Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 46 страниц)
– Ні, не бачив. Але вірування не тримається на доказах існування, Мері. Воно тримається на вірі, а віра є наріжним каменем Церкви. Без віри нічого не буває.
– Дуже ефемерний і так само непереконливий догмат.
– Можливо. Гадаю, віра народжується і в чоловікові, й у жінці. Мушу зізнатися, що для мене особисто – це безперервна боротьба, але я не здаюся.
– Мені хотілося б вас знищити.
Він розсміявся, його блакитні очі злегка посіріли у світлі лампи.
– О, моя люба Мері! Я добре це знаю.
– А ви не здогадуєтеся чому?
До нього підкралася лячна ніжність і мало не заповзла йому в душу. Але він вчинив їй відчайдушний опір.
– Знаю чому, і, повірте, Мері, мені страшенно шкода.
– Окрім вашої матері, скільки жінок любили вас?
– Я не певен, що моя мати любила мене. Вона дійшла до того, що почала мене ненавидіти. Як і більшість жінок. Мені більше личило б ім’я Іпполіт.
– Ага-а-а-а! Тепер мені багато що стає зрозумілим!
– Що ж стосується інших жінок, то я думаю лише про Меґі… Але ж вона ще маленька дівчинка. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що мене домагалися сотні жінок, та чи кохали вони мене? Маю великі сумніви.
– Я кохала вас і кохаю, – зворушливо мовила Мері.
– Ні, це не так. Я подразник вашої старості, оце й усе. Коли ви на мене дивитеся, то я нагадую вам про те, що ви, через ваш вік, уже нездатні робити.
– Ви помиляєтеся. Я кохала вас. Господи, як же я вас кохала! Невже ви гадаєте, що мої роки автоматично роблять це неможливим? Тоді ось, що я вам скажу, отче Ральф де Брикасар. Всередині ось цього недолугого тіла я й досі молода – я й досі маю почуття, я й досі бажаю, я й досі мрію, і мене страшенно дратують ті обмеження, які накладає на мене постаріле тіло, я всіляко їм опираюся. Старість – це найжорстокіша помста, якій піддає нас мстивий Бог. Чому ж він тоді не старить і наш розум? – Вона відкинулася на спинку крісла і заплющила очі, негарно вишкіривши зуби. – Звісно, я потраплю до пекла. Але перед тим, як там опинитися, я сподіваюся, що матиму можливість сказати Богу, якою злобною, огидною та жалюгідною пародією на Бога він є!
– Ви надто довго були вдовою. Бог дав вам право вибору, Мері. Ви могли знову вийти заміж. І якщо ви вирішили цього не робити і лишилися нестерпно самотньою, то в цьому винні ви самі, а не Бог.
Якусь мить Мері Карсон сиділа мовчки, судомно вхопившись за підлокітники крісла; потім вона потроху розслабилася – і розплющила очі. Вони червонясто блиснули у світлі лампи, але не слізьми, то було щось твердіше й блискучіше. Йому аж дух перехопило, і він відчув страх. Вона справді була схожа на павучиху.
– Ральфе, на моєму письмовому столі лежить конверт. Будь ласка, подайте мені його.
Відчуваючи страх, із болем у ногах і в спині, священик підвівся і підійшов до столу; взявши конверт, він із цікавістю поглянув на нього. Спереду він був чистий, без адреси, а ззаду запечатаний червоним сургучем із відтиском особистої печатки Мері Карсон – зображення голови барана та великої літери О. Він підійшов до неї і простягнув конверт, але вона не взяла його і помахом руки наказала сісти.
– Він ваш, – пояснила вона і захихотіла. – Це ваша доля, ось що це таке, Ральфе. Мій останній та найзапекліший штурм у нашій довгій битві. Так шкода, що мене вже не буде і я не побачу, що станеться далі! Але я й так знаю, що станеться, бо я знаю вас, знаю вас набагато краще, аніж вам здається. Незносний та зарозумілий! У тому конверті – доля вашого життя та вашої душі. Меґі переможе мене, це безперечно, але я потурбувалася про те, щоб ви їй не дісталися.
– А чому ви так ненавидите Меґі?
– Я вже колись казала вам. Бо ви її кохаєте.
– Я кохаю її не так, як ви думаєте! Вона дитина, яка ніколи мені не дістанеться, вона як троянда мого життя. Меґі – це ідея, це ідея, Мері!
Стара баба з огидою пирхнула:
– Я не бажаю говорити про вашу дорогоцінну Меґі! Я більше ніколи вас не побачу, тому не хочу витрачати свій час на розмови про неї. Поговоримо про лист. Я хочу, щоб ви присягнулися як священик, що не розкриєте його, поки на власні очі не побачите мого трупа, але ви мусите розкрити його ще до того, як мене поховають. Присягніться!
– Немає потреби присягатися, Мері. Я й без цього зроблю так, як ви прохаєте.
– Присягніться, інакше я заберу його!
Отець Ральф стенув плечима.
– Що ж, гаразд. Присягаюся своїм священицьким обов’язком не розкривати листа, допоки не побачу вас мертвою, але мушу це зробити до того, як вас поховають.
– От і чудово!
– Мері, благаю, не турбуйтеся. Це всього-на-всього ваша примха, і не більше. Вранці ви самі з неї сміятиметеся.
– До ранку я не доживу. Бо помру цієї ночі. Я не така слабка, щоб чекати на задоволення бачити вас знову. Яке жахливе розчарування! Я йду до ліжка. Ви допоможете мені піднятися сходами?
Він їй не повірив, але зрозумів, що сперечатися марно, і що ніякими іронічними й жартівливими словами її не вдасться вивести з похмурого настрою. Тільки Бог вирішує, коли людина має померти, хіба що за тим винятком, коли вона сама забирає своє життя. А Мері ж сказала, що цього не зробить. Тому отець Ральф допоміг господині, яка важко дихала, піднятися сходами і на горішньому майданчику нагнувся, щоб поцілувати їй руки.
Але вона відсмикнула їх.
– Ні, тільки не сьогодні, Ральфе! Поцілуй мене в губи так, наче ми коханці!
У яскравому світлі люстри, запаленої для святкового прийому аж чотирма сотнями воскових свічок, вона побачила на його обличчі мимовільну огиду й інстинктивне бажання відсахнутися – і їй захотілося померти ось тут, захотілося настільки, що несила було чекати.
– Мері, я священик! Я не можу!
Вона розсміялася верескливим химерно-лиховісним сміхом.
– О, Ральфе, який же ж ви нікчема! Жалюгідна шахрайська фальшивка! Фальшивий чоловік, фальшивий священик! Подумати тільки! Колись вам навіть вистачило безрозсудства запропонувати мені покохатися з вами! Невже ви були так впевнені, Що я відмовлюся? Я шкодую, що відмовилася! Якби повернути оту ніч, я віддала б дияволу душу за те, щоб побачити, як ви викручуватиметеся зі скрутної ситуації! Фальшивка й нікчема, ось хто ви є, Ральфе! Безсила і жалюгідна фальшивка! Безсилий чоловік, безсилий священик. Сумніваюся, чи змогли б ви підняти навіть на саму Святу Діву! А він у вас взагалі-то хоч коли-небудь піднімається, отче де Брикасар?! Фальшивка!
А надворі світанок іще не настав, ще навіть не сіріло. Дрогеду вкривала м’яка, густа й спекотна темрява. Гулянка ставала дедалі більш галасливою. Якби садиба мала сусідів, то вони давно б уже викликали поліцію. На веранді хтось огидно й рясно ригав, а під тонкими вітами дерева з кумедною назвою «пляшковий йоржик» злилися воєдино два розмиті силуети. Уникнувши блювальника та закоханих, отець Ральф мовчки рушив пружкою, нещодавно підстриженою галявиною, і в голові у нього бушував такий буревій мук, що він не зважав, куди йде. Аби тільки бути подалі від неї, від цієї жахливої старої павучихи, яка зібралася накрити своєю павутиною смерті цю чудову ніч. У таку ранню годину спека ще не виснажувала; повітря злегка ворушилося немов живе, в ньому вкрадливо текли струмки млосних ароматів боронії та троянд і відчувався той неземний спокій, який інколи буває лише в тропічних та субтропічних широтах. Господи, як же гарно жити, жити на повну силу! Обіймати своїм єством ніч, все живе – і бути вільним!
Зупинившись на дальньому боці галявини, отець Ральф підняв голову і спрямував погляд на небеса, наче інстинктивно видивлявся Бога. Так, він десь там, поміж миготливих цяток світла, таких чистих та неземних; що ж такого особливого було в нічному небі? Те, що коли блакитна ляда дня опускалася, людині дозволялося краєчком ока зазирнути у вічність? Ніщо, окрім споглядання неозорого зоряного неба, не могло переконати людину, що вічність та Бог справді існують.
«Звісно, вона має рацію. Я – нікчема, повна нікчема й фальшивка. Ані священик, ані чоловік. Лише істота, що дуже хотіла б знати, як стати і першим, і другим. Ні, не водночас! Священик та чоловік співіснувати не можуть – бути чоловіком означає не бути священиком. І чому ж я забрів до її павутини? Її отрута сильна, можливо, навіть сильніша, аніж мені здається. А що ж у тому листі? Як це схоже на Мері – кидати мені наживку! Цікаво, про що ж вона знає, а про що лишень здогадується? А про що їй знати, про що здогадуватися? Тільки про даремність та самотність. Про сумніви й біль. Однак ти помиляєшся, Мері. Я здатен його підняти. Мені не хочеться, я багато років доводив собі, що це можна пригнічувати, контролювати і стримувати. Бо піднімати його – це функція чоловіка, а я ж священик».
На цвинтарі хтось рюмсав. Меґі, ясна річ. Хто ж іще? Бо ніхто інший до такого не додумається. Піднявши краї своєї сутани, він переступив через ковану залізну огорожу, відчуваючи, що недаремно зустрів Меґі саме тепер. Якщо він розібрався з однією жінкою свого життя, то тепер має розібратися і з другою. До нього поверталася його іронічна відчуженість – ота стара павучиха не змогла надовго розвіяти її. Лиха й люта стара павучиха. Господь знищив її, вона геть уся прогнила від злості!
– Меґі, дорогенька, не плач, – сказав отець Ральф, сідаючи поруч із нею на мокру від роси траву. – Ось, візьми. Б’юся об заклад, ти не маєш пристойного носовичка. У жінок завжди так. Візьми мій і будь слухняною дівчинкою – витри сльози.
Вона взяла носовичок і зробила, як їй сказали.
– Ти навіть не зняла свого вбрання. Ти що, сиділа тут із дванадцятої ночі?
– Так.
– А Боб із Джеком знають, де ти?
– Я сказала їм, що йду спати.
– Що сталося, Меґі?
– Ви зі мною сьогодні навіть не розмовляли!
– Он воно що! Я так і думав. Меґі, ану поглянь на мене!
Далеко на сході показалося бліде перлове світіння, непроглядна темрява почала відступати, і півні на Дрогеді верескливо заспівали, вітаючи світанок. І священик побачив перед собою дивовижні очі, красу яких не змогли зіпсувати навіть сльози.
– Меґі, ти, поза всяким сумнівом, була найгарнішою дівчиною на прийомі, а всім відомо, що я буваю на Дрогеді частіше, ніж у тому є потреба. Я священик, і мені слід бути вищим за підозри – ну, як дружині Цезаря, – але боюся, люди не схильні думати так непорочно. Для священика я молодий і не такий вже некрасивий. – Він помовчав, уявив собі, з яким сарказмом зустріла б Мері Карсон цю явну недооцінку, і беззвучно розсміявся. – Якби я приділив тобі хоч дещицю уваги, то чутки поширилися б у Джилі з шаленою швидкістю. Надміру цікаві нишпорки всі телефонні слухавки пообривали б, поспішаючи повідомити новину. Ти розумієш, про що я?
Меґі похитала головою; її підстрижені кучері світлішали в ранкових променях, що ось-ось мали виринути з-за обрію.
– Що ж, ти ще дуже молода, щоби знати життя, але маєш навчитися, і, здається, вчити тебе стало моїм постійним обов’язком, еге ж? Так ось що я мав на увазі: люди казатимуть, що я цікавлюсь тобою як чоловік, а не як священик.
– Отче!
– Жахливо, еге ж? – Він усміхнувся. – Але, запевняю тебе, саме це й казали б люди. Розумієш, Меґі, ти вже не маленька дівчинка, ти молода панночка. Але ти ще не навчилася ховати від сторонніх людей свою симпатію до мене, тому коли б я зупинився поговорити з тобою, ти дивилася б на мене так, що всі неправильно це зрозуміли б.
Меґі якось дивно поглянула на нього, і на мить її очі стали непроникними. Потім вона відвернулася, представивши його очам свій профіль.
– Так, розумію. Яка ж я дурна, що не зрозуміла цього раніше.
– А чи не думаєш ти, що вже треба йти додому? Поза сумнівом, всі спатимуть, як убиті, але якщо хтось ненароком прокинеться, тобі буде непереливки. І тобі не можна казати, що ти була зі мною, навіть своїм рідним, Меґі.
Вона підвелася й поглянула на нього згори вниз.
– Я піду, отче. От якби вас знали краще, то такого б про вас не думали. Ви ж не такий, правда? Вам це не властиве, еге ж?
Чомусь її слова вразили його, вразили навіть болючіше за глузливі кпини Мері Карсон.
– Так, Меґі, ти маєш рацію. Мені це не властиве. – Отець Ральф скочив на ноги і криво посміхнувся. – Тобі, мабуть, здалося б дивним, якби я сказав, що мені хочеться, аби це було мені притаманним? – Він торкнувся рукою своєї голови. – Ні, мені цього зовсім не хочеться! Йди спати, Меґі, іди спати!
На її обличчі застиг сумний вираз.
– Добраніч, отче.
Він взяв її за руки, нахилився і поцілував їх.
– Добраніч, моя люба Меґі.
Він стояв, дивлячись, як вона пройшла повз могили і переступила через огорожу; в платті з бутонами троянд її постать, що віддалялася в ранкову імлу, була граціозною, жіночною та трохи нереальною. Трояндовий попіл.
– Трояндовий попіл. Як це доречно, – сказав він, звертаючись до ангела.
Коли отець Ральф ішов галявиною назад, із Дрогеди з ревінням виїжджали автомобілі – гулянка нарешті скінчилася. Оркестранти пакували свої інструменти, погойдуючись від випитого рому та втоми, а зморені служниці й тимчасово найняті помічниці прибирали, намагаючись навести лад. Отець Ральф поглянув на місіс Сміт і похитав головою.
– Скажіть, нехай всі йдуть спати, люба моя. Це набагато легше робити на свіжу голову. А я потурбуюся, щоб місіс Карсон не гнівалася.
– Може, щось з’їсте, отче?
– Боже, збав, ні! Я йду спати.
* * *
Під вечір чиясь рука стиха торкнулася його плеча. Не маючи сил розплющити очі, священик навмання потягнувся, взяв незнайому руку і спробував притиснути її до своєї щоки.
– Меґі, – сонно пробурмотів він.
– Отче, отче! Благаю, прокиньтеся!
Від інтонації, з якою місіс Сміт звернулася до нього, сон з отця Ральфа як вітром здуло. Він широко розкрив очі.
– Що сталося, місіс Сміт?
– Та… місіс Карсон, отче. Вона померла.
Погляд на годинник засвідчив кільканадцять хвилин на сьому вечора. З важкою головою, що паморочилася від отупливого заціпеніння через страшну денну спеку, він насилу вибрався з піжами, вдягнув на себе звичне священицьке вбрання, накинув на плечі вузьку пурпурову столу, взяв олію для соборування, святу воду, великий срібний хрест і чотки зі слонячої кістки. Він ані на секунду не засумнівався в правдивості повідомлення місіс Сміт; він вірив, що павучиха померла. Невже вона щось проковтнула? Якщо так, то й Бог із нею, в кімнаті слідів отрути не було, та й лікар з упевненістю не зможе засвідчити отруєння. Особливого сенсу застосовувати олію для соборування отець Ральф не бачив. Та цю процедуру треба було здійснити. Якщо він відмовиться це робити, неодмінно буде розтин трупа і всілякі ускладнення. Однак його небажання не мало жодного стосунку до раптової підозри про самогубство: покладання священних речей на труп Мері Карсон здавалося йому непристойним.
Вона була мертва, як колода, померла через кільканадцять хвилин після того, як зайшла до себе, і відтоді минуло добрячих п’ятнадцять годин. Повітря у кімнаті з міцно зачиненими вікнами було вологим від великих пласких каструль із водою; їх, за наполяганням Мері Карсон, порозставляли по всіх кутках, щоб шкіра господині зволожувалася і мала молодий вигляд. У повітрі чувся якийсь дивний шум; на мить отетеріло замислившись, священик здогадався, що то гудіння мух. Їх була ціла хмара, вони дзижчали і несамовито копошилися, поїдаючи померлу, спаровуючись на ній, відкладаючи в неї свої яйця.
– Заради Бога, місіс Сміт, порозчиняйте вікна! – аж задихнувся він, із блідим обличчям наблизившись до ліжка.
Трупне заціпеніння відпустило її, і вона знову обм’якла, причому якось огидно. Її широко розкриті очі вкривалися цятками, тонкі губи почорніли, і повсюди на ній були мухи. Довелося йому попрохати місіс Сміт відганяти їх, поки він здійснював над померлою обряд соборування, бурмочучи древні латинські проповіді. Який фарс, будь вона проклята! А як вона смердить, Господи! Гірше за будь-яку здохлу конячину на зеленій траві пасовиська. Він і за життя внутрішньо здригався від дотику до неї, а тепер – і поготів. Особливо до отих засиджених мухами мертвих губ. За кілька годин вона перетвориться на купу хробаків.
Нарешті він скінчив і випростувався.
– Місіс Сміт, ідіть негайно до пана Клірі й скажіть йому, заради Бога, щоби хлопці негайно майстрували домовину. Часу на те, щоб замовити її в Джилі, немає, бо небіжчиця гниє на наших очах. Господи милосердний, мене знудить. Я помиюся, а одяг залишу за дверима. Спаліть його, бо я вже не зможу вивітрити з нього трупний сморід.
Повернувшись до своєї кімнати і вдягнувши бриджі для верхової їзди та сорочку, бо не взяв із собою другої сутани, він згадав про лист та свою обіцянку. Пробило сьому вечора; він чув, як у тихій паніці метушилися служниці та тимчасові помічниці, прибираючи гармидер після гулянки і перетворюючи кімнату для прийомів на каплицю, щоб вона була готова до завтрашніх похоронів. Нічого не вдієш, йому доведеться цієї ночі їхати до Джилі за другою сутаною та вбранням для заупокійної служби. Декотрі речі він завжди брав із собою, вирушаючи до далекої ферми, ретельно розкладав їх по секціях своєї невеличкої валізи: святі дари на випадок народження, смерті, благословення, богослужіння, а також церковний одяг для відправлення служби, відповідної цієї пори року. Але отець Ральф був ірландцем, і брати з собою чорний жалобний одяг для заупокійної служби він не наважувався, щоб передчасно не накликати біду. Вдалині почувся голос Педді, але священик ще не був готовий із ним зустрітися, до того ж він знав, що місіс Сміт зробить всі необхідні розпорядження.
Сидячи біля вікна, він споглядав Дрогеду у світлі згасаючого сонця – золотисті евкаліпти-привиди, безліч червоних, рожевих та білих троянд у саду, якому призахідне сонце надало загального пурпурового відтінку; нарешті отець Ральф витягнув листа Мері Карсон зі своєї валізки і взяв його обома руками. Померла наполягала на тому, щоб він прочитав його до того, як поховає її, і десь у глибині його свідомості слабенький голосочок нашіптував, що він мусить прочитати листа негайно, не через кілька годин уночі, після того, як зустрінеться з Педді та Меґі, а саме тепер, до того, як він встигне побачити когось іще, окрім Мері Карсон.
Лист містив чотири аркуші паперу; священик роз’єднав їх і відразу ж побачив, що нижні два були її заповітом. А два верхні адресувалися йому.
«Мій любий Ральфе!
Ти вже побачив, що другий документ у цьому конверті є моїм заповітом. Я маю бездоганно складений заповіт, підписаний і завірений печаткою в офісі Гаррі Гоу в Джилі. Однак заповіт, вкладений у цей конверт, написаний набагато пізніше і тому, цілком природно, скасовує той, що зберігається у Гаррі.
Насправді я склала останній заповіт на днях, і його засвідчили Том та парканник, оскільки, як я розумію, свідку бенефіціара не дозволяється завіряти заповіт. Він є законним, попри той факт, що Гаррі не брав участі в його написанні. Запевняю тебе, жоден суд цієї країни не зможе скасувати його чинності.
Але чому ж я не вдалася до послуг Гаррі, якщо задумала змінити спосіб розпорядження моїми статками після моєї смерті? Все дуже просто, Ральфе. Я хотіла, щоб про існування цього заповіту не знала жодна жива душа, окрім нас із тобою. Примірник, який ти тримаєш у руках, є єдиним. Про це ніхто не знає і це є важливою складовою мого плану.
Пам’ятаєш оте місце в Євангелії, де сатана возніс нашого Господа Ісуса Христа на вершину гори і спокушав його усім світом? Як приємно мені знати, що я маю трохи сатанинської влади і тому здатна спокушати усім світом того, кого люблю (якщо ти сумніваєшся, що сатана любив Христа, то я ні). Міркування над твоєю дилемою істотно оживляли мої думки впродовж останніх років, і чим ближчою стає моя смертна година, тим більш захопливі картини малює моя уява.
Ти зрозумієш, про що йдеться, коли прочитаєш заповіт. Коли я горітиму в пеклі поза межами життя, в якому я наразі перебуваю, ти й досі залишатимешся у цьому житті, але горітимеш пекельним вогнем іще сильнішим за будь-який із придуманих Господом. О, мій Ральфе, як добре я вивчила тебе! До найменшої дрібниці. Що-що, а я завжди добре вміла завдавати страждань тим, кого я люблю. А ти – найбажаніша здобич, більша за мого любого покійного Майкла.
Коли ми вперше з тобою зустрілися, тобі захотілося привласнити Дрогеду й мої гроші, чи не так, Ральфе? На твою думку, в такий спосіб ти зміг би відновити свій високий статус священика. Але потім з’явилася Меґі, й ти викинув із голови початкову мету «обробляти» мене в потрібному тобі напрямку, правда ж? І я перетворилася на привід для відвідин Дрогеди, щоби побачитися з Меґі. Цікаво, зміг би ти так легко перебігти з одного боку на інший, якби достеменно знав, скільки насправді я вартую? І чи знаєш ти це тепер? Гадаю, що навіть близько не здогадуєшся. Так, мабуть, негоже жінці називати в заповіті точну суму своїх статків, тому я краще скажу тобі про це в листі, щоби ти, коли міркуватимеш, яке рішення ухвалити, мав всю необхідну для цього інформацію. Моє багатство оцінюється приблизно в тринадцять мільйонів фунтів плюс-мінус кілька сотень тисяч.
Я вже й так списала майже два аркуші, тому не хочу перетворювати свій лист на шкільний твір, щоб не завдавати собі й тобі зайвого клопоту. Прочитай мій заповіт, Ральфе, а коли прочитаєш його, прийми рішення – що з ним робити. Представиш Гаррі Гоу на офіційне затвердження чи спалиш його і не скажеш ані душі про те, що він існував. Отаке рішення ти маєш прийняти. Мушу сказати тобі, що той заповіт, що зберігається в офісі Гаррі Гоу, я склала рік по тому, як приїхав Педді, й, згідно з тим заповітом, я все лишаю йому. Це пишу, для того, щоб ти знав, що поставлено на карту.
Ральфе, я так тебе кохаю і ладна вбити тебе за те, що ти мене не бажаєш, але оцей заповіт – найкраща форма покарання. Я не шляхетна людина: я тебе кохаю, але хочу, щоб ти корчився і кричав від болю. Тому що розумієш: я наперед знаю, яким буде твоє рішення. Я впевнена у цьому твердо і можу навіть уявити себе поруч із тобою, коли ти приймеш саме таке рішення. Як же ти кричатимеш, Ральфе! Я змушу тебе відчути, що таке справжнє страждання. Тож читай далі, мій прекрасний амбіційний священику! Читай мій заповіт і вирішуй свою долю».
Під текстом не було ані підпису, ані ініціалів. Він відчув, як на лобі виступив піт, відчув, як він стікає з волосся на шию. Йому захотілося в ту ж мить спалити всі аркуші, не знайомлячись зі змістом документа. Але огидна стара павучиха добре розрахувала поведінку своєї жертви. Ясна річ, він читатиме далі, бо йому цікаво і він не здолає спокуси. Господи, що ж він такого скоїв, щоб змусити її піти на такий крок? Чому жінки завдавали йому стільки страждань? Чому він не народився маленьким, огидним калікою? Якби він був саме такий, то міг би почуватися щасливим.
Останні два аркуші вкрило те саме чітке, скупе і дрібне письмо. Скнаре та недобре, як її душа.
«Я, Мері Карсон, здорова розумово і фізично, цим засвідчую, що це моя остання духівниця й заповіт, який анулює і робить недійсними всі заповіти, складені мною раніше.
Лише за винятком особливих посмертних дарів, зазначених нижче, всю мою власність, фінансові та майнові активи я заповідаю Святій Римо-католицькій церкві на зазначених нижче умовах успадкування:
По-перше, вищезгадана Свята Римо-католицька церква має усвідомлювати, як високо я ціную й поважаю її священика отця Ральфа де Брикасара. Тільки завдяки його доброті, духовному наставництву та неустанній підтримці я заповідаю мої активи саме таким чином.
По-друге, ця спадщина матиме чинність на користь Церкви доти, поки вона цінуватиме й визнаватиме чесноти й здібності вищезазначеного отця Ральфа де Брикасара.
По-третє, вищезазначений отець Ральф де Брикасар нестиме відповідальність за управління та напрямки використання моєї власності, фінансових та майнових активів як головний розпорядник моїм майном.
По-четверте, після кончини вищезазначеного отця Ральфа де Брикасара його власний заповіт мусить мати юридично зобов’язливий характер стосовно подальшого управління моїм майном. Це означає, що за Церквою збережеться повне право власності, однак лише отець Ральф де Брикасар матиме виключне право призначити наступника-управлінця. Йому не можна нав’язувати обов’язок вибирати наступника, який неодмінно буде або духовним, або світським членом Церкви.
По-п’яте, ферму Дрогеда не можна ані продавати, ані розподіляти на дрібніші господарства.
По-шосте, мій брат, Педрік Клірі, мусить залишитися управляючим фермою Дрогеда із правом проживати у моєму будинку, і його зарплата мусить виплачуватися тільки на розсуд отця Ральфа де Брикасара, і нікого іншого.
По-сьоме, у випадку смерті мого брата, вищезазначеного Педріка Клірі, його дружина та діти можуть і надалі залишатися на фермі Дрогеда, а посада управляючого має переходити його синам у такій послідовності: Роберт, Джон, Г’ю, Стюарт, Джеймс, Патрік, але за винятком Френсіса.
По-восьме, після кончини Патріка або того сина, який залишиться останнім живим, за винятком Френка, аналогічні права мусять поширитися на онуків вищезазначеного Педріка Клірі.
Особливі посмертні дари:
Педріку Клірі – меблі та речі в моїх будинках на фермі Дрогеда.
Юніс Сміт, моя економка, має залишатися на пристойній платні стільки, скільки вона забажає; відразу ж після моєї смерті їй має бути виплачена сума п’ять тисяч фунтів, а по виходу на відпочинок її слід винагородити пенсією, достатньою для безбідного існування.
Мінерва О’Браєн та Кетрін Доннелі мають залишатися на пристойній платні стільки, скільки забажають; відразу ж після моєї смерті їм має бути виплачена сума тисячу фунтів кожній, а по виходу на відпочинок їх слід винагородити пенсією, достатньою для безбідного існування.
Отцю Ральфу де Брикасару має виплачуватися сума десять тисяч фунтів щорічно до кінця його життя на його приватні потреби на власний розсуд».
Заповіт був належним чином підписаний і засвідчений.
Вікна його кімнати виходили на захід. Сідало сонце. Пилова завіса, яка з’являлася кожного літа, наповнювала собою непорушне повітря; сонце просовувало промені-пальці крізь тонко розвішане покривало пилу, і, здавалося, увесь світ став пурпурово-золотистим. Смугасті хмари, підпалені по краях яскравим вогнем, довгими стрічками проштрикували величезну криваву кулю, що висіла прямісінько над вершечками дерев далекого пасовиська.
– Браво! – сказав священик. – Мушу визнати, Мері, ви перемогли. Це був геніальний хід. Дурнем виявився я, а не ви.
Він погано бачив текст заповіту, бо на очах виступили сльози. Він прибрав аркуш, щоб на нього не впали солоні краплини і не залишили плям. Тринадцять мільйонів фунтів. Тринадцять мільйонів фунтів! Так, саме цього він прагнув тоді, поки в його житті ще не з’явилася Меґі. А потім він кинув про це думати, бо вже не міг холоднокровно вести кампанію, спрямовану на те, щоб видурити у Мері Карсон її спадщину. Але що було б, якби він знав істинну вартість старої павучихи? Що б він тоді зробив? Бо ж він таке багатство навіть уявити собі не міг, гадав, що, в кращому випадку, спадщина Мері Карсон є вдесятеро меншою! А тут аж тринадцять мільйонів!
Сім років Педді та його родина мешкали в будинку старшого скотаря і гнули спину на Мері Карсон. Заради чого? За ті жалюгідні копійки, які вона їм платила? Отець Ральф знав, жодного разу Педді не поскаржився на несправедливе ставлення до себе, гадаючи, без сумніву, що коли його сестра помре, він отримає щедру винагороду за те, що керував фермою за зарплатню скотаря, а його сини виконували роботу скотаря за зарплатню чорнороба. І Педді навчився обходитися мінімумом, а ферму Дрогеда полюбив як свою власну, справедливо вважаючи, що з часом вона такою і стане.
– Браво, Мері! – знову сказав отець Ральф, роняючи свої перші після дитинства сльози на тильний бік долонь – але не на папір.
Тринадцять мільйонів фунтів – іще один шанс стати кардиналом де Брикасаром. А з протилежного боку – Педді Клірі, його дружина, його сини… і Меґі. Вона з диявольською проникливістю вивчила його душу! Якби вона не заповіла Педді нічого, залишивши його біля розбитого корита, то його вибір був би простим і однозначним: він відніс би цей заповіт у кухню до плити і без вагань та докорів сумління кинув би його в грубку. Але вона інакше: Педді не буде скніти у скруті, після її смерті йому житиметься на Дрогеді набагато краще, аніж за її життя, і з Дрогеди вигнати його буде неможливо. Так, прибутків та титулу він не отримав, зате отримав саму землю. Ні, Педді не стане власником отих тринадцяти мільйонів фунтів, але він стане шанованою людиною з пристойними статками. Меґі не ходитиме голодною, і її не виштовхнуть у світ без гроша в кишені. Але й міс Клірі вона не стане, не опиниться на одному щаблі з міс Кармайкл та компанією їй подібних. Так, вона теж буде доволі респектабельною дівчиною, вхожою у пристойну громаду, але ніколи не увійде до найвищого шару світського суспільства. Ніколи не увійде.
Тринадцять мільйонів фунтів. Шанс вирватися з Джилленбоуна та безпросвітної безвісти, шанс зайняти гідне місце в ієрархії церковної адміністрації, гарантія доброзичливого ставлення колег та начальства. До того ж він іще досить молодий, ще має час надолужити втрачене. Мері Карсон із лишком перетворила Джилленбоун на центр мапи папського посланця, підземні поштовхи такого повороту подій сягнуть аж Ватикану. Хоч якою багатою Церква не була б, тринадцять мільйонів фунтів – це тринадцять мільйонів фунтів. Не та сума, від якої можна легковажно відмахнутися, навіть Церкві. І саме його рука скерувала ці гроші до лона Церкви, про що засвідчила Мері Карсон синім чорнилом у своєму заповіті. Отець Ральф знав, що Педді ніколи не опротестовуватиме цей останній заповіт, бо так забажалося Мері Карсон, спопели її, Господи. Звісно, Педді сказиться од люті, не захоче ані бачити його, ані чути, але у своєму гніві він ніколи не дійде до того, щоб розпочати судову тяганину.
Тож яке рішення слід йому прийняти? А хіба ж він уже не знав? Хіба ж у той момент, коли він дочитав заповіт, йому не було ясно, яким буде його вибір? Сльози висохли. З притаманною граціозністю отець Ральф підвівся, перевірив, чи добре заправлена в бриджі сорочка, і рушив до дверей. Він має з’їздити до Джилі по сутану й ритуальний одяг. Але спершу йому хотілося знову поглянути на Мері Карсон.
Попри розчинені вікна сморід перетворився на зловонну задуху; обвислі штори не ворушив ані найменший вітерець.
Впевненою ходою священик перетнув кімнату, підійшов до ліжка і зупинився, дивлячись униз. На обличчі Мері Карсон із мушиних яєць почали вилуплюватися личинки, трупні гази роздули її передпліччя та руки, перетворивши їх на зеленуваті бруски, а шкіра вже потріскалася.
