Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 40 (всего у книги 46 страниц)
– А що таке може трапиться, скажи на милість?
– Не знаю… Якби ж то я знала – що, то могла б хоч якось його здолати. Як я можу здолати відчуття? Бо є лише невиразне відчуття – і все. Точніше, якесь недобре передчуття. Наче боги збираються докупи, щоби завдати вирішального удару.
Енн розсміялася.
– Ти стаєш старою бабцею, Меґі. Облиш цю дурню негайно.
– Не можу, не можу! Бо я й справді стара баба.
– Дурниці, ти ще моторна літня жінка. І достатньо молода, щоб, спритно вскочити до літака і гайнути до Рима.
– О, дай мені спокій врешті-решт! – визвірилася Меґі, піднімаючи з долівки книгу.
* * *
Час від часу до Рима з’їжджається натовп людей. З цілком конкретною метою. Не для туризму, щоб помацати очима шматочки славетної історії у вигляді вцілілих до наших днів реліквій, не для того, щоби заповнити часовий відрізок між пунктами А і В, у якому Рим лежить десь посередині. Натовп об’єднує одне сильне почуття: ці люди мало не лускаються від гордощів, бо вони приїхали подивитися, як їхнього сина, племінника, кузена чи друга висвячують у священики у величній базиліці, одній із найвідоміших та найшановніших церков у світі. Члени цього натовпу розселяються по скромних гуртожитках, люксових готелях та помешканнях друзів чи родичів. Але вони відчувають абсолютну єдність і перебувають у мирі один з одним та цілим світом. Вони сумлінно здійснюють туристичні екскурсії – Ватиканський музей із Сікстинською капеллою наприкінці як винагорода за терплячість; Форум, Колізей, Апієва дорога, Іспанські сходи, пожадливий на монети фонтан Треві, світломузика. Убиваючи час, дожидаючись призначеного дня. їм нададуть особливий привілей – приватну аудієнцію з Папою Римським, і ця зустріч буде для них найкращим із того, що здатен запропонувати Рим.
Цього разу Джастину зустрічав на платформі не Дейн, бо він був у затвірництві. Замість нього платформою, мов великий хижий звір, нетерпляче походжав Райнер Мерлінґ Гартгайм. Він не став вітати її поцілунком, бо не мав такої звички, а обійняв її за плечі й притиснув до себе.
– Ти як ведмідь, – сказала Джастина.
– Ведмідь?
– Коли я вперше зустріла тебе, мені здалося, що ти – така собі відсутня ланка у розвитку людини, але потім вирішила, що ти більше схожий на ведмедя, аніж на горилу.
– А ведмеді добрі?
– Ну, вони люблять пообніматися, хоча у своїх обіймах можуть ненароком і задушити. – Взявши його під руку, Джастина пішла поруч, легко підлаштувавшись під його широкий крок, бо була майже того ж зросту, що і Райнер.
– Як там Дейн? Ти бачив його перед затвірництвом? Я готова на шматки роздерти Клайда за те, що не відпустив мене раніше.
– Та все нормально – Дейн як Дейн.
– Ти не намагався збити його з путі істинного?
– Я? Звісно, що ні. Маєш прекрасний вигляд, Herzchen.
– Зараз у мене період ідеальної поведінки, і я придбала собі наряди чи не в кожного лондонського кутюр’є. Тобі подобається моя нова коротка спідниця? їх називають міні.
– А ти пройдись попереду, і я скажу.
Край шовкової спідниці ледь доходив до середини стегна; Джастина різко обернулася, крутнувши спідницею і повернулася до Райнера.
– Ну, що скажеш, Рейне? Не занадто епатажно? Скандалу не буде? Я помітила, що у Парижі таких коротких спідниць іще не носять.
– Маєш рацію, серденько: з твоїми гарними ногами носити спідницю хоч на міліметр довшу – це дійсно був би скандал. Гадаю, римляни зі мною погодяться.
– Ага, і це означає, що вся моя дупа за годину вкриється синцями. От чорт! Втім, знаєш, що, Райнере?
– Що?
– Мене ще жодного разу не вщипнув священик. Всі ці роки я заходила до Ватикану й виходила з нього, але не можу похвалитися, що мене бодай однісінький раз ущипнули. Тож тепер, коли на мені міні-спідниця, я маю надію, що деякі бідолашні прелати не втримаються.
– Твоя міні-спідниця може призвести до того, що не втримаюся я, – з усмішкою сказав Райнер.
– Та не може бути! У помаранчевій міні? А мені здалося, коли я пофарбувала волосся в помаранчевий колір, тебе це роздратувало.
– Цей колір дуже жвавий, і тому вмить розпалює мою чуттєвість.
– Та ти глузуєш із мене, – обурилася Джастина, убираючись у «мерседес» із німецьким вимпелом на капоті. – А коли ти причепив цей прапорець?
– Коли отримав нову посаду в уряді.
– Точно – я бачила повідомлення в «Світових новинах». А ти бачив його?
– Джастино, ти ж знаєш, я не читаю низькопробних газеток.
– Я теж не читаю, але мені хтось показав, – сказала вона і, змінивши голос на тоненький і манірно-аристократичний, пропищала: «Одна напориста й перспективна рудоголова актриса з Австралії зміцнює дуже теплі стосунки з одним урядовцем із Західної Німеччини!»
– Звідки їм знати, скільки часу ми зустрічаємося? – спокійно відказав Райнер, випростуючи ноги і вмощуючись зручніше.
Джастина пробігла схвальним поглядом по його одежі: невимушено, так по-італійськи. Райнер потрапив у струмінь останньої європейської моди і наважився вдягнути одну з тих сітчастих сорочок, які давали змогу італійським чоловікам демонструвати волохатість своїх грудей.
– Тобі взагалі не слід носити костюм та сорочку з краваткою, – раптом сказала Джастина.
– Не слід? Чому ж це?
– Тому що стиль «агресивний самець» – це, безперечно, саме твій стиль: оцей одяг та ще й золотим медальйоном на волохатих грудях. У костюмі ж ти маєш такий вигляд, наче у тебе затовста талія, хоча це не так.
Кілька секунд Райнер ошелешено витріщався на неї, а потім його обличчя стало настороженим та пильним, набувши, як полюбляла казати Джастина, «зосереджено-замисленого вигляду».
– Уперше.
– Що уперше?
– За сім із гаком років нашого знайомства ти ще ніколи не коментувала моєї зовнішності, хіба що зневажливо гудила її.
– О, Господи, та невже? – спитала Джастина з дещо винуватим виглядом. – Та ні, я часто думала про твою зовнішність, але щоб зневажливо – ніколи. – І чомусь похапливо додала: – Я маю на увазі, думала не про зовнішність взагалі, а проте, який вигляд ти маєш у тому чи іншому одязі.
Райнер нічого не відповів, а всміхнувся, немов думав про щось надзвичайно приємне.
Оця поїздка з Райнером виявилася чи не єдиною спокійною і не метушливою подією за останні дні. Невдовзі після того, як вони повернулися з зустрічі з кардиналами де Брикасаром та ді Контіні-Верчезе, найнятий Райнером лімузин висадив до готелю десант із Дрогеди. Краєм ока Джастина спостерігала реакцію Рейна на делегацію Клірі, котра складалася виключно з її дядьків. Джастину не покидала впевненість, що Меґі все ж таки передумає і приїде до Рима, аж до того моменту, коли вона переконалася, що матері серед гостей немає. Те, що вона не приїхала, стало жорстоким ударом; Джастина навіть не знала, за кого їй було болючіше – за себе чи за Дейна. Та все ж з нею були дядьки, і вона, безперечно, почувалася для них господинею.
«Ну чому ж вони такі несміливі та сором’язливі! Хто з них хто? Чим старшими вони ставали, тим більш схожими робилися. А в Римі вони були такі, якими були завжди: точнісінько як тваринники з Австралії, що приїхали у відпустку до Рима. Кожен був одягнений у класичну міську уніформу заможного скватера: рудувато-коричневі верхові чоботи з еластичними халявами, класичні брюки, рудувато-коричневі спортивні куртки з товстої ворсистої вовни з боковими вентиляційними отворами та безліччю шкіряних нашивок, у білих сорочках із в’язаними вовняними краватками та плосковерхих крислатих капелюхах. Під час великодньої виставки таке вбрання часто траплялося на сіднейських вулицях, але під осінь у Римі воно мало екстраординарний вигляд.
І можу сказати, не кривлячи душею: велика подяка Рейну! Він із ними такий приязний! Ніколи б не повірила, що хтось спроможеться розв’язати Петсі язика, але у Райнера це вийшло, слава Богу. І тепер вони торохтять, наче папуги; а до речі, де він примудрився дістати для них австралійське пиво? Мої дядьки йому сподобалися і, сподіваюся, йому з ними справді цікаво. Цьому німецькому промисловцю-політику все до снаги, все перемелює млин його особистості. Незбагненно – як він із такою вдачею примудряється зберегти вірність своїй вірі? Ви – дивовижна загадка, Райнере Мерлінґ Гартгайм. Приятель пап та кардиналів, друг Джастини О’Ніл. О, я вам така вдячна, що навіть поцілувала б вас, якби ви не були такі огидні! Господи, що б я робила, якби опинилася в Римі зі своїми дядьками, а Рейна поруч не було б? Що ж, вдале ім’я я придумала вам».
Рейн сидів, відкинувшись на спинку крісла і слухаючи розповідь Боба про стригальство, а Джастина, не маючи, що робити, бо німець все повністю взяв на себе, з цікавістю роздивлялася його. Здебільшого вона відразу ж помічала у людях їхні фізичні особливості, але зрідка пильність підводила її, могла застукати зненацька й утворити нішу в її житті, так і не отримавши від неї отої початкової оцінки. А якщо така оцінка не була зроблена, то могли пройти роки, і ці самі люди могли втрутитися в її думки як чужинці. Саме це й відбувалося, коли вона спостерігала за Рейном. Звісно, визначальною стала ота перша зустріч, коли вона, оточена з усіх боків церковниками, ошелешена й перелякана їхньої сановною величчю, поводилася підкреслено розв’язно й навіть нахабно. Тому їй вдалося запам’ятати лише найочевидніші риси: його кремезну статуру, його волосся, його чорнявість. А потім все це зблякло, бо він нав’язав їй сприйняття самого себе, яке виходило за межі суто фізичних атрибутів: Джастині було набагато цікавіше слухати, що промовляє рот, аніж на цей рот дивитися.
І тепер вона дійшла висновку, що він не був бридким. Вочевидь, зовнішність Райнера відображала не найкраще і найгірше, що в ньому було. Як у римського імператора. Тож не дивно, що йому подобався Рим. Широке обличчя з широкими й високими вилицями та невеликим, але орлиним носом. Оці чорні брови, чомусь прямі, хоча б мали повторювати вигин надочних дуг. Незвично довгі, майже жіночі вії та досить приємні чорні очі, здебільшого напівзаплющені, щоб приховати його думки. Але найціннішим надбанням Райнера був, беззаперечно, його рот: ані повний, ані тонкогубий, ані маленький, ані великий, гарної форми, з чітко окресленими обрисами губ і тою особливою рішучістю, з якою він стискав його, немов побоюючись, що коли він послабить контроль над ним, звідти повискакують таємниці його справжньої натури. Як це цікаво – аналізувати обличчя, яке вважалося знайомим, а виявилося незнайомим взагалі!
Джастина вийшла з задумливості й спостерігала за Райнером. Це було наче з тебе зірвали одіж перед натовпом, який готовий тебе закидати камінням. На мить його очі прикипіли до її очей – широко розкриті й уважні, й не стільки спантеличені, скільки здивовано-обережні. Потім Райнер спокійно перевів погляд на Боба і поставив йому цілком доречне запитання про методи підтримання високої якості вовни. Джастина подумки струсонула головою і наказала собі не фантазувати всілякі дурниці. Хоча цікаво було уявити можливим коханцем чоловіка, який скільки років був її другом. І виявити, що ця думка їй не огидна і не відразлива.
Після Артура Лестрейнджа вона мала низку його послідовників, та її не тягнуло пореготати під час статевого акту. О, довгий же шлях здолала я після тієї пам’ятної ночі. Та чи досягла я насправді хоч якогось прогресу? Втім, кохатися з чоловіком – це дуже приємно, і до біса те, що Дейн казав їй про одного-єдиного чоловіка. «Я ніколи не зупинюся на одному чоловікові, тому я не спатиму з Райнером, ні, тільки не це. Бо тоді багато чого зміниться, і я втрачу свого друга. А мені потрібен друг, я не можу дозволити собі втратити його. Тому я збережу його для себе так, як і Дейна, – людську істоту чоловічої статі, яка не має для мене жодного фізичного значення».
* * *
Церква вміщала двадцять тисяч людей, тому не була переповненою. Ніде у світі не було вкладено стільки часу, думки та генію у створення храму Божого, як у базиліку Святого Петра; перед нею жалюгідно бліднули всі язичницькі храми античності. І це не було перебільшенням. Скільки любові, скільки важкої праці, скільки поту. Базиліка Браманте, купол Мікеланджело, колонада Берніні. Пам’ятник не лише Богу, а й Людині. Глибоко під сповідальнею, у маленькій кам’яній камері був похований сам святий Петро; тут коронувався імператор Карл Великий. Здавалося, поміж тоненькими низочками світла відлунює шепіт давно замовклих голосів, давно померлі пальці пестять бронзові промені за головним вівтарем і ніжно гладять кручені бронзові колони baldacchino[15]15
Осередок віри (італ.).
[Закрыть].
Він лежав долілиць на сходах, наче мертвий. Про що він думав? Чи відчував біль (якого не мав права відчувати) через те, що його мати не приїхала? Кардинал Ральф, дивлячись крізь сльози, знав, що такого болю не було. До цього – так, був. Опісля – теж, безумовно, буде. Але тепер болю не було. Все у ньому зосередилося на цьому моменті в очікуванні дива. Не мусить бути в ньому місця ні для чого, що не є Богом. Це був день його днів, найважливіший момент його життя, і ніщо не мало значення, окрім нагальної справи: обітниці присвятити своє життя й душу Богу. Мабуть, йому це вдасться, та скільком це вдалося насправді? Кардиналу Ральфу не вдалося, хоча він і досі згадував своє висвячення, як подію, сповнену святої чудесності. Він прагнув цього усією душею й тілом, але щось не дозволило йому це зробити.
«Моє висвячення не було таким пишним, але я знову переживаю його разом із Дейном. І це ж просто диво (а Дейн і є дивом), що він, попри наші побоювання за нього, провів між нами стільки років і не сотворив собі неприятеля, не кажучи про справжнього ворога. Всі його люблять, і він любить всіх. Йому навіть на думку не спадає, що такий стан справ є вкрай незвичайним. Однак, коли він вперше прийшов до нас, він не був такий упевнений у собі; ми дали йому цю впевненість, і заради цього, напевне, варто було жити. Багато священиків вийшли зі стін цієї церкви, тисячі тисяч, однак для нього ця подія є чимось надзвичайним. О, Меґі! Чому ж ти не приїхала поглянути на подарунок, який ти зробила Нашому Господу, подарунок, який я сам не в змозі був зробити? Оце, мабуть, і є причина – чому він сьогодні не відчуває болю. Бо саме сьогодні Бог наділив мене здатністю забрати той біль собі, позбавити Дейна від нього. Я плачу його сльозами, я сумую його сумом. І саме так воно й має бути».
Трохи згодом він повернув голову і поглянув на мешканців Дрогеди в незвичних темних костюмах. Боб, Джек, Г’юї, Джимс, Петсі. Вільний стілець для Меґі, а за ним – Френк. Полум’яне волосся Джастини, приглушене чорною мереживною вуаллю; єдина жінка серед присутніх Клірі. Побіля неї Райнер. А потім багато людей, яких він не знав, але ті переживали сьогоднішній день так само повно і яскраво, як і мешканці Дрогеди. Однак цей день і для нього є особливим. Сьогодні він почувається так, наче віддає Богу власного сина. Він усміхнувся і зітхнув. Що ж тоді відчуває Вітторіо, який наділяє Дейна саном священика?
* * *
Мабуть, через те, що він гостро переживав відсутність матері, Джастина була першою, кого Дейн відвів убік на прийомі, який кардинал Вітторіо та кардинал Ральф влаштували на його честь. У сутані з високим білим комірцем Дейн видавався пишним і величним, подумала Джастина, «але він зовсім не схожий на священика, скоріше, на актора, який священика грає». Але таке враження зберігалося доки не поглянути в його очі. А в них – внутрішнє світло, те невловиме й непоясненне, що перетворило його із надзвичайно вродливого хлопця на чоловіка воістину унікального.
– Здрастуйте, отче О’Ніл, – сказала вона.
– Я ще не звик до такого звернення, Джассі.
– Це неважко зрозуміти. Я ще ніколи не почувалася так, як у соборі Святого Петра, а що відчував ти під час висвячення, я навіть уявити не можу.
– Ой, та зможеш – десь у душі. Якби ти дійсно не могла, то не була б такою гарною акторкою. Але у тебе, Джассі, це йде з підсвідомості; воно не вибухає, перетворюючись на думку, допоки не стає тобі потрібним.
Вони сиділи на маленькій кушетці в дальньому кутку кімнати, де їм ніхто не заважав говорити.
Згодом Джастина сказала:
– Я така рада, що Френк приїхав, – і поглянула туди, де Френк розмовляв із Райнером із таким пожвавленням на обличчі, якого ані його племінник, ані племінниця ніколи не бачили.
– Я знаю одного втеклого румунського священика, – продовжив Дейн, – який часто приказує «От бідолаха!» із таким співчуттям у голосі, що мені відразу ж пригадується Френк, і коли я про нього говорю, то для нього знаходжу ці самі слова. Дивно, еге ж?
Та Джастина проігнорувала братове бажання звести розмову на манівці й відразу ж перейшла до суті справи.
– Я готова убити нашу рідненьку матусю! – просичала вона крізь зуби. – Яке вона мала право так вчинити з тобою?!
– Ой, Джассі, я її прекрасно розумію. І ти спробуй зрозуміти. Якби це було зроблено від злості чи через бажання помститися, тоді мені, можливо, і було б боляче, але ж ти знаєш маму не гірше за мене. Невдовзі я поїду до Дрогеди. І сам з нею поговорю й дізнаюся, у чім справа.
– Мабуть, сини завжди толерантніші до своїх матерів, аніж дочки. – Вона ображено опустила кінчики губ і здвигнула плечима. – Може, це й добре, що я індивідуалістка-одиначка і тому не маю права нав’язувати свою думку тій чи іншій матері.
Блакитні очі брата дивилися на неї з добротою та ніжністю; Джастині здалося, що то Дейн її жаліє, і відразу ж відчула, як у неї волосся на потилиці стало дибки.
– А чому ти не виходиш заміж за Райнера? – несподівано спитав він.
Вона аж рота роззявила від спантеличення.
– А він мені ніколи не пропонував, – відповіла вона тоненьким тремтячим голосом.
– Тільки тому, що гадає, що ти відмовиш йому. Але ситуацію можна владнати.
Джастина схопила його за вухо, як колись у дитинстві.
– І не здумай, ти, телепень у сутані! Ані єдиного слова – чуєш мене? Я не кохаю Рейна! Він мені лише друг, і я хочу зберегти з ним саме такі стосунки. Якщо ти про це хоч заїкнешся, клянуся – я сяду поруч, зведу очі в одну точку і накладу на тебе прокляття; пам’ятаєш, який страх наганяла я на тебе у дитинстві?
Дейн закинув голову і розсміявся.
– Нічого в тебе не вийде, Джастино! Тепер моя магія сильніша за твою. Але не варто через це казитися, дурненька. Ну помилився я, буває. Чомусь мені здалося, що у вас із Райнером роман.
– Ніякого роману немає. Через сім років? Не сміши мої капці! За такий час можна й свиню навчити літати. – Джастина замовкла, наче підшукуючи потрібні слова, а потім поглянула на брата ніжно і майже сором’язливо. – Дейне, я за тебе рада. Гадаю, якби мама була тут, вона відчувала б те саме. їй треба лише одного: побачити, яким ти став. Постривай, вона неодмінно з’явиться.
Лагідно він обхопив долонями загострене обличчя сестри і всміхнувся їй із такою любов’ю, що вона підняла руки і міцно обхопила його зап’ястя, всотуючи цю любов всіма порами. Немов враз пригадалося дитинство, що безцінним скарбом зберігалося в їхніх душах.
Поза ніжністю до неї, яку Джастина побачила в братових очах, вона відчула і якийсь сумнів; та, мабуть, «сумнів» – то надто сильно, радше занепокоєння. Загалом, Дейн не сумнівався, що матуся колись неодмінно все зрозуміє, але він був перш за все людиною, хоча всі, окрім нього вже почали забувати про цей факт.
– Джассі, ти не зробиш мені одну послугу? – спитав Дейн, відпускаючи її обличчя.
– Все, що завгодно, – щиро відповіла сестра.
– Я отримаю щось на кшталт відпустки, перепочинку, щоби подумати, як жити далі. Два місяці. І цю важку мозкову роботу я виконуватиму верхи на коні на Дрогеді після того, як поговорю з мамою: чомусь мені не хочеться приймати рішення ще до розмови з нею. Але спершу… Спершу мені треба зібрати докупи свою хоробрість і наважитися поїхати додому. Тож, якщо зможеш, – гайда зі мною до Пелопоннесу на тиждень-два, де ти пилятимеш мене за моє боягузтво, аж поки твій голос не обридне мені так, що я сяду на літак і чкурну геть, аби тільки не чути його. – Дейн поглянув на неї і всміхнувся. – До того ж, Джассі, мені б не хотілося, щоб ти думала, наче я збираюся виключити тебе зі свого життя, та й маму не збираюся виключати. Тобі ж потрібно, щоб час від часу поруч із тобою була твоя совість?
– Ой, Дейне, звісно, поїду!
– От і добре, – сказав Дейн і кинув на сестру пустотливий погляд. – Ти мені й справді потрібна, Джас. Коли будеш поруч і чіплятимешся й діставатимеш мене, мов стара мегера, це те, що треба. Як у старі добрі часи.
– Ой-ой-ой! Що за мова, отче О’Ніл – «діставатимеш», «мегера»! Це не личить новоспеченому священику.
Заклавши руки за шию, Дейн задоволено відкинувся на спинку кушетки.
– Ай справді! Я священик. Прекрасно, еге ж? Я побачуся з мамою і потім увесь зосереджуся на Нашому Господові. Ти ж знаєш, що саме в цьому моя схильність і моє покликання. Думати про Бога.
– Треба було тобі до ордену вступити, Дейне.
– Я й досі можу це зробити і, скоріш за все, зроблю. Маю все життя попереду, тому поспішати немає потреби.
Джастина поїхала з прийому в компанії Райнера, і коли вона розповіла йому, що поїде з Дейном до Греції, він розповів їй, що поїде до свого офісу в Бонні.
– Чорт, уже давно пора, – сказала вона. – Щось ти не надто завантажений роботою як для урядового міністра. Всі газети тільки й пишуть, що ти – гульвіса і приємно проводиш час із рудоголовою австралійською актрисою, старий ловеласе.
Він пригрозив їй величезним кулаком.
– Я плачу за свої нечисленні розваги так, як ти й уявити собі не можеш!
– Не хочеш поговорити, Райнере?
– Ні. Допоки ти не знімеш своїх туфель.
– Тепер не можу. Міні-спідниці мають свої недоліки: минули дні, коли можна було носити панчохи, які легко знімалися. Натомість придумали щось типу театрального трико, а їх не можна зняти привселюдно, не викликавши фурору на кшталт того, який свого часу влаштувала леді Годіва. Тому щоб не продерти страшенно дорогих колгот, мушу залишатися полонянкою своїх туфель.
– Що ж, ти принаймні допомагаєш мені поглибити мої знання у сфері жіночої білизни, як спідньої, так і верхньої, – спокійно зауважив він.
– Не тринди! Можу присягнутися, що ти маєш із десяток коханок і саме з ними й вивчаєш тонкощі жіночої білизни!
– Не десяток, а лише одну, і вона, як і усі добрі коханки, чекає на мене негліже.
– А знаєш, здається, ми ще ніколи не обговорювали твоє інтимне життя. Як дивно! А яка вона, твоя коханка?
– Русява сорокарічна ропуха з хворим шлунком.
Джастина аж заціпеніла.
– Не дуркуй, цього не може бути, – повільно промовила вона. – Я не можу уявити тебе з такою жінкою.
– Чом би й ні?
– У тебе надто гарний смак.
– У кожного свій смак, моя люба. Я й сам зовні аж ніяк не Аполлон, то чому ж ти гадаєш, що я здатен зачарувати молоду й красиву жінку, аби вона стала моєю коханкою?
– Бо ти це можеш! – обурено кинула Джастина. – Ще й як можеш!
– Ти про мої гроші, еге ж?
– Та які там гроші! Ти дражниш мене, як і завжди. Райнере Мерлінґ Гартгайм, ви чудово усвідомлюєте, наскільки привабливим ви є, інакше б не носили отих золотих медальйонів та сорочок-сіточок. Зовнішній вигляд – це ще не все, а якби це було так, мені й досі було б дивно.
– Твоя турбота про мене така зворушлива, Herzchen.
– Чому коли я з тобою, у мене виникає таке відчуття, що я постійно біжу, наздоганяючи тебе, але жодного разу мені це не вдавалося?
Вибух її роздратування вщух; Джастина вклякла, з сумнівом дивлячись на Райнера.
– Скажи – ти пожартував?
– А ти вважаєш, що пожартував?
– Так! Ти – не марнославний, але чудово усвідомлюєш свою привабливість.
– Знаю чи не знаю – це неважливо. Важливо те, що ти вважаєш мене привабливим.
Вона збиралася сказати йому: «Звісно, вважаю. Я навіть недавно подумки приміряла тебе до себе як коханця, але потім вирішила, що нічого путнього із цього не вийде, тож краще нам зберегти дружні стосунки».
Якби він дозволив їй це сказати, то міг би вирішити, що його час іще не настав, і тому повівся б інакше. Та не встигли слова зірватися з її вуст, як Райнер тримав її в обіймах і цілував. Не менше хвилини стояла Джастина, немов роздерта навпіл, роздавлена й вмираюча, її внутрішня енергія несамовито волала від шаленого піднесення, намагаючись вирватися назовні й злитися з такою самою несамовитою енергією Райнера. Його рот – о, як це прекрасно! А його волосся – таке неймовірно густе, таке повне життєвої сили, що їй захотілося в самозабутньому екстазі вчепитися в нього руками. А Райнер взяв її обличчя у свої долоні й сказав, усміхаючись:
– Я кохаю тебе.
Вона скинула руки догори, але не для того, щоб ніжно взяти його за зап’ястя, як нещодавно з Дейном: її нігті люто вгризлися у шкіру і продряпали її аж до м’яса. Відступивши два кроки назад, Джастина зупинилася, важко дихаючи, витираючи рукавом рота – очі великі від переляку, груди здіймаються.
– Нічого путнього з цього не вийде! – сказала вона, хапаючи ротом повітря. – І ніколи не вийде, Рейне!
Скинувши туфлі, вона нагнулася взяти їх, відвернулася і кинулася навтьоки. За кілька секунд швидке й м’яке тупотіння її ніг стихло.
Він і не думав кидатися за нею навздогін, хоча їй, мабуть, здавалося, що кинеться. Його зап’ястя кровоточили і боліли. Райнер притиснув хустинку спочатку до однієї руки, потім до другої, викинув просяклий кров’ю клаптик тканини геть і зосередився на вгамуванні болю. Згодом він видобув із кишені пачку цигарок, витягнув одну, підкурив і неспішно пішов. Ніхто з перехожих не міг би сказати з його обличчя, що він відчував. Все, що було у нього майже в руках, все до чого він прагнув, все втрачено. От дурне дівчисько! І коли вже воно подорослішає? Відчула оте, емоційно відгукнулася, але відразу ж перелякалася і втекла.
Та він був азартний гравець, із тих, хто багато не здобували, але й багато не програвали. Сім довгих років чекав він на можливість спіймати удачу і відчув у ній переміну саме сьогодні, в день висвячення. Однак він, вочевидь, поспішив. Ну то й Бог із ним. Він добре знав Джастину. І тому не мав сумніву, що матиме можливість повторити спробу завтра або наступного року або через наступний рік. Здаватися він не збирався. Якщо він пильнуватиме її, одного дня йому неодмінно пощастить.
Сміх розпирав його: «русява сорокарічна ропуха з хворим шлунком». Чому саме ці слова він несподівано для самого себе бовкнув – Райнер не знав, хоча пригадав, що колись давно чув їх від своєї колишньої дружини. Річ у тім, що ці слова зазвичай характеризували жінку, що страждала на каміння в нирках. А бідолашна Аннеліза мучилася через цю хворобу, хоча сама була темноволосою, п’ятдесятирічною, а з шлунком не мала ані найменшої проблеми. І чому це мені саме тепер спала на думку Аннеліза? Мабуть, тому, що моя терпляча багаторічна облога скінчилася гучною поразкою, і в цьому сенсі я так само невезучий, як і моя колишня дружина. Втім, постривайте, фройляйн Джастина О’Ніл! Ми ще побачимо, хто таки візьме гору.
* * *
У вікнах палацу горіло світло; він зайде туди на кілька хвилин, щоб поговорити з кардиналом Ральфом, який останнім часом сильно здав, у нього такий хворобливий вигляд. Треба переконати його пройти медогляд. Райнеру було боляче, але не за Джастину – вона ще молода і має час – за кардинала Ральфа: він бачив, як висвятили його рідного сина, але не знав про це.
* * *
Було ще рано, і в фойє готелю було повно людей. Взувши туфлі, Джастина швидко пройшла до сходів і стрімголов кинулася нагору. Тремтячими руками вона довго шукала у сумці ключ від номера, і не могла знайти; думка про те, що доведеться повертатися униз за дублікатом їй не сподобалася, бо біля столика адміністратора скупчився чималий натовп. Нарешті ключ знайшовся; виявляється, вона, нервуючи, провела по ньому кільканадцять разів руками, але не звернула уваги.
У номері вона не вмикала світла, а навпомацки знайшла дорогу до ліжка, сіла на край і спробувала заспокоїтися й упорядкувати думки. Джастина, тоскно витріщаючись на широкий прямокутник блідого світла – то крізь вікно на неї дивилося нічне небо – намагалася переконати себе, що вона обурена, нажахана і розчарована. їй хотілося брутально лаятися, хотілося плакати. Вже ніколи не буде, як раніше, і це була справжня трагедія. Втрата найближчого друга. Зрада.
Та то були порожні й неправдиві слова; раптом Джастина зрозуміла, що саме її налякало і змусило тікати від Райнера так, немов він намагався не поцілувати її, а вбити. Її налякала природність того, що сталося! Це було як повернення до самої себе, повернення додому, а повертатися додому вона не хотіла. Не хотіла й обов’язків, які накладає кохання. Повернення додому – це крах, фіаско, тому кохання – це теж фіаско. І не лише це, хоча й цього було достатньо для приниження; річ у тім, що вона не мала впевненості, що здатна кохати. А якщо й кохала колись, то раз чи два, і то лише тоді, коли не спрацювала її обережність – така собі система захисту Джастини. Так – раз чи два вона відчула, як серце боляче кольнуло щось значно більше, аніж поблажлива симпатія до її нечастих коханців. їй навіть на думку не спадало, що вона навмисне вибирає собі таких коханців, які не становитимуть загрози її добровільному психологічному відстороненню, яке стало невід’ємною частиною її вдачі, бо вона вважала його чимось цілком природнім. Вперше у житті вона не мала точки відліку, яка допомогла б їй зорієнтуватися. Не виявилося розради в минулому досвіді, не було тут згаслого пристрасного кохання, ані з її боку, ані з боку отих млявих коханців. Люди з Дрогеди теж нічим не могли допомогти, бо й від них вона завжди трималася на відстані принаймні психологічно.
Вона не могла не кинутися навтьоки від Райнера. Сказати «так» – означало прив’язати себе до нього. А навіщо? Щоби невдовзі побачити, як він відсахнеться від неї, усвідомивши всю глибину її неадекватності? Це таке приниження! Він дізнався б, якою вона є насправді, й це знання убило б його кохання до неї. Про таке й подумати страшно: сказати «так», щоб потім тебе відкинули назавжди. Тому краще відкинути самій. Так хоч гордість і самоповагу вона збереже, адже Джастина з лишком успадкувала материну гордість. Рейн ніколи не дізнається, що насправді криється за тим кам’яним фасадом зухвальства.
Він покохав ту Джастину, яку звик бачити; вона не дала йому можливості запідозрити, що під поверхнею вирує море бурхливих сумнівів. Про їх існування підозрював лише Дейн. Втім, ні, не підозрював, – знав.
Вона нахилилася і сперлася лобом об прохолодний туалетний столик, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. Зрозуміло, що саме за це вона й любила Дейна. Бо він знав, яка вона насправді, а однаково любив її. Це пояснювалося і кревним зв’язком, і роками спільних спогадів, проблем, болю та радощів. А Рейн був чужинцем, не відданим їй так, як був відданий Дейн чи навіть інші члени її родини. Тому ніщо не зобов’язувало його кохати її.
