Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 46 страниц)
Він майже не пропускав ударів, а ті нечисленні, що пропустив, лише посилювали його лють, яка ніколи не припиняла тліти в його душі. Очі Френка налилися шаленством, вони бризкали несамовитістю, в кожному з супротивників він бачив Педді, а вигуки та схвальні верески натовпу пульсували у його голові, як один голос, що ритмічно вигукував: «Бий! Бий! Бий!» Як же ж він чекав на можливість побитися відтоді, як приїхав до Дрогеди! Бійка була єдиним відомим йому способом позбутися гніву та болю, і коли Френк завдавав завершального удару, йому здалося, що гучний пульсуючий голос у його голові змінив своє «Бий-бий!» на «Убий, убий, убий!»
Його виставили проти одного зі справжніх чемпіонів, боксера-легковаговика, якому дали завдання тримати Френка на відстані й розвідати, чи вміє він не лише завдавати разючих ударів, а й боксувати. Очі Джиммі Шармена сіяли. Він завжди був насторожі, видивляючись майбутніх чемпіонів, і отакі невеличкі провінційні шоу допомогли йому знайти декількох. Легковаговик зробив так, як сказали, але йому довелося сутужно, хоча він мав довші руки і вмів тримати дистанцію: Френк, одержимий бажанням убити цю танцюючу, але недосяжну постать, шалено напосідав і більше нічого перед собою не бачив. І з кожним клінчем, кожним шквалом ударів він вчився, бо був одним із тих надзвичайних людей, які не втрачали здатність думати навіть у розпал найстрашнішої люті. На прочухани, щедро відміряні йому цими вмілими й досвідченими кулаками, він не зважав – він вистояв належну кількість раундів, хоча очі його позапухали, а брови й губи були розсічені. Зате він заробив двадцять фунтів і повагу кожного з присутніх чоловіків.
Коли отець Ральф на мить ослабив хватку, Меґі запручалася, вирвалася з його рук і чкурнула з тенту попри спроби спіймати її. Він розшукав її надворі й побачив, що мала виблювала і тепер намагалася витерти заляпані черевички маленькою хусточкою. Не кажучи ні слова, священик дав їй власну хустку і ніжно погладив її голову, що стрясалася від плачу. Від затхлої задухи всередині шатра його теж нудило, і він пожалкував, що солідність його суспільного стану не дозволяє йому виблювати вміст свого шлунка на людях.
– Ти хочеш дочекатися Френка, чи волієш, щоби ми негайно пішли?
– Я дочекаюся Френка, – прошепотіла вона, прихилившись до отця Ральфа, така вдячна йому за спокій та співчуття.
– Цікаво, чим же ти зворушила моє неіснуюче серце? – задумливо мовив він, вважаючи, що Меґі тепер зле і вона почувається надто приниженою, щоби прислухатися, і відчуваючи потребу висловити свої думки уголос, як це часто буває з людьми, які ведуть усамітнене життя. – На мою матір ти не схожа, сестри я не маю, тому мені хотілося б дізнатися, що ж такого незвичного побачив я в тобі та твоїй нещасній родині? Важко довелося в житті тобі, моя маленька Меґі?
З-під тенту вийшов Френк із пластиром під оком, він притискав до розсіченої губи хустку. Вперше відтоді, як отець Ральф познайомився з ним, Френк мав щасливий вигляд. «Такий вигляд мають більшість чоловіків після шаленої нічки у ліжку з жінкою», – подумав священик.
– А що тут робить Меґі? – злобно вишкірився він, іще не вгамувавшись після шалу поєдинку.
– Її ніяк не можна було втримати, хіба що зв’язати по руках та ногах і заткнути кляпом рота, – сердито відповів отець Ральф, невдоволений тим, що має виправдовуватися, але не впевнений, що Френк не кинеться і на нього. Він анітрохи не боявся Френка, зате бажав уникнути публічних сцен. – Вона перелякалася за тебе, Френку, тому хотіла бути поруч із тобою і бачити, що у тебе все гаразд. Не злися на неї, бо вона й так засмучена.
– Не здумай ляпнути татку, що ти навіть наблизилася до цього місця, – сказав Френк сестрі.
– Ви не заперечуєте, якщо ми скасуємо решту нашої подорожі? – спитав священик. – Гадаю, нам всім не завадить відпочити й попити чаю в моєму домі. – Він легко ущипнув Меґі за кінчик носа. – А вам, панночко, не завадить добре викупатися.
* * *
Педді провів виснажливий день зі своєю сестрою, яка попихала ним так, як ніколи не дозволяла собі Фіона; він допомагав їй, коли вона – вередливо і з невдоволеним бурчанням – пробиралася в імпортних черевиках із гіпюровими шнурками по міській багнюці, усміхався і теревенив із людьми, яких вона вітала з царською поблажливістю, і стояв поруч із нею, коли вона вручала смарагдовий браслет – Джилленбоунський трофей – переможцю головних перегонів. У його голові не вміщалося – чому треба неодмінно витратити всі призові гроші на жіноче брязкальце, а не подарувати, скажімо, позолочений кубок чи грубенький стос готівки, бо він не розумів суто аматорської природи перегонів, не розумів тієї головної ідеї, що люди, які реєструють своїх коней для участі в перегонах, не потребують ницих грошей, бо можуть легко кинути свої здобутки до ніг якоїсь нікчемної жінки. Горі Гоуптон, чий гнідий жеребець Король Едуард здобув смарагдовий браслет, у попередні роки вже завоював собі й рубіновий, і діамантовий, і сапфіровий браслети; він мав дружину та п’ятеро доньок і заявив, що не зупиниться, доки не здобуде шість браслетів.
Накрохмалена сорочка та целулоїдний комірець Педді пожмакалися, у голубому костюмі було жарко, а екзотичні морські харчі з Сіднея, які подавалися до шампанського, погано сприймалися його шлунком, звиклим до баранини. І він мав ідіотський вигляд, принаймні йому так здавалося. Хоч яким би гарним і не був його костюм, він відгонив дешевизною та містив незгладиме тавро селюцтва й несмаку. І це однозначно була не його компанія – всі ці пихаті, вбрані у твідові костюми багаті власники пасовиськ та худоби, бундючні матрони, гострі на язик та норовисті молоді жінки, тобто вершки тієї верстви, яку газета «Бюлетень» іронічно називала «скотократією». Бо ці люди із шкіри пнулися, аби тільки забути про ті дні минулого сторіччя, коли вони осіли на землі й привласнили собі величезні її ділянки, які потім, із встановленням федерації та автономного урядування, офіційно прибрали землю до рук за мовчазної згоди державних органів. Вони стали одним із тих суспільних прошарків, яким найбільше заздрили, вони започаткували власну політичну партію, посилали своїх дітей до елітарних сіднейських шкіл, водили компанію з принцом Уельським, який часто приїздив до Австралії з перевірками. А він, простолюдин Педді Клірі, був роботягою і не мав нічого спільного з цими колоніальними аристократами, які надто вже нагадували йому родичів дружини, щоб він міг почуватися комфортно в цій компанії.
Тому коли Педді повернувся до будинку священика і застав у вітальні Френка, Меґі та отця Ральфа, що сиділи з виглядом людей, які безтурботно провели чудовий день, він відчув роздратування. Йому страшенно бракувало ненав’язливої підтримки Фіони, а до сестри він і досі відчував таку ж саму неприязнь, як і у ранньому дитинстві в Ірландії. Раптом він помітив пластир під оком у Френка та його набрякле обличчя – то був привід для сварки, посланий самими небесами.
– І як же ти збираєшся з’явитися перед матір’ю в такому вигляді?! – заволав він. – Ще й дня не проминуло без мого нагляду, а ти знову за своє – кидаєшся битися до кожного, хто косо на тебе гляне!
Отець Ральф спантеличено скочив на ноги і почав був заспокійливо шикати на Педді, але Френк випередив його.
– Я заробив собі грошей ось цим, – тихо-тихо відказав він, показуючи на пластир. – Двадцять фунтів за кільканадцять хвилин роботи. Більше, ніж тітонька Мері платить тобі й мені разом щомісяця! Сьогодні я нокаутував трьох добрих боксерів і вистояв проти чемпіона-легковаговика з трупи Джиммі Шармена. І заробив собі двадцять фунтів. Може, це й не узгоджується з твоїм уявленням про те, чим мені слід займатися в житті, але сьогодні я заробив повагу всіх присутніх.
– Здолав на провінційному шоу кількох загальмованих від постійних струсів мозку старих віджилих боксерів і тепер хизуєшся? Вже час подорослішати, Френку! Знаю, що ти не можеш вирости тілом, але зроби над собою зусилля – вирости розумом заради своєї матері!
Як побіліло обличчя Френка! Воно стало схожим на вибілені кості. Це була найстрашніша образа, яку він міг почути від чоловіка, і цим чоловіком був його батько; тому він не міг не відплатити йому тим самим. Від зусилля, якого він докладав, щоб не дати волю своїм рукам, Френк важко дихав, наче те дихання йшло з глибини грудей.
– То не старі віджилі боксери, татку. Ти не гірше за мене знаєш, хто такий Джиммі Шармен. І сам Джиммі Шармен сказав мені, що як боксер я маю блискуче майбутнє; він хоче взяти мене до своєї трупи і тренувати. І він збирається платити мені! Може, я і справді більше не виросту, але я достатньо великий для того, щоб завалити будь-якого чоловіка на цій землі. І це стосується й тебе, старий смердючий цапе!
Натяк, що містився в цьому епітеті, не пройшов повз увагу Педді, й він пополотнів точнісінько, як його син.
– Не смій мене так називати!
– А хіба це не так? Ти огидний, ти гірший за оскаженілого від хтивості козла в сезон парування! Важко було дати їй спокій, важко було не чіпати її своїми огидними руками?!
– Ні, ні, ні! – верескнула Меґі. Немов пазури, отець Ральф боляче встромив пальці їй у плечі й міцно притиснув до себе.
Сльози хлинули по її щоках, і вона несамовито запручалася, але марно. – Ні, татку, ні, Френку, благаю тебе, не треба! – заверещала вона.
Єдиним, хто чув її, був отець Ральф. Френк та Педді витріщилися один на одного, перший із ненавистю, другий – зі страхом. Нарешті вони відверто визнавали ці почуття. Греблю їхньої обопільної любові до Фіони прорвало, і на поверхню вийшла жорстока конкуренція, яка точилася за неї.
– Я її чоловік. І Господь своєю милістю дарував нам дітей, – сказав Педді спокійнішим тоном, відчайдушно намагаючись опанувати себе.
– Ні, ти не кращий за старого обісраного пса, який ганяється за кожною сучкою, щоб встромити в неї свого прутня!
– А ти не кращий за того старого обісраного пса, який доклався до твоєї появи на світ, ким би цей негідник не був! Дякувати богу, я не маю до твого народження жодного стосунку! – скрикнув Педді – і враз замовк. – О, Господи милосердний! – Раптом лють покинула його, наче порив вітру, що налетів на якусь мить, він здувся, скоцюрбився і вхопився руками за рота, немов хотів вирвати собі язика, який вимовив те, чого не можна було вимовляти. – Я не хотів цього казати, не хотів, не хотів!
В мить, коли ці слова злетіли з вуст Педді, отець Ральф відпустив Меґі й схопив Френка. Одну його руку він заламав хлопцю за спину, а другою рукою придушив хлопця за шию. Священик виявився надзвичайно дужим, а його хватка – надійно паралізувала. Френк запручався, намагаючись вивільнитися, але потім обм’як, його спротив ослаб, і він похитав головою – мовляв, здаюся. Меґі упала додолу навколішки і розплакалася, в безпорадній агонії кидаючи благальні погляди то на брата, то на батька. Вона не зрозуміла, що трапилося, але збагнула, що неминуче втратить одного з них.
– Та ні, саме це ти й хотів сказати, – каркнув Френк. – Я завжди це приховано відчував! Завжди! – Він спробував повернути голову до священика. – Відпустіть мене, отче. Я його й пальцем не зачеплю, тож помагай мені, Боже, щоб я цього не зробив.
– Хочеш, щоб Бог допоміг тобі?! Та Бог спопелив ваші душі, у вас обох! Якщо дитина цього не переживе, я вас обох повбиваю! – загримів священик; він тепер не на жарт розгнівався. – Ви розумієте, що мені довелося залишити її тут, а їй довелося все це вислуховувати, бо я боявся, що поки відводитиму дівчинку геть, ви тут повбиваєте один одного?! Треба було мені так і зробити, жалюгідні егоїстичні кретини!
– Все нормально, я йду, – мовив Френк дивним наче порожнім голосом. – Приєднаюся до трупи Джиммі Шармена і більше не повернуся.
– Тобі доведеться повернутися! – прошепотів Педді. – Що я матері твоїй скажу? Для неї ти значиш більше, аніж всі ми разом узяті. Вона ніколи мені цього не пробачить!
– Передай їй, що я подався до Джиммі Шармена, бо хочу вибитися в люди. І це буде правдою.
– Френку, те, що я сказав, – неправда.
Чужі чорні очі Френка спалахнули презирством, очі, які вразили священика ще тоді, коли він вперше їх побачив: а чому це у сіроокої Фіони та синьоокого Педді народився чорноокий син? Отець Ральф добре знався на законах генетики, і вважав, що навіть Фіонина сіроокість не могла витворити чорних очей.
Френк підняв свого капелюха та піджак.
– Та ні, правда! Напевне, я завжди відчував це. Я трохи пам’ятаю, як мама грала на спінеті у кімнаті, де тебе ніколи не могло бути! Я мав відчуття, що ти не завжди був там, що ти з’явився вже після мене. Що спочатку вона була моєю. – Він беззвучно розсміявся. – Подумати тільки! Всі ці роки я винуватив тебе за те, що ти морально нищив її, а виходить, що то я її нищив, я!
– Ніхто її не нищив, Френку, ніхто! – скрикнув священик, намагаючись стримати хлопця. – Це частина великого й незбагненного замислу Господнього, саме так ти і мусиш це сприймати!
Френк скинув із плеча руку, яка намагалася втримати його, і легкою лиховісно-вкрадливою ходою рушив до дверей. «Він – природжений боксер», – промайнула думка в мозку отця Ральфа, його кардинальському мозку.
– Частина великого й незбагненного замислу Господнього! – глузливо повторив хлопець, проходячи у двері. – Коли ви граєте роль священика, то стаєте не кращим за папугу, отче де Брикасар! Нехай краще вам Бог допомагає, бо ви єдиний тут, хто поняття не має, ким він є насправді!
Блідий як смерть Педді сидів у кріслі й отетеріло витріщався на Меґі, а та, стоячи навколішки, скрутилася клубочком біля каміна і плакала, погойдуючись туди-сюди. Він підвівся і рушив був до неї, але отець Ральф грубо його відштовхнув.
– Дайте їй спокій! Ви й так чимало накоїли. У буфеті є віскі, налийте, якщо хочете. Я вкладу дитину спати, але потім повернуся, щоб поговорити, тому нікуди не йдіть. Чуєте мене, чоловіче?
– Я залишуся тут, отче. Відведіть її спати.
* * *
Нагорі, в чарівній яблучно-зеленій спальні священик розстебнув дівчинці плаття та сорочку, а потім посадив на край ліжка, щоб зняти черевички та панчішки. Її нічна сорочка лежала на подушці – там, де її залишила Енні. Спочатку він надів їй сорочку через голову і пристойно потягнув донизу, а вже потім зняв із неї підштаники. І увесь цей час отець Ральф розмовляв із нею ні про що: про противні ґудзики, що вперто не хотіли розстібатися, про шнурки, що відмовлялися розв’язуватися, і про стрічки, що не бажали зніматися. Важко було сказати, чула вона його чи ні: її очі, з усіма нерозказаними розповідями про дитячі трагедії, про біди та болі, пережиті не за роками рано, похмуро дивилися повз його плече.
– А тепер лягай, моя люба дівчинко, і спробуй заснути. Невдовзі я знову прийду, тож не хвилюйся, чуєш? І тоді ми про все поговоримо.
– З нею все гаразд? – спитав Педді, коли священик повернувся до кімнати відпочинку.
Отець Ральф потягнувся за пляшкою віскі, що стояла на буфеті, й налив собі половину шкалика.
– Якщо чесно, то не знаю. Бачить Бог, Педді, мені хотілося б знати, що є найбільшим прокляттям ірландця – його запальна вдача чи алкоголь. Що найшло на вас і змусило ляпнути оте?
Ні, навіть не завдавайте клопоту відповідати. Ваша вдача винувата. І те, що ви сказали, є, безперечно, правдою. Я збагнув, що він не ваш тієї ж миті, коли його побачив.
– Схоже, від вас нічого не приховаєш.
– Не перебільшуйте. Втім, не треба бути аж надто спостережливим, щоб помітити, коли той чи інший член моєї парафії чимось занепокоївся або потрапив у скруту. А помітивши це, я вважаю своїм обов’язком зробити все від мене залежне, щоб допомогти.
– Вас дуже люблять у Джилі, отче.
– За що, не сумніваюся, слід дякувати моїй статурі та моєму обличчю, – сказав священик із гіркотою в голосі, не в змозі надати цим словам тієї невимушеності, з якою він сподівався їх вимовити.
– Ви й справді так думаєте? Я не згоден із вами, отче. Ми любимо вас за те, що ви – хороший пастор.
– Що ж, принаймні з вашими проблемами я тепер обізнаний дуже добре, – зауважив отець Ральф ніяковіючи. – Тому краще б вам, чоловіче, зняти камінь зі своєї душі.
Педді втупився на вогонь у каміні, який він розпалив у масштабах, близьких до ковальського горна, поки священик вкладав Меґі спати, бо від надміру каяття та паніки йому конче треба було чимось зайнятися. Порожня склянка в його руці швидко сіпнулася кілька разів поспіль; отець Ральф підвівся, взяв пляшку віскі, й наповнив склянку Педді. Той зробив довгий ковток, а потім зітхнув і витер з обличчя забуті сльози.
– Я не знаю, хто батько Френка. Це сталося ще до того, як я зустрів Фіону. За суспільним станом її родина є першою в Новій Зеландії; її батько мав велику вівчарсько-землеробську маєтність неподалік Ешбертона на Південному острові. Гроші не складали мети його життя, а Фіона була його єдиною донькою. Наскільки мені відомо, він спланував наперед її життя: подорож до країни предків, дебют при дворі, правильне заміжжя. Звісно, по господарству вона й палець об палець вдарити не вміла. У них були служниці та дворецькі, коні та великі карети; вони жили, як пани.
Я працював у них молочарем, інколи бачив Фіону на відстані, коли вона гуляла з маленьким півторарічним хлопчиком.
І раптом – раз, і до мене приходить старий Джеймс Армстронґ і каже, що його дочка зганьбила родину: народила позашлюбну дитину. Звісно, справу зам’яли, та коли родичі захотіли відправити Фіону геть, її бабця здійняла такий ґвалт, що їм довелося облишити нещасну попри незручність ситуації. Але тепер бабуся на Божій дорозі, і вже ніщо не завадить їм спекатися Фіони та її дитини. «Ти одинак», – сказав мені Джеймс. І якщо я на ній одружуся і гарантовано заберу її з Південного острова, то її рідня оплатить мої подорожні витрати і дасть п’ятсот фунтів на додачу.
Скажу вам, отче, що для мене то були величезні гроші, а жити одинаком мені обридло. Але з дівчатами я завжди був сором’язливий, і в мене з ними нічого не виходило. Мені це здалося тоді непоганою задумкою і, якщо чесно, я не мав нічого проти дитини. Бабуся Фіони дізналася про нашу розмову з Джеймсом Армстронґом і послала за мною, хоча й дуже хворіла. Не сумніваюся, що в молодості вона була людиною надзвичайно деспотичною, але справжньою пані. Вона трохи розповіла мені про Фіону, але не сказала, хто батько дитини, а сам я і знати цього не хотів. Однак вона витягнула з мене обіцянку бути добрим до Фіони – бабуся знала, що онуку сплавлять із маєтку по її смерті, й саме тому запропонувала Джеймсу знайти Фіоні чоловіка. Мені було шкода стару бабцю – вона страшенно любила Фіону.
Уявляєте, отче, тільки в той день, коли ми з Фіоною побралися, я опинився до неї достатньо близько, щоб поздоровкатися!
– Та чого ж там, уявляю, – стиха мовив священик. Він поглянув на рідину в своєму келиху, залпом випив її і потягнувся за пляшкою, щоби знову наповнити келихи. – То ви, Педді, оженилися на дамі, яка була набагато вищою за вас.
– Саме так. Спочатку я при ній навіть дихнути боявся. Знаєте, отче, вона в ті дні була така гарна, така гарна, і така… ну… непристосована, відсторонена – якщо ви розумієте, про що я. Така відсторонена, що наче все те відбувалося не з нею.
– А вона й досі гарна, Педді, – лагідно зауважив отець Ральф. – Я по Меґі бачу, якою вона була до того, як почала старіти.
– Їй випало нелегке життя, отче, але… не знаю, що ще я міг для неї зробити. Принаймні зі мною вона була у безпеці, ніхто її не ображав. Лише через два роки я набрався сміливості, щоб… щоб стати для неї справжнім чоловіком. Мені довелося вчити її куховарити, мити підлогу, прати і прасувати білизну. Бо вона навіть не знала, як це робиться.
І за все наше подружнє життя, отче, вона жодного разу ані поскаржилася, ані розсміялася, ані розплакалася. Лише в найінтимніші години нашого життя виказує вона якісь відчуття, але при цьому ані слова не вимовить. Сподіваюсь, що колись скаже, а втім, – не хочу, бо маю підозру, що тоді вона назве його ім’я. Ні, я не хочу сказати, що вона не любить мене та наших дітей. Сам я дуже її кохаю, та все ж мені здається, що вона втратила здатність когось кохати. Окрім Френка. Я завжди знав, що вона любить Френка більше за всіх нас разом узятих. Напевне, Фіона дуже кохала його батька. Але я про нього не знаю нічого: хто він був, чим займався, і чому вона не змогла вийти за нього заміж.
Отець Ральф поглянув на свої руки і заблимав очима.
– Ох, Педді, часто життя буває справжнім пеклом! Дякувати Богу, мені забракло мужності і я доторкнувся до нього лише скраєчку.
Педді підвівся, злегка похитуючись.
– Що ж, отче, що зроблено, то зроблено. Я прогнав Френка, і тепер Фіона мені ніколи цього не пробачить.
– Ви можете їй цього не казати, Педді. Навіть мусите не казати. Ніколи. Скажіть їй, що Френк гайнув собі геть із боксерами – і все. Фіона знає, який Френк непосидючий та невгамовний, і повірить вам.
– Але ж я не зможу цього зробити! – охнув із переляку Педді.
– Доведеться. На її долю й так випало забагато болю й лиха. Тож не звалюйте на її голову ще одне, – заперечив отець Ральф, а сам подумав: «Хтозна, може, вона всю любов, що відчувала до Френка, тепер віддасть нарешті тобі та тій маленькій дівчинці, яка спить нагорі?»
– Ви й справді так гадаєте, отче?
– Безперечно. Те, що сталося сьогодні ввечері, не мусить мати продовження.
– А як же бути з Меґі? Вона ж все те чула.
– За Меґі не переймайтеся. Я про неї потурбуюся. Певен, з усього, що трапилося, вона зрозуміла лише одне: ви з Френком посварилися. І тому спробую переконати її, що коли вона розповість матері про цю сварку, то це лише додасть їй болю. До того ж мені здається, що дівчинка й не розповість матері багато – якщо вже на те пішло. – Він підвівся. – Йдіть спати, Педді. Пам’ятайте, що завтра ви маєте бути в нормі й потурати Мері.
Та Меґі не спала; вона лежала з широко розкритими очима у тьмяному світлі лампи, що горіла біля її ліжка. Священик сів поруч і помітив, що волосся дівчинки й досі заплетене в кіски. Він обережно розв’язав темно-сині стрічки, обережно витягнув їх – і волосся розсипалося на подушці золотавим хвилястим покривалом.
– Френк подався геть, Меґі, – сказав він.
– Я знаю, отче.
– А ти знаєш, чому він це зробив, любенька?
– Бо посварився з татком.
– І що ти збираєшся робити?
– Поїду геть разом із Френком. Бо я йому потрібна.
– Тобі не можна, Меґі.
– Ні, можна. Я збиралася знайти його сьогодні увечері, але мене ноги не тримали, і я боюся темряви. Але вранці я неодмінно подамся його шукати.
– Та ні, Меґі, ти не мусиш цього робити. Розумієш, Френк має розпочати власне життя, і тому для нього настав час піти. Знаю, тобі не хочеться, щоб він ішов, але він вже давно хотів піти. Не будь егоїстичною – ти мусиш дозволити йому жити власним життям. – «Головне – монотонно повторюй, щоб це відклалося в її свідомості», – сказав собі отець Ральф. – Коли ми виростаємо, то, цілком природно, у нас з’являється бажання жити поза межами дому, в якому ми виросли, а Френк – вже доросла людина. У нього має бути власна домівка, власна дружина і власна родина. Ти це розумієш, Меґі? Сварка між Френком і татком виявила бажання твого брата піти. Вона не сталася через те, що вони недолюблювали один одного. А сталася тому, що саме так, здебільшого, молоді хлопці покидають рідну домівку – через сварку, бо вона для них є приводом. Тому сварка стала для Френка приводом зробити те, що він давно замислив, – піти з дому. Ти розумієш це, моя маленька Меґі?
Вона затримала на ньому погляд – такий стомлений, такий зморений, наче погляд старої людини.
– Розумію, – відповіла вона. – Розумію. Френк хотів піти, коли я ще була маленькою дівчинкою, але у нього не вийшло. Татко повернув його і змусив залишитися з нами.
– Але цього разу татко не збирається повертати його, бо вже не змусить його залишитися. Френк пішов назавжди, Меґі. Він не повернеться.
– І я його більше не побачу?
– Не знаю, – щиро відповів він. – Мені, звісно, хотілося б сказати, що побачиш, але нікому не дано передбачити майбутнє, навіть священикам, Меґі. – Готуючись до найголовнішого, він знервовано зітхнув. – Ти не мусиш розповідати мамі про сварку, Меґі, чуєш мене? Це її засмутить, а вона і без того почувається зле.
– Це через те, що у неї скоро буде дитинка?
– А що ти про це знаєш?
– Мамі подобається народжувати і ростити дітей; вона робила це багато разів. І у неї народжуються такі гарні немовлята, отче, хоча вона й почувається зле. Я сама збираюся виростити хлопчика, щоб він був схожий на Гала, і тоді я не так скучатиму за Френком, еге ж?
– Партеногенез, – мовив священик. – Що ж, нехай щастить тобі, Меґі. А що, як тобі не вдасться народити й зростити такого хлопчика?
– Тоді у мене буде Гал, – сонно відповіла вона, скручуючись у клубочок. І додала: – А ви теж підете геть, отче? Підете чи ні?
– Колись піду, Меґі. Але, гадаю, не скоро, тому не хвилюйся. Бо, здається мені, я надовго застряг у Джилі, ой як надовго, – відповів священик із гіркотою в голосі.
