Текст книги "Ті, що співають у терні"

Автор книги: Колін Маккалоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 46 страниц)

Фіона ніжно поглянула на Френка.

– Не знаю, щоб я без тебе робила, синку. Але ти не мусиш допомагати мені. Бо до ранку не встигнеш відпочити.

– Та то нічого, мамо. Нічого зі мною не станеться, якщо я допоможу тобі витерти кілька тарілок. Я мушу хоч трохи полегшувати тобі життя.

– Це ж моя робота, Френку. І я не нарікаю.

– От якби ми несподівано розбагатіли і ти змогла б найняти служницю!

– Не вигадуй, чого нема. – Мати витерла почервонілі руки рушником для посуду і, схрестивши їх на грудях, тихо зітхнула. Вона поглянула на сина трохи занепокоєно, бо відчула, що його невдоволення сильніше за звичне нарікання трудяги на свою гірку долю.

– Френку, не варто будувати грандіозні плани. Бо окрім халепи, нічого доброго з того не буде. Ми – робочі люди, а це означає, що нам не судилося розбагатіти і найняти служницю. Задовольняйся тим, що маєш, будь тим, ким є. Коли ти таке кажеш, ти ображаєш татка, а він цього не заслуговує. Він не пиячить, не грає в карти і працює заради нас, як віл. Він ані копійки не залишає собі з зароблених грошей – все витрачається на нас із тобою.

Мускулисті плечі Френка роздратовано смикнулися, а смагляве обличчя посуворішало.

– А що поганого в тому, щоб хотіти від життя більше, ніж важкої й нудної праці? Хіба це погано, коли мені хочеться, щоб ти найняла служницю?

– Це погано тому, що так не буде! Ти ж знаєш, що ми не маємо грошей на твоє навчання в школі, а якщо ти не матимеш змоги ходити до школи, то ти станеш лише чорноробом, і ніким іншим! Твоя мова, твій одяг і твої руки свідчать, що ти заробляєш на життя важкою фізичною працею. Як каже татко, «людина з мозолястими руками – це чесна людина».

Френк стенув плечима і більше нічого не сказав. Склавши вимиті тарілки, Фіона витягнула свій кошик для шиття і сіла в крісло Педді біля каміна, а Френк повернувся до лагодження ляльки.

– Бідолашна Меґі! – раптом вихопилося у нього.

– Що таке?

– Коли ці поганці знущалися з її ляльки, вона стояла поруч і плакала так, наче її світ розпався на шматки і вже не варто жити. – Він поглянув на ляльку з частково приклеєним волоссям. – Це ж треба було таке ім’я придумати – Аґнеса! Звідки ж вона його взяла?

– Напевне, вона чула, як я розповідала про Аґнесу Фортеск’ю-Сміт.

– Коли я відібрав у хлопців ляльку і віддав їй, вона зазирнула Аґнесі в голову і мало не померла від страху. Щось у ляльчиних очах нажахало Меґі, але я точно не знаю, що саме.

– їй завжди ввижається те, чого нема.

– Шкода, що бракує грошей на школу. Дітлахи такі кмітливі.

– Ой, Френку! Якби побажання були кіньми, то жебраки їздили б верхи, – зморено зауважила мати. Тремтячою рукою Фіона потерла очі й глибоко встромила в’язальні шпиці в клубок сірої вовни.

– Більше не можу. Я так втомилася, що погано бачу.

– Йди спати, мамо. Я задмухаю лампи.

– Після того як пошурую в каміні.

– Я сам. – Френк підвівся з-за стола і заховав красиву порцелянову ляльку на кухонному столі за формою для випічки тортів – подалі від гріха. Втім, він не надто переймався тим, що Джек та Г’юї знову спробують заволодіти Аґнесою: вони боялися його помсти ще більше, аніж батькової, бо Френк мав дещо злостиву вдачу. У спілкуванні з матір’ю та сестрою це не виявлялося, але от молодші хлопці потерпали добряче.

З болем у серці Фіона дивилася на сина; було у ньому щось відчайдушне й несамовите, якийсь виразний неспокій, що провіщав лихо. От якби між ним та батьком була злагода! Але вони один одного терпіти не могли і без упину сперечалися. Може, Френк занадто турбувався про матір і співчував їй, а може, він таки був трохи матусиним синком. Якщо це так, то це її провина. Та, певно, у Френка добре й любляче серце, він хотів трохи полегшити їй життя. І вкотре вона спіймала себе на думці, що жде не діждеться, коли Меґі стане достатньо дорослою і зніме тягар із плечей Френка.

Фіона взяла зі стола маленьку лампу, потім знову поставила її і підійшла до Френка, який закладав дрова у піч через широкі дверцята і возився з димовою заслінкою. На руках у нього помітно проступали вени, а долоні й пальці були такі брудні, що, здавалося, їх вже ніколи не відмити. Фіона сором’язливо простягнула руку і прибрала пасмо волосся, що впало синові на очі – то був максимум ніжності, на який вона була здатна.

– Спасибі тобі, Френку, і добраніч.

* * *

Тіні прожогом кинулися навтьоки від світла, що наближалося, – то Фіона з лампою в руках тихо пройшла у двері до передньої частини будинку.

Перша спальня належала Френку та Бобу; Фіона безшумно штовхнула двері, високо підняла лампу, і її світло хлинуло потоком на подвійне ліжко в кутку. Боб лежав на спині з відвислим роззявленим ротом і раз у раз звивався і посмикувався, мов пес. Фіона підійшла до ліжка і перевернула Боба на правий бік, щоб йому не наснився важкий кошмар, а потім трохи постояла, дивлячись на сина. Який же ж він схожий на Педді!

У сусідній кімнаті, міцно притулившись один до одного, немов пасма в заплетеній косі, спали Джек та Г’юї. От негідники! Постійно бешкетують, але немає в них зла. Фіона спробувала було розсунути братів по різні боки і хоч якось поправити зібгані ковдри та простирадла, та даремно: дві кучеряві руді голівки трималися купи. Тихо зітхнувши, Фіона облишила їх. Як Джек та Г’юї примудрялися виспатися під час такого «спання», залишалося поза межами материного розуміння, але, схоже, братам такий сон ішов на користь.

Кімната, де спали Меґі та Стюарт, була надто тьмяною та похмурою для маленьких дітлахів: із коричневим лінолеумом на підлозі та густо-коричневими стінами без жодної картини чи малюнку. Втім, вона була такою самою, як і решта спалень.

Стюарт спав на животі, з-під ковдр його майже не було видно, тільки вкрита нічною сорочкою сідниця стирчала в тому місці, де мала бути його голова, а головою малий притиснувся до колін. Фіона вкотре здивувалася, як йому вдається не задихнутися, обережно просунула руку під простирадло – і заціпеніла: знову напудив! Що ж, доведеться чекати до ранку, коли й подушка буде мокра. Стю завжди так робив, а потім перевертався – і знову пудив. Утім, усього один сцикун з п’яти хлопців – це не так вже й погано.

Меґі, смокчучи великий палець, скрутилась маленьким калачиком, а волосся, закріплене ганчірочками, розсипалося довкола її голови. Єдина дівчина в сім’ї. Удостоївши доньку лише побіжним поглядом, Фі вийшла з кімнати: у Меґі не було нічого загадкового, бо вона була жіночої статі. Мати знала, якою буде її доля, і не відчувала до неї ані заздрощів, ані жалю. З хлопцями було інакше: вони дивовижні, чоловіки, що якимсь чудесним алхімічним чином матеріалізувалися з її жіночого тіла. Звісно, без їхньої допомоги важко було поратися в хаті, але воно того варте. З усіх однолітків сини Педді найбільше були схожі на свого батька. Коли чоловік породжує синів, то він – справжній мужчина.

Фіона нечутно причинила двері своєї спальні й поставила лампу на комод. Занімілими пальцями розстебнула вона численні ґудзики від закритого коміру плаття до стегон, а потім стягнула його з рук. Знявши бретельки ліфчика і міцно притискаючи його до грудей, вона натягнула, звиваючись, нічну фланелеву сорочку. І тільки коли її тіло було пристойно прикрите, Фіона зняла з себе підштаники та неміцно затягнутий корсет. Розсипалося по плечах золотисте волосся, зав’язане удень тугим вузлом, а шпильки опинилися в морській мушлі на комоді. Але навіть йому, хоч яким би прекрасним воно було – густим, блискучим та прямим – свобода не дозволялася: Фіона підняла лікті над головою і почала швидко заплітати його у косу. А потім вона обернулася і, мимоволі затамувавши дух, зиркнула на ліжко. Педді спав, і вона рвучко видихнула з полегшенням. І не тому, що їй не подобалося, коли чоловік перебував у відповідному настрої, бо Педді був сором’язливим, ніжним та вмілим коханцем. Поки Меґі не подорослішає на два-три роки, ростити ще одну дитину буде дуже важко.

2

По неділях, коли Клірі ходили до церкви, Меґі залишалася вдома з одним із старших хлопців; їй нетерпеливилося подорослішати, щоб теж відвідувати службу. Педрік Клірі дотримувався тієї думки, що малим дітям не місце в будь-якому іншому домі, окрім власного, і це поширювалося й на молитовний дім. Лише тоді, коли Меґі піде до школи і навчиться подовгу сидіти непорушно, її можна буде пускати до церкви. Але до того – в жодному разі. І щонеділі вона, одинока, стояла біля ялівцевого куща збоку від парадних воріт і дивилася, як уся родина набивалася у старий тарантас, а один із братів, котрому довірили доглядати за нею, вдавав, що то є велика радість – уникнути відвідин служби. Єдиним із Клірі, кому подобалося відокремлюватися від решти, був Френк.

Релігія була невід’ємною частиною життя Педді. На його шлюб із Фіоною католицький священик погодився вкрай неохоче, бо вона була парафіянкою англіканської церкви. І хоча Фі й відмовилася від своєї віри заради Педді, його віру приймати вона не стала. Важко сказати чому, хоча одна причина була очевидною: Армстронґи походили з древнього роду першопрохідців, щирих англіканців, а Педді був іммігрантом без шеляга в кишені та ще й ірландцем. Армстронґи з’явилися в Новій Зеландії ще до прибуття перших «офіційних» поселенців, а це було своєрідним паспортом, що засвідчував приналежність до колоніальної аристократії. Армстронґи про Фіону сказали лиш одне: її шлюб із Педріком був мезальянсом.

Родерік Армстронґ заснував новозеландський клан у дуже цікавий спосіб. Усе почалося з події, яка справила величезний вплив на Англію вісімнадцятого сторіччя: з Війни за незалежність в Америці. До 1776 року щорічно понад тисячу дрібних порушників відправляли морем до Вірджинії та до Північної й Південної Кароліни, продаючи їх там у кабалу не кращу за рабство. Тогочасне британське правосуддя було немилосердним та безжальним: убивство, підпал, загадковий злочин під назвою «видавати себе за циганів», а також крадіжка на суму більше за шилінг каралися шибеницею. Скоєння ж дрібного злочину тягло за собою заслання порушника до Америки на термін, що визначався тривалістю решти його життя.

Та 1776 року Америку «закрили», й Англія опинилася в ситуації, коли кількість засуджених швидко зростала, а подіти їх нікуди. В’язниці були забиті вщент, тому надлишок в’язнів розміщували в трюмах старих кораблів, що стояли на якорі у гирлах річок. Щось треба було робити, і вихід знайшли. З величезною неохотою (бо це означало витрату кількох тисяч фунтів) капітану Артуру Філіпу наказали плисти до Великої південної землі. Це сталося 1787 року. Його флот з одинадцяти кораблів перевозив понад тисячу каторжників, а також матросів, морських офіцерів та загін морських піхотинців. Та це не була славетна одисея у пошуках свободи. Спливло вісім місяців, і наприкінці січня 1788 року флот прибув до бухти Ботані-бей. Його божевільна величність король Георг Третій знайшов нове звалище для своїх каторжан – колонію Новий Південний Уельс.

1801 року Родеріка Армстронґа, якому виповнилося лише двадцять один, засудили до довічного заслання на каторгу. Наступні покоління Армстронґів наполягали, що він походив із дворянської родини з графства Сомерсет, яка розорилася через американську революцію, і що жодного злочину Родерік не скоював. Утім, ніхто з нащадків не виказав особливого ентузіазму, щоб скласти славетний родовід їхнього предка; вони купалися в променях його слави і трохи фантазували.

Та хоч якими були походження та статус Родеріка Армстронґа в англійському суспільстві – він був чоловіком запальної вдачі. Впродовж восьми місяців невимовно жахливої подорожі до Нового Південного Уельсу він зарекомендував себе впертим і непоступливим каторжанином і своїм небажанням помирати заслужив повагу до себе з боку корабельного начальства. По прибутті до Сіднея 1803 року Родерік став більш непокірливим, і його вислали кораблем на острів Норфолк до в’язниці для невиправних. Ніщо не могло змінити його поведінку: його морили голодом; його кидали до камери настільки тісної, що там не можна ані сісти, ані лягти; його били батогами, перетворюючи на криваве місиво; його приковували ланцюгами до скелі у морі й чекали, поки він почне захлинатися. А він сміявся зі своїх мучителів – скелет у рваному ганчір’ї, без жодного зуба в роті й без жодного живого місця на шкірі, живлений зсередини вогнем злості та гордині, який, здавалося, ніщо не могло загасити. На початку кожного дня Родерік зусиллям волі налаштовував себе вижити, а наприкінці кожного дня він тріумфально всміхався, виявивши, що він не помер і досі живий.

1810 року його перевели на Землю Ван-Дімена в групу каторжників, скутих одним ланцюгом, які мали вирубувати дорогу в твердючому пісковику за містом Хобарт. За першої ж нагоди він пробив кайлом груди поліцейському, що командував їхньою експедицією; з десятьма іншими каторжниками жорстоко убив іще п’ятеро поліцейських: потроху, дюйм за дюймом вони зрізали з них плоть, аж поки ті не померли в муках, волаючи від жахливого болю. І каторжники, і їхні охоронці були тваринами, примітивними істотами, чиї емоції відмерли і дегенерували до рівня недолюдків. Для Родеріка Армстронґа втекти з неволі, залишивши своїх мучителів неушкодженими або вбити їх швидко, без мук, було те саме, що змиритися зі статусом каторжанина.

Харчуючись ромом, хлібом та в’яленим м’ясом, забраними у вбитих поліцейських, одинадцятеро втікачів пробралися в собачий холод крізь дощовий ліс. Здолавши багато миль, вони вийшли до китобійні міста Хобарт, де викрали баркас і вирушили через Тасманське море без харчів, води та вітрил. Коли баркас викинуло на безлюдний західний берег новозеландського Південного острова, Родерік Армстронґ та ще двоє чоловіків були й досі живі. Він ніколи не розповідав про ту неймовірну подорож, але ходили чутки, що ті троє вижили, бо вбивали та їли своїх слабших супутників.

Минуло дев’ять років відтоді, як Родеріка вислали з Англії. Він був іще молодою людиною, але скидався на шістдесятилітнього діда. Коли ж 1840 року до Нової Зеландії прибули перші офіційно дозволені поселенці, він вже відкусив собі чималий шмат землі в багатому кентерберійському районі Південного острова, «одружився» з маорійкою і обзавівся виводком із тринадцяти гарненьких напівполінезійських дитинчат. На 1860 рік Армстронґи були представниками колоніальної аристократії; вони посилали нащадків чоловічої статі навчатися до Англії, а винахідливою хитрістю та пожадливістю цілковито й неспростовно довели, що вони й справді є нащадками того визначного й страхітливого чоловіка. Онук Родеріка, Джеймс, 1880 року породив Фіону, єдину доньку серед своїх дітей, а їх було в нього аж п’ятнадцятеро.

Якщо Фіона й сумувала за більш аскетичними протестантськими обрядами свого дитинства, то ніколи про це не казала. Вона толерантно ставилася до релігійних переконань Педді й відвідувала разом із ним службу, піклуючись про те, щоб її діти молилися лише католицькому Богу. Утім, через те, що вона сама так і не стала католичкою, декотрих дрібних деталей бракувало: подячної молитви перед їдою, молитви на ніч чи щоденних виявів благочестя.

* * *

Меґі ніколи не бувала від дому далі за кузню та сарай, окрім єдиної подорожі до Вахіне півтора роки тому. Уранці того дня, коли вона вперше мала піти до школи, мала так розхвилювалася, що виблювала свій сніданок, і її швидко віднесли до спальні, щоб помити і перевдягнути. Новий гарненький темно-синій костюмчик із великим матроським комірцем з неї зняли, а натомість вдягнули жахливе коричневе плаття з напіввовняної матерії, що застібалося під саму шию, від чого Меґі здавалося, що воно її душить.

– І заради Бога, Меґі, наступного разу, коли почуватимешся зле, неодмінно скажи мені! Не сиди й не жди, поки буде запізно і мені доведеться прибирати після тебе місиво і прати твої речі! А тепер поквапся, бо якщо ти спізнишся на дзвінок, сестра Аґата неодмінно відшмагає тебе різкою. Поводься як слід і поважай своїх братів.

Коли Фіона нарешті випхала Меґі за двері зі старим потертим ранцем, у якому лежали бутерброди на обід, Боб, Джек, Г’юї та Стю нетерпляче підстрибували біля парадних воріт.

– Мерщій, Меґі, бо спізнимося! – гукнув Боб і рушив у путь.

Меґі побігла наздоганяти братів, бо їхні силуети вже розпливалися вдалині.

Було по сьомій ранку, і лагідне осіннє сонце, котре кілька годин тому піднялося над обрієм, встигло висушити росу на траві; лишилася тільки там, де була глибока тінь.

Дорога до Вахіне – колія, вибита в ґрунті колесами возів і тарантасів, – дві яскраво-червоні стрічки, розділені широкою смугою яскраво-зеленої трави. По обидва боки колії рясніли білі лілії та помаранчеві настурції, а охайні дерев’яні паркани охороняли сусідню маєтність від зловмисників.

Боб завжди ходив до школи попід парканами, що тягнулися праворуч від дороги, несучи свій шкіряний ранець на голові, замість як треба – на спині. Паркани ліворуч належали Джеку, а сама дорога лишалася трьом наймолодшим Клірі. На вершечку високого крутого пагорба, на який вони видряпалися з темної впадини, дорога на Робертсон зливалася з дорогою на Вахіне; тут діти трохи перепочили, засапано хекаючи – п’ять рудих гало на тлі неба з ріденькими хмаринками, схожими на овечій пух. Перед ними розлягалася найкраща частина шляху – униз по схилу. Узявшись за руки, дітлахи галопом помчали порослим травою узбіччям, аж поки воно не зникло у густому сплетінні квітів понад парканом маєтності пана Чепмена. Дітвора страшенно жалкувала, що не має часу прослизнути попід парканом і покотитися далі вниз, немов округлі валуни.

Від домівки Клірі до Вахіне було п’ять миль, і коли Меґі побачила вдалині телеграфні стовпи, її ноги вже тремтіли від втоми, а шкарпетки посповзали. Нашорошивши вуха на шкільний дзвінок, що мав невдовзі прозвучати, Боб нетерпляче зиркнув на сестру, що пленталася позаду, час від часу скрушно ойкаючи та підсмикуючи підштаники. Її обличчя розпашілося, порожевіло і раптом незвично зблідло. Боб досадливо зітхнув, передав свій ранець Джеку й обтер спітнілі долоні об штанці.

– Йди-но сюди, Меґі, я понесу тебе решту шляху на спині, – суворо наказав він, люто зиркнувши на братів, щоб ті, бува, не подумали, що він виявляє надмірну поблажливість.

Меґі видряпалася Бобу на спину достатньо високо, щоб обхопити його ногами за талію, і вдячно схилила голівку на його кістляве плече. Тепер вона могла спокійно і з певним комфортом роздивлятися Вахіне.

Втім, там майже нічого було роздивлятися. Трохи більше за велике село, містечко Вахіне розкинулося обабіч гудронної дороги. Найбільшою спорудою був місцевий двоповерховий готель із навісом, що захищав від сонця тротуар, а палі, на яких цей навіс тримався, стирчали вздовж водостічної канави. Другим за розміром будинком був універмаг, що теж міг похвалитися навісом, а під його вікнами стояли дві довгі дерев’яні лави для перепочинку перехожих. Перед Масонською залою височів флагшток, де на потужному ранковому бризі майорів Юніон Джек[2]2
  Британський прапор, королівський штандарт.


[Закрыть]. Містечко ще не мало автосервісу, бо саморухомих екіпажів тут було кілька штук, але біля Масонської зали розташовувалася кузня, а за нею стайня, де поруч із годівницею для коней гордо стирчала бензоколонка. Єдиною спорудою в усьому поселенні, яка впадала в око, був чудернацький яскраво-блакитний будинок, якийсь неанглійський, бо решта будівель були розсудливо пофарбовані в практичний коричневий колір. Середня школа та англіканська церква стояли одна біля одної, напроти церкви Пресвятого Серця та парафіяльної школи.

Коли Клірі поспішали повз універмаг, вдарили дзвони католицької церкви, а за ними почувся басовитий гул великого дзвону, поставленого на підпорках перед фронтоном середньої школи. Боб побіг підтюпцем, і вони влетіли на вкрите гравієм подвір’я саме тоді, коли близько п’ятдесяти дітей шикувалися перед крихітною черницею з вербовою різкою в руках, вищою за монахиню. Боб, який і без слів усе зрозумів, підвів свою рідню до одного краю шеренги школярів, зупинився на деякій відстані й утупився немиготливим поглядом у палицю.

Жіночий монастир Пресвятого Серця мав два поверхи, але це було видно не одразу, бо розташовувався він за високим парканом далеченько від дороги. Троє черниць ордену Сестер милосердя мешкали на другому поверсі разом із четвертою черницею, яку ніхто не бачив, але знали, що вона працювала там економкою; внизу були три великі кімнати, де й проводилися шкільні заняття. Будівлю по периметру оточувала широка тіниста веранда, де в дощові дні дітям дозволялося благочинно сидіти під час ігрових та обідніх перерв, а в сонячні дні не дозволялося й ногою ступити. Кілька фігових дерев затінювали частину великого двору, а за школою положистий схил виходив на поросле травою коло, яке гучно охрестили «майданчиком для гри в крикет», бо там часто грали саме в цю гру.

Ігноруючи приглушене хихотіння, що чулося з шеренг школярів, Боб із братами завмерли по стійці струнко, поки учні марширували до школи під звуки церковного гімну «Віра наших батьків», що їх видобувала зі шкільного піаніно сестра Катерина. І лише коли останній школяр зник у приміщенні школи, сестра Аґата змінила позу. Поважно шерехтячи по гравію саржевими спідницями, вона пішла туди, де на неї чекали Клірі.

Меґі досі ніколи не бачила черниці, й тепер ошелешено витріщилася на неї, роззявивши рота. А вигляд у черниці й справді був вкрай незвичний: три клаптика живої плоті – обличчя сестри Аґати і її руки. Решта – накрохмалені сліпучо-білі апостольник та нагрудник, товста мотузка з чотками на залізному кільці, що з’єднувало кінці широкого шкіряного пояса на дебеленькому стані сестри Агати. Її шкіра була незмінно червоною від надміру власної чистоти та тиску гострих, як ножі, країв апостольника, що обрамляв її голову спереду, утворюючи те, що важко було назвати «лицем», бо надто відокремленим здавалося воно від решти тіла. По всьому її підборіддю, яке нагрудник безжально передавив навпіл, стирчали волосинки. Губ черниці майже не було видно, бо вона суворо стиснула їх тонкою ниткою, зосередившись на роздумах про свою тяжку просвітницьку місію в цій глухій глушині Британської імперії з перекрученими догори ногами порами року, хоча майже півсторіччя тому вона присяглася бути Христовою нареченою в затишному монастирі в Кілларні[3]3
  Містечко на південному заході Ірландії.


[Закрыть]. Окуляри у сталевій оправі безжально вчепилися їй у носа й утворили на ньому дві невеличкі яскраво-червоні мітки, а крізь скло виднілися підозріло примружені очі – блідо-блакитні й злі.

– І чому ж ви спізнилися, Роберте Клірі? – гаркнула сестра Аґата; в її вимові від ірландського акценту вже й слід прохолов.

– Вибачте, сестро, – дерев’яним тоном відповів Боб, і досі не зводячи блакитно-зелених очей із тремтячого кінчика палиці, якою черниця помахувала туди-сюди.

– Чому ви спізнилися? – повторила сестра.

– Вибачте, сестро.

– Сьогодні перший ранок нового навчального року, Роберте Клірі, й мені думається, що принаймні цього разу ви могли б зробити над собою зусилля і прийти вчасно.

Меґі затремтіла, але опанувала себе і набралася мужності говорити.

– Ой, сестро, вибачте, це була моя провина! – пискнула вона.

Блідо-блакитні очі перемістилися з Боба на Меґі й, здавалося, пронизали її наскрізь та зазирнули в самісіньку глибину її душі. А Меґі стояла, витріщившись на черницю безневинно-щиро, і не усвідомлювала, що порушила перше правило поведінки в смертельному двобої між вчителями та учнями, що тривав із незапам’ятних часів: мовчи, доки тебе не спитають. Боб швидко хвицнув її ногою по нозі, й дівчинка ошелешено поглянула на брата.

– А чому це була ваша провина? – спитала черниця холодним та зловісним тоном, який Меґі ще ніколи не доводилося чути.

– Ну, за столом я виблювала, і все протекло мені на підштаники, тому мамі довелося мити мене і перевдягати, тому ми всі й спізнилися, – безхитрісно пояснила Меґі.

Обличчя сестри Аґати не змінило виразу, але її рот стиснувся тугою пружиною, а кінчик палиці опустився на пару дюймів.

– А це хто така? – різко спитала вона Боба так, наче предметом її цікавості був досі невідомий і вкрай небезпечний вид комах.

– Не гнівайтеся, сестро, це моя сестра Меґан.

– Тоді, Роберте, вам доведеться пояснити їй, що є певні речі, про які серед нас не говорять, якщо ми є істинними панами та панянками. За жодних обставин не згадуємо ми назву того чи іншого предмета нашої спідньої білизни, про що діти з пристойних родин знають змалечку. Виставте руки, усі без винятку.

– Але ж, сестро, то була моя провина! – верескнула Меґі, простягаючи руки долонями догори, бо вже сотні разів бачила, як брати мовчки робили цей жест вдома.

– Мовчати! – прошипіла сестра Аґата. – Мені байдуже, хто з вас відповідальний. Ви спізнилися всі, тому я мушу покарати вас усіх. Шість ударів, – виголосила вона вирок монотонним голосом, у якому чулося задоволення.

Меґі перелякано витріщилася на руки Боба: довга палиця зі свистом опустилася так швидко, що дівчинка ледь встигла її побачити, і з хруском вдарила по центру братової долоні, де плоть була м’яка та ніжна. На шкірі відразу ж вискочив червоно-синій набряк; наступний удар прийшовся по з’єднанню пальців та долоні – ще вразливішому місцю, а останній – по кінчиках пальців, які мозок людини наділив найбільшою після губ чутливістю. Сестра Аґата цілилася бездоганно влучно. Наступні три удари впали на другу руку Боба, а потім черниця перемкнула увагу на Джека, який стояв наступним у шерензі. Боб пополотнів, але жодного разу не скрикнув і не поворухнувся, так само поводилися і його брати, коли підійшла їхня черга; навіть тихий тендітний Стю – і той тримався достойно.

Меґі простежила очима за злетом палиці й мимовільно заплющила їх, щоб не бачити, як та опуститься. Однак біль, наче вибух, спопеляв та розривав її плоть, він проникнув аж до кісток. Не встигли кольки болю розійтися передпліччям, як впав другий удар, і поки завданий ним біль добігав плеча, третій удар по кінчиках пальців проскреготів тим самим шляхом і, здавалося, обпік серце. Меґі впилася зубами в нижню губу і зціпила зуби, надто присоромлена й надто горда, щоб плакати, надто зла й обурена несправедливістю, щоб насмілитися розплющити очі й поглянути на черницю; урок був швидко засвоєний, хоча суть його виявилася зовсім інакшою від того, чого намагалася навчити її сестра Аґата.

Біль у руках вщух лише під обід. Ранок Меґі провела в тумані страху та спантеличення, не розуміючи нічого з того, що робилося чи ввижалося. Коли її заштовхали за двомісну парту в тильній частині класу для наймолодших школярів, вона навіть не помітила, з ким сиділа поруч. Це їй вдалося аж після скудного обіду, який дівчинка провела, скоцюрбившись за Бобом та Джеком у віддаленому куточку майданчика для гри. І тільки суворий наказ Боба змусив Меґі з’їсти приготовані Фіоною бутерброди з аґрусовим варенням.

Коли дзвінок покликав школярів на післяобідні заняття і Меґі знайшла собі місце в шерензі, в очах нарешті розвиднілося й мала почала помічати те, що відбувалося довкола неї. Ганьба від побиття палицею досі відчувалася доволі гостро, але вона високо тримала голову, вдаючи, що не помічає легеньких поштовхів та глузливих перешіптувань дівчаток довкола.

Сестра Аґата стовбичила попереду з палицею в руках; сестра Деклан походжала, як пантера, позаду шеренг; сестра Катерина всілася за піаніно, що стояло біля дверей класу для наймолодших школярів і вигравала «Вперед, Христове воїнство», навмисне наголошуючи на розмір дві чверті. Взагалі-то, це був протестантський гімн, але війна зробила його міжконфесійним. «Ці любі діти марширують під нього, немов крихітні солдатики», – гордо подумала сестра Катерина.

З трьох черниць сестра Деклан була копією сестри Аґати, тільки на п’ятнадцять років молодшою, а в сестрі Катерині й досі вгадувалося щось віддалено людське. їй було лише тридцять із гаком; звичайно ж, вона була ірландкою, і її палке завзяття ще не зійшло нанівець. їй і досі подобалося вчити дітей, вона й досі бачила Безсмертний образ Христа в цих маленьких личках, обернених до неї з почуттям любові та обожнення. Але вона вчила старших школярів, яких сестра Аґата вважала достатньо заляканими й забитими, щоб слухатися молоду добросердну черницю. Сама ж сестра Аґата взяла собі наймолодших дітлахів, щоб ліпити серця й душі з незрілої глини, а середні класи залишила сестрі Деклан.

Надійно заховавшись на останньому ряді парт, Меґі насмілилася поглянути вбік на маленьку дівчинку, що сиділа поруч. Її переляканий погляд наштовхнувся на щербату усмішку та величезні чорні очі, що витріщалися на неї зі смаглявого, трохи лискучого обличчя. Вона вразила уяву Меґі, звиклої до світлої шкіри, світлого волосся та ластовиння, бо навіть Френк із його темними очима та волоссям мав чисту білу шкіру. Тож Меґі швидко дійшла висновку, що її товаришка по парті – найпрекрасніше з усіх бачених нею створінь.

– Як тебе звуть? – промимрила смаглява красуня кутиком рота, гризучи кінчик олівця і спльовуючи розжовані крихти в порожню дірку для чорнильниці.

– Меґі Клірі, – прошепотіла вона у відповідь.

– Гей ви там! – долетів із передньої частини класу різкий сухий голос.

Меґі підскочила і спантеличено озирнулася. Почувся тихий стукіт – то двадцятеро дітлахів разом поклали олівці; потім приглушено зашерехтіли безцінні аркуші паперу – то їх відсунули убік так, щоб можна було тишком обпертися ліктями об парти і злегка, майже непомітно, обернутися назад. З похололим серцем Меґі збагнула, що всі учні витріщаються на неї, а проходом до її парти наближається сестра Аґата. Меґі охопив такий сильний страх, що вона відчайдушно кинулася б навтьоки, якби було куди бігти. Та позаду неї була перегородка, що відділяла середній клас від початкового, з обох боків напосідали парти, а спереду грізно насувалася сестра Аґата. Здавалося, очі Меґі, розширившись від страху, заповнили собою все її перелякано зіщулене личко, а руки то стискали, то розтискали край парти.

– Ви щось сказали, Меґан Клірі.

– Так, сестро.

– І що ж ви сказали?

– Моє ім’я, сестро.

– Ваше ім’я?! – Сестра Аґата пирхнула і озирнулася, окида-ючи поглядом решту дітей, немов ті, поза сумнівом, мали відчути не менше презирство. – Діти! Нам неймовірно пощастило! У нашій школі з’явилася ще одна Клірі і їй не терпиться повідомити нам своє ім’я! Так, щоб усі чули! – Сестра Аґата обернулася до Меґі. – Встати, бо я звертаюся до вас, нетямуща маленька дикунко! І простягніть, будь ласка, ваші руки.

Долаючи страх, Меґі підвелася з сидіння, і її довгі кучері гойднулися до обличчя і знову відскочили назад, мов пружинки. Зціпивши пальці, вона крутила і стискала їх у безнадійному відчаї. Але сестра Аґата навіть не поворухнулася, тільки чекала, чекала й чекала.