Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 38 (всего у книги 46 страниц)
– Я мала завчасно сказати вам, що марно стараєтеся. Може, забереш ці мочалки на Дрогеду? Я відпливаю кораблем, тому мій багаж необмежений за вагою, хоча, смію припустити, що в Лондоні залізних кухонних мочалок хоч греблю гати.
Меґі поклала коробку з мочалками до великого картонного ящика з написом місіс Д.
– Гадаю, краще подарувати їх місіс Дівайн, бо вона має передати квартиру наступному мешканцю в гарному стані. – Скраю столу вивищувалася нестійка споруда з немитих тарілок, що вже повкривалися пліснявою.
– Господи, ти хоч коли-небудь миєш тарілки?
Джастина захихотіла, анітрохи не розкаюючись.
– Дейн каже, що я їх не мию, а голю бритвою.
– Оці таки доведеться спочатку підстригти. І чому ти не миєш їх відразу ж після того, як поїси?
– Бо це означало б піший похід на кухню, а оскільки я зазвичай їм опівночі й пізніше, то нікому не сподобається тупотіння моїх маленьких ноженят.
– Дай-но мені порожній ящик, я повкладаю туди брудні тарілки і викину, – сказала мати, втомившись боротися з донькою; Меґі достеменно знала, що на неї чекає, ще до того, як виявила бажання поїхати до Сіднея, і тому анітрохи не здивувалася. Мало коли їй траплялася нагода допомогти Джастині; й щоразу все скінчалося тим, що Меґі почувалася повного дурепою. Але цього – єдиного – разу ситуація стосовно домашніх справ змінилася кардинально, і Меґі могла допомагати, скільки її душа забажає, і не почуватися дурепою.
Меґі й Джастина таки примудрилися впоратися з розгардіяшем і мікроавтобусом, на якому Меґі приїхала з Джилі, вирушили до готелю «Австралія», де Меґі знімала номер люкс.
– Чому б вам, мешканцям Дрогеди, не придбати будинок у Палм-біч або ж в Авалоні? – запропонувала Джастина, заносячи свою валізу до другої спальні люксу. – Це жахливо: наш номер – над вулицею Мартін-плейс. Уяви собі, як було б класно жити за три кроки від прибою! Може, тоді б ти частіше моталася літаком із Джилі до Сіднея!
– А навіщо мені мотатися до Сіднея, скажи на милість? Я була тут двічі за останні сім років: Дейна проводжала, а ось тепер – тебе. Якби ми мали будинок, то не користувалися б ним.
– Дурня!
– Чому це?
– Чому? Тому що у світі є не лише Дрогеда, чорт забирай! Мене від неї нудить!
Меґі зітхнула.
– Повір мені, Джастино, прийде час, коли тобі страшенно захочеться повернутися додому, на Дрогеду.
– Це й Дейна стосується?
Тиша. Не дивлячись на доньку, Меґі взяла зі стола свою сумку.
– Ми можемо спізнитися. Мадам Роше сказала бути о другій. Якщо ти хочеш, щоби твої сукні були готові до відплиття, краще поквапитися.
– Знову мене ставлять на місце і вчать, як жити, – іронічно зауважила Джастина.
– А чому це, Джастино, ти ні з ким зі своїх приятельок мене не познайомила? У Ботвелл-гарденс я не зустріла нікого, окрім місіс Дівайн, – сказала Меґі, коли вони сиділи в салоні Жермен Роше, спостерігаючи, як чепуряться манекенниці з удаваними усмішками на обличчях.
– Бач, вони трохи сором’язливі… їм бракує впевненості в собі. Мені подобається оте помаранчеве плаття, а тобі?
– Тільки не під твоє волосся. Краще сіре вибери.
– Тьху! Навпаки – я вважаю, що помаранчеве чудово пасує до мого волосся. У сірому я матиму вигляд дохлої миші, яку затягала кішка, – брудної і смердючої. Не відставай від часу і моди, мамо. Не треба вважати, що рудим дівчатам неодмінно треба носити щось біле, сіре, чорне, смарагдово-зелене або отой жахливий колір, до якого ти маєш непоясниму пристрасть – як його там? ага – трояндовий попіл! Який безнадійний архаїзм!
– Ти правильно згадала назву того кольору, Джастино, – зауважила Меґі й, обернувшись, впритул поглянула на дочку. – Ти справжнісіньке чудовисько, – сказала вона з кривою посмішкою, але й із любов’ю в голосі.
Джастина ж не звернула на ті слова ані найменшої уваги, бо не вперше чула її.
– Я виберу помаранчеве, яскраво-червоне, з пурпурового ситцю, темно-зелене, бордовий костюм…
Меґі сиділа, розриваючись між сміхом та люттю. Хіба ж можна дати собі раду з такою донькою, як Джастина?
Судно «Гімалаї» відплило з гавані Дарлінґ три дні по тому. То був гарний старий корабель, плоскодонний і з добрими мореплавними властивостями, збудований у ті дні, коли ніхто нікуди сторчголов не поспішав, і всі спокійно сприймали той факт, що до Англії через Суец – чотири тижні ходу, а через мис Доброї Надії – п’ять. Нині навіть океанські лайнери набули стрімких обрисів, їхнім корпусам надають форми есмінців, аби тільки підвищити швидкість. Але той ефект, який ця новація справила на чутливі шлунки, змусила здригнутися навіть бувалих моряків.
– От чудасія! – сміялася Джастина. – Першим класом із нами їде ціла футбольна команда, тому буде не так нудно, як я гадала. Декотрі з них – такі розкішні хлопці.
– Ти що, невдоволена, що я наполягла на першому класі?
– Та начебто задоволена.
– Джастино, ти збурюєш у мені все найгірше, ти завжди примудрялася це робити, – відрізала Меґі, розгнівавшись за те, що їй здалося невдячністю. Це мале стерво хоча б трохи могла удати, що сумує. – Ти вперта, як віслюк, самодурка! Я від тебе у розпачі!
Якусь мить Джастина не говорила нічого, відвернулася, удаючи, що прислухається до гонгу, який видзвонював команду «Всім, хто проводжає, – на берег», аніж до того, що говорила їй мати. Прикусивши губу, щоб та не тремтіла, вона сліпуче всміхнулася.
– Я знаю, що ти від мене у розпачі, – бадьоро сказала вона, дивлячись матері у вічі. – Та то нічого, ми такі, якими ми є. Ти ж завжди казала, що я вдалася у татка.
Вони ніяково обнялися, і Меґі з полегшенням прослизнула до натовпу, що стікався до трапів, і щезла з виду. Джастина пройшла на верхню палубу і стала біля поруччя, тримаючи в руках сувійчики кольорових стрічок. Далеко внизу, на пристані, вона побачила постать у рожево-сірому платті та капелюшку, що стала в обумовлене місце і прикрила обличчя від сонця рукою. Дивно, але з такої відстані добре видно, що матусин вік наближається до п’ятдесятирічної позначки. Час іще лишився, але з її постави це добре видно. Вони замахали руками одна одній, а потім Джастина кинула перший із сувійчиків, а Меґі вправно упіймала його кінець. Потім донизу полетіли червоний, блакитний, жовтий, рожевий, зелений та помаранчевий, сіпаючись під поривами вітру і падаючи вниз по спіралі.
Провести футболістів у далеку дорогу прийшов оркестр; майоріли вимпели, розвівалися картаті накидки, а музики вичавлювали з інструментів химерну, але цікаву версію пісні «Час настав». Поруччя корабля обліпили пасажири, що міцно тримали кінці тонких паперових стрічок; на пристані сотні людей повитягували голови догори, немов лелеки, жадібно вдивляючись наостанок в обличчя тих, хто від’їжджав так далеко; здебільшого то були молоді обличчя, яким кортіло подивитися, що ж насправді за центр цивілізації розташований із протилежного боку земної кулі. Вони там житимуть, працюватимуть, може, за два роки повернуться, а може, не повернуться взагалі.
Синє небо всипали баранці сріблясто-білих хмар, дув поривчастий сіднейський вітер. Сонце зігрівало задрані голови проводжальників та спини пасажирів, що витріщалися вниз; широка смуга різнокольорових стрічок бриніла, єднаючи корабель із берегом. Раптом між бортом старого корабля та дерев’яною пристанню утворилася прогалина, і повітря наповнилося криками та схлипами; один за одним тисячі стрічок перервалися, несамовито затріпотіли, безсило обвисли – і поперехрещувалися на поверхні води, змішавшись з апельсиновими скоринками та медузами, щоб згодом помандрувати водною гладдю.
Джастина вперто стирчала на своєму місці біля поруччя, аж поки пристань не перетворилася на відстані на кілька різких ліній та рожевих точок, схожих на булавочні головки. Буксири розвернули «Гімалаї» в інший бік і, протягнувши безпорадне судно під гулкими прольотами моста над гаванню, вивели його на середину надзвичайно красивого краєвиду Сіднея, що виблискував на сонці.
Ні, то було зовсім несхоже на подорож пороном до передмістя Менлі, хоча вони йшли тим самим курсом повз Ньютралбей, Роуз-бей та повз Креморн і Воклюз. Бо цього разу вони виходили крізь миси Саут-Гед і Норт-Гед до відкритого океану – повз немилосердно гострі стрімчаки скель із віялами мереживної морської піни. Дванадцять тисяч миль, аж до протилежного краю світу. І, незалежно від того, повернуться вони чи ні, вони не почуватимуться вдома ні там, ті тут, бо вони стануть людьми, яким довелося жити на двох континентах і спробувати два способи життя.
Джастина виявила, для тих, хто з грошима, Лондон – надзвичайно привабливе місце. Не для неї копійчане животіння на манівцях Графського двору, який іще називали Кенгуровою долиною через велику кількість австралійців, які там облаштувалися. Не для неї типова доля англійських австралійців – перебиватися з хліба на воду в дешевих гуртожитках, працюючи за мізерну платню в якійсь конторі чи школі або ж шпиталі, а увечері тремтячи, напівголодною, тулитися до маленького обігрівача у сирій холодній кімнаті. Однокімнатна квартира з центральним опаленням у лондонському районі Кенсінгтон неподалік Найтсбридж і місце в театральній трупі Клайда Далтінгема-Робертса, що належала до Єлизаветинської групи, – оце для Джастини.
Коли настало літо, вона сіла на поїзд до Рима. У наступні роки вона часто всміхатиметься, пригадуючи, як мало бачила під час тривалої подорожі Францією до Італії. Бо голова її була забита тим, що вона збиралася сказати Дейну при зустрічі, а найголовніше ще й намагалася вивчити напам’ять, щоби не забути. Але того, що вона мала сказати, так багато, тож дещо довелося викинути.
Невже це Дейн? Оцей високий світловолосий чоловік на платформі – невже це Дейн? Зовні він майже не змінився, але то була чужа людина. Він уже не належав до її світу. Вигук, яким вона збиралася привернути його увагу, застрягнув у неї в горлі; Джастина трохи подалася назад на сидінні, щоби мати змогу краще роздивитися Дейна, бо її вагон зупинився за кілька футів від того місця, де він стояв і безтурботно вдивлявся у вікна. Джастина відчувала, що коли почне розповідати брату про своє теперішнє життя, то розмова вийде досить однобокою, бо тепер Дейн не відчуватиме потреби ділитися з нею пережитим. От чорт! Він більше не її маленький братик; життя, яким він жив, мало до неї стосунок не більший, як до Дрогеди. Ой, Дейне! Жити одним і тим самим двадцять чотири години на добу – я не можу уявити собі, що це таке.
– Ага! Попався! А ти гадав, мабуть, що я тебе витягнула сюди, а сама не приїду? – сказала Джастина, непомітно підкравшись до нього ззаду.
Він обернувся, потиснув їй руки й усміхнено уставився на неї.
– Ти – дурбас, – люблячим тоном мовив він, підхоплюючи велику валізу сестри, більшу за його саквояж, і беручи її за вільну руку. – Приємно тебе бачити, – додав, коли саджав її в червону «лагонду». Дейн завжди був фанатом спортивних авто і придбав такий автомобіль відразу ж, як тільки отримав водійські права.
– І мені теж приємно тебе бачити. Сподіваюся, ти знайшов мені гарний готель, бо я не жартувала, коли писала тобі листа. Я не збираюся стирчати у ватиканській келії серед зграї дядьків, які дбають про свій целібат, – розсміялася Джастина.
– Та вони б тебе і не пустили з твоїм бісівським рудим волоссям. Я поселив тебе в невеличкому пансіоні неподалік, але там розмовляють англійською, тому ти не матимеш труднощів, коли мене з тобою не буде. І взагалі в Римі можна без проблем користуватися англійською, бо завжди поруч знайдеться хтось, хто нею володіє.
– У подібних ситуаціях я шкодую, що не маю твого таланту до іноземних мов. Але я впораюся, бо мені добре вдається мімічна гра та розгадування всіляких шарад.
– Я маю аж два місяці, Джассі, хіба ж це не суперово? Ми зможемо подивитися Францію та Італію. І місяць залишити на Дрогеду. Я сумую за нашою старою доброю домівкою.
– Та невже? – Вона повернулася і поглянула на нього, на ці красиві руки, що так вміло вели авто крізь божевільний транспортний потік Рима. – А я за нею і не сумую, бо в Лондоні дуже-дуже цікаво.
– Мене ти не обдуриш, – сказав Дейн. – Бо я знаю, як багато значать для тебе Дрогеда і мама.
Джастина стиснула на колінах руки, але нічого не відповіла.
– Ти не хочеш попити сьогодні увечері чаю з моїми друзями? – спитав Дейн, коли вони приїхали. – Я трохи випередив події і вже домовився про твій прихід. їм так хочеться зустрітися з тобою, що я не міг їм відмовити, тим паче що лише із завтрашнього дня я – вільна людина.
– От дурбас! Чому б це я стала відмовлятися? Якби ми були у Лондоні, то я б утопила тебе у своїх приятелях, тож чому б тобі не познайомити мене зі своїми? Я рада, що ти влаштуєш мені оглядини хлопців у семінарії, хоча щодо мене це несправедливо, еге ж? Бо їх не можна торкатися руками.
Джастина підійшла до вікна і поглянула на занедбану маленьку площу з двома старими платанами в квадраті землі у бруківці, під ними – три столи, з одного боку площі виднілася церква з облупленим тиньком, позбавлена краси та архітектурної грації.
– Дейне…
– Що?
– Тепер я розумію, справді розумію.
– Так, я знаю. – Усмішка зникла з його лиця. – От якби ще й мама розуміла.
– Мама не така. їй здається, що ти покинув її, і не розуміє, що насправді ти її не покидав. Та ти не переймайся через неї. З часом вона отямиться.
– Сподіватимуся, – усміхнувся він. – До речі, сьогодні ти зустрінешся не з хлопцями із семінарії. Я не став би тебе та їх спокушати. Це кардинал де Брикасар. Я знаю, що ти його не любиш, але обіцяй мені, що поводитимешся добре.
В її очах застрибали бісівські вогники.
– Обіцяю! Навіть поцілую всі персні, які він мені простягне.
– Ага, ти пам’ятаєш! Того дня я мало не сказився од злості, бо ти мене так зганьбила перед ним.
– Гаразд. Бо відтоді мені доводилося цілувати чимало речей менш гігієнічних, аніж перстень. У нашому акторському класі є один жахливий прищавий юнак із неприємним запахом із рота, хворими гландами та хворим шлунком, із яким мені на репетиції довелося поцілуватися аж двадцять дев’ять разів. Після нього мені вже нічого не страшно. – Джастина підійшла до дзеркала і поправила волосся. – Чи маю я час перевдягнутися?
– О, та про це не турбуйся, ти маєш чудовий вигляд.
– А хто ще буде на чаюванні?
Сонце було надто низько, щоб зігрівати старезну площу, тому платани з лускатими плямами на стовбурах видавалися якимись змарнілими та хворобливими. Джастина здригнулася.
– Там іще буде кардинал ді Контіні-Верчезе.
Джастина, пригадавши це ім’я, широко розплющила очі.
– Отакої! А ти, виявляється, обертаєшся у досить високих колах!
– Так. І намагаюся це заслужити.
– Це означає, що деякі люди намагаються ускладнити твоє тутешнє життя в інших аспектах, чи не так, Дейне? – проникливо спитала Джастина.
– Та ні, взагалі-то, ні. Неважливо, хто кого знає. Сам я про це не думаю, тому всі інші теж про це не думають.
Яка кімната! Які чоловіки в червоних мантіях! Іще ніколи у житті Джастина не відчувала настільки гостро непотрібність і вторинність жінок у житті декотрих чоловіків, як тоді, коли ввійшла у світ, де жінкам не було місця, окрім як у ролі скромних і покірливих служанок-черниць. На ній і досі був той оливково-зелений лляний костюм, який вона вдягнула перед Турином, трохи пожмаканий у поїзді, й дівчина, йдучи м’яким червоним килимом, кляла нетерпляче бажання Дейна опинитися тут, і шкодувала, що не наполягла вдягнути щось, що менш постраждало від поїздки.
Кардинал де Брикасар, приязно усміхнений, встав. Такий красивий літній чоловік!
– Моя люба Джастина, – мовив він із хитрим усміхом і подав їй руку з перснем, немов натякав, що добре пам’ятає той інцидент; кардинал пильно вдивлявся їй в обличчя, наче шукав там щось одному йому відоме. – Ви зовсім не схожі на свою матір.
«Стань на одне коліно, поцілуй перстень, покірливо всміхнися, підведись і всміхнись, але вже не так покірливо».
– Так, не схожа. У професії, яку я обрала, материна краса мені б знадобилася, але на сцені я примудряюся впоратися й без неї. Бо, знаєте, насправді краса не має нічого спільного з реальним обличчям. Саме актор та його мистецтво переконують глядачів, що його обличчя є саме таким і ніяким іншим.
З крісла почувся сухий сміх; знову їй довелося цьомкнути перстень на старій вузлуватій руці, але цього разу Джастина поглянула у темні очі і, як не дивно, побачила в них любов. Любов до неї, до тої, яку він раніше не бачив і чиє ім’я чув, у кращому випадку, декілька разів. Її ставлення до кардинала де Брикасара залишилося негативним, як і тоді, коли їй було п’ятнадцять років, але до цього старого чоловіка Джастина відчула теплу симпатію.
– Сідайте, люба, – сказав кардинал Вітторіо, вказуючи на крісло біля себе.
– Привіт, кицько, – мовила Джастина, полоскотавши синьо-сіру кішку на його вкритих червоною мантією колінах. – Яка гарна, еге ж?
– Справді гарна.
– А як її звуть?
– Наташа.
Відчинилися двері, але не для чайного візка. До кімнати увійшов чоловік, вдягнений, на щастя для Джастини, як мирянин. «Іще одна червона сутана – і я б кинулася на неї, як скажений бик», – подумала вона.
Але то був непростий чоловік, хоча й мирянин. Мабуть, у Ватикані було якесь внутрішнє правило – міркував непокірний розум Джастин – яке забороняло простим людям заходити сюди. Не те, щоб невисокого зросту, цей чоловік мав могутню статуру, від чого здавався навіть кремезнішим, аніж був насправді: масивні плечі, широкі груди, велика левина голова і довгі, як у стригаля, руки. Справжня людиномавпа, однак із тим винятком, що цей чоловік випромінював розум і рухався ходою людини, яка схопить все, що їй потрібно, швидко – за ним і думка не услідкує. Вхопити і, можливо, розчавити, але не безцільно й бездумно, ні, навпаки – після ретельного і витонченого обмірковування. Він був чернявий, але його густа грива мала точнісінько такий колір, як сталеві мочалки для миття посуду, і приблизно таку ж консистенцію – ніби ці сталеві мочалки накрутили правильними маленькими кучерями.
– Райнере, ви саме вчасно, – сказав кардинал Вітторіо, вказуючи на крісло біля себе і й досі говорячи англійською. – Люба моя, – сказав він, коли кремезний чоловік поцілував перстень і підвівся, – познайомтеся з моїм добрим другом. Це гер Райнер Мерлінґ Гартгайм. Райнере, знайомтеся, це Джастина, сестра Дейна.
Райнер вклонився, педантично клацнувши каблуками, коротко й без теплоти у погляді всміхнувся і сів збоку – достатньо далеко, щоби добре її роздивитися. Джастина полегшено зітхнула, особливо коли побачила, як Дейн, із легкістю звички вмостився на підлозі біля крісла кардинала Ральфа, у центрі її поля зору. Допоки вона добре бачить того, кого вона добре знала й любила, вона почуватиметься спокійно і впевнено. Але сама кімната, чоловіки в червоному та оцей чоловік у чорному дратували її сильніше, аніж Дейн заспокоював: її обурювало те, як вони відтіснили її на другий план. Тому вона нахилилася і ще раз полоскотала кішку, знаючи, що кардинал Вітторіо відчуває її обурення, і це його позабавило.
– Їй видалили яєчники? – спитала Джастина.
– Аякже.
– Аякже? Не розумію, навіщо було потрібно. Одне лише перманентне проживання у цьому палаці надійно забезпечить кастрацію будь-чиїх яєчників.
– Навпаки, люба моя, – відказав кардинал Вітторіо, задоволений співбесідницею. – Це ми, чоловіки, психологічно кастрували себе.
– Мушу з вами не погодитися, ваше преосвященство.
– То наш маленький світ вам не до вподоби?
– Ну, скажімо так – я почуваюся тут зайвою, ваше преосвященство. Тут добре гостювати, але мені б не хотілося тут жити.
– Я не можу вас винуватити. І маю сумнів, що вам приємно бути тут у гостях. Але ви звикнете до нас, бо нам хотілося б, щоб ви тут бували, будь ласка.
Джастина весело вишкірилася.
– Терпіти не можу, коли мені доводиться вести себе чемненько і бути цяцею, – зізналася вона. – Це збуджує мої найгірші риси, і я вже відчуваю переляк Дейна навіть звідси, не дивлячись на нього.
– А мені й самому цікаво – скільки ж вона протримається, – відповів брат, аніскілечки не знітившись. – Пошкрябайте Джастину – і під тонким верхнім шаром ви знайдете бунтарку. Саме тому мені й приємно мати таку сестру. Я, за своєю природою, не бунтар, але захоплююся ними.
Гер Гартгайм пересунув стілець так, щоб і далі тримати її у полі зору, навіть коли Джастина випрямилася і кинула гратися з кішкою. В цю мить красива тварина, втомившись від її ласк і незнайомого жіночого запаху, переповзла, не стаючи на лапи, з червоних колін кардинала до сірих колін гера Гартгайм і скрутилася там калачиком. Коли ж німець погладив її дужими кутастими руками, кішка замурчала так, що всі розсміялися.
– Тоді вибачаюся за те, що існую, – сказала Джастина, цінуючи добрий жарт, навіть якщо його мішенню була вона сама.
– Моторчик Наташі у доброму стані, як і завжди, – зауважив гер Гартгайм, і весела усмішка спричинила чудесні зміни на його обличчі. Його англійська була така добра, що він говорив майже без акценту, хоча й з легкою американською модуляцією – заокруглював звук «р».
Чай подали, і, як це не дивно, цього разу його розливав гер Гартгайм. Джастині він подав чашку з приязнішою усмішкою, аніж тоді, коли їх знайомили.
– У британському товаристві, – сказав він їй, – післяобіднє чаювання є найважливішою відпочинковою процедурою усього дня. За чашкою чаю відбувається багато важливого й цікавого, чи не так? Мабуть, це пояснюється самою природою чаю, який можна замовляти й споживати в будь-який час між другою та п’ятою тридцять, а розмова – то така справа, після якої пити хочеться.
Здавалося, наступні півгодини підтвердили його правоту, хоча Джастина не брала участі в цьому чоловічому конгресі. Розмова коливалася від слабкого здоров’я Його Святості до холодної війни та економічного спаду, і всі четверо чоловіків говорили зі жвавістю, яка спонукала Джастину уважніше прислухатися, і в результаті вона намацувала і роздивлялася спільні риси, навіть у Дейна, який за час їхньої розлуки став таким незнайомим… Він брав у розмові активну участь, і увагу сестри не оминув той факт, що всі троє старших чоловіків прислухалися до нього з дивовижною смиренністю, з підкресленою шанобливістю і навіть із благоговінням. У його коментарях не було ані необізнаності, ані наївності, й вони були інакшими, оригінальними, наче святими. Може, саме через цю святість вони приділяли його висловлюванням і йому самому таку увагу? Бо невже він цю святість мав, а вони не мали? Чи це дійсно була та чеснота, якою вони захоплювалися і прагнули для себе? Невже святість є такою великою рідкістю? Троє дорослих чоловіків, такі відмінні, однак міцно пов’язані між собою, набагато міцніше, аніж будь-хто із них – із Дейном. Як важко було їй сприймати Дейна так само серйозно, як і вони! Ні, не тому, що багато в чому він поводився не як старший брат, а як молодший, не тому, що вона не усвідомлювала притаманної йому мудрості, інтелекту чи святості. Але досі Дейн був частиною її світу. І їй доведеться звикати до того, що це вже не так.
– Дейне, якщо ви бажаєте відразу ж приступити до молитов, то я можу провести вашу сестру до готелю, – запропонував командним тоном гер Райнер Мерлінґ Гартгайм, не завдавши собі клопоту, що думають із цього приводу самі Дейн і Джастина.
І невдовзі Джастина спускалася сходами в компанії опецькуватого кремезного чоловіка, намагаючись знайти тему для розмови і не знаходячи. Надворі, у жовтому сяйві римського призахідного сонця, німець узяв її під руку і провів до чорного лімузину «мерседес», біля якого по стійці струнко завмер шофер.
– Поїхали, вам не слід проводити свій перший вечір у Римі самій, бо Дейн зайнятий іншими справами, – сказав він, саджаючи Джастину до авто і сідаючи в нього сам. – Ви втомилися, ви дещо спантеличені, й тому вам потрібна компанія.
– Та ви мені й вибору не залишаєте, гер Гартгайм.
– Краще звіть мене Райнер.
– Ви, напевне, теж впливова людина, бо маєте шикарне авто й особистого водія.
– Я буду ще впливовішим, коли стану канцлером Західної Німеччини.
Джастина пирхнула.
– Дивно, що ви ним досі не стали.
– Ну ви й нахаба! Я надто молодий.
– Та невже? – Повернувшись, Джастина пильніше придивилася до співбесідника і виявила моложаву смагляву шкіру без зморщок і глибоко посаджені очі без м’ясистих мішків, що з’являються з наближенням старості.
– Я кремезний і сивий, але я посивів у шістнадцять років, а кремезним став тоді, коли дістав змогу мати достатньо харчів. Мені всього-на-всього тридцять один рік.
– Що ж, повірю вам на слово, – мовила Джастина, скидаючи свої туфлі. – Хоча ви для мене застарі, бо я – квітуча двадцятиоднорічна дівчинка.
– Ви – чудовисько, – сказав Райнер з усмішкою.
– Та, мабуть, так воно і є. Моя мати каже мені те ж саме. Тільки я не впевнена, що саме кожен із вас має на увазі під цим словом, тому, будь ласка, дайте мені свій варіант пояснення.
– А з материним варіантом ви вже ознайомлені?
– Це питання спантеличило б її так, що їй мову відняло б.
– А вам не здається, що ви й мене спантеличуєте?
– Я маю сильні підозри, гер Гартгайм, що ви теж – чудовисько, тому навряд чи вас чимось можна спантеличити.
– Отже, чудовисько… – стиха мовив він. – Гаразд, пані О’Ніл, я спробую визначити для вас цей термін. Чудовисько – це той, хто лякає інших, зверхньо ставиться до решти людства і є таким самовпевненим і впертим, що його здатен перемогти лише Господь Бог, це той, хто не має принципів і має мало моральних гальм.
Вона захихикала.
– Це ви про себе? Бо я маю принципи і моральні гальма. Я ж сестра Дейна.
– Ви на нього ані краплини не схожі.
– Що ж, тим гірше для мене.
– Його обличчя не пасує до вашого характеру.
– Ви, безперечно, маєте рацію, але з його обличчям у мене б був інший характер.
– А це залежить від того, що є первинним – курка чи яйце? Взуйте ваші туфлі, нам скоро виходити.
Надворі було тепло, сутеніло, але повсюди яскраво горіли ліхтарі, й куди б вони не їхали, скрізь були натовпи людей, а дороги заполонили верескливі мопедики, маленькі прудкі «фіати» та пластмасові мікролітражки «гогомобіль», що скидалися на орди переляканих жабок. Райнер зупинив авто на маленькій площі, вимощеній гладенько зачовганою ногами за багато століть бруківкою, і провів Джастину до ресторану.
– Може, ви волієте поїсти на свіжому повітрі? – спитав він.
– Якщо ви нагодуєте мене, то мені, в принципі, байдуже, де – всередині, ззовні чи десь посередині.
– Можна замовити вам страви?
Її бліді очі зморено кліпали, але в її душі й досі точилася боротьба.
– Якщо чесно, мені не надто подобається, коли чоловіки командують мною з отакою безцеремонністю, – відказала вона. – До того ж звідки вам знати про мої гастрономічні вподобання?
– Ви у своєму репертуарі, – стиха пробурмотів Райнер. – Тоді скажіть, які харчі вам подобаються, і я гарантую, що ви будете задоволені. Риба? Телятина?
– А може, якесь компромісне рішення? Гаразд, я вам допоможу, чом би й ні? Мені хочеться паштету, трохи креветок із часниковим соусом, величезний шніцель із підливою, а після всього цього поласувати фруктовим тортом із капучино.
– Ви мене розорите, – сказав Райнер, чий гарний настрій анітрохи не погіршився. Він передав її замовлення офіціанту точнісінько так, як вона й забажала, але швидкою італійською скоромовкою.
– Ви сказали, що я зовсім не схожа на Дейна. Невже немає нічого такого, в чім я була б на нього схожою? – спитала Джастин із легким розпачем у голосі, сьорбаючи каву, надто голодна, щоби марнувати час на розмови, коли на столі було скільки всього.
Він підкурив їй сигарету, потім собі й, відхилившись у затінок, мовчки дивився на неї, пригадуючи свою першу зустріч із хлопцем два місяці тому: кардинал де Брикасар мінус сорок років життя. Він побачив це миттєво, а потім дізнався, що вони – дядько й племінник, що мати хлопця та дівчини є сестрою де Брикасара.
– Певна схожість є, – сказав він. – Інколи навіть у обличчі. Але скоріше у виразах, аніж у рисах. Довкола очей та рота: в очах широко розкритих, а ротах – стулених. Дивно, однак, що всього цього немає у вашого дядька кардинала.
– У мого дядька кардинала? – отетеріло перепитала Джастина.
– Ну, кардинала де Брикасара. Він же ваш дядько? Начебто саме так мені й сказали – дядько.
– Отой старий стерв’ятник? Він нам не рідня, слава Богу. Колись давно він був священиком нашої парафії, ще задовго до того, як я народилася.
Вона була дуже розумна, але дуже втомлена. Бідолашна маленька дівчинка – бо саме нею була Джастина: маленькою дівчинкою. Десять років, що розділяли їх, зяяли столітньою прірвою. Якщо в неї виникнуть підозри, її світ перетвориться на руїну, а вона так хоробро захищала його – свій світ! Можливо, вона не захоче цього бачити, навіть якщо сказати їй про це напрямки. То як зробити так, щоб не загострити її уваги? Не педалювати цю тему, але й не з’їжджати з неї негайно.
– Тоді все зрозуміло, – сказав Райнер невимушеним тоном.
– Зрозуміло що?
– Що схожість Дейна з кардиналом стосується загальних рис – зросту, кольору шкіри, постави…
– О! А моя бабуся казала мені, що наш із Дейном батько був дуже схожий зовні на кардинала, – дуже доречно зауважила Джастина.
– А ви коли-небудь бачили свого батька?
– Ні, навіть фото не бачила. Вони з мамою розлучилися назавжди до народження Дейна. – Джастина поманила рукою офіціанта. – Принесіть, будь ласка, ще один капучино.
– Джастино, ви дикунка немилосердна! Дозвольте мені робити вам замовлення!
– Нізащо, чорт забирай! Я здатна сама давати собі раду і не потребую огидних чоловіків, які вказували б, що, як і коли мені робити, затямили?
– Легенько пошкрябати – і виявиш бунтарку, саме так Дейн і сказав.
– Він має рацію. О, якби ви знали, як я не люблю, коли зі мною панькаються, коли мене улещують і метушаться біля мене!
Я люблю сама робити вчинки і не потерплю, щоб мені вказували! Я не прошу пощади, але й сама нікому її не дам.
– Та бачу, бачу, – сухо мовив Райнер. – А чому ви такі стали, Herzchen[13]13
Серденько (нім.).
[Закрыть]? Це якась родинна риса?
– Родинна риса? Якщо чесно, то не знаю. Нас по одній на покоління – бабуня, мама і я. А чоловіків – тьма тьмуща.
– Але у вашому поколінні тьми чоловіків чомусь немає. Тільки Дейн.
– Це, гадаю, через те, що мама кинула мого батька. І, здавалося, більше ніким відтоді не зацікавилася. Я вважаю, що це погано. Моя мама – справжня домосідка, їй би подобалося пурхати над чоловіком і всіляко йому догоджати.
– Вона на вас схожа?
– Навряд чи.
– А найважливіше – ви любите одна одну?
– Ми з мамою? – Вона беззлобно всміхнулася, так само, мабуть, як усміхнулася б її мати, коли б її спитали, чи любить вона свою доньку. – Не впевнена, що ми любимо одна одну, але щось таке є. Можливо, то через біологічний зв’язок, не знаю. – Її очі загорілися. – Мені завжди хотілося, щоби вона розмовляла зі мною так, як із Дейном, і ладнати з нею так, як ладнає з нею Дейн. Та, може, їй чогось бракує, а може, – мені… Скоріш за все, мені. Вона набагато краща й добріша людина, аніж я.
