Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 46 страниц)
– Так, – зітхнула Меґі. – Ральф знайшов мене. Хоча це нічого нам не дало. Я знала, що він ніколи не кине свого Бога заради мене. Саме тому я й вирішила отримати від нього те, що реально зможу, – дитину. Дейна.
– Оце слухаю тебе, і наче чую далеке відлуння, – сказала Фіона і хрипко розсміялася. – Ти мені це розповідаєш, а я на твоєму місці уявляю себе.
– Ти про Френка?
Крісло скрипнуло; Фіона підвелася, пройшлася по кахлях веранди, потім повернулася й увіп’ялася поглядом у дочку.
– Ну-ну, Меґі… Око за око? І давно ти про це знала?
– Ще відтоді, коли була маленькою дівчинкою. Коли Френк пішов із дому.
– Його батько був жонатим чоловіком. Він був набагато старшим за мене, відомим політиком. Якщо я скажу тобі його ім’я, ти відразу ж його впізнаєш. Бо його ім’ям названі вулиці в Новій Зеландії, та ще й кілька містечок, якщо я не помиляюся. Для зручності назву його Пакеха. Маорійською це означає «біла людина», але й так згодиться. Ясна річ, він уже помер. Я маю у собі краплину маорійської крові, але батько Френка був наполовину маорі. І це проявилося у Френку, бо в ньому маорійська кров від нас обох. Господи, як же я кохала того чоловіка! Не знаю, може, то був поклик крові, хтозна. Він був вродливий. Кремезний чоловік із кучмою чорного волосся та надзвичайно яскравими й усміхненими чорними очима. Він мав усе те, чого не мав Педді: освіченість, витонченість і шарм. Я кохала його до божевілля. І гадала, що більше нікого не покохаю; на жаль, у цій ілюзії я потопала так довго, що коли позбулася її, було пізно, надто пізно! – Голос її затремтів. Вона відвернулася й уставилася поглядом у сад. – Повір мені Меґі, я теж маю багато приводів для розкаювання.
– То он чому ти любила Френка більше, аніж будь-кого з нас, – мовила Меґі.
– Принаймні так мені здавалося, бо він був сином Пакехи, а решта були від Педді. – Фіона сіла і скрушно зітхнула. – Історія повторюється. І коли я побачила Дейна, в душі я сміялася, повір мені.
– Мамо, ти дивовижна жінка!
– Хіба? – Скрипнувши кріслом, Фіона подалася вперед. – Хочеш видам одну таємницю? Дивовижна, не дивовижна, але я дуже нещасна жінка. Я була нещасною відтоді, як зустріла Пакеху. І, здебільшого, я сама винувата у своєму нещасті, бо кохала його, але те, як він зі мною вчинив, не мусить траплятися з кожною жінкою. А потім з’явився Френк… Я трималася за нього, ігноруючи вас. Ігноруючи Педді, який виявився найкращим із того, що було у моєму житті. Та, на жаль, я цього не бачила. Бо надто переймалася, порівнюючи його з Пакехою. О, я була йому вдячна, я бачила, який він прекрасний чоловік… – Фіона здвигнула плечима. – Але все це в минулому. І я хотіла сказати, що це неправильно, так не має бути, Меґі. Сподіваюся, ти розумієш це, Меґі?
– Ні, не розумію. Бо вважаю по-іншому. На мою думку, Церква не має права забирати у священиків і їхнє чоловіче начало.
– Дивно, чому ми завжди мислимо Церкву в жіночій статі? Ти, Меґі, украла чужого чоловіка, так само, як і я.
– Ральф не присягався зберігати вірність жодній жінці, окрім мене. Церква – не жінка, мамо. Це заклад, інституція.
– І не думай переді мною виправдовуватися. Я знаю відповіді на всі запитання. Тоді я міркувала так само, як і ти тепер. Для нього розлучення було абсолютно неможливим. Він був одним із перших чоловіків свого племені, який досяг неабиякої політичної ваги і тому мусив обирати межи мною та своїм народом. Який чоловік встоїть перед шансом стати впливовим та шляхетним? Точнісінько, як і твій Ральф, який обрав Церкву, чи не так? Тож я й подумала тоді: мені байдуже. Здобуду від нього те, що зможу. Принаймні народжу від нього дитину і любитиму її.
Раптом Меґі охопила неприязнь до матері, бо вона вважала, що має право жаліти її, і натякала, що донька повторила її помилки і так само перетворила своє життя на безлад. І Меґі сказала:
– Різниця між нами в тім, мамо, що я значно перевершила тебе у хитрості та проникливості. Ніхто не зможе забрати ім’я у мого сина, навіть Люк.
Фіона з сичанням випустила крізь зуби повітря.
– Яка ж ти лиха й підступна, Меґі! Тобі палець у рот не клади! До речі, мій батько купив мені чоловіка, щоб дати ім’я Френку і спекатися мене; клянуся, ти цього не могла знати! Та все ж дізналася. Звідки?
– То не твоє діло.
– Ой, стережися, Меґі, бо заплатиш. Заплатиш за все. Не вдасться тобі вийти сухою із води, як не вдалося й мені. Я втратила Френка у найгірший для матері спосіб; мені так хочеться його побачити, але я не маю можливості… Постривай! Ти теж втратиш Дейна.
– Я зроблю все, щоб цього не сталося. Ти втратила Френка тому, що він не зміг ужитися з татком. А я зробила так, що Дейн не матиме батька, котрий його обмежуватиме. Його обмежуватиму я. І Дрогеда. Як ти гадаєш, навіщо я поволі готую з нього скотаря? На Дрогеді йому нічого не загрожуватиме. Він буде тут у безпеці.
– А таткові теж нічого не загрожувало? І Стюарту теж нічого? Повної безпеки не буває ніде. 1 не втримаєш ти тут Дейна, якщо він захоче податися геть. Татко не зміг втримати Френка. Ось так. Френка не можна було зупинити й загнуздати. І якщо ти вважаєш, що тобі, жінці, вдасться втримати біля себе сина Ральфа де Брикасара, то краще добряче подумай, бо в тебе знову будуть проблеми. А як же інакше? Коли жодна з нас не спромоглася втримати батька, то як ми можемо сподіватися втримати його сина?
– Я можу втратити Дейна лише тоді, коли ти розкриєш рота, мамо, і вибовкнеш правду. І тому попереджаю тебе: ти не встигнеш цього зробити, бо я тебе вб’ю.
– Охолонь. Не варто через мене теліпатися на шибениці. Я надійно зберігатиму твою таємницю; я – зацікавлений сторонній спостерігач. Саме так – спостерігач.
– Мамо, але ж чому ти такою стала, чому? Що зробило тебе такою холодною і безсердечною?
Фіона зітхнула.
– Мене зробили такою події, що сталися за багато років до того, як ти народилася, – зворушливо відповіла вона.
Та Меґі відчайдушно замотала головою.
– Ой, ні! Тільки не це! Після того що ти мені сказала? Знову сідаєш на свого улюбленого коника? Цей номер більше не пройде, так і знай! Бо все це – нісенітниця й дурня! Чуєш мене, мамо? Ти купалася в цій ілюзії майже все своє життя, наче муха в сиропі!
Фіона, відчувши щире задоволення, широко всміхнулася.
– Раніше мені здавалося, що краще мати синів, а не доньку, та я помилялася. Ти мені подобаєшся, Меґі, подобаєшся по-особливому, так, як мені ніколи не подобатимуться мої сини. Бо дочка – це рівня, гідний суперник. А сини – ні, скажу тобі відверто. Вони – немов беззахисні ляльки, якими можна легко попихати.
Меґі спантеличено витріщилася на Фіону.
– Яка ж ти безжальна й жорстока… То скажи мені, коли саме ми робимо помилку?
– Коли народжуємося, – відказала Фіона.
* * *
Чоловіки тисячами тисяч поверталися з війни додому, змінюючи уніформу хакі та крислаті капелюхи на цивільний одяг. І лейбористський уряд, що й досі був при владі, почав подовгу уважно придивлятися до великих ферм на західних рівнинах та до декотрих ближніх господарств. І в уряді вирішили: несправедливо, коли так багато землі належить одній родині, бо чоловікам, що ризикували життям за Австралію, треба було десь прилаштовуватися, окрім того країна потребувала більш інтенсивного обробляння власних земель. На території завбільшки зі Сполучені Штати Америки проживало шість мільйонів людей, але фактичним власником величезних площ землі була невеличка купка людей. Найбільші господарства підлягали роздрібненню, щоб віддати частину своїх площ ветеранам війни.
Бугела зменшилася зі 150000 акрів до 70000; двоє ветеранів відкусили кожен по 40000 акрів від маєтності Мартіна Кінґа; Рудна Гуніш нараховувала 120000 акрів, тож Росс Макквін втратив 60 000, які відійшли ще двом відставним солдатам. Отак воно сталося. Звісно, уряд компенсував тваринникам втрату земель, хоча суми компенсації були нижчими за ринкову ціну втраченої землі. І це було образливо. Ой, як образливо! Та в Канберрі не сприймали жодного аргументу – такі великі господарства, як Рудна Гуніш та Бугела підлягали роздрібненню. Звісно, людині не треба так багато землі, оскільки в районі Джилі були заможні ферми площею менше за 50000 акрів.
А найбільше боліло й зачіпляло те, що тепер відставники таки будуть вперто й наполегливо працювати на отриманих наділах. Після Першої світової більшість великих ферм теж пройшли через часткове розпаювання, але робилося те недбало, а тваринники-початківці не мали належного досвіду й підготовки. Поступово скватери викупили у розчарованих ветеранів свої ж землі за копійчані ціни. Та цього разу уряд твердо намірився своїм коштом навчати й готувати нових поселенців.
Майже усі скватери були активними членами селянської партії і тому принципово зневажали лейбористів, асоціюючи їх із високооплачуваними робітниками великих міст, профспілками та безпорадними інтелігентами-марксистами. І найгіршим ударом стало для них те, що Клірі, які завжди голосували за лейбористів, не втратили жодного акру з величезної площі, яку займала Дрогеда, бо то була власність Католицької церкви, а власність Церкви, цілком природно, звільнялася від розпаювання. Зойк невдоволення сусідів долетів аж до Канберри, але його проігнорували. Скватерам, які завжди вважали себе найвпливовішою лобістською групою країни, вкрай важко було змиритися з тією думкою, що той, хто володіє державним батогом у Канберрі, має досить широкі повноваження і можливість чинити на свій розсуд. Австралія мала жорстку федеральну систему, і тому уряди штатів фактично стали безправними.
Тому Дрогеда, зберігши чверть мільйона акрів, тепер була схожа на велетня у світі ліліпутів.
* * *
Дощі приходили і йшли геть, інколи помірні, інколи надмірні, інколи надто слабкі, але, дякувати Богові, такої страшної засухи більше не було. Поступово поголів’я овець зросло, якість вовни покращилася до рівня, який був перед засухою, але досягалося Це важким наполегливим трудом. Всі кинулися розводити тварин і покращувати породу, це стало найновішим віянням сільськогосподарської моди. Фермери заговорили про господарство Гедеон Ріг побіля Воррена, почали активно конкурувати з її власником, Максом Фолкінером, який на сіднейських великодніх виставках щоразу демонстрував найкращого барана та вівцю. Ціна на вовну поволі поповзла угору, а потім злетіла зі стрімкістю ракети. Європа, Сполучені Штати та Японія спрагло потребувати кожного кілограма тонкої вовни, виробленої Австралією. Інші країни постачали грубішу вовну, яка йшла на грубі тканини, килими та повсть; але тільки з довгої шовковистої вовни австралійських мериносів виробляли матерію таку тонку, що вона прослизала крізь пальці, немов м’якенький батист. А найкращі сорти такої вовни отримували на чорноземних рівнинах північного заходу штату Новий Південний Уельс та південного заходу штату Квінсленд.
Здавалося, що після років поневірянь прийшли часи справедливої винагороди. Прибутки Дрогеди сягнули захмарних вершин: мільйони фунтів щороку. Фіона сиділа за своїм конторським столиком, випромінюючи задоволення, а Боб офіційно найняв на роботу ще двох скотарів. Якби не кролі, то умови ведення господарства взагалі були б ідеальними, але ці маленькі тварини досі були дошкульною напастю.
Немов зненацька на фермі запанувала тиша й благодать. Дротяні сітки не пускали мух до жодної житлової будівлі Дрогеди; тепер усі звикли до їхнього вигляду й дивувалися – як вони досі виживали без цих пристосувань? Неоковирний зовнішній вигляд сіток компенсувався численними благами, наприклад – можливість поїсти на свіжому повітрі на веранді, під розкішною листвою гліциній, коли у приміщенні було надто жарко.
Жабам сітки теж сподобалися. Ці маленькі зелені створіння з тоненьким блискуче-золотистим нальотом на шкірі на своїх лапках із присосками видряпувалися зовнішнім боком сітки і з поважним виглядом непорушно витріщалися на тих, хто вечеряв на веранді. Інколи якась із жабок зненацька стрибала, хапала нічного метелика мало не більшого за неї – і знову завмирала, а з рота в неї стирчав метелик, який відчайдушно борсався. Дейну та Джастині було цікаво фіксувати час, за який жаба повністю проковтне великого метелика, серйозно витріщаючись крізь сітку і потроху заковтуючи комаху. На це йшло багато часу, метелик борсався в неї в роті навіть тоді, коли зовні стирчав лише кінчик крила.
– У-у-у! Яка жахлива доля! – хихотів Дейн. – Уяви лишень: одна твоя половина й досі жива, а друга вже перетравлюється.
Пожадливе читання – ця пристрасть Дрогеди – ще в ранньому віці забезпечило Джастину на Дейна чудовим обширним лексиконом. Вони були розумні, допитливі, цікавилися всім. Життя на фермі було для них легким та приємним. Дітлахи мали своїх породистих конячок-поні, які зростали разом із ними; виконували заочні домашні завдання за зеленим кухонним столом місіс Сміт; гралися в хатинці посеред перцевих дерев; вони мали домашніх тварин – котів, собак, навіть ручного варана, який прекрасно ходив на ціпку і відгукувався на своє прізвисько. їхнім улюбленцем була мініатюрне рожеве поросятко на ім’я Паць, розумне, мов собачка.
Мешкаючи вдалині від міської тисняви, діти мало хворіли, а на застуду та грип – ніколи. Меґі страшенно боялася дитячого паралічу, дифтерії, котрі могли раптово нагрянути, як грім серед ясного неба, – і забрати її дітей, тому роздобувала всі наявні на той час вакцини.
Коли Дейну виповнилося десять, а Джастині – дванадцять, їх послали вчитися до інтернатів у Сіднеї; Дейна, за традицією – до «Риверв’ю», а Джастину – до школи-пансіону «Кінкоппал». Меґі, вперше посадила дітей на літак і тепер дивилася, як вони, зі стриманими та хоробрими личками, махають їй у вікно хусточками; ані Джастині, ані Дейну ще ніколи не доводилося бувати далеко від дому. їй самій страшенно хотілося поїхати разом із ними, самій прослідкувати, як вони влаштуються, але всі на Дрогеді були проти, і вона скорилася. Всі – від Фіони до Джимса й Петсі – вважали, що діти самі краще дадуть собі раду.
– Не панькайся з ними, – жорстко сказала Фіона.
Але в душі Меґі наче було дві різні людини, поки вона дивилася, як літак ДС-3 злетів у клубах пилу і повільно набирав висоту в мерехтливому небі. Її серце розривалося від розлуки з Дейном і з легкістю сприймало розлуку з Джастиною. В її відчуттях до сина не було двозначності: його весела врівноважена вдача сприймала і віддавала любов із природністю дихання. А Джастина була симпатичним – і лячним – чудовиськом.
Її не можна було не любити, бо в ній чимало заслуговувало на любов: сила характеру, внутрішня цілісність і чесність, самоповага – і багато іншого. Біда була в тім, що Джастина, на відміну від Дейна, відкидала любов і ніколи не збурювала в Меґі того прекрасного відчуття, що вона потрібна своїй доньці. їй не були притаманна товариськість та схильність до жартів, зате вона мала жахливу звичку принижувати людей, головним чином – свою матір. Багато чого в Джастині було такого, що доводило Меґі до розпачу, і в цьому мала нагадувала Люка, але, на відміну від її батька, Джастина не була нікчемною скнарою. І на тому спасибі.
Наявність прямої прибуткової авіалінії означала, що всі, навіть найкоротші канікули, діти зможуть проводити на Дрогеді. Однак, після початкового звикання дітям сподобалося вчитися. Після відвідин Дрогеди Дейн подовгу сумував за домівкою, а Джастина призвичаїлася до Сіднея, немов прожила там усе життя і вдома скучала за великим містом. Єзуїти з інтернату «Риверв’ю» були у захваті – Дейн виявився прекрасним учнем, як в аудиторії, так і на спортивному майданчику. А от черниці в «Кінкоппалі» були не в захваті: Джастина, зі своїми чіпкими очима та гострим язиком вона навряд чи могла сподіватися на приязне ставлення оточуючих. На клас старша за Дейна, вона, мабуть, була кращою із них двох, але саме в аудиторії.
* * *
Примірник газети «Сідней морнінг геральд» від 4 серпня 1952 року був надзвичайно цікавий. Її передня стаття рідко містила більше одної фотографії, зазвичай посередині або вгорі, яка ілюструвала головну новину дня. А того серпневого дня передня сторінка містила красиве фото Ральфа де Брикасара.
«Його милість архієпископ Ральф де Брикасар, наразі помічник держсекретаря Святого Престолу в Римі, сьогодні дістав звання кардинала де Брикасара від Його Святості папи Пія XII.
Ральф Рауль, кардинал де Брикасар мав давні й славетні зв’язки з Римо-католицькою церквою в Австралії, від часу його прибуття туди щойно висвяченим священиком у липні 1919 року і до від’їзду до Ватикану в березні 1938 року.
Народився кардинал де Брикасар 23 вересня 1893 року в Республіці Ірландія, був другим сином у родині; свій родовід веде від барона Ранульфа де Брикасара, котрий прибув до Англії разом із Вільгельмом Завойовником. Згідно з сімейною традицією, кардинал де Брикасар увійшов до лона Церкви. У віці сімнадцяти років він вступив до семінарії, а після висвячення його направили до Австралії. Перші місяці він провів під началом нині покійного єпископа Майкла Клеббі в єпархії Віннемурра.
У червні 1920 року його перевели пастором до Джилленбоуна, на північному заході Нового Південного Уельсу. Здобувши титул монсіньора, він працював у Джилленбоуні до грудня 1928 року. Потім став приватним секретарем тодішнього папського посланника, його преосвященства кардинала ді Контіні-Верчезе. За цей час йому присвоїли звання єпископа. Коли кардинала ді Контіні-Верчезе перевели до Рима, де він продовжив свою славну кар’єру, єпископ де Брикасар здобув звання архієпископа і повернувся з Афін до Австралії вже як папський посланець. Цю важливу посаду він обіймав до переведення до Рима 1938 року; відтоді його кар’єра в керівній ієрархії Римо-католицької церкви була приголомшливою і стрімкою. Кажуть, що у свої п’ятдесят вісім років він увійшов до обмеженого кола ієрархів, які активно впливають на визначення політики Святого Престолу.
Вчора кореспондент газети «Сідней морнінг геральд» мав розмову з декотрими колишніми парафіянами кардинала де Брикасара з району Джилленбоуна. Його там добре пам’ятають і згадують із великою любов’ю. За релігійними вподобаннями цей багатий вівчарський регіон є, здебільшого, римо-католицьким.
«Отець де Брикасар започаткував «Провінційне товариство книголюбів імені Святого Хреста», – пригадує пан Гаррі Гоу, мер міста Джилленбоун. – То була чудова громадська служба – особливо як на ті часи – щедро фінансована спочатку покійною місіс Мері Карсон, а після її смерті – самим кардиналом, який ніколи не забував нас і наші потреби».
«Отець де Брикасар був найгарнішим чоловіком, яких я будь-коли зустрічала у своєму житті, – зазначила місіс Фіона Клірі, нинішня розпорядниця ферми Дрогеда – найбільшого та найуспішнішого господарства в Новому Південному Уельсі. – Під час свого перебування в Джилі він надавав велику духовну підтримку своїм парафіянам, а особливо мешканцям Дрогеди, котра, як ви знаєте, належить католицькій церкві. У повінь він допомагав нам переганяти поголів’я, і під час пожежі прийшов нам на допомогу, хоча й встиг лише допомогти поховати загиблих. Він і справді був чоловіком видатним у всьому, і мав більше шарму, аніж будь-хто із чоловіків, яких мені доводилося зустрічати. Відразу було видно, що ця людина народилася для великих звершень. Ми й досі пам’ятаємо його, хоча відтоді, як він покинув нас, минуло двадцять років. І я не кривитиму душею, коли скажу, що в околицях Джилі й досі є люди, які за ним скучають».
Під час війни Ральф де Брикасар, тоді ще архієпископ, служив Його Святості вірно й непохитно, і саме йому віддають належне за вплив на рішення фельдмаршала Альберта Кессельрінґа залишити за Римом статус відкритого міста після того, як Італія стала ворогом Німеччини. Флоренція, яка марно добивалася теж такого привілею, втратила багато скарбів і відновила їх лише згодом, завдяки тому, що Німеччина потерпіла поразку у війні. Безпосередньо в повоєнний період кардинал де Брикасар допоміг тисячам переміщених осіб набути притулку в інших країнах і з особливим ентузіазмом сприяв втіленню австралійської програми імміграції.
Хоча за походженням він є ірландцем і, здається, не збирається реалізовувати свій вплив в Австралії на посаді кардинала, ми й досі вважаємо: Австралія може пишатися цим видатним чоловіком як рідним сином».
Меґі подала матері газету і сумно всміхнулася.
– Я теж передала йому привітання в інтерв’ю кореспонденту «Геральда». Але вони чомусь його не надрукували. А твою невеличку похвальбу надрукували майже слово в слово – ось бачиш? От і колючий же в тебе язик! Тепер принаймні я розумію, звідки він такий у Джастини. Цікаво, чи багато людей виявлять достатньо розуму, щоб прочитати між рядків твого інтерв’ю?
– Він однозначно прочитає, якщо цей примірник трапиться йому на очі.
– Цікаво, чи пам’ятає він нас? – зітхнула Меґі.
– Безперечно. Бо й досі знаходить час, щоб цікавитися справами на Дрогеді й давати керівні вказівки. Звісно, він пам’ятає нас, Меґі. Хіба ж може він забути?
– А й справді, як же ж я могла забути! Дрогеда – власність Церкви. Ми заробляємо купу грошей, і він, напевне, надзвичайно задоволений. За ціни вовни у фунт за фунт на аукціонах, цьогорічний дохід Дрогеди затьмарить навіть золотодобувні шахти. От тобі й золоте руно. Чотири мільйона фунтів – і це тільки те, що ми настригли з наших баранчиків, не беручи до уваги решту грошей.
– Не будь цинічною Меґі, це тобі не личить, – зауважила Фіона; останнім часом її ставлення до Меґі, хоча інколи й помірно-суворе, відзначалося повагою та приязню. – Добре ми попрацювали, еге ж? І не забувай, що нам, окрім цього, капають щороку гроші на рахунок, незалежно від того – вдалий рік чи невдалий. Хіба ж він не заплатив Бобу сто тисяч фунтів премії? А решті з нас по п’ятдесят? Якби він вигнав нас завтра з Дрогеди, то ми могли б запросто придбати Бугелу, навіть за сьогоднішніх роздутих цін на землю. А скільки він дітям твоїм подарував! Тисячі тисяч. Тому будь до нього справедлива.
– Але ж мої діти про це не знають, і ніколи не взнають. Дейн та Джастина виростуть із розумінням того, що їм самотужки доведеться прокладати шлях у житті, без сприяння шановного Ральфа Рауля, кардинала де Брикасара. Уяви собі: його друге ім’я – Рауль! Ну д-у-у-же норманське ім’я, еге ж?
Фіона підвелася, підійшла до каміна і кинула першу сторінку «Геральда» у вогонь. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар, здригнувся, підморгнув їй, зморщився – і щез.
– Що ти робитимеш, коли він повернеться, Меґі?
Меґі пирхнула.
– Дідька лисого! Так він і повернеться!
– А може, й повернеться, – загадково мовила Фіона.
І він повернувся. У грудні. Тихо, без помпи, щоб ніхто не знав, він сам приїхав на спортивному авто «астон мартін» аж із Сіднея. Ані слова про його перебування в Австралії не дійшло до преси, тому ніхто на Дрогеді й не підозрював про його приїзд. Коли його авто зупинилося на гравійній під’їзній алеї біля будинку, ніхто не почув, як він приїхав, бо ніхто не вийшов на веранду.
Кожною клітиною свого тіла він відчував широкі джилійські простори, вдихав аромат чагарів, овець і сухої трави, що невгамовно іскрилася на сонці. Кенгуру та ему, какаду та варани, мільйони комах, що стрекотали й гуділи, мурахи, що марширували нескінченними шеренгами, товсті опецькуваті вівці… Він любив це, бо в якомусь курйозі це відповідало його уявленню про саме життя; і, здавалося, плин років не зміг приглушити в ньому цю рису.
Сталася лише одна зовнішня переміна – сітки для захисту від мух, але він із подивом відзначив, що Фіона не наказала затулити сіткою частину веранди, що виходила на джилійський шлях, а лише вікна з цього боку. Звісно, вона мала рацію: широка сітка неминуче зіпсувала б цей величний і красивий фасад у георгіанському стилі. Цікаво, скільки живуть оці евкаліпти-привиди? їх пересадили сюди з більш посушливих районів Австралії років вісімдесят тому. Він поглянув на бугенвілії, що звисали по стінах суцільною жовтувато-пурпуровою піною.
Було літо, залишалося два тижні до Різдва, на Дрогеді буяли троянди. Троянди квітнули повсюди – рожеві, білі та жовті, темно-червоні, як кров, та яскраво-червоні, як сутана кардинала. Хаотично розкидані рожеві й білі троянди сонно дрімали поміж зеленіючих гліциній, вони звисали з даху веранди, чіплялися за сітку, ніжно притискалися до чорних віконниць другого поверху і простягали повз них до неба свої вусики. А ще серед троянд він побачив той самий колір – блідий рожево-сірий. Попіл троянд? Так, саме таку назву він мав. Напевне, то їх посадила Меґі, більше ніхто.
Кардинал почув сміх Меґі й непорушно закляк від страху, але таки змусив себе рушити туди, де звучав сміх, що перейшов у мелодійне, схоже на пташину трель, хихотіння. Точнісінько так само вона сміялася, коли була маленькою дівчинкою. Он звідкіля долинає сміх – із великої купи рожево-сірих троянд біля перцевого дерева! Голова паморочилася від духмяного запаху і від отого сміху. Ральф де Брикасар простягнув руку і відсунув квіти убік.
Але Меґі там не побачив – лише хлопчика, який, присівши навпочіпки в соковитій траві, дражнив маленьке рожеве поросятко, а те шалено кидалося туди-сюди, то підскакуючи до нього, то відскакуючи. Не усвідомлюючи, що за ним спостерігають, хлопчик закинув голову з блискучим чорним волоссям і засміявся. Сміх Меґі, але виривався він із незнайомих вуст. Кардинал Ральф мимовільно відпустив відхилену гілку троянди і, не звертаючи уваги на колючки, пройшов крізь кущ. Хлопчик років дванадцяти-чотирнадцяти – саме пубертатного віку, спантеличено поглянув на нього знизу вгору; поросятко кувікнуло і, підібгавши хвостика, чкурнуло навтьоки.
Вдягнений лише у шорти хакі, босоногий, він мав шовковисту золотисто-брунатну шкіру, його струнке, хлоп’яче тіло вже подавало ознаки майбутньої сили у широких плечах, добре розвинених м’язах стегон та литок, підтягнутому животі та струнких ногах. Його трохи задовге волосся спадало вільними кучерями кольору вигорілої на сонці дрогедської трави, крізь надміру густі чорні вії дивилися яскраво-блакитні очі. Хлопець скидався на втеклого з раю молодого янгола.
– Привіт, – сказав хлопець, усміхаючись.
– Привіт, – відповів кардинал Ральф, визнавши за неможливе протистояти чарівливості тієї усмішки. – Хто ти?
– Я – Дейн О’Ніл, – відповів хлопчина. – А ви хто?
– Мене звуть Ральф де Брикасар.
Дейн О’Ніл. То він – син Меґі. Виходить, вона не кинула Люка О’Ніла, а повернулася до нього, народила йому прекрасного хлопця, який міг би бути його сином, якби він не оженився спершу на Церкві. Скільки ж йому було років, коли він оженився на Церкві? Він був не набагато старшим за цього хлопчика, не набагато дорослішим. Якби він почекав, то це міг бути його син. Яка дурниця, кардинале де Брикасар! Якби ти не оженився на Церкві, то залишився б в Ірландії коней розводити, твоя доля склалася б інакше, і ти ніколи б не опинився на Дрогеді й не взнав би Меґі Клірі.
– Може, вам чимось допомогти? – чемно спитав хлопець, підводячись із трави з гнучкою грацією, яку кардинал Ральф упізнав і приписав Меґі.
– А твій батько тут, Дейне?
– Мій батько? – Темні, елегантно виточені брови нахмурилися і витягнулися в ниточку. – Ні, його тут немає. І ніколи не було.
– Ага, зрозуміло. А мати твоя тут?
– Вона в Джилі, але невдовзі повернеться. Втім, вдома є бабуся. Чи не хочете з нею побачитися? Я можу вас провести. – Сині, як волошки, очі, раптом уважно вдивилися в нього і примружилися. – Ральф де Брикасар… Я чув про вас. О! Кардинал де Брикасар! Ваше преосвященство, вибачте! Вибачте мене за нечемність!
Хоча він і скинув церковні регалії, надавши перевагу чоботям, бриджам та білій сорочці, рубіновий перстень і досі був на його пальці – він мусив залишатися там завжди, до скону. Дейн О’Ніл став навколішки, взяв своїми тендітними руками тендітну руку кардинала Ральфа і побожно поцілував перстень.
– Все гаразд, Дейне. Я приїхав сюди не як кардинал де Брикасар, а як приятель твоєї матері й твоєї бабусі.
– Вибачте, ваше преосвященство, мені слід було розпізнати ваше прізвище тієї ж миті, щойно я почув його. Тут воно звучить досить часто. Тільки ви вимовляєте його трохи інакше, а ваше ім’я збило мене з пантелику, бо я його чув нечасто.
– Дейне, Дейне, ти де? – почувся нетерплячий голос, глибокий і чарівливо хрипкуватий.
Звисаючі віти перцевого дерева розсунулися, і з-за них випірнула, відразу ж випрямившись, дівчинка років п’ятнадцяти. Він миттю упізнав, хто перед ним, по вражаючих очах – донька Меґі. Вкрита ластовинням, гостролиця, з дрібними рисами, невтішно несхожа на Меґі.
– Ой, привіт, вибачте. Я не відразу здогадалася, що у нас – гість. Мене звуть Джастина О’Ніл.
– Джассі, це кардинал де Брикасар! – мовив Дейн гучним шепотом. – Мерщій поцілуй його перстень, нумо!
Білуваті очі зневажливо спалахнули.
– Ти очманів від релігії, Дейне, – відказала дівчина, і не думаючи стишувати голос. – Цілувати перстень – негігієнічно, і я цього не робитиму. До того ж звідки ми знаємо, що перед нами справді кардинал де Брикасар? Як на мене, то він більше схожий на старомодного тваринника. На кшталт пана Гордона.
– Та це справді кардинал, кажу тобі! – наполягав Дейн. – Благаю, Джассі, будь другом! Поводься чемно заради мене!
– Я поводитимусь чемно, але тільки заради тебе. Однак персня цілувати не буду. Це жахливо. Й огидно. Звідки ти знаєш, хто востаннє його цілував? Може, у тих людей був грип або застуда.
– Тобі не треба цілувати мого персня, Джастино. Я приїхав до вас на вихідні; тому тут я не кардинал.
– Це добре, бо, скажу вам чесно, я атеїстка, – серйозно заявила донька Меґі Клірі. – Після чотирьох років у «Кінкоппалі» я дійшла висновку, що все це суцільна туфта.
– Це ваш привілей – мати власну думку, – сказав кардинал Ральф, відчайдушно намагаючись бути так само статечним та серйозним, як і Джастина. – А чи можна мені поговорити з вашою бабусею?
– Звісно. Ми вам потрібні? – спитала Джастина.
– Ні, дякую. Я знаю, куди йти.
– Добре. – Вона обернулася до брата, який і досі ошелешено споглядав гостя з роззявленим ротом. – Нумо, Дейне, ходімо! Ходімо, кажу тобі!
Та хоча Джастина боляче смикнула його за руку, Дейн стояв непорушно і дивився, як висока струнка постать кардинала Ральфа зникає за трояндами.
– Ти таки отупів від релігії, Дейне. Що в ньому такого особливого?
– Він кардинал! – відповів Дейн. – Лишень уяви собі! Справжнісінький живий кардинал на Дрогеді!
– Кардинали, Дейне, є володарями Церкви. Можливо, ти й маєш рацію, він і справді досить незвичайний. Але мені він не подобається.
Де ж іще могла бути Фіона, як не за своїм робочим столом? Він відсунув сітку і пройшов у високе вікно до вітальні. Напевне, вона почула його, але не відволіклася, працювала, зігнувши спину, а її колись красиве й золотисте, а тепер посивіле волосся звисало над столом. Кардинал насилу підрахував, що їй, напевне, вже сімдесят два.
