Текст книги "Ті, що співають у терні"
Автор книги: Колін Маккалоу
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 46 страниц)
Педді весело вишкірився, пригадавши цей епізод, але коли ще раз поглянув на стрижену голову Меґі, його веселість як вітром здуло. Він свердлив доньку похмурим поглядом.
– Що ж стосується вас, панянко, то щоби я більше не бачив поруч із вами жодного макаронника чи іншого чужинця. Тільки брати, і все. Якщо вони тобі не пара, то що ж – то їхні проблеми. А ти, Бобе, дивись, щоб Меґі не водилася в школі ні з ким, тільки з тобою та рештою хлопців. Затямив?
– Так, батьку, – кивнув Боб.
Наступного ранку Меґі з жахом дізналася, що має йти до школи.
– Ні, ні, я не піду! Я не можу! – заскиглила вона, обхопивши руками голову. – Мамо, мамо, я не піду до школи в такому вигляді. Сестра Аґата мене з’їсть!
– Ще й як зможеш! – відповіла мати, ігноруючи благальні погляди Френка. – Інакше тобі дістанеться від мене на горіхи!
І Меґі попленталася до школи з коричневою хусткою на голові. Сестра Аґата повністю її ігнорувала, але на великій перерві інші дівчата спіймали Меґі й зірвали хустку, щоб подивитися, який вона має вигляд тепер. Обличчя Меґі майже не постраждало, але розкрита голова являла собою жахливу картину: геть уся в червоних наривах, вкритих сукровицею. Та Боб, помітивши, що відбувається, враз забрав сестру і відвів її у віддалений куток крикетного майданчика.
– Не звертай на них уваги, Меґі, – грубо сказав він і незграбно пов’язав на голову сестрі хустку, а потім погладив її по напружено закляклих плечах. – Сцикалки гидотні! От якби в тебе на голові залишилося трохи вошей, я взяв би та й непомітно посипав ними їхні голови! Вони б там швидко розмножилися!
Підійшли решта хлопців Клірі, й до дзвінка вони разом оберігали Меґі.
На обідній перерві до школи зайшла Тереза Анунціо з обстриженою головою. Вона хотіла була напасти на Меґі, але хлопці легко її відігнали. Задкуючи, Тереза підняла догори праву руку зі стиснутим кулаком і лівою ляснула по біцепсу правої. То був загадковий та смішний жест, який ніхто не зрозумів, але хлопці пожадливо запозичили його, щоб використовувати в подальшому.
– Я тебе ненавиджу! – верещала Тереза. – Моєму татку доведеться перебратися в інше місце через те, що твій батько з ним зробив! – Вона відвернулася і, завиваючи, побігла геть з ігрового майданчика.
Меґі високо підняла голову і стримала сльози. Це був іще один урок, і вона його добре засвоїла. Їй байдуже, що про неї думають інші! Байдуже, байдуже! Решта дівчат уникали її – частково через те, що боялися Боба та Джека, а частково через те, що їхні батьки, коли зачули про воші, заборонили спілкуватися з нею. Вони вважали, що коли їхні діти водитимуться з Клірі, то це до добра не доведе. Тому останні кілька днів у школі Меґі провела, так би мовити, «в немилості», бо всі учні її цілковито ігнорували. Навіть сестра Аґата пристала на цю нову політику і тепер зганяла свою лють на Стюарті.
Як і у всіх дітлахів, чий день народження припадає на заняття, святкування дня народження Меґі відклали до суботи, коли їй нарешті подарували омріяний чайний сервіз із вербним візерунком. Його розставили на вишукано змайстрованому ультрамариновому столику зі стільцями, що їх виготував Френк у нечасті хвилини свого вільного часу. На одному з двох крихітних стільчиків сиділа Аґнеса в новому блакитному платті, що його пошила Фіона в нечасті хвилини свого вільного часу. Меґі похмуро роздивлялася біло-блакитні візерунки, що весело вистрибували на кожній чашці сервізу; фантастичні дерева з чудернацькими пишними квітами, вигадливо оздоблену маленьку пагоду, двійко химерно закляклих пташок і малесенькі фігурки, що навічно застигли посеред ажурного місточка, від когось тікаючи. Сервіз втратив свою магічну принадливість. Але Меґі усвідомлювала: родина у всьому собі відмовляла, щоб купити їй подарунок, який, на їхню думку, був любий її серцю. Тому вона, як і належить, заварила Аґнесі чаю в крихітному квадратному чайничку, а потім, вдаючи неймовірний захват, ретельно виконала увесь ритуал чаювання. І вона вперто гралася подарунком роками, так і не розбивши і навіть не надщербивши жодного предмета з цього сервізу. І ніхто з рідних і близько не здогадувався, що насправді Меґі ненавиділа і сервіз, і блакитний столик зі стільцями, і блакитне платтячко Аґнеси.
* * *
За два дні до Різдва 1917 року Педді приніс додому щотижневу газету і новий стос книжок із бібліотеки. Та цього разу газета взяла гору над книжками. Її видавці та редактори пристали на новацію, запозичену з модних американських журналів, що час від часу доходили до Нової Зеландії: увесь середній розділ присвячувався війні. Там були нечіткі фото австралійських та новозеландських вояків, що штурмують неприступні кручі півострова Галіполі, розлогі статті, у яких виславлялася хоробрість солдат із нижнього боку екватора, нотатки про австралійських та новозеландських кавалерів ордена Хрест Вікторії від його започаткування, а також прекрасна гравюра на всю сторінку, яка зображувала кіннотника австралійської легкої кавалерії на бойовому скакуні з шаблюкою наготові та довгими пасмами сріблястого волосся, що вибивалися з-під повстяного капелюха з широкими обвислими крисами.
За першої ж нагоди Френк схопив газету і жадібно перечитав цей матеріал; він упивався його ура-патріотичним стилем та якось лячно поблискував очима.
– Татку, я хочу на війну! – мовив він, із побожним трепетом відкладаючи газету на стіл.
Фіона аж здригнулася – і шмат тушкованого м’яса з овочами вискочив із каструлі на плиту, а Педді закляк у своєму віндзорському кріслі, враз забувши про книгу.
– Ти ще малий, Френку, – зауважив він.
– Ні, не малий! Мені сімнадцять, татку, і я вже дорослий чоловік! Як же я можу сидіти тут на печі, коли німчура з турками ріжуть наших хлопців, як поросят?! Вже давно хтось із Клірі має виконати свій обов’язок!
– Ти ще неповнолітній, Френку, тебе не візьмуть до війська.
– Візьмуть, якщо ти не заперечуватимеш, – швидко відказав Френк, витріщившись на батька своїми темними очима.
– Я заперечуватиму. Бо ти – мій єдиний помічник, і нам дуже потрібні ті гроші, які ти приносиш у сім’ю.
– Але ж мені у війську платитимуть!
Педді розсміявся.
– Ти про солдатські копійки? Бути ковалем у Вахіне набагато вигідніше, аніж бути солдатом у Європі.
– Але ж коли я туди потраплю, то, може, у мене з’явиться можливість вибитися в люди і стати кимось набагато поважнішим за коваля! Це мій єдиний шанс, татку.
– Дурниця! Заради Бога, хлопче, ти не тямиш, про що кажеш. Війна – жахлива річ. Я приїхав сюди з країни, що воювала тисячу років, і знаю, що кажу. Хіба ти не чув, що розповідають чоловіки, які побували на бурській війні? Ти ж часто буваєш у Вахіне, тож наступного разу прислухайся до їхніх оповідок, гаразд? До того ж мене страшенно злить, що бісові англійці використовують австралійців та новозеландців як гарматне м’ясо там, де їм, бач, не бажається гнати під кулі своїх дорогоцінних солдатів. Цей войовничий Черчілль, і оком не змигнувши, кинув наших хлопців здобувати нікому й задарма не потрібний Галіполі! З п’ятдесяти тисяч загинуло аж десять тисяч! Це навіть гірше за різанину! Тобі що, більше нема чого робити, окрім воювати за стару бабу Англію? Що доброго вона для тебе зробила? Тільки й знала, що пила кров зі своїх колоній. Якби ти опинився в Англії, тамтешні люди відвертали б від тебе носа і впритул не помічали б, бо ти, бач, селюк із колоніального закапелка. Ані Новій Зеландії, ані Австралії нічого не загрожує. Можливо, старій бабці Англії навіть піде на велику користь, якщо її розіб’ють у війні. Бо давно вже варто комусь помститися за те, що вона скоїла з Ірландією. Хто-хто, а я й сльози не пророню, якщо війська кайзера пройдуть урочистим маршем головною вулицею Лондона.
– Але ж батьку, я хочу записатися до війська!
– Можеш хотіти що завгодно, Френку, але я тебе нікуди не відпущу, тож краще відразу ж викинь цю думку з голови. Ти ще малий, щоби бути солдатом.
Френкове обличчя спалахнуло, губи стиснулися у тоненьку ниточку: малий зріст був його болючим місцем. У школі він завжди був найменшим хлопцем у класі, й через це йому доводилося битися вдвічі частіше, аніж іншим. А нещодавно все його єство сповнила одна страшна думка: у свої сімнадцять він мав ті самі п’ять футів три дюйми, що і в чотирнадцять років. Невже він більше не росте? Лише йому були відомі всі ті муки, на які він приречував своє тіло та душу, намагаючись видовжитися: болісні вправи на розтягування та марні сподівання.
Однак, займаючись ковальством, він став надзвичайно дужим як для свого зросту. Для хлопця з темпераментом Френка батько не міг запропонувати кращого вибору, хоча й цей вибір зробив неусвідомлено. Френка, з його невеличким, але сповненим сили тілом, ніхто не міг подужати у бійці, й до сімнадцяти років він встиг прославитися на всьому півострові Таранакі. У бійці він давав вихід усьому своєму гніву, приниженню та відчуттю неповноцінності, перед ним не могли встояти найсильніші місцеві хлопці, бо ці Френкові почуття були союзниками його прекрасно тренованого тіла, блискавично-кмітливого розуму, несамовитості та незламної волі до перемоги.
Чим здоровішими та злішими були його супротивники, тим більше хотілося Френку змусити їх принижено валятися в пилюці. Однолітки, добре знаючи його агресивність, обходили хлопця десятою дорогою. А нещодавно він, шукаючи нових суперників, вийшов за межі хлопчачого кола: місцеві чоловіки й досі згадували той день, коли Френк дав чортів Джиму Колінзу – зробив із нього відбивну, хоча Джиму було двадцять два, зростом він був шість футів чотири дюйми без картуза й черевиків і заіграшки міг підняти коня. Зі зламаною лівою рукою та тріснутими ребрами Френк бився, аж поки супротивник, скиглячи, впав скривавленим лантухом йому під ноги; дорослим чоловікам довелося силоміць відтягувати хлопця, щоб він ногами не розтрощив знепритомнілому Джиму черепа. Щойно зрослися рука та ребра, Френк подався до міста і підняв там коня – просто так, щоб продемонструвати, що це до снаги не одному лише Джиму і не залежить від зросту чоловіка.
Як батько цього феноменального хлопця Педді добре знав репутацію Френка і з розумінням ставився до синівської битви за повагу оточуючих, але не стримував гнів, коли бійки заважали роботі в кузні. Педді, котрий і сам був малий на зріст, свого часу теж довелося чимало повоювати, щоб довести свою сміливість, але в тій частині Ірландії, звідки він родом, Педді не здавався курдупелем, а до Нової Зеландії, де чоловіки були вищими, він перебрався вже дорослим мужчиною. Тому для нього малий зріст не був таким болючим мозолем, як для Френка.
І тепер батько пильно вдивлявся у хлопця, марно намагаючись зрозуміти його; Френк завжди був немилим його серцю, хоча він старанно намагався не вирізняти його з-поміж решти своїх дітей. Педді знав: це страшенно засмучувало Фі, її гнітило невисловлене протистояння батька з сином, та навіть його любов до дружини не могла подолати того роздратування, яке викликав у нього Френк.
Вчепившись у розкриту газету своїми короткими, але красивими руками, Френк прикипів до Педді поглядом, і в його темних очах читалася дивовижна суміш благання й гордині, гордині надто впертої, щоби благати уголос. Яким же чужим було обличчя його сина! Не було в ньому нічого від Клірі та Армстронґів, хіба що очі трохи нагадували Фіонині – і тільки, бо очі Фіони не могли так раптово розширюватися, спалахуючи гнівом від найменшого приводу, як чорні очі її сина. Лише одного Френку не бракувало – хоробрості.
Зауваження Педді стосовно зросту Френка різко перервало обговорення теми; всі сиділи, доїдаючи тушкованого кролика у незвичній тиші. Навіть Г’юї та Джек, придушивши верескливе хихотіння, перемовлялися обережно і неквапливо. Меґі їсти не схотіла і сиділа, не зводячи очей із Френка, наче той міг щезнути в будь-яку мить. Френк їв повільно і з явною неохотою, а за першої ж нагоди вибачився і встав із-за столу. Через хвилину біля стосу дров чулося розмірене цюкання сокири: то Френк заходився рубати тверді колоди, що їх привіз Педді, заготовляючи на зиму дрова.
Коли всі думали, що Меґі пішла спати, вона вислизнула з вікна своєї спальні й нишком прокралася до стосу. То була ділянка, надзвичайно важлива для забезпечення безперервності життя в домівці: близько тисячі квадратних футів ґрунту, утрамбованого й омертвленого товстим шаром трісок та кори; з одного боку височіли стоси складених колод, які ще треба було пиляти, а з протилежного – мозаїчні стіни з акуратно складених дров, порубаних до підходящого для плити розміру. Посередині відкритого простору стирчали три невикорчуваних пеньки, що використовувалися як дровітні для рубання колод різної висоти.
Френка біля них не було – він обробляв масивну евкаліптову колоду, розтинаючи її так, щоб вона стала на найнижчу й найширшу дровітню. Стовбур два фути завтовшки лежав на землі, унерухомлений із країв залізними шпичаками. На ньому стояв, розставивши ноги, Френк і рубав його навпіл. Сокира з посвистом розсікала повітря, а її руків’я вжикало, ковзаючи вгору-вниз в спітнілих долонях Френка. Лезо, блиснувши над його головою, падало вниз розмитою сріблястою плямою, вигризаючи клинчастий вируб у твердому, як залізо, дереві з такою легкістю, немов то була сосна чи м’яке листвяне дерево. Тріски розліталися навсібіч, піт струменів голими грудьми та спиною Френка; а щоб рясний піт не сліпив очі, він пов’язав над бровами хустину. То була вкрай небезпечна робота: один невправний рух – і залишишся без ноги. На зап’ястях у Френка виднілися пов’язки для всотування поту, що стікав по руках, але самі руки були без рукавичок; пальці, стискали руків’я сокири легко і вправно, з дивовижною точністю спрямовуючи її лезо в потрібному напрямку.
Меґі сіла навпочіпки біля скинутої Френком сорочки та жилетки і заворожено спостерігала. Поряд лежали напоготові три запасні сокири, бо надміцна деревина евкаліпта вмить затуплювала найгостріше лезо. Взявши одну з сокир за руків’я, вона поклала її собі на коліна; їй захотілося навчитися володіти нею так само вправно, як і брат. Сокира була така важка, що дівчинка насилу підняла її. Колоніальні сокири мали лише одне лезо, наточене до такої гостроти, що ним можна волосину перерізати, бо сокири з подвійним лезом були надто легкі для евкаліпта. Обух такої сокири спеціально робили важким – у дюйм завтовшки, а крізь нього проходило руків’я, додатково закріплене невеличкими клинцями, бо якщо добряче розмахнутися, то погано закріплений обух може запросто зірватися з руків’я і, пронісшись у повітрі зі швидкістю гарматного снаряду, когось ненароком убити.
Надворі швидко сутеніло, і Френк рубав навмання майже інстинктивно, а Меґі, ухиляючись від трісок із легкістю, набутою з давно усталеною звичкою, терпляче чекала, поки він зверне на неї увагу. Наполовину перерубавши колоду, Френк судомно перевів дух, розвернувся в протилежний бік і знов розмахнувся сокирою, щоб підрубати другу половину. Проруб у колоді був вузький та глибокий – щоб зекономити дорогоцінну деревину і прискорити процес рубання; нарешті Френк добрався майже до середини стовбура, і тепер сокира при ударі майже повністю зникала у прорубі, а великі клинчасті тріски пролітали дедалі ближче до його тіла. Та хлопець не зважав на них, навпаки – ще швидше махав сокирою. Колода розполовинилася вдивовижу раптово, і Френк із граціозною легкістю підстрибнув, передбачивши цей момент іще до того, як лезо востаннє вгризлося в деревину. Половинки стовбура склалися, а хлопець приземлився поруч, усміхаючись, але не було в тій усмішці радості.
Френк був повернувся, щоб взяти нову сокиру, – і помітив сестру, що терпляче сиділа неподалік у чепурненькій, застебнутій на всі ґудзики нічній сорочці. Йому й досі було незвично бачити у неї на голові коротенькі скуйовджені кучері, а не довгі, перев’язані ганчірочками пасма, але він вирішив, що цей хлопчачий стиль личив сестрі, і йому захотілося, щоб такою вона й залишалася. Френк присів біля неї, поклавши сокиру собі на коліна.
– Як же ти примудрилася вибратися з хати, мала шибайголово?
– Я вилізла у вікно, коли Стю заснув.
– Стережися, бо перетворишся на дівчинку-шибеника.
– Ну то й що! Краще гратися з хлопцями, ніж самій із собою.
– Та ото ж. – Френк сів, прихилившись спиною до колоди, і втомлено повернув до сестри голову.
– Що сталося, Меґі?
– Френку, ти ж насправді нікуди не поїдеш, еге ж? – спитала вона, поклавши йому на стегно руки з обгризеними нігтями, і стривожено поглянула на брата; рот у неї був злегка розкритий, бо їй важко дихалося носом: його заклало, бо вона щосили намагалася стримати сльози.
– Може, й поїду, Меґі, – лагідно відповів він.
– Ой, Френку, не треба! Ти так потрібен мамі й мені! Якщо чесно, то я не знаю, що ми без тебе робитимемо!
Він гірко всміхнувся – його розвеселило, як Меґі мимовільно копіювала манеру розмови матері.
– Затям, сестричко: інколи все відбувається не так, як тобі хотілося б. Нас у родині Клірі завжди вчили працювати разом на спільне благо, ставлячи власний інтерес на останнє місце. Але я з цим не згоден: мені здається, що нам слід навчитися спершу думати про себе. Я хочу поїхати геть, бо мені сімнадцять, отже, час зайнятися облаштуванням власного життя. Але татко каже «ні», бо я потрібен вдома для блага усієї родини. І через те, що мені ще не виповнилося двадцять один рік, я мушу чинити так, як каже татко.
Меґі гаряче кивнула, щиро намагаючись розплутати клубок братового пояснення.
– Розумієш, Меґі, я вже давно і довго про це думав. Я таки поїду – і все. Знаю, ви з мамою будете за мною сумувати, але Боб зростає швидко, а татко з хлопцями за мною не сумуватимуть. Татка цікавлять лише гроші, які я приношу в сім’ю.
– Ти більше нас не любиш, Френку?
Він обернувся і рвучко обхопив сестру руками, обіймаючи й ніжно пестячи її з якимось зболеним задоволенням, у якому здебільшого переплелися смуток, біль та душевна спраглість.
– Ох, Меґі! Тебе та маму я люблю більше за інших разом узятих! Господи, ну чому ти не старша, бо тоді я зміг би з тобою поговорити по-справжньому? А може, це й краще, що ти ще мала, може, й краще…
Намагаючись взяти себе в руки, він так само рвучко відпустив сестру і, поклавши голову на колоду, почав хитати нею туди-сюди, беззвучно ворушачи губами. А потім поглянув на Меґі.
– Сестричко, коли ти підростеш, то краще мене зрозумієш.
– Благаю тебе, Френку, не полишай нас, – вперто повторила вона.
Він розсміявся, але той сміх більше скидався на схлипування.
– Ох, Меґі, Меґі! Ти що, не розчула? Втім, це вже не має значення. Головне, щоб ти нікому не розповіла, що бачила мене сьогодні уночі, чуєш? Мені не хотілося б, щоб вони думали, що ти про це заздалегідь знала, але не сказала.
– Я тебе добре розчула і все добре зрозуміла, Френку, – відказала Меґі. – Та я нікому ані слова не скажу, це я тобі обіцяю. Але ж мені так не хочеться, щоб ти їхав геть!
Вона була надто малою, щоб висловити брату те, що було не більш, ніж неусвідомленою тривогою в її серці: якщо Френк піде, то хто ж у ньому залишиться? Бо він був єдиним, хто відверто виказував їй свою любов, єдиним, хто обнімав її. Коли вона була меншою, татко часто брав її на руки, але відтоді, як Меґі пішла до школи, він не дозволяв їй сидіти у себе на колінах, обійнявши його за шию. Батько приказував: «Ти вже доросла дівчина, Меґі». А матуся… Вона була завжди така заклопотана, така втомлена, така зайнята хлопцями та господарством… Тому наймилішим її серцю був Френк, який сіяв, наче зірка, на її маленькому обмеженому небосхилі. Він був єдиним, хто любив сидіти з нею і розмовляти, пояснюючи все так, що вона з легкістю розуміла його. З того дня, коли Аґнеса позбулася волосся, Френк опинився на чільному місці у житті Меґі, й відтоді, хоч якими б гіркими не були її біди й печалі, вже ніщо не могло завдати їй пекучого пронизливого болю – ані палиця сестри Аґати, ані воші, ані глузування дівчат у школі. Бо тепер у неї був Френк, який міг утішити її і захистити.
Меґі підвелася і вимучила усмішку.
– Що ж, Френку, якщо маєш іти, то йди.
– Меґі, тобі давно треба бути в ліжку, тож повертайся, поки матуся не помітила твоєї відсутністі. Мерщій вшивайся!
Нагадування про те, що мати невдовзі почне обходити спальні, виштовхало з голови Меґі решту думок; вона нахилила голову, просунула між ногами довгий «хвіст» нічної сорочки і, тримаючи його рукою поперед себе, хутко гайнула додому, колючи босі ноги гострими трісками та скіпками.
Вранці Френка ніде не було видно. Коли мати зайшла зранку, щоб розбудити Меґі, її обличчя було похмуре й напружене; Меґі підскочила, як ошпарена кішка, і швидко вдягнулася, навіть не просячи Фіону допомогти їй застебнути безліч маленьких ґудзиків.
На кухні хлопці невесело сиділи за столом, а стілець Педді був порожній. І стілець Френка також. Меґі прослизнула на своє місце, торохтячи від страху зубами. Після сніданку мати суворо виштовхала їх за двері, й за сараєм Боб сповістив Меґі новину.
– Френк утік! – видихнув він.
– А може, він подався до Вахіне? – припустила Меґі.
– Та ні, дурепо! Він втік, щоб записатися до війська. Шкода, що я ще малий, інакше подався б разом із ним! От щасливчик!
– А мені шкода, що його немає вдома.
Боб стенув плечима.
– Ти всього-на-всього дівчисько. І говориш, як дівчисько. Інших слів я від тебе й не чекав.
Та цього разу вона пропустила образливе зауваження повз вуха. Меґі пішла назад до хати, щоб допомогти матері.
– А де татко? – спитала вона Фіону, коли та дала їй роботу – хустки прасувати.
– Подався до Вахіне.
– А він повернеться з Френком?
Мати пирхнула.
– У цій сім’ї ніщо не приховаєш. Ні, татко не спіймає Френка у Вахіне, і йому це добре відомо. Він поїхав дати телеграму поліції та армійському начальству в Вангануї. А вони затримають його і повернуть додому.
– Ой, мамо, я так сподіваюся, що його знайдуть! Мені не хочеться, щоб Френк поїхав!
Фіона з ляскотом вивернула на стіл вміст маслоробки і заходилася обробляти жовтий водянистий пагорбок дерев’яними патиками.
– Ніхто з нас не хоче, щоб Френк поїхав геть. Саме тому татко й потурбується, щоб його привезли назад. – Її рот на мить затремтів, і вона з іще більшим завзяттям накинулася на масло. – Бідолашний, бідолашний Френк! – зітхнула Фіона, звертаючись не до Меґі, а сама до себе. – Не розумію, чому дітям доводиться платити за наші гріхи. Мій бідолашний Френк, такий несхожий на… – Але враз замовкла, помітивши, що Меґі кинула прасувати і прислухається.
Три дні по тому поліція привезла Френка додому. Сержант, що його супроводжував, повідомив Педді, що його син чинив шалений опір.
– Ну він у вас і боєць! Зметикувавши, що військовиків уже попередили, стрілою кинувся сходами на вулицю, а за ним погналися двоє солдатів. Йому не поталанило, бо він налетів на патрульного полісмена, інакше точно втік би! Відбивався, як скажений, знадобилося аж п’ятеро чоловіків, щоб на нього кайданки начепити.
З цими словами сержант зняв із Френка важкі кайдани і грубо попхнув його до в’їзних воріт; той наштовхнувся на Педді – і скоцюрбився, наче вжалений батьковим дотиком.
Решта дітей спостерігали за дорослими на відстані футів зо двадцять, очікувально принишкнувши під стіною будинку. Боб, Джек та Г’юї заклякли, сподіваючись, що Френк влаштує ще одну бійку; Стюарт стояв і дивився, співчуваючи братові всією своєю лагідною дитячою душею; Меґі ж обхопила долонями щоки, щипаючи їх і мнучи від болісного страху: невже хтось збирається образити Френка?
Той спочатку поглянув на матір – своїми чорними очима в її сірі очі – немов встановлюючи між ними таємничий та болісний зв’язок, про який ніколи не говорилося і який завжди заперечувався. Лютий погляд блакитних очей Педді збивав Френка з ніг – презирливий та нищівний, яким він начебто промовляв: «Таки вийшло по-моєму!»; і син, опустивши очі, визнав батькове право на гнів. З того дня Педді, розмовляючи з Френком, обмежувався лише виразами, що не виходили за рамки загальноприйнятої ввічливості. Але найважче Френку було дивитися в очі решті дітей, він почувався присоромленим і приниженим, немов той птах, якого принесли назад додому з підрізаними крилами: небо так і залишилося незвіданим, а пісня – недоспіваною.
Дочекавшись, коли Фіона скінчила свій нічний обхід, Меґі вибралася зі спальні у розчинене вікно і гайнула через двір. Вона знала, де шукати Френка – на сіні у сараї, подалі від завидющих очей братів та батькового гніву.
– Ти де, Френку? – спитала вона гучним шепотом, невпевнено ступаючи у непроглядній темряві сараю і з чутливістю дикої тварини пальцями ніг намацуючи перед собою незвіданий простір.
– Я тут, Меґі, – долетів до неї зморений голос, ледь схожий на Френків, бо в ньому не чулося ані пристрасті, ані бажання жити.
Дівчинка пішла на звук, знайшла брата розпростертим на сіні й примостилася біля нього, обхопивши, скільки вистачило рук, його широкі груди.
– Ой, Френку, я така рада, що ти знову вдома, – промовила Меґі.
Френк застогнав, посунувся вниз і поклав голову їй на живіт. Вона гладила його густе пряме волосся і стиха наспівувала. Було темно, і Френк не бачив сестри, але невидиме тепло її співчуття розчулило хлопця. Він заплакав, скоцюрбившись у суцільний клубок болю, і його сльози промочили Меґі нічну сорочку. Сама ж мала не плакала. Щось у душі цієї дівчинки робило її достатньо дорослою і достатньо жінкою, щоб відчути незбориму й болісну радість від того, що ти комусь потрібна. Вона сиділа, чукикаючи братову голову доти, поки його горе не пішло геть, розчинившись у темній порожнечі.
