Текст книги "Ті, що співають у терні"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 46 страниц)

Не в змозі привітатися з «такою» Меґі просто й невимушено, він з офіційним виглядом вказав їй на крісло.

– Сідайте, будь ласка.

– Дякую, – відповіла Меґі так само офіційним тоном.

І тільки коли вона сіла і він зміг роздивитися її всю, кардинал помітив, які набряклі були у неї литки та ступні.

– Меґі! Ти прилетіла сюди з Австралії, не перериваючи подорожі на відпочинок? Що сталося?

– Так, я прилетіла прямим рейсом, – відповіла вона. – Останні двадцять дев’ять годин я провела у літаках – від Джилі до Рима, я тільки й робила, що витріщалася на хмари й думала. – Її голос був жорсткий і холодний.

– Що сталося? – повторив кардинал роздратовано, збентежено і з погано прихованим страхом.

Відірвавши погляд від своїх ніг, Меґі незмигно дивилася на нього.

У її очах було щось жахливе, щось настільки темне й лячне, що у нього по потилиці побігли мурашки, і він підняв руку, щоб потерти її.

– Дейн загинув, – відповіла Меґі.

Рука кардинала ковзнула й упала на його вкриті червоною сутаною коліна, наче в ганчіркової ляльки.

– Загинув? – повільно мовив він. – Дейн загинув?

– Так. Потонув шість днів тому на Криті, рятуючи з моря якихось жінок.

Він нахилився вперед і затулив обличчя руками.

– Помер? – почула Меґі ледь розбірливі тихі слова. – Дейн помер? Мій прекрасний хлопчик! Не може бути, що він помер! Дейн – він був ідеальним священиком, таким, яким мені не вдалося стати. Він мав те, чого не мав я. Він завжди це мав у собі – і всі ми це бачили – всі ми, хто так і не зміг стати ідеальним священиком. Загинув? О, Боже милосердний!

– Не турбуйся за свого милосердного Бога, Ральфе, – сказала незнайомка, що сиділа напроти нього. – Бо маєш важливіші справи. Я прийшла по допомогу, а не для того, щоби стати свідком твого горя. У повітрі я розмірковувала, як же краще тобі про це сказати, і витріщалася на хмари, намагаючись усвідомити, що Дейн загинув. І тепер твоє горе не розчулить мене.

Одначе коли він відірвав руки від свого обличчя, її холодне й мертве серце тіпнулося, стиснулося й підскочило. То було обличчя Дейна, і на ньому відбилося страждання, якого Дейн не зазнав. «О, хвала Всевишньому! Хвала Всевишньому, що він загинув, і йому ніколи не доведеться пережити те, що пережив цей чоловік, що довелося пережити мені».

– А чим я можу допомогти, Меґі? – тихо спитав він, придушуючи власні емоції та вдягаючи на обличчя глибокодумну маску духовного наставника.

– У Греції панує хаос. Дейна поховали десь на Криті, і я не можу з’ясувати – де, як і чому. Лише припускаю, що мої вказівки щодо відправлення його літаком додому відкладалися через громадянську війну, а Крит – це не Австралія. Ніхто не пред’явив прав на тіло, місцеві власті, мабуть, вирішили, що Дейн не мав родичів, і поховали його. – Вона напружено подалася вперед. – Я хочу забрати свого хлопчика, Ральфе, я хочу, щоб його знайшли і відправили туди, де йому місце – додому, на Дрогеду. Я пообіцяла Джимсу, що неодмінно привезу його додому і я це неодмінно зроблю, навіть якщо мені доведеться проповзти навкарачки через усі цвинтарі Криту. І не здумай ставити йому розцяцьковану усипальницю католицького священика, Ральфе. Доки я жива, я цього не дозволю і навіть готова судитися. Дейн має повернутися додому.

– Ніхто не забере в тебе це право, Меґі, – лагідно мовив кардинал. – Церква прохає лише одного – щоби земля під могилу була освячена католицьким священиком, тільки й того. Я теж заповідав поховати мене на Дрогеді.

– Я не можу пробитися через усю цю бюрократію, – говорила вона далі, наче й не чула його слів. – Я не розмовляю грецькою і не маю ані влади, ані впливу. Саме тому я звертаюсь до тебе, щоб ти вдався до своєї влади і свого впливу. Поверни мені сина, Ральфе!

– Не хвилюйся, Меґі, ми повернемо його, хоча це може зайняти певний час. У Греції прийшли до влади ліваки, а вони проти католиків. Однак, я, на щастя, маю в Греції друзів, тому все буде зроблено. Дозволь мені запустити цей процес негайно, і не турбуйся. Дейн – священик Святої Католицької церкви, ми неодмінно повернемо його.

Його рука потягнулася було до мотузки дзвінка, але Меґі своїм холодним лютим поглядом зупинила її.

– Ти не зрозумів, Ральфе. Я не хочу, щоби ти запускав офіційний механізм. Мені потрібен мій син – не наступного тижня чи місяця, а зараз! Негайно! Ти говориш грецькою, можеш роздобути візи для себе й для мене, можеш добитися реального результату. Я хочу, щоби ти негайно поїхав зі мною до Греції і допоміг мені забрати свого сина.

Багато почуттів відбилося в очах кардинала: ніжність, співчуття, потрясіння, горе. Але це були очі священика – розумні, логічні, сповнені здорового глузду.

– Меґі, я люблю твого сина так, наче він – мій рідний син, але я не можу покинути Рим. Я ж не вільний у своїх вчинках, і ти знаєш це краще за інших. Хоч як би я не співчував тобі, хоч як би я не співчував самому собі, я не можу покинути Рим у розпал життєво важливого конгресу. Я помічник Його Святості.

Меґі відкинулася на спинку крісла, спантеличена й обурена до глибини душі, а потім з легкою усмішкою на вустах похитала головою, немов то були вибрики якогось бездушного предмета, на який вона не має здатності впливати. Потім вона здригнулася, облизала пересохлі губи, немов приймала якесь важливе рішення, і сіла, заклякнувши, з прямою спиною.

– Ти й справді любиш мого сина, як і свого рідного, Ральфе? – спитала вона. – А чи багато ти зробив би заради рідного сина. Чи сказав би ти тоді його матері, відкинувшись у кріслі, «Ні, вибач, ніяк не можу відволіктися від нагальних справ»? Ти зміг би сказати це матері свого сина?

Очі Дейна, але не Дейна. Вони дивляться на неї, спантеличені, зболені й безпорадні.

– Я не маю сина, – відказав кардинал, – але з того, чого навчив мене твій син, найголовнішим є ось що: моя найперша і найголовніша вірність – це вірність Всемогутньому Богу.

– Дейн був твоїм сином, – тихо мовила Меґі.

Він отетеріло витріщився на неї.

– Що?!

– Кажу, Дейн був твоїм сином. Я покидала острів Метлок вагітною. Дейн – від тебе, а не від Люка О’Ніла.

– Це… не… це неправда!

– Я не збиралася тобі про це розповідати взагалі, навіть сьогодні. Чи ти вважаєш, що брешу?

– Можливо, – відповів він слабким тремтячим голосом. – Щоб повернути Дейна.

Вона підвелася, стала над його кріслом, оббитим червоною парчею, взяла його тонку, суху, як пергамент руку, нахилилася і поцілувала перстень, затуманивши до молочності своїм диханням його рубін до тускло-молочного кольору.

– Всім, що ти вважаєш для себе святим, Ральфе, я клянуся, що Дейн був твоїм сином. Він не був і не міг бути сином Люка О’Ніла. Клянуся тобі його смертю.

Почувся зойк – звук, який видає душа, проходячи у ворота пекла. Ральф де Брикасар упав із крісла уперед, скоцюрбившись у своїй червоній мантії на підлозі, немов велика калюжа свіжої крові, затулив обличчя ліктями, руками вчепився у волосся і заплакав.

– Плач! – сказала Меґі. – Плач, бо ти тепер знаєш! Це правильно, що хоч один із його батьків проливає за Дейном сльози. Плач, Ральфе! Двадцять шість років був у мене твій син, а ти не знав цього і навіть не помічав. Не зміг помітити, що він – твоє продовження, з голови до п’ят! Моя мати збагнула це відразу ж після пологів, а ти так і не спромігся. Твої руки, твої ступні, твоє обличчя, твої очі, твоє тіло. Тільки колір волосся він мав свій, відмінний від твого, а все решта в ньому було твоїм. Тепер ти розумієш? Посилаючи його до тебе, я написала у листі: «Що я вкрала, я повертаю». Пам’ятаєш, Ральфе? Та тільки ми обидва вкрали, Ральфе. Ми обидва вкрали те, що ти поклявся віддати Богу, і тепер удвох маємо платити.

Вона сіла у крісло, невмолима й безжальна, і дивилася на червону фігуру на підлозі, що корчилася в агонії болю.

– Я кохала тебе, Ральфе. Але ти ніколи не був моїм. Тому я змушена була поцупити те, що могла взяти від тебе. Дейн був моєю часткою, всім тим, що я спромоглася в тебе забрати. І поклялася, що ти ніколи про це не дізнаєшся, поклялася, що не дам тобі ані найменшої можливості забрати його від мене. А він сам подарував себе тобі, з власної волі. Він називав тебе прикладом бездоганного священика. Як же я сміялася з цих слів! Але ні за що у світі не бажала я подарувати тобі таку зброю, як знання про те, що він – твій син. Хіба що ціною його смерті. Ціною його смерті. Ні за що менше за його смерть я тобі цього не сказала б. Втім, тепер це не має значення. Дейн більше не належить ані мені, ані тобі. Він належить Богу.

* * *

Кардинал де Брикасар найняв у Афінах приватний літак; він, Меґі та Джастина привезли Дейна додому, на Дрогеду, живі сиділи мовчки, а померлий мовчав на ношах, вже нічого не потребуючи на цій землі.

«Маю відслужити цю месу, цей реквієм за моїм сином. Плоть від плоті моєї, мій син. Так, Меґі, я вірю тобі. Коли я прийшов до тями і оговтався, то я б повірив тобі й без твоєї страшної клятви. Вітторіо збагнув це, лишень поглянувши на хлопця, і я, напевне, в душі теж знав. То був твій сміх, який я почув тоді з-за куща троянд, але очі, що дивилися на мене, то були мої очі, очі мого безневинного дитинства. Фіона знала. Енн Мюллер теж знала. Але не ми, чоловіки. Ми не годимося, щоб нам таке казали. Саме так вважаєте ви, жінки, приховуючи свої таємниці, повертаючись до нас спинами за ту зневагу, яку продемонстрував вам Господь, не створивши вас за Своєю подобою. Вітторіо знав, але жіноча частина єства затулила йому рота. Яка ж майстерна й досконала помста!

Скажи це, Ральфе де Брикасар, розкрий рот, підніми свої руки, осіни хрестом, починай промовляти молитву латиною за душу померлого. Який був твоїм сином. Якого ти любив більше, аніж його матір. Так, більше! Бо він був твоїм відтворенням, твоїм продовженням, тільки в досконалішій формі».

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу…

У каплиці ніде було яблуку впасти; там були всі, хто мав бути. Кінґи, О’Рурки, Девіси, П’ю, Гордони, Кармайкли, Гоуптони. І Клірі – дрогедські мешканці. Надія зблякла, світло згасло. Попереду, у великій освинцьованій труні – отець Дейн О’Ніл, всипаний трояндами. Чому щоразу, коли він повертався до Дрогеди, квітнули троянди? Надворі жовтень, розпал весни. Звісно, вони буятимуть. Бо настав їхній час.

– Санктус… Санктус… Санктус…

«Знай, що на тебе чекає Святая Святих. Мій Дейне, мій сину прекрасний. Так краще. Я не хотів би, щоб ти став таким, яким є я. Чому я кажу тобі це – сам не знаю. Воно тобі не потрібно. І ніколи не було потрібно. Те, що я знаходив навпомацки, ти знав інтуїтивно. Не ти нещасний, а ми – ті, що тут зібралися, ті, що залишилися. Пожалій нас, коли настане наш час, допоможи нам».

– Ite, Missa est… Requescat in pace…[18]18
  Йдіть собі, месу завершено, спочивай у мирі (лат.).


[Закрыть]

З каплиці – через галявину, повз евкаліпти-привиди, троянди, перцеві дерева – і до цвинтаря.

«Спочивай, любий Дейне, бо лише добрі помирають рано. Чому ми оплакуємо тебе? Ти щасливець, бо рано уникнув цього важкого виснажливого життя. Мабуть, оце і є пекло – тривалий термін земного ув’язнення. Мабуть, ми страждаємо у пеклі саме під час життя…»

День скінчився, ті, хто приїхали попрощатися з померлим, роз’їхалися по домівках, а дрогедці тинялися по будинку, уникаючи одне одного; кардинал Ральф не наважувався навіть поглянути на Меґі. Джастина поїхала з Джин та Боєм Кінґами. Щоб встигнути на денний літак до Сіднея, а там – на нічний літак до Лондона. Він майже не чув її чарівливого хрипкого голосу, майже не бачив отих дивних блідих очей. Відтоді, як Джастина зустріла його та Меґі в Афінах і до від’їзду з Джин та Боєм Кінґами, ця жінка більше нагадувала примару, яка надійно відгородилася від усіх, оточивши себе щільною захисною оболонкою. Чому ж вона не зателефонувала Райнеру Гартгайму, щоб той її супроводив сюди? Хіба ж вона не знає, як він її кохає, як йому хотілося б бути з нею? Але ця думка жодного разу не залишилася надовго у змореній голові кардинала Ральфа, і тому він Райнеру не зателефонував, хоча раз по раз згадував про це відтоді, як сів у Римі в літак. Дивні вони, ці мешканці Дрогеди. Не люблять горювати у компанії; воліють залишатися на самоті зі своїм болем.

Після вечері, яка так і зосталася неторкнутою, у вітальні лишилися Фіона, Меґі та кардинал Ральф. Усі сиділи мовчки; цокання позолоченого бронзового годинника на мармуровій камінній дошці ударами грому відлунювало по кімнаті, а намальовані очі Мері Карсон із мовчазним викликом витріщалися через кімнату на портрет Фіониної бабусі. Фі та Меґі сиділи разом на кремовій софі, злегка торкаючись плечима; кардинал Ральф не пригадав випадку, щоб вони коли-небудь були так близько одна до одної. Але вони сиділи мовчки і не дивилися – ані одна на одну, ані на нього.

Він спробував збагнути, що ж він зробив не так. Бо біда була в тому, що він надто багато зробив не так. Гординя, амбіційність, дещиця безпринципності. А поміж ними квітнула любов до Меґі. Але йому гак і не довелося пізнати вершину щастя отої любові. А що було, якби він знав, що Дейн – його син? Чи міг би він любити хлопця ще сильніше – якби знав? Чи обрав би він інший шлях, якби дізнався про сина? «Так!» – кричало його серце. «Ні», – глузливо кепкував його розум.

Він із несамовитою жорстокістю накинувся на самого себе. «Дурень! Ти мав би втямити, що Меґі не повернеться до Люка! Мусив відразу ж здогадатися, чиєю дитиною був Дейн! Бо вона ж так пишалася хлопцем! Він був, як вона сказала в Римі, єдиним, що вона змогла у тебе взяти. Що ж, Меґі, ти й справді взяла у мене найкраще. Господи, Ральфе, як же ти не второпав, що він – твій син? Ти принаймні міг здогадатися, коли він, вже дорослий, прибув до тебе, хоча мав здогадатися раніше. Вона чекала, що ти побачиш, до нестями прагнула, щоб ти побачив; якби тобі це вдалося, то вона приповзла б до тебе на колінах. Але ти був незрячий. Ти не хотів бачити. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар – он чого ти прагнув, он ким ти хотів стати, ти хотів цього більше, ніж її, більше, ніж свого сина. Більше, ніж свого сина!

Кімната наповнилася короткими скриками, шерхотом, шепотом; годинник цокав в унісон із його серцем. І раптом синхронність порушилася. Серце відстало від ритму годинника. Меґі та Фіона повільно, наче спливаючи у воді, підвелися і рушили до нього; крізь водянистий туман він бачив їхні перелякані обличчя; вони щось казали йому, але він не чув, не розумів.

– А-а-а-а! – скрикнув він, нарешті зрозумівши.

Він ледь усвідомлював біль, зосередився на доторках Меґі, яка обняла його, на тому, як він безсило зронив на неї голову. Але йому вдалося таки повернутися і побачити її очі, зазирнути в них. Він спробував сказати: «Пробач мені», і побачив, що вона давним-давно пробачила йому. Вона знала, що отримала все, що могла, – і найкраще. Потім йому захотілося сказати їй щось настільки бездоганне, щоб вона назавжди втішилася і заспокоїлася, але побачив, що цього теж не треба робити. Хоч як би важко їй не було, вона знесе і перетерпить усе. Усе! Кардинал заплющив очі й востаннє дозволив собі подумки злитися з Меґі й забутися в ній.

ЧАСТИНА СЬОМА
1965–1969, Джастина

19

Сидячи у своєму боннському кабінеті за ранковою чашкою кави, Райнер із газети дізнався про смерть кардинала де Брикасара. Політична буря останніх кількох тижнів нарешті вщухала, тому він вмостився зручніше у кріслі, щоб насолодитися читанням газети і збадьоритися думками про майбутню зустріч із Джастиною, не надто переймаючись її мовчанкою впродовж останніх днів. Це здавалося йому цілком природним: вона неготова усвідомити всю міру відповідальності, яку накладало на неї рішення пов’язати з ним своє життя.

Але новина про смерть кардинала Ральфа прогнала з його голови всі думки про Джастину. За десять хвилин він за кермом свого «Мерседеса-280SL» вже прямував до автобану. Бідолашному старому Вітторіо тепер буде так самотньо, йому було нелегко і в кращі часи. їй-богу, подорожувати автомобілем швидше, бо поки він чекав би на авіарейс, поки добирався б з аеропорту, за цей час можна доїхати до Ватикану власним авто. І в цьому був позитивний момент, бо поїздка на авто – це те, що він міг контролювати сам, ні від кого не залежачи, а для такого чоловіка, як він, це важливо.

Від кардинала Вітторіо Райнер дізнався історію, яка настільки потрясла, що він навіть спершу і не замислився, чому це Джастина не довела його до відома.

– Він зайшов до мене і спитав, чи знав я, що Дейн був його сином, – мовив він лагідним голосом, поки його лагідні руки гладили синьо-сіру спинку Наташі.

– І ви відповіли…

– Я відповів, що здогадувався, і більшого сказати йому не міг. Але бачили б ви його обличчя! Я розплакався.

– Це його і вбило, однозначно. Коли я бачив кардинала востаннє, мені здалося, що йому зле, але він висміяв мою пропозицію піти по лікаря.

– То була воля Божа. Мабуть, Ральф де Брикасар був найбільш стражденною людиною з тих, кого я знав. І в смерті він знайшов мир та спокій, які не зміг знайти у цьому житті.

– А що вже казати про хлопця, Вітторіо! Це ж трагедія.

– Ви так гадаєте? А я схильний думати, що це прекрасно. Я майже впевнений, що Дейн зустрів свою смерть як бажану, і ніяк інакше, тож не дивно, що Наш милосердний Господь не став чекати ані хвилини довше і забрав Дейна до себе. Так, мені шкода, але не хлопця, а його матір, яка, напевне, так страждає, бідолашна! Шкода його сестру, його дядьків і бабусю. Ні, я не сумую за ним. Отець О’Ніл жив у майже абсолютній чистоті розуму й духу. Що для нього смерть, як не перехід до вічного життя? А для решти ж нас цей перехід буде значно важчим.

Зі свого номера в готелі Райнер послав телеграму до Лондона, в якій він не міг висловити увесь свій гнів, біль та розчарування. Тому в ній ішлося: МУШУ ПОВЕРНУТИСЯ БОНН АЛЕ БУДУ ЛОНДОНІ НАПРИКІНЦІ ТИЖНЯ КРАПКА ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАЛА МЕНІ КРАПКА ДИВНО КОХАЮ ВСІМ СЕРЦЕМ РЕЙН.

На його робочому столі в боннському офісі лежав терміновий лист від Джастини і секретний поштовий пакунок, котрий, як поінформувала Райнера секретарка, прийшов від римських адвокатів кардинала де Брикасара. Цей пакунок він розпечатав першим і дізнався, що, згідно з умовами заповіту Ральфа де Брикасара, до його й без того солідного списку директорських посад додалося директорство ще в одній компанії – «Мікар Лімітед». І Дрогеда. Обурений таким рішенням, але й водночас, як не дивно, зворушений, він зрозумів, що в такий спосіб кардинал повідомив йому, що, остаточно зважуючи своє рішення, він не забув і про нього, що оті молитви під час війни дали свої плоди. У його руки передавався майбутній добробут Меґі О’Ніл та її близьких. Принаймні так витлумачив Райнер цю частину документа, бо кардинал склав заповіт так, що в ньому не йшлося про якихось конкретних осіб. Однак тлумачити його по-іншому ніхто б і не наважився.

Він кинув цей пакет у кошик для загальної кореспонденції, призначеної для невідкладної відповіді, й розкрив листа від Джастини. Він починався погано – без будь-якого привітання.

«Дякую за телеграму. Ти навіть уявити не можеш, яка я рада, що ми не бачилися останні два тижні, бо я б не стерпіла твоєї присутності біля себе. На той час я думала, згадуючи тебе, лише про одне: слава Богу, що ти не дізнався про смерть Дейна. Може, тобі важко буде це зрозуміти, але я хочу, щоб ти до мене й близько не підходив. У людському горі немає нічого привабливого, а якби ти став свідком мого горя, то це аж ніяк його не полегшило б. Це довело мені, наскільки мало я тебе люблю, і ти сам сказав би те саме. Якби я по-справжньому тебе кохала, то інстинктивно захотіла б звернутися до тебе за підтримкою, хіба ж ні? Але сталося навпаки – я відвернулася від тебе.

Тому я волію, щоб ми краще сказали одне одному квит і розсталися назавжди, Рейне. Я нічого не можу тобі дати, а від тебе нічого не хочу. Ця трагедія навчила мене, як багато важать люди, якщо вони поруч із тобою двадцять шість років. Другого подібного горя я не зможу пережити. Пам’ятаєш, що ти казав? Заміжжя або ніщо. Що ж, я вибираю ніщо.

Мати каже старий кардинал помер за кілька годин після того, як я поїхала з Дрогеди. Дивно. Маму його смерть підкосила. Ні. Вона нічого мені не казала, але ж я знаю її. Мене просто вбиває, чому вона, Дейн і ти так любили його. Я не змогла його полюбити, бо він здавався мені таким огидним, що й висловити важко. І цю думку я не збираюся змінювати лише тому, що він помер.

Ось так. Оце і все. Я повністю відповідаю за свої слова, Рейне. Ніщо – ось що я вирішила мати від тебе. Бережи себе».

Вона підписалася як і завжди – великими чорними літерами: Джастина. Лист був написаний новітнім винаходом – фломастером. Вона зраділа цьому подарунку: він писав товстими чорними лініями і дуже їй сподобався.

Він не склав цього листа, щоб покласти його до свого гаманця на пам’ять, не став його палити. Він зробив із ним те, що робив з усією кореспонденцією, яка не потребувала відповіді: засунув, щойно прочитавши, до електричного подрібнювача, прикріпленого до робочого столу. А сам подумав, що смерть Дейна поклала край емоційному пробудженню Джастини, поклала вкрай жорстоко і недоречно. Це було несправедливо. Бо він скільки чекав!

На вік-енд Райнер таки злітав до Лондона, але не для того, щоби з нею побачитися, хоча він її побачив. На сцені, у ролі коханої дружини мавра Дездемони. Грала вона потрясаюче. Він не міг дати Джастині більше, ніж давала їй сцена. Анітрохи. І оце моя розумничка, моя добра дівчинка! Що ж, вихлюпуй свої емоції на сцені.

* * *

Та тільки не могла вона вихлюпувати все на сцені, бо була замолода, щоб грати Гекубу. Сцена була тим єдиним місцем, яке давало їй душевний мир та забуття. Джастина тільки й могла, що сказати собі: час загоює рани, але не вірила цьому. Питала сама себе, чому ж їй і досі так боляче? Коли Дейн був живий, вона і не думала про нього, за винятком тих моментів, коли бачилася з ним, а вже доросла бачилася з ним мало, бо їхні канікули часто припадали на різний час. Але його смерть створила в її житті таке велике провалля, яке, вона з відчаєм відчувала це, їй вже ніколи не вдасться хоч якось заповнити.

Найбільше ж болю завдавала необхідність переривати саму себе посеред спонтанної реакції, наприклад: «Треба не забути розповісти про це Дейну, йому страшенно сподобається!» А необхідність отак смикати себе виникала доволі часто і лише підливала олії у вогонь болю та смутку. Були б обставини його смерті менш жахливими, Джастина оговталася б швидше, але кошмарні події тих днів чітко й виразно закарбувалися в її пам’яті. Вона страшенно сумувала за братом; знову і знову її розум повертався до того неймовірного факту, що Дейн загинув і вже ніколи не повернеться.

До цього додавалося ще й переконання в тім, що вона мало допомагала йому. Здавалося, всі, окрім неї, вважали Дейна бездоганним, що він уникнув проблем, притаманних решті чоловіків, але Джастина знала, що його постійно мучили сумніви, що він терзався думкою про власну нікчемність, завжди дивувався, що особливого бачили люди за його обличчям і тілом. Бідолашний Дейн, він, здавалося, так і не зрозумів, що людям подобалася його доброта. І було страшно усвідомлювати, що йому вже нічим не допомогти.

їй також було жаль свою матір. Якщо смерть Дейна так страшно вплинула на неї саму, то скільки ж, напевне, горя, завдала вона матусі? Від цієї думки їй хотілося кричати й тікати світ за очі, женучи від себе спогади. Перед її очима й досі стояли дядьки з Дрогеди, які приїхали до Рима на висвячення свого племінника і походжали бундючно, мов індики. Це було найгірше: уявляти собі відчай та спустошеність своєї матері та інших мешканців Дрогеди.

Будь чесна сама з собою, Джастино. Чи це справді найгірше? Чи, може, було ще щось, набагато бентежніше? Вона не могла викинути з голови думку про Райнера, про те, що вона начебто зрадила Дейна. Щоб задовольнити власні бажання й потреби, вона відпустила брата до Греції самого, а якби вона поїхала з ним, то зберегла б його життя. Це уявлялося їй тільки так і не інакше. Дейн загинув через її егоїстичну зацикленість на Райнері. Звісно, брата вже не повернути, але якщо розрив стосунків із Рейном хоч якось спокутує її провину, то самотність та спричинені нею страждання стануть цілком адекватною ціною.

Так минули тижні, а за тижнями місяці. Рік, два роки. Дездемона, Офелія, Порція, Клеопатра. Від самого початку Джастина лестила собі думкою, що зовні поводиться гак, наче не трапилося нічого такого, що зруйнувало її світ; вона ретельно слідкувала за тим, щоб говорити, сміятися і спілкуватися з людьми нормально, наче нічого й не сталося. І якщо й була якась зміна, то вона полягала в тому, що Джастина стала добрішою, аніж була, бо тепер сприймала біди та горе інших людей наче свої власні. Але зовні вона лишалася колишньою Джастиною: зухвалою, енергійною, зарозумілою, відстороненою та ядуче-саркастичною.

Двічі намагалася вона з’їздити додому на Дрогеду, одного разу навіть заплатила за квиток на літак. Але щоразу її в останню секунду зупиняла якась несподівана поважна причина не їхати, але в душі Джастина усвідомлювала, що справжньою причиною були відчуття провини та боягузтва. їй бракувало духу постати перед матір’ю; зробити так означало, що вся сумна правда вийде назовні. А найнеприємнішим було те, що це могло статися під час бурхливого виливу згорьованих почуттів, якого їй досі вдавалося уникати. Хай мешканці Дрогеди, а особливо її мати, і далі гадають, що принаймні у Джастини все нормально, що вона пережила смерть брата відносно неушкодженою душевно. Тому краще до Дрогеди не їздити. Набагато краще.

* * *

Меґі спіймала себе на тому, що їй захотілося тяжко зітхнути, і придушила це бажання. Якби її кості та суглоби так не боліли, то вона осідлала б коня й проїхалася верхи, але сьогодні одна лише думка про це спричиняла біль. Мабуть, іншим разом, коли її артрит не даватиметься взнаки так немилосердно.

Вона почула, як під’їхав автомобіль, як гупнув у двері мідний молоточок у вигляді баранячої голови, почула тихе жебоніння голосів, потім кроки і голос матері. Якщо це не Джастина, то яка різниця, хто приїхав?

– Меґі! – гукнула Фіона з порогу веранди. – До нас гість. Вийди, будь ласка.

Гостем виявився респектабельний на вид чолов’яга років сорока з гачком, хоча, може, й молодший. Незнайомець помітно відрізнявся від решти чоловіків, яких їй доводилося бачити, з тим винятком, що у ньому відчувалися така сама внутрішня сила і впевненість у собі, як і колись у Ральфа. Колись у Ральфа. Минулий час. Бо він назавжди відійшов у минуле.

– Меґі, знайомся, це пан Райнер Гартгайм, – сказала Фіона, стаючи біля крісла.

– Ой, – мимоволі скрикнула Меґі, вкрай здивована тим, що побачила перед собою того самого Рейна, який колись так часто фігурував у листах Джастини. Схаменувшись, вона згадала про світські манери. – Прошу, сідайте, пане Гартгайм.

Він теж здивовано витріщався на неї.

– Ви анітрохи не схожі на Джастину! – заявив він напрямки.

– Так, не схожа, – відказала Меґі й сіла напроти нього тет-а-тет.

– Я залишу вас наодинці з паном Гартгаймом, Меґі, бо він каже, що хоче поговорити з тобою сам-на-сам. Коли будете готові до чаювання – подзвоніть, – скомандувала Фі й пішла собі.

– Ви, звісно, німецький приятель Джастини, – розгублено мовила Меґі.

Він витягнув пачку цигарок.

– Дозвольте?

– Аякже, будь ласка.

– Хочете цигарку, місіс О’Ніл?

– Ні, дякую. Я не палю. – Вона поправила плаття. – Здалеку ж ви приїхали, пане Гартгайм. Маєте в Австралії бізнес?

Райнер усміхнувся. «Цікаво, що б вона сказала, дізнавшись, що я, фактично, є господарем Дрогеди?» – подумав він. Але не збирався казати їй цього, бо волів, щоби всі мешканці Дрогеди вважали, що їхній добробут є в руках джентльменів, найнятих їм як посередників.

– Будь ласка, місіс О’Ніл, звіть мене просто Райнер, – сказав він, вимовивши своє ім’я так само, як і Джастина, з іронією подумавши, що ця жінка не відразу звикне вимовляти його цілком спонтанно, бо вона не з тих, хто швидко проймається довірою до незнайомців. – Ні, я не маю жодного офіційного бізнесу в Австралії, але маю вагому підставу для приїзду. Я хотів побачитися з вами.

– Побачитися зі мною? – здивовано спитала Меґі. І, немов бажаючи приховати раптове зніяковіння, відразу ж змінила тему. – Мої брати часто про вас говорять. Ви були з ними надзвичайно приязними у Римі під час висвячення Дейна. – Ім’я Дейна вона вимовила без смутку, так, немов часто згадувала його вголос. – Сподіваюся, ви зможете залишитися у нас на кілька днів.

– Зможу, місіс О’Ніл, – з готовністю погодився гість.

Для Меґі ця розмова складалася несподівано ніяково: цей незнайомець заявив, що здолав дванадцять тисяч миль лише для того, щоб із нею побачитися і, вочевидь, не поспішав повідомляти про мотиви свого приїзду. їй подумалося, що він їй врешті-решт сподобається, але Райнер здавався їй трохи лячним. Мабуть, чоловіки такого типу ще ніколи не з’являлися на її обрії, і саме тому він і вивів її з рівноваги. І тоді вона стала сприймати Джастину інакше, по-новому: її донька спроможна бути на одній нозі з чоловіками на кшталт Райнера Мерлінґа Гартгайма! Нарешті вона подумала про Джастину як про рівну собі представницю жіночої статі.

«Попри її вік та сивину, вона й досі надзвичайно красива», – думав Райнер, поки Меґі сиділа, мовчки й ввічливо споглядаючи його. Він і досі дивувався з того, що вона настільки несхожа на Джастину, наскільки Дейн був схожий на кардинала. Як же ж їй, напевне, самотньо! Однак він не відчував до неї жалю, як до Джастини: ця жінка таки дійшла внутрішньої згоди з самою собою.

– Як там Джастина? – спитала вона.

Він здвигнув плечима.

– Боюся, я не в курсі. Я не бачив її відтоді, як загинув Дейн.

Меґі анітрохи не здивувалася.

– Та я й сама не бачила її з того часу, як поховали Дейна, – сказала вона і зітхнула. – Я сподівалася, що вона приїде додому, але мені потроху здається, що вона ніколи цього не зробить.

Він співчутливо поцокав язиком, але вона, здавалося, не почула його, бо говорила далі, але інакшим голосом, більше звертаючись до себе, аніж до співрозмовника.

– У наші дні Дрогеда – наче притулок для перестарілих, – мовила вона. – Нам потрібна молода кров, а Джастина – єдина молода кров, що залишилася.

Співчуття покинуло його; він швидко подався вперед, блиснувши очима.

– Ви говорите про неї так, наче вона – рухоме майно Дрогеди, – різко відказав Райнер. – Я доводжу вас до відома, місіс О’Ніл, – Джастина не є рухомим майном.

– Яке ви маєте право судити, ким є чи не є Джастина? – сердито спитала вона. – Зрештою, ви ж самі щойно сказали, що не бачили її відтоді, як загинув Дейн, а це було два роки тому!

– Так, ви маєте рацію. Все це – відомості дворічної давнини. – Він пом’якшив тон, іще раз нагадавши собі, як, напевне, важко цій жінці тепер. – Ви мужньо несете свій хрест, місіс О’Ніл.