355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Колін Маккалоу » Ті, що співають у терні » Текст книги (страница 26)
Ті, що співають у терні
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 03:32

Текст книги "Ті, що співають у терні"


Автор книги: Колін Маккалоу



сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 46 страниц)

– Тобі треба на деякий час поїхати і побути одній, Меґі. Відпочинь, попоїж і припини дратуватися. А коли повернешся, то, можливо, зможеш переконати Люка купити ферму негайно, а не балачки балакати. Знаю, ти його не кохаєш, але впевнена, що коли він хоч трохи докладе зусиль, ти можеш стати з ним щасливою.

Сірі очі Меґі були однакового кольору з дощем, що стояв стіною довкола будинку; їм довелося кричати, щоб почути одна одну крізь оглушливий гуркіт води по даху.

– Але в тім то й річ, Енн! Коли ми з Люком поїхали на відпочинок до Атертона, я зрозуміла там нарешті, що він не кине свою тростину, допоки матиме достатньо сил нею займатися! Він любить життя, справді любить. Йому подобається приятелювати з чоловіками так само сильними й незалежними, як він сам, подобається переїжджати з місця на місце. До мене дійшло, що він мандрівник за натурою. Стосовно ж того, щоб час від часу порозважатися з жінкою – так у нього для цього не лишається сил після тростини, він виснажується. Як би це краще сказати? Люк із тих, кому справді байдуже, коли він їсть харчі з упаковки і спить на долівці. Розумієте? До нього не можна достукатися як до людини, котрій подобається все красиве, бо таке йому не подобається. Інколи мені здається, що він навіть гидує красивими речами. І я не маю жодної принади та спонуки, щоб відвернути його від того життя, яким він живе.

Меґі роздратовано поглянула на гримучий дах веранди, немов утомившись кричати.

– Не знаю, Енн, чи вистачить мені сил пережити самотність і бездомність іще років із десять-п’ятнадцять. Чи скільки там піде часу на те, щоб Люк виснажився. Тут мені з вами так гарно! Мені не хочеться, щоб ви гадали, наче я невдячна. Але мені потрібна домівка! Я хочу, щоб Джастина мала братів та сестер, хочу витирати від пилу власні меблі, хочу пошити штори на власні вікна, готувати власні харчі для власного чоловіка. Ой, Енн! Я звичайнісінька жінка; я неамбітна, неосвічена і не надто розумна, і ви це чудово знаєте. Все, що мені потрібно, – це чоловік, діти та власна домівка. І щоб мене хоч трішки кохали!

Енн дістала хустку, витерла очі й спробувала всміхнутися.

– Ми з тобою такі сентиментальні! Але я розумію тебе, Меґі, прекрасно розумію. Я одружена з Людді вже десять років, і це єдині по-справжньому щасливі роки мого життя. Коли мені було п’ять років, у мене трапився дитячий параліч, і я стала такою, яка є тепер. Я була переконана, що на мене ніхто навіть не погляне.

І, Бог тому свідок, на мене й справді ніхто не дивився. Коли я познайомилася з Людді, я заробляла на життя вчителюванням. Він був на десять років молодшим, тому я не сприйняла всерйоз його слова, коли він сказав, що кохає мене і хоче зі мною одружитися. Це ж так жахливо, Меґі, – зруйнувати життя молодому хлопцю! П’ять років я так мучила й принижувала його, що й уявити собі важко, та він однаково повертався за новою порцією моїх примх. Тож я вийшла за нього заміж, і я щаслива. Людді каже, що він теж щасливий, але я не впевнена. Йому довелося відмовитися багато від чого, включно з можливістю мати дітей, і тепер він на вигляд старший за мене, бідолаха.

– Це життя, Енн. І клімат.

Дощ припинився так само раптово, як і почався; вигулькнуло сонце, в оповитих парою небесах буйно розквітли райдуги, а з-за гнаних вітром хмар забовваніло фіолетове громаддя гори Бартл-Фрер.

Меґі знову озвалася.

– Я поїду. Я вдячна вам за те, що ви це придумали; можливо, така подорож – це те, що мені потрібно найбільше. Але ви впевнені, що Джастина не завдаватиме вам клопоту?

– Заради Бога, ні! Людді все продумав і розрахував. Анна Марія, яка працювала у нас до тебе, має молодшу сестру, Анунціату, яка хоче заробляти доглядом за дітьми в Таунсвілі. Але шістнадцять їй виповниться лише у березні, а за кілька днів вона закінчує школу. Тому поки тебе не буде, вона перебереться до нас. Анунціата також прекрасна мати-доглядачка. Бо клан Тесор’єро має багато малих дітей.

– Острів Метлок… А де це?

– Поблизу протоки Вітсандей на Великому Кораловому Рифі. Це надзвичайно тихий і усамітнений острів, здається, здебільшого туди їздять молодята на медовий місяць. Ти, мабуть, чула про таке: котеджі замість центрального пансіонату. Тобі не доведеться обідати у переповненій їдальні й виявляти ввічливість до людей, із якими навіть говорити не хочеться. А в цю пору року він майже безлюдний через небезпеку літніх циклонів. Мокрий сезон – не проблема, але чомусь ніхто не любить їздити на Риф улітку. Можливо, тому що більшість відвідувачів Рифа є мешканцями Сіднея та Мельбурна, а влітку їм і вдома гарно, тож нікуди їхати не треба. Зате в зимові місяці – червень, липень та серпень – вони бронюють там будиночки наперед на кілька років.

13

В останній день 1937 року Меґі сіла на потяг, що прямував до Таунсвіля. Хоча її відпустка щойно почалася, їй відразу ж стало краще, хоча б завдяки тому, що мелясовий сморід Данні залишився позаду. Таунсвіль, найбільший населений пункт на півночі Квінсленду, був містом заможним, його кілька тисяч мешканців жили в дерев’яних будинках на палях. Невеличкий проміжок між пересадками з потяга на корабель не лишив їй часу для оглядин міста, але деякою мірою Меґі була задоволена, що їй довелося мерщій мчати до причалу, не маючи часу на роздуми: після отієї жахливої подорожі Тасманським морем шістнадцять років тому її аж ніяк не надихала думка провести півтори доби в суденці набагато меншому за «Вахіне».

Але мандрівка вийшла зовсім інакшою – судно ковзало гладенькою, як скло, поверхнею води, до того ж їй було двадцять шість, а не десять. То був час між циклонами – море виявилося спокійне й зморене. Хоча була приблизно дванадцята дня, Меґі схилила голову і спала без снів, аж поки стюард не розбудив її о шостій наступного ранку, принісши чашку чаю та тарілочку з солодким печивом.

На палубі вона побачила перед собою нову Австралію, цього разу знову інакшу. У високому безбарвному чистому небі зі східного краю океану повільно підіймалося перлово-рожеве світіння; потім над обрієм з’явилося сонце і світло втратило первозданну червоність – почався день. Корабель безшумно линув океанськими водами, майже безбарвними, без всякого відтінку, такими прозорими, що за бортом було видно на глибину кількох сажнів – пурпурові гроти та обриси риб, що проносилися повз них. На відстані океан здавався зеленувато-аквамариновим, із темно-пурпуровими плямами там, де дно вкривали водорості або ж корали, а звідусіль виднілися безліч островів із діамантово-білим піском та пальмами на берегах; вони виринали з поверхні води так спонтанно – наче кристали в кварці. Траплялися гористі острови з джунглями, а також пласкі зарослі чагарниками острови, ледь помітні над поверхнею води.

– Оці пласкі утворення – це справжні коралові острови, – пояснив хтось із членів команди. – Якщо вони мають форму кола і лагуну всередині, то їх звуть атолами; якщо ж це пагорбок рифа, що піднявся над морем, то їх звуть рифами, або ж острівцями. Гористі острови є вершинами підводних гірських кряжів, але їх теж оточують коралові рифи, і вони теж мають у собі лагуни.

– А де розташований острів Метлок? – спитала Меґі.

Матрос якось дивно поглянув на неї: одинока жінка їде на острів для відпочинку молодят – явне протиріччя.

– Ми у протоці Вітсандей, потім візьмемо курс на тихоокеанський край Рифу. Океанський бік острова Метлок зазнає ударів величезних хвиль, які, пройшовши кількасот миль із далеких тихоокеанських просторів, накочуються на нього, немов швидкісні експреси, ревучи так, що ви навіть думок своїх не чутимете, не те що слів. Можете уявити собі кількасотмильну подорож на одній хвилі? – Чоловік задумливо присвиснув. – До Метлоку ми підійдемо на заході сонця, мадам.

І за годину до заходу сонця маленьке суденце наблизилося до острова, натужно долаючи відплив прибійної хвилі, яка, немов величезна стіна, бовваніла на сході в туманному небі. Хитлява пристань на тоненьких палях тягнулася з півмилі через оголений відпливом риф, за яким виднілася скеляста берегова лінія, яка не вписувалася в уяву Меґі про тропічний рай. Літній чоловік, що чекав на пристані, допоміг їй зійти і забрав у моряка її валізи.

– Здрастуйте, місіс О’Ніл, – привітався чоловік. – Мене звуть Роб Волтер. Сподіваюся, що все ж таки ваш чоловік зможе приїхати. В цю пору року тут немає з ким спілкуватися, бо Метлок – це здебільшого зимовий курорт.

Вони рушили разом хиткою дощатою конструкцією; оголений корал розжарено червонів у променях призахідного сонця, а грізний океан, відступаючи, лишав на згадку про себе красиву червонясту піну.

– Приплив скінчився, інакше ваша подорож видалася б набагато важчою. Бачите отой туман на сході? То край Великого Коралового Рифа. Тут, на Метлоці, ми висимо на волосинці – ви невдовзі відчуєте, як увесь острів стрясається, коли там гупають хвилі. – Він допоміг Меґі сісти в авто. – Це навітряний бік острова – дещо незатишний та непривітний, еге ж? Але то ви ще підвітряного боку не бачили! То взагалі караул, скажу я вам.

І зі швидкістю, цілком дозволеною для єдиного авто на острові, вони рвонули вузькою дорогою з хрустких коралових оболонок і помчали між пальмами та густими чагарниками, де з одного боку заростів здіймався високий пагорб, що простягнувся десь на чотири милі, мов хребет острова.

– Ой, як красиво! – сказала Меґі. Вони вискочили на іншу дорогу, що огинала округлі піщані береги з боку лагуни, витягнутої півмісяцем і мілкої. Вдалині виднівся ще один стовп білого водяного пилу – то океан розбивався казковим мереживом об краї лагунового рифа, але в самих коралових обіймах вода була непорушно спокійною, наче заточене в бронзу поліроване срібне дзеркало.

– Острів Метлок має чотири милі завширшки і вісім завдовжки, – пояснив її гід. Вони проїхали повз розлогу будівлю з глибокою верандою та вікнами, схожими на вітрини магазинів. – Це універмаг, – сказав Роб Волтер і відтінком власницької гордості у голосі. – Ми мешкаємо там із господинею, і, скажу вам відверто, вона не дуже задоволена тим, що до нас приїхала самотня жінка. Боїться, що мене спокусять – так вона й сказала. Добре хоч люди з туристичного бюро сказали, що вам потрібні абсолютний спокій та тиша, тож я поселив вас у найдальшому закапелку – і моя господиня трохи вгамувалася. Побіля вашого будинку не буде ані душі – єдине, окрім вас, подружжя влаштувалося на протилежному боці. Можете хоч голяка тут ходити, ніхто вас не бачитиме. А поки ви тут будете, моя господиня мене ані на крок від себе не відпускатиме. Коли вам щось знадобиться, то підніміть слухавку – і я привезу вам все, що треба.

Немає сенсу йти до нас пішки. І, що б там моя дружина не казала, щодня на заході сонця я буду до вас навідуватися, щоби пересвідчитися, що з вами все гаразд. В цей час доби вам краще бути вдома і належно вдягненою – на той випадок, якщо господині забагнеться проїхатися разом зі мною.

Котедж – одноповерхова трикімнатна будівля – мав свій власний шматочок пляжу поміж двома виступами пагорба, що пірнали у воду, і в цьому місці дорога закінчувалася. Острів забезпечував себе власним електричним струмом, тому котедж мав холодильник, електричний світильник, обіцяний телефон і навіть радіоприймач. Окрім того, в будиночку був ватерклозет та ванна зі свіжою водою – зручності сучасніші, аніж на Дрогеді й у Хіммельхосі, і це стало для Меґі приємним сюрпризом. Ясна річ, більшість відпочивальників були з Сіднея та Мельбурна; там вони звикли до цивілізації, тож і тут не могли без неї обходитися.

Роб понісся назад до своєї підозріливої господині, залишивши Меґі на самоті. Вона розпакувала речі й обдивилася свої володіння. Велике подвійне ліжко було набагато зручніше за те, на якому вона провела колись свою першу шлюбну ніч. Зрозуміло – курорт на Метлоці задумувався як рай для молодят, тому перше, чого вимагають клієнти, це пристойне ліжко. Клієнти ж у тому готелі в Данні були зазвичай надто напідпитку (бо піднімалися з бару на першому поверсі) й не ремствувати на пружини, які стирчали з матраца. І холодильник, і верхні полиці буфета були напхані харчами, а на кухонному столі стояв великий кошик із бананами, маракуєю, ананасами та манго. Котедж справді мав усе для того, щоб Меґі добре їла і добре спала.


* * *

Перший тиждень Меґі, здавалося, тільки те й робила, що їла та спала; до неї тільки тепер дійшло, настільки змореною та виснаженою вона була, і що саме клімат у Данглоу убивав її апетит. У прекрасному широченному ліжку вона засинала тієї ж миті, коли у нього лягала, і спала по десять-дванадцять годин без перерви, а їжа знову набула привабливості, якої Меґі не відчувала відтоді, як покинула Дрогеду. Здавалося, вона їла щохвилини, коли не спала, беручи з собою манго навіть коли купалася.

Що було цілком логічно, бо де ще їсти манго, як не у ванні, – ці плоди такі соковиті! Оскільки її шмат пляжу лежав у межах лагуни, океан був тут спокійний, мов дзеркало, без течій і дуже мілкий. І це подобалося Меґі, бо плавала вона, як сокира. Але вода була так солона, що сама тримала її на поверхні, тому Меґі почала потихеньку вчитися плавати. Навчившись триматися на воді цілих десять секунд, вона прийшла у захват. Відчувши звільнення від земного тяжіння, вона захотіла плавати легко, мов риба.

Тож якщо Меґі й жалкувала, що не має компанії, то лише тому, що нікому було навчити її плавати. Але за цим винятком, вона прекрасно почувалася й на самоті. Енн таки мала рацію! Все її життя у домі були люди. А коли нікого не залишалося поруч, то це було таке полегшення, така тиша й благодать! Меґі не почувалася самотньою; вона не скучала ні за Енн із Людді, ні за Джастиною з Люком, і вперше за три роки вона не сумувала за Дрогедою. Старий Роб ніколи не порушував її самотності; він приїжджав щовечора перед заходом сонця і зупинявся, не заглушуючи пихкаючого двигуна, достатньо близько, щоб побачити дружній помах руки з веранди, який означав: у Меґі все гаразд, і їхав собі геть, а поруч із ним сиділа його похмура, але навдивовижу гарненька господиня. Якось він зателефонував їй і повідомив, що скоро повезе новоприбулу пару у своєму човні з прозорим днищем до місця їхнього проживання, тож чи не хоче вона поїхати разом із ними?

То було наче придбати квиток на незнану планету і вдивлятися крізь скло на густонаселений і надзвичайно красивий світ, там, де вода живила і пестила істот вишукано прекрасних форм та кольорів. Меґі виявила, що живий корал не мав того штучного яскраво-крикливого забарвлення, яке він має на сувенірний полиці крамниць та універмагів. Насправді він був ніжно-рожевий, бежевий чи сіро-блакитний, а довкола кожної його шишечки та гілочки гойдалася чарівна кольорова веселка, немов видима аура. Великі анемони дванадцять дюймів завширшки легенько помахували кінчиками блакитних, червоних, помаранчевих та пурпурових щупалець; білі хвилясті молюски завбільшки з велику каменюку заохочували необачних дослідників зазирнути в них крізь перисті створи, приманюючи їх спокусливими картинками яскравих істот, що метушилися всередині; підводні течії погойдували червоні мереживні віяла; яскраво-зелені стрічки водоростей витанцьовували як їм заманеться, повільно дрейфуючи разом із течією. Ніхто з чотирьох людей, що були у човні, анітрохи не здивувався б, коли побачив русалку – блискучі гладенькі груди, мерехтливе сяйво вигнутого хвоста, пишні кучері, що ліниво погойдувалися у воді, зваблива усмішка, як насмішка над чарами, якими сирени принаджували моряків. А риби! Немов живі діаманти, вони тисячами сновигали туди-сюди, круглі, немов китайські ліхтарі або стрімкі й тоненькі, мов стріли, вдягнені в яскраві мантії, вони поблискували всіма кольорами райдуги через здатність води розщепляти світло; декотрі з них палали золотисто-червоною лускою, декотрі сріблястою голубизною скидалися на холодні крижинки, декотрі ж нагадували плавучі писані торби з кольорами крикливішими, аніж у папуг. Були там морські щуки з голчасто-гострими пиками, кирпоносі риби-жаби, ікласті баракуди, морські окуні з велетенськими пащеками, що ховалися ледь видимі у гротах; пасажири човна навіть побачили одну гладеньку вусату акулу, що пропливла під ними повільно, наче за цілу вічність.

– Але не турбуйтеся, – заспокоїв Роб, – ми тепер надто далеко на півдні, й тому отруйні медузи нам не загрожують, тож якщо і є на Рифі щось смертельне для людини, то це, безперечно, риба-камінь. Ніколи не ходіть по коралах без взуття.

Так, Меґі не пожалкувала, що поїхала на цю екскурсію. Але повторних оглядин морських глибин вона не прагнула, а подружитися з парою, яку привіз Роб, їй не хотілося. Натомість вона купалася, гуляла й загоряла. Дивно, але вона навіть за книжками не скучала, бо завжди мала, на що дивитися і за чим спостерігати.

Меґі пристала на пораду Роба і кинула носити одіж. Спочатку вона поводилася як той кролик, що постійно принюхується, – чи немає поблизу собаки дінго – і стрімголов тікає до укриття, зачувши тріск гілки чи бухання кокосового горіха, який гарматним ядром гепався з пальми. Але після кількох днів повної самотності вона відчула – поблизу нікого немає, тож мав рацію Роб, розповідаючи про такий усамітнений куточок. Її сором’язливість мов рукою зняло. Вона ходила стежинами, вилежувалася на сонці, плескалася в оцій теплій солоній воді й почувалася, немов тварина, яка народилася й виросла в клітці і яку раптово випустили на волю в тихий, сонячний, просторий та приязний світ.

Опинившись вдалині від Фіони, братів, Люка, звільнившись від безжального і отупляючого тиску, який чинило на неї її попереднє життя, Меґі відкрила для себе існування чистого задоволення; цілий калейдоскоп із думок-візерунків сплітав і розплітав нові незвідані мережива у її свідомості. Вперше у своєму житті вона не займала раціональну мислячу частину свого єства думками про ту чи іншу роботу. З подивом вона виявила, що з усіх бар’єрів проти суто інтелектуальної діяльності, винайти які спромоглося людство, найефективнішим була безперервна фізична діяльність.

Багато років тому отець Ральф якось спитав, про що вона думає, і вона відповіла: про татка і маму, про Боба, Джека, Г’юї, Стю, про маленьких братів, Френка, Дрогеду, будинок, роботу та дощі. Одного вона не сказала йому: що він був найпершим у цьому списку. Завжди. А тепер до цього слід було додати Джастину, Люка, Людді, Енн, цукрову тростину, ностальгію за домівкою – і дощі. А ще книги, які завжди були її рятівним кругом, віддушиною. Але все це приходило і йшло геть незв’язними й заплутаними купами та брилами, обривками ланцюгів… Не мала вона можливості, не мала належної підготовки та освіти, щоб мовчки сісти і подумати – хто ж така Меґі Клірі, Меґі О’Ніл? Що їй потрібно в житті? Навіщо вона з’явилася на цій землі й що про це думає? Меґі страшенно жалкувала про брак освіти, бо це самотужки не виправити, скільки не старайся… Однак тепер у неї з’явився час, спокій, неквапливість лінькуватого неробства – тож лежи собі на піску і намагайся мислити.

«Що ж, почну з Ральфа», – подумала Меґі й розсміялася гірким іронічним сміхом. Не надто добрий початок, але в певному сенсі Ральф був для неї Богом; ним усе починалося і ним закінчувалося. Ральф був у її житті з того дня, коли, ставши на коліно в червонясту від призахідного сонця пилюку на станції в Джилленбоуні, взяв її за плечі, й навіть якщо їй більше ніколи в житті не доведеться побачитися з ним, вона майже не сумнівалася, що остання її передсмертна думка буде про нього. Як це страшно, коли одна людина може важити так багато і так багато означати.

Що вона сказала Енн? Що її бажання та потреби є надзвичайно простими – чоловік, діти, власна домівка. Кохана людина. Здається, це так небагато, щоб вимагати цього від життя, зрештою, більшість жінок усе це мали. Але скільки з тих, хто мали, були по-справжньому задоволені своїм життям? Меґі здавалося, що вона має бути задоволеною, бо все це давалося важко.

Змирися з цим, Меґі Клірі. Меґі О’Ніл. Того, хто тобі потрібен, звуть Ральф де Брикасар, і він ніколи не буде твоїм. Як чоловік, він зруйнував тебе, і ти вже не зможеш бути ні з ким іншим. Що ж, гаразд, із цим розібралися. Припустімо, що чоловік і той, кого кохаєш, не зійдуться в одній особі. Тоді залишається любити дітей, і твої діти даватимуть тобі свою любов. Тобто Люка та Люкових дітей.

О, Господи, милосердний Господи! Втім, який же ж він милосердний? Що він мені доброго зробив? Нічого. Натомість забрав у мене Ральфа. Тому ми з Богом і недолюблюємо одне одного. А знаєш, що, Боже? Я вже не боюся тебе так, як боялася колись. Усе життя я йшла прямою вузькою дорогою, боячись прогнівити тебе. І де я є? Там, де б опинилася й тоді, коли порушила б кожну твою заповідь. Ти шахрай, Боже. Ти демон страху. Ти обходишся з нами, немов із малими дітьми, лякаючи своєю карою. Але я тебе більше не боюся. Бо не Ральфа слід мені було ненавидіти, а тебе. Це все твоя провина, а не бідолашного Ральфа. Він живе в страху перед тобою, так, як колись жила я. І я ніяк не можу збагнути, за що ж він тебе любить. Бо не бачу, що в тобі можна любити.

Але ж як мені кинути любити чоловіка, який любить Бога? Хоч як би я не старалася, скоріш за все, не зможу цього зробити. Він, наче зірка, яку я хочу дістати з неба. Я бажаю неможливого. Тоді припини його бажати, Меґі О’Ніл, от і все. Доведеться тобі задовольнитися Люком та дітьми від нього. Обманом та лестощами відверни його від отого триклятого цукру і заживи з ним десь у далекому степу, там, де навіть дерев немає. Скажеш банківському керівнику в Джилі, що весь майбутній прибуток переходить на твоє ім’я, і що ти збираєшся витратити його на комфортне облаштування свого степового будинку без дерев, який Люк сам не спроможеться тобі купити. Цей прибуток ти використаєш для того, щоб дати Люковим дітям належну освіту і зробити так, щоб вони ніколи ні в чому не знали нестачі.

От і все, що про це можна сказати, Меґі О’Ніл. Так, я Меґі О’Ніл, а не Меґі де Брикасар. Це навіть звучить якось сміховинно: Меґі де Брикасар. Я мала би бути Меґан де Брикасар, хоча завжди терпіти не могла оте Меґан. Господи, та коли ж я припиню жалкувати, що не народила від Ральфа дітей? Ось у чому головне питання, хіба ні? Повторюй собі знову і знову: твоє життя у твоїх руках, Меґі О’Ніл, і ти не марнуватимеш його на безглузді мрії про чоловіка та дітей, яких ти йому ніколи не народиш.

Ось воно! Все стало ясно як Божий день! Безглуздо думати про те, що було в минулому, про те, що слід поховати назавжди. Головне – це майбутнє, а майбутнє належить Люку та Люковим дітям. Воно не належить Ральфу де Брикасару. Бо він – у минулому.

Меґі перекотилася на піску долілиць і розплакалася так, як ніколи не плакала з трьох років: гучні зойки й тужіння, і лише краби та птахи чули її горе та відчай.

Енн Мюллер навмисне вибрала острів Метлок, бо мала намір послати туди Люка, як тільки випаде нагода. Щойно Меґі вирушила в дорогу, як вона послала Люку телеграму, де йшлося про те, що Меґі страшенно потребує його присутності, тому нехай він, будь ласка, приїздить якомога швидше. За своєю вдачею Енн не мала схильності втручатися в чужі справи, але вона любила Меґі й жаліла її, а ту крихітну істоту, яку вона народила від Люка, боготворила. Джастина мусить мати домівку і батьків. Енн розуміла, що їй буде боляче розлучатися з Меґі, але краще так, аніж теперішня ситуація.

Люк приїхав два дні по тому. Він саме збирався на цукроочисний завод до Сіднея, але таки відхилився від свого маршруту. Час вже навідатися до дитини; якби це був хлопець, то він приїхав би наступного дня після його народження, але новина про дочку його розчарувала. Якщо Меґі наполягала на дітях, то нехай би це були хлопці, які одного дня перебрали б керівництво фермою і продовжили його справу. А з дівчат немає ані найменшого толку: вони «виїдали» чоловіків із дому, і ті, щоби прогодувати їхні голодні роти, змушені були кидати домівку в пошуках роботи. А ставши дорослими, дівчата йшли працювати на когось іншого, а не залишалися, як хлопці, на місці допомагати батькові в останні роки його життя.

– Як там Меґ? – спитав Люк, ступивши на веранду. – Сподіваюся, не захворіла?

– Він, бач, сподівається! Ні, не захворіла. Я розповім тобі за кілька хвилин, а поки що ходімо поглянеш на свою гарненьку доньку.

Люк витріщився на немовля з цікавістю, але, на думку Енн, це його не зворушило.

– Вона має найхимерніші очі, які я тільки бачив, – зауважив Люк. – Цікаво, чиї вони?

– Меґі каже, що, наскільки їй відомо, таких у її родині не було.

– Очі точно не мої. Ця кумедна мала – якийсь атавізм. Щось вона не надто задоволена життям, еге ж?

– Аз чого їй бути задоволеною? – відрізала Енн, даючи волю нестримній вдачі. – Вона ніколи не бачила свого батька, вона не має справжньої домівки – і не матиме, якщо ти житимеш так, як живеш тепер!

– Я заробляю і заощаджую гроші, Енн!

– Дурниці! Я знаю, скільки грошей ти маєш! Мої приятелі з Чартерс-Тауерс час від часу надсилають мені їхню місцеву газету, тому я ознайомлююся з рекламою виставлених на продаж господарств на заході, розташованих значно ближче, аніж Кайнуна, і значно родючіших. Тепер Депресія, Люку! Ти можеш купити прекрасне господарство за гроші набагато менші, аніж ті, що ти маєш на своєму рахунку. І ти це чудово знаєш.

– Правду кажете! Тепер Депресія, і західніше Водорозділу, від Джунідо Ізи лютує страшенна засуха. Лютує вже другий рік, і за цей час там не випало ані краплини дощу. Нині страждає й Дрогеда, а що вже казати про місця довкола Вінтона та Блеколла? Ні, на мою думку, нам слід почекати.

– Почекати, поки ціна землі зросте, і випадуть рясні дощі? Облиш, Люку! Саме тепер треба купувати ферму! Ти ж не будеш перечікувати, скажімо, десятирічну засуху? Не треба купляти худобу. Живіть на ті дві тисячі фунтів на рік, які отримує Меґі, й чекайте на дощ. А опісля придбаєте худобу.

– Я поки не готовий кинути цукрову тростину, – вперто сказав Люк, і досі витріщаючись у химерні білі очі своєї доньки.

– От ми нарешті й добралися до істини. Чому б тобі не визнати її, Люку? Зізнатися самому собі. Ти не хочеш жити як одружений чоловік, ти волієш жити так, як живеш тепер – суворо й жорстко, в компанії чоловіків, що ішачать до сьомого поту, а таких – кожен другий австралієць, якого я знала. Що ж сталося з цією довбаною країною, де чоловіки воліють бути з іншими чоловіками, а не мати домівку, дружину й дітей?! Якщо холостяцьке життя є тим, чого вони насправді прагнуть, то на біса вони одружуються взагалі? Знаєш, скільки живе покинутих дружин в одному лише Данні, перебиваючись із хліба на воду і намагаючись зростити своїх дітей без батька? О, та він лише ненадовго відлучився, подався цукрову тростину рубати, але невдовзі повернеться! Бздура! Щоразу, коли приносять пошту, вони стирчать біля хвіртки, чекаючи на поштаря: може, хоч цього разу той вилупок собачий прислав їм трохи грошей? Здебільшого він не присилає нічого, лише зрідка, малувато, але для підтримання штанів вистачить.

Її аж трясло від гніву, а із зазвичай лагідних карих очей аж іскри сипалися.

– Знаєш, я нещодавно вичитала в «Брісбен мейл», що Австралія має найвищий у цивілізованому світі відсоток покинутих дружин? Це єдине, в чому ми перегнали решту країн, то як не пишатися таким рекордом?!

– Охолоньте, Енн! Я не кинув Меґ – вона у безпеці й вона не страждає від голоду. Що на вас найшло?

– Мені насточортіло те, як ти ставишся до своєї дружини, ось що на мене найшло! Заради всього святого, Люку, благаю тебе: стань нарешті дорослим, поклади собі на плечі свої ж обов’язки – хоч ненадовго! У тебе є дружина й дитина! Ти мусиш забезпечити їх домівкою, мусиш бути чоловіком та батьком, а не бісовим чужинцем!

– Неодмінно буду, неодмінно! Але наразі не можу: маю попрацювати ще років зо два з тростиною, так, про всяк випадок. Не хочеться мені жити на грошики Меґ, але саме це я й буду робити, поки ситуація не поліпшиться.

Енн презирливо закопилила губу.

– Господи, яка бздура! Ти ж оженився на ній заради її грошей, чи не так?

Засмагле обличчя Люка почервоніло, як буряк, і він відвернув очі, щоб не дивитися на Енн.

– Мушу визнати, гроші трохи допомогли, але я оженився на Меґ тому, що вона подобалася мені більше за інших.

– Вона йому подобалася! А як же кохання?

– Кохання? А що таке кохання? Так собі, плід жіночої уяви, і не більше. – Люк відвернувся від колиски та тих бентежних очей, невпевнений, що істота з такими очима не розуміла, про що йдеться. – Ви все сказали? А тепер скажіть мені – де Меґ?

– Вона занедужала. І я відправила її на невеличкий відпочинок. Тільки не впадай у паніку! Не за твої гроші. Я сподівалася переконати тебе приєднатися там до неї, але тепер бачу, що це неможливо.

– І мови не може бути. Сьогодні ми з Арне Свенсоном їдемо до Сіднея.

– Що мені передати Меґі, коли вона повернеться?

Люк стенув плечима; йому страх як кортіло швиденько вшитися звідси.

– Мені байдуже. Втім, скажіть, нехай іще трохи почекає. Раз вона здумала народжувати дітей, то я не проти, щоб вона народила мені сина.

Спершись об стіну, щоб не впасти, Енн нахилилася до плетеної колиски, взяла дитинча і, ледь шкутильгаючи, добралася до ліжка й сіла.

Люк навіть не поворухнувся допомогти їй чи забрати дитину, схоже, він боявся власної дочки.

– Йди геть, Люку! Ти не заслужив того, що маєш. Мене від одного твого вигляду нудить. Йди геть до свого довбаного Арне, триклятої тростини та роботи, від якої коні дохнуть!

На порозі він зупинився.

– Як вона назвала дочку? Вже забув її ім’я.

– Джастина. Джастина!

– Яке огидне й дурне ім’я! – виснував Люк і пішов геть.

Енн поклала дитинча на ліжко і гірко розплакалася. Будь вони прокляті, ці чоловіки! Всі, окрім Людді! Може, ота ніжна, сентиментальна і майже жіноча риса характеру Людді й зробила його здатним кохати? Може, Люк і має рацію? Що кохання – це лиш вигадка жіночої фантазії? Чи, може, кохання – це те, що здатні відчувати лише жінки або чоловіки з краплиною жіночності в характері? Жодній жінці не вдалося втримати Люка біля себе. Те, чого він хотів, не могла дати йому жодна жінка.

Але наступного дня Енн заспокоїлася й більше не відчувала, що її зусилля пішли коту під хвіст. Бо того ранку від Меґі прийшла поштова картка, в якій вона з ентузіазмом розповідала про острів Метлок і про те, як їй там гарно. Що ж, дещо у неї все ж таки вийшло – недаремно вона старалася: Меґі стало краще. Коли мусони вщухнуть, вона повернеться сюди і зможе сміливо поглянути в очі життю. Але Енн вирішила не розповідати їй про Люка.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю