзі! Що б я робила без вас? Від Люка нічого не чути?
– Прийшла телеграма, де він повідомляє, що надто зайнятий, щоб приїхати, але бажає тобі всього найкращого.
– І на тому спасибі, – прокоментувала Меґі.
Енн швидко нахилилася і цьомкнула її у щоку.
– Ми залишимо тебе наодинці з архієпископом, люба, щоб ви змогли поговорити. А поговорити у вас, безсумнівно, є про що. – Спершись на руку Людді, Енн пригрозила пальцем медсестрі, яка витріщилася на священика, немов не вірячи своїм очам. – Ходімо, Нетті, поп’єш із нами чаю. Його милість дасть тобі знати, якщо ти знадобишся Меґі.
– Як же ти збираєшся назвати свою галасливу доньку? – спитав він, коли двері зачинилися, і вони залишилися удвох.
– Джастиною.
– Дуже добре ім’я, але чому ти вибрала саме його?
– Десь вичитала, і воно мені сподобалося.
– Вона що, не потрібна тобі, Меґі?
Її обличчя зіщулилося і перетворилося на суцільні очі – ніжні, сповнені якогось загадкового світла, не було в них ненависті, але любові теж не було.
– Та, мабуть, потрібна. Так, таки потрібна. Бо я багато хитрувала для того, щоб її зачати. Та коли я її носила, я нічого до неї не відчувала, відчувала тільки те, що я їй не потрібна. Здається мені, що Джастина ніколи не буде ані моєю, ані Люковою, ані нічиєю. У мене таке передчуття, що вона завжди належатиме сама собі.
– Я мушу їхати, Меґі, – тихо й ніжно мовив він.
Її очі стали яскравішими, а їх вираз – жорстким, рот скривився неприємною гримасою.
– Я так і знала! Смішно, еге ж? Чомусь чоловіки мого життя розбігаються шпаринами, мов таргани.
Він поморщився.
– Не злися, Меґі. Мені буде нестерпно покидати тебе і згадувати саме такою. Що б не сталося з тобою в минулому, ти завжди зберігала доброту і скромність, і саме ці твої якості є для мене найдорожчими. Не змінюйся, не ставай жорсткою і жорстокою через те, що сталося. Знаю, жахливо усвідомлювати, що Люку все байдуже, тому він навіть не приїхав. Але не треба змінюватися нагірше. Інакше ти більше не будеш моєю Меґі.
Та вона поглянула на священика так, немов відчувала до нього щось схоже на ненависть.
– О, Ральфе, припини, благаю! Я не твоя Меґі й ніколи не була! Ти не схотів мене, ти підштовхнув мене до нього, до Люка. Ти що, вважаєш мене святою, черницею, чи як? Але я не така! Я звичайна людина, і ти зруйнував мені життя! Всі ці роки я кохала тебе, хотіла тебе забути, а потім вийшла заміж за чоловіка, трохи схожого на тебе, а він теж мене не хоче, я йому не потрібна. Невже це забагато – очікувати від чоловіка, що будеш йому потрібного та жаданою?
Вона розридалася, але швидко взяла себе в руки; на її обличчі проявилися тоненькі зморщечки болю, яких він ніколи раніше не бачив; він знав, що такі зморшки не розгладжуються добрим відпочинком та поліпшенням здоров’я.
– Люк – не лихий чоловік, і навіть не скажу, що він несимпатичний, – продовжила вона. – Просто чоловік. Ви всі однакові – великі волохаті нічні метелики, що розбиваються, коли бездумно летять на обманливий вогонь по той бік скла настільки прозорого, що ваші очі його не помічають. А коли ви таки примудряєтесь оминути скло і проскочити до вогню, то падаєте додолу обсмалені й мертві. А там, у нічній прохолоді, є і харчі, і кохання, і дитинчата-метелики, яких треба ростити. Але чи бачите ви це? Чи потрібно це вам? Ні! Знову й знову кидаєтеся на вогонь, б’єтесь об скло до безтямності аж поки загинете, згорівши в тому вогні!
Ральф де Брикасар не знав, що відповісти, бо цієї грані її особистості він іще ніколи не бачив. Завжди він бачив її після жахливого лиха, яке її спіткало, чи коли всі покинули її? Меґі – і таке каже?! Він ледь чув її, страшенно засмучений і стривожений тим, що вона промовляє такі речі, й тому не збагнув, що ці слова – свідчення її самотності й почуття провини.
– Ти пам’ятаєш троянду, яку подарувала мені тієї ночі, коли я поїхав із Дрогеди?
– Так, пам’ятаю. – Її голос втратив життєвість, в очах згасло жорстке світло. І тепер вони дивилися на нього, наче душа без надії, позбавлена всякого виразу, оскляніла, як і у її матері.
– Вона й досі у мене, в моєму молитовнику. І щоразу, коли я бачу троянду такого кольору, я згадую тебе, Меґі. Я кохаю тебе. Ти моя троянда, найдорогоцінніший людський образ та думка мого життя.
І знову опустилися куточки її рота, знову в очах спалахнула лють із відтінком ненависті.
– Образ, думка! Людський образ і думка! Так, саме так – це все, чим я для тебе є. Ти романтик, замріяний телепень, Ральфе де Брикасар! Ти маєш не більше уявлення про життя, аніж отой метелик, із яким я тебе порівняла! Не дивно, що ти став священиком! А якби ти був простим чоловіком, то впоратися з грубими реаліями життя тобі було б так само не до снаги, як і простому чоловікові Люку! Кажеш, ти кохаєш мене, але ти поняття не маєш, що таке кохання; ти вимовляєш слова, які колись завчив, бо їх звучання видалося тобі красивим! Мене вбиває ось яка думка; як же ж це вам, чоловікам, досі не вдалося взагалі спекатися нас, жінок, а цього вам страх як хочеться, еге ж? Чому б вам не женитися один на одному?! Ви були б божественно щасливі!
– Меґі, не кажи так! Благаю тебе!
– О, йди геть! Бачити тебе не можу! А ще ти забув одну річ про твою безцінну троянду, Ральфе, – вона має небезпечно гострі шипи!
Не озираючись, архієпископ вийшов із кімнати.
* * *
Люк і не думав відповідати на телеграму, з якої він дізнався, що став щасливим батьком п’ятифунтової дівчинки на ім’я Джастина. Меґі поволі одужала, а дитинка швидко росла й міцнішала. Може, якби Меґі годувала груддю, у неї поступово виробився б позитивний внутрішній зв’язок із худорлявою та злючою істотою, але в тих начебто пишних грудях, які так любив смоктати Люк, не виявилося ані краплини молока. «Яка іронія», – подумала Меґі. Вона регулярно, як і належить, годувала з пляшечки це червонопике і рудоволосе створіннячко, сподіваючись на появу якогось чудесного, всеохопного почуття. Але воно не з’являлося. Не було в неї бажання вкрити маленьке личко поцілунками, чи легенько покусати крихітні пальчики, чи робити сотні тих милих дурниць, які люблячі матусі роблять своїм дітям. До цього створіння у Меґі не було відчуття, що воно – її дитина, і воно бажало і потребувало її не більше, аніж вона його. Воно! Її! їй навіть не хотілося називати цю істоту «вона».
Людді та Енн навіть не здогадувалася, що Меґі не обожнює Джастину, що донька подобається їй менше, аніж будь-хто з молодших дітей її матері. Коли б Джастина не скрикувала, Меґі вже була тут як тут – брала її на руки, воркувала над нею, чукикала її, і не було дитинки чистішої, сухішої та гарнішої, аніж вона. Дивним було те, що Джастина, здавалося, не хотіла, щоб її брали на руки і щоб з нею воркували: мала вгамовувалася швидше, коли її залишали на самоті.
З часом вона стала привабливішою. Немовляча шкіра Джастини втратила червоність і набула отої позначеної синіми венами прозорості, яка часто йде рука в руку з рудим волоссям, а її маленькі ручки й ніжки погладшали і стали приємно пухкенькими. Волоссячко закучерявилося і набувало отого непозбутнього буйного відтінку, яким вирізнявся її дід Педді. Всі з нетерпінням чекали, якого ж кольору будуть її очі, Людді ставив на батьківську блакить, а Енн – на материн сірий, а Меґі з цього приводу власної думки не мала. Але очі Джастини були її власними, і це розчаровувало, якщо не сказати більше. У півтора місяці вони почали змінюватися, а на третій набули власного кольору та форми. Ніхто й ніколи нічого подібного не бачив. По зовнішньому краю райдужної оболонки її очей ішло темно-сіре коло, але сама оболонка була блідою, її не можна було назвати ані сірою, ані блакитною; для опису найкраще б підійшов вираз на кшталт «темно-білі». То були якісь чіпкі, незручні, нелюдські очі, немов сліпі, але з часом виявилося, що Джастина бачить ними дуже добре.
Хоча док Сміт про це й не сказав ані слова, але при народженні Джастини його занепокоїв розмір її голови, і впродовж перших шести місяців її життя він пильно до неї придивлявся; йому здалося – особливо після того, як він побачив оті химерні очі – що у дитини, як він волів висловлюватися, «вода в голові», хоча сучасні підручники називали це явище гідроцефалією. Але згодом виявилося, що Джастина не мала жодної церебральної вади, і голову мала правильної форми, але завелику. Утім, із часом решта частин тіла Джастини більш-менш наздогнали голову в пропорціях.
А Люк все не з’являвся. Меґі регулярно писала йому, але він не відповідав і не приїздив побачитися зі своєю донькою. В якомусь сенсі Меґі тішилася, бо вона не знала, що йому сказати, і не була впевнена в тому, що Люк зачарується оцією химерною маленькою істотою, його дочкою. Була б Джастина високим та струнким сином, Люк, можливо, і змилувався б, але Меґі страшенно раділа, що в неї донька, а не син. Джастина була живим доказом недосконалості Люка О’Ніла, бо якби він був досконалим, то продукував би лише синів.
Немовля поправлялося краще за Меґі, швидше оговталося від пологового кошмару. У чотири місяці мала кинула багато кричати і розважалася, лежачи у плетеній колисці й смикаючи за низку яскравих кольорових намистин, причеплених так, щоб вона могла їх дістати. Але вона ніколи нікому не всміхалася, навіть схожих на усмішку гримас не корчила, коли в неї боліло в животі від метеоризму.
Мокрий сезон настав рано, ще у жовтні, й це був дійсно мокрий сезон. Вологість як видряпалася до позначки сто відсотків, так там і лишилася; годинами і щодня дощ лупцював Хіммельхох і ревів у довколишніх полях, вимиваючи яскраво-червоний ґрунт, насичуючи вологою тростину і наповнюючи до країв річку Данглоу, яка, однак, із берегів не виходила, бо була такою короткою, що встигала викинути зайву воду в море. Джастина лежала собі в плетеній колисочці, розглядаючи навколишній світ своїми химерними очицями, а Меґі сиділа і похмуро спостерігала, як гора Бартл-Фрер зникає за черговою завісою дощу.
Інколи з’являлося сонце, піднімаючи з землі щільне покривало пари, зелена тростина у полі мерехтіла й іскрилася діамантовим сяйвом, а ріка ставала схожою на велику золотисту змію. А потім, охоплюючи дугою все небо, вимальовувалася подвійна райдуга, бездоганна в обох вигинах і така яскрава й барвиста на тлі насуплених темно-синіх хмар, що перед нею померкло б і зблідло все, окрім багатющого ландшафту північного Квінсленду. Бо тут неземна ефемерна краса веселки була не в змозі навіть трохи затьмарити навколишньої краси, і Меґі збагнула, чому земля в районі Джилленбоуна здавалася сірою та бурою – північний Квінсленд забрав у неї належну частку палітри.
Якось на початку грудня на веранду вийшла Енн, сіла біля Меґі й поглянула на неї. Яка ж вона була тонка, немов життя пішло із неї! Навіть яскраво-руде волосся – і те втратило свій блиск.
– Меґі, не знаю, може, я зробила неправильно, але я вже зробила, тому принаймні вислухай мене, будь ласка, а потім скажеш «ні».
Меґі всміхнулася, відірвавши погляд від райдуги.
– Ви така серйозна, Енн! Що ж ви хочете мені сказати?
– Ми з Людді турбуємося за тебе. Ти ж ще не оговталася після народження Джастини, а тепер, із настанням мокрого сезону, маєш ще гірший вигляд. Ти майже нічого не їси і втрачаєш вагу. Я завжди знала, що наш клімат тобі не підходить, але допоки не траплялося нічого особливого, ти так-сяк зносила його. А тепер ти хвора, і якщо не вжити заходів, то ти можеш захворіти дуже-дуже серйозно. – Енн глибоко вдихнула. – Тому тижні два тому я написала своїй подрузі в туристичному бюро і замовила тобі відпустку. І не заперечуй стосовно витрат; ця поїздка не позначиться на наших коштах чи коштах Люка: архієпископ прислав нам для тебе чек на дуже велику суму. А ще один чек для тебе і для дитинки надійшов від твого брата, гадаю, що це натяк від усіх мешканців Дрогеди на те, що час тобі побувати вдома. Ми з Людді порадилися, і вирішили, що можемо за частину цих грошей влаштувати тобі гарну відпустку. І я не думаю, що подорож до Дрогеди – то найкращий відпочинок за теперішніх обставин. Ми з Людді впевнені, що найбільше тобі потрібен час для роздумів. Без Джастини, без нас, без Люка і без Дрогеди. Ти ж ніколи не жила сама, Меґі? Гадаю, прийшов час. Ми забронювали тобі на два місяці хатинку на острові Метлок – від початку січня до початку березня. А ми з Людді ходитимемо за твоєю малою. Ти ж знаєш – у нас із нею не трапиться нічого лихого, але якщо з’явиться хоч найменше занепокоєння, ми відразу ж тебе повідомимо. На острові є телефон, це неважко буде зробити і ти зможеш повернутися швидко.
Сонце зникло, зникла й райдуга; невдовзі знову мало задощити.
– Енн, якби впродовж останніх трьох років у моєму житті не було вас із Людді, я точно збожеволіла б. Ви це прекрасно знаєте. Інколи я прокидаюся вночі й з жахом уявляю, що б сталося, якби Люк поселив мене з людьми не такими добросердими, як ви. Бо ви турбувалися про мене більше, ніж він.
– Дурниці! Якби Люк залишив тебе з людьми не такими співчутливими, як ми, ти давно повернулася б до Дрогеди – і хтозна – може, так було б краще.
– Ні. З Люком мені було погано, але для мене накраще, що я залишилася, і через все це пройшла і все це пережила.
Дощ, застуючи цукрову тростину, поволі підбирався до будинку, відсікаючи від погляду все, що залишалося потойбіч його краю, – немов великий різницький ніж.
– Ви маєте рацію, мені погано, – зізналася Меґі. – Відтоді, як я зачала Джастину, мені завжди було погано. Я намагалася зібратися і триматися, але, здається, настає такий момент, коли на це не залишається сил. Ой, Енн, я така втомлена й розчарована! Я навіть доброю матір’ю не можу бути для Джастини, і це моя провина. Але найбільше я пригнічена тим, що Люк не дав мені ані найменшого шансу зробити його щасливим. Він не став зі мною жити, не схотів, щоби я облаштувала йому домівку, не схотів, щоб у нас були діти. Я його не люблю – і ніколи не любила, як жінці належить любити чоловіка, за якого йде заміж; можливо, він відчув це від самісінького початку. Може, якби я його кохала, він повівся б інакше. Тому як я можу його винуватити? Гадаю, мені слід винуватити лише себе.
– Бо ви кохаєте архієпископа, чи не так?
– Ой, так, ще з дитинства, тоді я була ще маленькою дівчинкою! Я жорстко з ним обійшлася, коли він приїздив. Бідолашний Ральф! Я не мала права так говорити з ним, бо насправді він ніколи не давав мені надії. Сподіваюся, він мав достатньо часу зрозуміти, що мені було боляче, я, виснажена пологами, почувалася страшенно нещасною. Все, про що я думала, – за правом народити йому дитину, але такого не буде, бо ніколи бути не може. Як це несправедливо! Чому священики-протестанти можуть одружуватися, а католицькі священики – ні? Тільки не кажіть мені, що проповідник-протестант – це зовсім не те, що католицький священик, який більше переймається проблемами своєї пастви. Бо я вам не повірю. Я зустрічала безсердечних священиків і прекрасних чуйних проповідників. Але через обітницю безшлюбності, яку дають католицькі священики, мені довелося розстатися з Ральфом, будувати свою домівку та своє життя з іншим чоловіком, і від іншого чоловіка народити дитину. І знаєте, що Енн? Те, що я зробила, є так само огидним гріхом, як і те, якби Ральф порушив свою обітницю, або навіть іще гіршим. Але я ненавиджу думку Церкви про те, що моє кохання до Ральфа або його кохання до мене – це гріх!
