Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 42 (всего у книги 46 страниц)
«Па-пан-дреу! Пап-ан-дреу!» несамовито ревів натовп, скандуючи, і походжав зі смолоскипами аж до глухою ночі.
Але революція – явище, притаманне великим містам, де зосереджені маси збіднілих людей, зате рубцювата місцевість Фесалії була така сама, як і тоді, коли легіони Цезаря йшли маршем по паленій стерні під час битви під Фарсалом. Пастухи спали в тіні шкіряних наметів, стояли на одній нозі лелеки у гніздах на дахах старих білених будинків, і скрізь була страшна посуха. Ця місцевість із чистими високими небесами та бурими безлісими пустирями нагадала Дейну Австралію. І він глибоко вдихав її повітря, всміхаючись при думці, що невдовзі поїде додому. Він поговорить із мамою, і вона зрозуміє його.
За містом Лариса він виїхав до моря, зупинив авто і вийшов. Перед ним розкинулося гомерівське темно-червоне море, біля пляжів – тоненька смужка чистого аквамарину, далі, під горбатим обрієм – великі пурпурові плями винного кольору. Далеко унизу, на зеленому моріжку стояв маленький храм із колонами, яскраво-білий на сонці, а над ним на схилі гори височила похмура фортеця хрестоносців. Греціє, ти прекрасна, прекрасніша за Італію, хоча Італію я дуже люблю. Але колиска – тут і назавжди.
Прагнучи якомога швидше добратися до Афін, Дейн тиснув на газ, гнав червоний спортивний автомобіль петлями серпантину біля перевалу Домокос, а перетнувши його, спустився до Беотії, де йому відкрилася панорама оливкових гаїв, пагорбів із бурими схилами та гір. Попри поквап, він зупинився поглянути на дивовижно голлівудський пам’ятник царю Леоніду та його спартанцям у Фермопілах. На камені був напис: «Незнайомцю, піди й передай спартанцям, що тут ми полягли, слухняні їхнім законам». Цей напис зачепив Дейна за живе; здавалося, ці слова він уже чув у іншому контексті. Він здригнувся і швидко пішов геть.
У променях червоного полуденного сонця він трохи постояв над Камена Вурла[17]17
Місто термальних джерел.
[Закрыть], поплавав у чистих водах вузького проливу, за яким виднівся острів Евбея; колись у давнину тисячі кораблів пливли тут з Оліса до Трої. Течія була сильна, в ній крутилися водорості; мабуть, древні гребці не налягали тут на весла. Коли Дейн увійшов до купальні, то захоплене воркування вдягненої в чорне старої карги та її ніжне прогладжування страшенно збентежили його і він спробував спекатися її. Люди ніколи відверто не казали про його красу, тому зазвичай він про це і не думав. Затримавшись лише для того, щоб купити в крамничці два великі тістечка із заварним кремом, він поїхав далі Аттичним узбережжям і добрався до Афін, коли сонце сідало, позолотивши афінський пагорб із дорогоцінною короною з колон.
Але в Афінах панувала лиха й напружена атмосфера, а відвертий захват жіноцтва пригнічував його; у Римі жінки були більш витончені й не такі безсоромні. У натовпах, цих осередках бунтарства, панувала похмура рішучість привести до влади Папандреу. «Ні, Афіни не схожі самі на себе, краще податися деінде». Залишивши «лагонду» на стоянці, Дейн сів на паром до Криту.
І нарешті там, посеред гір, оливкових гаїв та дикого чебрецю, він знайшов спокій. Після тривалої поїздки автобусом, де несамовито кричали зв’язані курчата і смерділо часником, Дейн знайшов крихітний білений готельчик з арковою колонадою, біля якого на кам’яних плитах тротуару стояли три столики під парасольками, з яких звисали яскраві торбочки на продаж. Там були перцеві дерева й австралійські евкаліпти, завезені з південного континенту і висаджені в ґрунт, надто посушливий для звичайних європейських дерев. Нутряний вереск цикад. Пилюка кружляла червоними вихорцями.
Вночі Дейн спав у схожій на келію кімнаті з широко розчиненими віконницями; в ранковій тиші він радісно відслужив самотню месу, а вдень прогулявся. Ніхто йому не заважав, і він не заважав нікому. Та під час прогулянки темноокі селяни здивовано проводжали його поглядами, а зморшки на їхніх обличчях ставали ще глибшими від приязних усмішок. То була жарка, спокійна і навіть сонна місцина. Бездоганні мир і спокій. День ішов за днем, немов намистини в чотках, які перебирала висохла й зморщена рука старого критянина.
Дейн мовчки молився, і його охоплювало відчуття, яке було наче продовженням його єства, думки його, як чотки, і дні його, як чотки.
«Господи, я воістину Твій. Я дякую Тобі за все благословенне добро, що Ти мені зробив. За великого кардинала, за його поміч, за його дружбу і незмінну любов до мене. За Рим і за можливість бути у Твоєму серці, за те, що я лежав розпростертий перед Тобою у Твоїй базиліці, за те, що відчув у собі міцність каменю Твоєї Церкви. Ти одарив мене більше, аніж я на те заслуговую, що я можу зробити для Тебе, щоб продемонструвати, як Тебе люблю? Я мало страждав. Моє життя було суцільною радістю відтоді, як я служу Тобі. Я мушу страждати, і Ти, хто так страждав, мусиш це знати. Тільки через страждання зможу я піднятися над самим собою, краще зрозуміти Тебе. Бо що таке життя, як не шлях до розуміння Твоєї таємниці? Встроми свого списа мені у груди, встроми так глибоко, що я ніколи не зможу витягнути його! Змусь мене страждати… Заради Тебе я відмовляюся від усіх інших, навіть від моєї матері, моєї сестри і мого кардинала. Ти єдиний є моїм болем, моєю радістю. Принизь мене і я оспівуватиму Твоє кохане ім’я. Знищ мене – і я тріумфуватиму. Я кохаю Тебе, тільки Тебе…»
Дейн прийшов на маленький пляж, де він полюбляв купатися, – жовтий півмісяць поміж скупчених, схожих на жуків, положистих валунів. Він трохи постояв, вдивляючись у синю даль Середземного моря туди, де мала бути Лівія – далеко-далеко за обрієм. А потім легко зіскочив кам’яними східцями до пляжу, скинув кросівки, взяв їх у руки і пішов, м’яко ступаючи податливим піском, туди, де зазвичай кидав взуття, сорочку й шорти. Неподалік лежали двоє червоних, як раки, англійців, перемовляючись із дзюркотливим оксфордським акцентом, а за ними двоє сонних жінок мляво розмовляли німецькою. Дейн зиркнув на жінок і мимовільно підтягнув плавки, побачивши, що німкені кинули розмовляти, сіли у піску і, поправляючи зачіски, заусміхалися йому.
– Як справи? – спитав він англійців, хоча подумки він називав їх так, як завжди називали всі австралійці, – поммі. Ці двоє приходили на пляж щодня і вже стали частиною ландшафту.
– Чудово, друзяко. Пильнуй течію – вона для нас надто сильна. Схоже, десь неподалік лютує шторм.
– Дякую, – усміхнувся Дейн, побіг до безневинних на вигляд маленьких хвильок і, як справдешній досвідчений плавець, вправно пірнув у мілку воду.
Дивно, якою оманливою може бути тиха вода. Течія була просто шаленою, він відчував. Як вона хапає його за ноги і тягне під воду, але він був надто добрим плавцем, щоби цим перейматися. Зануривши голову, Дейн полинув за водою, насолоджуючись її прохолодою і відчуттям свободи, яке вона давала. Коли він зупинився й озирнувся на берег, то побачив німкень, які вдягнули купальні шапочки, побігли, сміючись, до води.
Приклавши руки рупором до рота, Дейн гукнув їм по-німецьки, щоб вони не запливали на глибину, бо там сильна течія. Сміючись, жінки помахали руками – мовляв, почули. Тоді Дейн знову занурив голову і поплив далі, як раптом йому здалося, наче він чує крик. Але він відплив іще трохи і зупинився – тут підводна течія не була такою сильною. Так, він не помилився: хтось кричав. Дейн обернувся й помітив двох жінок, які відчайдушно били руками по воді й несамовито верещали зі спотвореними страхом обличчями; раптом одна з них підняла угору руки і почала тонути. На пляжі двоє англійців підвелися і неохоче рушили до води.
Дейн різко перевернувся на живіт і стрімко рвонув назад, із кожним помахом наближаючись до берега. Руки панічно переляканої жінки потягнулися до нього, вхопили його – і потягнули під воду. Він спромігся вхопити одну жінку за талію і втримував її достатньо довго, щоб привести до тями сильним щипком за шкіру, а другу вхопив за штрипку купальника і, попхавши коліном у спину, виштовхнув на поверхню. Відкашлюючись, бо коли його потягнуло донизу, він наковтався води, Дейн перевернувся на спину і, наче буксир, потягнув свій безпорадний тягар до берега.
Двоє англійців стояли по плечі у воді, надто настрашені, щоб іти далі, за що Дейн їх анітрохи не винуватив. Пальці його ніг торкнулися дна, і він із полегшенням зітхнув. Виснажений, він зробив останнє надлюдське зусилля і швиргонув жінок до безпечного місця. Вони швидко прийшли до тями – знову несамовито заверещали і безладно заплескали руками по воді. Важко дихаючи, Дейн зобразив на обличчі подобу усмішки. Що ж, свою частину роботи він виконав, нехай тепер поммі допомагають. Поки він відпочивав, переводячи дух, течія потягла його на глибину – пальці ніг більше не дотягувалися до дна, навіть коли Дейн повністю випростав ноги униз. Кілька хвилин тому жінки були на волосинці від загибелі. Якби не він, вони, безсумнівно, потонули б: поммі не мали ані сил, ані уміння, щоби їх врятувати. Та внутрішній голос заперечив: «Жінкам захотілося поплавати саме тому, що поблизу був ти. Допоки вони тебе не побачили, у них не виникало ані найменшого бажання заходити у воду. Ти сам винуватий у тому, що вони опинилися в небезпеці, сам».
Дейн погойдувався на поверхні води, аж раптом у його грудях розквітнув жахливий біль, наче їх проткнули списом – одна довга розпечена стріла незносного болю. Він закричав, скинув руки над головою і закляк, його м’язи конвульсивно скоротилися; та біль став сильнішим, змусив його знову опустити руки, встромити кулаки під пахви і підібгати коліна до грудей.
«Моє серце! У мене серцевий напад, я помираю! Моє серце! Я не хочу помирати! Тільки не тепер, я ж іще не починав роботи, я ж іще не мав можливості проявити себе! Любий Боже, допоможи мені! Я не хочу помирати, не хочу помирати!»
Простромлене спазмом тіло завмерло і розслабилося; Дейн перевернувся на спину і широко розкинув руки – намагався втриматися на поверхні води, долаючи біль. Виснажений, він уставився у височенний купол небозводу. «Ось він, ось він – Твій спис, якого я, охоплений гординею, благав у Тебе години тому. Дай мені можливість страждати, сказав тоді я, змусь мене страждати. А тепер, коли страждання прийшло, я опираюся, нездатний до довершеної й бездоганної любові. О, милосердний Боже! Це той біль, якого я благав. Мушу прийняти його, не боротися з ним, мушу не противитися Твоїй волі. Твоя рука – могутня, і це – Твій біль, який ти, напевне, відчував, розіп’ятий на хресті. Боже, мій Боже, я – Твій! Якщо це Твоя воля, то так і буде. Немов дитя, я віддаю себе в Твої неозорі й безмежні руки. Ти до мене надто добрий. Що ж я зробив такого, щоб заслужити від Тебе так багато, від людей, які люблять мене сильніше, аніж будь-кого іншого? Чому Ти дав мені так багато, хоча я того не вартий? Біль, цей біль! Ти до мене такий добрий, Боже. Нехай це буде недовго, просив Тебе я, і це було недовго. Моє страждання буде коротким і швидко минеться. Невдовзі я побачу Твоє обличчя, але тепер, ще в цьому житті, я дякую Тобі. О, цей біль! Мій милосердний Боже, Ти надто до мене добрий. Я люблю тебе!
Страхітливий дрож пронизав очікувально завмерле тіло. Губи Дейна ворухнулися, стиха вимовили Його ім’я і спробували всміхнутися. А потім зіниці Дейна розширилися, і в них назавжди потонула вся синь його очей.
Двоє англійців, нарешті безпечно вибравшись на берег, кинули на пісок своїх плачучих підопічних і завмерли, видивляючись Дейна. Але спокійний глибокий синій обшир став пусткою; на берег накочувалися і відступали легенькі хвильки. Дейн зник.
Хтось згадав про розташовану неподалік базу ВПС США і побіг туди по допомогу. Не минуло й півгодини після зникнення Дейна, як у повітря злетів гелікоптер. Несамовито колошматячи повітря лопатями, він робив над морем біля пляжу дедалі ширші кола в пошуках зниклого відпочивальника. Але ніхто й не сподівався щось побачити. Потонулі опускаються на дно і не спливають по кілька днів. Минула година, коли за п’ятнадцять миль від берега пошуковці помітили Дейна – той спокійно лежав собі на лоні морських глибин, розпростерши руки і повернувши обличчя до неба. їм навіть здалося, що він живий і вітально гукає рятувальників, та коли машина, збиваючи воду в шипучу піну, опустилася достатньо низько, стало зрозуміло, що Дейн – мертвий. Пілот передав по радіо координати, з бази вирушив катер і за три години повернувся.
Звістка про загибель Дейна швидко поширилася серед критян. Вони любили спостерігати, як він гуляє, любили сором’язливо перекинутися з ним кількома словами. Ці люди зібралися чималим натовпом біля моря, жінки схожі на неоковирних чорних птахів, чоловіки – у старомодних мішкуватих брюках, розстебнутих у комірі білих сорочках із закоченими рукавами. Всі стояли мовчазними групами і чекали.
До берега підійшов катер. З нього на пісок вистрибнув кремезний старший сержант морської піхоти й обернувся, щоб взяти на руки загорнуте в ковдру тіло. Він пройшов лінією води і з допомогою ще одного чоловіка поклав свою ношу на пісок. Ковдра розкрилася – серед критян, що зібралися на березі, прошелестіла хвиля гучного шепоту. Вони скупчилися довкола тіла, притискуючи до обвітрених губ розп’яття; почали стиха голосити жінки, і їхнє голосіння, оте просте, без слів, «о-о-о-о!», здавалося, мало власну мелодію, таке скорботне, спокійне, глибинне, суто жіноче.
Була п’ята година дня; сонце, що ховалося за хмарами, котилося на захід, за похмуру скелю, воно освітило маленьку темну купку людей на березі моря, довге непорушне тіло на піску – з золотистою засмаглою шкірою, заплющеними очима, чиї вії настовбурчилися гострячками через висохлу в них сіль, зі слабкою усмішкою на посинілих вустах. Коли з’явилися ноші, усі разом – критяни та американські військовики – понесли Дейна геть від моря.
В Афінах вирувала революція, натовпи бунтівників порушували усталений порядок, але полковник ВПС США, тримаючи у руці блакитний австралійський паспорт Дейна, зв’язався зі своїм начальством через спеціальну радіочастоту. Його фах був позначений словом «Студент», а на останній сторінці в графі «Найближчі родичі» значилося ім’я Джастини та її лондонська адреса. Не переймаючись юридичним значенням терміну «Найближчі родичі», Дейн вніс у паспорт ім’я сестри тому, що Лондон був набагато ближчим до Рима, аніж Дрогеда. Квадратну чорну валізку зі священицьким приладдям Дейна, знайдену в його готельному номері, відчиняти не стали, і вона, разом із великою валізою, чекала допоки дадуть вказівки – куди переслати речі небіжчика.
* * *
Коли о дев’ятій ранку в помешканні Джастини задзвонив телефон, вона перевернулася, розліпила заспане око і завмерла, проклинаючи бісів телефон і обіцяючи собі, що неодмінно попросить домовласника вимкнути його. Якщо решта світу вважала за доречне й потрібне займатися своїми справами з дев’ятої ранку, то чому вони мали нахабство вимагати від неї того самого?
Але телефон дзвонив і дзвонив. Може, то Рейн? Ця думка схилила шальки терезів на користь свідомого, а не сонного буття, і Джастина, вибравшись із ліжка, неохоче попленталася до великої кімнати. Німецький парламент зібрався на позачергову сесію, вона ось уже тиждень не бачилася з Райнером і без особливого оптимізму розцінювала свої шанси побачитися з ним хоча б через тиждень. Але, може, кризу вирішили, і він телефонує їй сказати, що невдовзі приїде.
– Алло?
– Міс Джастина О’Ніл?
– Так, це я.
– Вас турбують з австралійського посольства в Олдвічі, – сказав голос з англійським акцентом. Джастина була ще надто сонна й зморена, щоб розібрати почуту назву, до того ж її свідомість і не до кінця переварила той факт, що цей не Рейнів голос.
– Ага, австралійське посольство. – Вона позіхнула й однією ногою почесала другу.
– Ви маєте брата, пана Дейна О’Ніла?
Очі Джастини широко розкрилися.
– Так, маю.
– Наразі він перебуває в Греції, міс О’Ніл?
Вона міцно вчепилася пальцями ніг у килимок.
– Так, це правда. – їй і на думку не спало поправити співбесідника, бо Дейн був не «пан», а «отець».
– Міс О’Ніл, я з великим жалем сповіщаю, що на мене покладено печальний обов’язок повідомити вам одну погану новину.
– Погану новину… Погану новину? А що таке? У чому справа?
– Я з великим сумом сповіщаю вас, що ваш брат, пан О’Ніл, потонув учора на Криті, настільки я розумію, загинув смертю героя, рятуючи з моря утоплеників. Однак, ви, напевне, знаєте, що в Греції революція, і та інформація, яку ми маємо, є уривчастою, і, можливо, не зовсім точною.
Телефон стояв під стіною, і Джастина сперлася, скориставшись її мовчазною непорушно-солідною підтримкою. Коліна її підігнулися і вона повільно сповзла вниз, аж поки опустилася на підлогу й скрутилася калачиком. Не сміючись і не плачучи, а видаючи щось середнє між першим та другим, вона хлипала і хапала ротом повітря. Дейн потонув. Хлип. Дейн загинув. Хлип. Крит. Дейн потонув. Хлип-хлип. Він мертвий, мертвий.
– Міс О’Ніл? Ви мене чуєте, міс О’Ніл? – наполягав голос.
Загинув. Потонув. Мій брат!
– Міс О’Ніл, відповідайте!
– Так, так, так, так! О, Боже, так, я вас чую.
– Настільки я розумію, ви – його найближча родичка, тому нам потрібні ваші вказівки стосовно того, що робити з тілом. Міс О’Ніл, ви мене чуєте?
– Так, так!
– Що ви пропонуєте нам зробити з тим тілом, міс О’Ніл?
Тіло! Тепер він був «тілом», вони навіть не казали «його тіло», сказали лише «з тим тілом». Дейн, мій бідолашний Дейн. Тепер він – тіло. «Кажете, найближча родичка?» – почула вона власний голос, слабкий і тоненький, змучений риданнями.
– Я не найближча родичка Дейна. Напевне, це має бути моя мати.
З того боку лінії настала пауза.
– Ви ставите нас у вкрай скрутне становище, міс О’Ніл. Якщо ви – не найближча родичка, то ми змарнували дорогоцінний час. – Ввічливе співчуття змінилося нетерплячим роздратуванням. – Схоже, ви так і не зрозуміли, що в Греції революція, а нещасний випадок стався на острові Крит, іще більш віддаленому та з гіршим зв’язком. Ситуація вкрай складна. Зв’язатися з Афінами майже неможливо, і нам дали розпорядження негайно передати побажання та вказівки найближчих родичів стосовно тіла. Ваша мати з вами? Дайте їй слухавку, будь ласка.
– Моєї матері тут немає. Вона в Австралії.
– В Австралії? Господи, далі – більше! Тепер нам доведеться надсилати телеграму до Австралії, а це ще більша затримка. Міс О’Ніл, якщо ви – не найближча родичка, то чому ж у паспорті вашого брата вказано, що саме ви нею і є?
– Не знаю, – відповіла Джастина – і почула власний сміх.
– Дайте мені адресу вашої матері в Австралії, ми негайно пошлемо їй телеграму. Ми маємо знати, що робити з тілом! Відповідь на телеграму прийде лише за дванадцять годин, сподіваюся, ви розумієте, що це означатиме затримку ще на дванадцять годин. А затримка – це подальші ускладнення.
– Тоді не гайте часу на телеграми і зателефонуйте їй.
– Міжнародні телефонні розмови не передбачені в бюджеті, міс О’Ніл, – суворо відказав голос. – Тому дайте мені ім’я та адресу вашої матері.
– Місіс Меґі О’Ніл, – проказала по пам’яті Джастина. – Ферма Дрогеда, район Джилленбоун, штат Новий Південний Уельс, Австралія. – А потім по буквах назвала чиновнику незнайомі назви.
– Іще раз висловлюю вам моє глибоке співчуття, міс О’Ніл.
На протилежному боці клацнуло, і почувся безперервний гудок набору. Джастина сиділа на підлозі, тримаючи на колінах слухавку. «То, напевне, якась помилка, і незабаром з’ясується. Дейн потонув? Абсурд! Він плавав, як чемпіон світу! Ні, цього не може бути, це неправда. Та ні, правда, Джастино, і ти це знаєш. Ти не поїхала з ним захищати його й оберігати, от він і потонув. Саме ти була його захисником змалечку, тому мусила теж там бути. І якщо тобі не вдалося б його врятувати, то мусила потонути разом із ним. А не поїхала ти з ним тому, що тобі хотілося бути в Лондоні й кохатися з Рейном».
Думки плуталися, мислити було важко. Все було важко. Здавалося, тіло відмовилося слухати її, навіть ноги. У голові не лишилося місця ні для кого, окрім Дейна, думки ходили довкола нього колами, що все звужувалися й звужувалися. Аж поки вона згадала про матір та мешканців Дрогеди. О, Господи! Ця страшна новина дійде туди, дійде до неї, дійде до них. Мама навіть не приїхала подивитися, яким прекрасним було обличчя її сина, коли його висвячували в сан. Мабуть, вони пошлють телеграму до джилійського відділка поліції, немолодий сержант Ерн увіпхається до свого авто і поїде нескінченними милями до Дрогеди – сказати моїй матері, що її єдиний син загинув. Цей сержант не годиться для такої делікатної місії, бо вона майже не знає його. «Місіс О’Ніл, прийміть мої сердечні співчуття, ваш син загинув». Ввічливі, поверхові й порожні слова… Ні! Я не дозволю їм завдати їй болю, тільки не їй, бо вона – і моя мати також! Тільки не так, не так, як про це довелося почути мені.
Джастина взяла зі столика апарат, приклала слухавку до вуха і набрала номер оператора.
– Комутатор? Мені, будь ласка, міжнародну лінію. Здрастуйте, я хочу терміново зателефонувати до Австралії, Джилленбоун один-два, один-два. І, будь ласка, покваптеся.
* * *
Меґі сама відповіла на дзвінок. Було пізно, і Фіона вже пішла спати. Останнім часом їй не хотілося лягати рано, і вона воліла сидіти на веранді, слухаючи цвіркунів та жаб, дрімати над книжкою та віддаватися спогадам.
– Алло?
– Вас викликає Лондон, місіс О’Ніл, – повідомила джилійська телефоністка.
– Привіт, Джастино, – сказала Меґі так, наче нещодавно з нею розмовляла. Втім, Джассі час від часу таки телефонувала додому, щоб дізнатися, як справи.
– Мамо, це ти, мамо?
– Так, твоя мама слухає, – лагідно відповіла Меґі, відчувши розпач Джастини.
– Ой, мамо, мамо! – У слухавці почулося щось схоже на схлип чи зойк. – Мамо, Дейн загинув. Дейн загинув!
Під її ногами розверзлася прірва. Страшна і бездонна. Меґі зісковзнула в неї, відчула як її краї зімкнулися у неї над головою і збагнула, що до скону з неї не вибереться. «Яку ж капость іще не утнули боги?» Треба було добряче подумати, перш ніж таке казати. Як же ж вона могла спитати таке? Хіба ж вона не знала? Не спокушай богів, бо вони це люблять. Не поїхавши до Рима споглядати отой найпрекрасніший момент у його житті, вона гадала, що нарешті відплатила богам, повернула їм борг. І Дейн звільниться від цього боргу – і від неї. Вона гадала, що відплатить тим, що не побачить такого дорогого їй обличчя сина. Задушлива прірва зімкнулася над нею. Меґі стояла, розуміючи, що вже надто пізно, що вона нічим не зарадить.
– Джастино, дорогенька моя доцю, – відповіла Меґі мужнім і твердим голосом. – Заспокойся і розкажи мені все, як є. Ти впевнена, що ці відомості достовірні?
– Мені телефонували з австралійського посольства, бо чомусь подумали, що я – його найближча родичка. То був якийсь жахливий чоловік, який добивався від мене тільки одного: що робити з тілом? Він безперервно називав Дейна «тілом». Наче він вже не мав на своє тіло права, наче воно було не його, а чиєсь інше. – Меґі почула, як донька схлипнула. – Господи, я впевнена, що тому чоловікові самому було соромно за те, що йому довелося так казати! Ой, мамо! Дейна більше нема!
– Як це сталося, Джастино! Де? У Римі? Чому Ральф не зателефонував?
– Ні, не в Римі. Мабуть, кардинал іще нічого про це не знає. На Криті. Той чоловік із посольства сказав, що він потонув, когось там рятуючи. Він був у відпустці, мамо, просив, щоб я теж із ним поїхала, а я не поїхала, бо хотіла грати Дездемону, хотіла бути з Рейном. Який жаль, що я не поїхала з Дейном! Якби я була там, цього могло й не трапитися. Господи, що ж мені робити?
– Припини, Джастино, – суворо сказала Меґі. – Припини істерику і спробуй думати інакше, чуєш мене. Дейну б твоя поведінка не сподобалася. Трапляється всяке, чому – нам не дано знати. Тепер найважливіше – щоб із тобою все було гаразд, щоб я не втратила вас обох. Ти єдина, хто у мене лишився. Ой, Джассі, це так далеко, так далеко! Світ – великий, надто великий. Приїжджай додому, до Дрогеди! Мені нестерпно думати, що ти там сама-одна.
– Ні, я маю працювати. Робота для мене – єдиний вихід. Якщо я не працюватиму, я збожеволію. Я нікого не хочу бачити, мені не потрібні люди, не потрібен комфорт. Ой, мамо! – несамовито розридалася вона. – Як ми житимемо без нього?
А й справді – як? Хіба то життя? Бог дав, Бог забрав. З праху ти вийшов, на прах і обернешся. Життя – це для тих із нас, хто спіткнувся в житті, для невдах. Жадібний Бозя забирає собі найкращих, а залишає світ решті нас, щоб ми у ньому гнили заживо.
– Ніхто не знає, скільки йому відведено жити, – прошепотіла Меґі. – Джассі, велике спасибі тобі, що ти сама мені зателефонувала і сказала.
– Мені була нестерпна думка, що цю новину принесе тобі якийсь чужинець, мамо. Тільки не так, не від чужинця. Що ж ти робитимеш? І що ти можеш зробити?
Зібравши докупи всю силу волі, Меґі спробувала передати через тисячі миль потік сердечного тепла і втіхи своїй убитій горем доньці в Лондоні. Її син помер, але дочка ще жива. Її треба підтримати, відновити цілісність її особистості. Якщо ще можна. Здавалося, за все життя Джастина любила тільки Дейна. І більше нікого, навіть себе.
– Люба Джастино, не плач. Спробуй не впадати у розпач. Дейну це не сподобалося б, хіба ж ти не знаєш? Приїжджай додому і все забудь. Ми й Дейна перевеземо додому. Юридично він тепер знову мій, він більше не належить Церкві, тому вони не зможуть завадити. Я негайно зателефоную до австралійського посольства в Англії та до посольства в Афінах, якщо зможу додзвонитися. Він мусить повернутися додому! Мені нестерпна сама думка про те, що мій син покоїтиметься десь далеко від Дрогеди. Тут його місце, він має повернутися додому. Приїжджай разом із ним, Джастино.
Та Джастина, зсунувшись копичкою під стіною, хитала головою, наче матір могла її бачити. Повернутися додому? Вона ніколи не зможе цього зробити. Якби вона поїхала з Дейном, він не загинув би. Повернутися додому і до скону дивитися на материне обличчя? Ні, про це й думати не можна.
– Ні, мамо, – відповіла вона, відчуваючи, як сльози, гарячі, мов розплавлений метал, котяться по щоках. Хто ж це вигадав, що люди, глибоко зворушені горем, не плачуть? Той, хто це сказав, нічого про це не знає! – Я залишуся тут і працюватиму.
Я приїду додому разом із Дейном, але потім повернуся. Я не зможу жити на Дрогеді.
Три дні чекали вони, немов у вакуумі, не знаючи, що робити, Джастина в Лондоні, Меґі та родина на Дрогеді, у душі перетворюючи офіційне мовчання на слабеньку надію. Після тривалої мовчанки має виявитися, що це помилка, ясна річ помилка, бо якби це було правдою, то вони про це вже дізналися б. Невдовзі усміхнений Дейн постане на порозі у Джастини і скаже, що все те було дурною помилкою. У Греції революція, тому можливі всілякі дурні помилки. На порозі з’явиться Дейн і зневажливо висміє саму думку про його смерть, він стоятиме високий, сильний і усміхнений. Надія зростала, вона зростала з кожною хвилиною їхнього чекання. Така підступна і непевна, така моторошна надія. Він не загинув, ні! Не потонув, ні! Хто завгодно, але тільки не Дейн, бо він прекрасно плавав, міг здолати будь-який морський шторм і вижити. І вони чекали, внутрішньо не приймаючи тієї звістки, бо сподівалися, що вона виявиться хибною. І не поспішали сповіщати знайомих та Рим.
На четвертий ранок Джастина отримала повідомлення. Немічно, немов стара бабця, знову зняла вона слухавку і попросила з’єднати її з Австралією.
– Привіт, мамо.
– Привіт, Джастино.
– Ой, мамо… Вони вже його поховали, ми не зможемо привезти його додому! Що ж нам робити? У посольстві тільки й сказали, що Крит – великий острів, назви села вони не знають, і поки вони чекали на телеграму-відповідь, Дейна кудись хутко відвезли й закопали. І тепер він лежить десь у безіменній могилі! Я не можу вибити собі візу до Греції, ніхто не хоче допомагати, всюди хаос! Що робити, мамо?
– Зустрічай мене в Римі, Джастино, – сказала Меґі.
Всі, окрім Енн Мюллер, скупчилися біля телефону, не в змозі оговтатися від шоку. Здавалося, чоловіки за три дні постаріли років на двадцять, а Фіона, мов якась зсохла стара пташина, сива й скоцюрблена, бродила кімнатами, безперервно повторюючи: «І чому ж то була не я? Чому ж Він мене не забрав замість нього? Я ж уже така стара, така стара! І не проти вирушити на той світ, чому ж це мав бути він? Чому не я? Я ж така стара!» Енн злягла, і місіс Сміт, Мінні та Кет плакали весь час, навіть уві сні. Меґі мовчки поклала слухавку й поглянула на них. Оце і вся Дрогеда, все, що від неї лишилося: невеличка купка старих дідів та бабць, бездітних і духовно надламаних.
– Дейн загубився, – сказала вона. – Ніхто не може його знайти – його поховали десь на Криті. Це ж так далеко! Хіба може він покоїтися так далеко від Дрогеди? Я їду до Рима, до Ральфа де Брикасара. Хто ж, як не він, мусить мені допомогти?
* * *
До кабінету кардинала де Брикасара увійшов секретар.
– Ваше преосвященство, я не хотів вас турбувати, але з вами хоче зустрітися якась пані. Я пояснив їй, що тепер проходить конгрес, що ви зайняті й не маєте часу на зустрічі, та вона наполягає, що сидітиме у вестибюлі доти, поки ви з нею не зустрінетеся.
– У неї якесь горе, отче?
– Велике горе, ваше преосвященство, це легко помітити. Сказала мені передати вам її ім’я: Меґі О’Ніл. – Секретар промовив її ім’я з легким іноземним акцентом, і воно прозвучало, як «Мехі Онейл».
Кардинал пополотнів, і колір його обличчя зрівнявся з кольором його сивого волосся. Він поволі підвівся.
– Ваше преосвященство! Вам зле?
– Та ні, отче, я почуваюся прекрасно, дякую. Скасуйте всі призначення до подальших розпоряджень і негайно запросіть до мене пані Меґі О’Ніл. Нас нікому не можна турбувати, окрім Його Святості.
Священик вклонився і вийшов. «О’Ніл. Ну аякже! Це прізвище молодого Дейна, слід би вже й запам’ятати. У палаці кардинала всі казали просто «Дейн». Дуже жаль, що Меґі довелося чекати. Якщо Дейн був улюбленим племінником його преосвященства, то пані Меґі О’Ніл – улюбленою сестрою».
Коли Меґі увійшла до кабінету, кардинал ледве упізнав її. Востаннє він бачився з нею тринадцять років тому; їй було п’ятдесят три, а йому сімдесят один. Тепер вони обидва постаріли. Її обличчя не змінилося, скоріш «усілося» в нову форму, не схожу на ту, яка існувала в його уяві. Ніжність змінилася гострою дошкульністю, лагідність – нальотом залізної рішучості. Меґі нагадувала жваву старіючу і владно-примхливу мученицю, а не відсторонено-задумливу святу, яка жила в його снах. Краса її, очі ясні та сріблясто-сірі досі вражали, але і краса, і очі стали суворішими, а колись яскраве волосся зблякло до тьмяно-бежевого, як у Дейна, і в ньому майже не було життя. Але найбільш бентежним було те, що вона не затримала на ньому погляду, не дала можливості задовольнити ніжну цікавість.
