Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 46 страниц)
– А скажіть, отче, чи позначився нещодавній різкий спад економічної активності на становищі ваших підопічних? – обережно спитав італійський прелат.
– Досі ми не маємо про що турбуватися, ваша милість. «Мікар лімітед» не так легко вибити з колії ринковими коливаннями. На мою думку, найбільше судилося постраждати тим, хто вклав свої гроші не так обережно й продумано, як це зробила Мері Карсон. Звісно, фермі Дрогеда буде непереливки, бо ціна на вовну падає. Однак місіс Карсон була надто розумною, щоб обмежувати свої фінансові інтереси сільським господарством, і тому віддавала перевагу солідності й надійності металів. Хоча, на мою думку, тепер саме час скуповувати землю, і не лише ферми в сільській місцевості, а й будівлі та земельні ділянки у великих містах. Ціни тепер сміховинно низькі, але вони не будуть такими завжди. Я впевнений, що в майбутньому ми нічого не втратимо на нерухомості, якщо скуповуватимемо її тепер. Колись ця Велика Депресія скінчиться.
– Безсумнівно! – підтвердив папський посланець. Виявляється, отець Ральф де Брикасар мав не лише здібності дипломата, він був у певному сенсі й бізнесменом! І справді – Римові треба пильно придивлятися до нього і не випускати з поля свого зору.
9
Йшов 1930-й рік, і на Дрогеді знали все про Велику Депресію. По всій Австралії чоловіки втратили роботу. Ті, хто міг наважитися, облишили платити оренду і подалися шукати роботу, якої однаково ніде не було. Кинуті напризволяще, дружини та дітвора жили в халупах на муніципальній землі й простоювали в чергах за доброчинними подачками; а батьки та чоловіки подалися в мандри. Чоловік брав найнеобхідніше, складав його на ковдрі, ковдру зав’язував мотузками, перекидав через плече – і вирушав у дорогу, сподіваючись перебитися подачками або знайти роботу. Подорожувати Глушиною з торбою за плечима вважалося перспективнішим, аніж спати на лаві в сіднейському парку.
Ціни на харчі були низькі, й Педді набив ними комори на Дрогеді під зав’язку. Тому кожен, хто забрідав на Дрогеду, міг бути тевен: його торба ніколи не залишиться порожньою. Дивним було те, що склад бродяг безперервно змінювався: добряче попоївши та завантажившись провізією, вони навіть не робили спроби залишитися на фермі, а брели собі далі, шукаючи те, що було відомо лише їм. Звісно, далеко не кожне господарство було таким гостинним та щедрим, як Дрогеда, і це лише додавало подиву: чому ж подорожні не виявляли бажання залишитися тут? Мабуть, нудьга та безцільність неприкаяного існування гнали людей у так само безцільні мандри. Більшості вдалося вижити, декотрі померли, і якщо їх знаходили, то ховали, поки ворони та дикі свині не встигали добіла обдзьобати та пообгризати їхні кості. Глушина була величезною територією, величезною і відлюдною.
Стюарт тепер постійно жив на фермі й завжди тримав дробовик неподалік від дверей кухні-хатинки. Добрих скотарів знайти було неважко, і Педді офіційно найняв на роботу дев’ятеро чоловіків-одинаків, поселивши їх у старих бараках для чорноробів, щоб звільнити Стюарта від необхідності працювати на вигонах. Фі припинила класти готівкові гроші де прийдеться, і попросила Стюарта змайструвати замасковану шафу на кшталт сейфу за вівтарем у каплиці. Серед мандрівників було мало лихих людей. Бо лихі люди воліли залишатися у великих містах та великих районних центрах, бо подорожнє життя було надто простим та непорочним, надто самотнім і скудним на поживу для лихих людей. Однак ніхто не міг закинути Педді, що він надто перестраховується зі своїми жінками, бо Дрогеда була знаменитою фермою, і тому не можна було виключати, що вона привабить до себе тих нечисленних зловмисників, які мандрували Глушиною.
Та зима принесла з собою сильні бурі, декотрі сухі, декотрі з дощами, а наступної весни та літа дощі були такими сильними, що трава на Дрогеді стояла соковита й висока, як ніколи.
Джимс та Петсі навчалися заочно і гризли граніт науки за кухонним столом місіс Сміт, часто розмовляючи про те, як же воно буде, коли настане час їхати до інтернату «Риверв’ю». Але подібні розмови так дратували місіс Сміт, що хлопці визнали за краще не говорити про те, як вони поїдуть із Дрогеди, коли економка неподалік.
Потім суха погода повернулася; висока, по коліно, трава висохла і в бездощове літо перетворилася на хрусткі сріблясті стебла. Навчені десятьма роками проживання серед чорноземних долин до різких перепадів від засухи до повені (Гоп – угору! Гоп – униз!), чоловіки тільки стенали плечима і проживали кожен день так, наче лише він мав значення. І це було правдою; головне завдання полягало в тому, щоб перебитися від одного сприятливого року до наступного, коли б цей наступний не прийшов. Ніхто не міг провістити дощ. Був у Брісбені такий собі чолов’яга на ім’я Ініго Джоунз, який досить добре вмів робити довгострокові прогнози, використовуючи модну тоді концепцію сонячних плям та сонячної активності, але на чорноземних долинах ніхто особливо не покладався на його слова. То нехай екзальтовані панночки з Сіднея та Мельбурна шлють йому клопотання з вимогами дощу, а прості люди з чорноземних долин воліли дотримуватися старого перевіреного способу: дослухатися до власної інтуїції.
Взимку 1932 року повернулися сухі бурі, принісши з собою собачий холод, але пишна трава загороджувала від пилюки, а мухи не так сильно докучали, як завжди. Та то було слабкою втіхою для свіжопідстрижених овець, які нещасно мекали і тремтіли від холоду. Місіс Домінік О’Рурк, яка мешкала в досить незграбному дерев’яному будинку, полюбляла розважати візитерів із Сіднея; одним із її «коронних номерів» було зателефонувати, скажімо, до Дрогеди, продемонструвавши своїм гостям, що навіть тут, у провінційній глушині, декотрі люди мають телефон і вміють жити красиво. Тема розмови завжди поверталася до отих худющих, схожих на засмоктаних пацюків, овець, що лишилися сам на сам із холодами, позбувшись п’яти-шести дюймів шерсті, яка встигла б у них відрости до спекотного літа. Але Педді пояснив одному з візитерів, що таким чином якість вовни значно поліпшувалася. Бо головне – це вовна, а не вівці. Невдовзі після того, як він зробив цю заяву, газета «Сідней монінґ геральд» надрукувала лист, у якому від парламенту вимагали прийняти закон, що поклав би край, за словами авторів листа, «жорстокості тваринників». Бідолашна місіс О’Рурк була сама не своя від страху, але Педді реготав так, що у нього аж у боку закололо.
– Тому телепню пощастило, що він не бачив, як стригаль розрізає вівці черево, а потім зашиває його величезною голкою, – заспокоїв він перелякану місіс О’Рурк. – Ця справа і виїденого яйця не варта, місіс Домінік. Вони там у своєму місті ані найменшого уявлення не мають, як живуть люди на селі, й можуть дозволити собі розкіш панькатися зі своїми домашніми тваринками, немов із малими дітьми. У нас все інакше. Тут не побачиш нужденних жінки, чоловіка чи дитини, яким ніхто не допомагав би, а у містах ті, хто панькається зі своїми домашніми улюбленцями, ігнорують людей, які благають їх про допомогу.
Фіона підняла очі.
– Він має рацію, місіс Домінік, – підтвердила вона. – Ми завжди зневажаємо та ігноруємо те, чого маємо багато навкруги. На селі – це вівці, а у великих містах – люди.
* * *
Того серпневого дня, коли вибухнула величезна буря, лише Педді був далеко на пасовиську. Він спішився, надійно прив’язав коня до дерева і сів під вільгою, щоб переждати негоду. Тремтячи від страху, п’ятеро псів тулилися до нього, а вівці, яких він збирався перегнати на інший вигін, безцільно подріботіли маленькими переляканими купками куди-інде. Буря була страшною, але найшаленішу свою лють вона приберігала до того моменту, коли її епіцентр опинився прямісінько у Педді над головою. Заткнувши пальцями вуха, він заплющив очі й став молитися.
Недалеко від того місця, де він сидів під плакучими вітами вільги, які несамовито тріпалися під поривами щохвилини міцнішого буревію, виднілися кілька старих пеньків та колод, оточених високою травою. Посередині цієї білої скелетоподібної купи стирчав велетенський сухий евкаліпт; його мертвий стовбур здіймався на сорок футів до чорних, як ніч, хмар, закінчуючись угорі кількома гострими шпичаками.
Величезна квітка синього вогню, вогню такого яскравого, що обпікав очі крізь заплющені повіки, змусила Педді рвучко скочити на ноги. Але непереборна хвиля страшного вибуху кинула його додолу, як ганчіркову ляльку. Піднявши обличчя від землі, він встиг помітити завершальний пишний феєрверк після удару блискавки – мерехтливе яскраво-пурпурове сяйво, яке, пульсуючи й стрибаючи вгору-вниз, охопило шпиль мертвого евкаліпта. І не встиг Педді оговтатися й збагнути, що відбувається, як все довкола спалахнуло вогнем. Остання краплина вологи давним-давно покинула цю купу мертвої деревини, і висока трава усюди була суха, як папір. Немов посилаючи небесам зухвалу відповідь нескореної землі, гігантське сухе дерево вистрелило угору височенним стовпом вогню, колоди та пеньки довкола нього спалахнули в ту ж саму мить; широченні пасма полум’я, гнані шаленим вихором, кругами пішли від центру, де стояв палаючий евкаліпт. Педді навіть не встиг до коня добігти.
Суха вільга спалахнула, як сірник, смола в її тендітному стовбурі вибухнула і вирвалася назовні. Куди б не поглянув Педді, всюди нездоланною стіною стояв вогонь: смолоскипами палали дерева, а трава під його ногами ревіла вогнем. Заверещав кінь, і серце Педді стиснулося від жалю: він не міг покинути бідолашну тварину, щоб та, прив’язана й безпомічна, загинула. Завив собака, його виття швидко перейшло в пронизливий, майже людський, крик передсмертної агонії. Кілька секунд він стрибав, палаючи живим смолоскипом, а потім упав у охоплену вогнем траву і завмер. Знову почулося виття – то решта собак, кинувшись навтьоки, потрапили до чіпких обіймів пекельної стихії, гнаної вихором швидше за все, що могло бігати чи літати. Педді завмер на дещицю секунди, розмірковуючи, з якого боку найкраще підібратися до коня, аж щось блискавичним метеором обпалило йому волосся, і поглянувши вниз, він побачив обсмаленого какаду, що впав йому під ноги.
Раптом Педді збагнув, що це кінець. З цього пекла не було виходу ані йому, ані його коневі. Коли у його голові промайнула ця думка, розтрісканий евкаліпт позаду нього почав навсібіч стріляти омахами полум’я, смола у ньому шипіла й вибухала. Шкіра на його передпліччі збіглася і потемніла, червоняста чуприна зблякла, підсмалена ще червонішими омахами полум’я. Смерть у вогні страшна, бо він пропікає ззовні всередину. Останніми його жертвами падають мозок та серце, спікшись до стану, коли вони вже не в змозі функціонувати. Нестримно волаючи, в охопленій вогнем одежі, Педді гігантськими стрибками побіг у палаючому пеклі. І в кожному несамовитому викрику чулося ім’я його дружини.
* * *
Усі інші чоловіки дісталися до Дрогеди ще до початку бурі; загнавши коней до скотопригінного двору, вони розійшлися: хто до великого будинку, а хто до бараків для чорноробів. У яскраво освітленій Фіониній вітальні хлопці Клірі сиділи біля ревучого вогнем кремово-рожевого каміна, не відчуваючи ані найменшого бажання вийти надвір поспостерігати за буревієм. Надто вже принадливими були чудовий аромат евкаліптових дров, що палали у каміні, та гора тістечок і бутербродів на возику з вечірнім чаєм. Ніхто й не думав, що в таку погоду Педді зможе добратися додому.
Близько четвертої хмари відкотилися на схід, і всі мимовільно полегшено зітхнули; під час сухої бурі неможливо почуватися у безпеці, хоча кожна будівля на Дрогеді була оснащена громовідводом. Джек та Боб підвелися і вийшли надвір подихати, як вони сказали, свіжим повітрям, але насправді, щоб перевести дух.
– Поглянь-но! – раптом вигукнув Боб, показуючи рукою на захід.
Над деревами, що кільцем оточували вигін Гоум Педдок, піднімалася велика бронзова завіса, розірвана з країв потужним вітром.
– Боже милосердний! – скрикнув Джек і побіг всередину до телефону.
– Пожежа, пожежа! – закричав він у слухавку. Всі спочатку витріщилися на нього, роззявивши роти, а потім кинулися надвір. – На Дрогеді пожежа, і до того ж сильна! – ще раз крикнув у слухавку Джек і повісив її. Це було все, що він мав сказати оператору в Джилі й усім тим абонентам на лінії, які першими відгукнулися на дзвінок. Хоча відтоді, як Клірі приїхали на ферму Дрогеда, у регіоні Джилі великих пожеж не траплялося, кожен знав процедуру.
Хлопці порозбігалися, щоб осідлати коней, скотарі натовпом повалили з бараків, а місіс Сміт відімкнула одну з комор і почала десятками видавати мішки з ряднини. Дим ішов із заходу, вітер також дув звідти, і це означало, що вогонь прямуватиме до ферми. Змінивши довгу спідницю на робочі штани Педді, Фіона побігла разом із Меґі до стайні: знадобиться кожна пара рук, спроможна тримати мішок.
А в кухні місіс Сміт пошурувала кочергою грубку в плиті, й служниці познімали велетенські казани, що висіли під стелею на гаках.
– От і добре, що ми вчора забили кастрованого бичка, – заявила економка. – Мінні, ось тримай ключ від комори зі спиртним. Принесіть із Кет усе пиво та ром, які ми маємо, тоді починайте робити коржики, а я готуватиму м’ясне рагу. Не баріться!
Стривожені бурею коні зачули дим, і їх було важко осідлати. Фіона та Меґі витягнули двох норовистих чистопородних коняк зі стайні, бо так було зручніше з ними впоратися. Коли Меґі приборкувала руду кобилу, з дороги, що вела до Джилі, прибігли, гупаючи черевиками, двоє бродячих мандрівників.
– Пожежа, пані, пожежа! Маєте вільних коней? Дайте нам пару нових мішків.
– Ідіть он туди, до скотоперегінного двору. Боже милосердний, сподіваюся, що ніхто з вас не потрапить у вогонь! – сказала Меґі, яка ще не знала, де її батько.
Двоє чоловіків взяли у місіс Сміт рядна та бурдюки з водою; Боб із рештою робітників поїхали п’ять хвилин тому. Двоє бродячих робітників подалися слідком за ними, а Фіона з Меґі поскакали галопом вздовж струмка, а потім перетнули його і поїхали назустріч вогню.
Позаду них Том, парковий чорнороб, закінчив заливати автоцистерну зі свердловини і увімкнув двигун вантажівки. Звісно, що таку велику пожежу могла зупинити лише велика злива, але цистерна знадобиться принаймні для того, щоб зволожувати мішки та людей. Увімкнувши першу передачу, щоб вибратися на крутий протилежний берег річки, він на мить озирнувся на порожній будинок старшого скотаря та два розташовані позаду нежилі будинки: це було найбільш вразливе місце господарства Дрогеда, тут займисті речовини розташовувались достатньо близько до дерев із протилежного боку ріки, і могли загорітися. Старий Том поглянув на захід, похитав головою, приймаючи несподіване рішення, – і здав задки через річку на ближній берег. Там, на вигонах, вогонь загасити не вдасться; і ті, хто подався туди, щоб його зупинити, повернуться. Зупинивши вантажівку на краю ярка і поруч із будинком старшого скотаря, де він вже деякий час мешкав, Том приєднав до цистерни шланг і полив будинок, потім перебрався до двох менших помешкань. Отут його поміч була найефективнішою – полити три будинки водою так, щоб вони не загорілися.
Поки Меґі їхала поруч із Фіоною, лиховісна хмара на заході зростала, а з вітром долинав сильний запах гарі. Сутеніло; тварини, що тікали з заходу, мчали пасовиськом: кенгуру та дикі свині, перелякані вівці та корови, ему, варани та тисячі кроликів. їдучи від Боргеди до Біл-Біла (кожен вигін на Дрогеді мав свою назву), Меґі помітила, що Боб повідкривав ворота вигонів, але тупі вівці могли забитися у якийсь огороджений куток і не бачити поряд воріт.
Коли вони добралися до пожежі, та вже пройшла миль десять і щосекунди ширилася. Осадивши своїх переляканих коней, які неспокійно били копитами, Фіона та Меґі зупинилися, вони безпорадно дивилися на захід, де гнаний вітром вогонь перебігав високою сухою травою від одного невеличкого гаю до другого. Даремно намагатися зупинити його тут, бо його й ціла армія не спинить. їм слід повертатися на ферму і захистити на ній все, що можна. Фронт пожежі був п’ять миль завширшки, якщо вони не пришпорять своїх зморених конячин, потраплять до вогненних лабетів – і загинуть. Бідолашні вівці, бідолашні вівці. Але нічого не поробиш.
Старий Том і досі поливав будинки зі шланга, коли вони, хлюпаючи копитами, перебралися через мілкий брід.
– Молодець, Томе! – вигукнув Боб. – Продовжуй, доки не стане надто жарко, а потім тікай, чуєш? Метушливий дурний героїзм нікому не потрібен: ти – набагато важливіший за кільканадцять колод та скляних шибок.
А на фермі було повно автомобілів; вони прибували, і на дорозі з Джилі виднілося стрибаюче світло їхніх фар; Боб із людьми рушив до стайні, де на них уже чекала велика група чоловіків.
– Сильна пожежа, Бобе? – спитав Мартін Кінґ.
– Здається, надто сильна, і її не здолати, – відповів Боб голосом, у якому відчувався розпач. – Гадаю, вона має близько п’яти миль завширшки і вітер жене її зі швидкістю коня, що мчить галопом. Не знаю, чи зможемо ми захистити ферму, але певен, що Горрі слід приготуватися до захисту своєї. Він буде наступний, до кого добереться вогонь, бо я навіть не уявляю, як ми його зупинимо.
– Що ж, давно пора статися великій пожежі. Остання така була у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому. Я організую групу до Біл-Біла, але нас багато і буде ще більше. Джилі здатен виставити до п’ятисот людей на боротьбу з вогнем. Декотрі з нас залишаться тут допомагати. Мені тільки й лишилося подякувати Богу, що моя ферма розташована західніше від Дрогеди.
Боб весело вишкірився.
– Ну ти й умієш утішити, Мартіне.
Мартін озирнувся.
– А де твій батько, Бобе?
– На захід від пожежі, там, де Бугела. Він був на вигоні Вільга, збирав отару овець для ягніння, а Вільга – на п’ять миль західніше від того місця, де, на мою думку, розпочалася пожежа.
– Чи є хтось ще, чия відсутність викликає тривогу?
– Та ні, таких нема, дякувати Богу.
«У якомусь сенсі це схоже на війну», – подумала Меґі, входячи до будинку: обмежена швидкість пересування, обмежена кількість води та харчів, необхідність виявляти силу та мужність. І загроза близької біди. Приїздили нові чоловіки і приєднувалися до тих, хто вже подався до вигону Гоум Педдок рубати нечисленні дерева, що стояли близько до ріки, та косити по периметру перерослу траву. Меґі пригадалося, як приїхавши до Дрогеди, вона подумала, що Гоум Педдок міг би бути набагато привабливішим, бо, порівняно з довколишніми гаями та чагарниками, він мав голий безрадісний вигляд. І лише тепер вона зрозуміла чому: Гоум Педдок був нічим іншим, як величезним протипожежним бар’єром округлої форми.
Усі гомоніли про пожежі, які пережив Джилі за сімдесят із гаком років свого існування. Дивовижно, але під час тривалих засух пожежі не становили великої загрози, бо вогонь не поширювався далеко через відсутність достатньої кількості сухої трави. Свідком найбільших пожеж Джилі ставав, коли впродовж двох-трьох років після рясних злив трава відростала висока й дерев’яниста, і тоді вогонь нестримно палахкотів сотнями миль, пожираючи все на своєму шляху.
Мартін Кінґ очолив загін із близько трьохсот чоловіків, які залишилися захищати Дрогеду. У цьому регіоні він був найстаршим тваринником і мав п’ятдесятирічний досвід боротьби з пожежами.
– Я маю в Бугелі сто п’ятдесят тисяч акрів, – сказав він, – і тисяча дев’ятсот п’ятого року я втратив там геть усіх овець та всі дерева до єдиного. П’ятнадцять років пішло у мене на те, щоб знову стати на ноги; був навіть період, коли мені здавалося, що я вже ніколи не піднімуся, бо тоді продаж вовни та яловичини давав малий прибуток.
Вив вітер, повсюди носився запах гару. Впала ніч, але на заході палахкотіла лиховісна заграва, дим опускався все нижче, спричинюючи кашель. Невдовзі показався вогонь; широченні омахи полум’я підстрибували, звиваючись, у небо на сотню футів, і всі почули ревіння, схоже на ревіння збудженого натовпу на футбольному матчі. Дерева довкола Гоум Педдок із західного боку зайнялися і перетворилися на стовпи вогню; Меґі заціпеніло стояла на веранді й бачила на їх тлі карликові силуети чоловіків; вони метушилися й стрибали туди-сюди, немов грішні душі, що потрапили до пекла.
– Меґі, дівчино, іди сюди і постав оці тарілки на буфет, будь ласкава! Ти ж не на пікнік зібралася! – почувся голос матері. Меґі неохоче відвернулася.
Через дві години з’явилася перша група зморених чоловіків; похитуючись від втоми, вони увійшли попити і поїсти, щоб знову піти на бій із вогнем. Саме для цього й працювало, не покладаючи рук, жіноцтво Дрогеди – готували вдосталь тушкованого м’яса, коржиків, чаю, пива та рому аж для трьохсот чоловіків. Під час пожежі, кожен робив те, що йому вдавалося найкраще, тому жінки й готували харчі, щоб підтримати фізичну силу чоловіків. Випитий ящик спиртного замінювався новим ящиком; чорні від сажі чоловіки багато пили і поглинали стоси коржиків, а потім, почекавши, поки охолоне тушковане м’ясо, швидко заковтували його, запивали останнім шкаликом рому – і знову вирушали гасити вогонь.
У коротких перервах між походами до кухні Меґі спостерігала за вогнем із побожним захватом і страхом. Бо пожежа мала особливу красу, несхожу на красу речей та явищ земних, бо ж прийшла вона з небес, від далеких планет, що кидали на землю холодне світло, ця краса прийшла від Бога та диявола. Фронт пожежі швидко поширився на схід, вони опинилися в оточенні, й тепер Меґі могла роздивитися окремі деталі, які до того застувала пекельна стихія фронту. З’явилися чорні й помаранчеві, червоні й пурпурові, білі та жовті відтінки; он видніється чорний силует високого дерева, охопленого помаранчевою оболонкою, що сичала й світилася; угорі, немов веселі фантоми, шугали і перекидалися червоні жарини; пульсували жовтим згасаючим вогнем серцевини вигорілих дерев; онде вибухнув евкаліпт, сипонувши пурпуровими іскрами; он помаранчево-білі омахи полум’я лизькають якийсь предмет, що ніяк не хотів займатися, але насамкінець віддав своє єство нестримній силі вогню. Так, нічна пожежа – це прекрасно; спогад про неї назавжди залишиться в її пам’яті.
Зненацька вітер посилився, всі жінки, обгорнувшись вологими мішками, видерлися ліанами гліциній на сріблястий залізний дах, бо всі чоловіки до одного були на вигоні Гоум Педдок. У вологих мішках вони відчували пекучий жар на колінах та руках навіть крізь рядно, забивали мішками палаючі головешки на гарячому даху, бо боялися, що дах не витримає, і палаючі уламки попадають униз на дерев’яні балки. Та найстрашніше полум’я лютувало за десять миль на сході, в Біл-Білі.
Сама ферма Дрогеда лежала за три милі від межі маєтності, найближче до Джилі. Далі прилягала ферма Біл-Біл, а за нею, далі на схід, – ферма Нарренганг. Коли вітер посилився від сорока до шістдесяти миль на годину, усі мешканці району збагнули, що коли її не зупинить дощ, пожежа палахкотітиме тижнями, спустошуючи сотні квадратних миль родючої землі.
Будинки біля струмка витримали першу навалу вогню, бо Том, мов одержимий, мотався туди-сюди з автоцистерною, наповнював її і виливав воду через шланг, наповнював, і знов виливав. Та коли вітер посилився, будинки зайнялися, і Том, плачучи, змушений був відступити.
– Краще впадіть на коліна і подякуйте Господу, що він не посилив вітер, коли на нас насувався фронт, – кинув Мартін Кінґ. – Якби це сталося, то пропала б не лише ферма, а й ми з вами. Господи Ісусе, зроби так, щоб на Біл-Білі ніхто не постраждав!
Фіона подала йому велику склянку нерозбавленого рому; Мартін Кінґ вже був немолодий, але боровся з вогнем стільки, скільки треба було, майстерно командуючи діями захисників господарства.
– Мабуть, це глупство, – сказала вона йому, – але коли, здавалося, що всьому ось-ось настане кінець, я безперервно думала про випадкові й чудні речі. Я не думала про смерть, про дітей чи про те, що оцей чудовий будинок перетвориться на згарище. Тільки й думала, що про свій кошик для шиття, про своє незакінчене в’язання, про коробочок із ґудзиками, які я зберігала роками, про формочки для кексів, які колись давно зробив мені Френк. Як же я без них житиму? Ну, без отих дрібничок, які нічим не можна замінити чи придбати в крамниці?
– Насправді так думають більшість жінок. Дивно, еге ж, як мозок реагує на небезпеку? Пам’ятаю, як під час пожежі тисяча дев’ятсот п’ятого року я горлав, як скажений, і погнався за дружиною, коли та побігла до будинку, щоб порятувати круглі п’яльці для вишивання з незакінченою роботою. – Він вишкірився. – Будинок ми втратили, але встигли вискочити з нього саме вчасно. Коли ж я збудував нове житло, перше, що моя дружина зробила, це взяла й закінчила оту вишивку. То був один із старомодних зразків, тепер таких не зустріти, ви знаєте, про що я. І в тій вишивці йшлося: «Немає місця кращого, аніж домівка рідна». – Мартін поставив склянку і похитав головою, дивуючись незбагненній жіночий вдачі. – Мушу йти. Невдовзі ми знадобимося Гарету Девісу на фермі Нарренганг і, якщо мені не зраджує інтуїція – і Ангусу в Рудна Гуніш.
Фіона аж пополотніла.
– Ой, Мартіне! Отак далеко?
– Розголос уже пішов, Фіоно. Люди з Буру та Бурка теж підтягуються.
* * *
Іще три дні пожежа шаленіла і ширилася, а потім раптом почалася сильна злива, яка тривала чотири дні й загасила кожну тліючу головешку. Але вогонь встиг пройти понад сто миль, залишивши після себе чорну обвуглену смугу двадцять миль завширшки – приблизно від центральної частини території Дрогеди до межі Рудна Гуніш, останньої маєтності на сході району Джилленбоун.
Допоки не почався дощ, ніхто й не думав, що Педді озветься; всі думали, що він десь у безпеці по той бік згарища, відрізаний від усіх розпеченою землею та тліючими деревами. Якби пожежа не завалила стовпи телефонної лінії, то, на думку Боба, їм зателефонував би Мартін Кінґ, бо логічно припустити, що Педді вирушить на захід, щоб перечекати небезпеку на фермерській садибі Бугела. Але коли дощ тривав уже шосту годину, а Педді так і не з’явився, всі занепокоїлися. Майже чотири дні мешканці Дрогеді безперервно втішали себе, що, мовляв, нема підстав хвилюватися, що Педді, відрізаний від решти світу, вирішив перечекати, а потім вирушити додому, а не до Бугели.
– На цей час він мав би повернутися, – сказав Боб, походжаючи вітальнею, поки решта родини сиділи і мовчки чекали; іронія ситуації полягала в тому, що дощ так щедро наситив повітря сирою прохолодою, що в мармуровому каміні знову довелося розпалити вогонь.
– І що ти з цього приводу думаєш, Бобе? – спитав його Джек.
– Думаю, треба вирушати на пошуки. Може, він поранений, може, йому довелося йти додому пішки, а це шлях неблизький. Може, його кінь оскаженів від страху і скинув його, і він десь лежить, не в змозі йти. Він мав запас харчів максимум на два дні, а не на чотири, хоча голодна смерть йому поки що не загрожує. Наразі краще не зчиняти галасу, тому я не кликатиму на допомогу людей із Нарренганга. Але якщо до ночі ми його не знайдемо, я вирушу до Домініка, і ми виведемо завтра на пошуки увесь район. От якби хлопці з міністерства зв’язку поквапилися і хутко полагодили телефонну лінію!
Фіона тремтіла, у її гарячково-збуджених очах стрибали якісь дикі вогники.
– Піду вдягну штани, – сказала вона. – Я не можу сидіти тут і чекати.
– Мамо, залишайся вдома! – благально заперечив Боб.
– Якщо Педді поранений, Бобе, то він може бути де завгодно і у якому завгодно стані. Ти послав скотарів на підмогу до Нарренганга, нам бракуватиме людей для пошуку. Якщо ми підемо на пошуки з Меґі, удвох матимемо вдосталь сил, щоб впоратися з будь-якою знахідкою, але якщо Меґі вирушить без мене з кимось із вас, то це її спустошить і виснажить, не кажучи вже про мене.
Боб здався.
– Що ж, гаразд. Можеш взяти мерина Меґі; ти їздила на ньому дивитися пожежу. Візьміть по гвинтівці й набоїв побільше.
Вони перебралися верхи через струмок і в’їхали в самісіньке серце спустошеного ландшафту. Ніде не лишилося ані дещиці зеленого чи бурого, лише величезна широчінь із просяклими водою чорними вуглинами, які – неймовірно! – і досі парували після кількох годин дощу. Кожен листок на кожному дереві підсмажився і перетворився на обвислу чорну сережку; там, де була трава, виднілися чорні купки, подекуди траплялися обгорілі вівці, інколи – більший пагорбок, який колись був биком чи диким кабаном. Сльози на обличчях пошуковців змішалися з дощем.
Невеличку процесію очолювали Боб та Меґі, посередині їхали Джек та Г’юї, а Фіона зі Стюартом позаду. Для Фіони та Стюарта це була спокійна подорож: вони їхали мовчки, і кожному було приємно і комфортно в компанії одне одного. Інколи коні інстинктивно зближалися або шарахалися убік, забачивши якесь нове жахіття, але, здавалося, останньої пари вершників це не стосувалося. Через грязюку їзда уповільнилася, однак обвуглена сплутана трава лежала на землі, немов сплетений із мотузок килим, і це давало коням добру опору. Вони сподівалися, що от-от на обрії замаячить Педді, але час ішов, а він так і не з’явився.
Зі щемом у серці Клірі бачили, що пожежа почалася далі, аніж вони гадали – аж на вигоні Вільга. Мабуть, через штормові хмари вони не бачили диму, і за цей час вогонь пройшов досить велику відстань. Межа, прокладена пожежею, вражала. По один бік чітко прокресленої лінії виднілося лише чорне згарище, а з протилежного боку була звична оку земля: рудувато-жовта і похмура під дощем, та все ж жива. Боб зупинився і подався назад, щоб його всі почули.
– Отут ми й почнемо. Звідси я піду на захід; це найімовірніший напрямок, і я – найсильніший. У всіх достатньо патронів? От і добре. Коли щось знайдете – три постріли у повітря, а ті, хто почують, мають зробити по одному пострілу. І чекати. Той, хто зробить три постріли, через п’ять хвилин зробить іще три, і буде робити по три постріли кожні п’ять хвилин. Ті, хто чутимуть, – один постріл у відповідь.
– Джеку, ти поїдеш на південь вздовж лінії вогню. Г’юї, ти – на південний захід. Я поїду на захід. Мамо та Меґі, ваш напрямок – північний захід. Стю, ти поїдеш лінією вогню на північ. І, будь ласка, всі їдьте повільно. Дощ погіршує видимість, скрізь багато горілої деревини. Гукайте: Педді може вас не помітити, зате почує. Але пам’ятайте, жодного пострілу, допоки ви щось не знайдете, бо у Педді при собі не було гвинтівки, і якщо він почує постріл, але не зможе до нас докричатися, то для нього це буде важким ударом.
– Що ж, всім удачі й Божого благословення.
Немов паломники на роздоріжжі, вони розбрелися під сірим обложним дощем. Вони віддалялися і віддалялися одне від одного, зменшуючись і зменшуючись, аж поки не пощезали кожен у призначеному напрямі.
